Бахмутяни в евакуації: історія Олега Романенко

Семаковська Тетяна 17:45, 14 Березня 2023

IMG 0021 44d9dБахмутянин Олег Романенко адвокат за професією, з родиною евакуювався до Львівщини, коли обстріли міста почали частішати. Щоб не наражати рідних на небезпеку Олег вирішив виїжджати. Про те, чому адаптація не є важкою для бахмутянина, про традиції Львівщини, її релігійний уклад та поради для ВПО від бахмутянина — читайте в матеріалі.

Не відчував дискомфорту, бо їхав в свою країну

Олег Романенко — корінний бахмутянин, в Бахмуті народився його батько, дід та прадід. В рідному місті він мав власний адвокатський офіс на вулиці Миру й напрацьовану роками базу клієнтів, викладав в університеті право і історію.

“Евакуювався я першого квітня, а другого квітня ми вже були в місті Львові і зі Львова приїхали в мальовниче село Іванівці, це неподалік від міста Жидачів. Дуже важко нам давалося рішення виїжджати, спочатку намагалися пристосуватися до тих обставин, які виникли. Обладнали в підвалі свого під’їзду укриття, зносили туди речі, харчі, воду, інструменти. 

Але коли почали прилітати вже удари поруч з місцевим відділом РАЦС та редакцією газети «События», ми зрозуміли, що це вже зовсім інший фактор війни. Ми евакуювалися за допомогою місцевого перевізника, знайшли оголошення в Інтернет, заплатили за кожного по 3 000 грн. і поїхали”, — згадує евакуацію пан Олег.

Screenshot 556 39272Пан Олег в місті Жидачів. Фото: особистий архів героя

Про адаптацію герой згадує з легкістю, каже, що не відчував особливого тиску та дискомфорту, адже він не виїжджав за межі України. До повномасштабного вторгнення чоловік багато подорожував Україною у відрядженнях, тож такий досвід став помічним під час евакуації.

“Я їхав зі спокійною душею, не відчував психологічного дискомфорту. Житло нам надала родина, яку ми взагалі не знали. Ми знали про їх існування, а вони знали про наше, але особисто знайомі не були. У нас є спільні друзі, і коли постало питання куди їхати, то нам запропонували їхати саме сюди. За досвідом військових подій 2014 року, я знав, що саме безпечне місто під час війни в частині життєзабезпечення є село, де є криниця, піч на дровах і туалет. Коли ми прибули на Львівщину були дуже вражені тим, як нас прийняли місцеві люди. 

Нас зустріли у Львові власним транспортом, привезли в свою квартиру, нагодували, дали ще з собою. Далі відвезли в село Іванівці поруч з Жидачевим, поселили нас в теплий і затишний будинок. Тут великий, доглянутий, гарний дім, все комфортно. До нашого приїзду господарі готувались”, — розповідає бахмутянин. 

Нове помешкання й город з бульбою

Screenshot 557 c044e

Пан Олег разом з громадою. Фото: особистий архів героя

Олег Романенко з теплотою розповідає про новий тимчасовий дім. Каже, що цікавими для нього та родини стали місцеві традиції та звичаї, які поширені у цьому регіоні.  Відтак, ділиться спостереженнями герой, місцеві постійно вітаються одне з одним навіть при вході в громадський транспорт й при виході дякують водію та бажають щасливої дороги. Вразила героя і побожність регіону, особливо святкові звичаї на Великдень та Різдво. Останнє свято запам’яталося герою маленькими колядниками та вертепами, які на Святвечір стукають у двері, щоб сповістити про народження Христа.  Колядують і дорослі, є колядники «на церкву».

“Перший день зранку на новому місті ми прокинулися від стуку в двері, звичайно, що були стривожені, відкриваємо, а там чоловік незнайомий. Каже мені: “Слава Ісусу Христу, я ваш сусід, приніс яєць Вам та яблука”. Я був дуже розгублений тоді, дякував, запрошував в дім, але він пішов. 

