70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, а його фото порівнюють з кадрами зруйнованих європейських міст після Другої світової війни. Тисячі людей тепер не мають дому, їх місто окуповане росіянами, ворог назвав це “звільненням”. Бахмутян “звільнили” від житла, від близьких, від шкіл, від улюбленого парку й річки. Розкидані по Україні та світу — люди намагаються заново почати життя, почати з того, що купити нову виделку й ложку, бо нічого не залишилося, все знищила росія. Але купляють люди небагато — а раптом тікати від росії доведеться знову, куди ж набирати це все у нове життя?

Як люди намагаються знайти новий сенс життя і пристосуватися до нових умов, хто в цьому допомагає, розказуємо на прикладі вимушеної переселенки Вікторії Бабич. Жінка вже два роки живе у Хмельницькому.

Бахмут напередодні війни: “Відчуття було, що щось буде”

Бахмут ще до початку Великої війни був прифронтовим містом, сюди у 2014 році, після окупації частини Донеччини їхали люди з Горлівки, Донецька, Шахтарська. Напередодні повномасштабного вторгнення, каже Вікторія, було хвилююче відчуття, що щось буде, щось лихе. А коли зранку 24 лютого 2022 року, жінка побачила, що росіяни бомблять усю країну, зрозуміла — це не жарти, на дворі — війна.

“Коли все почалося, я зрозуміла, що це більший масштаб, більша трагедія. Спочатку була надія, що це таке масштабне залякування”, — пригадує жінка, але її сподівання не справдилися.

Евакуація з Донеччини й точка неповернення

Майже з перших днів у Бахмуті почалася евакуація, спершу вивозили жінок з дітьми та людей старшого віку. Вікторія також вирішила виїздити, у стані шоку жінка розуміла — насамперед має рятувати дітей. Чоловік героїні на той час залишився у Бахмуті, родина вірила: мене трохи часу й вони повернуться додому. З собою жінка взяла документи, пляшку воду й трохи хліба. Все життя вмістилось у рюкзак.

Страшною зупинкою потяга по дорозі до столиці, став Харків, каже Вікторія. Місто щільно обстрілювали росіяни, вагони переповнені людьми хитало. Провідники просили людей вимикати світло, телефони, зашторити вікна, атмосфера була гнітюча. Ось так минули перші дні війни у спогадах героїні.

“Потім людей почали потроху запускати на перонах. Ми підлягали уночі, це був березень, лютий мороз, а люди йшли просто в капцях. Люди, які їхали з нашого регіону (ред. Донеччина) вони брали з собою домашніх тварин у переноски, там в коробочки, а люди, які сідали у Харкові, несли тварин на собі, контужених тварин”, — каже Вікторія Бабич.

Жінка з мамою та дітьми приїхали до Хмельницького. Розгублені та налякані, вони не знали міста й не знали що робити далі. Допомогли зорієнтуватися жінкам волонтери, вони підказали, що треба їхати до штабу, який організувала Хмельницька міська рада, й реєструватися. Там жінки та діти вперше нормально поїли, польова кухня роздавала гарячі обіди. Вікторії з дітьми та її мамі знайшли тимчасове житло. Трохи оговтавшись від шоку, жінка зрозуміла — з Бахмута треба вивозити лежачу бабусю. Її доставили до Дніпра волонтери, а звідти до Хмельницького, жінки почали шукати житло, а це було нелегко.

Облаштувавшись на новому місці, Вікторія шукала роботу, довелося починати спочатку. Зараз жінка працює нянею.

У жінки не залишилося жодної фотографії, а все, що було у Бахмуті росіяни обернули на попіл. Від початку Великої війни вже пройшло два роки, бахмутянка каже, що попри цей час не всім вдається адаптуватися. Особливо важко переживати свята.

“На Великдень тут люди збираються, йдуть на кладовища, поминають своїх близьких, а у тебе немає такої змоги. Й чи колись буде ми не знаємо”, — каже Вікторія, й не може стримати сльози.

Пошук роботи та гуманітарна допомога очима переселенців

Знайти роботу в Хмельницькому, жінці допомагали знайомі. Крім Центру зайнятості вона не знає, інших організацій, які б допомагали переселенцям шукати вакансії. Вікторія додає, що на базі штабу міськради ВПО, раз на кілька місяців видають продуктові набори, на початку війни — їх видавали раз у місяць. Важко сказати чи вистачає такої допомоги, каже бахмутянка. Вона пояснює, що якщо це людина, яка може працювати й придбати щось сама, то допомоги вистачить, але якщо це пенсіонер/пенсіонерка — то це вже під питанням.

