70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, а його фото порівнюють з кадрами зруйнованих європейських міст після Другої світової війни. Тисячі людей тепер не мають дому, їх місто окуповане росіянами, ворог назвав це “звільненням”. Бахмутян “звільнили” від житла, від близьких, від шкіл, від улюбленого парку й річки. Розкидані по Україні та світу — люди намагаються заново почати життя, почати з того, що купити нову виделку й ложку, бо нічого не залишилося, все знищила росія. Але купляють люди небагато — а раптом тікати від росії доведеться знову, куди ж набирати це все у нове життя?

Як люди намагаються знайти новий сенс життя і пристосуватися до нових умов, хто в цьому допомагає, розказуємо на прикладі вимушеної переселенки Вікторії Бабич. Жінка вже два роки живе у Хмельницькому.

Бахмут напередодні війни: “Відчуття було, що щось буде”

Бахмут ще до початку Великої війни був прифронтовим містом, сюди у 2014 році, після окупації частини Донеччини їхали люди з Горлівки, Донецька, Шахтарська. Напередодні повномасштабного вторгнення, каже Вікторія, було хвилююче відчуття, що щось буде, щось лихе. А коли зранку 24 лютого 2022 року, жінка побачила, що росіяни бомблять усю країну, зрозуміла — це не жарти, на дворі — війна.

“Коли все почалося, я зрозуміла, що це більший масштаб, більша трагедія. Спочатку була надія, що це таке масштабне залякування”, — пригадує жінка, але її сподівання не справдилися.

Евакуація з Донеччини й точка неповернення

Майже з перших днів у Бахмуті почалася евакуація, спершу вивозили жінок з дітьми та людей старшого віку. Вікторія також вирішила виїздити, у стані шоку жінка розуміла — насамперед має рятувати дітей. Чоловік героїні на той час залишився у Бахмуті, родина вірила: мене трохи часу й вони повернуться додому. З собою жінка взяла документи, пляшку воду й трохи хліба. Все життя вмістилось у рюкзак.

Страшною зупинкою потяга по дорозі до столиці, став Харків, каже Вікторія. Місто щільно обстрілювали росіяни, вагони переповнені людьми хитало. Провідники просили людей вимикати світло, телефони, зашторити вікна, атмосфера була гнітюча. Ось так минули перші дні війни у спогадах героїні.

“Потім людей почали потроху запускати на перонах. Ми підлягали уночі, це був березень, лютий мороз, а люди йшли просто в капцях. Люди, які їхали з нашого регіону (ред. Донеччина) вони брали з собою домашніх тварин у переноски, там в коробочки, а люди, які сідали у Харкові, несли тварин на собі, контужених тварин”, — каже Вікторія Бабич.

Жінка з мамою та дітьми приїхали до Хмельницького. Розгублені та налякані, вони не знали міста й не знали що робити далі. Допомогли зорієнтуватися жінкам волонтери, вони підказали, що треба їхати до штабу, який організувала Хмельницька міська рада, й реєструватися. Там жінки та діти вперше нормально поїли, польова кухня роздавала гарячі обіди. Вікторії з дітьми та її мамі знайшли тимчасове житло. Трохи оговтавшись від шоку, жінка зрозуміла — з Бахмута треба вивозити лежачу бабусю. Її доставили до Дніпра волонтери, а звідти до Хмельницького, жінки почали шукати житло, а це було нелегко.

Облаштувавшись на новому місці, Вікторія шукала роботу, довелося починати спочатку. Зараз жінка працює нянею.

У жінки не залишилося жодної фотографії, а все, що було у Бахмуті росіяни обернули на попіл. Від початку Великої війни вже пройшло два роки, бахмутянка каже, що попри цей час не всім вдається адаптуватися. Особливо важко переживати свята.

“На Великдень тут люди збираються, йдуть на кладовища, поминають своїх близьких, а у тебе немає такої змоги. Й чи колись буде ми не знаємо”, — каже Вікторія, й не може стримати сльози.

Пошук роботи та гуманітарна допомога очима переселенців

Знайти роботу в Хмельницькому, жінці допомагали знайомі. Крім Центру зайнятості вона не знає, інших організацій, які б допомагали переселенцям шукати вакансії. Вікторія додає, що на базі штабу міськради ВПО, раз на кілька місяців видають продуктові набори, на початку війни — їх видавали раз у місяць. Важко сказати чи вистачає такої допомоги, каже бахмутянка. Вона пояснює, що якщо це людина, яка може працювати й придбати щось сама, то допомоги вистачить, але якщо це пенсіонер/пенсіонерка — то це вже під питанням.

Бахмутянка додає — велику допомогу надавав центр “Рокада” та фонд “Карітас”, а також “Клуб рибалок України”. У Хмельницькому цей клуб релокувався з міста Краматорськ. Організатори допомагають проводити заходи для ВПО, надають психологічну підтримку. Також переселенцям допомагає місцевий “ТатоХаб”.

Ці об’єднання, каже Вікторія, роблять так, що щоб ВПО не відчували себе ізольованими чи самотніми.

“Є організації, які влаштовують безплатні курси мови, навчають швачок або масажистів. Якщо шукати, то можна знайти”, — каже бахмутянка.

На її думку, місцевим та переселенцям для того, щоб порозумітися насамперед треба усвідомити, що всі навколо — це люди зі своїми вадами.

“Вивчайте, як треба поводитися з людьми, які пережили воєнні дії, окупацію, страшні події, втрату. Цьому треба вчитися, розмовляти з тими, хто нас боронив й боронить, завдяки яким ми маємо змогу спати, їсти та дихати. Не тому, що вони якісь інші, а тому, що вони більше чутливі. Треба дати собі знання та раду, й дати іншим час”, — радить героїня.

