70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, а його фото порівнюють з кадрами зруйнованих європейських міст після Другої світової війни. Тисячі людей тепер не мають дому, їх місто окуповане росіянами, ворог назвав це “звільненням”. Бахмутян “звільнили” від житла, від близьких, від шкіл, від улюбленого парку й річки. Розкидані по Україні та світу — люди намагаються заново почати життя, почати з того, що купити нову виделку й ложку, бо нічого не залишилося, все знищила росія. Але купляють люди небагато — а раптом тікати від росії доведеться знову, куди ж набирати це все у нове життя?

Як люди намагаються знайти новий сенс життя і пристосуватися до нових умов, хто в цьому допомагає, розказуємо на прикладі вимушеної переселенки Вікторії Бабич. Жінка вже два роки живе у Хмельницькому.

Бахмут напередодні війни: “Відчуття було, що щось буде”

Бахмут ще до початку Великої війни був прифронтовим містом, сюди у 2014 році, після окупації частини Донеччини їхали люди з Горлівки, Донецька, Шахтарська. Напередодні повномасштабного вторгнення, каже Вікторія, було хвилююче відчуття, що щось буде, щось лихе. А коли зранку 24 лютого 2022 року, жінка побачила, що росіяни бомблять усю країну, зрозуміла — це не жарти, на дворі — війна.

“Коли все почалося, я зрозуміла, що це більший масштаб, більша трагедія. Спочатку була надія, що це таке масштабне залякування”, — пригадує жінка, але її сподівання не справдилися.

Евакуація з Донеччини й точка неповернення

Майже з перших днів у Бахмуті почалася евакуація, спершу вивозили жінок з дітьми та людей старшого віку. Вікторія також вирішила виїздити, у стані шоку жінка розуміла — насамперед має рятувати дітей. Чоловік героїні на той час залишився у Бахмуті, родина вірила: мене трохи часу й вони повернуться додому. З собою жінка взяла документи, пляшку воду й трохи хліба. Все життя вмістилось у рюкзак.

Страшною зупинкою потяга по дорозі до столиці, став Харків, каже Вікторія. Місто щільно обстрілювали росіяни, вагони переповнені людьми хитало. Провідники просили людей вимикати світло, телефони, зашторити вікна, атмосфера була гнітюча. Ось так минули перші дні війни у спогадах героїні.

“Потім людей почали потроху запускати на перонах. Ми підлягали уночі, це був березень, лютий мороз, а люди йшли просто в капцях. Люди, які їхали з нашого регіону (ред. Донеччина) вони брали з собою домашніх тварин у переноски, там в коробочки, а люди, які сідали у Харкові, несли тварин на собі, контужених тварин”, — каже Вікторія Бабич.

Жінка з мамою та дітьми приїхали до Хмельницького. Розгублені та налякані, вони не знали міста й не знали що робити далі. Допомогли зорієнтуватися жінкам волонтери, вони підказали, що треба їхати до штабу, який організувала Хмельницька міська рада, й реєструватися. Там жінки та діти вперше нормально поїли, польова кухня роздавала гарячі обіди. Вікторії з дітьми та її мамі знайшли тимчасове житло. Трохи оговтавшись від шоку, жінка зрозуміла — з Бахмута треба вивозити лежачу бабусю. Її доставили до Дніпра волонтери, а звідти до Хмельницького, жінки почали шукати житло, а це було нелегко.

Облаштувавшись на новому місці, Вікторія шукала роботу, довелося починати спочатку. Зараз жінка працює нянею.

У жінки не залишилося жодної фотографії, а все, що було у Бахмуті росіяни обернули на попіл. Від початку Великої війни вже пройшло два роки, бахмутянка каже, що попри цей час не всім вдається адаптуватися. Особливо важко переживати свята.

“На Великдень тут люди збираються, йдуть на кладовища, поминають своїх близьких, а у тебе немає такої змоги. Й чи колись буде ми не знаємо”, — каже Вікторія, й не може стримати сльози.

