Бахмутянин Олег Романенко адвокат за професією, з родиною евакуювався до Львівщини, коли обстріли міста почали частішати. Щоб не наражати рідних на небезпеку Олег вирішив виїжджати. Про те, чому адаптація не є важкою для бахмутянина, про традиції Львівщини, її релігійний уклад та поради для ВПО від бахмутянина — читайте в матеріалі.

Не відчував дискомфорту, бо їхав в свою країну

Олег Романенко — корінний бахмутянин, в Бахмуті народився його батько, дід та прадід. В рідному місті він мав власний адвокатський офіс на вулиці Миру й напрацьовану роками базу клієнтів, викладав в університеті право і історію.

“Евакуювався я першого квітня, а другого квітня ми вже були в місті Львові і зі Львова приїхали в мальовниче село Іванівці, це неподалік від міста Жидачів. Дуже важко нам давалося рішення виїжджати, спочатку намагалися пристосуватися до тих обставин, які виникли. Обладнали в підвалі свого під’їзду укриття, зносили туди речі, харчі, воду, інструменти. 

Але коли почали прилітати вже удари поруч з місцевим відділом РАЦС та редакцією газети «События», ми зрозуміли, що це вже зовсім інший фактор війни. Ми евакуювалися за допомогою місцевого перевізника, знайшли оголошення в Інтернет, заплатили за кожного по 3 000 грн. і поїхали”, — згадує евакуацію пан Олег.

Пан Олег в місті Жидачів. Фото: особистий архів героя

Про адаптацію герой згадує з легкістю, каже, що не відчував особливого тиску та дискомфорту, адже він не виїжджав за межі України. До повномасштабного вторгнення чоловік багато подорожував Україною у відрядженнях, тож такий досвід став помічним під час евакуації.

“Я їхав зі спокійною душею, не відчував психологічного дискомфорту. Житло нам надала родина, яку ми взагалі не знали. Ми знали про їх існування, а вони знали про наше, але особисто знайомі не були. У нас є спільні друзі, і коли постало питання куди їхати, то нам запропонували їхати саме сюди. За досвідом військових подій 2014 року, я знав, що саме безпечне місто під час війни в частині життєзабезпечення є село, де є криниця, піч на дровах і туалет. Коли ми прибули на Львівщину були дуже вражені тим, як нас прийняли місцеві люди. 

Нас зустріли у Львові власним транспортом, привезли в свою квартиру, нагодували, дали ще з собою. Далі відвезли в село Іванівці поруч з Жидачевим, поселили нас в теплий і затишний будинок. Тут великий, доглянутий, гарний дім, все комфортно. До нашого приїзду господарі готувались”, — розповідає бахмутянин. 

Нове помешкання й город з бульбою

Пан Олег разом з громадою. Фото: особистий архів героя

Олег Романенко з теплотою розповідає про новий тимчасовий дім. Каже, що цікавими для нього та родини стали місцеві традиції та звичаї, які поширені у цьому регіоні.  Відтак, ділиться спостереженнями герой, місцеві постійно вітаються одне з одним навіть при вході в громадський транспорт й при виході дякують водію та бажають щасливої дороги. Вразила героя і побожність регіону, особливо святкові звичаї на Великдень та Різдво. Останнє свято запам’яталося герою маленькими колядниками та вертепами, які на Святвечір стукають у двері, щоб сповістити про народження Христа.  Колядують і дорослі, є колядники «на церкву».

“Перший день зранку на новому місті ми прокинулися від стуку в двері, звичайно, що були стривожені, відкриваємо, а там чоловік незнайомий. Каже мені: “Слава Ісусу Христу, я ваш сусід, приніс яєць Вам та яблука”. Я був дуже розгублений тоді, дякував, запрошував в дім, але він пішов. 

Перші два місяці відчувалося, що ми попали в близьке до себе оточення. Всі наші сусіди щось приносили, пропонували допомогу, запрошували до себе в гості, питали чи не потребуємо ми чогось. Сусід в селі на Галичині – це майже рідня. Ми з першого дня почали ходити до сільської церкви УГКЦ, вона єдина в селі, старовинна, дерев’яна, 17 століття, познайомилися з місцевим священником отцем Володимиром. Це дуже інтелігентна та приємна людина, душою вболіває за парафію і людей. Доречі раніше служив на Донеччині. Він оголосив після служби Божої, що в селі є переселенці з Бахмута , всі люди підходили й віталися”, — пригадує пан Олег.