Бахмутянка додає — велику допомогу надавав центр “Рокада” та фонд “Карітас”, а також “Клуб рибалок України”. У Хмельницькому цей клуб релокувався з міста Краматорськ. Організатори допомагають проводити заходи для ВПО, надають психологічну підтримку. Також переселенцям допомагає місцевий “ТатоХаб”.

Ці об’єднання, каже Вікторія, роблять так, що щоб ВПО не відчували себе ізольованими чи самотніми.

“Є організації, які влаштовують безплатні курси мови, навчають швачок або масажистів. Якщо шукати, то можна знайти”, — каже бахмутянка.

На її думку, місцевим та переселенцям для того, щоб порозумітися насамперед треба усвідомити, що всі навколо — це люди зі своїми вадами.

“Вивчайте, як треба поводитися з людьми, які пережили воєнні дії, окупацію, страшні події, втрату. Цьому треба вчитися, розмовляти з тими, хто нас боронив й боронить, завдяки яким ми маємо змогу спати, їсти та дихати. Не тому, що вони якісь інші, а тому, що вони більше чутливі. Треба дати собі знання та раду, й дати іншим час”, — радить героїня.

Сини Вікторії по-різному сприйняли досвід евакуації. Молодший син жінки навчається дистанційно у Бахмутській школі, а на наступний рік хоче піти у школу в Хмельницькому. Бахмутянка каже, що попри те, що однокласники сина живуть далеко одне від одного — діти дуже дружні й переживають одне за одного.

Як “ТатоХаб” допомагає переселенцям?

Вікторія у своїй розмові згадувала за допомогу від “ТатоХаб”, тож ми звернулися до Єгора Рибака що його очолює, водночас він голова Хмельницького осередку “Клуб рибалок України”, який раніше базувався у місті Краматорськ. Два волонтери клубу загинули під час удару росіян по вокзалу.

Примітка. ТатоХаб — це всеукраїнська мережа просторів для чоловіків, які вже є батьками або планують татівство. Від початку повномасштабного вторгнення організація активно допомагає переселенцям. У співпраці хабу допомагає Донецька ОВА та міська рада Хмельницького.

“ТатоХаб у Хмельницькому я ділю на два напрямки відкритий та психологічний. Перший можна назвати фестивальним, це коли ми влаштовуємо заходи для всієї родини. Це найважливіший аспект, який дуже важливий для внутрішньо-переміщених осіб, це інтеграція, спілкування. У нас є багато кейсів, коли переселенці починали знайомитись один з одним на таких великих фестивалях, заводили друзів, навіть коли переїжджали у іншу область, чи поверталися додому на деокуповані території”, — каже Єгор Рибак.

Примітка. На базі простору “ТатоХаб” працює також “ДонеччинаХаб”, тут надають допомогу для всіх донеччан. Йдеться про видачу на перших етапах гуманітарної допомоги, зокрема продуктових наборів та побутової хімії, засобів для особистої гігієни. Крім того, людям надають юридичну допомогу.

Що стосується психологічного напрямку, то це більш камерний формат роботи. Ці заходи розраховані на 10-15 осіб, до яких залучають психологів. Але також влаштовують й майстер-класи. Тішить те, каже Єгор, що люди стали більш серйозно ставитись до ментального здоров’я.

“Ми вже навчились, коли ми порізали руку — ми біжимо її мити, обробляти антисептиком, бинтувати. Ми піклуємось про своє фізичне здоров’я, проте ментальне теж важливе. Люди зараз більш відкриті до цього”, — розмірковує чоловік.

Успішну роботу “ТатоХабу” допоміг налагодити принцип “рівний-рівному”. Єгор пояснює, що їхня команда сама є переселенцями/переселенками, тож це допомогло підвищити довіру від інших ВПО. Водночас у всіх внутрішньо переміщених осіб дуже різні історії, й навіть переселенці не завжди можуть до кінця зрозуміти одне одного.

“Наприклад, є переселенець у якого залишилося житло, а є людина, яка також переселенець — але в нього немає житла. Хтось може забрати мікрохвильову духовку з міста, а хтось вже ні, бо місто окуповане/зруйноване. Вони розуміються один з одним, проте вони звісно усвідомлюють й те що у них різні історії”, — пояснює голова “ТатоХабу”.