Сини Вікторії по-різному сприйняли досвід евакуації. Молодший син жінки навчається дистанційно у Бахмутській школі, а на наступний рік хоче піти у школу в Хмельницькому. Бахмутянка каже, що попри те, що однокласники сина живуть далеко одне від одного — діти дуже дружні й переживають одне за одного.

Як “ТатоХаб” допомагає переселенцям?

Вікторія у своїй розмові згадувала за допомогу від “ТатоХаб”, тож ми звернулися до Єгора Рибака що його очолює, водночас він голова Хмельницького осередку “Клуб рибалок України”, який раніше базувався у місті Краматорськ. Два волонтери клубу загинули під час удару росіян по вокзалу.

Примітка. ТатоХаб — це всеукраїнська мережа просторів для чоловіків, які вже є батьками або планують татівство. Від початку повномасштабного вторгнення організація активно допомагає переселенцям. У співпраці хабу допомагає Донецька ОВА та міська рада Хмельницького.

“ТатоХаб у Хмельницькому я ділю на два напрямки відкритий та психологічний. Перший можна назвати фестивальним, це коли ми влаштовуємо заходи для всієї родини. Це найважливіший аспект, який дуже важливий для внутрішньо-переміщених осіб, це інтеграція, спілкування. У нас є багато кейсів, коли переселенці починали знайомитись один з одним на таких великих фестивалях, заводили друзів, навіть коли переїжджали у іншу область, чи поверталися додому на деокуповані території”, — каже Єгор Рибак.

Примітка. На базі простору “ТатоХаб” працює також “ДонеччинаХаб”, тут надають допомогу для всіх донеччан. Йдеться про видачу на перших етапах гуманітарної допомоги, зокрема продуктових наборів та побутової хімії, засобів для особистої гігієни. Крім того, людям надають юридичну допомогу.

Що стосується психологічного напрямку, то це більш камерний формат роботи. Ці заходи розраховані на 10-15 осіб, до яких залучають психологів. Але також влаштовують й майстер-класи. Тішить те, каже Єгор, що люди стали більш серйозно ставитись до ментального здоров’я.

“Ми вже навчились, коли ми порізали руку — ми біжимо її мити, обробляти антисептиком, бинтувати. Ми піклуємось про своє фізичне здоров’я, проте ментальне теж важливе. Люди зараз більш відкриті до цього”, — розмірковує чоловік.

Успішну роботу “ТатоХабу” допоміг налагодити принцип “рівний-рівному”. Єгор пояснює, що їхня команда сама є переселенцями/переселенками, тож це допомогло підвищити довіру від інших ВПО. Водночас у всіх внутрішньо переміщених осіб дуже різні історії, й навіть переселенці не завжди можуть до кінця зрозуміти одне одного.

“Наприклад, є переселенець у якого залишилося житло, а є людина, яка також переселенець — але в нього немає житла. Хтось може забрати мікрохвильову духовку з міста, а хтось вже ні, бо місто окуповане/зруйноване. Вони розуміються один з одним, проте вони звісно усвідомлюють й те що у них різні історії”, — пояснює голова “ТатоХабу”.

Та додає, що наразі переселенці у Хмельницькому складають орієнтовно 10% міста. Тут допомога ВПО налагоджена, однак не всім переселенцям/переселенкам так пощастило, пояснює Єгор Рибак. Є громади, де люди не знають, що таке допомога. Чоловік переконаний, що там де ВПО отримують підтримку з часом помітно покращення життя не тільки для самих внутрішньо переміщених осіб, але й для місцевих.

“Популістично це звучить чи ні, але коли громада починає триматися за переселенців, які знаходяться тут — вони розуміють, що це найбільший ресурс, який вони зможуть залучити, це краще, ніж якби знайти родовища нафти”, — пояснює співрозмовник.

На думку Єгора Рибака, місцевій владі, яка стала приймаючою громадою для ВПО потрібно особливо зважати на дві основні категорії, це люди, які вже не мають куди повертатися, та люди, які не хочуть повертатися з різних причин. Бо саме тут постає задача — максимально ефективно інтегрувати їх у нову громаду.

Карітас Хмельницький допомога ВПО

Карітас — це ще один центр допомоги переселенцям та один з тих благодійних фондів, який активно допомагав ВПО з початку повномасштабної війни. У Хмельницькому БФ “Карітас Хмельницький УГКЦ” очолює отець Іван Данкевич.

У розмові з нашими журналістами, чоловік пригадує, працівники фонду майже 24/7 допомагали ВПО гуманітарно: їжа, ліки, гігієна, одяг. Адже більшість людей, які були змушені тікати від війни — не встигли взяти з собою нічого. Як вище розповідала бахмутянка Вікторія, на це банально не було часу.

“У нас працювала кухня, де ми готували обіди, потім їх розвозили по тих місцях, де жили внутрішньо переміщені особи. Це шелтери, гуртожитки. Тому, що на початках, коли людина тільки приходить — вона не має засобів на існування. Ми старалися допомогти. Після того, як втамували фізичний голод, з’явилася потреба у іншому, психологічній підтримці. Дати їсти — це добре, але допомогти психологічно, допомогти адаптуватися, звикнути…”, — каже отець Іван.

Й додає, що психологи фонду працювали не тільки з переселенками/переселенцями, але й з місцевими, аби допомогти обом сторонам знайти спільні рішення, можливості.

