Катерина Чернова — бахмутянка, працює в Мистецькій школі № 1 м.Бахмут, зараз жінка ще й волонтерка. Після онлайн-уроків, вона з допомогою друзів, переважно — це також колеги по роботі, виготовляє окопні свічки. Через війну, яку розпочала росія, Катерина евакуювалася до Дніпра, спочатку героїня думала, що це ненадовго, однак “ненадовго” розтягнулося на десять місяців. Бахмутянка не могла сидіти склавши руки й почала допомагати армії, спочатку імпровізувала невеликий гумштаб у себе вдома, а згодом на власній кухні розпочала виробництво окопних свічок.

Волонтерські організації без лиця

Свічки воготовлені волонтеркою. Фото: особистий архів героїні

Ця історія почалася ще давно, батько Катерини військовий, який з 2019 року захищає Україну від окупантів на Донецькому фронті. Героїня в цей час жила в Бахмуті, з початком повномасштабної фази війни жінка була змушена евакуюватися разом з сином до Дніпра, щоб зберегти життя рідних. Спочатку думали поїхати на два тижні, але згодом цей відрізок часу почав рости в геометричній прогресії. Жінка розповідає, що тривалий час займала себе роботою, щоб прогнати погані думки, а згодом вирішила присвятити себе волонтерству. Був час, коли жінка допомогу, яку надавали їй, разом з друзями віддавали на потреби військових.

Доля звела Катерину з людьми, які працювали у різних волонтерських центрах, саме вони надихнули героїню своєю працею. Стимулом стало ще й те, що в Катерину було багато знайомих, які хотіли б допомогти, але хвилювалися, щоб їхні кошти пішли в правильне русло:

«Зараз дуже багато волонтерських організацій без обличчя. Ти допомагаєш, відправляєш донат, але не розумієш кому саме. Один мій знайомий під час розмови розповів, що він б допомагав, але хотів б, щоб його гроші не потрапили в кишеню шахрая. Я тоді опублікувала пост, де написала, що було б класно, якби ми (ред. близьке оточення Катерини) зібрали якусь певну суму для допомоги».

Читайте також: «Ми привозимо хліб і люди його цілують»: як Людмила Біла допомагає ЗСУ та дітям в Бахмуті

Запит на українську тушонку та спальні мішки

Допомога, яку разом з друзями Катерина відправила на фронт. Фото: особистий архів героїні

Спочатку жінка збирала різнопланову допомогу, загадує пані Катерина й про запити від військових. Жінка розповідає, що захисники часто просили саме української тушонки, бо вона смачніша. Літом 2022 року допомогою небайдужих Катерина зібрала 10 тисяч гривень, на ці кошти закупили засоби гігієни та провізію для військових. Також передали спальні мішки, за це, пані Катерина, дуже вдячна знайомим, які безплатно віддали 20 спальників.

Однак, тоді постала інша проблема — логістика, потрібно було довезти допомогу «на нуль».

«Просто дивом з’явилися волонтери, які возили допомогу на передову. Як зараз пам’ятаю ми були в Дніпрі, друга година ночі, комендантська година якраз, в під’їзді темно — а ми виносимо з друзями коробки з квартири із зібраною допомогою для ЗСУ. Ми думали, що сусіди подумають, що ми виносимо квартиру всю… Звісно, це не дрони, але по відчуттях було таке враження, що ми наближаємо повернення додому і Перемогу», — пригадує пані Катерина з посмішкою.

Затишшя перед світлом

Пані Катерина з сином готують матеріал для свічок. Фото: особистий архів героїні

Після цього був період затишшя, каже пані Катерина. Однак, довго він не тривав, в оточенні людей, які щось роблять, важко всидіти на місці.

«Всі щось роблять, а ти нічого не робиш, значить Перемоги не буде. Ми з татом якось говорили і він мене спитав: “А у тебе є хтось знайомий, хто робить окопні свічки?”. Це був листопад місяць. Я через знайомого волонтера дізналася про свічки, він сказав, що може привезти, але запити в нього були більші зазвичай. Я знову опублікувала допис, мовляв, друзі, шукаємо свічки», — розповідає пані Катерина.

