Чи можна пробачити росіянам за все те, що вони вчинили й продовжують робити далі під час війни в Україні? Поки пересічні громадяни ухвалюють власне рішення з цього питання, правозахисники та громадські діячі збирають докази російських злочинів, для того, щоб рф в законодавчому полі відповіла за свої діяння. Громадська активістка Галина Калініна пояснила, як документують злочини росіян на Чернігівщині, та до чого тут німецькі способи перевиховання народу.

Евакуація з окупованого Щастя

Щастя — це невелике містечко у Луганській області, де розміщувалася Луганська ТЕС, саме тут працювала наша героїня. Жінка мала досвід документування злочинів, вона фіксувала обстріли тієї самої ТЕС раніше. В 2022 році Щастя окупували російські війська, тож місто довелося покидати. Спершу жінка евакуювалася до Львова, членкиня ГО «Культурна фортеця» не могла сидіти без справа, тож в місті Лева почала допомагати таким ж переселенцям, як вона сама.

Луганська ТЕС. Фото: Вікіпедія

«ГО «Культурна фортеця» в місті Щастя намагалася українізувати наших людей, робили цікаві заходи, просували українське. Але мені довелося евакуювати, коли почалося повномасштабне вторгнення. Обстрілювати нас почало ще до 24 лютого, а в той день з 5 ранку до 8 нас поливали градами. Коли було затишшя, зателефонувала подрузі, яка теж ще була в місті. Виїхали ми разом. По центральній дорозі було чути автоматні черги», — пригадує громадська діячка.

До Львова жінки приїхали майже без нічого, каже пані Галина, з собою взяли мінімум речей, одяг змінного теж не було. Все отримали у волонтерському центрі, вже через час активістка сама там почне працювати. Загалом, близько пів року пані Галина видавала гумдопомогу. 

Читайте також: Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Весь час жінки жили у студентському гуртожитку, але в серпні 2022 року довелося його покидати — до навчання повернулися студенти. Пані Галина каже, що у неї було два шляхи куди їхати — Харків або Чернігів. Зупинила вибір на останньому, на той час Чернігів вже був деокупований, а Харків піддавався обстрілам. Крім того, в Чернігові на героїню чекала сестра.

Що таке російські військові злочини та як їх задокументовують?

Галина Калініна. Фото: надане героїнею

На Чернігівщині активістка доєдналася до роботи Освітнього дому прав людини в Чернігові. Тепер пані Галина частина команди, яка документує російські злочини у деокупованих селах. Активістка працює із колегами, людина, яка стала свідком або жертвою російських злочинів розповідає на камеру про скоєну. Ці відеоінтерв’ю фіксують та зберігають для справи про трибунал путіна. Крім того, відео можуть використовуватися у судах, щоб довести провину та вимагати репарацій від країни-агресорки.

«Я почала навчатися, як правильно документувати злочини, бо досвід з ТЕС інший. Ми вчилися, як записувати інтерв’ю з людьми, які пережили тортури чи зґвалтування. Я вже шість місяців займаюся цим, руйнування будинків чи житла — це найменший злочин, який скоїли росіяни. Це злочин, але не можливо його порівняти, коли людей просто розстрілювали. Був такий випадок в селі Мохна́тин, коли йшли підлітки, троє 17-18 років, їх розстріляли прямо біля дороги. З села Довжик трьох братів забрали, катували… один з братів виліз із могили…я спілкувалась з тою жінкою, яка прийняла того чоловіка, нагодувала», — розповідає пані Галина.

За час роботи фіксатором злочинів рф, героїня почула дуже багато важких історій. Деякі не вкладаються в голову й досі. Емоційно витримувати чужий біль важко, але важливо не плакати, коли людина ділиться з тобою таким, запевняє пані Галина. Організація документувала злочини про катування, поранення, розстріли. В селах часто говорять й за зґвалтування.

«Росіяни бачили цивільну машину й просто розстрілювали. Вони дійсно відчували, що вони на чужій землі, й кожен місцевий — їхній ворог… Кажуть люди, що були зґвалтування, але ніхто не хоче давати інтерв’ю на камеру або аудіозапис. Це тому, що село. Люди переживають не за себе, а за те, що скажуть люди, що цькуватимуть. Людина не винна, що її зґвалтували. Я розумію, чому вони мовчать, бо нам наші суди завжди казали: «Тебе зґвалтували, сама винна!», — розмірковує активістка.

Як емоційно впоратися на війні?

Пані Галина в Бахмачі. Фото: надане героїнею

Крізь одну людину проходить десятки, й сотні історій. Всі різні, всі важкі й болючі. Спочатку, пригадує пані Галина, було важко, бувало, що вночі жінка плакала від почутого.

Допомогли впоратися із емоціями психологи, для команди організовували ретрит, де люди могли емоційно розвантажитися, щоб могти працювати далі. 

«Я вважаю, що тільки праця з психологом може допомогти справитися із всіма емоціями, триматися в тонусі й робити свою справу. Я не пережила цих злочинів, але стала свідком», — ділиться у розмові героїня.

Чи можна пробачити росіянам?

Героїня з колегами. Фото: надане героїнею

На думку активістки говорити про пробачення росіян зараз дуже рано.

«Ніяких пробачень цим виродкам не може бути. Це не люди. Може серед них і є якісь хороші, але знаєте таку приказку: «Гарний руський в гарному гробі, поганий в поганому гробі». Ці люди, які нічого не роблять, щоб зупинити війну…ті, хто підтримує…Ні, немає гарних росіян. Є зомбі», — каже Галина Калініна.

Активістка наголошує, що початок справі, яка змусить росію відповісти за скоєне, вже покладений. Стосовно того, як росіяни можуть спокутувати свою провину перед українцям — це процес не одного року. 

Як приклад активістка наводить Німеччину, громадяни якої у Другій Світовій війні вбили мільйони євреїв. Після закінчення війни німців змушували викопувати тіла закатованих з братських могил євреїв та перепоховувати.

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!