Пошук роботи та гуманітарна допомога очима переселенців

Знайти роботу в Хмельницькому, жінці допомагали знайомі. Крім Центру зайнятості вона не знає, інших організацій, які б допомагали переселенцям шукати вакансії. Вікторія додає, що на базі штабу міськради ВПО, раз на кілька місяців видають продуктові набори, на початку війни — їх видавали раз у місяць. Важко сказати чи вистачає такої допомоги, каже бахмутянка. Вона пояснює, що якщо це людина, яка може працювати й придбати щось сама, то допомоги вистачить, але якщо це пенсіонер/пенсіонерка — то це вже під питанням.

Бахмутянка додає — велику допомогу надавав центр “Рокада” та фонд “Карітас”, а також “Клуб рибалок України”. У Хмельницькому цей клуб релокувався з міста Краматорськ. Організатори допомагають проводити заходи для ВПО, надають психологічну підтримку. Також переселенцям допомагає місцевий “ТатоХаб”.

Ці об’єднання, каже Вікторія, роблять так, що щоб ВПО не відчували себе ізольованими чи самотніми.

“Є організації, які влаштовують безплатні курси мови, навчають швачок або масажистів. Якщо шукати, то можна знайти”, — каже бахмутянка.

На її думку, місцевим та переселенцям для того, щоб порозумітися насамперед треба усвідомити, що всі навколо — це люди зі своїми вадами.

“Вивчайте, як треба поводитися з людьми, які пережили воєнні дії, окупацію, страшні події, втрату. Цьому треба вчитися, розмовляти з тими, хто нас боронив й боронить, завдяки яким ми маємо змогу спати, їсти та дихати. Не тому, що вони якісь інші, а тому, що вони більше чутливі. Треба дати собі знання та раду, й дати іншим час”, — радить героїня.

Сини Вікторії по-різному сприйняли досвід евакуації. Молодший син жінки навчається дистанційно у Бахмутській школі, а на наступний рік хоче піти у школу в Хмельницькому. Бахмутянка каже, що попри те, що однокласники сина живуть далеко одне від одного — діти дуже дружні й переживають одне за одного.

Як “ТатоХаб” допомагає переселенцям?

Вікторія у своїй розмові згадувала за допомогу від “ТатоХаб”, тож ми звернулися до Єгора Рибака що його очолює, водночас він голова Хмельницького осередку “Клуб рибалок України”, який раніше базувався у місті Краматорськ. Два волонтери клубу загинули під час удару росіян по вокзалу.

Примітка. ТатоХаб — це всеукраїнська мережа просторів для чоловіків, які вже є батьками або планують татівство. Від початку повномасштабного вторгнення організація активно допомагає переселенцям. У співпраці хабу допомагає Донецька ОВА та міська рада Хмельницького.

“ТатоХаб у Хмельницькому я ділю на два напрямки відкритий та психологічний. Перший можна назвати фестивальним, це коли ми влаштовуємо заходи для всієї родини. Це найважливіший аспект, який дуже важливий для внутрішньо-переміщених осіб, це інтеграція, спілкування. У нас є багато кейсів, коли переселенці починали знайомитись один з одним на таких великих фестивалях, заводили друзів, навіть коли переїжджали у іншу область, чи поверталися додому на деокуповані території”, — каже Єгор Рибак.

Примітка. На базі простору “ТатоХаб” працює також “ДонеччинаХаб”, тут надають допомогу для всіх донеччан. Йдеться про видачу на перших етапах гуманітарної допомоги, зокрема продуктових наборів та побутової хімії, засобів для особистої гігієни. Крім того, людям надають юридичну допомогу.

Що стосується психологічного напрямку, то це більш камерний формат роботи. Ці заходи розраховані на 10-15 осіб, до яких залучають психологів. Але також влаштовують й майстер-класи. Тішить те, каже Єгор, що люди стали більш серйозно ставитись до ментального здоров’я.

“Ми вже навчились, коли ми порізали руку — ми біжимо її мити, обробляти антисептиком, бинтувати. Ми піклуємось про своє фізичне здоров’я, проте ментальне теж важливе. Люди зараз більш відкриті до цього”, — розмірковує чоловік.

Успішну роботу “ТатоХабу” допоміг налагодити принцип “рівний-рівному”. Єгор пояснює, що їхня команда сама є переселенцями/переселенками, тож це допомогло підвищити довіру від інших ВПО. Водночас у всіх внутрішньо переміщених осіб дуже різні історії, й навіть переселенці не завжди можуть до кінця зрозуміти одне одного.

