Іван приходько регулярно фігурує в новинах окупаційної влади. Він вже багато років очолює окуповану Горлівку. До “кар’єри” на окупованій території приходько був українським державним службовцем.

Як іван приходько став мером Горлівки та звідки він родом — редакція зібрала детальне досьє на колаборанта.

Іван приходько: юні роки, освіта і перша робота

Іван приходько народився 25 жовтня 1970 року в Донецьку. Почав працювати з 17 років учнем майстра у воєнторгу №288.

З 1989 року працював слюсарем-ремонтником у Донецькому виробничому вовняному об’єднанні “ДОНСУКНО”. Протягом трьох років став старшим майстром, а потім начальником ремонтно-механічного цеху.

У 1992 році став комерційним директором МКП “Зодіак”. З 1992 по 1996 рік — заступник директора МКП “Віктор”.

З 1997 по 1999 рік працював водієм у компанії “Індустріальний союз Донбасу”.

1995 року іван приходько вступив до Донецької академію будівництва та архітектури на спеціальність “Промислове та цивільне будівництво”. По завершенню навчання отримав диплом інженера-будівельника. 2012 року отримав ступінь магістра менеджменту організацій у Донецькому державному університеті управління.

Іван приходько: державна служба в Україні

З 2006 року іван приходько перебував на державній службі. Його перша державна посада — заступник голови ради з питань діяльності виконавчих органів у Куйбишевській районній раді Донецька.

У 2009-2010 роках приходько був першим заступником директора в Запорізькій філії ДП “Нафтогазмережі”.

У 2010 році приходько повернувся до рідного Донецька. З 2010 по 2013 роки був заступником голови Куйбишевської районної ради Донецька з питань діяльності виконавчих органів влади. З лютого 2013 року по жовтень 2014 року — заступником голови ради з питань діяльності виконавчих органів влади у Ворошиловському районі Донецька.

Іван приходько: кар’єра в “днр”

У жовтні 2014 року іван приходько перейшов на бік окупантів. Маючи досвід на державних посадах, його призначили так званим “головою адміністрації” Київського і Куйбишевського районів Донецька.

На цій посаді приходько роздавав інтерв’ю російським медіа і розповідав про життя в Донецьку. Спочатку він розповідав про сильні обстріли з боку ЗСУ, великі руйнування, і разом з цим — про висадку троянд, гарну роботу комунальників і підвищення рівня свідомості донеччан і “ополченців”.

У липні 2016 року в окупованій Горлівці стаються кадрові зміни. Тодішній ватажок “днр” олександр захарченко звільнив голову адміністрації Горлівки станіслава кіма після численних скандалів. На заміну кіма запросили приходька з Донецька.

З 14 липня 2016 року приходько став виконувачем обов’язків голови адміністрції Горлівки. З 4 червня 2018 року він остаточно отримав цю посаду. Очолює місто він і до сьогодні.

За “сумлінну роботу” на окупантів приходько був нагороджений відзнаками “днр”. 11 травня 2019 року “за визначні заслуги перед республікою та її народом” приходька нагородили орденом “днр”.

Іван приходько: отруєння, обстріл з Himars, удар по готелю в Донецьку

Іван приходько мав відношення до незаконного збройного формування “кальміус”, члени якого брали участь у захопленні Донецька. У вересні 2016 року в Донецьку було ліквідовано командира “кальміуса” олександра немогая, його отруїли невідомою нервово-паралітичною речовиною.

Отруївся тоді й іван приходько, якого називали “неофіційним” заступником немогая та офіцером бригади “кальміус”. Він був у важкому стані, але лікарі поставили його на ноги.

Також іван приходько був одним із постраждалих під час удару по готелю “Шеш-Беш” на околиці Донецька. Під час обстрілу, окрім приходька, в готелі перебували ексголова “роскосмосу” дмитро рогозін та голова уряду “днр” віталій хоценко. Вони разом відзначили День народження рогозіна. Всі троє отримали поранення.

За даними росджерел, під час удару по готелю “Шеш-Беш” загинули один з групи військових “царські вовки”, яку очолює рогозін, та охоронець віталія хоценка. Мер Горлівки тоді отримав контузію.

Після того, як Україна отримала американські артсистеми Himars, приходько неодноразово почав звинувачувати ЗСУ в обстрілах Горлівки з цього виду озброєння. Під один із таких обстрілів приходько, начебто, потрапив і сам. Та ні він, ні члени його команди не постраждали. Звісно, перевірити правдивість цієї інформації неможливо.

Горлівка: життя під час повномасштабної війни

За словами івана приходька, Горлівка відіграє велику роль під час повномасштабної війни. У квітні 2022 року в ефірі російського телебачення він заявив, що Горлівка зустрічатиме і розміщуватиме людей з так званих “звільнених” територій: Краматорська, Костянтинівки, Дружківки, Часового Яру і Бахмута. Також він сказав, що в місті проводитимуть так звану “фільтрацію” новоприбулих.

Наразі Горлівку зробили великим тиловим містом для окупантів. Місто давно живе на “військових рейках”.

