“Міністерство культури днр” очолює михайло желтяков. До кар’єри на окупованих територіях він був українським посадовцем, який займав різні посади у сфері культури. Після 2014 року желтяков перейшов на бік окупантів, де продовжив займатися культурою, але вже російською.

Звідки родом мийхайло желтяков, чим займався до війни і як зайняв посаду в окупаційних органах влади? Редакція зібрала детальне досьє на колаборанта.

Зв’язок михайла желтякова з Україною

Михайло желтяков народився 1 січня 1961 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Має дві вищі освіти: 1982 року закінчив Харківський інститут мистецтв ім. І.П. Котляровського за спеціальністю “Актор драматичного театру та кіно”, а у 2004 році — Донецький державний університет управління за спеціальністю “Ділове адміністрування”.

Має великий досвід роботи у сфері культури. 2003 року став головним спеціалістом відділу соціальної роботи Донецького міського центру соціальних служб для молоді. З 2006 року почав роботу у складі Донецької ОДА. Обіймав посади провідного спеціаліста відділу мистецтв та навчальних закладів, а також начальника відділу культурно-дозвільних установ.

У 2014 році працював заступником начальника відділу культурно-дозвільної діяльності Управління культури та туризму Донецької ОДА.

За роки плідної роботи отримав навчальний ступінь і звання Заслуженого працівника культури України.

Як михайло желтяков перейшов на бік росії

Наприкінці 2013 року михайло желтяков був у відрядженні в Києві. Там він став свідком подій Революції Гідності, втім, протестувальників не підтримав. Навпаки, після повернення в Донецьк він став активістом “руской вєсни”. В інтерв’ю російським пропагандистам желтяков розповідав, що брав участь у проросійських мітингах і навіть проводжав бойовиків до Маріуполя.

Оскільки желтяков мав досвід роботи в управлінських структурах, окупаційна влада Донецька взяла його на службу. У червні 2015 року він обійняв посаду першого заступника міністра культури “днр”, а з 2018 року став виконувати обов’язки міністра. У грудні 2024 року ватажок “днр” пушилін підписав указ про призначення желтякова міністром культури.

Михайло желтяков як популяризатор російської культури

Михайло желтяков є організатором “культурних” заходів на ТОТ Донеччини. Вони мають пропагандистську складову — людям активно насаджують ідеї “руского міра” і дотичності до російської історії. Серед них: відкриття різноманітних виставок, присвячених історії рф, а також відкриття нових структур для поширення російської мови і культури.

Окремо желтяков займається популяризацією “сво”. На честь окупантів, які руйнують українські міста і вбивають людей, відкривають виставки, пишуть книги і знімають фільми.

Окрім цього, желтяков є учасником засідань комітету народної ради днр щодо підтримки “учасників сво”. На таких засіданнях розглядають питання увіковічення загиблих окупантів на кургані Савур-Могила.

Поширення російської культури проводиться і серед дітей. Зокрема, школярів з окупованих територій залучають до різних всеросійських конкурсів. Заохоченням до таких змагань є можливість виступити у кремлі.

Також дітей відправляють на екскурсії в регіони росії, щоб долучити їх до місцевих заходів.

Насадженням російської культури желтяков займається і в нещодавно окупованих населених пунктах. Зокрема, окупанти привласнюють собі вже існуючі місцеві бібліотеки, але змінюють їхнє наповнення. Туди завозять російську літературу, а українську вилучають.

Як “міністр культури” желтяков налагоджує співпрацю окупованої Донеччини з різними регіонами росії.

При цьому желтяков не обділяє увагою і українських діячів культури. Про них колаборант розповідає фейки, які використовують пропагандисти.

За роки праці на окупантів і проведення пропагандистських заходів желтякову присвоїли звання заслуженого працівника культури “днр”.

Читайте також:

• Хто така наталія никонорова: досьє на сенаторку росії від “днр”
• Хто така елеонора федоренко: досьє на чиновницю “днр”, яка займається депортацією українських дітей
• Хто такий денис пушилін: досьє на ватажка “днр”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Що об’єднує спільноту українського Сходу? Як визначити ідентичність українського сходу та її особливості? Які ініціативи важливі для збереження ідентичності найближчим часом та в перспективі. Відповіді на ці питання шукала спільнота небайдужих людей до майбутнього українського сходу. Питання відновлення, повернення людей, обмін досвідом щодо практик як фізичної, так і інформаційної залученості до тематики українського майбутнього Донецької та Луганської областей, турбує мешканців регіону.