“Наприклад, є переселенець у якого залишилося житло, а є людина, яка також переселенець — але в нього немає житла. Хтось може забрати мікрохвильову духовку з міста, а хтось вже ні, бо місто окуповане/зруйноване. Вони розуміються один з одним, проте вони звісно усвідомлюють й те що у них різні історії”, — пояснює голова “ТатоХабу”.

Та додає, що наразі переселенці у Хмельницькому складають орієнтовно 10% міста. Тут допомога ВПО налагоджена, однак не всім переселенцям/переселенкам так пощастило, пояснює Єгор Рибак. Є громади, де люди не знають, що таке допомога. Чоловік переконаний, що там де ВПО отримують підтримку з часом помітно покращення життя не тільки для самих внутрішньо переміщених осіб, але й для місцевих.

“Популістично це звучить чи ні, але коли громада починає триматися за переселенців, які знаходяться тут — вони розуміють, що це найбільший ресурс, який вони зможуть залучити, це краще, ніж якби знайти родовища нафти”, — пояснює співрозмовник.

На думку Єгора Рибака, місцевій владі, яка стала приймаючою громадою для ВПО потрібно особливо зважати на дві основні категорії, це люди, які вже не мають куди повертатися, та люди, які не хочуть повертатися з різних причин. Бо саме тут постає задача — максимально ефективно інтегрувати їх у нову громаду.

Карітас Хмельницький допомога ВПО

Карітас — це ще один центр допомоги переселенцям та один з тих благодійних фондів, який активно допомагав ВПО з початку повномасштабної війни. У Хмельницькому БФ “Карітас Хмельницький УГКЦ” очолює отець Іван Данкевич.

У розмові з нашими журналістами, чоловік пригадує, працівники фонду майже 24/7 допомагали ВПО гуманітарно: їжа, ліки, гігієна, одяг. Адже більшість людей, які були змушені тікати від війни — не встигли взяти з собою нічого. Як вище розповідала бахмутянка Вікторія, на це банально не було часу.

“У нас працювала кухня, де ми готували обіди, потім їх розвозили по тих місцях, де жили внутрішньо переміщені особи. Це шелтери, гуртожитки. Тому, що на початках, коли людина тільки приходить — вона не має засобів на існування. Ми старалися допомогти. Після того, як втамували фізичний голод, з’явилася потреба у іншому, психологічній підтримці. Дати їсти — це добре, але допомогти психологічно, допомогти адаптуватися, звикнути…”, — каже отець Іван.

Й додає, що психологи фонду працювали не тільки з переселенками/переселенцями, але й з місцевими, аби допомогти обом сторонам знайти спільні рішення, можливості.

Також “Карітас” оголошував гранти на підтримку бізнесу, аби люди, які покинули своє житло, роботу, регіон — мали шанс забезпечити себе й родину.

“Найбільша потреба людини, коли вона переходить у якусь депресію чи неспокій — це зайнятість. Бо людина перебуває у такому просторі, й тоді приходять різні думки, бажання, які відривають людину від реальності”, — розмірковує священник.

Допомога переселенцям від міськради у Хмельницькому

Приймальня Хмельницької міської ради також долучилися до розмови, журналістці Бахмут IN.UA розповіли про те, як місцева влада опікується ВПО.

Контакти міськради Хмельницька:

• відділ роботи із зверненнями громадян за телефоном (0382) 70-37-82 або електрона пошта: [email protected], режим роботи: з 8-00 до 17-00, перерва на обід з 12-00 до 13-00;
• ЦНАП – за телефонами (0382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, графік попередній;
• письмові звернення – за телефонами (382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, з 8-00 до 16-00, крім вихідних.

На початку вторгнення, місто не було готове до такої кількості людей, пригадує пані Оксана Шутяк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради, тому переважно прибулі винаймали житло. Кілька днів дозволяли переночувати у реабілітаційному центрі, а далі місце потрібно було звільняти, аже прибували інші переселенці.

Водночас додає співрозмовниця з 2014 року місто вже говорило про план забудови, де могли б жити ВПО. Цей проєкт реалізували, а на початок 2020 року навіть встигли видати житло з фонду. Пріоритетним є забезпечення житлом військовослужбовців, учасників бойових дій.

