70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, а його фото порівнюють з кадрами зруйнованих європейських міст після Другої світової війни. Тисячі людей тепер не мають дому, їх місто окуповане росіянами, ворог назвав це “звільненням”. Бахмутян “звільнили” від житла, від близьких, від шкіл, від улюбленого парку й річки. Розкидані по Україні та світу — люди намагаються заново почати життя, почати з того, що купити нову виделку й ложку, бо нічого не залишилося, все знищила росія. Але купляють люди небагато — а раптом тікати від росії доведеться знову, куди ж набирати це все у нове життя?

Як люди намагаються знайти новий сенс життя і пристосуватися до нових умов, хто в цьому допомагає, розказуємо на прикладі вимушеної переселенки Вікторії Бабич. Жінка вже два роки живе у Хмельницькому.

Бахмут напередодні війни: “Відчуття було, що щось буде”

Бахмут ще до початку Великої війни був прифронтовим містом, сюди у 2014 році, після окупації частини Донеччини їхали люди з Горлівки, Донецька, Шахтарська. Напередодні повномасштабного вторгнення, каже Вікторія, було хвилююче відчуття, що щось буде, щось лихе. А коли зранку 24 лютого 2022 року, жінка побачила, що росіяни бомблять усю країну, зрозуміла — це не жарти, на дворі — війна.

“Коли все почалося, я зрозуміла, що це більший масштаб, більша трагедія. Спочатку була надія, що це таке масштабне залякування”, — пригадує жінка, але її сподівання не справдилися.

Евакуація з Донеччини й точка неповернення

Майже з перших днів у Бахмуті почалася евакуація, спершу вивозили жінок з дітьми та людей старшого віку. Вікторія також вирішила виїздити, у стані шоку жінка розуміла — насамперед має рятувати дітей. Чоловік героїні на той час залишився у Бахмуті, родина вірила: мене трохи часу й вони повернуться додому. З собою жінка взяла документи, пляшку воду й трохи хліба. Все життя вмістилось у рюкзак.

Страшною зупинкою потяга по дорозі до столиці, став Харків, каже Вікторія. Місто щільно обстрілювали росіяни, вагони переповнені людьми хитало. Провідники просили людей вимикати світло, телефони, зашторити вікна, атмосфера була гнітюча. Ось так минули перші дні війни у спогадах героїні.

“Потім людей почали потроху запускати на перонах. Ми підлягали уночі, це був березень, лютий мороз, а люди йшли просто в капцях. Люди, які їхали з нашого регіону (ред. Донеччина) вони брали з собою домашніх тварин у переноски, там в коробочки, а люди, які сідали у Харкові, несли тварин на собі, контужених тварин”, — каже Вікторія Бабич.

Жінка з мамою та дітьми приїхали до Хмельницького. Розгублені та налякані, вони не знали міста й не знали що робити далі. Допомогли зорієнтуватися жінкам волонтери, вони підказали, що треба їхати до штабу, який організувала Хмельницька міська рада, й реєструватися. Там жінки та діти вперше нормально поїли, польова кухня роздавала гарячі обіди. Вікторії з дітьми та її мамі знайшли тимчасове житло. Трохи оговтавшись від шоку, жінка зрозуміла — з Бахмута треба вивозити лежачу бабусю. Її доставили до Дніпра волонтери, а звідти до Хмельницького, жінки почали шукати житло, а це було нелегко.

Облаштувавшись на новому місці, Вікторія шукала роботу, довелося починати спочатку. Зараз жінка працює нянею.

У жінки не залишилося жодної фотографії, а все, що було у Бахмуті росіяни обернули на попіл. Від початку Великої війни вже пройшло два роки, бахмутянка каже, що попри цей час не всім вдається адаптуватися. Особливо важко переживати свята.

“На Великдень тут люди збираються, йдуть на кладовища, поминають своїх близьких, а у тебе немає такої змоги. Й чи колись буде ми не знаємо”, — каже Вікторія, й не може стримати сльози.

Пошук роботи та гуманітарна допомога очима переселенців

Знайти роботу в Хмельницькому, жінці допомагали знайомі. Крім Центру зайнятості вона не знає, інших організацій, які б допомагали переселенцям шукати вакансії. Вікторія додає, що на базі штабу міськради ВПО, раз на кілька місяців видають продуктові набори, на початку війни — їх видавали раз у місяць. Важко сказати чи вистачає такої допомоги, каже бахмутянка. Вона пояснює, що якщо це людина, яка може працювати й придбати щось сама, то допомоги вистачить, але якщо це пенсіонер/пенсіонерка — то це вже під питанням.

