Анна Яхонтова — бахмутянка, яка у 2022 році евакуювалась на Закарпаття разом з мамою і маленькою донькою. Після переїзду Анна не лише інтегрувалась у нову громаду, а й стала місцевою активісткою. Разом з іншими переселенцями та місцевими жителями вона працює в Раді з питань ВПО Вишківської ОТГ. Спільно вони ініціюють заходи для допомоги ВПО.

Про евакуацію з Бахмута, громадську активність та роботу в Раді ВПО Анна Яхонтова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Життя до війни і евакуація на Закарпаття

Анна Яхонтова родом з Бахмута. Вона проживала в місті до початку повномасштабної війни. Тут працювала, виховувала маленьку доньку. Також у житті Анни була громадська активність. Вона допомагала своїй матері, яка була волонтеркою громадської організації “Бахмут Український”, а також брала участь у різних патріотичних заходах.

“Моя мама з 2014 року була в “Бахмуті Українському”, вона активно волонтерила. А я їй потроху допомагала, оскільки багато часу не мала, я навчалась і працювала. Ми відвідували госпіталі, шили прапори, одяг. Також я брала участь у різних патріотичних заходах, малювала картини для виставок. На жаль, вони всі лишились у Бахмуті. Також я брала участь у створенні календаря “Генетичний код Бахмута”, на якому зображені наші місцеві жительки в етнічних українських костюмах. Загалом моя родина мала активну громадянську позицію”, — розповідає бахмутянка.

З Бахмута Анна Яхонтова разом з донькою і мамою виїхали в перший день повномасштабної війни. До Закарпаття вони доїхали не одразу.

“Ми спочатку виїхали до Запоріжжя, два тижні пробули там. Після новин про обстріл Запорізької АЕС ми вирішили їхати на евакуаційному потязі у Львів. Там теж пробули два тижні, а потім, коли до Львова почали прилітати ракети, ми опинились на роздоріжжі. Думали чи виїжджати за кордон, чи лишатися в Україні. І якраз тоді люди нам підказали їхати до Закарпаття, в селище де приймають переселенців. Так ми опинились у Хустському районі, в селищі Вишково. Тут ми й досі проживаємо в місці компактного поселення”, — розповідає Анна Яхонтова.

Адаптація на новому місці і робота в Раді ВПО

Бахмутянка згадує, що громада тепло зустрічала евакуйованих людей, тому адаптація на новому місці пройшла легко. Громада й до сьогодні допомагає мешканцям компактного поселення, де проживають ВПО. Тут поступово створюють більш комфортні умови.

“Звичайно на початку було складно, адже ти приїжджаєш зі свого будинку на якесь нове місце і не знаєш, що тебе чекає. Наше МКП (ред. місце компактного поселення) — це колишня лікарня, яку закрили незадовго до війни. Тому умови там були не дуже комфортні, а людей було дуже багато — на той час близько сотні. Але громада нас дуже сильно підтримувала, перший час нас навіть годували. Поступово вони намагалися зробити якомога кращі умови для нас: десь поміняли вікна, потім двері, додали душові, відремонтували сантехніку, зробили гарний ремонт, оновили деякі меблі. Тобто протягом цих трьох років, наскільки це можливо, громада нам допомагає”, — розповідає переселенка.

Звикнувши до нового життя, Анна Яхонтова почала проявляти себе як громадська активістка. У МКП, де вона проживає, розгорнули волонтерський куточок, де мешканці плетуть маскувальні сітки військовим на фронт. Також Анну призначили відповідальною особою серед ВПО у гуртожитку. Зважаючи на активність бахмутянки, її запросили в Раду ВПО Вишківської громади. Разом з іншими активістами вона впроваджує різні ініціативи для покращення життя переселенців і переселенок.

“У Вишково живе досить велика кількість ВПО, як для селища. Наприклад, у нашому МКП близько 55 людей. І коли з’явилась ініціатива створення Ради ВПО, то мене і ще деяких наших мешканців запросили бути її членами. Щороку в нас проходять чотири сесії, на яких ми обговорюємо ініціативи та заходи, які б хотіли реалізувати. На сесіях ми також пропрацьовуємо сфери, які страждають у певному ОТГ, і думаємо, як можна змінити ситуацію, щоб покращити і життя ВПО, і заразом життя місцевих. Наприклад, якщо це стосується питань транспорту чи проблем працевлаштування.

