Бахмут зараз найгарячіша точка на фронті, люди кожного дня виживають у складних умовах. Бахмут стоїть й відбиває окупантів, щоб не опинитись під їх владою. В цей час на півдні України, Херсон тільки розпочинає життя після деокупації. Яке воно, життя Херсона, коли ворог в декількох кілометрах, розповідає директорка Херсонського центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді, Ірина Сербул.

Ірина Сербул не виїжджала з Херсона під час окупації та зараз продовжує жити в місті й відновлювати його після російської агресії. 

Підпілля у XXI столітті

Херсонський міський центр соціальних служб для сім’ї дітей та молоді весь період під час окупації працював підпільно. У листопаді, одразу після деокупації міста, надання соціальних послуг прийшлося призупинити, оскільки основним напрямком роботи усіх працівників центру став гуманітарний склад.  Всі без виключення від директора до підлеглих розвантажували та фасували продукти харчування, засоби гігієни, та будівельні матеріали, для відновлення пошкоджених будівель. Все це було необхідно херсонцям, бо місто після окупації залишалось пусте й не придатне для повноцінного життя:

Ірина Сербул. Фото: особистий архів героїні

«‎Все, що ми робили до грудня місяця, це передавали людям гуманітарну допомогу, бо саме це було вкрай необхідно. В січні наш центр планував повертатись в рідний офіс. Та 25 січня, під час чергового обстрілу, наша пам’ятка архітектури дуже сильно постраждала: вибило всі 25 вікон, порушило дах, ставні, деформувались двері. Весь тиждень ми намагались трошки відновити наше місце роботи й сподіваємось скоро зможемо повернутись до нашої безпосередньої діяльності».

Документи

Зараз дуже велика проблема в Херсоні з відновленням документів, бо під час окупації росіяни забирали в людей українські паспорти. Також, багато дітей народилося, але залишилися не оформленими, й не мають свідоцтва про народження. І звісно через пожежі та руйнування багато людей просто втрачають документи. 

«Потроху починають відновлювати роботу РАЦСи та паспортні столи й люди мають можливість отримати свої документи»

Постійні обстріли міста

Ірина Сербул розвантажує український хліб з гуманітарної допомоги. Фото: особистий архів героїні

Через тиждень після деокупації Херсона російські війська почали знищувати місто обстрілами. Вдень та вночі страждають багато районів від мінометних обстрілів. Окупанти руйнують все від житлових будинків до пам’яток архітектури. Вони просто обстрілюють місто й вбивають мирне населення.

«‎Повітряної тривоги у нас немає, тільки коли  ракетна небезпека її вмикають в додатках в телефоні, а під час артобстрілів ніяких попереджень немає, оскільки снаряди летять низько й швидко, радари їх не бачать. Тому ми розуміємо, що почався обстріл, коли вже кудись прилітає», – розповідає Ірина.

Людей в Херсоні залишається досить багато, як для міста, яке регулярно обстрілюється. Звісно, що стало менше дітей та молодих людей, але багато є людей похилого віку, маломобільних, або тих, хто залишається, щоб місто “дихало”.

Мобільний зв’язок та інтернет 

Гуманітарна допомога в Херсоні після деокупації. Фото: особистий архів героїні

Під час окупації Херсона мешканці сиділи зовсім без українського зв’язку та інтернету. А останні місяці ще й без світла.

«‎Ситуація з мобільним зв’язком, інтернетом та світлом в центрі міста покращилась десь через місяць після деокупації. Але зараз все змінюється кожного дня. Під час обстрілів страждають мережі й в деяких районах може зникати покриття. Тому зараз зв’язок є, а за хвилину може зникнути».

У віддалених районах та в області все не так добре, в деяких світло почало з’являтися тільки в кінці 2022 року. На Острові (район Херсона який найближче до окупованого лівого берега) деякі люди й досі живуть без світла й води. Приїжджати ремонтним бригадам туди дуже важко та небезпечно, але все одно час від час туди підвозяться продукти та вода.

«‎У нас немає відключень світла, які діють зараз в Україні, але якщо прилітає, ми сидимо без світла та зв’язку дуже довго, тому думаю заздрити нам не треба».

Лівий берег

Листівки, які прийшли в Херсон після деокупації. Фото: особистий архів героїні

Життя людей які залишились в окупації та лівому березі складне. Все те, що доводилось переживати Херсону, зараз переживають ті поселення.

Там вже знято з обліку гривню, немає українських продуктів й товарів, проходить дуже багато фільтраційних заходів. Також окупанти постійно влаштовують провокації й обстрілюють мирне населення. Життя з росіянами, це життя в полоні з якого неможливо вибратись. Люди, які мешкають там, не мають можливості виїхали на територію України.

Ірина запевняє, що навіть щоденні обстріли можна терпіти, порівнюючи з життям з росіянами в одному місті:

«Для мене перемога наступила 11 листопада, після деокупації Херсона. Так, ми зараз під жахливими обстрілами, нам важко, але я готова терпіти це, ніж жити з росіянами. Буде необхідно розгрібати завали, я буду це роботи, але не буду жити з окупантами».

Фото: особистий архів героїні

Читайте також:  Бахмутяни в евакуації: як Гаяне Авакян розпочала життя з нуля в Києві

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!