“Можу сказати, що внутрішньо переміщені особи у місті вже соціалізувалися, отримали бази проживання в різноманітних центрах. Бо і школи, і всі інші заклади намагалися побудувати якесь тимчасове житло”, — каже Оксана Шутюк.

З роботою ВПО допомагає Центр зайнятості, тут люди можуть отримати й виплати і водночас роботодавець заохочений можливістю не сплати податків або компенсацій за те, що він візьме на роботу ВПО.

“Зараз питання інше, чи всі ВПО бажають влаштовуватися на офіційну роботу, через воєнний стан, можливо, є категорія осіб, які уникають якоюсь мірою офіційної праці. Чоловіки, частіше працюють неофіційно і не дуже бажають вставати на облік, а з жінками ситуація краща”, — додає пані Оксана.

Загалом у Хмельницькому внутрішньо переміщених осіб налічують близько 31 тисячу, з них допомогу на проживання отримують близько 40%, через скорочення критеріїв на виплати ВПО. Водночас у приймальні зазначають, що намагаються силами громади підтримувати переселенців та переселенок.

“У нас багато громадських організацій, які працюють безпосередньо з внутрішнім приміщеними особами, напряму з ВПО працює штаб. Нещодавно його перемістили ближче до відділень ЦНАПу, управління праці, пенсійного фонду і інших таких державних установ. Також у нас є матеріальні програми допомоги внутрішньоприміщеним особам, від місцевого самоврядування”, — пояснює Оксана Шутюк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради.

Міськрада співпрацює і з центром “Я, Маріуполь” та благодійним фондом “Рокада”. А у громадській приймальні міста ВПО можуть отримати психологічну допомогу, чи юридичну консультацію.

У територіальному центрі Хмельницького, що на вулиці Перемоги, 7 також видають продуктові набори, засоби гігієни та одяг. Допомогу надають не тільки для дорослих, але й для дітей. Минулого року для школярів та дошкільнят організували набори канцтоварів та навіть парти за потреби.

Послуги реабілітації для вимушених переселенців в Хмельницькому

Переселенці, які приїздять до Хмельницького користуються також послугами реабілітації у місцевому центрі за адресою вулиця Зарічанська, 14, 4.

“У центрі можна отримати всі засоби реабілітації. Тобто не потрібно давати заявку в управління соцзахисту на отримання крісла колісного, візка чи милиці. У нас були дві жінки нещодавно, з мінно-вибуховими травмами, тож вони окрім матеріальної допомоги, мали можливість отримати ще й бандажі. З такими травмами до нас зверталися 4 людей, та ще 6 дітей”, — пояснює Оксана Шутяк.

Матеріальна допомога ВПО та все що її стосується можна також отримати, звернувшись із заявою на міського голову або на заступника, відповідно до реабілітаційної програми для ВПО. Її сума від 2 до 7 тисяч гривень.

Психологічна підтримка ВПО

Для переселенців також діють програми психологічної підтримки від громадських організацій, зокрема з цим працюють на базі центру “ЯМаріуполь”.

“Клімат і комфорт цих заходів, ну, неймовірно, такий позитивний. Я завжди там заряджаюся, тому що я до внутрішньоприміщених осіб відношуся з великою пошаною, з бажанням бачити цих людей в нас в місті”, — додає представниця міськради.

Та пояснює, що переселенці та переселенки — це й про залучення людського ресурсу, гарних фахівців з робітничих та торгових спеціальностей, це бізнес та обмін досвідом, тому місто намагається підтримувати внутрішньо переміщених осіб.

Як у Хмельницькому працює Рада ВПО?

У Хмельницькому також працює Рада ВПО, її створили 6 квітня 2024 року. У складі налічують 24 особи, із яких 7 осіб це представники місцевої влади, а 13 — це переселенці, серед внутрішньо переміщених осіб є представники Харківської, Донецької, Луганської, а також АРК Крим. Ще 4 осіб — це представники різних ГО.

У коментарі журналістам, Слов’ян Ількович, начальник міського департаменту соцполітики, каже, що члени ради комунікують з переміщеними особами зі своїх громад через соцмережі.

“У кожного з членів Ради ВПО є свої телеграм-спільноти у яких налічується певна аудиторія осіб з їх областей, члени таким чином доносять інформацію, яка розглядається на засіданнях. Також у раді відбулося виїзне засідання, де було запрошено внутрішньо переміщених осіб для надання консультацій та інформування про медичні, освітні, культурно-просвітницькі послуги в громаді”, — пояснює посадовець.

