З 25 листопада до 10 грудня у світі проводиться Всеукраїнська акція “16 днів проти насильства”. Від проявів насильства страждають не лише жінки, але й діти та чоловіки. Ще донедавна відверто говорити про таку проблему вважали чимось сороміцьким, водночас десятки людей були змушені мовчати, приховувати наслідки насильства — як сексуального та фізичного, так й психологічного та економічного.

Редакція вирішила дізнатися, як сьогодні на Дніпропетровщині допомагають людям, які стикнулись з насильством, та куди можуть звертатися ті, хто стикнувся з насильством вдома.

“Позитивні Жінки”: як допомагають жінкам в Дніпрі

Примітка. Як юридичної одиниці організації “Позитивні жінки Дніпро” немає. “Позитивні жінки Дніпро” працюють як ініціативна група від національної організації. Редакція поспілкувалась з пані Ольгою Півень, координаторкою та регіональною представницею організації “Позитивні жінки”. Національна організація ж була створена як юридична особа в 2013 році, з того часу вона має представництва в кожному регіоні України.

Ольга пояснює, що їх команда насамперед допомагає жінкам, які опинилися в складних життєвих обставинах: надають юридичну допомогу, проводять арт-терапевтичні заняття, воркшопи, організовують екскурсії, тренінги, інформаційні заходи тощо. Крім того, жінкам, за потреби, можуть надати гуманітарну підтримку — йдеться про сертифікати на купівлю продуктів. 

“З початком повномасштабного вторгнення ми трохи розширили — навіть не трохи, а дуже розширили саме категорії жінок, які до нас приходять. Дуже часто почали приходити жінки, які просто звертаються по щось за допомогою, а потім при спілкуванні з ними виясняється, що вони дійсно ті люди, які страждають від гендернозумовленого насильства. Тому що у нас настільки низький рівень обізнаності в суспільстві щодо насильства, що жінка навіть не завжди інтерпретує те, що відбувається в її житті, саме як насильство”, – пояснює Ольга в коментарі.

Попри те, що з початком війни “Позитивні жінки” допомагають не тільки людям, які пережили домашнє насильство, в результаті, ділиться Ольга, дуже рідко виявляється, що жінка не потерпає від якогось з видів насильства.

“Насправді, майже кожна жінка, яка до нас звертається, є в складних відносинах з чоловіком, або на роботі в неї якісь проблеми, де виявляють такі факти насильства. Я можу з упевненістю сказати, що є дуже великий відсоток тих жінок, які насправді страждають від гендерного насильства”, — резюмує спікерка.

Як стежать за безпекою постраждалих?

Вона додає, що жінки, які звертаються за допомогою, можуть отримати за потреби скерування у шелтери, які приймають і внутрішньо переміщених осіб, і жінок, і матерів з дітьми. Термін проживання тут варіюється залежно від потреб людини, але поки її стан не стабілізується — виганяти ніхто не буде. 

“Далі ми, звісно, відстежуємо, щоб з жінкою було все гаразд. Насправді такі ситуації, коли жінці потрібен прихисток, виникають дуже часто. Буває так, коли жінці взагалі немає куди йти, і вона звертається до нас тоді”, — каже пані Ольга.

За безпекою жінок стежать, адже були випадки, коли чоловіки намагалися погрожувати їм. Тому навіть саме приміщення офісу не має публічної адреси. З жінками, які пережили домашнє насильство, працюють й психологи, які моніторять їх стан, аби переконатися, що з підопічною все добре.

“Жінки, які приходять до нас, вони в основному дуже часто і відвідують надалі наш простір. Зокрема, й з дітьми в тому числі. Тобто, ми відстежуємо стан жінки, відчуваємо динаміку, плюс постійна ж робота з соціальною працівницею та психологинею”, — пояснює пані Ольга.

Контакти “Позитивні Жінки”

Ви можете звернутися за допомогою за номером телефону +380 (98) 029 4858 або ж перейти на сторінку в Facebook.

ГО «МАРТІН-клуб»: як допомагають людям, які пережили або стали свідками насильства

Громадська організація “МАРТІН-Клуб” також допомагає людям, що пережили домашнє насильство. Загалом же у ГО є три основні напрямки роботи — це допомога дітям, запобігання гендерно зумовленому насильству, а також гуманітарне реагування. Додатково є мистецький напрямок, тренерський центр та соціальний бізнес.

