70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, а його фото порівнюють з кадрами зруйнованих європейських міст після Другої світової війни. Тисячі людей тепер не мають дому, їх місто окуповане росіянами, ворог назвав це “звільненням”. Бахмутян “звільнили” від житла, від близьких, від шкіл, від улюбленого парку й річки. Розкидані по Україні та світу — люди намагаються заново почати життя, почати з того, що купити нову виделку й ложку, бо нічого не залишилося, все знищила росія. Але купляють люди небагато — а раптом тікати від росії доведеться знову, куди ж набирати це все у нове життя?

Як люди намагаються знайти новий сенс життя і пристосуватися до нових умов, хто в цьому допомагає, розказуємо на прикладі вимушеної переселенки Вікторії Бабич. Жінка вже два роки живе у Хмельницькому.

Бахмут напередодні війни: “Відчуття було, що щось буде”

Бахмут ще до початку Великої війни був прифронтовим містом, сюди у 2014 році, після окупації частини Донеччини їхали люди з Горлівки, Донецька, Шахтарська. Напередодні повномасштабного вторгнення, каже Вікторія, було хвилююче відчуття, що щось буде, щось лихе. А коли зранку 24 лютого 2022 року, жінка побачила, що росіяни бомблять усю країну, зрозуміла — це не жарти, на дворі — війна.

“Коли все почалося, я зрозуміла, що це більший масштаб, більша трагедія. Спочатку була надія, що це таке масштабне залякування”, — пригадує жінка, але її сподівання не справдилися.

Евакуація з Донеччини й точка неповернення

Майже з перших днів у Бахмуті почалася евакуація, спершу вивозили жінок з дітьми та людей старшого віку. Вікторія також вирішила виїздити, у стані шоку жінка розуміла — насамперед має рятувати дітей. Чоловік героїні на той час залишився у Бахмуті, родина вірила: мене трохи часу й вони повернуться додому. З собою жінка взяла документи, пляшку воду й трохи хліба. Все життя вмістилось у рюкзак.

Страшною зупинкою потяга по дорозі до столиці, став Харків, каже Вікторія. Місто щільно обстрілювали росіяни, вагони переповнені людьми хитало. Провідники просили людей вимикати світло, телефони, зашторити вікна, атмосфера була гнітюча. Ось так минули перші дні війни у спогадах героїні.

“Потім людей почали потроху запускати на перонах. Ми підлягали уночі, це був березень, лютий мороз, а люди йшли просто в капцях. Люди, які їхали з нашого регіону (ред. Донеччина) вони брали з собою домашніх тварин у переноски, там в коробочки, а люди, які сідали у Харкові, несли тварин на собі, контужених тварин”, — каже Вікторія Бабич.

Жінка з мамою та дітьми приїхали до Хмельницького. Розгублені та налякані, вони не знали міста й не знали що робити далі. Допомогли зорієнтуватися жінкам волонтери, вони підказали, що треба їхати до штабу, який організувала Хмельницька міська рада, й реєструватися. Там жінки та діти вперше нормально поїли, польова кухня роздавала гарячі обіди. Вікторії з дітьми та її мамі знайшли тимчасове житло. Трохи оговтавшись від шоку, жінка зрозуміла — з Бахмута треба вивозити лежачу бабусю. Її доставили до Дніпра волонтери, а звідти до Хмельницького, жінки почали шукати житло, а це було нелегко.

Облаштувавшись на новому місці, Вікторія шукала роботу, довелося починати спочатку. Зараз жінка працює нянею.

У жінки не залишилося жодної фотографії, а все, що було у Бахмуті росіяни обернули на попіл. Від початку Великої війни вже пройшло два роки, бахмутянка каже, що попри цей час не всім вдається адаптуватися. Особливо важко переживати свята.

“На Великдень тут люди збираються, йдуть на кладовища, поминають своїх близьких, а у тебе немає такої змоги. Й чи колись буде ми не знаємо”, — каже Вікторія, й не може стримати сльози.

Пошук роботи та гуманітарна допомога очима переселенців

Знайти роботу в Хмельницькому, жінці допомагали знайомі. Крім Центру зайнятості вона не знає, інших організацій, які б допомагали переселенцям шукати вакансії. Вікторія додає, що на базі штабу міськради ВПО, раз на кілька місяців видають продуктові набори, на початку війни — їх видавали раз у місяць. Важко сказати чи вистачає такої допомоги, каже бахмутянка. Вона пояснює, що якщо це людина, яка може працювати й придбати щось сама, то допомоги вистачить, але якщо це пенсіонер/пенсіонерка — то це вже під питанням.

Бахмутянка додає — велику допомогу надавав центр “Рокада” та фонд “Карітас”, а також “Клуб рибалок України”. У Хмельницькому цей клуб релокувався з міста Краматорськ. Організатори допомагають проводити заходи для ВПО, надають психологічну підтримку. Також переселенцям допомагає місцевий “ТатоХаб”.

Ці об’єднання, каже Вікторія, роблять так, що щоб ВПО не відчували себе ізольованими чи самотніми.