Церква в селі Жидачів. Фото: Вікіпедія

Церква в селі це і духовний центр і волонтерський осередок. Отець багато працює з молоддю і дітьми, опікується допомогою для військових на Сході і парафіяльною школою, благоустроєм. Бахмутянин каже, що за місяць родина познайомилася майже з усім селом: 

“Може ми ще когось не знаємо, але нас знає все село, бо ми єдині переміщені особи. Ще й з Бахмута”

Родина Романенків полюбила місто Жидачів, воно дуже старовинне й багате культурно, каже чоловік. Майже одразу пан Олег відвідав місцеву бібліотеку, музей, як це робив раніше в Бахмуті, герой запевняє, що саме — це місце є культурним осередком місцевості. 

“В Жидачеві особливі люди, окраса Львівщини, я про це можу стверджувати, бо я вже об’їздив всю Львівщину, Франківщину і Закарпаття. Вони неймовірні за людськими чеснотами, найголовнішими з яких є чемність і побожність. Ми в дуже зручному місті живемо, через село проходить траса на Львів, Стрий, Калуш, тож ми дуже мобільні в частині подорожей”, — каже бахмутянин.

Пан Олег. Фото: особистий архів героя

Пан Олег, у розмові наголошує, що він по життю є активною людиною, тож сидіти без справи не зміг. Бахмутянин бере участь у культурному житті міста Жидачів, виступає на лекціях і приймає участь в семінарах у Львові, Хусті, відвідує мистецькі заходи в Ужгороді. Крім цього, на плечах пана Олега господарство, родина має город, допомагає й сусідам за потреби.

“Я в захваті від Львівщини, так, вони трохи відрізняються від нас, але не сильно. Побожні, дуже відкриті на добро, йдеш вулицею й незнайомі люди з тобою вітаються: “Слава Ісусу Христу” відповідають “Слава навіки Богу”, «Дай Боже щастя» відповідають «Дай Боже і Вам»! На кожному куточку стоять каплички з Божою Матінкою, жінки хрестяться, чоловіки знімають капелюшки. В крамницях продавчині привітні і усміхнені, відразу відгукуються на будь-яке прохання. Ми з перших днів почали садити бульбу, так вони називають картоплю, городину садили. Ми ж хотіли показати, так як на Донбасі у нас роблять”, — наголошує бахмутянин.

Бахмутяни в Жидачеві й поради для українців

Пан Олег з громадою. Фото: особистий архів героя

З позитивного окремо, чоловік підкреслює доступність до держструктур та волонтерську допомогу для ВПО на базі гумштабів, а також від організації “Карітас”

“Ми маємо налагоджену систему сповіщення, тобто якщо є якась допомога від «Карітас» або німецької, французької чи угорської неурядових організацій, проходить повідомлення на телефон. Або оголошення на Фейсбук. Це дуже зручно. В місті Жидачів я вже зустрів декількох бахмутян, ми підтримуємо зв’язок, телефонуємо один одному, підтримуємо й зустрічаємося”, — каже пан Олег.

Бахмутянин відповів й на питання про непорозуміння, які можуть виникнути перед ВПО, каже що головне поважати один одного, поважати спосіб життя людей, які вас прихистили, їх погляди і традиції.Також важливо брати участь в соціальному житті громади, відвідувати заходи, на які тебе запрошують, тут їх дуже багато.

“Тут ріже вухо російська мова. Ніхто не вимагає, щоб ми одразу вживали місцевий діалект, але на українську, будь ласка, переходьте. Йде вулицею людина розмовляє по телефону голосно щей свариться, звичайно люди звертають увагу, не хамлять, але інколи можуть зробити зауваження: “Пан, прошу — це нечемно”. Взагалі оце слово чемно, чемність у них дуже часто у вжитку. Люди, повсякчас вживають слово “прошу”, дуже часто”, — каже пан Олег. 

Жидачівський замок. Фото: Вікіпедія

Взагалі в побуті відсутня лайка. Як і наявність п’яниць на вулиці чи жебраків. Бахмутянин пригадує, що до початку повномасштабної війни він декілька разів був у Львові, чоловік дуже вдячний, що він рік прожив в селі й за цей час пізнав уклад галицького села. За час життя на Львівщині бахмутянин не зіштовхувався жодного разу зі стереотипами про поділ на “бандерівців” та “східняків”, якими звикла апелювати російська пропаганда.

“Субота й неділя — це дні коли всі йдуть до церкви. Потім всі спілкуються, ходять один до одного в гості. От коли, були удари й не було світла, вони просто готували пампушки, пляцки, пиріжки і йшли один до одного в гості, спілкуються, вони дуже відкриті до співчуття, допомоги один одному”, — ділиться міркуваннями пан Олег.

