З 25 листопада до 10 грудня у світі проводиться Всеукраїнська акція “16 днів проти насильства”. Від проявів насильства страждають не лише жінки, але й діти та чоловіки. Ще донедавна відверто говорити про таку проблему вважали чимось сороміцьким, водночас десятки людей були змушені мовчати, приховувати наслідки насильства — як сексуального та фізичного, так й психологічного та економічного.

Редакція вирішила дізнатися, як сьогодні на Дніпропетровщині допомагають людям, які стикнулись з насильством, та куди можуть звертатися ті, хто стикнувся з насильством вдома.

“Позитивні Жінки”: як допомагають жінкам в Дніпрі

Примітка. Як юридичної одиниці організації “Позитивні жінки Дніпро” немає. “Позитивні жінки Дніпро” працюють як ініціативна група від національної організації. Редакція поспілкувалась з пані Ольгою Півень, координаторкою та регіональною представницею організації “Позитивні жінки”. Національна організація ж була створена як юридична особа в 2013 році, з того часу вона має представництва в кожному регіоні України.

Ольга пояснює, що їх команда насамперед допомагає жінкам, які опинилися в складних життєвих обставинах: надають юридичну допомогу, проводять арт-терапевтичні заняття, воркшопи, організовують екскурсії, тренінги, інформаційні заходи тощо. Крім того, жінкам, за потреби, можуть надати гуманітарну підтримку — йдеться про сертифікати на купівлю продуктів. 

“З початком повномасштабного вторгнення ми трохи розширили — навіть не трохи, а дуже розширили саме категорії жінок, які до нас приходять. Дуже часто почали приходити жінки, які просто звертаються по щось за допомогою, а потім при спілкуванні з ними виясняється, що вони дійсно ті люди, які страждають від гендернозумовленого насильства. Тому що у нас настільки низький рівень обізнаності в суспільстві щодо насильства, що жінка навіть не завжди інтерпретує те, що відбувається в її житті, саме як насильство”, – пояснює Ольга в коментарі.

Попри те, що з початком війни “Позитивні жінки” допомагають не тільки людям, які пережили домашнє насильство, в результаті, ділиться Ольга, дуже рідко виявляється, що жінка не потерпає від якогось з видів насильства.

“Насправді, майже кожна жінка, яка до нас звертається, є в складних відносинах з чоловіком, або на роботі в неї якісь проблеми, де виявляють такі факти насильства. Я можу з упевненістю сказати, що є дуже великий відсоток тих жінок, які насправді страждають від гендерного насильства”, — резюмує спікерка.

Як стежать за безпекою постраждалих?

Вона додає, що жінки, які звертаються за допомогою, можуть отримати за потреби скерування у шелтери, які приймають і внутрішньо переміщених осіб, і жінок, і матерів з дітьми. Термін проживання тут варіюється залежно від потреб людини, але поки її стан не стабілізується — виганяти ніхто не буде. 

“Далі ми, звісно, відстежуємо, щоб з жінкою було все гаразд. Насправді такі ситуації, коли жінці потрібен прихисток, виникають дуже часто. Буває так, коли жінці взагалі немає куди йти, і вона звертається до нас тоді”, — каже пані Ольга.

За безпекою жінок стежать, адже були випадки, коли чоловіки намагалися погрожувати їм. Тому навіть саме приміщення офісу не має публічної адреси. З жінками, які пережили домашнє насильство, працюють й психологи, які моніторять їх стан, аби переконатися, що з підопічною все добре.

“Жінки, які приходять до нас, вони в основному дуже часто і відвідують надалі наш простір. Зокрема, й з дітьми в тому числі. Тобто, ми відстежуємо стан жінки, відчуваємо динаміку, плюс постійна ж робота з соціальною працівницею та психологинею”, — пояснює пані Ольга.

Контакти “Позитивні Жінки”

Ви можете звернутися за допомогою за номером телефону +380 (98) 029 4858 або ж перейти на сторінку в Facebook.