Перші два місяці відчувалося, що ми попали в близьке до себе оточення. Всі наші сусіди щось приносили, пропонували допомогу, запрошували до себе в гості, питали чи не потребуємо ми чогось. Сусід в селі на Галичині – це майже рідня. Ми з першого дня почали ходити до сільської церкви УГКЦ, вона єдина в селі, старовинна, дерев’яна, 17 століття, познайомилися з місцевим священником отцем Володимиром. Це дуже інтелігентна та приємна людина, душою вболіває за парафію і людей. Доречі раніше служив на Донеччині. Він оголосив після служби Божої, що в селі є переселенці з Бахмута , всі люди підходили й віталися”, — пригадує пан Олег.

Ivanivtsi Wooden Church RB 46 215 0029 65602Церква в селі Жидачів. Фото: Вікіпедія

Церква в селі це і духовний центр і волонтерський осередок. Отець багато працює з молоддю і дітьми, опікується допомогою для військових на Сході і парафіяльною школою, благоустроєм. Бахмутянин каже, що за місяць родина познайомилася майже з усім селом: 

“Може ми ще когось не знаємо, але нас знає все село, бо ми єдині переміщені особи. Ще й з Бахмута”

Родина Романенків полюбила місто Жидачів, воно дуже старовинне й багате культурно, каже чоловік. Майже одразу пан Олег відвідав місцеву бібліотеку, музей, як це робив раніше в Бахмуті, герой запевняє, що саме — це місце є культурним осередком місцевості. 

“В Жидачеві особливі люди, окраса Львівщини, я про це можу стверджувати, бо я вже об’їздив всю Львівщину, Франківщину і Закарпаття. Вони неймовірні за людськими чеснотами, найголовнішими з яких є чемність і побожність. Ми в дуже зручному місті живемо, через село проходить траса на Львів, Стрий, Калуш, тож ми дуже мобільні в частині подорожей”, — каже бахмутянин.

246244733 106931241776710 8104056851855975090 n d43bb

Пан Олег. Фото: особистий архів героя

Пан Олег, у розмові наголошує, що він по життю є активною людиною, тож сидіти без справи не зміг. Бахмутянин бере участь у культурному житті міста Жидачів, виступає на лекціях і приймає участь в семінарах у Львові, Хусті, відвідує мистецькі заходи в Ужгороді. Крім цього, на плечах пана Олега господарство, родина має город, допомагає й сусідам за потреби.

“Я в захваті від Львівщини, так, вони трохи відрізняються від нас, але не сильно. Побожні, дуже відкриті на добро, йдеш вулицею й незнайомі люди з тобою вітаються: “Слава Ісусу Христу” відповідають “Слава навіки Богу”, «Дай Боже щастя» відповідають «Дай Боже і Вам»! На кожному куточку стоять каплички з Божою Матінкою, жінки хрестяться, чоловіки знімають капелюшки. В крамницях продавчині привітні і усміхнені, відразу відгукуються на будь-яке прохання. Ми з перших днів почали садити бульбу, так вони називають картоплю, городину садили. Ми ж хотіли показати, так як на Донбасі у нас роблять”, — наголошує бахмутянин.

Бахмутяни в Жидачеві й поради для українців

Screenshot 558 99643

Пан Олег з громадою. Фото: особистий архів героя

З позитивного окремо, чоловік підкреслює доступність до держструктур та волонтерську допомогу для ВПО на базі гумштабів, а також від організації “Карітас”

“Ми маємо налагоджену систему сповіщення, тобто якщо є якась допомога від «Карітас» або німецької, французької чи угорської неурядових організацій, проходить повідомлення на телефон. Або оголошення на Фейсбук. Це дуже зручно. В місті Жидачів я вже зустрів декількох бахмутян, ми підтримуємо зв’язок, телефонуємо один одному, підтримуємо й зустрічаємося”, — каже пан Олег.

Бахмутянин відповів й на питання про непорозуміння, які можуть виникнути перед ВПО, каже що головне поважати один одного, поважати спосіб життя людей, які вас прихистили, їх погляди і традиції.Також важливо брати участь в соціальному житті громади, відвідувати заходи, на які тебе запрошують, тут їх дуже багато.