На Львівщині бахмутянин продовжує працювати за професією, зараз робота у дистанційному режимі, в основному запити до адвоката йдуть від військових.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Єлизавета Погребняк — багатодітна матір з Бахмута. Разом з чоловіком вони мають восьмеро дітей. Коли почалось повномасштабне вторгнення, їхня старша донька була в Києві, а подружжя з сімома дітьми — в Бахмуті. У рідному місті вони перебували до квітня, а потім вирішили виїжджати, щоб не наражати дітей на небезпеку. Дорога була складною: більше доби чоловік з дружиною, сімома дітьми та домашніми улюбленцями їхали до старшої доньки на Київщину, ночувати довелося на заправці. Зараз родина живе на Київщині. Тут діти пішли у школу, а їхні батьки заснували власну справу.

Історією своєї родини Єлизавета Погребняк поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті і свою велику родину

Єлизавета Погребняк родом з Бахмута. Вона мешкала тут до 17 років, а потім переїхала до Маріуполя, де прожила 12 років. Після цього знову повернулася до рідного міста, де жила до повномасштабного вторгнення. У Бахмуті жінка працювала диспетчеркою у місцевій службі таксі.

Пані Єлизавета — багатодітна матір. Разом із чоловіком вони мають восьмеро дітей. Жінка каже, що в юності ніколи не мріяла про таку велику родину, але зараз зовсім про це не шкодує. Діти є її найбільшою любов’ю і мотивацією в житті.

“Я ніколи не мріяла бути багатодітною мамою. Я більше скажу, коли була підліткою, то казала старшій сестрі, що взагалі не буду мати дітей, бо я няньчила її старшого сина. І досі ми згадуємо ті мої слова з посмішкою. Зараз у нас з чоловіком восьмеро дітей, про що ми не шкодуємо. Якось так склалося, мабуть це доля така, за що я їй дуже вдячна”, — розповідає бахмутянка.

Серед улюблених місць у Бахмуті пані Єлизавета згадує набережну, де любили гуляти всією родиною, та парк, який назавжди залишиться у юнацьких спогадах.

“Ми жили на Забахмутці, і мені дуже подобалася наша набережна. Коли її реконструювали, то ми часто ходили туди гуляти. А ще я дуже любила наш парк. Ще з юнацтва це було місце, де ми гуляли, відпочивали, знайомилися, закохувалися. Пам’ятаю наші дискотеки, “Пятак” — це те, з чим пов’язана моя юність. А вже у дорослому віці ми завжди ходили в парк з дітьми, обов’язково каталися там на атракціонах”, — згадує Єлизавета Погребняк.

Про початок повномасштабної війни і евакуацію

Про початок повномасштабної війни Єлизавета Погребняк дізналася від доньки, яка на той момент вже як рік мешкала в Києві. Тривожний дзвінок розбудив жінку рано вранці, і вона дізналася про атаки росіян на Київ. Старша донька залишалася у столиці весь час, поки не минула загроза. Її ж батьки, брати і сестри були в Бахмуті.

Коли в Києві стабілізувалася ситуація, а окупантів вигнали з Київщини, подружжя Погребняк стало думати про переїзд. Планували, що першими вивезуть дітей, аби не наражати їх на небезпеку, а самі залишаться вдома, щоб доглядати за батьками. Та плани змінилися після того, як неподалік їхнього будинку стався обстріл.

“Коли в Києві все стихло, донька почала казати: “Мамо, виїжджайте”. Але ж у нас в Бахмуті були мої батьки, мама чоловіка, собака, коти — ну куди виїжджати. І ми спочатку думали, що відправимо дітей до старшої доньки, а самі поки залишатимемось у Бахмуті. Але стався обстріл, у нас на Забахмутці прилетіло неподалік дому. Я прям бачила ракети зі свого вікна. Тоді наша молодша донька дуже-дуже злякалася, і чоловік сказав: “Ні, треба виїжджати, я не хочу, щоб діти бачили ці обстріли, не хочу, щоб вони так жили і росли в небезпеці”. Виїхали ми 9 чи 11 квітня”, — розповідає бахмутянка.

Виїжджати надовго родина не планувала, думали що повернуться до міста за деякий час. Тому взяли з собою лише кілька речей на перший час. В останній момент перед від’їздом пані Єлизавета вирішила забрати альбом з фотографіями. Сьогодні вони для родини є справжньою цінністю.