Оскільки Рада ВПО — це консультативно-дорадчий орган, ми можемо пропонувати якісь певні ініціативи для місцевої влади, а також самостійно налагоджувати певні зв’язки з волонтерами, що у нас вже неодноразово було. Більшість ініціатив і допомоги, звісно, йде саме для МКП, тому що тут зосереджена велика кількість людей. Зокрема, завдяки нашій співпраці з волонтерами була проведена частина ремонту в нашому МКП”, — розповідає Анна Яхонтова.

Окрім цього, Анна та її колеги з Ради ВПО беруть участь у благодійних заходах на підтримку ЗСУ. Один з останніх — забіг Khust Half Marathon, який провели в Хусті вже всьоме. Раніше Анна долучалась до забігу як волонтерка, а цьогоріч вже як учасниця.

“Цей благодійний забіг організовує один з наших знайомих волонтерів — керівник ГО “Велооб’єднання” Андрій Козир. Він довгий час допомагає нам. Наприклад, протягом більш ніж двох років він кожному з дітей організовує подарунки на День народження, щоб порадувати вразливі категорії.

Щороку наше МКП брало участь у забігах як волонтери, адже через наше селище проходив маршрут марафону. Ми працювали на пункті гідратації для підтримки бігунів — подавали воду, підтримували тощо. Цього разу ми вже виступали як учасники. Були різні дистанції — 21, 10 та 1 кілометрів. І ми, як аматори бігу, взяли найменшу дистанцію. Зі мною була ще одна мешканка, а також представники Вишківської селищної ради. Всі зібрані з марафону кошти підуть на підтримку ЗСУ”, — розповідає Анна Яхонтова.

Спираючись на власний досвід, бахмутянка каже, що Рада ВПО може бути дієвим інструментом для покращення життя переселенців у громаді. Для цього лише потрібні ініціативні люди і влада, яка дослухається до думок ВПО.

“Якщо людина хоче долучитись до Ради ВПО, то не треба цього боятися. Я думаю, що ініціативних людей, які хочуть щось привнести в цю Раду, будуть тільки раді бачити. Адже, якщо говорити про нашу громаду, тут всі зацікавлені в тому, щоб покращити життя і ВПО, і місцевих мешканців. В нашому випадку налагоджений дуже гарний контакт з місцевою владою. Вони раді йти на зустріч, підтримують і десь можуть самі щось ініціювати за нашої підтримки”, — підкреслила Анна Яхонтова.

Читайте також:

• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання
• «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше в Україні не було заведено розв’язувати болючі питання через діалог. Цей формат напрацьовували багато років, і саме завдяки наполегливій роботі громадських організацій він став ефективним інструментом для громад. За останнє десятиліття діалог довів свою користь: він допомагає людям краще чути одне одного, розуміти різні думки та спільно знаходити рішення. Чому важливо не лише відстоювати свою правоту, а й навчитися розуміти інших? Як діалог змінює підходи до розвитку громад? Про це говорили активісти Луганщини та Донеччини.

Примітка. 25 березня відбулась онлайн зустріч “Студії Сходу: діалогові формати порозуміння і подолання конфліктів” в рамках проєкту «Посилення спроможності активістів українського Сходу впливати на процеси відновлення регіону (ІІ фаза)» за підтримкою Міжнародного фонду «Відродження», який реалізує ГО “Асоціація “Відродження та розвиток” у співпраці з консорціумом організацій ВГО “Асоціація сприяння самоорганізації населення”, ГО “Центр політико-правових реформ”, ГО “Громадська ініціатива Луганщини”.

Діалог — допомагає побачити людину, а не групу, яку вона представляє

Тренерка та фасилітаторка діалогів Наталія Кертичак, представниця “Фонду Освіта для Демократії” каже, що у житті ми часто маємо справу зі словом “діалог”, але не завжди правильно його трактуємо. Найчастіше діалог плутають, вважаючи, що так можна назвати:

• громадські слухання;
• дискусію;
• майстер-класи;
• стратегічну сесію;
• медіацію;
• переговори;
• терапію;
• робочу зустріч;
• зустріч для схвалення вже прийнятого рішення.

Втім діалог, це унікальний формат і цінність діалогу насамперед у слуханні, він є безпечним майданчиком для розмови людей. Мета діалогу — це пояснення та слухання, де ми шукаємо сильні сторони співрозмовника, проявляємо самодисципліну та толерантність.

Нагадаємо, що діалог — це процес справжньої взаємодії, у якому люди слухають один одного настільки уважно, щоби в них відбулася зміна, внаслідок того, що вони дізналися. Водночас зміна може й не відбутися, але поглибить світогляд людини про певні речі.