Та додає, що наразі переселенці у Хмельницькому складають орієнтовно 10% міста. Тут допомога ВПО налагоджена, однак не всім переселенцям/переселенкам так пощастило, пояснює Єгор Рибак. Є громади, де люди не знають, що таке допомога. Чоловік переконаний, що там де ВПО отримують підтримку з часом помітно покращення життя не тільки для самих внутрішньо переміщених осіб, але й для місцевих.

“Популістично це звучить чи ні, але коли громада починає триматися за переселенців, які знаходяться тут — вони розуміють, що це найбільший ресурс, який вони зможуть залучити, це краще, ніж якби знайти родовища нафти”, — пояснює співрозмовник.

На думку Єгора Рибака, місцевій владі, яка стала приймаючою громадою для ВПО потрібно особливо зважати на дві основні категорії, це люди, які вже не мають куди повертатися, та люди, які не хочуть повертатися з різних причин. Бо саме тут постає задача — максимально ефективно інтегрувати їх у нову громаду.

Карітас Хмельницький допомога ВПО

Карітас — це ще один центр допомоги переселенцям та один з тих благодійних фондів, який активно допомагав ВПО з початку повномасштабної війни. У Хмельницькому БФ “Карітас Хмельницький УГКЦ” очолює отець Іван Данкевич.

У розмові з нашими журналістами, чоловік пригадує, працівники фонду майже 24/7 допомагали ВПО гуманітарно: їжа, ліки, гігієна, одяг. Адже більшість людей, які були змушені тікати від війни — не встигли взяти з собою нічого. Як вище розповідала бахмутянка Вікторія, на це банально не було часу.

“У нас працювала кухня, де ми готували обіди, потім їх розвозили по тих місцях, де жили внутрішньо переміщені особи. Це шелтери, гуртожитки. Тому, що на початках, коли людина тільки приходить — вона не має засобів на існування. Ми старалися допомогти. Після того, як втамували фізичний голод, з’явилася потреба у іншому, психологічній підтримці. Дати їсти — це добре, але допомогти психологічно, допомогти адаптуватися, звикнути…”, — каже отець Іван.

Й додає, що психологи фонду працювали не тільки з переселенками/переселенцями, але й з місцевими, аби допомогти обом сторонам знайти спільні рішення, можливості.

Також “Карітас” оголошував гранти на підтримку бізнесу, аби люди, які покинули своє житло, роботу, регіон — мали шанс забезпечити себе й родину.

“Найбільша потреба людини, коли вона переходить у якусь депресію чи неспокій — це зайнятість. Бо людина перебуває у такому просторі, й тоді приходять різні думки, бажання, які відривають людину від реальності”, — розмірковує священник.

Допомога переселенцям від міськради у Хмельницькому

Приймальня Хмельницької міської ради також долучилися до розмови, журналістці Бахмут IN.UA розповіли про те, як місцева влада опікується ВПО.

Контакти міськради Хмельницька:

• відділ роботи із зверненнями громадян за телефоном (0382) 70-37-82 або електрона пошта: [email protected], режим роботи: з 8-00 до 17-00, перерва на обід з 12-00 до 13-00;
• ЦНАП – за телефонами (0382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, графік попередній;
• письмові звернення – за телефонами (382) 76-58-61, 70-27-91, 70-27-93, з 8-00 до 16-00, крім вихідних.

На початку вторгнення, місто не було готове до такої кількості людей, пригадує пані Оксана Шутяк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради, тому переважно прибулі винаймали житло. Кілька днів дозволяли переночувати у реабілітаційному центрі, а далі місце потрібно було звільняти, аже прибували інші переселенці.

Водночас додає співрозмовниця з 2014 року місто вже говорило про план забудови, де могли б жити ВПО. Цей проєкт реалізували, а на початок 2020 року навіть встигли видати житло з фонду. Пріоритетним є забезпечення житлом військовослужбовців, учасників бойових дій.

“Можу сказати, що внутрішньо переміщені особи у місті вже соціалізувалися, отримали бази проживання в різноманітних центрах. Бо і школи, і всі інші заклади намагалися побудувати якесь тимчасове житло”, — каже Оксана Шутюк.