За час свого існування Рада ВПО ухвалила кілька важливих рішень:

• переселенці/переселенки взяті на облік на території громади, можуть без обмежень, з правом голосу, брати участь в усіх формах участі громадян у місцевому самоврядуванні;
• налагодили співпрацю з хабом для ВПО “Допомога поруч”;
• створили Facebook-сторінку та окремий підрозділ Координаційної ради з питань внутрішньо переміщених осіб на сайті міськради;
• затвердили порядок формування фонду житла, призначеного для ВПО;
• провели форум для переселенців/переселенок, до якого доєдналися 100 людей.

У підсумку Оксана Шутяк додає, що місто намагається дати ВПО можливості, адже розуміє важливість людського ресурсу.

“Ми сподіваємося, що до нас зайде бізнес, навчальні заклади тощо. Через дорогу від моєї громадської приймальні вже перебуває Херсонський національний університет і Харківський переїхав до нас, авіаційний. Тобто, так я бачу, що, не так все й легко, як би ми хотіли. Втім я позитивно дивлюся в майбутнє і вірю, що ВПО в нас соціалізуються і будуть проживати”, — підсумовує пані Оксана.

Сама ж бахмутянка, Вікторія Бабич каже, що планувати життя, майбутнє, довше ніж на кілька днів вперед — зараз не вдається, адже немає розуміння, що ж буде завтра. Тому Вікторія, як й багато інших, живе “тут й зараз”. Цьому вона навчилася завдяки допомозі психологів: цінувати моменти, помічати дрібниці, як от запах кави, каже посміхаючись Вікторія.

“Жити “тут й зараз” мені дуже допомога психологиня з благодійного фонду “Рокада”, вона саме переселенка з Краматорська. Ця людина врятувала багатьох. Бо спочатку мені здавалося, що я так само зруйнована, як й Бахмут, була надія повернутися, але з кожним днем вона гасла…Як то кажуть, попіл ще гарячий, але надії вже немає”, — говорить бахмутянка.

Повернутися до життя жінці допоміг й спорт, Вікторія займається йогою, дихальними вправами, але найбільше надає сил та віри — сім’я та діти. Здобутками своїх синів жінка щиро пишається, маленькими й великими. Діти допомагають ще раз пережити зворушливі моменти — перше кохання, останній дзвоник, з посмішкою підсумовує пані Вікторія.

А на останок радить не боятися говорити про свої відчуття іншим, казати, що вам боляче чи страшно у новому місті — це нормально. Не потрібно закриватися.

Примітка. “Матеріал створено за підтримки “Media Lifeline Ukraine”.

Читайте також:

• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Альона пам’ятає рідне місто різним: із затишними вулицями, людними парками, культурними заходами та місцями, куди хотілося повертатися. Вона зростала тут, навчалася музики, працювала з дітьми та молоддю, а згодом вирішила пов’язати своє життя з психологією.

Повномасштабне вторгнення змінило її плани. У 2022 році Альона разом із родиною евакуювалася з Бахмута до Київської області, а пізніше переїхала до столиці. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею, досліджує матеріали кримінальних справ і, зокрема, вплив російської пропаганди на людей.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Альоною про дитинство в Бахмуті, спогади про події 2014 року, вимушений переїзд, професійні зміни та життя в Києві, де вона поступово знайшла близьких за духом людей, але так і не відчула себе вдома.

Все почалося з Донецького пологового

Історія нашої героїні почалася у Донецьку, у ті роки, Донецький пологовий був одним з найкращих медзакладів, де народжувалися сотні малят. Після народження дівчинка разом з батьками проживала в Бахмуті. Саме тут минули всі її дитячі та юнацькі роки, про які героїня згадує з теплотою в голосі. Дівчина зростала неподалік п’ятої школи, ближче до Опитного. У цій школі вона навчалася, а після її закінчення вступила до Бахмутського коледжу мистецтв. Ці чотири роки навчання вона згадує з усмішкою — передусім через людей, яких зустріла.