Бахмутянка додає — велику допомогу надавав центр “Рокада” та фонд “Карітас”, а також “Клуб рибалок України”. У Хмельницькому цей клуб релокувався з міста Краматорськ. Організатори допомагають проводити заходи для ВПО, надають психологічну підтримку. Також переселенцям допомагає місцевий “ТатоХаб”.

Ці об’єднання, каже Вікторія, роблять так, що щоб ВПО не відчували себе ізольованими чи самотніми.

“Є організації, які влаштовують безплатні курси мови, навчають швачок або масажистів. Якщо шукати, то можна знайти”, — каже бахмутянка.

На її думку, місцевим та переселенцям для того, щоб порозумітися насамперед треба усвідомити, що всі навколо — це люди зі своїми вадами.

“Вивчайте, як треба поводитися з людьми, які пережили воєнні дії, окупацію, страшні події, втрату. Цьому треба вчитися, розмовляти з тими, хто нас боронив й боронить, завдяки яким ми маємо змогу спати, їсти та дихати. Не тому, що вони якісь інші, а тому, що вони більше чутливі. Треба дати собі знання та раду, й дати іншим час”, — радить героїня.

Сини Вікторії по-різному сприйняли досвід евакуації. Молодший син жінки навчається дистанційно у Бахмутській школі, а на наступний рік хоче піти у школу в Хмельницькому. Бахмутянка каже, що попри те, що однокласники сина живуть далеко одне від одного — діти дуже дружні й переживають одне за одного.

Як “ТатоХаб” допомагає переселенцям?

Вікторія у своїй розмові згадувала за допомогу від “ТатоХаб”, тож ми звернулися до Єгора Рибака що його очолює, водночас він голова Хмельницького осередку “Клуб рибалок України”, який раніше базувався у місті Краматорськ. Два волонтери клубу загинули під час удару росіян по вокзалу.

Примітка. ТатоХаб — це всеукраїнська мережа просторів для чоловіків, які вже є батьками або планують татівство. Від початку повномасштабного вторгнення організація активно допомагає переселенцям. У співпраці хабу допомагає Донецька ОВА та міська рада Хмельницького.

“ТатоХаб у Хмельницькому я ділю на два напрямки відкритий та психологічний. Перший можна назвати фестивальним, це коли ми влаштовуємо заходи для всієї родини. Це найважливіший аспект, який дуже важливий для внутрішньо-переміщених осіб, це інтеграція, спілкування. У нас є багато кейсів, коли переселенці починали знайомитись один з одним на таких великих фестивалях, заводили друзів, навіть коли переїжджали у іншу область, чи поверталися додому на деокуповані території”, — каже Єгор Рибак.

Примітка. На базі простору “ТатоХаб” працює також “ДонеччинаХаб”, тут надають допомогу для всіх донеччан. Йдеться про видачу на перших етапах гуманітарної допомоги, зокрема продуктових наборів та побутової хімії, засобів для особистої гігієни. Крім того, людям надають юридичну допомогу.

Що стосується психологічного напрямку, то це більш камерний формат роботи. Ці заходи розраховані на 10-15 осіб, до яких залучають психологів. Але також влаштовують й майстер-класи. Тішить те, каже Єгор, що люди стали більш серйозно ставитись до ментального здоров’я.

“Ми вже навчились, коли ми порізали руку — ми біжимо її мити, обробляти антисептиком, бинтувати. Ми піклуємось про своє фізичне здоров’я, проте ментальне теж важливе. Люди зараз більш відкриті до цього”, — розмірковує чоловік.

Успішну роботу “ТатоХабу” допоміг налагодити принцип “рівний-рівному”. Єгор пояснює, що їхня команда сама є переселенцями/переселенками, тож це допомогло підвищити довіру від інших ВПО. Водночас у всіх внутрішньо переміщених осіб дуже різні історії, й навіть переселенці не завжди можуть до кінця зрозуміти одне одного.