Наприклад, нещодавно за ініціативи приходька громадських транспорт Горлівки обладнали РЕБами. Це, нібито, важливе рішення для “убезпечення водіїв і пасажирів від українських дронів”.

Також до Горлівки привозять “евакуйованих” з інших окупованих населених пунктів Донеччини. “Влада” Горлівки навіть запустила чат-бот для родин “евакуйованих”, щоб ті могли знайти свого родича, який перебуває в Горлівці.

Читайте також:

• Хто такий денис пушилін: досьє на ватажка “днр”
• Хто така елеонора федоренко: досье на чиновницю “днр”, яка займається депортацією українських дітей
• Хто така наталія никонорова: досьє на сенаторку росії від “днр”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Фахівці українських платформ “ЛУН” та “Work.ua” провели спільне дослідження, щоб з’ясувати рівень доступності житла в різних регіонах нашої держави. Аналітики підрахували, скільки років доведеться повністю відкладати середню річну заробітну плату, щоб придбати власну однокімнатну квартиру.

Детальніше — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Ситуація по регіонах: від безпечного заходу до прифронтових міст

Найдорожчим очікувано виявилося житло у західних областях. Щоб стати власником однокімнатної квартири в Ужгороді, Луцьку чи Львові, людині потрібно накопичувати весь свій річний дохід протягом 8 або навіть 8,5 років. У Києві цей показник трохи нижчий і становить 7,7 року.

Значно доступнішою є нерухомість у містах, наближених до лінії фронту. Як зазначають експерти “ЛУН”, постійні безпекові ризики суттєво знизили попит, що стримує ріст цін на квартири. Наприклад, у Дніпрі для купівлі житла потрібно відкладати 4,5 року, у Харкові — 3,5 року, у Миколаєві — 3,4 року, а в Запоріжжі середня квартира обійдеться лише у 2,4 року стабільного заробітку.

Прірва між професіями: кому найважче придбати житло

Терміни накопичення критично залежать від обраної спеціальності та рівня оплати праці. Дослідження демонструє колосальний розрив між різними професіями. Наприклад, менеджеру з продажу для купівлі житла в Харкові знадобиться відкладати свою зарплату 2,6 року, тоді як в Ужгороді чи Львові на це піде близько шести років роботи. Бухгалтеру на сході країни доведеться збирати кошти 3,5 року, а на заході — від 8 до 9 років.

Найскладніша ситуація спостерігається у працівників сфери базового обслуговування. Прибиральникам у Києві потрібно відкладати весь дохід протягом 14 років, а у Львові — понад 15 років. Аналітики констатують, що без сторонньої фінансової допомоги чи додаткових джерел доходу придбати нерухомість людям цих професій майже неможливо.

Ринок оренди: від третини доходу до абсолютної недосяжності

Оренда житла також демонструє значні регіональні контрасти. У Харкові винаймання однокімнатної квартири в середньому “з’їдає” лише 20% від зарплати, і представники більшості професій витрачають на проживання менше половини або третину свого доходу. У Києві цей показник сягає близько 50%.

Натомість у західних містах ситуація є критичною. У Львові оренда забирає 60-80% заробітку, а в Ужгороді витрати на житло впевнено сягають 80%. Для продавців, барист та касирів на заході країни оренда може забирати 96-98% доходу, а для прибиральників вартість оренди у Львові та Ужгороді взагалі перевищує 100% їхнього місячного заробітку.

Керівниця напрямку “ЛУН Статистика” Людмила Кірюхіна пояснює, що Львів та Ужгород поступово переходять у зону економічної недосяжності для багатьох спеціалістів. За її словами, міста, які суспільство сприймає як безпечніші, стають абсолютно недоступними для тих людей, хто забезпечує їхнє щоденне функціонування — працівників базових сервісів, торгівлі та сфери обслуговування.

Читайте також:

Індексація пенсій з 1 березня 2026 року: кому та на скільки підвищать виплати в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сучасний Бахмут асоціюється переважно з трагічними подіями війни та виробництвом ігристих вин. Проте мало хто знає, що наприкінці XIX та на початку XX століття місто було потужним центром пивоваріння. Місцеві заводи виготовляли десятки тисяч відер напою, який варили майстри з європейською освітою із сировини, привезеної з Нюрнберга та Варшави.

Детальніше про це розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія пивоваріння в Бахмуті

Офіційна історія місцевого пивоваріння бере свій початок у другій половині XIX століття. У 1869 році в Бахмуті запрацював перший пивоварний завод, який належав промисловцю Едуарду Адельману. Підприємство виготовляло до 20 тисяч пудів пива на рік, проте остання документальна згадка про нього датується 1890 роком.

У 1889 році в місті з’являється нова потужна фірма — “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. За однією з історичних версій, саме вони у 1890 році викупили завод в Адельмана. Цікаво, що спадкоємцями були чотири купецькі дружини: Реввека, Сура, Мірра та Роза Абрамович.

