Валерія родом з Донеччини, дівчина навчається в двох університетах, один в Україні, інший в Словаччині. Героїня каже, що серед її іноземних друзів взагалі відсутній такий факт — як списування, а ще словаки люблять навчатися вдосвіта, й від обіду мають вільний час для себе. Наша друга героїня Ірина зараз навчається у Польщі в поліцеальній школі, яка популярна серед дорослих. Тут жінка здобуває освіту масажистки.

Редакція «Бахмут IN.UA» дізнавалася у двох донеччанок, що вони думають про освіту за закордоном та, які переваги бачать у такому навчанні.

За прогул лекції студента можуть не допустити до заліку

Валерії 20 років, раніше вона жила в Лисичанську і  навчалася в Лисичанському багатопрофільному ліцеї. Свій вибір дівчина зупинила на історії, згодом вона частково навчалася й жила в Бахмуті у гуртожитку, так було до повномасштабного вторгнення. Після цього Валерія виїхала до Словаччини й стала студентською місцевого вузу.

Студенти приділяють навчанню чимало часу. Фото: особистий архів Валерії

«Ключова відмінність, яку я помітила — це стипендіальна частина. В Україні стипендії академічні призначаються за рейтингом й видаються семестром від сесії до сесії кожен місяць. В Європі є мотиваційна стипендія — це стипендія, яка призначається на семестр або раз на рік, але це велика сума, яка здатна змотивувати до навчання, на неї можна податися тільки раз на рік. Дуже багатьом студентам у ній відмовлять», — пояснює Валерія.

Примітка: Мотиваційна стипендія призначена для студентів-першокурсників. Щорічно уряд вибирає кілька спеціальностей, які додатково фінансуються. Якщо студент 1 курсу був відмінником у школі та його спеціальність потрапила під додаткове фінансування, то у нього є всі шанси здобути мотиваційну стипендію, розмір якої складає орієнтовно 800-1000 євро. На жаль, заздалегідь передбачити які спеціальності держава виділить гроші і як саме визначать тих, кому буде визначено стипендію неможливо, все це залежить від конкретного ВНЗ.

Кампус університету, де навчається Валерія

Крім того, у Словаччині для студента — вкрай важливо відвідувати лекції, якщо ж він пропустить навіть одне заняття, це може загрожувати недопуском до екзамену. Загалом до відвідування пар ставляться доволі суворо, Валерії такий підхід подобається, адже це відкидає можливість прогулювання пар для невідповідальних студентів.

Читайте також: Стало відомо, у яких країнах зможуть скласти НМТ цьогорічні вступники

З позитивних сторін Валерія також виділяє те, що в Словаччині студенти багато часу приділяють вивченню мов. Оскільки, героїня навчається на історика — знання мов дозволить їй вільно відчувати себе в своїй сфері й перекладати потрібні джерела. Загалом дівчина вивчає чотири мови: угорську, словацьку, німецьку та англійську.

Словаки готуються до іспитів з самого початку навчання в університеті

Місто, в якому проводить студентські роки Валерія. Фото: особистий архів героїні

Валерія відзначає, що на відміну від українських студентів — словаки серйозно готуються до іспитів чи екзаменів з самого початку навчання в університеті. Водночас в Україні більшості студентів питання для заліку дають на вивчення за місяць до самого випробування, тож студент має мало часу, щоб якісно підготуватися.

«В Україні вступають до ВНЗ приблизно у 17-18 років, а словаки у 20-23 роки. Дуже багато студентів беруть вільний рік, щоб відпочити й зрозуміти, ким вони хочуть бути. У нас часто можна почути фразу: «Вступай, не гай часу», але тут такого немає. Наприклад, у мене на паралельному курсі навчається жінка, вона як і я першокурсниця — але їй 36 років й вона словачка, для них це нормально», — ділиться думками Валерія.

Вона додає, що в Словаччині  в одному класі можуть навчатися люди без особливих фізичних потреб та люди з інклюзією. Тут немає упереджень, на кшталт, кому можна навчатися, а кому ні.

Система оцінювання в Словаччині

За словами героїні, в Словаччині система оцінювання практично така сама, як в українських університетах. Тут також алфавітна система, де А — це найвищий бал, а найнижчий — це Е.

При оцінюванні викладачі звертають увагу на відвідуваність студента. Ще цікавий факт — серед словаків немає такого поняття, як списування. В університеті навіть є організація – Дисциплінарні комітети, яка відповідає за якість навчання. Заборонено списувати, користуватися телефоном, як підказкою або відмічати фальшиву присутність людини, якщо її немає.

«Знаєте, є такий жарт, коли приходять студенти на пару й по списку присутні всі, а по факту тільки одна староста. Тут такого немає, це карається, й після трьох зауважень — студента відраховують за подібну поведінку», — каже Валерія.

З цікавостей дівчина також відзначає те, що словаки часто переносять пари на ранні години, щоб о 13:00 вже бути вільними від лекцій, а українці навпаки надають перевагу більш пізньому навчанню.

Навчання дорослих в Польщі

Поліцеальна школа. Фото: з відкритих джерел

Пані Ірина також в Польщі стала студенткою поліцеальної школи, це схожий навчальний заклад на наші технікуми. Тут жінка вирішила опанувати фах масажиста. До слова, із знанням польської мови навчання для українців в Польщі є безкоштовним. Ірина навчатиметься два роки, героїня вчиться щовихідних — це займає вільний час. 

У школі, де вона навчається є чимало цікавих спеціальностей для дорослих. Зокрема, асистент стоматолога, однак тут це не людина, яка миє приладдя та подає ватні тампони, каже співрозмовниця, а фахівець, який працює із зубним каменем й лікуванням ясен. Всі ці професії є безкоштовними для навчання для поляків та українців, але знання польської мови має бути на високому рівні.

«Якість навчання тут дуже гарна. Я вчусь на масажиста й повинна мати 800 годин практики масажу. Тішить те, що навчатися йдуть чимало дорослих людей. Наприклад, в моїй школі є чимало людей мого віку. Для поляків вік у навчанні — це не проблема. Я якось сказала своїй викладачці, що хотіла б вступити в університет на фізіотерапевта, але вже пізно, вона на мене так здивовано подивилася. Для них незрозуміло, як це — пізно навчатися», — згадує героїня.

Пані Ірина наголошує в Польщі є свій уклад життя, але є те, що вирізняє поляків серед інших — вони дуже відповідально ставляться до навчання й своїх дітей вчать цьому ж. Освіта в країні дуже важлива, бо вона дає тобі можливість гідно заробляти, резюмує бахмутянка.

Фото: «Бахмут IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!