“Тут ріже вухо російська мова. Ніхто не вимагає, щоб ми одразу вживали місцевий діалект, але на українську, будь ласка, переходьте. Йде вулицею людина розмовляє по телефону голосно щей свариться, звичайно люди звертають увагу, не хамлять, але інколи можуть зробити зауваження: “Пан, прошу — це нечемно”. Взагалі оце слово чемно, чемність у них дуже часто у вжитку. Люди, повсякчас вживають слово “прошу”, дуже часто”, — каже пан Олег. 

Zhydachiv Castle Settlement RB 46 215 0126 95979

Жидачівський замок. Фото: Вікіпедія

Взагалі в побуті відсутня лайка. Як і наявність п’яниць на вулиці чи жебраків. Бахмутянин пригадує, що до початку повномасштабної війни він декілька разів був у Львові, чоловік дуже вдячний, що він рік прожив в селі й за цей час пізнав уклад галицького села. За час життя на Львівщині бахмутянин не зіштовхувався жодного разу зі стереотипами про поділ на “бандерівців” та “східняків”, якими звикла апелювати російська пропаганда.

“Субота й неділя — це дні коли всі йдуть до церкви. Потім всі спілкуються, ходять один до одного в гості. От коли, були удари й не було світла, вони просто готували пампушки, пляцки, пиріжки і йшли один до одного в гості, спілкуються, вони дуже відкриті до співчуття, допомоги один одному”, — ділиться міркуваннями пан Олег.

На Львівщині бахмутянин продовжує працювати за професією, зараз робота у дистанційному режимі, в основному запити до адвоката йдуть від військових.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 11:45, 17 Листопада 2026

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення змусило дівчину разом із родиною залишити дім у квітні 2022 року та шукати прихисток у Львові.

Опинившись у місті своєї мрії, дівчина змогла швидко адаптуватися, перейшла на українську мову та наважилася ризикнути, щоб придбати першу професійну камеру.

Про спогади з мирного Бахмута, знайомство з гуртом ТНМК та репером OTOY, вимушену евакуацію та шлях у фотографії Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Квітуче місто троянд та український реп на Донеччині

Анастасія народилася і виросла в Бахмуті, жила на вулиці Ювілейній неподалік дитячої лікарні. У 2008 році дівчинка пішла до першого класу школи №18 — батьки одразу віддали її в український клас. Після випуску Анастасія вступила до Харківського політехнічного інституту (поблизу Харкова, жила її бабуся), проте майже щовихідних приїздила додому потягом.

У спогадах дівчини рідний Бахмут назавжди залишився затишним і зеленим. Найбільше вона любила гуляти з подругою Каріною на Алеї троянд, Набережній та біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”.

“У моїх спогадах Бахмут — квітучий, місто троянд. Пам’ятаю, як ми завжди ходили в центр, гуляли біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”, та й у мене на районі біля дитячої лікарні було дуже багато троянд. Червоних, гарних — це те, що запам’яталося найбільше“, — з теплотою згадує бахмутянка.

Ще у 2014 році, навчаючись у школі, Анастасія захопилася українською музикою. Попри те, що більшість однолітків тоді слухали російських виконавців і не розуміли її вподобань, дівчина активно підтримувала вітчизняних артистів. Усе почалося з треку “Пані та панове” гурту “Танок на Майдані Конго” (ТНМК). Протягом п’яти років Анастасія мріяла побачити улюблений гурт у рідному місті.

Анастасія Косенко на концерті Сергія Жадана / фото з особистого архіву героїні

Мрія здійснилася у січні 2019 року, одразу після її 18-річчя: ТНМК приїхали до Бахмута з безкоштовним акустичним концертом у кінотеатрі “Побєда”, де також виступав Сергій Жадан.

“Я підбігла до Фагота, а він каже: “О, мала, ти тут теж!” — упізнав мене, бо я постійно підтримувала їх у соцмережах. Подарували мені плакати з автографами — один із них я встигла забрати з Бахмута, він досі висить у мене у Львові. Фагот тоді запитав, чим я хочу займатися, і я сказала, що мрію фотографувати. Він відповів: “Настю, у тебе все вийде”. Було відчуття, наче він мене тоді благословив“, — ділиться дівчина.