“Є організації, які влаштовують безплатні курси мови, навчають швачок або масажистів. Якщо шукати, то можна знайти”, — каже бахмутянка.

На її думку, місцевим та переселенцям для того, щоб порозумітися насамперед треба усвідомити, що всі навколо — це люди зі своїми вадами.

“Вивчайте, як треба поводитися з людьми, які пережили воєнні дії, окупацію, страшні події, втрату. Цьому треба вчитися, розмовляти з тими, хто нас боронив й боронить, завдяки яким ми маємо змогу спати, їсти та дихати. Не тому, що вони якісь інші, а тому, що вони більше чутливі. Треба дати собі знання та раду, й дати іншим час”, — радить героїня.

Сини Вікторії по-різному сприйняли досвід евакуації. Молодший син жінки навчається дистанційно у Бахмутській школі, а на наступний рік хоче піти у школу в Хмельницькому. Бахмутянка каже, що попри те, що однокласники сина живуть далеко одне від одного — діти дуже дружні й переживають одне за одного.

Як “ТатоХаб” допомагає переселенцям?

Вікторія у своїй розмові згадувала за допомогу від “ТатоХаб”, тож ми звернулися до Єгора Рибака що його очолює, водночас він голова Хмельницького осередку “Клуб рибалок України”, який раніше базувався у місті Краматорськ. Два волонтери клубу загинули під час удару росіян по вокзалу.

Примітка. ТатоХаб — це всеукраїнська мережа просторів для чоловіків, які вже є батьками або планують татівство. Від початку повномасштабного вторгнення організація активно допомагає переселенцям. У співпраці хабу допомагає Донецька ОВА та міська рада Хмельницького.

“ТатоХаб у Хмельницькому я ділю на два напрямки відкритий та психологічний. Перший можна назвати фестивальним, це коли ми влаштовуємо заходи для всієї родини. Це найважливіший аспект, який дуже важливий для внутрішньо-переміщених осіб, це інтеграція, спілкування. У нас є багато кейсів, коли переселенці починали знайомитись один з одним на таких великих фестивалях, заводили друзів, навіть коли переїжджали у іншу область, чи поверталися додому на деокуповані території”, — каже Єгор Рибак.

Примітка. На базі простору “ТатоХаб” працює також “ДонеччинаХаб”, тут надають допомогу для всіх донеччан. Йдеться про видачу на перших етапах гуманітарної допомоги, зокрема продуктових наборів та побутової хімії, засобів для особистої гігієни. Крім того, людям надають юридичну допомогу.

Що стосується психологічного напрямку, то це більш камерний формат роботи. Ці заходи розраховані на 10-15 осіб, до яких залучають психологів. Але також влаштовують й майстер-класи. Тішить те, каже Єгор, що люди стали більш серйозно ставитись до ментального здоров’я.

“Ми вже навчились, коли ми порізали руку — ми біжимо її мити, обробляти антисептиком, бинтувати. Ми піклуємось про своє фізичне здоров’я, проте ментальне теж важливе. Люди зараз більш відкриті до цього”, — розмірковує чоловік.

Успішну роботу “ТатоХабу” допоміг налагодити принцип “рівний-рівному”. Єгор пояснює, що їхня команда сама є переселенцями/переселенками, тож це допомогло підвищити довіру від інших ВПО. Водночас у всіх внутрішньо переміщених осіб дуже різні історії, й навіть переселенці не завжди можуть до кінця зрозуміти одне одного.

“Наприклад, є переселенець у якого залишилося житло, а є людина, яка також переселенець — але в нього немає житла. Хтось може забрати мікрохвильову духовку з міста, а хтось вже ні, бо місто окуповане/зруйноване. Вони розуміються один з одним, проте вони звісно усвідомлюють й те що у них різні історії”, — пояснює голова “ТатоХабу”.

Та додає, що наразі переселенці у Хмельницькому складають орієнтовно 10% міста. Тут допомога ВПО налагоджена, однак не всім переселенцям/переселенкам так пощастило, пояснює Єгор Рибак. Є громади, де люди не знають, що таке допомога. Чоловік переконаний, що там де ВПО отримують підтримку з часом помітно покращення життя не тільки для самих внутрішньо переміщених осіб, але й для місцевих.

“Популістично це звучить чи ні, але коли громада починає триматися за переселенців, які знаходяться тут — вони розуміють, що це найбільший ресурс, який вони зможуть залучити, це краще, ніж якби знайти родовища нафти”, — пояснює співрозмовник.

На думку Єгора Рибака, місцевій владі, яка стала приймаючою громадою для ВПО потрібно особливо зважати на дві основні категорії, це люди, які вже не мають куди повертатися, та люди, які не хочуть повертатися з різних причин. Бо саме тут постає задача — максимально ефективно інтегрувати їх у нову громаду.

Карітас Хмельницький допомога ВПО

Карітас — це ще один центр допомоги переселенцям та один з тих благодійних фондів, який активно допомагав ВПО з початку повномасштабної війни. У Хмельницькому БФ “Карітас Хмельницький УГКЦ” очолює отець Іван Данкевич.