З роботою ВПО допомагає Центр зайнятості, тут люди можуть отримати й виплати і водночас роботодавець заохочений можливістю не сплати податків або компенсацій за те, що він візьме на роботу ВПО.

“Зараз питання інше, чи всі ВПО бажають влаштовуватися на офіційну роботу, через воєнний стан, можливо, є категорія осіб, які уникають якоюсь мірою офіційної праці. Чоловіки, частіше працюють неофіційно і не дуже бажають вставати на облік, а з жінками ситуація краща”, — додає пані Оксана.

Загалом у Хмельницькому внутрішньо переміщених осіб налічують близько 31 тисячу, з них допомогу на проживання отримують близько 40%, через скорочення критеріїв на виплати ВПО. Водночас у приймальні зазначають, що намагаються силами громади підтримувати переселенців та переселенок.

“У нас багато громадських організацій, які працюють безпосередньо з внутрішнім приміщеними особами, напряму з ВПО працює штаб. Нещодавно його перемістили ближче до відділень ЦНАПу, управління праці, пенсійного фонду і інших таких державних установ. Також у нас є матеріальні програми допомоги внутрішньоприміщеним особам, від місцевого самоврядування”, — пояснює Оксана Шутюк, завідувачка сектору прийому громадян управління праці та соціального захисту населення Хмельницької міської ради.

Міськрада співпрацює і з центром “Я, Маріуполь” та благодійним фондом “Рокада”. А у громадській приймальні міста ВПО можуть отримати психологічну допомогу, чи юридичну консультацію.

У територіальному центрі Хмельницького, що на вулиці Перемоги, 7 також видають продуктові набори, засоби гігієни та одяг. Допомогу надають не тільки для дорослих, але й для дітей. Минулого року для школярів та дошкільнят організували набори канцтоварів та навіть парти за потреби.

Послуги реабілітації для вимушених переселенців в Хмельницькому

Переселенці, які приїздять до Хмельницького користуються також послугами реабілітації у місцевому центрі за адресою вулиця Зарічанська, 14, 4.

“У центрі можна отримати всі засоби реабілітації. Тобто не потрібно давати заявку в управління соцзахисту на отримання крісла колісного, візка чи милиці. У нас були дві жінки нещодавно, з мінно-вибуховими травмами, тож вони окрім матеріальної допомоги, мали можливість отримати ще й бандажі. З такими травмами до нас зверталися 4 людей, та ще 6 дітей”, — пояснює Оксана Шутяк.

Матеріальна допомога ВПО та все що її стосується можна також отримати, звернувшись із заявою на міського голову або на заступника, відповідно до реабілітаційної програми для ВПО. Її сума від 2 до 7 тисяч гривень.

Психологічна підтримка ВПО

Для переселенців також діють програми психологічної підтримки від громадських організацій, зокрема з цим працюють на базі центру “ЯМаріуполь”.

“Клімат і комфорт цих заходів, ну, неймовірно, такий позитивний. Я завжди там заряджаюся, тому що я до внутрішньоприміщених осіб відношуся з великою пошаною, з бажанням бачити цих людей в нас в місті”, — додає представниця міськради.

Та пояснює, що переселенці та переселенки — це й про залучення людського ресурсу, гарних фахівців з робітничих та торгових спеціальностей, це бізнес та обмін досвідом, тому місто намагається підтримувати внутрішньо переміщених осіб.

Як у Хмельницькому працює Рада ВПО?

У Хмельницькому також працює Рада ВПО, її створили 6 квітня 2024 року. У складі налічують 24 особи, із яких 7 осіб це представники місцевої влади, а 13 — це переселенці, серед внутрішньо переміщених осіб є представники Харківської, Донецької, Луганської, а також АРК Крим. Ще 4 осіб — це представники різних ГО.

У коментарі журналістам, Слов’ян Ількович, начальник міського департаменту соцполітики, каже, що члени ради комунікують з переміщеними особами зі своїх громад через соцмережі.

“У кожного з членів Ради ВПО є свої телеграм-спільноти у яких налічується певна аудиторія осіб з їх областей, члени таким чином доносять інформацію, яка розглядається на засіданнях. Також у раді відбулося виїзне засідання, де було запрошено внутрішньо переміщених осіб для надання консультацій та інформування про медичні, освітні, культурно-просвітницькі послуги в громаді”, — пояснює посадовець.

