Валерія Глущенко родом з Бахмута, піаністка за освітою зараз живе в евакуації на Житомирщині. Попри всі труднощі, Валерія не перестає писати вірші.

Про перший творчий вечір в Бахмуті, Вільний Мікрофон та улюблені книги — бахмутянка розповіла редакції.

Евакуація з Бахмута

Валерія Глущенко разом із сім’єю виїхала у квітні минулого року, евакуювалися самостійно машиною. Зупинилися у місті Бердичів, це Житомирська область, героїня вже понад рік живе на Житомирщині, каже що з жодними упередженнями від місцевих не зустрічалася. Валерія сумує за домом, з Бахмутом її поєднують багато теплих спогадів.

Троянди в Бахмуті. Фото: Іван Сидоров

«На початку повномасштабного вторгнення звісно, що було не до віршів, кожен день погані новини, стрес, однак я знайшла в собі сили писати», — пригадує бахмутянка.

Вірш «Ранок»

На зорепад світанок ллє
Своє проміння, сонця спів.
Ти дарував мені кольє,
Я посміхалась, ти радів
Серед чуттів,
Без зайвих слів.
Тремтіло серденько моє,
Чудовий ранок настає
Шалених снів.

Вільний мікрофон в Бахмуті

Валерія Глущенко на творчому вечорі. Фото: Фейсбук

Бахмутяни, які цікавились культурою та творчістю точно пам’ятають Вільний мікрофон у Бахмуті, це був імпровізований творчий вечір, під час якого місцеві митці читали вірші, співали та просто проявляли себе. Валерія також брала у ньому участь, а потім бахмутянка Катерина Чернова запропонувала їй виступити у вільному просторі «Майстерня», адже вірші Валерії дуже відгукувалися авдиторії й були наповнені глибоким сенсом.

Вірш «Таємничий світ»

Струменіє срібло
Повз нічних доріг,
Кришталевий місяць
Кличе на поріг.

***

Вирушаю небом
В дивовижний шлях,
Білосніжним кремом
Сяє кожен дах.

***

Пролітаю, звісно,
Наче уві сні
Над зимовим лісом,
Бубоню пісні.

***

Діамантом вкрито
Землю навкруги,
Там, де не ступало
Жодної ноги.

***

Вишукано зшито –
У природи смак,
Білим оксамитом
Наряджає так.

***

Блискотить розлого
Зоряний потік,
Тут нема нікого
Серед мрійних рік.

***

Мирний Бахмут. Фото: Іван Сидоров

Стелиться обабіч
Таємничий світ,
Залишаюсь наніч
Тут з дитячих літ.

***

Небосхил картинний
Місячних ночей,
Краєвид гостинний
Прагне до очей.

***

Мрійна забаганка –
В кожного своя,
Доки є світанки
Тут душа моя.

***

Вкрилася серпанком

Заспана земля,
Повернуся ранком
Я.
Та й вже не я.

«Вперше на сцені я виступила у 2018 році. Це були неймовірні відчуття, я упродовж години читала свої вірші. Було багато людей, якщо чесно була здивована цим. Неповторні відчуття, коли виходиш на сцену й відчуваєш від публіки таку підтримку, були й мої знайомі, й зовсім незнайомі люди», — пригадує поетеса.

Писати вірші почала на фоні стресу

Поетеса в Бахмуті. Фото: Фейсбук

Валерія Глущенко згадує, що писати вірші почала після пережитого стресу, емоції вирішила перенести на папір. Бахмутянка пригадує, що перші вірші одразу виявилися успішними. Підтримали піаністку й рідні, саме вони спонукали її до подальшого письма. 

Вірш «Пісня»

Якби я воліла піднести до неба
Твою мужню вроду, що в серці живе,
Я б склала той вірш, що й читати не треба,
Що подумки вільно до тебе пливе.

***

Можливо, до нього би музику склала,
Але не таку, що зі сцени луна,
Тобі б її пошепки переказала
Твоя відчайдушно чутлива струна.

***

У краплях дощу я б її заховала,
Таємні лади супроводять цей спів,
Але я її не писала, бо знала
Ти схильний мене відчувати без слів.

«Коли я написала перший вірш, то зачитала його своєму чоловікові. Він порадив розмістити його в соцмережі. Сказав, публікуй, бо людям сподобається, я послухалася його поради. Було багато хороших коментарів, не очікувала такого відгуку. Мені важко було оцінити себе зі сторони, але коли опублікували побачила, що вірші дуже мелодійні, ритмічні, я ж музикантка за освітою», — каже пані Валерія.

Культура в українському Донбасі

Пані Валерія. Фото: Фейсбук

Ми запитали поетесу, чому, на її думку, в Україні є частка проросійського населення, яке чекає той самий «русский мир». Бахмутянка вважає, що все починається з дитинства й виховання, адже саме батьки закладають дитині цінності та допомагають їй зростати.

«Потрібно з дитинства привчати дітей до любові своєї країни. Пояснювати, що ми українці, вчити історію й знати своє коріння. Так формується нація. Батьки — це дорослі люди й вони мають робити усвідомлений вибір», — каже поетеса.

Українка поділилася списком книг, які стали для неї знаковими:

• Ричард Бах “Іллюзії”
• Ден Міллмен “Шлях мирного воїна”
• Керролл Лі “Крайон: подорож додому ” (це все глибокі філософські книжки, які найбільш повпливали на мене)
• Леопольд Захер – Мазох “Венера в Хутрі” (переклад саме українською)
• Любко Дереш “Трохи пітьми”
• Люко Дашвар “Кров з молоком”
• Книги Василя Шкляра

Пані Валерія каже, що з радістю б виступала для бахмутян, а поки поетеса творить вірші українською, в майбутньому мріє влаштувати знову творчий вечір, щоб зібрати всіх разом.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Музикантка з Бахмута розповіла про роботу на круїзному лайнері та життя в евакуації

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!