Ця зустріч надихнула Анастасію створити власний блог про український реп “Репмуз” в Instagram та Telegram. Вона підтримувала молодих виконавців, зокрема гурт (PVNCH, Valentine Lawrence  (Ennyday) та репера OTOY (В’ячеслава Дрофу). У 2021 році батько навіть відвіз її на фестиваль “Промзона” до сусідньої Костянтинівки, де дівчина особисто познайомилася з OTOY.

Евакуація до міста мрії та перехід на українську

У квітні 2022 року російські обстріли почали наближатися до житлових кварталів Бахмута — снаряди падали на околицях, поблизу парку культури та неподалік військової частини біля дому родини. 3 квітня батько вивіз Анастасію та сімʼю до Краматорська (за лічені дні до трагічного ракетного удару по місцевому вокзалу), звідки вони вирушили до Львова, де знайомий допоміг знайти житло. Як і більшість земляків, родина сподівалася повернутися додому за кілька тижнів.

Попри сум через вимушений від’їзд, адаптація у Львові минула для дівчини напрочуд легко. Ще у 2021 році вона казала батькові, що обов’язково переїде сюди жити. У новому місті її підтримала подруга, з якою вона раніше познайомилася завдяки спільноті українського репу.

“Я туди приїхала, і мені було максимально спокійно, наче я вдома. Іноді навіть жартую, що в якомусь минулому житті моя душа тут уже жила. Найскладнішим на початку була мова — дуже важко переналаштувати мозок, коли ти майже 20 років говорив російською. Львів і люди, які тут живуть, настільки тепло мене прийняли, що з часом мені самій захотілося перейти на українську мову“, — розповідає Анастасія.

Вулиці з ефектом дежавю та фотографії мирного міста

Дзвін Чорнобиля / фото з особистого архіву героїні

Сьогодні у Львові дівчині нагадують про дім окремі міські пейзажі. Наприклад, дорога на роботу вулицею Навроцького викликає у неї стійке відчуття дежавю — вона нагадує шлях у Бахмуті від Нового ринку в бік заводу “Кольорові метали”.

Водночас бахмутянка зізнається, що без земляків поруч спогади про рідні вулиці поступово стираються — її подруга зі школи нині живе у Дніпрі. Тримати зв’язок із минулим допомагають архівні кадри в телефоні.

“Найдорожче фото — де я сфотографувала себе на тлі колеса огляду в парку. Через кілька днів туди прилетіло, і ми поїхали. А ще дуже люблю старий знімок пам’ятника “Дзвін Чорнобиля” — там таке блакитне-блакитне небо і червоні троянди. Цей кадр ще з тих часів, коли в місті було мирно і батьки гуляли з дітьми”, — каже співрозмовниця.

Ризик заради мрії: як бахмутянка опановує фотографію

Живучи у Львові Анастасія певний час допомагала гурту PVNCH із промоцією треків на радіо, а згодом майже 10 місяців працювала в супермаркеті АТБ, щоб назбирати гроші на давню мрію. Попри поради рідних спершу знайти іншу роботу та підзаробити ще й на ноутбук, дівчина вирішила ризикнути: звільнилася і купила свій перший професійний фотоапарат Canon RP.

“Коли я взяла його в руки, та 14-річна Настя, яка у 2014 році мріяла фотографувати концерти ТНМК, просто усміхнулася. Я зрозуміла, що виконала свою дитячу мрію“, — ділиться бахмутянка.

Після купівлі камери Анастасія пройшла безкоштовні курси фотографії для переселенців у Львові. Спершу знімала все навколо — архітектуру Сихова й центру міста, тварин, квіти, вчилася працювати в ручному режимі налаштувань. Тепер вона фотографує подруг і поступово долає страх перед роботою з моделями, щоб розвиватися в комерційній зйомці.

На запитання, що для неї означає бути бахмутянкою далеко від дому, Анастасія відповідає одним словом — мріяти. Саме так, як “мрійливу дівчину з Бахмута”, її представили під час запису подкасту “Бо любов [крапка] війна” на Радіо Сковорода.