“Кількість допомоги з початком повномасштабної війни збільшилась. Але жоден з тих напрямків, який ми вели до цього, він не став меншим. Тобто ми, як і завжди, маємо піклуватися про наших дітей, про те, щоб наслідки війни не змінили, їх не покалічили. Маємо максимально приділяти зусиль до того, щоб діти мали дитинство навіть під час війни. І те саме стосується і жінок, які страждають від насильства”, — пояснює Анастасія Плющова, проєктна менеджерка ГО «МАРТІН-клуб».

У організації є гаряча лінія допомоги у випадках насильства. Звернутися сюди може будь-хто — як сама постраждала особа, так і людина, яка стала свідком, в тому числі дитина, чоловік і жінка, гендер немає різниці. 

Як працюють з дітьми

Проте реагування, коли дитина стає свідком або страждає від насильства, відрізняється від випадку, коли це доросла людина. Анастасія пояснює, що коли насильства зазнала доросла людина, вона може самостійно ухвалювати рішення чи повідомляти в поліцію про кривдника, аби він був покараний. Якщо це дитина, то будь-який фахівець, який має підозру або переконаний в тому, що дитина є свідком або постраждала від насильства, повинен заявити про це до служби у справах дітей та повідомити також поліцію. І навіть якщо це підозра, то це вже справа органів звітувати: підтвердити або спростувати.

“Сьогодні досі багато людей живе у стереотипах, що насильство – це дуже особиста справа, вона має залишатися вдома. Нам важливо повідомляти про те, що будь-який випадок насильства (ред. сексуальне, фізичне, економічне та психологічне) людина не має терпіти, і вона має і може отримати допомогу. Постраждалим надаються психологічні консультації, юридична допомога, їх доправляють до безпечного місця. Це може бути кризова кімната або шелтер. У нас така є у Кам’янському, наприклад. Тобто, постраждала може отримати допомогу від будь-якого виду насильства. Головне знати, що допомога є, знати, куди звертатися”, — каже Анастасія Плющова, проєктна менеджерка ГО «МАРТІН-клуб».

Система перенаправлень

Для тих людей, які пережили насильство та не можуть повертатися додому, діє система перенаправлень. Наприклад, якщо виявляють жінку, яка дає згоду і розуміє, що їй потрібне безпечне місце, то на цей випадок реагує наша мобільна бригада. Жінку можуть доставити до шелтера. Нерідко жінки можуть повертатися назад до кривдника, пояснює спікерка.

“Існує така статистика, що жінці треба зробити 7 спроб перед тим, як вона остаточно розірве коло. І дуже важливо, щоб під час цих 7 спроб вона отримувала послугу без засудження, з дотриманням конфіденційності. Тому дуже важливо для жінок застосовувати постраждалоорієнтовний підхід, ми саме за це і боремося. Тобто, неважливо, скільки раз вона повернеться до кривдника — важливо те, що вона знає, що вона може звернутися по допомогу, вона знає, куди звернутися, і вона по неї звертається. І кількість спроб не має обмежуватися”, — наголошує фахівчиня.

Контакти гарячої лінії допомоги у випадках насильства ГО «МАРТІН-клуб» +380 (99) 632 7701, гаряча лінія працює щодня з 09:00 до 21:00. Контакти ГО «МАРТІН-клуб»: +380 50 584 8613.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Як жінки Донеччини народжують під обстрілами
• Фемінізм в Україні: жінки, які змінювали історію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вночі 27 жовтня росія атакувала Київ. Внаслідок атаки постраждав центр “ЯМаріуполь”, що працює на лівому березі столиці. Попри пошкодження, центр продовжує надавати допомогу маріупольцям.

Про це повідомляє Маріупольська міськрада.

Центр “ЯМаріуполь” у Києві постраждав внаслідок обстрілу

Вночі 27 жовтня росіяни атакували Київ. Внаслідок обстрілу постраждав центр “ЯМаріуполь”, розташований на лівому березі столиці.

Вибуховою хвилею вибило вікна, пошкоджено дитячу кімнату й рамку з Декларацією солідарності, яку підписали 18 польських міст та інституцій на знак підтримки Маріуполя та засудження російської агресії.

Постраждалих серед людей не було.

Наразі триває оцінювання збитків та відновлення приміщень. Попри пошкодження, центр продовжує працювати у звичному режимі та надавати допомогу маріупольцям.

Читайте також:

• Росіяни вдарили по Ясногірці: понад 10 людей поранено
• Росіяни скинули на Слов’янськ три авіабомби: постраждали діти
• На Донеччині росіяни атакували евакуаційний автомобіль “Проліски”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!