“Наприклад, є переселенець у якого залишилося житло, а є людина, яка також переселенець — але в нього немає житла. Хтось може забрати мікрохвильову духовку з міста, а хтось вже ні, бо місто окуповане/зруйноване. Вони розуміються один з одним, проте вони звісно усвідомлюють й те що у них різні історії”, — пояснює голова “ТатоХабу”.

Та додає, що наразі переселенці у Хмельницькому складають орієнтовно 10% міста. Тут допомога ВПО налагоджена, однак не всім переселенцям/переселенкам так пощастило, пояснює Єгор Рибак. Є громади, де люди не знають, що таке допомога. Чоловік переконаний, що там де ВПО отримують підтримку з часом помітно покращення життя не тільки для самих внутрішньо переміщених осіб, але й для місцевих.

“Популістично це звучить чи ні, але коли громада починає триматися за переселенців, які знаходяться тут — вони розуміють, що це найбільший ресурс, який вони зможуть залучити, це краще, ніж якби знайти родовища нафти”, — пояснює співрозмовник.

На думку Єгора Рибака, місцевій владі, яка стала приймаючою громадою для ВПО потрібно особливо зважати на дві основні категорії, це люди, які вже не мають куди повертатися, та люди, які не хочуть повертатися з різних причин. Бо саме тут постає задача — максимально ефективно інтегрувати їх у нову громаду.

Карітас Хмельницький допомога ВПО

Карітас — це ще один центр допомоги переселенцям та один з тих благодійних фондів, який активно допомагав ВПО з початку повномасштабної війни. У Хмельницькому БФ “Карітас Хмельницький УГКЦ” очолює отець Іван Данкевич.

У розмові з нашими журналістами, чоловік пригадує, працівники фонду майже 24/7 допомагали ВПО гуманітарно: їжа, ліки, гігієна, одяг. Адже більшість людей, які були змушені тікати від війни — не встигли взяти з собою нічого. Як вище розповідала бахмутянка Вікторія, на це банально не було часу.

“У нас працювала кухня, де ми готували обіди, потім їх розвозили по тих місцях, де жили внутрішньо переміщені особи. Це шелтери, гуртожитки. Тому, що на початках, коли людина тільки приходить — вона не має засобів на існування. Ми старалися допомогти. Після того, як втамували фізичний голод, з’явилася потреба у іншому, психологічній підтримці. Дати їсти — це добре, але допомогти психологічно, допомогти адаптуватися, звикнути…”, — каже отець Іван.

Й додає, що психологи фонду працювали не тільки з переселенками/переселенцями, але й з місцевими, аби допомогти обом сторонам знайти спільні рішення, можливості.

Також “Карітас” оголошував гранти на підтримку бізнесу, аби люди, які покинули своє житло, роботу, регіон — мали шанс забезпечити себе й родину.

“Найбільша потреба людини, коли вона переходить у якусь депресію чи неспокій — це зайнятість. Бо людина перебуває у такому просторі, й тоді приходять різні думки, бажання, які відривають людину від реальності”, — розмірковує священник.

Допомога переселенцям від міськради у Хмельницькому

Приймальня Хмельницької міської ради також долучилися до розмови, журналістці Бахмут IN.UA розповіли про те, як місцева влада опікується ВПО.

Контакти міськради Хмельницька:

• відділ роботи із зверненнями громадян за телефоном (0382) 70-37-82 або електрона пошта: [email protected], режим роботи: з 8-00 до 17-00, перерва на обід з 12-00 до 13-00;
• ЦНАП – за телефонами (0382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, графік попередній;
• письмові звернення – за телефонами (382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, з 8-00 до 16-00, крім вихідних.

На початку вторгнення, місто не було готове до такої кількості людей, пригадує пані Оксана Шутяк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради, тому переважно прибулі винаймали житло. Кілька днів дозволяли переночувати у реабілітаційному центрі, а далі місце потрібно було звільняти, аже прибували інші переселенці.

Водночас додає співрозмовниця з 2014 року місто вже говорило про план забудови, де могли б жити ВПО. Цей проєкт реалізували, а на початок 2020 року навіть встигли видати житло з фонду. Пріоритетним є забезпечення житлом військовослужбовців, учасників бойових дій.

“Можу сказати, що внутрішньо переміщені особи у місті вже соціалізувалися, отримали бази проживання в різноманітних центрах. Бо і школи, і всі інші заклади намагалися побудувати якесь тимчасове житло”, — каже Оксана Шутюк.

