Боротьба донеччан за українську державність

Семаковська Тетяна 12:00, 20 Квітня 2024

Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, що ці території є російськими і що тут живе російськомовне населення, яке, мовляв, хоче бути ближчими до росії. На жаль, частково ці наративи вкорінилися у свідомості. Водночас люди Донеччині, разом з усією Україною, були долучені до поширення української ідентичності та відстоювання права на відновлення незалежності нашої держави.

Як це було і яку роль в цьому грали бахмутяни читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Боротьба донеччан з росією

Ледве не кожне покоління українців за останні століття мали боротися за власну ідентичність та країну. Майже завжди ця боротьба проходила саме з росією та її авторитарними попередниками. 

Під час радянської окупації російська влада спробувала зупинити опір українців за допомогою репресії та пропаганди. Це, на жаль, дало свої результати, особливо на сході країни через безпосередню близькість до кордонів агресора. Тим не менш, на Донеччині активно розвивалися проукраїнські рухи, які не забували свою історію та намагалися нагадати про неї своїм співгромадянам.

Цим вони наближали відновлення незалежності країни, звільнення нашої держави від окупації. Володимир Березін та Галина Олійникова, активісти, які боролися за вільну Україну ще з радянських часів та Ігор Тодоров, який довгий час викладав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, розповіли редакції Бахмут IN.UA про те, як розвивався та функціонував український активізм на теренах Донецької області. 

Російська пропаганда намагається запевнити людей, що Донеччина — це їх земля / скріншот Бахмут IN.UA

Наратив про “руській Донбас”

Ще у 2014 році росіяни прийшли окуповувати український схід із наративом про те, що Донбас — це російська земля або земля російськомовного населення. Перше твердження це нахабна пропаганда, адже історія регіону демонструє зворотні дані. На сайті Ukrainer можна детально прочитати про те, як росіяни штучно заселювали ці землі російськими солдатами ще за часів петра І. Практика штучного заселення окупованих регіонів росіянами задля розмивання національної ідентичності була вигадана не в радянському союзі й практикувалася задовго до його створення.

Результати такого “освоєння” територій російською імперією можна прослідкувати через статистку населення регіону. У створених у 1802 році Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців у першій проживало 70% (703 699 осіб), а росіян 3% (30 000). У Катеринославській губернії за переписом 1897 року українців було 69,7%, а росіян вже 17,3%.

У склад Катеринославської губернії входив, зокрема, і Бахмутський повіт. Тому, схід України не є російськими землями, а є тим місцем, яке протягом століть страждало від окупаційних практик рф та її попередників, адже ще у XVI-XVII століттяї на територіях, які у майбутньому стануть Донецькою областю, мали свої зимівники українські козаки. 

До радянської влади у Бахмуті пам’ятали про українську ідентичність / фото з Клубу “Краєзнавець” Краматорська

Саме імперська політика створила реальність, коли багато людей на сході України використовували російську для спілкування. росія масово заселяла український схід росіянами. Глобальною причиною була спроба розмити українську ідентичність. На практиці це спочатку робилося через недостачу робочих рук у період індустріалізації, а потім росіяни займали місце зморених Голодомором українців. 

В період індустріалізації, після скасування кріпацтва в російській імперії, почався активний промисловий розвиток. Використовувалася праця місцевих українців, але їх було недостатньо. Тому звозилася велика кількість переселенців з найближчої губернії росії,

Ігор Тодоров // професор

Росіяни заселялися в хати мертвих через Голодомор українців на Донеччині / фото з Покровського історичного музею

Така практика переселення продовжилася і в період існування радянського союзу.

Через таке переселення, основними носіями української залишалися саме мешканці сільської місцевості, а урбанізація Донбасу була найпотужніша в СРСР, тобто десь 90% мешканців жили в містах, а міста формувалися саме за рахунок переселенців,

Ігор Тодоров // професор

Хоча навіть такі процеси не змогли викорінити українськість Донеччини цілковито. Наприклад, під час політики коренізації у 20-ті роки ХХ століття виходили газети українською мовою. За словами Ігора Тодорова, мешканці навколишніх сіл біля Донецька, недивлячись на активну русифікацію після відміни коренізації у 30-х роках, продовжували використовувати українську мову в побуті. Аналогічною ситуація була навіть в 60-ті та 70-ті роки ХХ століття.