“Це нетиповий для нас формат слухання, коли ми справді зосереджуємось на тому, щоб глибоко когось зрозуміти. Саме тому важлива присутність фасилітатора та прийняття певних правил”, — пояснює спікерка.

Вона додає, що тоді як в дебатах — зміну думку сприймають як ознаку слабкості, то в діалозі навпаки — це є ознакою зрілості співрозмовника.

“Не йдеться про те, що ми 100% змінюємо нашу думку, переорієнтовуємо нашу систему цінностей, змінюємо свою ідентичність. Не про це йдеться, а про те, що внаслідок такої глибокої розмови, я можу почути певні речі, які поглиблюють мою картину, наприклад, уявлення про якусь систему. Я можу дізнатись про щось, про що раніше не думала. Наприклад, змінити ставлення до певної групи або перестати сприймати цю групу в стереотипний спосіб”, — пояснює Наталя Кертичак.

І саме такий формат діалогів є ключем до успіху для переміщених осіб з новими громадами, чи з місцевою владою, щоб позбутись тих самих стереотипів. 

Коли потрібен діалог та як працювати з упередженнями до нього

Діалог потрібен у кількох випадках. Зокрема у: 

• процесах ухвалення рішень;
• для обговорення складних та суперечливих тем;
• у конфліктних ситуаціях;
• для запобігання поляризації та ізоляції.

Попри те, що діалог ціннісний формат для спілкування, до нього не можна змусити. Ця потреба має бути у самій громаді, адже якщо у людей не має зацікавлення, то результату також не слід очікувати. 

Що робити, якщо формат діалогу потрібен, але людина відмовляється від нього? За словами Наталії Кертичак, у такому випадку, можна пропрацювати упередження щодо діалогу з людиною, чи групою людей. Пояснити, чому це важливо, дати розуміння, що відбуватиметься, у чому суть запланованого діалогу.

Не слід забувати, що причиною чому від діалогу громади можуть відмовлятися можуть полягати у страху пережити важкі емоції, непередбачуваність цього процесу чи через минулий поганий досвід.

“Зараз рівень напруги у суспільстві дуже високий, і це впливає на спілкування між людьми, а отже створення такого простору для щирого відкритого спілкування — це є виклик”, — розповідає фасилітаторка діалогів.

Та попри складнощі у проведенні діалогу варто пам’ятати, у чому він може бути корисний для громади. Це побудова відносин, інклюзивної розмови, розширення прав та можливостей, а також — це гуманізація “іншого”. Тобто, ми починаємо у ході діалогу помічати не групу з навішаними ярликами, а людей, які її творять, наголошує спікерка.

Чому важливо проводити діалог у громадах?

Як зазначає експертка Наталія Кертичак, успішні діалоги допомагають людям краще розуміти одне одного, поєднуючи різний життєвий досвід мешканців. Це особливо важливо для прифронтових громад Сходу, де люди пережили складні події й потребують підтримки.

Учасники діалогу отримують можливість висловити свої емоції, будувати довіру та спільно шукати рішення для своїх громад. Це також зміцнює відчуття зв’язку між мешканцями, допомагає їм краще розуміти проблеми одне одного та бачити реальні можливості для змін.

Важливу роль у процесі відіграє фасилітатор — людина, яка допомагає зробити діалог продуктивним. Саме він задає правильний тон спілкуванню, вчить учасників слухати одне одного з повагою та ставити запитання, що відкривають глибший рівень розмови.

Завдяки правильній організації діалогу громада може не лише краще усвідомити свої потреби та проблеми, а й знайти ресурси для їхнього вирішення.

Як з форматом діалогів працюють в Україні?

Фасилітаторка Тетяна Калиниченко поділилася власним досвідом роботи у громадській організації “Діалог у Дії”. Її мета — змінити підхід до комунікації, замінивши методи тиску та примусу на культуру відкритого спілкування, співпраці та взаємоповаги. Організація створює майданчики для чесних розмов без страху та осуду.

“По-перше, діалоги працюють і вони працюють в Україні, і це досі,  на жаль, не є найпопулярнішим форматом ухвалення рішень чи зборів, чи обговорень певних тем. Але ми працюємо над тим, щоб це ставало більш популярно”, — ділиться досвідом пані Тетяна.