З роботою ВПО допомагає Центр зайнятості, тут люди можуть отримати й виплати і водночас роботодавець заохочений можливістю не сплати податків або компенсацій за те, що він візьме на роботу ВПО.

“Зараз питання інше, чи всі ВПО бажають влаштовуватися на офіційну роботу, через воєнний стан, можливо, є категорія осіб, які уникають якоюсь мірою офіційної праці. Чоловіки, частіше працюють неофіційно і не дуже бажають вставати на облік, а з жінками ситуація краща”, — додає пані Оксана.

Загалом у Хмельницькому внутрішньо переміщених осіб налічують близько 31 тисячу, з них допомогу на проживання отримують близько 40%, через скорочення критеріїв на виплати ВПО. Водночас у приймальні зазначають, що намагаються силами громади підтримувати переселенців та переселенок.

“У нас багато громадських організацій, які працюють безпосередньо з внутрішнім приміщеними особами, напряму з ВПО працює штаб. Нещодавно його перемістили ближче до відділень ЦНАПу, управління праці, пенсійного фонду і інших таких державних установ. Також у нас є матеріальні програми допомоги внутрішньоприміщеним особам, від місцевого самоврядування”, — пояснює Оксана Шутюк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради.

Міськрада співпрацює і з центром “Я, Маріуполь” та благодійним фондом “Рокада”. А у громадській приймальні міста ВПО можуть отримати психологічну допомогу, чи юридичну консультацію.

У територіальному центрі Хмельницького, що на вулиці Перемоги, 7 також видають продуктові набори, засоби гігієни та одяг. Допомогу надають не тільки для дорослих, але й для дітей. Минулого року для школярів та дошкільнят організували набори канцтоварів та навіть парти за потреби.

Послуги реабілітації для вимушених переселенців в Хмельницькому

Переселенці, які приїздять до Хмельницького користуються також послугами реабілітації у місцевому центрі за адресою вулиця Зарічанська, 14, 4.

“У центрі можна отримати всі засоби реабілітації. Тобто не потрібно давати заявку в управління соцзахисту на отримання крісла колісного, візка чи милиці. У нас були дві жінки нещодавно, з мінно-вибуховими травмами, тож вони окрім матеріальної допомоги, мали можливість отримати ще й бандажі. З такими травмами до нас зверталися 4 людей, та ще 6 дітей”, — пояснює Оксана Шутяк.

Матеріальна допомога ВПО та все що її стосується можна також отримати, звернувшись із заявою на міського голову або на заступника, відповідно до реабілітаційної програми для ВПО. Її сума від 2 до 7 тисяч гривень.

Психологічна підтримка ВПО

Для переселенців також діють програми психологічної підтримки від громадських організацій, зокрема з цим працюють на базі центру “ЯМаріуполь”.

“Клімат і комфорт цих заходів, ну, неймовірно, такий позитивний. Я завжди там заряджаюся, тому що я до внутрішньоприміщених осіб відношуся з великою пошаною, з бажанням бачити цих людей в нас в місті”, — додає представниця міськради.

Та пояснює, що переселенці та переселенки — це й про залучення людського ресурсу, гарних фахівців з робітничих та торгових спеціальностей, це бізнес та обмін досвідом, тому місто намагається підтримувати внутрішньо переміщених осіб.

Як у Хмельницькому працює Рада ВПО?

У Хмельницькому також працює Рада ВПО, її створили 6 квітня 2024 року. У складі налічують 24 особи, із яких 7 осіб це представники місцевої влади, а 13 — це переселенці, серед внутрішньо переміщених осіб є представники Харківської, Донецької, Луганської, а також АРК Крим. Ще 4 осіб — це представники різних ГО.

У коментарі журналістам, Слов’ян Ількович, начальник міського департаменту соцполітики, каже, що члени ради комунікують з переміщеними особами зі своїх громад через соцмережі.

“У кожного з членів Ради ВПО є свої телеграм-спільноти у яких налічується певна аудиторія осіб з їх областей, члени таким чином доносять інформацію, яка розглядається на засіданнях. Також у раді відбулося виїзне засідання, де було запрошено внутрішньо переміщених осіб для надання консультацій та інформування про медичні, освітні, культурно-просвітницькі послуги в громаді”, — пояснює посадовець.