“Ми виїжджали, як і всі, на два тижні, на місяць. Тому я взяла лише речі, щоб дітям і нам з чоловіком переодягнутися. Ніяких валіз ми не збирали, не вивозили меблі чи техніку. Єдине, що я взяла — це документи, і в останню мить забрала фотографії. Причому ми вже виходили з квартири, і я сказала чоловіку: “Почекай, я заберу фотографії”. А він каже: “Та навіщо ти їх тягнеш?”. А я говорю: “Хай будуть, вони багато місця не займуть, потім привеземо назад”. Тобто взагалі не було думок, що ми більше додому не повернемося”, — розповідає жінка.

Єлизавета Погребняк каже, що перед від’їздом їх проводжали всі сусіди — настільки дружними вони всі були. Тоді ж у неї закралася перша думка про те, що можливо вона не повернеться додому. Але настільки ж швидко вона відігнала її від себе.

Складна дорога до Києва

Їхати до Києва родина вирішила власним транспортом. З собою забрали і домашніх улюбленців — велику собаку і двох котів.

За кермом маленького “Ланоса” їхав чоловік, на передньому сидінні — Єлизавета з собакою. Ззаду були семеро дітей і коти. Найстаршому сину тоді було 17 років, а молодшому — 5 років.

Дорога до Києва була складною. Їхати довелося понад добу, ночували в автомобілі на заправці у Дніпропетровській області.

“Їхали ми півтори доби, тому що тоді комендантська година була, вночі пересуватися не можна було. Я взагалі не знаю, як ми доїхали. Діти були маленькі, вони могли сидіти у старших на руках, але це дуже важко було. Ночували на заправці всі разом у машині. Ми були не одні, там також автобуси з людьми стояли. Діти поспали наскільки це можливо, чоловік трохи подрімав, бо його ще чекала дорога далі. А я всю ніч з собакою то в машині, то на вулицю виходила. На ранок продовжили дорогу”, — розповідає пані Єлизавета.

У Києві родину зустрів їхній тоді ще майбутній зять. Він допоміг їм з житлом: його знайомі дали свою однокімнатну квартиру в місті Вишневе. Там сім’я прожила три місяці.

Єлизавета Погребняк каже, що довгий час сподівалася на покращення ситуації і повернення додому. Постійно слідкували за новинами і думали про краще. Та ситуація погіршувалася, і з нею зникали сподівання на повернення.

Більше до Бахмута подружжя Погребняк не їздило. У вересні з міста виїхали батьки Єлизавети, свекруха виїжджала вже у грудні з волонтерами. Їхати і особисто вивозити рідних чоловік з дружиною не ризикнули, бо боялися за долю дітей.

Адаптація на Київщині і початок власної справи

Перші три місяці після евакуації багатодітна родина мешкала в однокімнатній квартирі. Потім винайняли будинок теж у місті Вишневе, де мешкають до сьогодні.

Перший час після переїзду було важко адаптуватися. Бо починати все довелося з нуля. Були і випадки, коли родина стикалася з упередженнями, але хороших людей на їхньому шляху все ж було більше. Це і допомогло звикнути до нового життя.

“Ми зустріли тут дуже багато добрих людей, які нас прийняли. Це і знайомі, і незнайомі. Найскладніше було, мабуть, моєму чоловікові. Він дуже довго не міг прийняти того, що ми втратили все, що мали. Чесно, починати спочатку, коли тобі майже 40 років, дуже важко. Ми ж не мали взагалі нічого: навіть ні ложки, ні виделки. Було важко, коли зустрічали людей, які казали: “Чому ви сюди приїхали? Ви ж з Донбасу, чекали на росію”. Доводити, що ти нікого там не чекав, а просто жив своє життя, і ніякої війни, і ніякої росії тобі не потрібно було — це дуже неприємно. Але я щаслива, що все ж більшість людей нам допомагали. Це і знайомі нашого зятя, і його батьки, і зовсім сторонні люди”, — розповідає Єлизавета Погребняк.

Старший син жінки закінчив навчання в Бахмутському медичному коледжі і працює в Києві медбратом, середні доньки випустилися з бахмутських шкіл. Молодші ж діти вже вступали на навчання у приймаючій громаді. Бахмутянка згадує, що адаптація у новій школі проходила добре, оскільки вчителі і адміністрація були дружні до дітей-ВПО.