За її словами, навіть звичайна робоча нарада може стати справжнім діалогом, якщо говоритимуть не лише керівники, а й усі учасники процесу. Фасилітатори ж у такому випадку допомагають почути одне одного та знайти спільне рішення.

“Деякі територіальні громади в Україні навіть закріпили діалог у своїх Статутах як спосіб ухвалення важливих рішень. Але з початком повномасштабної війни цей процес пригальмувався. Причина проста — діалог потребує не лише часу, а й готовності людей слухати та домовлятися”, — зазначає експертка.

На жаль, не завжди всі розуміють, як правильно вести розмову.

“Не можна просто зібратися і сказати: “Запросіть нашого мера на діалог, ми йому пояснимо, що він корупціонер”. Це не працює”, — додає Тетяна Калиниченко.

Важливо пам’ятати, що результатом діалогу не завжди є конкретне рішення. Але навіть, якщо домовленості досягти не вдалося, учасники отримують важливий досвід спілкування та розуміння позицій одне одного.

Щоб привчити громаду до діалогів, можна почати з найпростіших побутових питань. Наприклад, визначити, хто відповідатиме за роздачу гуманітарної допомоги у селищі. Якщо люди зможуть знайти спільне рішення у такому питанні, у майбутньому їм буде легше домовлятися і про більш масштабні проблеми.

Діалог — помічник для органів місцевого самоврядування

Успішним кейсом використання діалогів поділився Юрій Степанець, голова правління ГС “Громадські ініціативи України”. Ця спілка має досвід проведення діалогів в Україні з понад 120 громадами, зокрема і в умовах повномасштабної війни. 

Протягом 2022-2023 року “Громадські ініціативи України” реалізувала проєкт “Лабораторії творчого діалогу в громадах”, робота йшла у 12 областях України, в кожній області виділяли від 5 до 10 громад. У цих 120 громадах підготували фасилітаторів, ними стали близько 240 людей з-поміж органів місцевого самоврядування

“Ми працювали, щоб поширювати цей механізм та переконувати людей говорити між собою”, — згадує Юрій Степанець.

Тут варто зазначати, що діалог допомагає не лише з боку громади, але й органам місцевого самоврядування, адже з 2022 року вони взяли на себе нові виклики, зокрема це й стійкість громад в евакуації.

“Важливо, щоб у місцевому самоврядуванні збереглися цінності демократії, тобто ухвалення рішень не лише однією людиною, як це відбувається в державних органах влади чи в цивільних чи військових адміністраціях. Діалогові процеси допомагають підвищити стійкість та зменшити замовчувані конфлікти”, — пояснює пан Юрій.

За рік роботи активістам вдалося провести 233 діалоги у 108 громадах. У 80 громадах рішення ухвалили під час діалогів. Після їх проведення для учасників запустили опитування, де 79% респондентів сказали, що вони впевнені, що рішення та ідеї, які обговорювалися — місцева влада врахує.

“Люди відчули, що вони не просто прийшли, поговорили, а шукати спільне рішення через такі діалогові практики, тому я вважаю, що цей інструмент дуже важливий для нас на Сході”, – каже менеджерка з моніторингової оцінки проєкту Світлана Ткаченко.

Несподіванкою стало те, ділиться Юрій Степанець, що деякі рішення не потребували залучення коштів, їх можна було прийняти поговоривши. 

На його думку, вже зараз ми можемо починати діалоги на тему викликів повоєнної України. Це діалоги мешканців: ВПО, ветеранів, біженців, які повернулися, це включення нових мешканців громади в життя, а також проєкти відновлення та відбудови.

Як може виглядати діалог? 

Діалог, за словами Тетяни Калиниченко, проводять не тільки у форматі кола для обговорення.  Для того, щоб залучити та зацікавити його учасників ГО “Діалог в Дії” проводить його у ігрових форматах, також можуть симулюватися ситуації, і такий спосіб справді допомагає знайти практичні рішення. 

“У вас в центрі громади є земельна ділянка, недобудова чи інший об’єкт. Ви розумієте, що він може бути якось використаний, і хотіли б зроби це інклюзивно, щоб включати максимальну кількість різного населення та пояснити, що ми хочемо використати це так, щоб громаді було добре. Це один з приводів, як ви збираєте людей на діалог”, — наводить приклад фасилітаторка.

Роль діалогів у воєнний, післявоєнний час

Луганщина — один з регіонів, який практично повністю окупований росіянами. Попри те місцева обласна державна адміністрація намагається впроваджувати формат діалогу, зокрема, таким прикладом поділився Андрій Зайцев, представник ОДА.

