Бахмутянин Олег Романенко адвокат за професією, з родиною евакуювався до Львівщини, коли обстріли міста почали частішати. Щоб не наражати рідних на небезпеку Олег вирішив виїжджати. Про те, чому адаптація не є важкою для бахмутянина, про традиції Львівщини, її релігійний уклад та поради для ВПО від бахмутянина — читайте в матеріалі.

Не відчував дискомфорту, бо їхав в свою країну

Олег Романенко — корінний бахмутянин, в Бахмуті народився його батько, дід та прадід. В рідному місті він мав власний адвокатський офіс на вулиці Миру й напрацьовану роками базу клієнтів, викладав в університеті право і історію.

“Евакуювався я першого квітня, а другого квітня ми вже були в місті Львові і зі Львова приїхали в мальовниче село Іванівці, це неподалік від міста Жидачів. Дуже важко нам давалося рішення виїжджати, спочатку намагалися пристосуватися до тих обставин, які виникли. Обладнали в підвалі свого під'їзду укриття, зносили туди речі, харчі, воду, інструменти. 

Але коли почали прилітати вже удари поруч з місцевим відділом РАЦС та редакцією газети «События», ми зрозуміли, що це вже зовсім інший фактор війни. Ми евакуювалися за допомогою місцевого перевізника, знайшли оголошення в Інтернет, заплатили за кожного по 3 000 грн. і поїхали”, — згадує евакуацію пан Олег.

Про адаптацію герой згадує з легкістю, каже, що не відчував особливого тиску та дискомфорту, адже він не виїжджав за межі України. До повномасштабного вторгнення чоловік багато подорожував Україною у відрядженнях, тож такий досвід став помічним під час евакуації.

“Я їхав зі спокійною душею, не відчував психологічного дискомфорту. Житло нам надала родина, яку ми взагалі не знали. Ми знали про їх існування, а вони знали про наше, але особисто знайомі не були. У нас є спільні друзі, і коли постало питання куди їхати, то нам запропонували їхати саме сюди. За досвідом військових подій 2014 року, я знав, що саме безпечне місто під час війни в частині життєзабезпечення є село, де є криниця, піч на дровах і туалет. Коли ми прибули на Львівщину були дуже вражені тим, як нас прийняли місцеві люди. 

Нас зустріли у Львові власним транспортом, привезли в свою квартиру, нагодували, дали ще з собою. Далі відвезли в село Іванівці поруч з Жидачевим, поселили нас в теплий і затишний будинок. Тут великий, доглянутий, гарний дім, все комфортно. До нашого приїзду господарі готувались”, — розповідає бахмутянин. 

Нове помешкання й город з бульбою

Пан Олег разом з громадою. Фото: особистий архів героя

Олег Романенко з теплотою розповідає про новий тимчасовий дім. Каже, що цікавими для нього та родини стали місцеві традиції та звичаї, які поширені у цьому регіоні.  Відтак, ділиться спостереженнями герой, місцеві постійно вітаються одне з одним навіть при вході в громадський транспорт й при виході дякують водію та бажають щасливої дороги. Вразила героя і побожність регіону, особливо святкові звичаї на Великдень та Різдво. Останнє свято запам’яталося герою маленькими колядниками та вертепами, які на Святвечір стукають у двері, щоб сповістити про народження Христа.  Колядують і дорослі, є колядники «на церкву».

“Перший день зранку на новому місті ми прокинулися від стуку в двері, звичайно, що були стривожені, відкриваємо, а там чоловік незнайомий. Каже мені: “Слава Ісусу Христу, я ваш сусід, приніс яєць Вам та яблука”. Я був дуже розгублений тоді, дякував, запрошував в дім, але він пішов. 

Перші два місяці відчувалося, що ми попали в близьке до себе оточення. Всі наші сусіди щось приносили, пропонували допомогу, запрошували до себе в гості, питали чи не потребуємо ми чогось. Сусід в селі на Галичині – це майже рідня. Ми з першого дня почали ходити до сільської церкви УГКЦ, вона єдина в селі, старовинна, дерев'яна, 17 століття, познайомилися з місцевим священником отцем Володимиром. Це дуже інтелігентна та приємна людина, душою вболіває за парафію і людей. Доречі раніше служив на Донеччині. Він оголосив після служби Божої, що в селі є переселенці з Бахмута , всі люди підходили й віталися”, — пригадує пан Олег.

