Іван приходько регулярно фігурує в новинах окупаційної влади. Він вже багато років очолює окуповану Горлівку. До “кар’єри” на окупованій території приходько був українським державним службовцем.

Як іван приходько став мером Горлівки та звідки він родом — редакція зібрала детальне досьє на колаборанта.

Іван приходько: юні роки, освіта і перша робота

Іван приходько народився 25 жовтня 1970 року в Донецьку. Почав працювати з 17 років учнем майстра у воєнторгу №288.

З 1989 року працював слюсарем-ремонтником у Донецькому виробничому вовняному об’єднанні “ДОНСУКНО”. Протягом трьох років став старшим майстром, а потім начальником ремонтно-механічного цеху.

У 1992 році став комерційним директором МКП “Зодіак”. З 1992 по 1996 рік — заступник директора МКП “Віктор”.

З 1997 по 1999 рік працював водієм у компанії “Індустріальний союз Донбасу”.

1995 року іван приходько вступив до Донецької академію будівництва та архітектури на спеціальність “Промислове та цивільне будівництво”. По завершенню навчання отримав диплом інженера-будівельника. 2012 року отримав ступінь магістра менеджменту організацій у Донецькому державному університеті управління.

Іван приходько: державна служба в Україні

З 2006 року іван приходько перебував на державній службі. Його перша державна посада — заступник голови ради з питань діяльності виконавчих органів у Куйбишевській районній раді Донецька.

У 2009-2010 роках приходько був першим заступником директора в Запорізькій філії ДП “Нафтогазмережі”.

У 2010 році приходько повернувся до рідного Донецька. З 2010 по 2013 роки був заступником голови Куйбишевської районної ради Донецька з питань діяльності виконавчих органів влади. З лютого 2013 року по жовтень 2014 року — заступником голови ради з питань діяльності виконавчих органів влади у Ворошиловському районі Донецька.

Іван приходько: кар’єра в “днр”

У жовтні 2014 року іван приходько перейшов на бік окупантів. Маючи досвід на державних посадах, його призначили так званим “головою адміністрації” Київського і Куйбишевського районів Донецька.

На цій посаді приходько роздавав інтерв’ю російським медіа і розповідав про життя в Донецьку. Спочатку він розповідав про сильні обстріли з боку ЗСУ, великі руйнування, і разом з цим — про висадку троянд, гарну роботу комунальників і підвищення рівня свідомості донеччан і “ополченців”.

У липні 2016 року в окупованій Горлівці стаються кадрові зміни. Тодішній ватажок “днр” олександр захарченко звільнив голову адміністрації Горлівки станіслава кіма після численних скандалів. На заміну кіма запросили приходька з Донецька.

З 14 липня 2016 року приходько став виконувачем обов’язків голови адміністрції Горлівки. З 4 червня 2018 року він остаточно отримав цю посаду. Очолює місто він і до сьогодні.

За “сумлінну роботу” на окупантів приходько був нагороджений відзнаками “днр”. 11 травня 2019 року “за визначні заслуги перед республікою та її народом” приходька нагородили орденом “днр”.

Іван приходько: отруєння, обстріл з Himars, удар по готелю в Донецьку

Іван приходько мав відношення до незаконного збройного формування “кальміус”, члени якого брали участь у захопленні Донецька. У вересні 2016 року в Донецьку було ліквідовано командира “кальміуса” олександра немогая, його отруїли невідомою нервово-паралітичною речовиною.

Отруївся тоді й іван приходько, якого називали “неофіційним” заступником немогая та офіцером бригади “кальміус”. Він був у важкому стані, але лікарі поставили його на ноги.

Також іван приходько був одним із постраждалих під час удару по готелю “Шеш-Беш” на околиці Донецька. Під час обстрілу, окрім приходька, в готелі перебували ексголова “роскосмосу” дмитро рогозін та голова уряду “днр” віталій хоценко. Вони разом відзначили День народження рогозіна. Всі троє отримали поранення.

За даними росджерел, під час удару по готелю “Шеш-Беш” загинули один з групи військових “царські вовки”, яку очолює рогозін, та охоронець віталія хоценка. Мер Горлівки тоді отримав контузію.

Після того, як Україна отримала американські артсистеми Himars, приходько неодноразово почав звинувачувати ЗСУ в обстрілах Горлівки з цього виду озброєння. Під один із таких обстрілів приходько, начебто, потрапив і сам. Та ні він, ні члени його команди не постраждали. Звісно, перевірити правдивість цієї інформації неможливо.

Горлівка: життя під час повномасштабної війни

За словами івана приходька, Горлівка відіграє велику роль під час повномасштабної війни. У квітні 2022 року в ефірі російського телебачення він заявив, що Горлівка зустрічатиме і розміщуватиме людей з так званих “звільнених” територій: Краматорська, Костянтинівки, Дружківки, Часового Яру і Бахмута. Також він сказав, що в місті проводитимуть так звану “фільтрацію” новоприбулих.

Наразі Горлівку зробили великим тиловим містом для окупантів. Місто давно живе на “військових рейках”.

Наприклад, нещодавно за ініціативи приходька громадських транспорт Горлівки обладнали РЕБами. Це, нібито, важливе рішення для “убезпечення водіїв і пасажирів від українських дронів”.

Також до Горлівки привозять “евакуйованих” з інших окупованих населених пунктів Донеччини. “Влада” Горлівки навіть запустила чат-бот для родин “евакуйованих”, щоб ті могли знайти свого родича, який перебуває в Горлівці.

Читайте також:

• Хто такий денис пушилін: досьє на ватажка “днр”
• Хто така елеонора федоренко: досье на чиновницю “днр”, яка займається депортацією українських дітей
• Хто така наталія никонорова: досьє на сенаторку росії від “днр”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Березень 2021 року для Бахмута був звичайним місяцем початку весни. Місто прокидалося після зимових холодів, комунальні служби прибирали вулиці, а місцеві жителі планували вихідні у міських парках. Це був період активного розвитку, оновлення інфраструктури та спокійного мирного життя.

Редакція видання Бахмут IN.UA пропонує згадати, яким було наше місто лише за рік до початку повномасштабного вторгнення.

Добірка ностальгічних фото Бахмута до війни

У 2021 році місто Бахмут залишалося спокійним промисловим центром сходу України з багатою історією та розміреним ритмом життя. Місцева економіка трималася на видобутку солі, виноробстві та машинобудуванні, а культурне життя підтримувалося фестивалями, виставками та концертами.

У цій добірці — світлини, що зберігають атмосферу спокійного 2021 року в Бахмуті. Їх опублікував бахмутянин Олександр Сотников на власній сторінці в Facebook.

Читайте також:

Бульвар Металургів у Бахмуті: як виглядало затишне місце у 2018 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!