Мій батько, він з Ямполя. Моя родина завжди розправляла українською. Це вже потім після війни вони стали переходити на російську, принаймні в містах. Ще в Маріуполі батько навчався українською, а потім повернувся в Бахмут. До речі, в 46-му році в Бахмуті тільки одна школа №7 була російськомовною, а всі решта були україномовні. На додаток, коли я вже навчалася в школі, до нас перейшла в школу одна дівчинка з Кодеми й вона там навчалася українською,

Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок

Росія називає ці землі російськими аби виправдати свою агресію, скоєну нею за роки окупації. Хоча ці землі є українськими та такими, які велику кількість часу страждали від імперських дій російських окупантів. 

Насправді я хочу ще раз повернутися, що цей наратив про російськість Донбасу, він існував і ще в перші роки радянської влади, я пам’ятаю, в Донецькому краєзнавчому музеї бачив плакат десь 20-х років, де намальована мапа і червоний центр, саме Донецький регіон. На ньому було написано було “Донбас — серце Росії” чи радянської росії,

Ігор Тодоров // професор

Активізм під час окупації

Багато людей на Донеччині не забували своє коріння та поширювали українські ідеї у своєму регіоні навіть під час радянської окупації. 

Ще за радянського часу у Бахмуті був осередок “Просвіта”, а у Донецьку проходила зустріч Гельсінської спілки, куди приїздили Чорновіл, Хмара та багато інших українських діячів. Це ще 89-й рік був, для мене це на все життя залишило відбиток. Я в принципі туди не  випадково потрапила, адже все життя займалася такою діяльністю. У мене родина завжди сприймала себе українцями. У мене дід помер у 82-му році й він завжди казав, що ці раби не можуть завжди править, рано чи пізно це скінчиться та буде Україна вільною. У нас в родині завжди на це чекали та намагалися все робити, щоб наблизити цей момент. По всій області були люди, які також займалися цим,

Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок

Члени Донецької обласної філії Гельсінської групи / фото з відкритих джерел

Галина розповідає, що саме такі люди працювали над незалежністю країни ще під час радянської влади. Коли Народний рух України ще не був партією, вони розповсюджували просвітницьку літературу, проводили зустрічі, збирали людей тощо. Далі це вже переросло в партійну роботу. Це було повсякденне життя багатьох людей, які розповсюджували українські ідеї. Для Галини було завжди зрозуміло, що її рід український, її діти будуть українцями. 

Певна частина дисидентського руху, руху 60-ників, походила саме з Донецької області. І були в нас відповідні, по суті на той момент, нелегальні підпільні структури. І ось в 1989 році, ще за існування Радянського Союзу, почалися перші мітинги, вже не узгоджені чи точніше не ініційовані комуністичною владою,

Ігор Тодоров // професор

Проте, кожен прояв українськості під час радянської окупації міг призвести до проблем різного ступеню важкості, від звільнень з роботи до розстрілу. Але це не зупиняло людей, які боролися за суб’єктність української держави. 

Ми дуже близько знаходимося до Харкова, який раніше був столицею. До нас багато рухів прийшло звідти. Але через це на Донеччині 30-ті роки були страшенні репресії. Вони були навіть під час Російської імперії. Намагалися викосити всіх активних людей. Після цього мало чого залишилося. Треба пам’ятати, що у нас в Бахмуті були видані Донецькі сонети Чернявського, відомого хрестоматійника, але він був репресований, як і більшість. І це тільки один приклад,

Володимир Березін // громадський діяч

Григорій Баглюк / фото з відкритих джерел

Володимир каже, що рухом за українську мову та культуру на Донеччині став літературний журнал “Забой” у Бахмуті. Над ним працював зокрема Григорій Баглюк, український репресований письменник та  багато інших діячів. В цьому журналі підтримували революцію, але в контексті відновлення українського життя, адже люди думали, що нарешті закінчиться окупація російської імперії та відродиться Україна.