За час свого існування Рада ВПО ухвалила кілька важливих рішень:

• переселенці/переселенки взяті на облік на території громади, можуть без обмежень, з правом голосу, брати участь в усіх формах участі громадян у місцевому самоврядуванні;
• налагодили співпрацю з хабом для ВПО “Допомога поруч”;
• створили Facebook-сторінку та окремий підрозділ Координаційної ради з питань внутрішньо переміщених осіб на сайті міськради;
• затвердили порядок формування фонду житла, призначеного для ВПО;
• провели форум для переселенців/переселенок, до якого доєдналися 100 людей.

У підсумку Оксана Шутяк додає, що місто намагається дати ВПО можливості, адже розуміє важливість людського ресурсу.

“Ми сподіваємося, що до нас зайде бізнес, навчальні заклади тощо. Через дорогу від моєї громадської приймальні вже перебуває Херсонський національний університет і Харківський переїхав до нас, авіаційний. Тобто, так я бачу, що, не так все й легко, як би ми хотіли. Втім я позитивно дивлюся в майбутнє і вірю, що ВПО в нас соціалізуються і будуть проживати”, — підсумовує пані Оксана.

Сама ж бахмутянка, Вікторія Бабич каже, що планувати життя, майбутнє, довше ніж на кілька днів вперед — зараз не вдається, адже немає розуміння, що ж буде завтра. Тому Вікторія, як й багато інших, живе “тут й зараз”. Цьому вона навчилася завдяки допомозі психологів: цінувати моменти, помічати дрібниці, як от запах кави, каже посміхаючись Вікторія.

“Жити “тут й зараз” мені дуже допомога психологиня з благодійного фонду “Рокада”, вона саме переселенка з Краматорська. Ця людина врятувала багатьох. Бо спочатку мені здавалося, що я так само зруйнована, як й Бахмут, була надія повернутися, але з кожним днем вона гасла…Як то кажуть, попіл ще гарячий, але надії вже немає”, — говорить бахмутянка.

Повернутися до життя жінці допоміг й спорт, Вікторія займається йогою, дихальними вправами, але найбільше надає сил та віри — сім’я та діти. Здобутками своїх синів жінка щиро пишається, маленькими й великими. Діти допомагають ще раз пережити зворушливі моменти — перше кохання, останній дзвоник, з посмішкою підсумовує пані Вікторія.

А на останок радить не боятися говорити про свої відчуття іншим, казати, що вам боляче чи страшно у новому місті — це нормально. Не потрібно закриватися.

Примітка. “Матеріал створено за підтримки “Media Lifeline Ukraine”.

Читайте також:

• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 класу, коли Кирило вирішив самостійно написати і зняти виставу до Дня Святого Миколая. Заручившись підтримкою педагогів, Кирило Пономаренко згодом став Президентом учнівського самоврядування Бахмута і разом з однолітками втілювали різні проєкти. Зараз Кирило студент і готується представляти Донецьку область на міжнародному рівні.

Про своє лідерство в учнівському самоврядуванні, реалізовані проєкти та плани на майбутнє Кирило Пономаренко розповів редакції Бахмут IN.UA.

Історія Кирила Пономаренка

Кирило все своє дитинство провів у рідному місті, навчався у школі №7. У березні 2022 року, коли хлопцю було 14 років, його родина була змушена евакуюватися. Виїхати вирішили до Вінниці, де Кирило проживає і дотепер. 

Хлопець каже, що продовжує любити своє рідне місто і плекає про нього теплі спогади.

“Я не можу нічого поганого сказати про Бахмут, тому що маю про нього тільки позитивні емоції і теплі спогади. Це неймовірне, зручне місто. Місто можливостей, яке розвивалося б, якщо не війна. Я вважаю, що це дійсно було місто європейського стандарту”, — згадує Кирило.

Попри переїзд школяр продовжував навчатися у своїй рідній Бахмутській школі №7, хоч і перехід на онлайн-навчання був непростим. Адже саме у стінах цього навчального закладу Кирило робив свої перші кроки як лідер: брав участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах, святах і виставах. Перший поштовх до створення чогось нового хлопець відчув у 7 класі.