У розмові з нашими журналістами, чоловік пригадує, працівники фонду майже 24/7 допомагали ВПО гуманітарно: їжа, ліки, гігієна, одяг. Адже більшість людей, які були змушені тікати від війни — не встигли взяти з собою нічого. Як вище розповідала бахмутянка Вікторія, на це банально не було часу.

“У нас працювала кухня, де ми готували обіди, потім їх розвозили по тих місцях, де жили внутрішньо переміщені особи. Це шелтери, гуртожитки. Тому, що на початках, коли людина тільки приходить — вона не має засобів на існування. Ми старалися допомогти. Після того, як втамували фізичний голод, з’явилася потреба у іншому, психологічній підтримці. Дати їсти — це добре, але допомогти психологічно, допомогти адаптуватися, звикнути…”, — каже отець Іван.

Й додає, що психологи фонду працювали не тільки з переселенками/переселенцями, але й з місцевими, аби допомогти обом сторонам знайти спільні рішення, можливості.

Також “Карітас” оголошував гранти на підтримку бізнесу, аби люди, які покинули своє житло, роботу, регіон — мали шанс забезпечити себе й родину.

“Найбільша потреба людини, коли вона переходить у якусь депресію чи неспокій — це зайнятість. Бо людина перебуває у такому просторі, й тоді приходять різні думки, бажання, які відривають людину від реальності”, — розмірковує священник.

Допомога переселенцям від міськради у Хмельницькому

Приймальня Хмельницької міської ради також долучилися до розмови, журналістці Бахмут IN.UA розповіли про те, як місцева влада опікується ВПО.

Контакти міськради Хмельницька:

• відділ роботи із зверненнями громадян за телефоном (0382) 70-37-82 або електрона пошта: [email protected], режим роботи: з 8-00 до 17-00, перерва на обід з 12-00 до 13-00;
• ЦНАП – за телефонами (0382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, графік попередній;
• письмові звернення – за телефонами (382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, з 8-00 до 16-00, крім вихідних.

На початку вторгнення, місто не було готове до такої кількості людей, пригадує пані Оксана Шутяк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради, тому переважно прибулі винаймали житло. Кілька днів дозволяли переночувати у реабілітаційному центрі, а далі місце потрібно було звільняти, аже прибували інші переселенці.

Водночас додає співрозмовниця з 2014 року місто вже говорило про план забудови, де могли б жити ВПО. Цей проєкт реалізували, а на початок 2020 року навіть встигли видати житло з фонду. Пріоритетним є забезпечення житлом військовослужбовців, учасників бойових дій.

“Можу сказати, що внутрішньо переміщені особи у місті вже соціалізувалися, отримали бази проживання в різноманітних центрах. Бо і школи, і всі інші заклади намагалися побудувати якесь тимчасове житло”, — каже Оксана Шутюк.

З роботою ВПО допомагає Центр зайнятості, тут люди можуть отримати й виплати і водночас роботодавець заохочений можливістю не сплати податків або компенсацій за те, що він візьме на роботу ВПО.

“Зараз питання інше, чи всі ВПО бажають влаштовуватися на офіційну роботу, через воєнний стан, можливо, є категорія осіб, які уникають якоюсь мірою офіційної праці. Чоловіки, частіше працюють неофіційно і не дуже бажають вставати на облік, а з жінками ситуація краща”, — додає пані Оксана.

Загалом у Хмельницькому внутрішньо переміщених осіб налічують близько 31 тисячу, з них допомогу на проживання отримують близько 40%, через скорочення критеріїв на виплати ВПО. Водночас у приймальні зазначають, що намагаються силами громади підтримувати переселенців та переселенок.

“У нас багато громадських організацій, які працюють безпосередньо з внутрішнім приміщеними особами, напряму з ВПО працює штаб. Нещодавно його перемістили ближче до відділень ЦНАПу, управління праці, пенсійного фонду і інших таких державних установ. Також у нас є матеріальні програми допомоги внутрішньоприміщеним особам, від місцевого самоврядування”, — пояснює Оксана Шутюк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради.

Міськрада співпрацює і з центром “Я, Маріуполь” та благодійним фондом “Рокада”. А у громадській приймальні міста ВПО можуть отримати психологічну допомогу, чи юридичну консультацію.

У територіальному центрі Хмельницького, що на вулиці Перемоги, 7 також видають продуктові набори, засоби гігієни та одяг. Допомогу надають не тільки для дорослих, але й для дітей. Минулого року для школярів та дошкільнят організували набори канцтоварів та навіть парти за потреби.

Послуги реабілітації для вимушених переселенців в Хмельницькому

Переселенці, які приїздять до Хмельницького користуються також послугами реабілітації у місцевому центрі за адресою вулиця Зарічанська, 14, 4.