На цей пост відгукнулася давня знайома Катерини, ще з часів навчання в музучилищі. Жінка з чоловіком теж опинилися в Дніпрі, товаришка Катерина запропонувала разом робити свічки.

«Ось такі випадкові слова, які виявилися доленосними. В цей же вечір ми публікуємо допис, у якому оголошуємо про збір. Ми збирали залишки свічок, банки, картон і донати. Першу партію ми відправили згодом, 8 пачок, люди відправляли з Києва, з Сум», — пригадує бахмутянка.

Далі почали відбуватися дивовижні речі, люди допомагали, надходила допомога з різних куточків України. З Черкас, дівчата з волонтерського центру надіслали 25 кілограмів парафінових  свічок, це не прості свічки, вони ароматичні, різних кольорів, каже героїня. З особливим теплом згадує, пані Катерина, про пораненого військового, який разом з дітьми зробив свічки, юні українці також дали малюнки на фронт. Партію відправили Новою Поштою. Зараз окопні свічки Катерина відправляє на фронті із Дніпра, друга локація з виробництвом знаходитися у Харкові, де виробляє свічки тесть знайомої.

Читайте також: Шиють розпашонки для немовлят: як жінки популяризують українську культуру

Схема роботи

Свічки, які перетоплюють для окопних свічок. Фото: особистий архів героїні

На зібрані кошти жінки закупляли парафін і віск для виготовлення свічок. Ці складники далеко не бюджетні, відтак, щоб купити 50 кілограмів парафіну потрібно 6 500 гривень. Також потрібно врахувати доставку — це 120 грн/кг.

Катерина виготовляє свічки вдома. В чайнику плавить парафін та віск, допомагає їй в цьому мама та син. В новорічну ніч Катерина з родиною не мали настрою святкувати, але вирішили зробити свічки. 

Що потрібно захисникам зараз?

Потреба у свічках буде мінімум до квітня, каже Катерина, тому закликає всіх небайдужих доєднатися і спільними зусиллями допомогти захисника пройти цю зиму. Щоб допомогти Катерині, наші читачі, можуть задонатити кошти за реквізитами:

Отримувач: Катерина Чернова

Номер картки: 5375414137740311

Окрім цього, потрібні банки від тушонки, важливо, щоб баночка була чиста. Зараз захисникам також потрібен мед, також теплі шкарпетки. Якщо Ви хочете допомогти ЗСУ із цим — пишіть Катерині, щоб дізнатися деталі відправки на Нову Пошту.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: «Вишиванка пасує навіть краще, ніж маленька чорна сукня»: краматорчанка про евакуацію, колекцію вишиванок та «лапки» для ЗСУ

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Вона народилася у пологовому будинку в українському Донецьку, виросла на околиці Бахмута, писала перші вірші ще школяркою, а українською почала говорити за рік до повномасштабного вторгнення. На юнку сильно вплинула тема Розстріляного відродження. Сьогодні вона читає поезію зі сцени, викладає англійську, живе в Києві, після масованого обстрілу купила мухуловку, й говорить про Донеччину так, ніби складає її заново — зі спогадів, текстів і людей. Це все про Естер, 23-річну поетесу з Бахмута. Колись Естер любила гуляти залізничними коліями, які вели з бахмутського Бугра до центру міста. Зараз вона говорить про Донбас не лише як про місце, де минуло дитинство. Для неї це пам’ять, яку потрібно зберегти, поки ще є кому її розповідати. У нашій розмові дівчина згадує про закриття акушерського відділення у Слов’янську — останнього на Донеччині, де народжувалися малюки. Естер каже, “Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”.

Історію Естер читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Я виросла на Бугрі, де природи було більше, ніж культури”

У багатьох Бахмут асоціюється із соляними шахтами, заводами, трояндами або старою архітектурою центральної частини міста. У нашої героїні він ж починається зовсім в іншому місці — на Бугрі. Цей район для неї асоціюється з дитячими роками. Район був віддалений від культурного життя, зате поруч були посадки, лісосмуги, залізничні колії й довгі прогулянки, які для підлітки ставали маленькими пригодами. Вона згадує Бахмут по-своєму. Каже, що район, у якому зростала, був маргіналізованим, а для багатьох підлітків російська культура здавалася єдиною можливою.