Сьогодні більша частина Луганської області та частина Донецької окуповані російськими військами. Жителі та жительки цих регіонів розпорошені по всій Україні: переселенці та переселенки намагаються почати життя спочатку, люди адаптуються до нових сіл та міст, водночас намагаючись знайти те, що їх об’єднує — устав, який був звичний для них на Донеччині та Луганщині. Як ВПО не втратити свою ідентичність в новій громаді, як можна її зберегти, щоб відновити після повернення та не розгубитись, не розчинитись у новому – про це активісти зі Сходу дискутували на початку лютого.

Примітка. Дискусія відбувалась під час онлайн зустрічі “Студії Сходу: збереження ідентичності українського Сходу. Ініціативи релокованих громад” в межах проєкту «Посилення спроможності активістів українського Сходу впливати на процеси відновлення регіону (II фаза)» за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, який реалізує ГО “Асоціація”Відродження та розвиток” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Найцікавіші ідеї, які озвучили громадські активісти та представники місцевого самоврядування для збереження ідентичності, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Зшивати громаду за допомогою кухні

Зацікавлені в розвитку громади люди об’єднались навколо ідеї приготування страв. Так з’явилась ініціатива, яку зараз знають якщо не у всій Україні, то в більшості областей — це Авдіївська каша. Цю страву включили до національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Саме локальна унікальна кухня для Авдіївської громади стала відкриттям, як можна “зшивати” громаду за допомогою кухні.

Авдіївська каша в прямому сенсі — це традиція, яка мандрує Україною, об’єднуючи всіх. Фестивалі з приготуванням страви збирають не тільки Авдіївську громаду, але й долучають до свята місцевих. Їм цікаво познайомитись з новими традиціями, спробувати щось особливе — так їжа знайомить з новим регіоном, виступає таким собі посередником.

“Наша їжа, наша кулінарна спадщина стає першим ідентифікатором національної культури й останнім бастіоном, який її захищає. Особливо в такі часи, як зараз, в часи криз та війни”, — каже Тетяна Переверзєва, представниця ГО “Сила ідей ініціативи зі збереження ідентичності”.

Жінки та чоловіки старшого покоління передають рецепти донькам, синам, внучкам та внучкам. Це формує особливий емоційний зв’язок, адже потім цей рецепт стає не просто стравою, а способом зібрати родину, поділитись переживаннями або горем — коли, наприклад, готують поминальну Авдіївську кашу, або щастям, коли готують святкову кашу. Саме так працюють елементи нематеріальної культурної спадщини, тому важливо підтримувати її.

Не загубити своїх: створення осередків/хабів для евакуйованих жителів та жительок

Осередки, які допомагають переселенцям та переселенкам в евакуації, також можуть стати одним із способів зберегти ту саму ідентичність. Важливо, щоб там не лише видавали гуманітарну допомогу, але й проводили заходи для дітей, дорослих, ветеранів, мам й тощо, щоб якомога більше людей відчували себе включеними в життя громади в евакуації.

Таким прикладом став й Бахмут, міська рада якого організувала роботу осередків бахмутян, на базі яких проводять майстер-класи, уроки, лекції для дітей, а дорослі можуть отримати юридичну, соціальну чи психологічну підтримку. Наразі працює 9 осередків підтримки бахмутян та бахмутянок. У 2025 році планують розширити цю мережу — осередки хочуть відкрити в Рівному, Черкасах, Луцьку та Кременчуці.

“Для наших громадян важливо відчувати, що вони всі нам потрібні, відчувати причетність до Сходу”, — каже Тетяна Татаринова, начальниця Управління економічного розвитку Бахмутської міської ради.

Яна Любимова, голова ради з розв’язання питань ВПО Луганської області, додає, що наразі Луганщина має понад 30 гуманітарних хабів по всій Україні, які також фактично стали у людей асоціацією зі збереженням їх ідентичності.

Тамара Лук’янчук, голова ради з розв’язання питань внутрішньо переміщених осіб (ВПО) Донеччини, розповідає, що нині діє 94 гуманітарні хаби, створені переселенцями для переселенців. Вони стали не просто центрами допомоги, а справжніми осередками життя: тут можна отримати підтримку, знайти друзів, навчитися нового, а головне – відчувати себе вдома.