“Намагаємось реалізовувати декілька ініціатив, зокрема, запроваджених головою держави, наприклад, діалог з бізнесом. Він можливо, трошки виходить за рамки, діалогу з громадами, але все ж таки залишається у сфері діалогу з громадськістю. Цей бізнес тісно пов’язаний з громадами, наприклад, місцевий виробник шкарпеток, якого ми також намагаємось підтримати”, — каже пан Андрій.

Через те, що великий відсоток Луганщини окупований, влада дещо обмежена в ресурсі проводити такі діалоги з громадою, зазначає посадовець. Натомість шукає можливості вести діалоги на міжнародному рівні, підвищувати впізнаваність регіону.

Яна Любимова, голова  Ради питань ВПО Луганщини вважає, що сьогодні в Україні вже є передовий досвід проведення діалогів.

“Війна прийшла в Україну більш ніж 11 років тому. Ми в Луганській області вже опрацьовували діалогові практики. В Україні багато передового досвіду, й на жаль ми його маємо, бо прийшла війна, й ми його вимушені використовувати”, — каже Яна Любимова.

Вона додає, що за даними УВКБ ООН в перші роки після закінчення збройних конфліктів рівень насильства та порушень прав людини може зменшуватися від 30 до 50%, якщо в компоненті перехідного правосуддя використовуються механізми діалогових форматів. Саме на це дослідження варто спиратись Україні, каже спікерка, при розбудові коаліційних зусиль. В умовах воєнного стану діалоги можуть зменшити рівень напруженості, пояснює Яна Любимова та наводить приклад:

“Ми працювали як громадська організація “Дієва громада” у Старобільську, Луганській області. Так от, навіть за нашими спостереженнями, цей глибинний конфлікт переміщеної та приймаючої громади — він потребує нашої з вами уваги. На жаль, люди сьогодні до людей, які працюють з діалоговими практиками ставляться із засторогою, не дуже хочуть про це говорити й не готові це робити. Ми мусимо бути свідомі, що це доволі травматичний процес, бо це про персональні переживання”, — пояснює пані Яна.

Тому роботу активістів та загалом громадськості, спікерка бачить як та, що має бути спрямована на підтримку м’якого середовища в процесі відновлення.

“У реаліях Луганщини та Донеччини хочеться говорити про те, що понад 60% ВПО в Україні, за різними дослідженнями громадських активістів, говорять про те, що проговорювання у процесі діалогу допомагає їм персонально подолати травму війни й відновити почуття безпеки. Це дуже часто не про якісь конфлікти або розбіжності з сусідом, це часто про конфлікти усередині нас”, — каже голова  Ради питань ВПО Луганщини.  

Резюмуючи Яна Любимова пояснює, що сьогодні говорячи про діалоги ми повинні ставити акцент на використання м’яких форматів відновлення демократії для зміцнення нашої соціальної згуртованості та пошуку компромісів. Звісно, що діалог — не є єдиним способом вирішення конфліктів, розмірковує пані Яна, але він точно є важливим механізмом для перехідного правосуддя, який дозволяє зокрема:

• зберегти пам’ять;
• подолати травму;
• налаштувати людей на побудову мирного й справедливого майбутнього.

“Відновлення зв’язків має бути не тільки між громадами, а між людьми всередині. Важливо говорити про те, що ми всі подолали глибокі розколи. Відверто й чесно говорити, що ті, хто сьогодні будуть вимушені повертатися з-за кордону для них це також буде травматично, бо останні три роки свого життя вони проживали й намагались відновлюватися там, де вони є. Якщо ми зможемо сьогодні вбудувати діалогові процеси в наші ідеї та сценарії відновлення, то ми зможемо підвищити інтеграцію людей, які були вимушені переміститися”, — додає вона.

Фасилітаторка діалогів Наталія Кертичак вкінці зустрічі також додає, що сьогодні в Україні є фахівці та напрацювання для того, щоб працювати у форматі діалогів в громадах.

“Коли говоримо про Схід країни, про громади, які були в окупації чи близько до лінії зіткнення — це створює багато викликів, у яких діалог може бути серйозним допоміжним інструментом”, — фіналізує Наталія Кертичак.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.

Читайте також:

• Хто має ініціювати діалог у громадах? Досвід Святогірська та питання Бахмута
• ТОП-5 пропозицій для збереження ідентичності українського Сходу
• Влада та громадськість: як вони можуть співпрацювати (ВІДЕО)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!