“Коли ми оформлювали молодших дітей до школи, нам пішли на зустріч, бо у нас не було ні медичних карток, ні інформації про щеплення. Попри це нас взяли без проблем. Уже потім, коли з’явилася можливість витягнути цю інформацію, ми її надавали. Також наші діти були російськомовні, як і більшість на той час у нашому регіоні. І їм було важко адаптуватися до української мови, вони не завжди розуміли вчителя. Але я вдячна, що жодного разу моїх дітей не утискали, а, навпаки, йшли їм на зустріч. Те, що діти не розуміли, їм перекладали, пояснювали, за що дуже велика вдячність”, — розповіла Єлизавета Погребняк.

Минулого року подружжя вирішило заснувати власну справу. Зараз вони займаються встановленням сонячних панелей. Працюють офіційно, Єлизавета займається документацією, а її чоловік виконує фізичну роботу — монтує панелі.

Починали справу самостійно без залучення сторонньої підтримки чи грантів. Жінка каже, що спрацювало “сарафанне радіо”, оскільки її чоловік якісно виконує роботу.

“Чоловік працював водієм на різних відприємствах, а минулого року йому запропонували спробувати встановлювати сонячні панелі. Він влаштувався, попрацював, а влітку підійшов до мене і каже: “Давай спробуємо самостійно цим займатися?”. Я спочатку казала, що у нас не вийде, але чоловік наполіг на тому, щоб спробувати. Так ми відкрили ФОП і почали займатися монтажем панелей. Починали просто з того, які інструменти були в чоловіка, також у нас є автівка і телефон — оце і все. Восени і взимку робота йшла не дуже, а зараз у нас є вдячні клієнти і вже працює “сарафанне радіо”. Намагаємося розвиватися в цьому напрямку”, — розповіла бахмутянка.

За словами пані Єлизавети, її найбільша мотивація в житті — це її діти. Саме вони дають їй сили не опускати руки попри всі труднощі.

“Нам дають життя наші діти, плюс ми ще очікуємо на онуку. Ми рухаємося далі, бо я хочу, щоб мої діти мали все, попри те, що відбувається в країні. Я хочу, щоб вони жили найщасливіше життя, яке я можу їм дати. Заради них ми живемо і заради них рухаємося далі”, — підсумувала Єлизавета Погребняк.

Читайте також:

• “Я зустріла повномасштабну війну на роботі”: історія бахмутянки Світлани Стор’євої, яка 8 років працювала в ДСНС
• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Світлана Стор’єва — бахмутянка, яка присвятила 8 років життя роботі в ДСНС. З 2016 року вона працювала диспетчеркою в пожежних частинах Часів Яру і Бахмута — приймала виклики від людей і відправляла рятувальників на ліквідацію надзвичайних ситуацій. У ніч на 24 лютого 2022 року пані Світлана якраз була на робочій зміні і зустріла повномасшабне вторгнення на роботі. Через декілька місяців вона вирішила виїжджати з міста, але роботу в ДСНС не покинула — продовжила її у Кременчуці. Зараз Світлана Стор’єва мешкає у Чернігові, де разом із чоловіком виховують трьох дітей.

Про роботу в ДСНС, виїзд з Бахмута і життя на новому місці Світлана Стор’єва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Світлана Стор’єва прийшла в ДСНС

Світлана Стор’єва родом з Бахмута. Тут вона народилася і виросла, здобула освіту. Після випуску зі школи №12 вступила до індустріального технікуму. Вищу освіту теж здобула в Бахмуті — навчалася в Харківському національному економічному університеті, який мав філіал на базі школи №7.

У рідному Бахмуті жінка створила родину. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, який працював рятувальником. Саме він і запропонував дружині спробувати роботу в ДСНС.

“У мене чоловік ще з 2011 року, після того, як випустився з університету, працював рятувальником. Починав з Донецька, а потім перевівся в Бахмут. У 2016 році я була в декреті зі старшим сином, а в ДСНС якраз було розширення штатів: набирали диспетчерів у Часів Яр, Соледар, Сіверськ. І чоловік мені запропонував, каже: “Є така можливість, якщо хочеш, можеш спробувати працювати диспетчером”. Це було не по моїй спеціальності, я боялася, мені тоді був 21 рік. Але все ж таки вирішила спробувати і ні разу про це не пошкодувала”, — розповідає Світлана Стор’єва.

З 2016 по 2017 роки пані Світлана була диспетчеркою в місті Часів Яр. На добові чергування їздила туди з Бахмута. А у 2017 році з’явилася можливість перевестися на аналогічну посаду в Бахмуті. Диспетчеркою в рідному місті жінка працювала до 2022 року.