Це було до 33-го року. І весь цей потужний рух майже одномоментно було закрито. У 33-му році приїхали нквд-исти та заарештували всю редакцію журналу. Майже всі були репресовані. Редакція “Забой” була на перехресті вулиці Горбатова та Миру. Володимир згадує, що активісти просили зробити табличку, але міська рада цю ініціативу не підтримала.

Прояви активізму продовжувалися і після цього. Наприклад, у 50-х та 60-х роках на вулицях могли з’являтися жовто-блакитні прапори та інша символіка.

У 80-х роках було більш менш спокійно. З приходом Горбачова вже на нас звертали менше уваги, адже було у радянської влади купа інших проблем. Але коли стався серпневий путч, мого батька, інваліда 1 групи, міліція Артемівська загребла за розповсюдження літератури. Його, як “антисовєтчика”, забрали до тюрми. Людину, яка ледве на ногах трималася. Через те, що той путч швидко закінчився, нас полишили. Бо тоді склали списки неугодних людей, антирадянських елементів, до яких я так саме потрапила,

Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок

Березін розповідає, що якщо він спілкувався з людиною, який був визнаний радянським союзом ворогами народу, то до нього після цього приходили кдб-істи та питали, чого я з ним спілкуюся взагалі.

Всі знають імена великих українських діячів з Донеччини та борців за українську культуру як Олекса Тихий та Василь Стус. Але ними не обмежувався проукраїнський рух Донеччини. Він нараховував багато імен. Про деяких інформацію активно знищували, тому вони менш відомі, а імена деяких ми вже ніколи не дізнаємося. Але кожен з учасників проукраїнських рухів та організацій не тільки на Донеччині, а й усіх частинах України, були дотичні до відновлення державності нашої країни. 

В кінці 80-х років з’явився перший конструктив за нову Україну, який ми прочитали. Це був “Маніфест Демократичної партії України”, який надрукувала “Літературна Україна”. Його тоді підписали такі постаті, як Драч, Павличко, Чорновіл, Яворівський, десь півтора десятка потужних людей.  І серед них було написано “Кандидат геологічних наук Василь Григорович Суярко. місто Артемівськ”. Тобто розумієте, які постаті у нас жили в місті. Я з ним особисто зустрічався. Він з родини репресованих, його батька та діда розстріляли. Він сам, коли був студентом, його за українські погляди у 60-х роках заарештовували, він ховався. Але він домігся того, що став високою постаттю у науці,

Володимир Березін // громадський діяч

Василь Григорович Суярко, український діяч та науковець з Донеччини / фото з відкритих джерел

Донеччина та загалом схід України витримали багато страждань, але не втратили свою українську ідентичність, розуміння своєї приналежності до української держави. Це стало можливим завдяки великій кількості людей, які продовжували боротьбу за країну попри страшні репресії. На жаль, зараз наш регіон потерпає від прямої агресії росії. Проте, ці території були, є та будуть українськими. 

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як виглядає Центральний парк Бахмута: фото 2024

Семаковська Тетяна 11:00, 16 Липня 2024
Сходи в парку / фото росджерела

Бахмутський Центральний нижній парк був улюбленим місцем бахмутян восени, тут проводили День міста, гуляли родинами. За доброустроєм цього місця ретельно слідкували: висаджували квіти, дерева, прибирали. Зараз парк, як й весь Бахмут перебуває у тимчасовій окупації. Росіяни опублікували фото з парку.

Редакція публікує фото.

Бахмутський нижній парк 2024

Окупанти опублікували світлину нижнього парку, це фото датоване літом 2024 року, помітно, що конструкція сходів збереглася, подекуди є невеликі руйнування, але вони не критичні. Вціліла й альтанка та деякі ліхтарі.