“Я жила на Бугрі, на виїзді з міста. Це був доволі зелений район. Біля літачка був сквер, куди виходили гуляти діти, а якщо пройти трохи далі: посадка, лісосмуги, залізничні колії, якими можна було дійти до центру. Для нас це була пригода. Але водночас це був район, дуже віддалений від культурного життя. Ми тоді всі думали, що російська культура — це круто. Слухали російський реп, пили банку “Рево” і вважали себе дуже дорослими. Це була така культура: більше випити, більше покурити, бо більше нічого робити. Зараз я розумію, що це теж був наслідок середовища, у якому ми росли.”, — ділиться спогадами дівчина.

Попри це, її власне дитинство було наповненим. Вона багато читала, малювала, подорожувала разом із батьками Кримом і Приазов’ям. Щороку родина намагалася кудись поїхати: наприклад, в Алушту, Маріуполь або до лісів поблизу Лимана.

“Я пам’ятаю український Крим як абсолютно вільне місце. Це були гори, свіже повітря, чиста вода і дуже доброзичливі люди. Ми жили в маленьких будиночках біля моря, і майже завжди закінчувалося тим, що ввечері знайомилися із сусідами, разом смажили шашлики, вечеряли. Люди дуже легко спілкувалися між собою. Зараз мені важко уявити, що там залишилася така сама атмосфера”, — каже бахмутянка.

У дитинстві Естер ще не думала про ідентичність чи колоніальну спадщину. Як і більшість дітей, просто жила своїм життям. Революцію Гідності дівчинка дивилася по телевізору. Хотіла поїхати до Києва, але їй було лише дванадцять. У її класі були діти, пригадує Естер, чиї родини після 2014 року переїхали до окупованого Криму.

Примітка. Що відбулося в Бахмуті у 2014 році, дивіться у відео нижче.

Були й дорослі, які сперечалися про політику. Але сама вона тоді ще жила у своїй маленькій бульбашці: школа, дім, книги. Лише через кілька років усе почне змінюватися. І почнеться це… зі шкільного підручника української літератури.

Українська мова, яка почалася зі шкільної програми

Естер ділиться, що до старших класів російська була звичною мовою її життя. Перелом стався під час підготовки до ЗНО. Перечитуючи твори українських письменників і дізнаючись більше про Розстріляне відродження, вона побачила зв’язок між історією та тим, що відбувалося навколо неї. Рішення перейти на українську для Естер не було модним чи простим. Навпаки, пригадує дівчина, у Бахмуті 2021 року воно виглядало незвично навіть для людей із проукраїнськими поглядами.

“Коли ми проходили українську літературу, я читала про Розстріляне відродження, про те, що Радянський Союз зробив із нашою культурою. І я подумала — ось зараз відбувається буквально те саме. Ми досі говоримо російською саме тому, що сюди колись прийшов Радянський Союз. Я вирішила спробувати говорити українською. Було дуже страшно. Я почувалася неправильною. Пам’ятаю, як директорка моєї гімназії, яка сама викладала українську мову, підійшла до мене і сказала: “Я чула, що ти говориш українською. Що сталося?”. А потім усміхнулася: “Подивимося, наскільки тебе вистачить”. І це була людина з абсолютно проукраїнською позицією. Навіть для неї здавалося чимось незвичним”, — пригадує дівчина.

Саме цей вибір для Естер згодом визначить не лише мову її повсякденного життя, а й мову поезії. Але спочатку буде переїзд до Львова — міста, яке виявиться зовсім не таким, яким вона його уявляла.

Львів став містом, де вона вперше дозволила собі бути собою

Після школи Естер свідомо обирає для навчання Львів. Вибір на це місто впав не просто так — дівчинка захопилася чеською мовою, і шукала університети із сильною базою для навчання. Один із таких виявився у Львові. Вона їхала із чітким планом: спершу навчання, а потім програми обміну і Чехія. Але вже перші місяці у Львові дали значно більше — можливість почати життя без страху, що хтось засудить її за українську мову. Та тут варто зазначити, що свої перші вірші Естер написала ще вдома. Тоді це була особиста потреба, її спосіб прожити емоції, які не вдавалося пояснити словами. Але у Бахмуті, зізнається у розмові дівчина, тоді вона не знала жодної людини, яка теж писала б поезію.

