У 2024 році просування росіян на окремих ділянках значно пришвидшилось. Карта бойових дій Донецької області все більше вкривалась маркуванням — окуповано. Так аналітичний ресурс Deep State маркує захоплені росіянами території. За 2024 рік 105 сіл/селищ та 6 великих міст помаркували на карті Донеччини червоним.

Редакція проаналізувала, скільки міст та сіл перейшли під російський контроль в 2024 році.

Січень

Перша половина січня 2024 року пройшла, в порівнянні з іншими місяцями, менш активно. Змін на фронті не фіксували. Вже 18 січня з’явилася інформація про фактичну окупацію села Веселе, на Бахмутському напрямку. Але її не підтверджували остаточно.

З 19 по 21 січня починаються активні просування росіян в Авдіївці, окупанти захопили територію ресторанного комплексу “Царська охота”. Російські війська займали позиції в приватному секторі.

Січень  — 0 міст окуповано, 0 сіл окуповано.

Лютий

На початку лютого росіяни починають формувати котел у Авдіївці. Просуваються також східніше Часового Яру. В середині лютого до Авдіївки перекидають 3 ОШБр для стримування ворога, місто обороняється. 16 лютого росіяни виклали знімок з російським прапором з району Авдіївської залізничної лікарні та міського парку. 17 лютого Олександр Сирський, Головнокомандувач ЗСУ повідомив, що Сили Оборони залишили Авдіївку. 

Бої за Авдіївку тривали практично з перших місяців вторгнення. Місто оборонялось майже два роки. В 2024 році росіяни захопили Авдіївський коксохімічний завод. Згодом стало відомо, що росіяни розстрілювали українських полонених на Зеніті. 22 лютого росіяни окупували н.п. Побєда. 24 лютого окупували село Ласточкине. 26 лютого підтвердили окупацію одразу двох сіл Степового та Сєверного.

Лютий — 1 місто окуповано, 4 села окуповано.

Березень

На початку березня важка ситуація біля села Іванівського, Бахмутського району. Росіяни почали заявляти про його окупацію, але це не відповідало дійсності. Тривають бої біля Тоненького та Орлівки. 

Березень — 0 міст окуповано, 0 сіл окуповано.

Квітень

3 квітня росіяни окупували село Водяне. Тим часом російська піхота вже починає заходити до крайніх осель Часів Яру. 9 квітня росіяни захопили західні околиці Первомайського. 10 квітня підтвердили повну окупацію села. 13 квітня росіяни захопили Богданівку. Почалось стрімке просування в Очеретиному. 26 квітня росіяни окупували одразу два села: Соловйове та Семенівку. 27 квітня під контроль рф перейшло село Бердичі.

Квітень — 0 міст окуповано, 6 сіл/селищ окуповано.

Травень

1 травня підтвердили окупацію двох сіл Керамік та Новокалинове. 4 травня окупували село Архангельське, на наступний день підтвердили й контроль рф над Котлярівкою, таким чином на початку травня росіяни вийшли на адміністративні межі селища Очеретине. 

В середині травня росіяни активізувались на Харківському напрямку, це було помітно за кількістю атак та захоплених населених пунктів там. 26 травня окупували село Уманське. Наступного дня підтвердили окупацію села Нейталове. 

Травень — 0 міст окуповано, 6 сіл/селищ окуповано.

Червень

6 червня росіяни окупували Іванівку. 10 червня під контроль рф перейшло село Іванівське, 14 червня — Новопокровське, 21 червня — Шуми. 23 червня повідомили про неповну окупацію Новоолександрівки.

Червень — 0 міст окуповано, 4 сіл/селищ окуповані.

Липень

4 липня ворог окупував села Сокіл та Восход, 11 липня армія рф окупувала Євгенівку. 14 липня повідомили про захоплення село Урожайне, 20 липня про село Роздолівка, 21 липня про село Прогрес, 27 липня про село Вовче.

Липень — 0 міст окуповано, 7 сіл/селищ окуповано.

Серпень

1 серпня підтвердили окупацію села Тимофіївка, увечері з’явилися дані про захоплення села Веселе, що східніше Гродівки. 7 серпня росіяни окупували Сергіївку. 13 серпня стало відомо одразу про три захоплених населених пункти: Лисичне, Іванівку та Свиридонівку. Наступного дня Желанне та Орлівка — теж перейшли під контроль рф. 17 серпня окупована Миколаївка. 20 серпня підтвердили окупацію трьох сіл: Межове, Скучне та Журавка.

22 серпня ще три села перейшли під контроль рф, йдеться про Комишівку, Завітне та Новожеланне. 26 серпня село Птиче теж опинилося  під контролем рф. 28 серпня ще два села на Донеччині захопили російські війська, це Мемрик та Калинове. 31 серпня окупували село Карлівку. У серпні значно зросла активність російських штурмів та просувань. Росіяни кинули сили на захоплення Донеччини.