“Попри те, що ми залишилися без міста і без дому, у нас лишаються мрії та можливість рухатися далі. “Бо якщо не мріяти, навіщо ж тоді жити?”. Спочатку ти мрієш, потім ця мрія перетворюється на ціль, і ти крок за кроком до неї йдеш“, — підсумовує Анастасія Косенко.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я не просто переїхала, а стала частиною громади”: історія бахмутянки Тетяни Шик, яка очолює Раду ВПО в Павлограді

Валентина Твердохліб 11:00, 5 Листопада 2026
раду впо

Тетяна Шик — представниця активної громадської спільноти Бахмута. У рідному місті вона працювала у сфері управління багатоквартирними будинками: очолювала дев’ять ОСББ у центрі Бахмута. Окрім цього, пані Тетяна була членкинею Громадської ради двох скликань. У 2022 році жінка з родиною евакуювалися до Павлограда. Інтегруватися в нову громаду їй допомогла активна громадянська позиція. У новій громаді жінка почала розвивати роботу ОСББ і очолила місцеву Раду ВПО.

Своєю історією Тетяна Шик поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

У Бахмуті очолювала дев’ять ОСББ

Тетяна Шик родом з Волновахи. Зі свого рідного міста вона переїхала на навчання до Донецька, де познайомилася з майбутнім чоловіком. Зігравши весілля, на початку 2000-х років пара переїхала до Бахмута. Сьогодні пані Тетяна вважає його своїм другим домом.

Після переїзду в Бахмут жінка влаштувалася на завод кольорових металів. Там вона пропрацювала недовго, бо пішла у декретну відпустку.

Згодом бахмутянка знайшла себе у сфері управління багатоквартирними будинками, оскільки хотіла змінювати свій будинок на краще і робити простір комфортнішим. Спочатку пані Тетяна очолила ОСББ у своєму будинку, а згодом до неї почали проситися мешканці будинків, розташованих поряд. Кількість будинків під її управлінням росла, і перед початком війни їх було дев’ять. Це багатоповерхівки в центральній частині міста на вулицях Олексія Дульнева (колишня назва — Горбатова), Незалежності і Миру.

Будинок Тетяни Шик у Бахмуті / фото надане героїнею

Окрім цього, пані Тетяна була членкинею Громадської ради двох скликань, де займалася різними питаннями і долучалася до робочих груп. Своє життя у мирному Бахмуті вона характеризує так:

“Було активне життя в дуже швидкому ритмі. Діти, школа, садочок, робота — просто круговерть подій. Життя було насичене, повне”.

Виїзд з Бахмута і допомога містянам

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тетяна Шик розуміла, що Бахмут може стати ціллю російської армії. Тому разом з чоловіком вони ухвалили рішення про виїзд. Житло допоміг знайти колега чоловіка.

“Колега мого чоловіка запропонував нам свою квартиру в місті Павлоград у Дніпропетровській області. Він пропонував, щоб ми хоча б туди виїхали, а потім вже планували або їхати кудись далі, або повертатися, бо ж такі надії у нас ще були. Тому у квітні, коли по центру міста почали прилітати перші ракети, ми швиденько зібралися, хоча сумки вже були зібрані, і поїхали до Павлограда”, — згадує жінка.

Попри те, що родина переїхала, Тетяна Шик ще кілька разів приїздила до Бахмута. Вона роздавала гуманітарну допомогу мешканцям своїх будинків та привозила ліки. 

“Ми з чоловіком ще їздили в Бахмут. Могли на тиждень, могли на декілька днів там залишитись. До міста тоді йшли вантажі з гуманітарною допомогою, і треба було організовувати видачу для моїх ОСББ. У мене був офіс у центрі міста, тому я приймала допомогу туди, і потім люди за нею приходили. Що могла, то розвозила самостійно. Також ліки привозила, коли в аптеках почали зникати деякі препарати. Я робила закупівлю в Павлограді, і люди до мене приходили, розбирали їх. Так ми десь до червня ще їздили, а потім одного разу приїхали і була така неспокійна ніч, що ми переночували і поїхали назад. Це був наш останній день у Бахмуті”, — згадує пані Тетяна.