“З одного боку людям важливо надати допомогу, щоб вони інтегрувалися на новому місці, а з іншого боку, якщо ми всі сподіваємось та мріємо, щоб ми повернулись й відбудували регіон, то ми повинні думати й про реінтеграцію. Якщо на початку створення головна мета цих хабів була надати допомогу, то вже у 2023 році ми зрозуміли, що потрібно долучати мешканців до культурного життя, пропагувати у нових громадах, де вони сьогодні перебувають наші традиції. Важливо показати, що Схід України — це не ті міфи та стереотипи, які про нього поширювали”, – вважає Тамара Лук’янчук.

Переселенці та переселенки не просто шукають нові можливості, а й діляться своїм досвідом, розповідають про традиції, створюють спільні проєкти з місцевими громадами. Люди відкривають для себе нові сторони культури Сходу України, а самі ВПО так відчувають, що їхнє коріння не зникає, а стає частиною загальноукраїнської історії. І ця частинка вже стає міцним містком єднання.

“Для чого це робиться? Щоб показати, що Донеччина як й Луганщина — вона є різна, багатогранна й українська“, — каже пані Тамара.

Проте не всюди місцеві органи самоврядування мають змогу організувати такі ініціативи самостійно. Тому важливим кроком є укладання Меморандумів між громадами – як тими, що приймають переселенців, так і тими, що були евакуйовані. Співпраця допомагає швидше адаптуватися, розвивати економіку й культуру, підтримувати людей у важкі часи.

Включати рівноцінно: гендерний баланс

Говорячи про ідентичність людей Сходу, важливо звертати увагу й на те, що більша частина ВПО — це саме жінки, які часто перебувають у вразливому становищі. Тож осередки, коаліції, які формують за гендерною приналежністю, можуть стати рішенням не лише щоб жінки могли отримати базову підтримку, але й активно брали участь у відновленні.

Луганська коаліція “Жінки.Мир.Безпека” почала працювати ще до повномасштабного вторгнення, й зараз жінки працюють над тим, як можуть брати участь у відновленні.

“Сьогодні серед керівників військових адміністрацій (ред. в Луганській області всі громади є військовими адміністраціями) 19% керівників — це жінки”, — зазначає Яна Любимова.

Плекати у найменших: залучення дітей до збереження свого регіону

Андрій Грудкін, голова коаліції “На лінії зіткнення”, пояснює, що особливу увагу потрібно приділяти молодому поколінню Донеччини, яке народилась вже за часів повномасштабної війни. Ці діти змалку були змушені залишити свій дім через російське вторгнення. Збереження цієї ідентичності допоможе у відновленні після деокупації, яка, за песимістичного сценарію, може бути не скоро.

Ще активіст пояснює, що, працюючи над збереженням ідентичності, потрібно не забувати співпрацювати з владою, аби доносити до них ініціативи, лобіювати їх на національному рівні.

“Наша спільнота усіх зацікавлених осіб, які хочуть тримати голос Донеччини та Луганщини на вищому рівні, особливо в контексті того, що нам можуть почати продавати корейські сценарії тощо. Нам потрібно мати конкретні важелі впливу на державну політику й мати представництво при формуванні державної політики й для репрезентації поглядів наших земляків. Якщо тільки громадський сектор буде реалізувати ініціативи, то без державного бачення це буде виглядати, як щось відбувається, але без національного бачення”, — додає Андрій Грудкін.

Говорити історіями: документування війни

Олександр Явтушенко, голова ради з питань ВПО при Київській обласній державній адміністрації, вважає, що найбільше людей Сходу об’єднує травматичний досвід війни. Й щоб його трансформувати та показати іншим, варто документувати цю війну, записувати історії людей, аби інші покоління розуміли, через що проходили жителі та жительки Сходу протягом останніх 10 років. Крім того, документування реальних історій допомагає протидіяти російській пропаганді. Як приклад Олександр Явтушенко наводить журнал The Ukranian Review, який націлений на іноземну авдиторію, де розповідають реальні історії війни.

Голова ради з питань ВПО при КМДА також поділився результатами роботи — за минулий рік вдалось провести інвентаризацію будівель та залучити донорів для того, щоб створити місця проживання для ВПО. Таким чином бачимо, що, працюючи разом, громадськість та влада можуть об’єднуватись, шукати рішення та втілювати їх, починаючи від базових потреб й завершуючи тими, які формують нас, як націю.

В ході онлайн зустрічі учасники дискусії також об’єднались у робочі групи, про хід цих напрацювань та подальші зустрічі ми розповідатимемо в наступних публікаціях.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.

Читайте також:

• “У нас різне минуле, але точно спільне майбутнє”: що спільного у Нарви та Бахмута
• Закон №7283: які ризики він несе для ВПО та чи справді спрямований на інтеграцію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!