Під їхнім керівництвом завод стрімко розвивався і перетворився на солідне підприємство, де працювало 20 осіб. Виробництвом керував справжній професіонал — майстер чеського походження (австрійського підданства), який здобув профільну освіту в школі пивоваріння у Празі. На заводі варили чотири сорти пива: “столове”, “чорне”, “мартовское” та “пільзенеське”. Обсяги виробництва вражали — 35-37 тисяч відер на рік. Сировину для напою (ячмінь та хміль) імпортували безпосередньо з Варшави, Любліна та німецького Нюрнберга.

З 1907 року орендарями заводу стали Абрам Мосін та Полак. Підприємство успішно працювало до середини 1914 року. Його діяльність обірвав указ російського імператора Миколи ІІ від 2 вересня 1914 року про заборону виробництва та продажу всіх видів алкоголю у зв’язку з початком Першої світової війни. Більше завод виробництво не відновлював.

Де знаходилася пивоварня Абрамовичів та її підземелля

Довгий час точне місце розташування заводу Абрамовичів викликало дискусії серед краєзнавців. У документах Бахмутського краєзнавчого музею вказана адреса: вул. Різдвяна (Сибірцева), 102. Логічно це вказувало на південну околицю міста, між вулицями Садовою та Гоголя. Проте насправді завод розташовувався на місці сучасного стадіону “Металург”, і на початку ХХ століття його реальною адресою була вул. Різдвяна, 16. Поруч знаходився млин тієї ж родини, який після приходу більшовиків націоналізували під назвою “Червоний борошномел”. У 1949 році на його місці відкрили стадіон “Локомотив”.

Історія заводу несподівано нагадала про себе влітку 2011 року. Під час будівництва нового спортивного комплексу на стадіоні робітники натрапили на дворівневі підземні приміщення глибиною близько шести метрів зі старовинною кладкою червоної цегли та галереями. Будівельники, не повідомивши відділ культури та краєзнавчий музей, вивезли кілька машин із фрагментами історичної цегли, а підвали частково засипали щебенем. Щоб не зупиняти будівництво, місцева влада та керівництво стадіону заблокували доступ історикам, і унікальні підвали були поспіхом засипані назавжди.

Завод Трахтерова: від медоваріння до руїн Другої світової

Паралельно із заводом Абрамовичів у Бахмуті працювало підприємство купця першої гільдії Соломона Трахтерова, відкрите у 1893 (або 1894) році. У 1896 році на його базі заснували Акціонерне Товариство “Общество пиво-медоваренія въ Бахмутѣ” зі статутним капіталом 300 тисяч рублів.

Завод розташовувався “на нижньому базарі” у будинку №46 (залишки будівлі знаходяться на сучасній вул. Незалежності, біля будинку №73). Контора правління знаходилась на вулиці Магістратській. На підприємстві працювало 54 особи, функціонував паровий котел потужністю 16 кінських сил. Асортимент складався з трьох сортів: “Баварське”, “Віденське” та “Пільзінське”. Обсяги виробництва сягали 170 тисяч відер пива на рік. Крім того, тут варили мед, який здебільшого продавали не в магазинах, а в аптеках.

Як і конкуренти, завод Трахтерова зупинив роботу через “сухий закон” 1914 року. Однак після більшовицького перевороту 1917 року його націоналізували. У 1920-х роках підприємство орендувала Донецька Губернська Рада Народного Господарства. Згодом завод перейменували на “Пролетарій”, а пізніше — на “Артемівський пивний завод Доннархарчу”.

Історія цього підприємства закінчилася у листопаді 1941 року під час наступу гітлерівських військ. Завод був зруйнований. Старожили згадували курйозний випадок: коли бої вщухли, місцеві мешканці пішли на руїни збирати густу солодку патоку, яка використовувалася для пивоваріння. Одна з жінок обома ногами так загрузла в цій масі, що її ледве витягли.

Після деокупації міста радянська влада вирішила не відбудовувати пивзавод. Проте залишки виробничих будівель не розібрали. Вони простояли майже 80 років, поступово перетворюючись на сміттєзвалище в центрі міста.

Розвінчання міфу про “будинок Абрамовичів” та загадковий четвертий завод

З історією пивоваріння пов’язаний популярний міський міф. На південній стіні будівлі біля руїн пивзаводу Трахтерова довго виднівся рекламний напис “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. Через це багато місцевих жителів почали називати цю споруду “будинком Абрамовичів”, вважаючи, що вона належала цій родині. Насправді будівлю звели у 1912 році для банку “Товариства Взаємного Кредиту”. Сам же “Торговий Дім” Абрамовичів був не фізичним будинком, а назвою фірми чи підприємства.

Існував у Бахмуті й четвертий пивоварний завод, який належав компаньйонам Прусскому та Єфімову. Перша згадка про нього датується 1911 роком. Про загадкового Прусского інформації не залишилося, а от В. А. Єфімов був відомою людиною — він мав лавку на Торгівельній площі й займався виноторгівлею. Цей завод також став жертвою імператорського указу 1914 року, і до 1917 року значився у довідниках як “бездіяльний”.

Читайте також:

Людей живцем замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!