Також “Карітас” оголошував гранти на підтримку бізнесу, аби люди, які покинули своє житло, роботу, регіон — мали шанс забезпечити себе й родину.

“Найбільша потреба людини, коли вона переходить у якусь депресію чи неспокій — це зайнятість. Бо людина перебуває у такому просторі, й тоді приходять різні думки, бажання, які відривають людину від реальності”, — розмірковує священник.

Допомога переселенцям від міськради у Хмельницькому

Приймальня Хмельницької міської ради також долучилися до розмови, журналістці Бахмут IN.UA розповіли про те, як місцева влада опікується ВПО.

Контакти міськради Хмельницька:

• відділ роботи із зверненнями громадян за телефоном (0382) 70-37-82 або електрона пошта: [email protected], режим роботи: з 8-00 до 17-00, перерва на обід з 12-00 до 13-00;
• ЦНАП – за телефонами (0382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, графік попередній;
• письмові звернення – за телефонами (382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, з 8-00 до 16-00, крім вихідних.

На початку вторгнення, місто не було готове до такої кількості людей, пригадує пані Оксана Шутяк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради, тому переважно прибулі винаймали житло. Кілька днів дозволяли переночувати у реабілітаційному центрі, а далі місце потрібно було звільняти, аже прибували інші переселенці.

Водночас додає співрозмовниця з 2014 року місто вже говорило про план забудови, де могли б жити ВПО. Цей проєкт реалізували, а на початок 2020 року навіть встигли видати житло з фонду. Пріоритетним є забезпечення житлом військовослужбовців, учасників бойових дій.

“Можу сказати, що внутрішньо переміщені особи у місті вже соціалізувалися, отримали бази проживання в різноманітних центрах. Бо і школи, і всі інші заклади намагалися побудувати якесь тимчасове житло”, — каже Оксана Шутюк.

З роботою ВПО допомагає Центр зайнятості, тут люди можуть отримати й виплати і водночас роботодавець заохочений можливістю не сплати податків або компенсацій за те, що він візьме на роботу ВПО.

“Зараз питання інше, чи всі ВПО бажають влаштовуватися на офіційну роботу, через воєнний стан, можливо, є категорія осіб, які уникають якоюсь мірою офіційної праці. Чоловіки, частіше працюють неофіційно і не дуже бажають вставати на облік, а з жінками ситуація краща”, — додає пані Оксана.

Загалом у Хмельницькому внутрішньо переміщених осіб налічують близько 31 тисячу, з них допомогу на проживання отримують близько 40%, через скорочення критеріїв на виплати ВПО. Водночас у приймальні зазначають, що намагаються силами громади підтримувати переселенців та переселенок.

“У нас багато громадських організацій, які працюють безпосередньо з внутрішнім приміщеними особами, напряму з ВПО працює штаб. Нещодавно його перемістили ближче до відділень ЦНАПу, управління праці, пенсійного фонду і інших таких державних установ. Також у нас є матеріальні програми допомоги внутрішньоприміщеним особам, від місцевого самоврядування”, — пояснює Оксана Шутюк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради.

Міськрада співпрацює і з центром “Я, Маріуполь” та благодійним фондом “Рокада”. А у громадській приймальні міста ВПО можуть отримати психологічну допомогу, чи юридичну консультацію.

У територіальному центрі Хмельницького, що на вулиці Перемоги, 7 також видають продуктові набори, засоби гігієни та одяг. Допомогу надають не тільки для дорослих, але й для дітей. Минулого року для школярів та дошкільнят організували набори канцтоварів та навіть парти за потреби.

Послуги реабілітації для вимушених переселенців в Хмельницькому

Переселенці, які приїздять до Хмельницького користуються також послугами реабілітації у місцевому центрі за адресою вулиця Зарічанська, 14, 4.

“У центрі можна отримати всі засоби реабілітації. Тобто не потрібно давати заявку в управління соцзахисту на отримання крісла колісного, візка чи милиці. У нас були дві жінки нещодавно, з мінно-вибуховими травмами, тож вони окрім матеріальної допомоги, мали можливість отримати ще й бандажі. З такими травмами до нас зверталися 4 людей, та ще 6 дітей”, — пояснює Оксана Шутяк.

Матеріальна допомога ВПО та все що її стосується можна також отримати, звернувшись із заявою на міського голову або на заступника, відповідно до реабілітаційної програми для ВПО. Її сума від 2 до 7 тисяч гривень.

Психологічна підтримка ВПО

Для переселенців також діють програми психологічної підтримки від громадських організацій, зокрема з цим працюють на базі центру “ЯМаріуполь”.

“Клімат і комфорт цих заходів, ну, неймовірно, такий позитивний. Я завжди там заряджаюся, тому що я до внутрішньоприміщених осіб відношуся з великою пошаною, з бажанням бачити цих людей в нас в місті”, — додає представниця міськради.

Та пояснює, що переселенці та переселенки — це й про залучення людського ресурсу, гарних фахівців з робітничих та торгових спеціальностей, це бізнес та обмін досвідом, тому місто намагається підтримувати внутрішньо переміщених осіб.

Як у Хмельницькому працює Рада ВПО?

У Хмельницькому також працює Рада ВПО, її створили 6 квітня 2024 року. У складі налічують 24 особи, із яких 7 осіб це представники місцевої влади, а 13 — це переселенці, серед внутрішньо переміщених осіб є представники Харківської, Донецької, Луганської, а також АРК Крим. Ще 4 осіб — це представники різних ГО.

У коментарі журналістам, Слов’ян Ількович, начальник міського департаменту соцполітики, каже, що члени ради комунікують з переміщеними особами зі своїх громад через соцмережі.