Про роботу диспетчеркою ДСНС

Світлана Стор’єва згадує свою роботу в Бахмуті лише з позитивними емоціями. Попри те, що ця робота нелегка і вимагає витримки та відповідальності, її жінка дуже любила. Передусім за свій колектив, з яким була дуже дружною.

“Робота мені дуже подобалася, у мене було купа енергії. Знаєте, є люди, які просто приходять на роботу для “галочки”. Тобто, прийшов, відпрацював, пішов. А я на свою роботу завжди йшла із задоволенням. Дуже класний був у нас колектив. Я часто згадую хлопців, з якими працювала. І цей період, мабуть, у моєму професійному житті був найкращим. Але й робота у нас нелегка була. Це пожежі, ДТП, після війни ще й обстріли додалися. Тобто, робота напружена, дуже відповідальна і потребує швидкої реакції. Бо від твоїх дій, від того, як швидко ти ухвалиш рішення після дзвінка на лінію “101” залежить людське життя”, — розповідає жінка.

Також пані Світлана згадує, що ДСНС у Донецькій області постійно розвивалося. Цифровізація, нове обладнання і нові підходи робили роботу в цій структурі ще цікавішою.

“Я якраз застала той період з 2016 року, коли структура ДСНС активно розвивалася саме в нашій Донецькій області. Ми отримували нові пожежні автомобілі, нові цифрові радіостанції, яких ще в інших регіонах України на той момент не було. У нас активно впроваджувалася цифровізація: нові комп’ютери, нові програми. Тобто, ми працювали по-новому. І саме це мене затягувало, бо ми постійно, кожного дня чомусь новому вчилися. Це було дуже цікаво”, — згадує диспетчерка.

Про роботу в ДСНС під час повномасштабної війни

Світлана Стор’єва, як працівниця ДСНС, морально готувала себе до можливого повномасштабного вторнення. Загострення воєнної ситуації вона відчула вже на початку лютого. А за день до повномасштабного вторгнення посилились обстріли на контрольному пункті в’їзду-виїзду “Майорське”, що на лінії зіткнення в Бахмутському районі.

“Зміни ми почали відчувати, мабуть, на початку лютого, може трошки пізніше. Бо почастішали обстріли на лінії розмежування з окупованою територією. А 23 лютого пам’ятаю, що в нас люди на КПВВ “Майорське” були, телефонували і казали, що дуже сильні були обстріли. Їх ще ввечері 23 лютого довелося вивезти з КПВВ. Загалом нас морально готували. Ми розуміли, що все почнеться з нашої Донецької області. Чесно, було дуже страшно в ті останній добові чергування працювати, бо ти не знав, що буде далі. Можна прокинутися, а на вулиці вже стоять люди озброєні”, — згадує Світлана Стор’єва.

У ніч на 24 лютого жінка якраз заступила на добове чергування. Повномасштабне вторгнення вона зустріла на робочому місці. Її чоловік Олександр 24 лютого поїхав на роботі в пожежну частину Торецька, куди його раніше перевели. Близько місяця подружжя було вимушене жити окремо. Світлана сама піклувалася про їхніх дітей і при цьому продовжувала працювати.

“24 лютого десь о 5 ранку ми почули перші вибухи. Тоді ж був викликаний весь особовий склад, ми були переведені в посилений режим несення служби. Мій чоловік зранку 24 лютого поїхав у Торецьк. Там були дуже сильні обстріли, але він там залишався. Ночував і жив у своїй пожежній частині. Ми з ним не бачилися, мабуть, більше місяця, він майже не приїжджав. Тому відповідальність за дітей, за нашу родину більше була на мені. І на роботу доводилося ходити, і з дітками бути”, — розповідає бахмутянка.

На початку квітня родина Стор’євих вирішила вивезти дітей. Їх відправили разом з бабусями в більш безпечне місце. Світлана теж мала можливість виїхати, перевівшись на роботу в пожежну частину подалі від небезпеки. Таку можливість керівництво ДСНС пропонувало жінкам, зважаючи на досвід блокади Маріуполя. Та Світлана Стор’єва вирішила залишатися в місті, оскільки в Бахмуті тоді було ще багато людей, яким могла знадобитися допомога.

З того періоду роботи у пам’яті диспетчерки закарбувалися дзвінки з Попасної. Рятувальні служби там вже не працювали, але люди намагалися кликати на допомогу. Часто дзвінки звідти надходили до Бахмута, де їх приймала Світлана Стор’єва.