“Це було перед Святим Миколаєм. Тоді я цікавився відеозйомкою, монтажем і якось сидів та подумав: “Треба зробити якусь святкову сценку в школі”. Хотів спробувати себе як режисер, актор і відеооператор. Це відбулось просто в моменті, у мене виникла ідея написати сценарій до Дня Святого Миколая. Я подзвонив до своєї класної керівниці, запропонував це і вона погодилась. Я так загорівся ідеєю, що буквально за один вечір написав сценарій. Звичайно, він потребував великої координації, адже він був написаний трохи незв’язно, незрозуміло, але я в такий спосіб вчився, опановував нові навички”, — розповів Кирило Пономаренко.

Цю роботу юнак вважає своїм першим лідерським проєктом, адже саме тоді він зміг об’єднати однолітків, щоб реалізувати свій задум.

“Це взагалі був перший досвід, коли я вперше об’єднав таку велику кількість людей до дії і ми змогли разом це зробити. Знімали це у школі. Там була велика гримерка з костюмами, ми переодягалися в різні образи і грали як справжні актори. Так моя спонтанна ідея виросла у справжню дитячу театральну виставу. І це для мене тоді було найкрутіше, що я зміг зробити”, — згадує хлопець.

Перелаштування діяльності і президентство

До війни Кирило разом з однолітками зняли ще не одну виставу до різних свят. Було багато планів на майбутні заходи, але почалась повномасштабна війна. За словами Кирила, він тоді відчув, що все те, що робив до цього, в один момент стало непотрібним.

“Кому тепер потрібні мої сценки?” — думав хлопець.

У цей момент школярів підтримала педагогиня-організаторка, яка запропонувала шкільному самоврядуванню змінити формат діяльності.

“Десь через тиждень чи два після початку війни наша педагогиня-організаторка написала, що потрібно підтримувати військових. І от тоді я почав оживати, я зрозумів, що моє самоврядування продовжується, але воно переросло в новий етап. Тому ми підлаштувалися під сьогодення: підтримували воїнів, волонтерські акції, писали листи тощо”, — каже Кирило Пономаренко.

Окрім підтримки воїнів, школярі зрозуміли, що потрібно підтримувати і своїх однолітків. Тому започаткували проєкти “Евакуація” та “Сам собі психолог”.

“Проєкт “Сам собі психолог” був створений для того, щоб стабілізувати емоційний і фізичний стан людини. Бо деякі люди бояться йти до психологів, розповідати іншим про свої проблеми чи переживання. І цей проєкт направлений на те, що ти можеш включити відео, помедитувати і отримати розуміння, що життя продовжується. Ми робили відео, щоб рятувати людей від переживань, втоми, смутку, і вони дійсно допомагають. Проєкт “Евакуація” був створений, щоб показати, що самоврядування і учні навіть в умовах війни залишаються разом. Ми робили репортажі з Фінляндії, Вінниці, Дніпра, Німеччини, Полтави, Києва, Закарпаття, Австрії, Італії. І це дійсно класно. Адже ти пізнаєш світ онлайн і бачиш, як люди продовжують жити і реалізовувати себе в інших країнах, традиціях та культурах”, — розповів Кирило.

Крім активної діяльності у школі, Кирило також навчався в Бахмутському міському Центрі дітей та юнацтва. Якось викладачка запропонувала хлопцю подати свою кандидатуру на посаду Президента учнівському самоврядування Бахмута.

“Я одразу ж почав підготовку до виборів: треба було зробити презентацію і захистити її. Ми виходили в Google Meet, нас слухали онлайн, і це було доволі важко через технічні моменти. Але ми це зробили і мене обрали Президентом учнівського самоврядування Бахмута. І я ніколи не шкодував про це, адже здобув новий досвід. Ця посада навчила мене тримати себе в руках, я став більш дисциплінованим, відповідальним, навчився комунікації з людьми. Оскільки ти постійно виходиш на якісь форуми, представляєш місто, захищаєш інтереси самоврядування, навчальних закладів. Ця посада дає такий досвід, який, я вважаю, знадобиться кожному, хто хоче себе реалізувати в житті”, — каже бахмутянин.

На посаді Президента учнівського самоврядування Кирило Пономаренко був два роки. Його термін спливає наприкінці грудня 2025 року. Також він був очільником Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування, і в листопаді 2025 року склав повноваження.

За цей час команда школярів під лідерством Кирила встигла реалізувати не один проєкт, пов’язаний з волонтерством і творчістю. Головною метою їх проєктів було об’єднання бахмутян.