Бахмутський нижній парк / фото росджерела

Нижній парк в Бахмуті до війни 2022

Цей ж самий парк на фото Івана Сидорова
Нижній парк у травні 2022 року, перші місяці повномасштабної війни / фото Ганна Стрельникова

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Російськомовний Артемівськ: три міфи про Бахмут

Семаковська Тетяна 13:00, 14 Липня 2024
Бахмут, Палац Культури
Палац Культури у Бахмуті / Фейсбук

Росіяни часто апелюють до того, що нібито Схід має проросійські настрої та розмовляє російською мовою. Такий наратив окупанти приписували й Бахмуту. Однак, це міф.

Історик Микита Безмен спростовує три головні міфи про Бахмут.

Міф 1. Бахмут заснували росіяни

Традиційна версія каже, що заснування міста пов’язане з Бахмутською сторожею, яка була частиною прикордонної служби Московської держави наприкінці XVI століття. Але цей кордон пролягав річкою Сіверський Донець, тож насправді Бахмутська сторожа знаходилась далеко від сучасного міста.

Про появу поселення на місці сучасного Бахмута є документальні відомості з початку XVIII сторіччя, коли торські козаки (Тор — це сучасний Слов’янськ) знайшли соляні джерела на річці Бахмут і почали їх освоювати.

Спочатку з’явилося маленьке поселення. А у 1703 році у центрі теперішнього міста збудували дерев’яну фортецю. Тобто засновниками міста були не московські прикордонники, а українські козаки Ізюмського слобідського полку.

Міф 2. Бахмут російськомовний

За першим переписом, основна частина населення міста — черкаси, тобто українці, кілька десятків козаків слобідських (з Харківщини), невелика кількість російських людей, які підпорядковувалися Торському воєводі, і лише двоє донських козаків. Це дає підстави вважати, що перші поселенці міста говорили саме українською.

Міф 3. Історична назва Бахмута – Артемівськ

Люди, які жили і формувалися у радянську епоху, принципово називають місто Артемівськом. Але історична назва міста — Бахмут, від самого початку XVIII сторіччя і до 1924 року.

Потім він був перейменований на Артемівськ. На честь радянського вождя, революціонера Артема (Федора Сергєєа), який у 1921 загинув у залізничній катастрофі.

У 2016 році Бахмуту повернули його історичне ім’я.

Бахмут називався Бахмутом більше ніж 220 років, а Артемівськом лише 92 роки. А сам революціонер Федір Сергєєв особливого відношення до Бахмута і не мав.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як виглядає Центральний парк Бахмута: фото 2024

Бахмутський Центральний нижній парк був улюбленим місцем бахмутян восени, тут проводили День міста, гуляли родинами. За доброустроєм цього місця ретельно слідкували: висаджували квіти, дерева, прибирали. […]

Палац Культури в Бахмуті

Російськомовний Артемівськ: три міфи про Бахмут

Росіяни часто апелюють до того, що нібито Схід має проросійські настрої та розмовляє російською мовою. Такий наратив окупанти приписували й Бахмуту. Однак, це міф. Історик […]

Бульвар Металургів у Бахмуті: згадуємо затишне місце

У 2018 році бульвар Металургів реконструювали та змінили назву на Козацький. Тут часто прогулювалися бахмутяни, робили фото біля скульптури Козака-солевара з мішком солі та мушкетом. […]

308364161 499573398844425 7770158309966284803 n bb1f3

Історичні перемоги: як українські князі провчили половців

Тривалий час половці були напастю для українських земель, їх набіги спустошували території, тож українські князі вирішили провчити ворогів.

307273677 492295422905556 748411679839827407 n cce73

Як українці волонтерили в Першу світову війну

Як раніше волонтерили українці під час війни? Приклад волонтерства нам надали Українські Поступовці, які допомагали пораненим військовим. Завдяки їх праці на території країни відкривали госпіталі […]

10:00, 06.07.2024 Безмен Микита