У 2020 році пані Ольга втратила чоловіка, через рік — поховала маму. А в 2022-му в її рідне місто прийшла війна. Вона евакуювалася до Києва, до доньки, яка переїхала туди раніше. 2023-й приніс новий біль — на власний день народження жінка дізналася, що її дім у Часів Ярі, де вона народилася, виросла й прожила все життя, згорів. Здавалося, втрачено все. Але саме в Києві життя відкрило для неї нову сторінку: несподіване місце, нових людей і важливу справу. Побачивши оголошення про пошук працівниці в центрі підтримки для переселенців із Часів Яра, вона наважилась спробувати. Тепер пані Ольга працює на соціальному підприємстві, де опікується людьми з ментальною інвалідністю — і щодня знаходить у цій роботі сенс, тепло й сили йти далі.
“Дім згорів на моє день народження”
Пані Ольга народилася та виросла в Часів Ярі, де вийшла заміж та виховувала з чоловіком доньку. З коханим у шлюбі вона прожила 38 років, каже, це були щасливі роки, вони були опорою один для одного. Як каже в розмові Ольга, вона завжди відчувала себе за чоловіком, він її оберігав та захищав — навіть перед смертю найбільше хвилювався, як буде без нього дружина. Через рік після смерті чоловіка Ольга поховала матір, а потім — війна.
Жінка 25 років працювала на вогнетривкому комбінаті в газовому цеху, а перед повномасштабною війною виконувала обов’язки директора стадіону “Авангард” — місця, яке було одним з улюблених для місцевих мешканців.
Ольга планувала й далі тут працювати, адже робота їй подобалась. Але у лютому почалася повномасштабна війна, з міста потроху почали виїздити люди. Все менше працівників приходило на роботу. Був час, коли Ольга працювала сама, тож у серпні 2022 вона вирішила евакуюватися — їхала до доньки у столицю, яка сюди виїхала раніше.
“Виїжджала з дому у серпні 22-го тільки з валізами і з портретом свого чоловіка. Все дома лишилось, бо думала, що їду на пару місяців — так, як і всі ми. Рік я не шукала роботу, я тільки плакала й збиралася додому”, — розказує жінка.
Згодом пані Ольга дізналась, що її будинок в Часів Ярі згорів. Це сталося на її день народження, 3 жовтня.
“З моїх вікон тепер видно небо. Сам дім згорів”, — каже пані Ольга.
Після цього жінка почала замислюватись над тим, щоб шукати роботу. В результаті знайшла її випадково, коли прочитала об’яву про пошук працівниці в пекарню Good Bread (соцпідприємство) в гуманітарному центрі у Києві, який працює для часовоярців.
“Я довго вагалась, думала: йти мені не йти, тому що я не працювала у цій сфері ніколи. І не працювала з людьми з ментальною інвалідністю. Але все ж пішла на співбесіду, й на другий день вийшла вже на роботу. І вже 2 роки я тут”, — каже пані Ольга.
Вона почала працювати супроводжуючою для людей з ментальною інвалідністю на соціальному підприємстві, яке не тільки пече хліб, але й безплатно годує бездомних та переселенців. Простими словами, наша героїня вчить їх кулінарії. Починають з простого: різати овочі, робити заголовки котлет. Спочатку на цій роботі було важко й фізично й морально, але своїх підопічних вона не могла залишити.
“Коли я тільки почала тут працювати, то трошки раніше звільнилася з роботи, а у нашої команди були заняття з евритмії. Вони займаються навпроти нашої роздягальні. Я пішла переодягтися і думаю: тихенько вийду, щоб їм не мішати. На ціпочках закриваю двері. Вони як почали всі кричати, “Оля, Оля до завтра, до завтра”. Я йшла по сходинках і плакала від щирості. Іду тоді й думаю, ну як можна сюди не повернутись. І так вийшло, що я навчаю їх, а вони мене. Це мій новий етап в житті”, — каже пані Ольга.
Одна з її підопічних — Наталка, жінка з ментальною інвалідністю, яка не вміє читати та писати та має особливості у мовленні, але з радістю працює тут й ділиться своєю любов’ю з іншими. Якась вона принесла пані Ользі лист. Це був папір з набором букв.
“Між цими рядками там були такі розмалюночки. Я подивилась і кажу: “Наталка, який лист гарний! Що ж ти мені написала? Виявилося, там було написано “Я тебе люблю”, — каже жінка.
І таких щемких моментів у роботі багато, ділиться пані Ольга. Всі ці люди вперше отримують досвід роботи, щоб потім мати змогу й заробляти кошти, й реалізовувати себе в житті. Проте навіть ті, хто вже покинув пекарню та перейшов на іншу роботу, все одно підтримують зв’язок. Бо це місце для них більше, ніж просто робота, тут справжня спільнота однодумців — і пані Ольга теж знайшла себе тут, у піклуванні про цих людей.
“Треба жити далі й не боятися. Я ні одного дня, ні однієї хвилини не жалію, що я на цій роботі. Можливо, я й знайшла б іншу роботу, десь у ларьку сиділа б сама наодинці зі своїми думками. А тут я живу просто — не фізично, звісно, а морально. Це моє життя, і такий досвід у мене, що я сама не очікувала від себе”.
Вона стала опорою не тільки для своїх підопічних, але й для себе самої. Жити далі, не боятися і бути поруч з людьми — іноді цього достатньо, аби почати спочатку.
Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.
Читайте також:
- Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
- “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