“Я народилася, взагалі, в Донецьку, але це, суто так, номінально, скажімо так, місце народження. Все одно жила з самого малечку в Бахмуті, вся моя родина жила в Бахмуті, тому, фактично, можна сказати, моє місце народження — це Бахмут. В Бахмуті я жила все своє життя до повномасштабного вторгнення”, — розповідає Альона.

Після коледжу вона вирішила змінити напрям навчання. Попри любов до музики, ближчою для себе відчула психологію. Так Альона вступила до Харківського національного педагогічного університету. Переїзд із невеликого Бахмута до Харкова став для неї новим досвідом. Якщо вдома багато людей знали одне одного, то у великому місті-мільйоннику доводилося звикати до зовсім іншого темпу життя.

Водночас зв’язок із Бахмутом не зникав. До переїзду Альона працювала в міському Центрі дітей та юнацтва, була кураторкою учнівського самоврядування громади, долучалася до організації заходів та ініціатив. Навіть після від’їзду продовжувала стежити за тим, як розвивається рідне місто. Особливо її тішило, що в Бахмуті почали більше уваги приділяти екологічним питанням. Альона пригадує, що для невеликого міста такі ініціативи були важливими, адже потребували людей, готових підтримувати зміни.

Нижній парк, набережна і Поповський ліс: місця, які залишилися у спогадах

Коли Альону запитуємо про улюблені місця Бахмута, вона усміхається: її список, напевно, буде знайомий багатьом містянам. Насамперед згадує Набережну, яку в останні роки перед повномасштабним вторгненням активно облаштовували. Для неї це було одним із прикладів того, як змінювався Бахмут.

Ще одне важливе місце — Нижній парк. Тут у різні пори року збиралися містяни, гуляли родинами, зустрічалися з друзями та проводили вільний час. Але серед особистих спогадів Альони є й менш відома локація, це Поповський ліс. Уперше вона побувала там ще школяркою, коли разом із туристичним гуртком вирушила в похід.

“Ну, напевно, ще з таких улюблених місць в мене з дитинства Поповський ліс. Про нього мало хто чомусь знає, але в нашій п’ятій школі був туристичний гурток і там був в нас викладач… На жаль, так сталося, що війна забрала його життя. І він нас туди водив в похід якось, напевно, в класі в сьомому. Я запам’ятала цей ліс, він дуже такий яскравий. Якось, знаєте, на той вік я не очікувала, що в нас навколо будуть такі красиві ліси”, — пригадує бахмутянка.

Альона говорить, що тоді звикла сприймати Донеччину передусім як степовий край. Тому побачити неподалік від дому такий ліс було справжнім відкриттям. Серед інших улюблених місць області вона називає Клебан-Бик.

Хоча бувала там нечасто, природа Донеччини залишила в її пам’яті особливі враження. Сьогодні ці спогади стали для неї способом зберігати зв’язок із рідним краєм, таким, яким вона знала його до повномасштабної війни. Але є ще одна важлива подія, яку наша героїня добре пам’ятає, це звільнення Бахмута у 2014 році. Дівчинка застала окупацію бувши школяркою.

“Пам’ятаю, як окуповували нашу міську раду”: Бахмут у 2014 році

Події 2014 року Альона зустріла в Бахмуті. Тоді вона ще навчалася у школі й не до кінця розуміла все, що відбувалося навколо. За її словами, інформації було значно менше, ніж сьогодні, а російська пропаганда помітно впливала на інформаційний простір. Тепер, працюючи з темою інформаційних маніпуляцій, Альона по-іншому оцінює той період.

У її пам’яті залишилися захоплення адміністративних будівель, військова техніка на вулицях та атмосфера невизначеності.

“В той час ми були трохи налякані, не розуміли, що відбувається. В порівнянні з 2022 роком, це був той час, коли було дуже мало офіційних медіа, і чомусь мало ми за ними слідкували. Та пам’ятаю, що був дуже сильний вплив російської пропаганди. Я зараз з нею працюю, так склалося по роботі, і звісно, вже в більш свідомому віці можу порівняти і розумію, наскільки все-таки це все впливало з усіх напрямків на нас. 2014 рік я запам’ятала такими подіями, як окупацію нашої міської ради, пам’ятаю, як в місті стояли оці протитанкові їжаки з металу….багато людей там збиралося, пам’ятаю, як військову частину захопили, і так само вистріли пам’ятаю…”, — розповідає вона.