“Я хотіла втекти з цього грубого, жорстокого міста, яким тоді бачила Бахмут. Коли приїхала у Львів, перше, що відчула, — свободу. Ніхто мене не знав. Я могла бути будь-ким. Я була шалено закохана в архітектуру, у те, наскільки все культурно, навіть у те, що люди кажуть “та”, а не “да”. Найважливіше було інше, що я могла спокійно говорити українською мовою. Для мене це стало справжнім відчуттям свободи. Я писала ще в Бахмуті. Поезія завжди була для мене віддушиною. Просто у Львові я знайшла своє ком’юніті. Бо в Бахмуті я досі не знаю жодної людини, яка була б поетом. Де вони всі заховалися — не знаю. Спочатку це було дуже незграбно, бо коли думаєш російською, структура речень зовсім інша. Українська змушує шукати інші образи, інші слова. І цей перехід був непростим”, — пригадує бахмутянка.

Втім, ідеалізованим це місто для Естер залишалося недовго. Уже на першому курсі вона побачила, що навіть далеко від Донеччини люди можуть романтизувати російську культуру. Це стало для неї несподіванкою, адже вона приїхала з регіону, який уже відчував її наслідки.

“Мене дуже дивувало, коли люди, які називали себе інтелігенцією, починали захоплюватися пушкіним чи російською культурою. Я втекла з місця, де бачила, до чого це призводить. А тут, у Львові, люди дивилися на росію через рожеві окуляри. Я розуміла, звідки це береться, але мені було дуже важко це прийняти”, — говорить дівчина.

Згодом Естер ухвалює рішення переїхати до Києва.

“Я не знаю, як помістити це горе у слова”

Попри активне літературне життя, останнім часом Естер пише значно менше. Каже, що біль не зник, він просто змінився. Якщо у 2022 році слова ніби самі виходили назовні, то тепер горе стало тихішим. Вона багато читає, аналізує тексти інших авторів і чесно говорить про власний стан.

“Я зараз перебуваю в такій поетичній тиші. Пишу значно менше, ніж раніше. Мені здається, у 2022 році біль був настільки сильним, що його просто треба було викричати. Зараз минуло майже п’ять років, і моє горе ніби законсервувалося. Я не знаю, як його вмістити у слова. Я більше читаю, аналізую. Можливо, колись ці слова знову прийдуть”, — розмірковує дівчина.

Разом із війною змінилося й повсякденне життя. Уже в Києві вона, як і мільйони українців, звикає до безсонних ночей, сирен і постійної напруги. Каже, що після масованих атак стало складніше спати, їсти й будувати будь-які плани. Одного разу серед нічного обстрілу вона несподівано замовила собі кімнатну рослину:

“Я пам’ятаю, як після одного з масованих обстрілів о третій ночі замовила собі мухоловку. Просто подумала: я можу померти будь-якої миті, а цієї рослини в мене досі немає. Це звучить дивно, але мені здається, що люди зараз так переживають стрес. Ми робимо імпульсивні покупки, ухвалюємо дивні рішення, бо психіка вже просто не витримує”.

“Можливо, ми останні люди, які народилися на Донбасі”

Коли Естер говорить про свою місію, вона майже не говорить про себе. Вона постійно повертається до Донеччини. Не до території — до людей, пам’яті, культури, голосів, які росія намагається стерти вже не перший рік. Вона згадує інших поетів із Донецька, літературні вечори, які проводилися навіть в окупації, людей, які продовжували читати українську поезію там, де за це можна було заплатити життям. Каже, що саме культура сьогодні фіксує те, що переживає країна, значно чесніше за будь-який підручник.

“Я думаю, завдання для молодих людей з Донеччини однозначно є. Росія намагається стерти нас. І, можливо, ми — останні люди, які народилися на Донбасі. Якщо ми не будемо нести цю пам’ять, більше ніхто цього не зробить. Поезія для мене — це спосіб поповнювати культурний резерв. Я не хотіла б, щоб наші нащадки знали цю війну лише зі сторінок підручників. Поезія — це живе свідчення часу. Це спосіб показати, як люди насправді переживали все, що з нами сталося”.