“У кожного з членів Ради ВПО є свої телеграм-спільноти у яких налічується певна аудиторія осіб з їх областей, члени таким чином доносять інформацію, яка розглядається на засіданнях. Також у раді відбулося виїзне засідання, де було запрошено внутрішньо переміщених осіб для надання консультацій та інформування про медичні, освітні, культурно-просвітницькі послуги в громаді”, — пояснює посадовець.

За час свого існування Рада ВПО ухвалила кілька важливих рішень:

• переселенці/переселенки взяті на облік на території громади, можуть без обмежень, з правом голосу, брати участь в усіх формах участі громадян у місцевому самоврядуванні;
• налагодили співпрацю з хабом для ВПО “Допомога поруч”;
• створили Facebook-сторінку та окремий підрозділ Координаційної ради з питань внутрішньо переміщених осіб на сайті міськради;
• затвердили порядок формування фонду житла, призначеного для ВПО;
• провели форум для переселенців/переселенок, до якого доєдналися 100 людей.

У підсумку Оксана Шутяк додає, що місто намагається дати ВПО можливості, адже розуміє важливість людського ресурсу.

“Ми сподіваємося, що до нас зайде бізнес, навчальні заклади тощо. Через дорогу від моєї громадської приймальні вже перебуває Херсонський національний університет і Харківський переїхав до нас, авіаційний. Тобто, так я бачу, що, не так все й легко, як би ми хотіли. Втім я позитивно дивлюся в майбутнє і вірю, що ВПО в нас соціалізуються і будуть проживати”, — підсумовує пані Оксана.

Сама ж бахмутянка, Вікторія Бабич каже, що планувати життя, майбутнє, довше ніж на кілька днів вперед — зараз не вдається, адже немає розуміння, що ж буде завтра. Тому Вікторія, як й багато інших, живе “тут й зараз”. Цьому вона навчилася завдяки допомозі психологів: цінувати моменти, помічати дрібниці, як от запах кави, каже посміхаючись Вікторія.

“Жити “тут й зараз” мені дуже допомога психологиня з благодійного фонду “Рокада”, вона саме переселенка з Краматорська. Ця людина врятувала багатьох. Бо спочатку мені здавалося, що я так само зруйнована, як й Бахмут, була надія повернутися, але з кожним днем вона гасла…Як то кажуть, попіл ще гарячий, але надії вже немає”, — говорить бахмутянка.

Повернутися до життя жінці допоміг й спорт, Вікторія займається йогою, дихальними вправами, але найбільше надає сил та віри — сім’я та діти. Здобутками своїх синів жінка щиро пишається, маленькими й великими. Діти допомагають ще раз пережити зворушливі моменти — перше кохання, останній дзвоник, з посмішкою підсумовує пані Вікторія.

А на останок радить не боятися говорити про свої відчуття іншим, казати, що вам боляче чи страшно у новому місті — це нормально. Не потрібно закриватися.

Примітка. “Матеріал створено за підтримки “Media Lifeline Ukraine”.

Читайте також:

• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна Баранова родом з Донецька. Вона на особистому досвіді знає, що таке евакуація, бо з 2014 року була вимушена покинути рідне місто. Довгий час Анна жила в Києві, працювала в IT-сфері. Рік тому вона ухвалила рішення про переїзд до Дніпра, щоб долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”. Зараз Анна евакуаційниця і допомагає людям виїжджати з небезпечних територій Дніпропетровщини.

Про своє рішення стати евакуаційницею і роботу на прифронтових територіях Анна Баранова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Чому вирішила стати евакуаційницею

Анна Баранова народилася в Донецьку, там вона жила до 2014 року. Після початку російської агресії вона з родиною переїхали до Вінниці. Потім Анна перебралася до Києва, де довгий час працювала в ІТ-сфері.

Рік тому дівчина переїхала до Дніпра. На це її спонукало рішення долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”.

“Після початку повномасштабного вторгнення я дуже сильно хотіла якимось чином бути дотичною до того, що відбувається на моїй малій Батьківщині. Дуже сильно тягнуло мене на схід, але при цьому важко було наважитися, багато було сумнівів. А потім в якийсь момент я зрозуміла, що вже все, більше не можу терпіти. Я часто їздила в якісь волонтерські поїздки на схід, але вони були нетривалими. І під час таких поїздок я зрозуміла, що це мені дає дуже багато сил і натхнення попри те, що це фізично важко, може бути страшно і ризиковано. Я зрозуміла, що поки живу в Києві, то просто зраджую собі”, — розповідає Анна Баранова.

Спочатку дівчина долучилася до відділу моніторингу і оцінки БФ “Схід SOS”. Її робота полягала в дослідженні і моніторингу певних процесів. Наприклад, оцінка ситуації в місцях тимчасового поселення для ВПО: чи нормальні там умови, чи є якісь проблеми. Також у її обов’язки входили бесіди з людьми, які відмовлялися від евакуації. Часто Анна їздила у прифронтові громади, де оголошували евакуацію, і спілкувалася з представниками місцевої влади, щоб оцінити ситуацію чи виявити проблеми. Та згодом вона зрозуміла, що хоче бути дотичною саме до процесу евакуації та працювати в евакуаційному екіпажі.

Як відбувалися перші евакуації

Останні 4 місяці Анна Баранова разом із колегою Владиславом Поянським займається порятунком з прифронтових територій Синельниківського і Нікопольського районів Дніпропетровщини.

Перша евакуація на досвіді Анни сталася ще коли вона була на минулій посаді. Вивезти двох людей екіпажем наважилася через непередбачувані обставини — через влучання КАБа люди залишились на вулиці.