За час свого існування Рада ВПО ухвалила кілька важливих рішень:

• переселенці/переселенки взяті на облік на території громади, можуть без обмежень, з правом голосу, брати участь в усіх формах участі громадян у місцевому самоврядуванні;
• налагодили співпрацю з хабом для ВПО “Допомога поруч”;
• створили Facebook-сторінку та окремий підрозділ Координаційної ради з питань внутрішньо переміщених осіб на сайті міськради;
• затвердили порядок формування фонду житла, призначеного для ВПО;
• провели форум для переселенців/переселенок, до якого доєдналися 100 людей.

У підсумку Оксана Шутяк додає, що місто намагається дати ВПО можливості, адже розуміє важливість людського ресурсу.

“Ми сподіваємося, що до нас зайде бізнес, навчальні заклади тощо. Через дорогу від моєї громадської приймальні вже перебуває Херсонський національний університет і Харківський переїхав до нас, авіаційний. Тобто, так я бачу, що, не так все й легко, як би ми хотіли. Втім я позитивно дивлюся в майбутнє і вірю, що ВПО в нас соціалізуються і будуть проживати”, — підсумовує пані Оксана.

Сама ж бахмутянка, Вікторія Бабич каже, що планувати життя, майбутнє, довше ніж на кілька днів вперед — зараз не вдається, адже немає розуміння, що ж буде завтра. Тому Вікторія, як й багато інших, живе “тут й зараз”. Цьому вона навчилася завдяки допомозі психологів: цінувати моменти, помічати дрібниці, як от запах кави, каже посміхаючись Вікторія.

“Жити “тут й зараз” мені дуже допомога психологиня з благодійного фонду “Рокада”, вона саме переселенка з Краматорська. Ця людина врятувала багатьох. Бо спочатку мені здавалося, що я так само зруйнована, як й Бахмут, була надія повернутися, але з кожним днем вона гасла…Як то кажуть, попіл ще гарячий, але надії вже немає”, — говорить бахмутянка.

Повернутися до життя жінці допоміг й спорт, Вікторія займається йогою, дихальними вправами, але найбільше надає сил та віри — сім’я та діти. Здобутками своїх синів жінка щиро пишається, маленькими й великими. Діти допомагають ще раз пережити зворушливі моменти — перше кохання, останній дзвоник, з посмішкою підсумовує пані Вікторія.

А на останок радить не боятися говорити про свої відчуття іншим, казати, що вам боляче чи страшно у новому місті — це нормально. Не потрібно закриватися.

Примітка. “Матеріал створено за підтримки “Media Lifeline Ukraine”.

Читайте також:

• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди перевезла й виробничі потужності. В новій громаді підприємиця започаткувала власну справу — виготовлення сублімованої їжі.

Про свій переїзд, відкриття нової справи і плани на майбутнє Олена Хатмулліна розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Життя до війни і евакуація на Тернопільщину

Олена Хатмулліна родом з Костянтинівки. Тут вона займалася підприємництвом за різними виробничими напрямками: санітарно-гігієнічна продукція, миючі засоби, виготовлення мікрозелені та сублімованих овочів і фруктів.

Початок повномасштабного вторгнення не змусив жінку опустити руки і вона відкрила ще один напрямок роботи — перепелину ферму. Та коли безпекова ситуація почала погіршуватись, вона вирішила евакуюватись і вивезти виробничі потужності.

“Коли почалась повномасштабна війна, ми ще довго продовжували працювати на Донеччині. Я ще й започаткувала там невеличку перепелину ферму, тому що співробітники залишались і треба було якось їх підтримувати. Наприкінці 2022 року я вирішила евакуюватись, виїхала у Тернопільську область, місто Шумськ. З собою я забрала деяке обладнання, але остаточно ми релокувалися в жовтні 2024 року. Таке рішення ухвалила, коли остаточно зрозуміла, що навряд чи ми найближчим часом повернемось, і в Костянтинівці стало досить небезпечно”, — розповідає Олена Хатмулліна.

Більшість робіт з релокації бізнесу підприємиця робила власним коштом.

Початок власної справи у новій громаді

Евакуювавшись на Тернопільщину, підприємиця змінила напрямок роботи, адже змінилась місцевість для роботи. Тому жінка вирішила шукати нові можливості для започаткування власної справи.