Альона пригадує і танки, які рухалися тодішньою вулицею Радянською, нині Незалежності, у напрямку Горлівки та назад. Водночас вона наголошує, що зростала в проукраїнській родині. Серед її оточення були люди з різними поглядами, але близькі допомагали їй формувати власне розуміння подій. Після звільнення Бахмута Альона не помітила якогось миттєвого перелому в настроях містян. Натомість поступово бачила зміни в культурному й освітньому житті.

Зокрема, в навчальних закладах більше уваги почали приділяти українській культурі, мові, музиці. Для дівчини, яка навчалася в мистецькому закладі та працювала з молоддю, саме ці зміни були найбільш помітними.

“Думали, що це ненадовго”: як Альона з родиною виїжджала з Бахмута

Повномасштабне вторгнення застало Альону в Харкові. Вона продовжувала там навчання та планувала залишитися жити в місті. Перші тижні великої війни були складними. Через проблеми з транспортом дістатися додому було непросто. Зрештою Альоні вдалося повернутися до Бахмута, де перебувала її родина. Спочатку вдома здавалося спокійніше, ніж у Харкові. Проте з наближенням бойових дій небезпека ставала дедалі відчутнішою. Родина мешкала з боку Горлівки, тому добре чула звуки війни, яка наближалася. У серпні 2022 року близькі ухвалили рішення евакуюватися.

Через те що родина була великою та мала домашніх тварин, вирішили виїжджати самостійно. Орендували мікроавтобус, завантажили найнеобхідніші речі, продукти й забрали тварин.

“Ми знали про можливості виїхати від волонтерів, і я знаю, що займалася міська рада вивозом людей, автобуси ходили, але в нас велика родина і тварини. Тому ми розуміли, що для нас цей варіант не підходить. Ми вирішили самостійним ходом, орендували авто, слава Богу, в той день, коли ми виїжджали, так сталося, що не було сильних вибухів принаймні на момент нашого виїзду. Тож, ми завантажили мікроавтобус всім необхідним, продуктами, все, що змогли, власне, забрати. Забрали наших тварин і виїхали в Київську область вже рятуватися від повномасштабної війни”, — пригадує Альона.

Як і багато інших бахмутян, її родина не думала, що залишає дім на роки. Збирали переважно найнеобхідніше, сподіваючись повернутися, щойно ситуація покращиться. Тепер Альона розуміє, наскільки болісним для переселенців став цей досвід: люди залишали вдома речі, з якими були пов’язані їхні спогади, не уявляючи, що можуть більше їх не побачити.

Васильків, Київ і пошук свого місця після евакуації

Спочатку родина не знала, куди саме їхати. Розглядали різні варіанти, зокрема міста, де діяли центри підтримки переселенців. Допомогли родичі, які мали вільну квартиру у Василькові на Київщині. Вони дозволили родині Альони тимчасово там оселитися. У Василькові бахмутяни прожили близько року. Цей час став для них періодом адаптації, потрібно було оговтатися після пережитого, звикнути до нового середовища та зрозуміти, як будувати життя далі.

Згодом Альона переїхала до Києва, де було більше можливостей для навчання й роботи. Та навіть через кілька років життя у столиці відчуття дому, за її словами, так і не з’явилося. У час, коли ми спілкуємося, Київ майже щодня потерпає від російських атак, росіяни запускають балістику та дрони по столиці, атаки на місто витримувати складно.

“Чесно вам сказати, ми вже на впертості просто тримаємося, оскільки, ну, по-перше, ми тут всі трохи осіли. Не те щоб прямо так, як вдома, ми не відчуваємо себе вдома, на жаль. Ну, я думаю, більшість, хто вимушено переселений, не відчуває себе вдома, бо дім — це стан, це якісь вулиці, стіни, люди. Тут все-таки трохи інша ситуація”, — ділиться бахмутянка.

Попри це, думка про ще один переїзд дається їй непросто. Після евакуації з Бахмута вона вже знає, скільки сил потребує починати все заново. У столиці Альона знайшла роботу, друзів і людей, які стали для неї опорою. Саме стосунки з близькими, говорить вона, допомагають переживати складні періоди.