“Через те, що я багато спілкувалася з місцевим самоврядуванням, до мене часто зверталися старости або голови громад, якщо треба була евакуація. Так вийшло, що я тоді працювала в Синельниківському районі, і до мене звернувся староста округу з Покровської громади. Він розповів, що людям у будинок влучив КАБ. Пара, чий будинок зруйнувало, була вимушена перейти річку Вовчу вбрід, бо мости тоді вже були зруйновані. Людям було просто нікуди дітися, бо в громаді їх не могли ніде взяти. Всі місця, де можна було їх прихистити, були під прицілом. Загалом тоді була дуже загострена безпекова ситуація, і виходить, що люди опинилися на вулиці. Розуміючи, що ситуація критична, я подзвонила керівниці, запитала, чи можна зараз поїхати і забрати їх. Так і сталася моя перша евакуація”, — згадує Анна Баранова.

Подружню пару Анна забрала і відвезла до транзитного центру, де далі людям шукали житло для поселення.

Які виклики зараз є в евакуації

За словами евакуаційниці, зараз на Дніпропетровщині спостерігається загострення безпекової ситуації. Збільшується кількість обстрілів і дальність ураження противником. Через це колись тилові населені пункти знищуються за лічені дні.

“Наприклад, є селище Васильківка, воно було доволі великим. І весь час скільки я працювала, то мало не щодня там бувала. Воно було ніби перевалочний пункт між прифронтом і тилом Дніпропетровщини. Там було багато людей, вирувало життя, працювали кафе і магазини. Люди з Межової, з Донецької області переселялися у Васильківку, тому що там було безпечно і класна інфраструктура. Але буквально за два тижні її стерли з лиця землі. Ми заїжджали туди на днях, і аж моторошно стало від того, наскільки сильно її розбили і наскільки швидко це відбулося”, — розповідає Анна Баранова.

Евакуаційниця каже, що зараз найбільше заявок отримують від людей старшого віку, маломобільних осіб та родин з дітьми. Переважна більшість заявок — з Донеччини. 

“Більш молоді люди можуть собі знайти нову роботу і в них інші фінансові можливості, тому багато молодих людей виїжджають самостійно. Якщо ж говорити про старших людей, то їм дійсно потрібна допомога, тому часто або вони самі звертаються, або їхні діти, які не можуть за ними приїхати. І також родини з дітьми, бо зараз була хвиля оголошення примусової евакуації з багатьох населених пунктів Донеччини і Дніпропетровщини, тому вони зараз теж активно виїжджають. Якщо говорити за регіонами, то зараз найбільша кількість заявок з Донецької області — Краматорськ, Слов’янськ, продовжують люди виїжджати з Дружківки, іноді ще навіть трапляються заявки з Костянтинівки, бо там все ще є люди. Якщо говорити про Дніпропетровщину, то в Синельниківському районі це Дубовиківська, Шахтарська і Васильківська громади, також все ще є люди, які хочуть виїхати з Межівської, Словʼянської, Маломихайлівської громад. Також багато заявок з Нікопольського району”, — повідомила Анна Баранова.

Паралельно з вивозом людей з Дніпропетровщини Анна проводить роботу з маломобільними і самотніми людьми старшого віку на Донеччині. Разом з колегою вони проводять їм бесіди щодо необхідності виїжджати.

“Є проблема, що люди не хочуть виїжджати, бо вони не розуміють, куди їм їхати. Дуже багато самотніх людей опинилися в ситуації, що їх ніхто не чекає і немає нікого, хто може їм допомогти. Тут вже підключаємося ми. Ми хочемо, щоб ці люди виїхали і зрозуміли, що їх не кинуть”, — зауважила Анна Баранова.

Щоб вмовити людей покинути небезпеку, евакуаційники детально розповідають про сам процес евакуації та подальшого розміщення. Саме відчуття того, що тебе не кинуть напризволяще, дає позитивний ефект і люди зголошуються виїжджати.

“З мого досвіду, частіше за все, коли тільки заходиш до людини, вона каже, що нікуди не поїде і буде вмирати дома. Це дуже сумно чути, але можна зрозуміти, чому люди так говорять — тому що їм немає куди їхати, немає людей, які про них подбають, і вони не можуть самостійно заробити собі на життя. Все, що в них є, — це пенсія. Але у процесі розмови ми чітко роз’яснюємо, як буде відбуватися евакуація, з чого вона складається, як буде відбуватися подальше розселення, якщо людині немає куди їхати. Також ми пояснюємо, що людина в процесі евакуації ніколи не буде сама, бо завжди це будуть члени екіпажу, фахівці на транзитах, супровід при переміщенні”, — розповідає Анна.

Нерідко в роботі евакуаційників трапляються випадки відмови від евакуації. Тоді фахівці проводять бесіди з людиною або показують відео від родичів, які можуть їх прихистити.

“Часто це буває через те, що людина у стресі оформила заявку, бо, наприклад, щось прилетіло поруч, а потім перший шок проходить, і в неї з’являються сумніви. Взагалі на евакуацію наважитись дуже важко, тому що людина кидає абсолютно все. Не тільки свій дім, господарство, а й заробіток і все своє життя, їде в невідомість. Тому часто ці сумніви, все таки, перемагають і людина хоче залишитись. Часто ще буває, що оформлюють заявку діти або члени родини, а сама людина не хоче виїжджати. І зараз є така проблема на профронті, що немає зв’язку. В такому випадку ми просимо цих членів родини записати відео, де вони будуть казати своїй, наприклад, мамі, що “ми тебе чекаємо, ми підготували місце, де ти будеш жити, ми хочемо, щоб ти виїхала, тому до тебе приїхали евакуаційники”. Це трохи допомагає, тому що людина може побачити, почути голос рідної людини і поїхати. Звісно, що завжди і ми розмовляємо з людиною, намагаємося вмовити. Головне – заспокоїти людину і дати зрозуміти, що вона комусь потрібна”, — зазначає Анна Баранова.