“Відновити власну справу і ті напрямки, які були раніше, мені не вдалося, тому що, на жаль, те, що було перспективно в нашому регіоні, нікому не потрібно тут, у західній частині України. В цих регіонів різний виробничий потенціал. Коли я все порахувала, то побачила, що просто немає сенсу відновлювати, краще і простіше започаткувати щось нове. Я почала шукати “родзинку” тут, у Тернопільській області. Шумськ — це маленьке містечко, і поблизу є багато сіл. Тому тут переважає сільське господарство, люди вирощують овочі і фрукти. Тому я подумала, що треба щось на цьому робити, тому що іншої промислової переваги я не бачила. Це було єдине, на що я могла опиратись”, — розповідає підприємиця.

Маючи деяке обладнання для сублімації овочів і фруктів, Олена Хатмулліна вирішила запустити виробництво сублімованої їжі. Але не просто фруктів чи овочів, а вже готових страв. Мотивацію жінці дав її брат-військовий, який розповів про потребу у швидкій гарячій їжі.

“Мій брат — військовий. І він постійно казав: “Придумай щось таке, щоб можна було швидко готувати, і щоб воно було смачне, як вдома, щоб можна було їсти військовим”. Так я почала експериментувати, а побратими з підрозділу мого брата стали моїми дегустаторами. Отак у мене і виник перший напрямок, який започаткувала вже на новому місці — це сублімована їжа швидкого приготування.

Цілий рік я працювала над цим напрямком. Коли я зрозуміла, саму технологію як воно має робитись і як готуватись, коли відточила всі страви, то потім почала робити документи, технічні умови, лабораторні випробування на безпечність харчових продуктів. Щоб мій продукт був безпечний. Потім я залучала грантові кошти, за які я придбала велике обладнання, що дозволило виготовляти цю продукцію в більшому об’ємі”, — розповідає Олена Хатмулліна.

Робота над продуктом тривала майже рік, і в березні 2024 року його випустили в широке виробництво. Велику увагу приділили питанню безпеки продукції і лабораторним дослідженням.

“Робота над цим продуктом тривала майже рік, тому що це харчові продукти і їх потрібно було тестувати. Найважливішим було протестувати термін зберігання, щоб страви не псувалися і залишались якісними. Потім проводили лабораторні дослідження на макро- і мікробіологію, це теж був серйозний процес. І вже на початку 2024 року ми запустили інтернет-магазин і продаж через соцмережі”, — розповідає Олена Хатмулліна.

Допомогу в розвитку бізнесу надала і Шумська громада. У 2023-2024 роках Олена Хатмулліна орендувала кухню у приватному кафе. Та коли виробництво почало розширюватись, на кухні не вистачало місця. До того ж приміщення виставили на продаж і в підприємиці не було гарантій, що вона зможе там лишитись.

Тоді пані Олена звернулась за допомогою в міськраду, де їй допомогли. Жінці надали в оренду кухню в закритому сільському дитсадку. В січні 2025 року підприємство переїхало туди і облаштувало кухню за стандартами.

Тренд на здорову їжу

Наразі в асортименті бренду “Пожива” є 22 страви швидкого приготування. Це перші та другі страви і лінійка веганського меню. Власниця бізнесу розповідає, що її клієнтами є переважно мандрівники та офісні працівники. Також ця продукція популярна серед військових. Їм надають знижку на придбання страв.

“Переважно це люди, які ведуть активний спосіб життя, живуть у великих містах, люди, які багато їздять у відрядження чи подорожують. Тобто ті, в яких немає часу готувати їжу. Також це офісні працівники з великих міст, які витрачають багато часу на дорогу до роботи і не хочуть витрачати багато часу для приготування їжі вдома. Також це одинокі чоловіки або жінки, які не хочуть готувати. І, звісно, військові. Для них у нас діє 20% знижки на всі страви”, — розповідає підприємиця.

Наразі мета Олени Хатмулліної — зруйнувати стереотип про те, що швидка їжа це некорисно. Навпаки, сублімовані страви підтримують тренд на здорове харчування. Їх можна вживати і дітям до року.