Церква в селі це і духовний центр і волонтерський осередок. Отець багато працює з молоддю і дітьми, опікується допомогою для військових на Сході і парафіяльною школою, благоустроєм. Бахмутянин каже, що за місяць родина познайомилася майже з усім селом: 

“Може ми ще когось не знаємо, але нас знає все село, бо ми єдині переміщені особи. Ще й з Бахмута”

Родина Романенків полюбила місто Жидачів, воно дуже старовинне й багате культурно, каже чоловік. Майже одразу пан Олег відвідав місцеву бібліотеку, музей, як це робив раніше в Бахмуті, герой запевняє, що саме — це місце є культурним осередком місцевості. 

“В Жидачеві особливі люди, окраса Львівщини, я про це можу стверджувати, бо я вже об’їздив всю Львівщину, Франківщину і Закарпаття. Вони неймовірні за людськими чеснотами, найголовнішими з яких є чемність і побожність. Ми в дуже зручному місті живемо, через село проходить траса на Львів, Стрий, Калуш, тож ми дуже мобільні в частині подорожей”, — каже бахмутянин.

Пан Олег. Фото: особистий архів героя

Пан Олег, у розмові наголошує, що він по життю є активною людиною, тож сидіти без справи не зміг. Бахмутянин бере участь у культурному житті міста Жидачів, виступає на лекціях і приймає участь в семінарах у Львові, Хусті, відвідує мистецькі заходи в Ужгороді. Крім цього, на плечах пана Олега господарство, родина має город, допомагає й сусідам за потреби.

“Я в захваті від Львівщини, так, вони трохи відрізняються від нас, але не сильно. Побожні, дуже відкриті на добро, йдеш вулицею й незнайомі люди з тобою вітаються: “Слава Ісусу Христу” відповідають “Слава навіки Богу”, «Дай Боже щастя» відповідають «Дай Боже і Вам»! На кожному куточку стоять каплички з Божою Матінкою, жінки хрестяться, чоловіки знімають капелюшки. В крамницях продавчині привітні і усміхнені, відразу відгукуються на будь-яке прохання. Ми з перших днів почали садити бульбу, так вони називають картоплю, городину садили. Ми ж хотіли показати, так як на Донбасі у нас роблять”, — наголошує бахмутянин.

Бахмутяни в Жидачеві й поради для українців

Пан Олег з громадою. Фото: особистий архів героя

З позитивного окремо, чоловік підкреслює доступність до держструктур та волонтерську допомогу для ВПО на базі гумштабів, а також від організації “Карітас”

“Ми маємо налагоджену систему сповіщення, тобто якщо є якась допомога від «Карітас» або німецької, французької чи угорської неурядових організацій, проходить повідомлення на телефон. Або оголошення на Фейсбук. Це дуже зручно. В місті Жидачів я вже зустрів декількох бахмутян, ми підтримуємо зв’язок, телефонуємо один одному, підтримуємо й зустрічаємося”, — каже пан Олег.

Бахмутянин відповів й на питання про непорозуміння, які можуть виникнути перед ВПО, каже що головне поважати один одного, поважати спосіб життя людей, які вас прихистили, їх погляди і традиції.Також важливо брати участь в соціальному житті громади, відвідувати заходи, на які тебе запрошують, тут їх дуже багато.

“Тут ріже вухо російська мова. Ніхто не вимагає, щоб ми одразу вживали місцевий діалект, але на українську, будь ласка, переходьте. Йде вулицею людина розмовляє по телефону голосно щей свариться, звичайно люди звертають увагу, не хамлять, але інколи можуть зробити зауваження: “Пан, прошу — це нечемно”. Взагалі оце слово чемно, чемність у них дуже часто у вжитку. Люди, повсякчас вживають слово “прошу”, дуже часто”, — каже пан Олег. 

Жидачівський замок. Фото: Вікіпедія

Взагалі в побуті відсутня лайка. Як і наявність п’яниць на вулиці чи жебраків. Бахмутянин пригадує, що до початку повномасштабної війни він декілька разів був у Львові, чоловік дуже вдячний, що він рік прожив в селі й за цей час пізнав уклад галицького села. За час життя на Львівщині бахмутянин не зіштовхувався жодного разу зі стереотипами про поділ на “бандерівців” та “східняків”, якими звикла апелювати російська пропаганда.

“Субота й неділя — це дні коли всі йдуть до церкви. Потім всі спілкуються, ходять один до одного в гості. От коли, були удари й не було світла, вони просто готували пампушки, пляцки, пиріжки і йшли один до одного в гості, спілкуються, вони дуже відкриті до співчуття, допомоги один одному”, — ділиться міркуваннями пан Олег.

На Львівщині бахмутянин продовжує працювати за професією, зараз робота у дистанційному режимі, в основному запити до адвоката йдуть від військових.

Фото: "Бахмут. IN. UA"

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм - підписуйтесь!