Найголовнішим викликом в евакуації на сьогодні пані Анна вважає брак житла. Через це люди вимушені залишатися вдома або чекати на житло в “черзі життя”.

“Місць дуже мало, і громадський сектор намагається створювати якісь місця для розселення, але все одно у нього є обмежені ресурси. Тому найбільша частка по розселенню, все-таки, лежить на державі, а державних місць дуже-дуже мало. Іноді у нас взагалі є таке поняття як “черга життя”, особливо це стосується маломобільних людей, тому що місця для розселення для них дуже обмежені. І не завжди можна проконтролювати їхню якість, хоча наш фонд допомагає з ремонтами і намагається будувати власні МТП. Часто ми накопичуємо цю чергу життя через те, що люди застрягають між тим, що ми їх забрали з небезпеки, і тим, щоб ми їх могли поселити. А іноді ми навіть не можемо забрати людей. Часто така ситуація стається з людьми з психічними порушеннями, тому що ми не можемо їх на загальних умовах розселити. Тому людина або вимушена залишатися в небезпеці, допоки знайдеться для неї місце, або ми її забираємо, але дивовижним чином вдається її кудись прилаштувати, поки не знайдемо для неї постійне місце”, — зазначила Анна Баранова.

Які історії евакуації запам’яталися найбільше

Анна Баранова зізнається, що найболючіше переживає евакуації дітей та самотніх людей старшого віку, які є найвразливішими. Днями вона проводила евакуацію багатодітної родини, яка справила особливе враження.

“Ми вивозили багатодітну родину з п’ятьма дітьми. Лише одна дівчинка була шкільного віку, а інші — дошкільнята. Ми вивозили їх із селища, де тільки оголосили евакуацію для дітей. Я спостерігала, як діти дивляться у вікно на повністю розбиті будинки і кажуть: “Ого, дивись, мамо, як дім розбило”. І коли ти це чуєш з дитячих вуст, воно якось особливо боляче звучить. Взагалі не хочеться, щоб діти це бачили, це все переживали, і хочеться їх від цього зберегти, але ти нічого не можеш з цим зробити”, — каже Анна Баранова.

Важко дається і евакуація самотніх людей старшого, які вимушені залишити все своє життя і виїхати в нікуди.

“Дуже часто є ситуації, коли приходиш, наприклад, до жінки, яка втратила чоловіка або дитину і залишається одна. Все, що в неї було, — це її дім, і навіть цей дім вона вимушена покинути. І це завжди дуже боляче, прям хочеться обійняти всіх цих людей серцем”, — каже Анна Баранова.

Сили для подальшої роботи евакуаційниця черпає в допомозі людям. Каже, що хоч і проживає разом з людьми їхній болючий досвід, тішиться тим, що вдається рятувати людей від небезпеки.

“Мені хочеться підставити своє плече людині, яка опинилася в більш складній ситуації. Напевно, мене це тримає завжди — те, що я хочу бути опорою іншим. Іноді ми жартуємо з колегами, що ми як вісники апокаліпсису для людей, але, з іншого боку, ми ж допомагаємо їм. Коли розуміємо, що людина вже в безпеці, то це втішає. І ще для мене важливо те, що я знаходжусь якомога близько до мого рідного дому, де я не можу жити”, — зауважила Анна Баранова.

Як звернутися за допомогою від “Схід SOS”

З початку повномасштабного вторгнення благодійний фонд “Схід SOS” допоміг евакуювати з небезпеки понад 97 тисяч людей, серед яких понад 16 тисяч — це представники маломобільних груп. Сьогодні БФ “Схід SOS” рятує людей з підконтрольних Україні територій, а саме з Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей.

Записатися на евакуацію можна з понеділка по суботу з 08:00 до 18:00 за телефоном: 0800 332 614. Також фахівці консультують у месенджерах: +380 (99) 710 4872 (Viber), +380 (96) 108 6048 (Telegram).

Читайте також:

• Як наважитися на повторну евакуацію: пояснює психологиня Олена Рижа
• Кількість охочих евакуюватися з Донеччини росте: деталі від “Проліски”
• Де найважча ситуація з евакуацією на Донеччині: перелік міст, куди вже неможливо дістатися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Польщі вже два роки працює бренд корсетів і суконь RII&LII. Його заснувала 25-річна Єлизавета Кантор, яка переїхала до Польщі з Бахмута. Дівчина має фахову освіту візажистки, а після переїзду за кордон заснувала бізнес. Справа, яка починалась як пошиття корсетів для себе та подружок, переросла у власний бренд. Як каже Єлизавета, мета її виробів — підкреслювати красу та дарувати жінкам впевненість у собі.

Про заснування бренду і ведення бізнесу в Польщі Єлизавета Кантор розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут вважає рідним, хоча родом не звідти

Єлизавета Кантор народилася і до 2014 року жила в Горлівці. Коли дівчинка навчалась у 6 класі, родина переїхала до Бахмута. Саме його Єлизавета вважає рідним містом, бо тут вона подорослішала, провела юність та зустріла друзів, з якими підтримує зв’язок і сьогодні.