“Це був квітень. І на той момент у них, мабуть, місто вже було дуже зруйноване. Пожежників там не було, бо не було можливості працювати, вони вже звідти виїхали. А люди продовжували телефонувати і потрапляли до нас. Вони дзвонили з підвалів, плакали, говорили, що повністю горять дев’ятиповерхівки, будинки могли горіти тижнями і ніхто їх не гасив. Були поранені люди в підвалах, були загиблі. Я вислуховувала людей, записувала адреси, ми намагалися їх кудись передавати через наші служби, через Головне управління. Але я розуміла, я їм одразу казала, що: “Я дуже вибачаюся, мені дуже вас шкода”, але допомогти ми ніяк не могли. І від цього розривалося серце. Коли ти хочеш допомогти, а ніяк не можеш. Туди ми поїхати не могли через обстріли”, — згадує жінка.

Світлана Стор’єва виїхала з Бахмута 19 травня. Рішення про виїзд вона ухвалила після ракетного обстрілу, який забрав життя мирних жителів.

“17 травня був прильот у районі Забахмутки, ракета влучила у п’ятиповерхівку. Там загинула жінка і дворічна дитина, 9-річний хлопчик був поранений. Наші рятувальники навіть не одразу змогли дістати цю жінку через загрозу повторних ударів, тільки наступного дня вони дістали її з дитиною. Я взагалі людина дуже стресостійка, як вважала до того моменту, бо смерть, на жаль, була одним із моментів нашої роботи. Але саме після цього прильоту, після того, як я дізналася про цю жінку з дитиною, які ні в чому невинні загинули від ракети, щось всередині мене надломилося. Всю добу, коли я була 18 травня на чергуванні, я проплакала. Навіть нормально не могла працювати, бо мій моральний стан був на межі. Я зателефонувала чоловіку в Торецьк, він почув мій голос, зрозумів, що зі мною відбувається, і сказав: “Завтра зранку збирайся і виїжджай, бо так далі вже не можна”. І от 19 травня зранку я сиджу, пишу заяву, що буду виїжджати, і в цей момент стався прильот у п’ятиповерхівку за пожежною частиною. Тоді мене ще більше накрило”, — розповідає Світлана Стор’єва.

Бахмутянка каже, що через важкий моральний стан погано пам’ятає свій виїзд. На той момент вона щиро вірила, що повернеться додому, і впевнено казала про це чоловікові. Тому їхала з міста з кількома літніми речами, плануючи згодом повернутися.

Нове життя і нова робота у Кременчуці

За все своє життя до війни Світлана Стор’єва майже не виїжджала з рідної Донеччини. Всі її рідні та друзі теж були в цій області, тому коли постало питання про виїзд, родина не знала, куди їм їхати. Думаючи про виїзд дітей, Олександр Стор’єв вирішив зателефонувати своєму однокурснику, який жив на Полтавщині. Той допоміг родині і знайшов житло у Кременчуці. Спочатку туди виїхали діти подружжя разом з бабусями, а у травні до них приїхала і Світлана.

У Кременчуці жінка влаштувалася диспетчеркою в місцеву пожежну частину. Колектив привітно зустрів бахмутянку, але перший час їй було важко адаптуватися.

“Коли я приїхала у Кременчук, то було важко морально. Бо я ніколи не жила в інших містах, і мені потрібно було адаптуватися до нових умов життя і до нового міста. Також перший час було важко адаптуватися на роботі в новому колективі, звикнути до міста. Бо в Бахмуті я з дитинства росла, знала кожну вулицю, і мені було дуже легко. Людина телефонувала і могла не називати точну адресу, а просто сказати, наприклад, біля якого це магазину. І я вже автоматично розуміла, що це за адреса і відправляла туди машину. У Кременчуці ж було по-інакшому, і це було дуже складно”, — згадує бахмутянка.

Загартувало Світлану добове чергування 27 червня 2022 року. Тоді росія завдала ракетного удару по ТЦ “Амстор”, де загинули 22 людей.

“Це, мабуть, десь місяць пройшов після того, як я приїхала до Кременчука. І через те, що я тільки місяць там пропрацювала, то не знала всіх цих масштабів. У той день мені довелося включити всю швидкість реакції, щоб всіх оперативно зібрати і відправити на допомогу людям. Саме це чергування різко мене загартувало, і я остаточно влилася в колектив”, — каже Світлана Стор’єва.

Жінка каже, що адаптуватися в новому місті їй вдалося за підтримки людей. Її тепло прийняли в робочому колективі, а родина місцевих жителів допомогла з житлом. Саме привітні люди, які були готові допомогти, зробили адаптацію легшою.