“Сублюмована їжа — це напрямок здорового харчування, який я популяризую. Вона не містить ні консервантів, ні хімічних домішок, ні ГМО. Тут повністю природні компоненти, так, як ви готуєте вдома. Просто вона висушена в особливий спосіб за допомогою вакууму. Зі страв випаровується волога, і коли ви додаєте окріп, вона повністю відновлює свою структуру і смакові якості. Сам спосіб приготування і метод сублімації дозволяє залишати 95% корисних речовин у страві. Наразі в суспільстві панує стереотип, що швидка їжа — це некорисна їжа. Тому ми зараз ламаємо думки, які були зацементовані роками, що швидке харчування порівнюють з “мівіною” і що це дуже небезпечно для здоров’я”, — каже Олена Хатмулліна.

Окрім готових страв, пані Олена виготовляє ще й корисні смаколики — пастилу. А в майбутньому також планує запустити лінійку дієтичного харчування на основі перепелиних продуктів.

“З Костянтинівки ми забрали обладнання з перепелиної ферми, а також закупили нове за грантові кошти. Завдяки цьому в лютому 2025 року я запустила невеличку перепелину ферму на півтори тисячі перепілок. Зараз я маю на мети популяризувати перепелині продукти, тому що, як я помітила, в західних регіонах вони не такі популярні, як були у нас на сході”, — поділилась планами підприємиця.

Читайте також:

• “Життя йде, а ми сидимо?”: як троє бахмутянок на Полтавщині будують усе з нуля
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Три жінки, три долі, один зруйнований дім Бахмут — і однакове рішення: не зламатися. Вони були змушені залишити рідне місто. Але Олена, Оксана та Євгенія — мами, переселенки, жінки з руками, які не опускаються — обрали починати з нуля. Вони виграли грант у проєкті “Ніжна” від БО “Світло Надії”, і тепер будують нове, жінок не спиняють труднощі. У когось вітер зірвав теплицю, а у когось бджоли не зібрали першого меду, — та всі троє обрали рух. Обрали дію.

Історії трьох жінок — сьогодні в матеріалі Бахмут IN.UA

Пасіка бахмутянки в Кременчуці

Оксана з міста Бахмут евакуювалась на Полтавщину, у місто Кременчук. Чоловік жінки служить на фронті, а вона виховує їх 4 дітей та починає власну справу: бджільництво. Пані Оксана виграла грант, який дозволив їй розвинути свою ідею.

“В Бахмуті я теж займалась бджільництвом, але це було більше як хобі. У нас з чоловіком була будівельна фірма, все наше обладнання, що було в Бахмуті, знищено. Чоловік пішов на фронт, а я приїхала з 4 дітьми сама у Кременчук. Крутилась, крутилась і зрозуміла, що так себе з 4 дітьми не зможу забезпечити, держава мені теж такі гроші не дає, бо оренда житла, комунальні, речі для дітей, їжа — це все гроші”, — пояснює бахмутянка.

Тож вона вирішила діяти — спочатку придбала у дачному кооперативі ділянку на 12 соток, між полями лаванди та акації біля Кременчука. Вирішила, що тут буде облаштовувати пасіку, і така робота виявилась для матері прийнятною: звичайний графік з 8 до 5 вечора для жінки не підходить, бо діти мають свої потреби, й за ними потрібно доглядати, каже пані Оксана.

“Я планую продавати мед та продукти бджільництва. Ідей в мене багато: наприклад створити безбар’єрну пасіку для екскурсій, можливо переробляти мед”, – ділиться жінка.

Перший грант жінка побачила в соцмережах від благодійного фонду “СОС Дитячі містечка”, куди вона сама склала та заповнила заявку і пройшла відбір. Завдяки цьому пані Оксана виграла кошти, за які закупила обладнання для облаштування пасіки. А другий грант від БО “Світло Надії” мав невелике фінансування, але був націлений на навчання. 

Сподобався матеріал — підтримай нашу редакцію за посиланням. Бахмут живе тут!

Й це для пані Оксани стало відкриттям, бо їй, як мамі 4 дітей, не раз доводилося стикатися зі стереотипами, що багатодітна дорівнює неблагополучна. А на курсі працювали з психоемоційною підтримкою, вчили жінок усвідомлювати, що вони насамперед особистості.

“Мені дали зрозуміти, що я можу діяти сама як жінка, мені не потрібно ні на кого чекати. Ми всі потроху починаємо рухатися вперед — ми були застопорені, думали, що ми повернемось. Але починаєш розуміти, що повертатися немає куди й потрібно щось робити”.