“Я всім завжди кажу, що я з Бахмута, бо переїхала в більш дорослішому, усвідомленому віці, зустріла там своїх друзів, мала своє оточення. А з Горлівкою пов’язані лише дитячі спогади. Напевно, я найбільше цінувала Бахмут, бо зустріла там близьких людей, з якими й досі підтримую зв’язок. І в принципі, мені дуже подобалося це місто. Напевно, якби я потім обирала де жити в Україні, якби все було так, як раніше, я, напевно, залишилася б жити в Бахмуті. Мені там було комфортно, і в місті було все потрібне для життя”, — каже Єлизавета Кантор.

Повномасштабне вторгнення родина Єлизавети зустріла в Бахмуті. Там вони пробули до березня, після чого вирішили виїжджати. Як згадує дівчина, складніше було вмовити на переїзд батьків, які не хотіли лишати дім.

“Мабуть через те, що я бачила, яка ситуація була в Горлівці, я розуміла, що все не зупиниться швидко. Зараз я шкодую, що ми виїжджали швидко і взяли лише одну валізу на трьох. Щоразу згадую скільки важливих речей, фотографії там залишилися. Це говорить про те, що ми виїжджали в паніці, і найважливіші речі, які ми тут не купимо, чомусь не взяли. Це єдине про що я шкодую під час переїзду. Бо все цінне, спогади про минуле життя залишилися десь там. Якщо залишилися, звісно”, — каже бахмутянка.

Після виїзду з Бахмута Єлизавета Кантор разом з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати за кордон. Обрали Польщу, бо незадовго до повномасштабної війни Єлизавета бувала в цій країні.

“Раніше моя мама ніколи не була за кордоном. Тому обрали Польщу, бо це найпростіша країна для нас у плані мови, роботи та легалізації тут. Я б, мабуть, хотіла кудись далі поїхати, але подумала, що для мами та сестри буде простіше тут освоїтися. Так і вийшло, мені теж подобається тут”, — розповідає Єлизавета Кантор.

За словами дівчини, вона змогла адаптуватися до життя в новій країні. Єдиний мінус, який вона може виокремити — це відсутність друзів, туга за рідними і домом.

“Складно, що тут немає спілкування, я б назвала “свого”. Тут дуже важко знайти друзів хоча б з України, не кажучи вже з Польщі. Коли виїжджають молодші, вони йдуть до шкіл, університетів і знаходять там собі приятелів. А коли ти вже дорослий, і тим більше я вже два роки сиджу і працюю вдома, моє спілкування з поляками, наприклад, лише в інтернеті. А особисто я знайомлюся з людьми, коли, наприклад, на фотосесії ходжу, але це не друзі. Мені тут не вистачає саме легких знайомств і спілкування. А ще не вистачає сім’ї, рідних. Бо тут зі мною лише мама та сестра”, — каже бахмутянка.

Про створення власного бренду

Єлизавета Кантор ще з юних років цікавилася сферою моди. Своє професійне життя вона хотіла пов’язати з одягом, моделінгом. Тому після закінчення школи вона вступила на спеціальність “Стиліст-визажіст” в одному з київських університетів. Навчання завершувала вже після переїзду до Польщі.

У 2024 році Єлизавета Кантор заснувала в Польщі власний бренд корсетів і суконь RII&LII. Вона шиє одяг на замовлення, в тому числі за індивідуальними макетами.

За словами Єлизавети, починала вона з пошиву речей для себе та подруг. Шити корсети на продаж тоді їй запропонував майбутній чоловік. Не вірячи в успіх свого задуму, дівчина все ж стала пробувати себе у продажах.

“Мені завжди подобалося шити. Просто я цього боялася, і не було на це часу. А потім якось я дивилася корсети, мені сподобалося і я подумала: “А може спробувати пошити на себе?”. У мене була стара машинка від друзів, така щоб просто підшити штани чи щось у такому плані. І я вирішила спробувати. Пошила собі корсет, вийшло непогано і думаю: “Це не так складно”. Потім ще один пошила і, мабуть, півроку просто шила собі щось, подружкам. І в один із днів хлопець каже: “Спробуй може для когось шити, продавати”. Я дуже боялася. Напевно, якби не його підтримка, то я цим не зайнялася б. Потім я пішла з основної роботи і з того моменту стала працювати на себе. Згодом відкрила фірму”, — розповідає Єлизавета Кантор.

Перші пробні вироби дівчина продавала на Vinted. Це платформа, яка схожа на український OLX. Там продають, купують і міняють новий або вживаний одяг та аксесуари. Там Єлизавета продала свої перші вироби і отримала перші відгуки. Згодом ці відгуки стали основою для просування своїх виробів у соцмережах. Розвивати свій бізнес бахмутянка вирішила через Instagram, попри упередження, що поляки більше користуються Facebook.

На початку свого шляху кравчиня мала побоювання, що її вироби не купуватимуть. Впевненість у своїй справі їй принесли перші відгуки від клієнток і фотографів.

“Спочатку я дуже дешево брала за свою роботу. Була не впевнена у собі взагалі. А потім поступово пішли замовлення: один корсет замовили, потім повернулися, потім ще нові замовлення. І так впевненість почала з’являтися. Потім моя подружка-фотографка зробила мені фотосесію для розвитку в соцмережах. Потім я говорила зі ще одним фотографом, він поляк. І він був першим після мого хлопця, який сказав: “Ось ти шиєш, шиєш, а почни продавати”. Я кажу: “Та кому це треба?”, а він: “Як це кому? У мене багато знайомих, які цінують і купують такі вироби”. І справді, як виявилось, у Польщі дуже популярний апсайклінг, коли дають друге життя речам, одяг і прикраси ручної роботи. Мені здається, тут це навіть більше цінується, ніж у нас. Я ніколи не мала від поляків питання, чому така ціна або нарікання, що мої корсети дорогі. Навпаки, дехто навіть вважає, що це дешево”, — каже власниця бренду.

