Ще в 2011 році українка Тетяна Чернявська переїхала в Німеччину. Тут жінка почала будувати своє життя, але коли в 2014 році почалася війна на Сході — Тетяна вирішила шукати способи допомогти, вже згодом вона приєдналася до осередку небайдужих людей, які організували волонтерську Спілку “Серце для України”. Сьогодні волонтерка допомагає й українському Бахмуту.

Історія переїзду

Тетяна Чернявська з гумдопомогою. Фото: Фейсбук

Тетяна Чернявська переїхала в Німеччину наприкінці 2011 року, жінка працює в сфері кіноіндустрії. Зараз українка живе поблизу Бремена, коли в 2014 році почалася війна на Донбасі — жінка намагалася знайти однодумців, щоб допомагати, але це не одразу вдалося. Згодом Тетяні все ж пощастило знайти українську спільноту, яка допомагала Україні. Це було товариство жінок “Серце для України”.

“В 2015-2016 році жінки через українських волонтерів дізнавалися про потреби дітей, які залишилися без батька або без матері і збирали такі пакуночки до Нового Року їм, подарунки передали волонтерам, які адресно доставляли пакунок”, — розповідає волонтерка.

Осередок допомоги українців в Бремені

Склад, де збирають допомогу для України. Фото: особистий архів героїні

Крім запитів діток, волонтерки також намагалися закрити потреби в медикаментах, але це були невеликі партії. Учасниці спілки вирішили офіційно зареєструвати свою організацію, згодом вони почали організовувати культурні події в Бремені на підтримку України.

“Коли в лютому розпочалася повномасштабна війна весь Бремен вийшов на центральну площу. Ми організували 27 лютого проукраїнський мітинг, нас прийшло підтримати п’ять тисяч людей, на заході виступали місцеві політики”, — згадує Тетяна Чернявська.

Через короткий час жінки знайшли великий склад і розпочали масштабну волонтерську роботу. Приміщення Спілці надали безкоштовно, гуманітарну допомогу збирали всі разом. Перша вантажівка поїхала до України 11 березня, маршрут був до села Валки — це Харківська область. Таких машин, під зав’язку забитих важливими речами, було багато.

Волонтерство зсередини

Для діток організували свято в Бремені. Фото: особистий архів героїні

В 2018 році пані Тетяна стала заступником голови Спілки та ще більше поринула у організаційні процеси. Жінка зазначає, що в Спілці всі працюють виключно на волонтерських засадах, ніяких коштів люди за це не отримують. У всіх жінок є основна робота, однак вони щодня приходять допомагати: сортувати допомогу, грузити та втрамбовувати в машину.

Кожен виділяє стільки часу — скільки може собі дозволити. Зараз в Спілці працюють приблизно 50 осіб, це всі активні бджілки, з усмішкою каже пані Тетяна. Багато сімей прийняли в родину біженців, є волонтери, які допомагають з перекладом, є ті, хто сортують, чи підписують коробки з гумдопомогою на складі. В основному до України направляють два види допомоги: медичну та власне, гуманітарну.

Волонтери купили операційні ліжка, турнікети, ліки в промислових масштабах та індивідуальні аптечки, консерви, генератори, пелюшки для дорослих, памперси, дитяче харчування.

Читайте також: «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Допомога Бахмуту

Мітинги на підтримку України в Німеччині. Фото: Фейсбук

Допомагати Бахмуту німецька Спілка “Серце для України” почала завдяки Дмитру Бальтюкову. Річ у тому, що в 2021 році пані Тетяна знімала в Україні фільм під назвою “Ветеран”, тому режисерка шукала ветеранів війни, брали участь й бійці Донецького фронту. З цими людьми волонтерка продовжила тримати зв’язок.

15 лютого 2022 року фільм “Ветеран” вийшов у світ, а в кінці лютого ця стрічка стала реальністю для України, пригадує продюсерка.

“Коли ми відправляли допомогу в кінці лютого, я почала питати хлопців, що й куди відправляти. Дмитро мене направив, сказав: “Ось, в Бахмуті потрібно й тоді ми спакували першу машину на Бахмут”, — розповідає волонтерка.

Місцеві жителі придбали електрогенератор, який планують відвезти в Бахмут. Фото: Фейсбук

Німецькі медіа й російська пропаганда

В німецькому суспільстві, на жаль, досі є медіа, які лояльні до росії та часом, можливо несвідомо просувають російські наративи в німецьке суспільство. Ми запитали у волонтерки її думку стосовно цього:

“Ми теж бачимо це, і знаємо хто за цим стоїть. Скажу насамперед, що медіа у Німеччині демократичні…У нас є журналісти, які працюють в гарячих точках й показують все як є. Є звісно й інші медіа, які працюють на іншу сторону, на пропаганду”, — зазначає пані Тетяна.

Попри те, в Бремені є дуже багато людей, які допомагають та підтримують Україну. 

“Є політики, а є прості люди. Прості люди нам допомагають, купують консерви й привозять нам. Ці люди задали собі питання, на якому вони боці й вони підтримують нас. Німецькі пенсіонери інколи нам надсилають кошти зі свого дня народження, тобто, вони не купують подарунки, а жертвують ці кошти”, — розповідає волонтерка.

Гордість за українську кров

В Спілці “Серце для України” волонтерять не тільки українки, є й громадяни Німеччини, пояснює нам заступниця організації. Ща словами, пані Тетяни, одна з нових волонтерок, за національністю німка — знайшла в своїх архівах згадку про українську рідню й дуже пишається, що в ній тече українська кров.

“Вона так зраділа, коли дізналася. Розповідала нам: “В мене прабабуся з України, в мене ж теж кров українська є”. Вона нам дуже допомагає”, — з усмішкою каже пані Тетяна.

Фінансування Спілки й вступ до осередку

Допомога зібрана для Бахмута. Фото: Фейсбук

Спілка фінансується коштом й пожертвами небайдужих, в основному це маленькі донати. Кошти збирають на офіційні реквізити, також самі німці на службі в храмах часто пропонують поставити скриньки для пожертв фонду. 

Крім цього, волонтери влаштовують культурні заходи на підтримку України, де також збирають кошти.

Щоб потрапити до Спілки необхідно заповнити форму та внести членський внесок — 8  євро. Новим людям в Спілці завжди раді, адже вільних рук завжди бракує, тож якщо ви опинилися в Бремені й шукаєте спосіб допомогти Україні — заповніть форму за посиланням.

Зазначимо, що допомогти можна різними способами: організувати дозвілля для українських дітей в Бремені, взяти участь в мітингу або ж допомогти із сортуванням речей. У Спілці “Серце з Україною” чекають небайдужих й готових допомогти.

Якщо ви хочете допомогти коштами Спілці – надаємо реквізити:

Код: 29050101
Рахунок: № 81492795
IBAN DE08 2905 0101 0081 4927 95
Призначення: Допомога Україні
Контакт: [email protected]

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Як організувати виробництво окопних свічок на домашній кухні: історія небайдужої бахмутянки

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!