“В якомусь такому більш-менш ресурсному стані мені все-таки допомагають триматися мої близькі, в першу чергу, бо це найголовніше, що ми змогли забрати з дому. Також підтримують мої чудові колеги, мої друзі. Хочу сказати, що Київ мені дуже багато людей подарував, без них я б не впоралася. Це от ті єдині нематеріальні речі, які я справді дуже ціную і за які я вдячна Києву, і переселенню, якщо так можна казати”, — говорить Альона.

Від музики до судової психології: чим займається бахмутянка сьогодні

Після навчання в Бахмутському коледжі мистецтв Альона обрала психологію. Згодом цей фах привів її до сфери судової експертизи. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею та займається дослідженнями у сфері криміналістики й судової психології. Її робота передбачає вивчення документів, матеріалів справ, проведення психологічних досліджень. Часто Альона співпрацює з лінгвістами, разом із якими проводить комплексні експертизи.

Частина досліджень стосується злочинів проти основ національної безпеки України та поширення російських інформаційних наративів. Вона зізнається, що професія потребує внутрішньої стійкості. Доводиться працювати не лише з цивільними чи адміністративними справами, а й із кримінальними провадженнями, матеріали яких можуть бути морально складними.

Особливе місце в її роботі посідає дослідження впливу інформації на людську свідомість. Сьогодні Альона дивиться на інформаційні процеси не лише як людина, яка пережила війну, а й із професійного погляду. Вона вважає, що за останні роки українці стали уважніше ставитися до інформації та краще розпізнавати маніпуляції. Водночас наголошує героїня, розвиток критичного мислення не означає повного захисту від пропаганди. За словами Альони, інформаційний вплив може бути поступовим і малопомітним, а постійний стрес та великий потік новин ускладнюють їхнє критичне сприйняття.

“Ви знаєте, мені здається, в порівнянні, ну десь взяти таку ретроспективу років 5 назад, як на мене, то ми (ред. українці) ростемо. Повільно, але все ж ростемо в цьому плані. Критичне мислення у нас розвивається, оскільки інформаційна війна Росії проти України, вона гібридна і іноді її навіть когнітивно називають, тому що вона, в принципі, більше спрямована на населення, на збройні сили. І вона набагато краще працює навіть не зброєю фізичною, до якої ми встигли вже звикнути, а з нашою психікою. Тому зараз люди вже вміють розрізняти пропаганду, але, ви знаєте, маніпулятивні технології, вони ніколи не закінчуються”, — говорить експертка.

Альона пояснює, що люди можуть ставати менш уважними до інформації, коли перебувають у стані тривалого стресу. Саме тому, на її думку, важливо продовжувати розвивати критичне мислення та розуміти, як працюють маніпулятивні повідомлення. Для неї ця тема має і професійне, і особисте значення. Адже вона пам’ятає, як російська пропаганда впливала на інформаційне середовище Бахмута ще у 2014 році.

Частинка Бахмута в Києві

За роки життя у столиці Альона знайшла місце, яке хоча б трохи нагадує їй рідне місто. Це Парк партизанської слави на Лівому березі Києва. Вона любить приходити сюди за тишею, якої часто бракує у великому місті. Сосновий ліс, спокійні стежки та можливість побути серед природи повертають її до спогадів про Бахмут. Особливо влітку, коли можна відчути знайому атмосферу прогулянок.

“Мені дуже подобається Парк партизанської слави. Коли я там то відчуваю атмосферу нашого дому, тому що там дуже тихо, а там не чути звуків авто, що в Києві це рідкість, знаєте, адже тут всюди чути дорогу, автомобілі, звуки якісь. А там тиша, і влітку особливо тут можна спіймати настрій дому. кий спокій, природа. Ще там є невелика зона, яка чимось нагадує навіть наш Нижній парк. Але вдома все одно краще”, — говорить Альона.

У Києві наша героїня знайшла людей, які підтримують її, освоїла нову професію та знайшла місця, до яких хочеться повертатися. Проте Бахмут залишається для неї містом, із яким пов’язані дитинство, родина, навчання й найтепліші спогади. І навіть коли серед сосен столичного парку вдається на мить відчути знайомий спокій, Альона не плутає його з домом. Адже для неї дім, це значно більше, ніж місце, де живеш зараз.

До теми:

Забрали лише документи і сімейні фото: історія родини з Бахмута, яка на одному авто евакуювала сімох дітей і домашніх тварин

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!