“Один з найголовніших проєктів, якими пишаємось я та моя команда — це, напевно, проєкт “Бахмутська сім’я”. Історія цього проєкту доволі цікава. Спочатку він був створений на базі школи, просто як шкільний проєкт. Ніхто навіть не думав про те, що він вийде за межі школи. Але згодом до нього почали приєднуватись інші школи, групуватися учні, вчителі. Так великою бахмутською родиною ми почали створювати спільні ініціативи. Цей проєкт стає майданчиком для реалізації будь-кого, хто потрапляє до нашої сім’ї. Він може реалізувати свою ідею, отримавши підтримку”, — розповів Кирило.

У межах проєкту “Бахмутська сім’я” школярі за підтримки учнівської громади реалізують свої ідеї та проводять творчі конкурси. Один з таких — “Бахмутобачення”, який є аналогом всесвітньо відомого “Євробачення”. Конкурс об’єднує талановитих дітей та підлітків Бахмута, які можуть показати свої таланти на велику аудиторію.

Президент учнівського самоврядування каже, що найголовнішим викликом у роботі для нього є війна. Адже дистанційний формат навчання не дає в повній мірі реалізувати задумане. Нелегкою є і комунікація зі школярами, адже до кожного потрібно знайти підхід.

“Напевно, найголовніший виклик — це дистанційне навчання, оскільки ми не можемо реалізувати ті проєкти, які задумали. Бо ти онлайн, не маєш певних ресурсів і втрачається живий зв’язок. Тому деякі проєкти в голові з’являлися, але ми розуміємо, що в умовах дистанційної роботи ми це не можемо зробити. Звісно, впливають і відключення світла, і постійні тривоги. А ще особисто для мене було складно працювати з новою командою, бо вона була сформована раніше, а я просто очолив її. Тому було важливо знайти підхід, адже у кожного свої погляди. Сотні людей, думок, пропозицій, і моя мета, як очільника — об’єднати всіх і зробити так, щоб вони не сварилися і вірили в себе. Як лідер, я помітив, що дуже важливо надихати інших, у важливий момент говорити: “Ти все зможеш, ми в тебе віримо, ти вже переможець сам для себе”, — ділиться юнак.

Кирило Пономаренко представлятиме Донеччину на міжнародному рівні

Кирило Пономаренко вже завершив навчання у школі. 9 класів він вчився у своїй рідній школі №7, а 10-11 класи — у школі №24. Своє навчання юнак продовжив у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.

Будучи студентом, бахмутянин продовжує активну громадську діяльність. Нещодавно його обрали представником Донеччини на Міжнародній асоціації позашкільної освіти. Він братиме участь у конференціях, доповідях, спільних проєктах з лідерами інших регіонів. Також, за можливості, Кирило представлятиме освіту Донеччини європейським партнерам.

“Мій головний меседж — це те, що Донеччина була, є і буде Україною і вона не чекає “освободітєлєй”. Я хочу, щоб мої колеги із заходу та центру України розуміли, що донеччани не чекають росію, а намагаються робити все для відбудови вільної та єдиної України. Також, звісно, запланована активна робота, втілення креативних ідей, деякі з яких ми вже запланували, але поки тримаємо в таємниці”, — каже хлопець.

У планах Кирила Пономаренка — пов’язати своє життя з економікою та політикою. В цьому йому, як він вважає, допоможе лідерський досвід, який він здобув під час шкільного життя. Дітям і підліткам він радить пробувати свої сили в учнівському самоврядуванні, адже це цінний досвід для подальшого життя.

“Ви це робите не для когось, а для себе. Беручи участь у конкурсах чи шкільних проєктах, ви розвиваєте свої навички, вміння. І це не для “галочки” у школі, а для себе. Спочатку я теж боявся. Якщо, наприклад, подивитися наші старі відео, то я дуже боявся камери. Але потім зрозумів, що я живу для себе і я це роблю, щоб бути активним. Ніколи не бійтеся і робити помилки, адже навіть вони — це досвід. Використовуйте всі можливості, які у вас є, щоб голосно заявити про себе і проявити свої таланти чи лідерські якості”, — порадив Кирило Пономаренко.

Не забуває бахмутянин і про Донецьку обласну раду лідерів учнівського самоврядування. Він буде координатором нового складу ради і допомагатиме школярам своїм досвідом. До речі, очолила раду школярка Анна Павленко з Бахмута. Раніше редакція публікувала її історію.

Читайте також:

• Бахмутський школяр виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні
• “Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!