Вона не приховує, що її дратують стереотипи про Донеччину. Особливо ті, які досі зводять людей із цього регіону лише до російської мови або радянського минулого. Каже, за цими твердженнями, люди часто не помічають тих, хто багато років будував українську культуру на Донбасі. Естер переконана, час перестати дивуватися українській мові людей зі східної частини України.

“Мені досі часто кажуть: “У тебе така гарна українська, як для людини з Донбасу”. І мені щоразу хочеться відповісти: ми всі вчили українську мову в школі, складали ЗНО, читали Шевченка, Підмогильного, українську літературу. Мої російськомовні однокласники прекрасно можуть говорити українською. Просто настав час позбутися цього стереотипу. Ми не менш українські, ніж будь-хто інший”, — каже дівчина.

Вона не вважає мову формальністю чи питанням моди. Для неї це те, що визначає, яку культуру людина підтримує і для кого працює її творчість. Саме тому всі свої тексти вона давно пише українською.

Сьогодні Естер живе у Києві. Викладає англійську мову, навчається в магістратурі, інколи читає поезію на літературних вечорах. Вона чесно говорить про втому, про депресію, про безсонні ночі після російських атак, але навіть тоді, коли не народжуються нові вірші, вона продовжує робити те, що вважає своїм обов’язком, зберігати пам’ять. Адже Бахмута, у якому вона виросла, більше немає. Є лише люди, які пам’ятають його зелені посадки, залізничні колії, дитячі прогулянки до центру міста, літак на Бугрі й море, до якого щоліта возили батьки. І поки ці люди розповідають свої історії, Донбас продовжує жити, не лише на карті, а й у культурі, мові та пам’яті.

До теми:

“Допомагаю війську, бо без нього не буде нічого”: історія волонтерки Жанни з Бахмута, яка закриває збори для ЗСУ

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Станом на червень 2026 року на балансі Бахмутської громади налічується понад 381 тисяча одиниць комунального майна. Це транспортні засоби, техніка і обладнання. З них було евакуайовано всього 1,9% — 7 409 одиниць. Зараз евакуйоване майно використовують для потреб громади, частину надають в оренду.

Скільки комунальної техніки є на балансі громади і як її використовують, повідомили в Бахмутській МВА у відповідь на запит редакції.

Комунальна техніка Бахмута: офіційні цифри

Станом на червень 2026 року у Бахмутській громаді налічуються 381 682 одиниць комунального майна. Серед них кількість евакуйованого майна складає 7 409 одиниць, що дорівнює 1,9% від загальної кількості.

4 016 одиниць техніки використовують для потреб громади. Решта техніка перебуває на збереженні.

• транспортних засобів налічується 113 одиниць (евакуйовано — 30, використовується — 16);
• спецтехніки налічується 45 одиниць (евакуйовано — 25, використовується — 13);
• обладнання налічується 15 172 одиниці (евакуйовано — 3 203, використовується — 1 560);
• у категорії інше налічується 366 352 одиниці (евакуйовано — 4 151, використовується — 2 427).

Евакуйоване комунальне майно, яке не використовують, перебуває в місцях тимчасового зберігання у 10 областях:

• Вінницькій;
• Волинській;
• Дніпропетровській;
• Житомирській;
• Київській;
• Одеській;
• Полтавській;
• Харківській;
• Хмельницькій;
• Чернігівській.

Як використовують комунальне майно Бахмутської громади

Евакуйоване майно використовують для забезпечення діяльності підприємств, установ, організацій, засновником яких є Бахмутська міська рада, та структурних підрозділів міськради. Техніку використовують:

• учасники освітнього процесу закладів освіти;
• для організації культурно-мистецької, бібліотечної, освітньої, клубної та просвітницької роботи;
• для проведення культурних та фізкультурно-оздоровчих заходів;
• для надання медичних послуг;
• для функціонування осередків підтримки мешканців Бахмутської громади.

Частину комунального майна надають в оренду. Також його використовують для роботи з територіальною обороною місцевого значення, облаштування військових інженерно-технічних та фортифікаційних споруд на прифронтовій території.

Читайте також:

• На підтримку бахмутян додатково виділили 216 мільйонів гривень: що відомо
• Скільки грошей виділять на забезпечення роботи Бахмутської міськради та виконавчих органів у 2026 році
• Скільки Бахмут витратив на службові відрядження у першому кварталі 2026 року

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!