“У центрі можна отримати всі засоби реабілітації. Тобто не потрібно давати заявку в управління соцзахисту на отримання крісла колісного, візка чи милиці. У нас були дві жінки нещодавно, з мінно-вибуховими травмами, тож вони окрім матеріальної допомоги, мали можливість отримати ще й бандажі. З такими травмами до нас зверталися 4 людей, та ще 6 дітей”, — пояснює Оксана Шутяк.

Матеріальна допомога ВПО та все що її стосується можна також отримати, звернувшись із заявою на міського голову або на заступника, відповідно до реабілітаційної програми для ВПО. Її сума від 2 до 7 тисяч гривень.

Психологічна підтримка ВПО

Для переселенців також діють програми психологічної підтримки від громадських організацій, зокрема з цим працюють на базі центру “ЯМаріуполь”.

“Клімат і комфорт цих заходів, ну, неймовірно, такий позитивний. Я завжди там заряджаюся, тому що я до внутрішньоприміщених осіб відношуся з великою пошаною, з бажанням бачити цих людей в нас в місті”, — додає представниця міськради.

Та пояснює, що переселенці та переселенки — це й про залучення людського ресурсу, гарних фахівців з робітничих та торгових спеціальностей, це бізнес та обмін досвідом, тому місто намагається підтримувати внутрішньо переміщених осіб.

Як у Хмельницькому працює Рада ВПО?

У Хмельницькому також працює Рада ВПО, її створили 6 квітня 2024 року. У складі налічують 24 особи, із яких 7 осіб це представники місцевої влади, а 13 — це переселенці, серед внутрішньо переміщених осіб є представники Харківської, Донецької, Луганської, а також АРК Крим. Ще 4 осіб — це представники різних ГО.

У коментарі журналістам, Слов’ян Ількович, начальник міського департаменту соцполітики, каже, що члени ради комунікують з переміщеними особами зі своїх громад через соцмережі.

“У кожного з членів Ради ВПО є свої телеграм-спільноти у яких налічується певна аудиторія осіб з їх областей, члени таким чином доносять інформацію, яка розглядається на засіданнях. Також у раді відбулося виїзне засідання, де було запрошено внутрішньо переміщених осіб для надання консультацій та інформування про медичні, освітні, культурно-просвітницькі послуги в громаді”, — пояснює посадовець.

За час свого існування Рада ВПО ухвалила кілька важливих рішень:

• переселенці/переселенки взяті на облік на території громади, можуть без обмежень, з правом голосу, брати участь в усіх формах участі громадян у місцевому самоврядуванні;
• налагодили співпрацю з хабом для ВПО “Допомога поруч”;
• створили Facebook-сторінку та окремий підрозділ Координаційної ради з питань внутрішньо переміщених осіб на сайті міськради;
• затвердили порядок формування фонду житла, призначеного для ВПО;
• провели форум для переселенців/переселенок, до якого доєдналися 100 людей.

У підсумку Оксана Шутяк додає, що місто намагається дати ВПО можливості, адже розуміє важливість людського ресурсу.

“Ми сподіваємося, що до нас зайде бізнес, навчальні заклади тощо. Через дорогу від моєї громадської приймальні вже перебуває Херсонський національний університет і Харківський переїхав до нас, авіаційний. Тобто, так я бачу, що, не так все й легко, як би ми хотіли. Втім я позитивно дивлюся в майбутнє і вірю, що ВПО в нас соціалізуються і будуть проживати”, — підсумовує пані Оксана.

Сама ж бахмутянка, Вікторія Бабич каже, що планувати життя, майбутнє, довше ніж на кілька днів вперед — зараз не вдається, адже немає розуміння, що ж буде завтра. Тому Вікторія, як й багато інших, живе “тут й зараз”. Цьому вона навчилася завдяки допомозі психологів: цінувати моменти, помічати дрібниці, як от запах кави, каже посміхаючись Вікторія.

“Жити “тут й зараз” мені дуже допомога психологиня з благодійного фонду “Рокада”, вона саме переселенка з Краматорська. Ця людина врятувала багатьох. Бо спочатку мені здавалося, що я так само зруйнована, як й Бахмут, була надія повернутися, але з кожним днем вона гасла…Як то кажуть, попіл ще гарячий, але надії вже немає”, — говорить бахмутянка.

Повернутися до життя жінці допоміг й спорт, Вікторія займається йогою, дихальними вправами, але найбільше надає сил та віри — сім’я та діти. Здобутками своїх синів жінка щиро пишається, маленькими й великими. Діти допомагають ще раз пережити зворушливі моменти — перше кохання, останній дзвоник, з посмішкою підсумовує пані Вікторія.

А на останок радить не боятися говорити про свої відчуття іншим, казати, що вам боляче чи страшно у новому місті — це нормально. Не потрібно закриватися.

Примітка. “Матеріал створено за підтримки “Media Lifeline Ukraine”.

Читайте також:

• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 17 років Аліса виїхала з Краматорська через повномасштабне вторгнення. Разом із мамою вона дісталася Німеччини, де могла залишитися, навчатися та будувати нове життя. Але вже за два місяці дівчина вирішила повернутися в Україну. Сьогодні Алісі 22, вона живе й працює в Києві, має власну творчу волонтерську команду та організовує події про Донеччину.