ГО «МАРТІН-клуб»: як допомагають людям, які пережили або стали свідками насильства

Громадська організація “МАРТІН-Клуб” також допомагає людям, що пережили домашнє насильство. Загалом же у ГО є три основні напрямки роботи — це допомога дітям, запобігання гендерно зумовленому насильству, а також гуманітарне реагування. Додатково є мистецький напрямок, тренерський центр та соціальний бізнес.

“Кількість допомоги з початком повномасштабної війни збільшилась. Але жоден з тих напрямків, який ми вели до цього, він не став меншим. Тобто ми, як і завжди, маємо піклуватися про наших дітей, про те, щоб наслідки війни не змінили, їх не покалічили. Маємо максимально приділяти зусиль до того, щоб діти мали дитинство навіть під час війни. І те саме стосується і жінок, які страждають від насильства”, — пояснює Анастасія Плющова, проєктна менеджерка ГО «МАРТІН-клуб».

У організації є гаряча лінія допомоги у випадках насильства. Звернутися сюди може будь-хто — як сама постраждала особа, так і людина, яка стала свідком, в тому числі дитина, чоловік і жінка, гендер немає різниці. 

Як працюють з дітьми

Проте реагування, коли дитина стає свідком або страждає від насильства, відрізняється від випадку, коли це доросла людина. Анастасія пояснює, що коли насильства зазнала доросла людина, вона може самостійно ухвалювати рішення чи повідомляти в поліцію про кривдника, аби він був покараний. Якщо це дитина, то будь-який фахівець, який має підозру або переконаний в тому, що дитина є свідком або постраждала від насильства, повинен заявити про це до служби у справах дітей та повідомити також поліцію. І навіть якщо це підозра, то це вже справа органів звітувати: підтвердити або спростувати.

“Сьогодні досі багато людей живе у стереотипах, що насильство – це дуже особиста справа, вона має залишатися вдома. Нам важливо повідомляти про те, що будь-який випадок насильства (ред. сексуальне, фізичне, економічне та психологічне) людина не має терпіти, і вона має і може отримати допомогу. Постраждалим надаються психологічні консультації, юридична допомога, їх доправляють до безпечного місця. Це може бути кризова кімната або шелтер. У нас така є у Кам’янському, наприклад. Тобто, постраждала може отримати допомогу від будь-якого виду насильства. Головне знати, що допомога є, знати, куди звертатися”, — каже Анастасія Плющова, проєктна менеджерка ГО «МАРТІН-клуб».

Система перенаправлень

Для тих людей, які пережили насильство та не можуть повертатися додому, діє система перенаправлень. Наприклад, якщо виявляють жінку, яка дає згоду і розуміє, що їй потрібне безпечне місце, то на цей випадок реагує наша мобільна бригада. Жінку можуть доставити до шелтера. Нерідко жінки можуть повертатися назад до кривдника, пояснює спікерка.

“Існує така статистика, що жінці треба зробити 7 спроб перед тим, як вона остаточно розірве коло. І дуже важливо, щоб під час цих 7 спроб вона отримувала послугу без засудження, з дотриманням конфіденційності. Тому дуже важливо для жінок застосовувати постраждалоорієнтовний підхід, ми саме за це і боремося. Тобто, неважливо, скільки раз вона повернеться до кривдника — важливо те, що вона знає, що вона може звернутися по допомогу, вона знає, куди звернутися, і вона по неї звертається. І кількість спроб не має обмежуватися”, — наголошує фахівчиня.

Контакти гарячої лінії допомоги у випадках насильства ГО «МАРТІН-клуб» +380 (99) 632 7701, гаряча лінія працює щодня з 09:00 до 21:00. Контакти ГО «МАРТІН-клуб»: +380 50 584 8613.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Як жінки Донеччини народжують під обстрілами
• Фемінізм в Україні: жінки, які змінювали історію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.

День Гідності та Свободи в Бахмуті

У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.

Архівний репортаж Бахмут IN.UA

Читайте також:

Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?

Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.

“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”

“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.

Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.

“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”. 

За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.

“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.

Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.

“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.

Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:

• блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
• відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
• неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
• повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.

“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.

“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“

Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.

“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.

За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.

“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.

Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося). 

Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.

На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.

“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.

Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.

Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.

“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!