Збувати продукти бджільництва бахмутянка планує як онлайн, так і офлайн в Кременчуці.

Органічні овочі

Бахмутянка Євгенія в місті мала приватну ділянку, де разом з родиною вирощували на продаж розсаду та овочі. Також для збуту тримали перепілок, кролів, курей та качок. У березі 2022 року через вторгнення росіян жінці довелося виїхати: всього родині довелося переїжджати три рази, а зупинилися вони на Полтавщині у Кременчуці. Родина вирішила придбати земельну ділянку.

“Я побоялась, звісно, бо невідомо, що завтра, але чоловік та діти мене підтримали. Кажуть: “Життя йде, а ми сидимо та чекаємо чогось”, — каже бахмутянка.

На земельній ділянці родина встановила теплицю, щоб вирощувати овочі, а потім через погану погоду теплиця перевернулась та порвалась. Бахмутяни самотужки її і залатали. Коли жінка думала, що робити далі, знайома сказала, що побачила грант, на який та може податися.

“Чоловік та діти мене підтримали, бо від спроби ми ж нічого не втрачаємо. Ми всією родиною писали цей грант, це перший раз в житті я робила. І скажу, що коли ти це робиш не один, а з такою підтримкою, як у мене — це не складно”, — ділиться жінка. 

Заявка бахмутянки пройшла, а після цього свій проєкт довелося ще захищати. Це вже був складніший етап: кожній учасниці випадав номерок, під яким вона виступала. Євгенія витягла 29 номер та зрозуміла — це знак, бо 29 день народження у її молодшого сина.

“Нервувалась трохи перед виступом, але розказала все, як є: що я сама з Бахмута, що займалася вирощуванням овочів, що на балконі висадила близько 200 кущів, хоча потім чоловік нагадав, що їх більше”, — згадує бахмутянка.

Проєкт потрапив до переліку переможців, й тепер пані Євгенія планує продавати вирощені без хімікатів овочі. Жінка веде свій Інстаграм, де ділиться буднями, як працює з рослинами. Крім цього, вона ще працює на двох роботах, але все одно знаходить час на свою справу.

Саджанці від бахмутянки в Харкові

Бахмутянка Олена в рідному місті близько 10 років займалась рослинами. Це була родина справа її чоловіка, разом з ним вирощували саджанці. Це були декоративні рослини: туї, ялівці, ялинки, сосни тощо. Раніше бахмутянка працювала у банку й агробізнесом не цікавилась, але несподівано для себе відкрила — саме робота з вирощування рослин приносить задоволення.

Саджанці продавали у Харкові, а також на нічному ринку в Ступках, де раз на тиждень бахмутяни могли придбати рослини. Основні продажі були в Харкові, а сам павільйон уцілів й тут досі можна купити саджанці від бахмутян.

У квітні 2022 року, — після того, як почалася повномасштабна війна, — Олена евакуювалася до Кременчука. 

“Ми не встигли вивезти нічого: ні обладнання, ні рослини, все залишилося там. Поки це було можливо за нашою ділянкою в Бахмуті доглядали сусіди”, — каже бахмутянка.

Згодом жінка дізналася, що весь їх родинний бізнес в Бахмуті зруйнований. Пані Олена пішла працювати касиркою, але зрозуміла, що хоче повертатися до садівництва. Родина вирішила не здаватись, а пробувати з нуля створювати справу на Полтавщині: закупили посадковий матеріал та висадили рослини. Перші продажі розпочалися в 2024 році.

“Я почала цікавитися грантами, перший мій досвід подачі на грант був від програми Карітас у 2024 році. Сестра мені порадила подаватися й в мене вийшло — ми виграли грант, за котрий придбали культиватор та інше обладнання. Це допомогло нам стартувати, бо нам потрібні були фінансові вкладання. А другий грант був від благодійної організації “Світло Надії”, — каже бахмутянка.

Тут жінок навчали азам маркетингу, також була психологічна підтримка. А по завершенню навчання учасниці отримають виплати на обладнання для бізнесу.

“Нас навчили бути більш відкритими до світу, вести соцмережі та показувати свою роботу. І я вже бачу результати. Цей сезон для нас пройшов добре, рослини розібрали, звісно не в нуль, але це гарний результат”, — каже бахмутянка.

“Носи пам’ять”: Редакція Бахмут IN.UA запускає мерч підтримки

Читайте також:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!