Про рішення повернутися, зв’язок із Краматорськом, пошуки дому та життя після вимушеного переїзду Аліса розповіла Бахмут IN.UA.

“Весь схід був моїм домом”: яким Аліса пам’ятає життя у Краматорську

Аліса народилася у Краматорську й прожила там усе дитинство. З рідним містом пов’язані її школа, друзі та родина, але власне відчуття дому для неї завжди було трохи ширшим за одне місто, ділиться у розмові дівчина. У дитинстві її родина багато подорожувала Донеччиною та Кримом. До 2014 року майже кожне літо вони їздили до моря в Крим. Після його окупації маршрут змінився — були Бердянськ, Білосарайська коса, Святогірськ. Змінилися й інші звичні напрямки: замість Донецька родина почала частіше їздити до Харкова. Для Аліси це були не просто точки на карті, а простір, у якому минало її дитинство.

“Я народилася і проживала все своє життя в Краматорську. Живучи там, я об’їздила Донеччину, Крим, тому що кожного літа ми їздили на море. Буквально весь схід був моїм таким домом”, — з теплотою згадує співрозмовниця.

Зараз Аліса живе у Києві. Тут у неї робота, друзі та команда, разом з якою вона займається культурними проєктами. Та коли дівчина говорить про себе, Краматорськ досі залишається однією з перших речей, які вона називає і з чим себе ідентифікує.

У 17 років довелося залишити Краматорськ

На початку повномасштабного вторгнення Алісі було 17. Її будинок розташовувався неподалік краматорського аеропорту, і вже в перші тижні бойові дії наблизилися до дому. Одного разу вибух стався неподалік квартири. У цей момент там перебувала мама Аліси, вона прибирала та заклеювала вікна. Жінка не постраждала.

Рішення про евакуацію значною мірою ухвалювала саме мама. Аліса згадує: тоді вона ще була неповнолітньою і водночас розуміла, що мама не захоче виїжджати без неї. Тому вони вирішили залишати місто разом. Спочатку планували їхати потягом із Краматорська. Вони приїхали на вокзал і чекали на евакуаційний рейс, але атмосфера була настільки напруженою, що зрештою повернулися додому та почали шукати інший шлях.

“Мама дуже сильно переживала. Ми стояли на вокзалі годину чи дві, чекаючи на евакуаційні потяги, але це було настільки напружено й нервово, що ми розвернулися та поїхали назад. Почали думати про інші варіанти — як нам виїхати швидше і безпечніше”, — пригадує Аліса.

Зрештою з Краматорська вони автомобілем дісталися Дніпра. Звідти евакуаційним потягом поїхали до Львова, а потім рушили за кордон. Той період Аліса досі згадує як хаотичний і важкий. Люди масово залишали свої міста, знайомі й родичі роз’їжджалися різними країнами, а майбутнє було абсолютно незрозумілим.

Сама Аліса тоді щиро вірила, що це ненадовго.

“Ми почали, якщо можна так сказати, розкидатися по світу, і тоді ніхто не знав, чого очікувати. Я всім казала, що, звичайно, це все закінчиться через два-три тижні. Я була тією людиною, яка вірила в це дуже щиро. Але це не закінчилося”, — каже Аліса.

Німеччина могла стати новим життям, але Аліса хотіла додому

Країну для евакуації родина обирала передусім з міркувань безпеки. У Німеччині жили знайомі українці, які погодилися прийняти Алісу з мамою. За словами дівчини, ставлення до них було теплим. Їй пропонували можливості для навчання та подальшої інтеграції. Аліса продовжувала дистанційно закінчувати 11 клас, знала англійську та навіть почала самостійно вивчати німецьку.

Вона згадує, що вже за два місяці почала розуміти окремі фрази й потроху говорити німецькою. Тож, якби Аліса вирішила залишитися, адаптація, на її думку, могла б пройти досить легко.

Проблема була в іншому, зізнається в розмові дівчина — залишатися вона не хотіла.

“Мені не сподобалося існування в іншій країні й не сподобалася перспектива життя там, тому що в мене в голові було тільки бажання повернутися додому. Я хотіла знову бути в Україні, бути серед своїх. Я просто не уявляю свого життя за кордоном і серед іншої культури”, — каже Аліса.

У Німеччині вона прожила близько двох місяців. Коли їй виповнилося 18 років, рішення про власне майбутнє вона вже могла ухвалювати самостійно. Тож, у травні 2022 року дівчина повертається в Україну.

“Мам, я тут не залишусь”: чому Аліса обрала Київ

Повертатися безпосередньо до Краматорська Аліса не планувала, розуміючи, що там буде небезпечно. Ще з 2019 року вона мріяла навчатися у Києві, а її старша сестра на той момент уже близько двох років жила у столиці. Тому після повернення з Німеччини вибір міста для неї був майже очевидним.