Їздити до Бахмута жінка більше не наважувалася, та це не стало перепоною для допомоги людям. Тетяна Шик продовжувала передавати ліки людям та допомагала ліквідовувати наслідки обстрілів у будинках, якими вона опікувалася.

“У мене в кожному будинку ОСББ був створений чат, і ми спілкувалися, бо ще багато людей залишалося в місті. І коли були перші прильоти по вулиці Горбатова… Коли прилетіло по торговому комплексу “Україна”, постраждав будинок по Горбатова, 25, коли по “Металургу” прилетіло, постраждав будинок по Горбатова, 34 — це все ми ще виправляли. Затягували плівкою покрівлю, забивали вікна. Я з Павлограда направляла туди майстрів, і люди підхоплювали їх, ми усували всі ті руйнування. Я підтримувала надію в групах, казала, що не пошкоджені несучі конструкції, і ми все це виправимо, це все не складно. Але далі ставало тільки гірше, і, мабуть, перед Новим роком до мене прийшло повне розуміння, що швидкого вороття додому не буде”, — розповідає Тетяна Шик.

Таким свій будинок пані Тетяна побачила на відео, яке публікували окупанти / фото надане героїнею

Адаптація через залучення до громадського життя

Адаптація у новому місті давалася бахмутянці важко. Перш за все морально, бо вона втратила все, що мала.

Період звикання до нового життя тривав десь рік. Бо перший час пані Тетяна жила Бахмутом — їздила з допомогою, дистанційно усувала пошкодження і постійно читала новини з надією на краще. Далі був важкий процес самоідентифікації в новій громаді, оскільки жінка не розуміла хто вона тепер і чим їй займатися далі.

“У мене постійно крутилося в голові питання: “Хто я тут?”. Бо у моєму місті в мене було все: дім, улюблена робота, повага, бо я працювала щиро і віддавалася роботі. А після переїзду була тільки пустота: місто зруйноване, а тут нові люди, чужі люди, і все не таке. Я тоді помічала, що навіть квіти пахнуть не так, як вдома, тут і небо не таке, і сонце, і дерева. Це зараз я вже трохи відійшла, і все інакше сприймаю, а перший рік було дуже важко”, — поділилася спогадами Тетяна Шик.

Щоб реалізувати себе в Павлограді, жінка вирішила робити те, що в неї виходило найкраще — спробувати доєднатися до місцевої спільноти ОСББ. Вона знайшла контакти колег з Павлограда і запропонувала свою допомогу, оскільки в неї був великий досвід. Керівники місцевих ОСББ порекомендували пані Тетяні податися до місцевої громадської ради, і таким чином бахмутянка долучилася до життя міста.

“Так сталося, що частина спільноти ОСББ входили у громадську раду, а сама голова громадської ради була головою ОСББ. Тоді якраз закінчувався термін роботи минулої ради і потрібно було оновлювати склад, тому влітку я подала свої документи і увійшла до оновленого складу. Це було моє перше долучення до життя Павлограда. З тих пір я почала читати місцеві новини, дивитися навколо себе, помічати щось, що хотілося б змінити або на що треба звернути увагу”, — розповідає Тетяна Шик.

Паралельно з цим жінка працювала над покращеннями будинку, в якому жила. Пані Тетяна пропонувала своїм сусідам створити ОСББ, щоб самим змінювати свій простір на краще, а не покладатися на керуючу компанію. Хоч бахмутянка спочатку стикнулася з недовірою людей, їй все ж вдалося зібрати ініціативних мешканців і створити ОСББ. 