“Нас прийняла родина — поселила у свою квартиру, а самі жили у приватному будинку. Тоді ціни на оренду житла були дуже високі, а нас прийняли за 3 тисячі гривень. На той момент це були смішні гроші. І я дуже вдячна цим людям. Вони нам всім допомагали, іноді привозили фрукти і овочі зі свого городу. Саме в такі моменти розумієш, що є ще людяність, ще залишились якісь нематеріальні цінності у людей. Саме на таких людях і тримається світ”, — зауважила бахмутянка.

Світлана Стор’єва прожила разом з дітьми у Кременчуці до весни 2024 року. Її чоловік весь цей час був у Торецьку. Коли робота рятувальників у Торецьку стала неможливою через обстріли, Олександра Стор’єва перевели до Чернігова. Там він обійняв одну з керівних посад. Сюди ж він перевіз і свою родину.

З листопада 2024 року Світлана Стор’єва більше не працює в ДСНС особисті обставини. Зараз вона доглядає за дітьми. У 2025 році в подружжя народилася третя дитина.

Спогади про Бахмут і захоплення фотографією

З дитинства Світлана Стор’єва захоплювалася фотографією. Вона займалася любительською зйомкою і часто фотографувала рідний Бахмут. Сьогодні ці фото і спогади гріюють її душу.

“Ще коли я навчалася у школі, любила фотографувати щось на мобільний телефон. Потім у мене з’явився цифровий фотоапарат, і я фотографувала заходи сонця, природу, все, що здавалося тоді гарним. А у 2024 році у мене з’явився більш сучасний телефон і гарна камера, то я вже фотографую більше дітей, знайомих, робила сімейні фотосесії. Фотографія для мене — це можливість зупинити час і закарбувати момент, який більше не повернеться. Зараз, наприклад, я часто переглядаю фото з Бахмута. Особливо мені подобаються фото зими 2021 року, вона тоді була дуже красива і сніжна. Пам’ятаю, що я тоді дуже багато відео знімала, фотографувала дітей, себе, місто. І зараз така чудова пам’ять залишилася”, — каже Світлана Стор’єва.

Сьогодні Світлана з теплом згадує відомі всім бахмутянам місця — алею троянд, набережну, Палац культури імені Євгена Мартинова, розважальний центр “Перемога”. Але є й те, про що вона шкодує — що не відвідала соляні шахти Соледара.

“Ми дуже любили бувати на алеї троянд, на набережній, яка після реконструкції була неймовірно гарною. Також дуже любила наш Палац культури. У нас із чоловіком там була весільна фотосесія у 2014 році. Пам’ятаю, коли побачила, що будівля згоріла під час бойових дій, то в мене прямо серце розривалося, бо дуже багато спогадів з цього місця. Також дуже часто бували в розважальному центрі “Перемога”: у кіно ходили, в кафе відпочивали. Усе життя проживши в Бахмуті, ми звикли до свого міста й не помічали його унікальності, хоча люди їхали до нас з усієї України та з-за кордону. Лише в червні 2021 року ми з чоловіком нарешті потрапили на екскурсію до штолень Бахмутського заводу шампанських вин. Це справило неймовірне враження. Єдине, про що шкодуємо — ми так і не встигли побувати в соляних шахтах Соледара, бо постійно відкладали цю поїздку на потім”, — згадує Світлана Стор’єва.

Любов до Бахмута жінка прививає і своїм дітям, які виїхали з міста зовсім маленькими.

“Мені часто здається, що ми — останнє покоління, яке по-справжньому пам’ятає Бахмут живим і так сильно до нього прив’язане. Наші діти вже будуть відчувати це інакше. Моєму сину на момент виїзду було 7 років, а доньці всього 4. Син ще має власні спогади: пам’ятає свій дім, свою школу, момент нашої евакуації. А донечка була надто маленькою, тому для неї Бахмута, як рідного простору, майже не існує, її свідомі спогади починаються вже з Кременчука та Чернігова”, — каже бахмутянка.

Бахмут залишився у пам’яті Світлани, як найкраще місце і рідний дім. Довгий час жінка плекала надію на повернення. Та ці мрії обірвалися після того, як вона побачила відео свого зруйнованого будинку. Розуміючи, що повертатися нікуди, родина будує нове життя на новому місці. Але у цьому новому житті є й місце для Бахмута. Світлана збирає свою маленьку колекцію речей, пов’язаних із рідним домом. Це книга, сувенірна монета, чашка і світильник із символікою Бахмута. А найцінніший артефакт — невикористаний квиток із парку атракціонів, який колись жінка поклала в гаманець, і він так і поїхав з нею в евакуацію.

Читайте також:

• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!