“Пригадую, що я я постійно казала: “Мам, я тут (ред. в Німеччині) не залишусь. Мам, я поїду тільки в Київ. Я не хочу тут навчатися, я не хочу тут залишатися”. Мені насправді пропонували все: казали, що буде і робота, і навчання, і університет. У 2022 році для українців було багато можливостей, щоб ми могли почуватися в безпеці та інтегруватися, але я все одно хотіла повернутися”, — згадує дівчина у розмові.

У Києві Аліса оселилася разом зі старшою сестрою, вступила до університету, а згодом почала працювати За чотири роки столиця стала містом, у якому вона навчилася будувати самостійне доросле життя.

Цього року Аліса вже закінчила бакалаврат. Від магістратури поки вирішила зробити перерву: поєднувати навчання з роботою, повітряними тривогами, відключеннями світла та постійними змінами між очним і дистанційним форматами було складно. До навчання вона хоче повернутися, коли відчує, що має для цього достатньо сил.

Фотоальбоми та щоденники: що Аліса забирала з Краматорська

У розмові ми торкнулися і теми речей, які вдалося забрати з собою. Дівчина каже, що коли родина евакуювалася у 2022 році, вона не збиралася так, ніби залишає місто на роки. Взяла документи, ноутбук, валізу та речі, які могли знадобитися найближчим часом. Пізніше, вже живучи у Києві, вона поступово почала перевозити речі з Краматорська. Серед них були одяг, техніка та навіть телевізор, але найціннішим виявилося зовсім інше.

“Напевно, найцінніше, що я хотіла забрати і що зараз є для мене найціннішим із того життя, — це фотоальбоми. Треба було ще в перший день забрати всі фотографії, записнички, книги, щоденники. Нещодавно я сказала мамі, що треба вивозити всі документи, які в нас колись були, навіть якісь непотрібні,  просто щоб усе, що пов’язує нас із містом, залишилося”, — розповідає дівчина.

З часом ці речі набули для Аліси іншого значення. Це вже не просто старі документи чи фотографії, а матеріальні свідчення життя, яке було в Краматорську до повномасштабної війни. Одна з дитячих фотографій Аліси тепер навіть подорожує Україною, її передали для виставки, присвяченої Донеччині.

“Я завжди представляюся: Аліса з Краматорська”

Близьких друзів та родичів у Краматорську в Аліси майже не залишилося. Більшість виїхали у перші роки повномасштабної війни. Проте зв’язок із містом нікуди не зник. Він просто набув іншої форми. Аліса називає його культурним.

У Києві вона створила благодійну творчу команду, яка організовує культурні події. Серед них, заходи, присвячені Донеччині та Донецьку. Подібну подію команда проводила й у Львові, де говорила про історію регіону та міфи, які досі існують між сходом і заходом України. Аліса ділиться, їй важливо, щоб про Донеччину говорили не лише в контексті війни.

“Я постійно всім розказую про Краматорськ і дуже люблю асоціювати себе з ним. Я завжди всім представляюся, що я саме Аліса з Краматорська. Це такі маленькі зв’язки з містом, які допомагають тобі триматися: ти знаєш, що ці люди є, вони рухаються далі й так само, як і ти, сумують за своїм місцем”, — пояснює дівчина.

Сьогодні значну частину її кола спілкування в Києві також складають люди з Донеччини, з Краматорська, Слов’янська, Бахмута та Дружківки. Це середовище, каже Аліса, допомагає зберігати відчуття зв’язку з регіоном навіть за сотні кілометрів від нього. А ще дає можливість розповідати іншим про Донеччину такою, якою вона була й залишається для людей, що там виросли. Це усвідомлення — тішить.

“Знаєте, дуже багато людей дізналися про Донеччину тільки після війни, хоча про Краматорськ і Донеччину повинні були знати й до війни. Навіть про наші міста до 2014 року. Вони мали і мають великий потенціал, якщо туди повернуться люди”, — каже героїня.

Київ став місцем для життя, але не став домом

За ці роки Київ дав Алісі багато того, чого вона шукала, коли поверталася в Україну. Тут вона здобула освіту, знайшла роботу, друзів і людей, разом із якими реалізовує культурні проєкти. Проте назвати столицю домом вона досі не може. І, якщо говорити щиро, то не впевнена, що колись зможе:

“Київ став для мене містом, де я можу реалізовуватися, шукати роботу, але в мене немає відчуття, що я хочу називати Київ своїм домом. Тому що дім у мене один. Поки тут є робота, друзі й моя творча команда, це місто, в якому хочеться залишатися, але “домом” я, напевно, не зможу його назвати ніколи”.

Водночас життя у столиці останнім часом також стало важчим через останні щоденні російські атаки на Київ. Аліса розповідає, що постійне відчуття небезпеки впливає і на роботу, і на зустрічі з друзями, і на звичайні плани. Однак попри це вона продовжує працювати й розвивати свою команду.