“Мене дуже турбував будинок, в якому я жила. Ним займалася керуюча компанія. І коли ставалася якась проблема, наприклад, зникло світло, то людей кидали майже напризволяще. Треба було або зібрати гроші, закупити матеріали і тоді тільки звертатися до керуючої компанії, або взагалі запрошувати майстрів самостійно. Потроху я долучалася до вирішення проблем будинку, і люди почали, мабуть, звертати увагу, що: “Щось вона там робить для нашого блага”. І потім я набралася хоробрості і розвісила оголошення: запросила людей поспілкуватися на тему створення ОСББ в будинку. Спочатку була недовіра до мене. Хтось казав: “Створиш ОСББ, збереш гроші і поїдеш до свого Бахмута”. Це були люди, які, мабуть, не слідкували за новинами, і їм здавалося, що Бахмут десь є, але на той час життя там не могло бути. Хтось казав, що нічого гарного не буде. Різні думки були. Але виявилося, що там був актив людей, які дуже хотіли створити ОСББ ще з 2016 року, але не було лідера, який був би готовий взяти на себе відповідальність. Так у мене і з’явився перший будинок, і ще один, який розташований неподалік. Це два моїх перших ОСББ, з яких я почала свою діяльність”, — розповіла Тетяна Шик.

Будинок по вулиці Соборна, що став першим ОСББ, яким Тетяна Шик почала керувати в Павлограді / фото надане героїнею

Сьогодні в управлінні пані Тетяни дев’ять будинків. Бахмутянка завоювала довіру людей, і до неї просяться мешканці й інших багатоповерхівок. Та більше будинків вона поки брати не хоче, бо піклується, в першу чергу, не про свій заробіток, а про можливість робити реальні зміни і контролювати їх.

Про головування в Раді ВПО

У 2023 році в Павлограді оголосили збір заявок до Ради з питань ВПО. Тетяна Шик зізнається, що коли побачила це оголошення, то не зацікавилася ним. Оскільки це був новий орган, жінка не розуміла як він працюватиме, і які ініціативи він може реалізувати.

Подати заявку їй порадила голова громадської ради. В останній день прийому пані Тетяна зібрала всі необхідні документи і подала свою кандидатуру. Потім її чекала співбесіда з заступницею міського голови і запрошення долучитися до складу Ради. У вересні, під час перших установчих зборів, Тетяну Шик обрали головою Ради з питань ВПО.

Її першим кроком було знайомство і об’єднання команди, щоб зрозуміти, як їм рухатися далі. 

“У складі Ради ВПО не було жодної людини, яка була б мені знайома раніше, всі з різних міст. У нас у складі 24 людини, з яких 12 – це внутрішньо переміщені люди, 4 — представники громадських організацій, і 8 — представники різних структурних підрозділів виконкому. Тобто, достатньо великий склад. Але ми вирішили зібратися складом 12 осіб, саме ВПО, і познайомитися, поспілкуватися, поділитися своїм досвідом. І це була така дружня атмосфера. Нам запропонувала свій простір одна з громадських організацій, ми сіли у великі крісла-мішки, створили коло і почали передавати м’ячик і розповідати про себе. І виявилося, що це така класна команда: у кожного є певний досвід, і кожен — це лідер. Так я зрозуміла, що ми зможемо працювати і щось створювати”, — каже Тетяна Шик.

Тетяна Шик (на фото по центру) стала головою Ради з питань ВПО / фото надане героїнею

Особливо цінною для Ради ВПО стала підтримка місцевої влади. Пані Тетяна каже, що керівництво громади зацікавлене в тому, щоб ця Рада була не черговим органом на папері, а дієвим інструментом впливу переселенців на життя міста.

“Хоч це місто було для нас чужим, і ми багато чого не знали, але нам дуже повезло з місцевою владою. Бо вони не просто створили цю Раду, щоб вона була, бо є постанова Кабінету Міністрів, і треба було дотримуватись. Коли нас створили, нам заступниця міського голови сказала: “Хлопці, дівчата, ви можете збиратися хоч у мене в кабінеті. Ми готові вас чути, ми готові вам сприяти і допомагати. І всю інформацію, яка необхідна для вашої діяльності на користь ВПО, ми готові надати”. Мені, як голові Ради, надали всі контакти, куди я могла звертатися в тій чи іншій ситуації”, — зазначила Тетяна Шик.

Першочергово після створення Ради з питань ВПО міська влада почала залучати її членів до робочих груп і комісій виконкому. Також представників Ради запрошують на зустрічі з іноземними делегаціями, які приїжджають з візитом до міста, та різні заходи, де обговорюють питання ВПО. 

