На Донеччині оголосили конкурс “Жінка Донеччини”. Його метою є відзначення та підтримка найбільш активних жінок за вагомий внесок у соціальне та культурне життя суспільства.

Про це повідомили на сайті Донецької ОВА.

Конкурс “Жінка Донеччини”: хто може взяти участь

Жінки можуть подати свою кандидатуру лише на одну із зазначених номінацій:

• “Лідерка року” — для жінок, які проявляють лідерські якості в різних сферах життя. Вона охоплює жінок, які обіймають керівні посади, і неформальних лідерок, які впливають на соціальні, економічні чи політичні процеси, об’єднують людей навколо важливих цілей і сприяють розвитку своїх спільнот, створюючи умови для позитивних змін у суспільстві;
• “Майстриня своєї справи” — для жінок, які своєю трудовою діяльністю роблять значний внесок у розвиток та функціонування громад і регіону. Це можуть бути жінки, які працюють у сфері критичної інфраструктури — працівниці енергетики, водопостачання та водовідведення, транспорту, зв’язку та інших галузей, які своєю працею сприяють безперебійному забезпеченню необхідних послуг для населення, особливо в умовах кризових ситуацій;
• “Захисниця року” — для жінок, які працюють у сфері оборони та безпеки, правоохоронних органах, службах цивільного захисту або ЗСУ, ветеранки російсько-української війни;
• “Турботливе серце” — для жінок, які працюють у сфері охорони здоров’я, соціального супроводу та надають психологічну допомогу. Це лікарки, медичні сестри, психологині, соціальні працівниці та інші спеціалістки, які сприяють збереженню здоров’я та психічного благополуччя населення;
• “Творчиня змін та можливостей” — для жінок, які своїм прикладом надихають і мотивують інших. Це можуть бути жінки, які в умовах війни подолали складні життєві обставини, досягли професійних успіхів та змогли змінити своє життя на краще. Наприклад, жінки, які змогли змінити профіль своєї діяльності, відновили або започаткувати власну справу, реалізували соціальні або інноваційні проєкти, що мають значний вплив для підтримки Донецької області;
• “Сила добра та єдності” — для жінок, які активно займаються волонтерством і громадською діяльністю. Це представниці волонтерських рухів та громадських ініціатив, громадські діячки, які допомагають іншим, вирішують важливі соціальні питання та роблять вагомий внесок у розвиток суспільства, об’єднуючи людей навколо спільних цінностей, надають підтримку переселенцям, допомагають їм адаптуватися на новому місці, забезпечують гуманітарну допомогу та сприяють їхньому інтегруванню в нові громади;
• “Серце, що дарує родину” — для жінок, які створюють сімейні умови для дітей, беруть під опіку прийомних дітей та/або дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, організовують дитячі будинки сімейного типу.

Конкурс “Жінка Донеччини”: як подати заявку

У конкурсі “Жінка Донеччини” можуть брати участь жінки віком від 18 років, які роблять внесок своєю працею та професійними вміннями в розбудову Донецької області. Учасниці також повинні мати задеклароване/зареєстроване місце проживання. Здійснювати свою професійну діяльність вони можуть як на території Донецької області, так і в інших регіонах.

Подача заявок на конкурс триватиме до 12 листопада. Для участі в конкурс треба подати документи на електронну адресу: [email protected]

В електронній формі потрібно надіслати:

• заявку на участь у конкурсі в довільній формі;
• історія жінки в довільній формі, написана від третьої особи обсягом до двох сторінок формату А4;
• анонс історії для розміщення на вебресурсах обсягом до 2 000 знаків;
• фотокартка жінки;
• копії документів, що підтверджують досягнення кандидатки (статті, відзнаки, інформація про участь у фестивалях, форумах, конференціях тощо);
• копії документів, що засвідчують особу та Витяг з реєстру територіальної громади з інформацією про задеклароване/зареєстроване місце проживання (перебування) в Донецькій області. У випадку тимчасового перебування в іншому регіоні — довідку про взяття на облік ВПО;
• контактна інформація для зв’язку (номер телефону та електронної пошти);
• згода на обробку та оприлюднення персональних даних.

Читайте також:

• Жінки в Одесі можуть безплатно опанувати 3 професії: як зареєструватися
• У Києві відкрили хаб Нікольської громади: як селищна рада хоче покращити простір
• У Запорізькій області відкрили безоплатний прихисток для жінок-ВПО з дітьми

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Березень 2021 року для Бахмута був звичайним місяцем початку весни. Місто прокидалося після зимових холодів, комунальні служби прибирали вулиці, а місцеві жителі планували вихідні у міських парках. Це був період активного розвитку, оновлення інфраструктури та спокійного мирного життя.

Редакція видання Бахмут IN.UA пропонує згадати, яким було наше місто лише за рік до початку повномасштабного вторгнення.

Добірка ностальгічних фото Бахмута до війни

У 2021 році місто Бахмут залишалося спокійним промисловим центром сходу України з багатою історією та розміреним ритмом життя. Місцева економіка трималася на видобутку солі, виноробстві та машинобудуванні, а культурне життя підтримувалося фестивалями, виставками та концертами.

У цій добірці — світлини, що зберігають атмосферу спокійного 2021 року в Бахмуті. Їх опублікував бахмутянин Олександр Сотников на власній сторінці в Facebook.

Читайте також:

Бульвар Металургів у Бахмуті: як виглядало затишне місце у 2018 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!