Її історія, як і історії тисячі внутрішньо-переміщених осіб, які були змушені залишити дім не по своїй волі, сьогодні ніби існує між двома містами. Краматорськом, який вона продовжує називати домом, і Києвом, у якому вже побудувала значну частину свого дорослого життя.

“ВПО теж не мають забувати, що вони є один в одного”

Евакуація з Донеччини триває і зараз. Лише за вересень звідти виїхали 18 тисяч людей. Говорячи про людей, які лише зараз залишають Донеччину, Аліса не намагається давати універсальних порад. Вона розуміє, що її власний досвід відрізняється: у 2022 році їй було 17, вона мала підтримку родини, а після повернення змогла навчатися, знайти роботу та поступово стати фінансово самостійною. Для інших родин починати життя в новому місці може бути значно складніше.

Саме тому найважливішою Аліса вважає спільноту. Радить шукати в нових містах людей із Краматорська, Бахмута, Костянтинівки, Донецька та інших міст Донеччини, знайомитися, допомагати одне одному з роботою та просто залишатися поруч:

“Я хочу, щоб люди об’єднувалися, дружили між собою, знаходили спільноти тих, хто теж переїхав. Там ви можете підтримувати одне одного, тому що розумієте одне одного. Я просто хочу, щоб про ВПО не забували, а ВПО теж не забували, що вони є один в одного”.

Сама Аліса сьогодні уже не потребує постійної допомоги, як каже вона сама, вона працює й забезпечує себе. Проте відчуття крихкості нового життя нікуди повністю не зникло. Вона теж думає про те, що буде, якщо втратить роботу або не зможе платити за квартиру. Адже звичного варіанта, просто повернутися додому, у неї немає.

І хоча фізично вона зараз далеко від Краматорська, у її житті місто залишається присутнім: у старих фотоальбомах, нових друзях із Донеччини, культурних подіях і простій фразі, якою вона продовжує знайомитися з людьми: “Привіт, я Аліса з Краматорська”.

До теми:

Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вона хотіла долучитися до війська ще на початку повномасштабного вторгнення, у 2022. Тоді дівчині було 19 років. Разом із подругою вони прийшли до військкомату в Бахмуті, але отримали відмову, бо надто молодих дівчат не хотіли брати на службу. Мине кілька років і вона все ж домоглася свого, вступила у військо, отримала позивний “Нефера” і зараз несе службу на посаді бойової медикині.

Про Бахмут, який став для неї домом, евакуацію, рішення повернутися з-за кордону та ставлення до жінок у війську Ілона розповіла редакції Бахмут IN.UA.

“Мені просто подобалося там жити”: яким Ілона пам’ятає Бахмут

Ілона не народилася в Бахмуті, але він для неї став домом. До цього міста її родина переїхала у 2017 році, коли дівчина вступила на навчання. Бахмут став для неї близьким. Хоча переїзд у підлітковому віці був доволі різким, але, згадує “Нефера”, вона швидко знайшла у новому місті й друзів.

“Насправді мені дуже там подобалося. У мене, попри те, що я переїхала туди доволі різко, з’явилося багато друзів. Мені просто подобалося там жити, там усе було чудово. Я думаю, якби не було повномасштабної війни, я б, певно, нікуди звідти не поїхала”, — каже “Нефера”.

Особливо їй запам’ятала Верхній та Нижній парки, це було одне з улюблених місць. У дні міських свят там проводили ярмарки, куди вона приходила разом із друзями. Сам Бахмут, говорить дівчина, постійно змінювався.

“Місто розвивалося, там завжди було щось нове, нічого стояло на місці. Воно буквально зростало на очах”, — пригадує дівчина.

Повномасштабне вторгнення Ілона зустріла в Бахмуті

24 лютого 2022 року дівчина була в Бахмуті. Перший час, пригадує вона, у місті було відносно спокійно. Але до Бахмута поступово приїжджали люди з населених пунктів, де вже тривали активні бойові дії. Згодом ситуація почала змінюватися. Особливо відчутним це стало після травня.

“Звісно, ти розумієш, що це страшно, бо все-таки чуєш вибухи, розумієш, що воно поруч. А от після травня це було вже жахливо”.

У травні 2022 року героїня згадує, що неподалік від свого будинку отримала осколкове поранення. Попри це, одразу виїжджати з міста вона не захотіла:

“Я не хотіла виїжджати, тому що сподівалася, що, можливо, все зміниться на краще. Можливо, війна до нас не дійде”.

Дівчина залишалася в Бахмуті до кінця літа. Евакуювалася у останніх днях серпня. Переконували виїхати її рідні та друзі, зокрема ті, хто перебував за кордоном. У певний момент, каже дівчина, вона усвідомила, що залишаючись, ризикує потрапити під ще сильніші обстріли або опинитися в окупації. Наприкінці серпня вона виїхала з Бахмута автомобілем знайомих у напрямку Краматорська. Вже звідти евакуюватися допомогли волонтери.

Більшість пам’ятних речей забрати не вдалося. Дитячі фотографії, іграшки та інші особисті речі залишалися у квартирі батьків.