Серпень — 0 міст окуповано, 19 сіл/селищ окуповано.

Вересень

1 вересня росіяни захопили Парасковіївку, 2 вересня Долинівку, 3 вересня Пречистівку, а 7 вересня село Невельське. 9 вересня під контроль росіян перейшло село Водяне, 12 вересня — село Лісівка. 14 повідомили про Галицинівку. 24 вересня окупували місто Українськ, а 29 — Маринівку. Останні дні вересня армія рф почала заходити у Вугледар.

Вересень — 1 місто окуповано, 8 сіл окуповано.

Жовтень

2 жовтня підтвердили окупацію міста Вугледар. 7 жовтня росіяни повністю окупували місто Красногорівку. 8 жовтня рф захопила село Желанне Перше. 10 жовтня одразу три населені пункти перейшли під контроль росіян, йдеться про Миколаївку, Красний Яр, Крутий Яр. 16 жовтня захопили село Острівське. 21 жовтня село Желанне Друге перейшло під контроль росіян. 23 жовтня село Новосадове, яке знаходиться на кордоні Донецької та Луганської області — окупували.

28 жовтня росіяни захопили місто Гірник. 30 жовтня під окупацією опинилося два села Богоявленка та Новоукраїнка. 30 жовтня підтвердили окупацію міста Селидове. В цей же день під контроль рф перейшли два села: Вишневе та Зоряне. Ворогу вдалось за жовтень захопити остаточно території 3 великих міст Донеччини.

Жовтень —  4 міста окуповано, 11 сіл/селищ окуповано.

Листопад

2 листопада росіяни окупували Ясну Поляну. 3 листопада ворог окупував Курахівку та Шахтарське. 5 листопада ворог окупував Степанівку, а 8 — Новоолексіївку.

Далі кілька днів підряд росіяни захоплюють села одне за одним: 14 — Іллінівку, 15 — Рівнопіль, 16 — Максимівку, 17 — Григорівку. 20 листопада під контроль рф перейшов населений пункт Нова Іллінівка, 22 листопада село Дальнє. Також окупували н.п. Катеринівку та Юріївку. 27 ворог окупував села Новоселидівку та Петрівку. 30 листопада росіяни захопили села Жовте, Пустинку та Роздольне.

Листопад — 0 міст окуповано, 18 сіл/селищ окуповано.

Грудень

1 грудня росіяни окупували село Берестки, 5 грудня — село Благодатне. 6 грудня під окупацію перейшли Новопустинка, Старі Терни, Іллінка та Новодмитрівка. 12 грудня ворог захопив селище Зоря.

14 грудня армія рф окупувала одразу 4 населені пункти: Веселий Гай, Єлізаветівку, Романівку, Новотроїцьке, Пушкіне. З середини грудня росіяни день за днем захоплювали село, так 17 грудня під контролем рф опиналось село Ганнівка, 18 грудня — Сонцівка, 19 грудня – Трудове, 20 грудня — Костянтинопольське. 24 грудня стало відомо про окупацію 3 сіл, це Макарівка, Сухі Яли, Зеленівка. 25 грудня ще два села, це Новооленівка та Сторожеве. 26 грудня під контроль рф перейшло село Українка.

Грудень — 0 міст окуповано, 22 сіл/селищ окуповано.

Загалом за 2024 рік, російська армія окупувала 105 сіл селищ та 6 міст. 

Найінтенсивніші бої ворога фіксували у серпні, листопаді та грудні, коли окупанти захопили найбільше територій. Січень та березень стали єдиними місяцями, коли росіяни не окупували жодного села чи міста.

Сили Оборони утримували кожну позицію попри переважаючу кількість противника та брак зброї. Про втрати українських військових на Донеччині – невідомо. Кожне село, селище та місто утримували та боронили від ворога українські військовослужбовці, даючи цивільним час на евакуацію.

Читайте також:

• Кримський фанат донецького “Шахтаря”: редакція ідентифікувала, хто позував на фоні зруйнованого Бахмута в грудні
• Автівки, ремонт доріг та медицина: найбільші закупівлі Бахмута і району в 2024 році
• Яку зарплату отримує влада Бахмута у 2024 році: огляд

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.

День Гідності та Свободи в Бахмуті

У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.

Архівний репортаж Бахмут IN.UA

Читайте також:

Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?

Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.

“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”

“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.

Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.

“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”. 

За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.

“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.

Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.

“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.

Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:

• блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
• відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
• неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
• повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.

“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.

“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“

Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.

“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.

За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.

“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.

Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося). 

Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.

На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.

“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.

Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.

Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.

“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!