Чи важко вести бізнес у Польщі

Назва бренду RII&LII символічна. RII — це її кіт, який постійно поруч коли вона шиє, та LII — скорочене ім’я, яким дівчину називала близька подруга з України.

Бренд офіційно зареєстрований у Польщі, підприємиця має фірму. Майже всі процеси вона веде сама: веде сторінку бренду, приймає і відшиває замовлення, спілкується з клієнтами, запускає рекламу, відшиває речі на зйомки. Щоб контролювати фінансові процеси, власниця бренду має бухгалтера.

На початку роботи, як згадує Єлизавета, було важко знайти сировину. Ідеальні для своїх виробів тканини вона шукала шляхом багатьох проб.

“Оскільки я вчилася шити корсети на українських курсах, викладачка радила де все купувати в Україні. А я у Польщі, і мені невигідно замовляти з України, бо я двічі платитиму податок, якщо подаватиму це як витрату на фірму. Тому довелося шукати тут. Це було дуже довго і складно, бо немає нікого поряд, хто б підказав. У мене стільки тканин було куплено і викинуто, стільки витрачено грошей… Це тепер я знаю, що коли входиш у швейну справу, головне – не починати скуповувати все. А тоді я думала, що потрібно купувати багато тканини і багато кольорів, щоб завжди, коли клієнт напише, воно було. Чомусь був страх сказати, що в мене немає якогось кольору чи тканини. Думала, що так втрачу клієнта. Але згодом це все пройшло. Я зрозуміла, що клієнт може обрати й іншу тканину, якщо справді захоче корсет, або повернеться пізніше”, — каже Єлизавета.

Своє робоче місце кравчиня облаштувала вдома. Працює вона лише з індивідуальними замовленнями, шиє корсети за параметрами замовниць. Комунікація з клієнтками переважно проходить онлайн, Єлизавета консультує їх та допомагає правильно зняти мірки. Буває, що дівчата приїжджають і особисто. Переважно це наречені.

“Я не позиціоную себе як унікальний бренд. Він цінний, бо все це створює одна людина. Це не якась корпорація, велике виробництво, це не шиється десь у Китаї. Все це індивідуально. Тобто ти, як клієнт, можеш бути впевнений, що одна людина приділить тобі увагу і займеться твоїм замовленням”, — зазначає власниця бренду.

Мета — розкривати жіночу красу

Слоган бренду RII&LII — Feminine art (у перекладі з англійської — мистецтво жіночності). Його Єлизавета Кантор обрала невипадково. Вона хоче, щоб усі дівчата відчували себе красивими, а корсети і сукні якнайкраще можуть підкреслити жіночу красу. За цим стоїть і особиста історія кравчині.

“У повсякденному життя я виглядаю як пацанка — люблю оверсайз, щось велике і об’ємне. Раніше я не любила свою статуру, була невпевненою в собі, а потім, через фотографію, у мене прокинулась любов до себе, як до дівчини. Після перших фотосесій я побачила, як люди бачать мене зі сторони і подумала, що “а й справді, я красива”. Потім пошила собі перший корсет. Одягнувши його, там одразу така гарна зона декольте, така витончена фігура. Я і сама відчула себе красивою, і компліменти від коханого хлопця отримала. Потім, коли я почала продавати корсети на Vinted, то дівчата писали, що одягли мій корсет і почуваються впевненіше. Весь цей час, що я їх створюю, дівчата пишуть, що мої корсети допомагають відчувати себе привабливішими. Тому мені подобається їх шити. Я хочу, щоб дівчата не соромилися своєї краси і проявляли її”, — каже Єлизавета Кантор.

Своїми улюбленими замовленнями бахмутянка вважає ті, які робили чоловіки для своїх жінок. Єлизавета каже, що їй було приємно взяти участь у здійсненні мрій дівчат.

“Таких історій було лише дві, але я б хотіла, щоб це було частіше. У мене робили замовлення хлопці для своїх дівчат, і для мене це було супер відповідально та приємно. Я писала листівки від руки для дівчат, допомагала зробити справді класний сюрприз. І було дуже приємно, що потім відгуки хороші приходили, і ці клієнтки поверталися до мене, бо, напевно, зіграла ось ця емоція. Знаю, що останнім часом багато дівчат мріють про такий сюрприз: отримати від хлопця чи чоловіка коробку з підписом “Хочу тебе бачити в цьому на побаченні”. І якраз ці замовлення були з цієї серії. Мені було вдвічі приємно, що я можу здійснити чиюсь маленьку мрію і дотична до такого моменту”, — згадує Єлизавета Кантор.

Трепетно кравчиня ставиться і до весільних замовлень. Їх вона теж супроводжує листівками. Каже, що є дівчата, які замовляють корсети не вперше, і найбільша радість — коли дівчина після кількох замовлень замовляє образ на весілля.

Вартість корсетів бренду Rii&Lii залежить від складності роботи. Найдешевші корсети коштують від 480 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — 5700 гривень). Вироби високої складності, наприклад з мереживом ручної роботи, можуть сягати 1100 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — близько 13 000 гривень). Переважна більшість замовлень надходить з Польщі, але можна зробити замовлення з інших країн Європи чи України. За словами крачині, в Україну рідко замовляють корсети, бо український ринок має багато таких пропозицій.

Читайте також:

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!