“Всі фото, якісь дитячі іграшки. На жаль, воно просто все згоріло”, — каже дівчина у розмові.

Наша героїня проживала у районі вулиці Ювілейної, неподалік від кінотеатру. Житловий масив там практично знищений.

“Я хотіла додому, а повернутися було просто нікуди”

Після Краматорська дівчина вирішила їхати далі. Спочатку вона ще думала залишитися в Україні ближче до Бахмута. Проте рідні переконували не ризикувати, адже безпекова ситуація могла швидко змінитися й у Краматорську. За кілька днів дівчина виїхала до Чехії, де на той момент були знайомі її родини. Можливості розпочати нове життя там були, пригадує героїня у розмові: можна було вивчати мову, шукати роботу. Проте адаптуватися морально їй було складно.

“Мені було там важко, бо я розуміла, що хочу додому, а повернутися було просто нікуди. А жити серед чужих людей за кордоном було також дуже важко морально”, — пояснює вона.

Тоді бажання повернутися в Україну та долучитися до війська нікуди не зникало. Насправді вперше вона намагалася долучитися до Сил оборони ще тоді, коли жила в Бахмуті разом з товаришкою. Їй було 19 років, її подрузі, 18. Разом вони прийшли до військкомату та попросили взяти їх на службу:

“Ми дуже просили, щоб нас ще тоді взяли у військо. Нам сказали ні, тому що ми були дуже молоді, ми були жінками, і це було для них дуже критично”.

Пізніше дівчина знову приїхала в Україну з наміром долучитися до війська. Однак, за її словами, на той момент їй фактично пропонували медичний напрям. Парадокс був у тому, що без медичної освіти вона не могла потрапити на відповідну посаду. Тоді дівчина знову повернулася за кордон. До України приїжджала на кілька місяців, займалася волонтерством і допомагала зі зборами. Ситуацію змінили соцмережі. Героїня почала бачити історії інших молодих жінок, які долучалися до війська — зокрема як операторки дронів та медикині. Тоді вона вирішила спробувати ще раз.

“Я просто купила квиток, зв’язалася з бригадою, в яку хотіла йти. Мені сказали, що так, це можливо, але ми маємо з тобою поговорити вже вживу”.

Так, донеччанка повернулася в Україну, зустрілася з представниками підрозділу, а приблизно за місяць підписала контракт.

Від FPV-пілотки до бойової медикині

Спочатку у війську “Нефера” стала FPV-пілоткою. Назву своєї бригади та місце служби вона просить не публікувати з міркувань безпеки. Служить дівчина у ЗСУ СБС. Згодом її робота змінилася. Нині вона, бойова медикиня.

Медичної освіти дівчина не має, але зараз це не заважає працювати. Адже дівчина за направленням командування проходила додаткове спеціалізоване навчання. Вона зізнається: на початку служби їй бракувало досвіду та розуміння того, наскільки непередбачуваною є військова робота.

“Я думала, що це все легко буде. Мені просто не вистачало досвіду, розуміння чогось. Тому що це війна, і тут не буде все так, як я планую. Тут завжди все може змінитися”, — розмірковує “Нефера”.

Одним із неочікуваних для військовослужбовиці викликів стало ставлення до жінок у війську. Дівчина говорить, що частково розуміє, звідки виникає така реакція. Для багатьох чоловіків присутність жінок безпосередньо у військових професіях досі є незвичною.

“Можливо, вони просто не розуміють, чому ми сюди прийшли і з якою ціллю. Можливо, вони хвилюються, бо вважають, що якщо жінка, то вона може бути слабшою. Хоча, як показує практика, це не зовсім так”, — каже військова.

За її словами, найбільше ставлення змінюється тоді, коли люди бачать результати роботи:

“Якщо ти показуєш себе як достойна людина, яка може виконувати ту чи іншу роботу, то ставлення до тебе завжди зміниться у кращу сторону”.

“Нефера” переконана, що військовим варто звикати до того, що жінок у Силах оборони ставатиме більше. Вона додає, що багато дівчат хочуть воювати, і багато ще прийдуть у військо. Тому треба до цього ставитися більш спокійно і ставитися до них як до рівних. Ми запитали героїню і про те, що допомагає їй триматися у складні часи. Як поділилася “Нефера”, коли їй стає морально складно, однією з головних опор для неї, стає коханий. Він також військовослужбовець і має більше досвіду служби. Вони обговорюють складні ситуації, а його поради, говорить дівчина, завжди допомагають їй.

Напередодні Дня захисників і захисниць “Нефера” не говорить про власну службу як про щось виняткове. Натомість згадує інших військових, які, на її думку, зробили значно більше.

“Мені б дуже хотілося, щоб у всіх захисників, які наразі воюють і захищають нашу країну, нашу націю, все було добре. Щоб вони берегли своє здоров’я. І щоб скоріше це все закінчилося, і ми всі були вдома”.

До теми:

“Я зустріла повномасштабну війну на роботі”: історія бахмутянки Світлани Стор’євої, яка 8 років працювала в ДСНС

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!