Робота Ради ВПО / фото надане героїнею

Окрім діяльності, яка передбачена в положенні про Раду ВПО, її представники розгорнули й іншу роботу. Зокрема, для ВПО міста Павлоград створили групу в Telegram. Вона стала джерелом інформації для допомоги переселенцям і їхньої інтеграції у громаду. Група є зв’язком між людьми та Радою ВПО, оскільки там працює зворотній зв’язок, і переселенці можуть поділитися своїми проблемами.

Також Рада ВПО розвиває співпрацю з благодійними організаціями.

“Ми проводимо благодійні видачі, беручи на себе всі організаційні процеси: це і запрошення людей, і формування списків, і самі видачі. Це можуть бути харчові продукти, реєстрація на грошову допомогу, видача побутової хімії, проведення ремонтів від “Карітас” у будинках і квартирах, які винаймають або придбали внутрішньо переміщені люди”, — розповіла голова Ради ВПО.

Допомагає Тетяна Шик і новопробулим ВПО.

“У транзитному пункті, який функціонує в Павлограді, є мої контакти. І якщо людина звертається: “Допоможіть, будь ласка, або з житлом, або яку тут допомогу можна отримати”, то ми завжди долучаємося. З житлом дуже складно, але щодо допомоги, то ми часто скеровуємо до громадських організацій, які можуть взяти людину під супровід. Також ми надаємо консультаційну допомогу, бо люди просто не знають що і де тут є. Наприклад, для старших людей розповідаємо про роботу  терцентру, для батьків з дітьми — про гуртки і можливості дозвілля в безпечних громадських просторах”, — розповідає жінка.

Згуртована команда Ради ВПО в Павлограді / фото надане героїнею

Як Рада ВПО у Павлограді реалізує гранти

Для реалізації своїх ініціатив, Рада ВПО подається на грантові програми. На сьогодні їм вдалося отримати два гранти.

Перший грант витратили на облаштування свого простору. Місцева влада виділила приміщення, яке Рада ВПО використовує для видачі допомоги та різних заходів. До роботи простору долучають психологів, юристів, фахівців з роботи з дітьми.

За кошти другого гранту допомогли облаштувати приміщення філіалу територіального центру для людей старшого віку.

За словами Тетяни Шик, зараз вона відчуває себе повноцінною мешканкою Павлограда. Ця громада тепло прийняла її, і жінка вдячна їй за те, що вона змогла реалізувати себе тут.

“Коли я почала активно займатися Радою, і паралельно в мене з’явилися ОСББ — це те, до чого я прагнула. Я почала себе відчувати місцевою. Я занурилася в життя громади настільки, що горювати мені ніколи. І зараз я відчуваю себе наповненою. Якби ще не літало нічого над головою, і в країні був мир, я б сказала, що я повністю щаслива людина. У громаді мені справді комфортно. Інколи запитують: “А чого Павлоград? А чого так поруч? Чому не поїхала кудись далі?”. А я не знаю, як би моє життя склалося, якби я поїхала далі. Зараз Павлоград у мене таким теплом відгукується. Бо ця громада мене прийняла, вона дала мені роботу, вона дала моїй родині і моїм дітям все те, що вони мають. І я дуже вдячна, що у мене все склалося так”, — підсумувала розмову бахмутянка Тетяна Шик.

За успішну роботу на користь переселенців Тетяну Шик нагородили Національною відзнакою / фото надане героїнею

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення […]

11:45, 17.11.2026 Скопіч Дмитро
раду впо
Історії

“Я не просто переїхала, а стала частиною громади”: історія бахмутянки Тетяни Шик, яка очолює Раду ВПО в Павлограді

Тетяна Шик — представниця активної громадської спільноти Бахмута. У рідному місті вона працювала у сфері управління багатоквартирними будинками: очолювала дев’ять ОСББ у центрі Бахмута. Окрім […]

Важливо

“Мрію писати Радіодиктант у мирному Краматорську”: історія заслуженої вчительки з Донеччини

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як […]

Історії

Евакуювалася до Вінниці і почала справу життя: як бахмутянка Анастасія Калужських започаткувала власну справу 

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім […]

16:00, 21.10.2026 Скопіч Дмитро
Історії

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. […]