Днями стало відомо, що росіяни вивезли зі Ступок частину прихожан Свято-Георгіївського храму разом з отцем Олексієм, який єдиний в громаді залишався, щоб допомагати людям.
Редакція поспілкувалася із волонтеркою, яка допомагала храму в Ступках.
Що відомо про вивіз людей?
“Більшу частину людей, яких вивезли сьогодні вже виставили (ред. мова йде про списки, які опублікували окупанти). В тому, числі й отець Олексій потрапив в цей список, й люди, як жили в храмі. Це орієнтовно близько 15 осіб. Всіх хто, жив на Ступках до Іллінівки всіх евакуювали три дні тому на ту сторону, в Первомайськ та Шахтарськ. Зараз ті люди, там знаходяться”, — повідомляє жінка.
З людьми, яких вивезли зараз тримати зв’язок не вдається, волонтерка сподівається, що це вдасться зробити найближчими днями.
“Люди, які потрапляють туди спочатку їдуть в Первомайськ, потім Шахтарськ, далі табір фільтрації, далі їм роблять документи в обов’язковому порядку, бо без документів їх нікуди не пускатимуть. Люди очікують на документи, щоб могти купити сім-карти й зв’язатися з рідними. Зазвичай це займає 4-5 днів”, — каже волонтерка.
В Ступках залишалося 250 людей
Храм в Ступках. Фото: надані героїнею
За словами жінки в Ступках залишалося близько 250 людей, це разом із Ягідним та Берхівкою.
“Найбільше вивезли три дні тому, в списках напевно 70-людей доставили”, — каже вона.
Останній раз з отцем Олексієм, жінка мала зв’язок 20 лютого, коли він виїжджав у Слов’янськ, щоб вивезти людей з дітьми. Він вже не міг їх прогодувати й під обстрілами на власній машині, вивозив людей, каже жінка.
Отець Олексій з прихожанами. Фото: надані героїнею
“За весь період війни (ред. мова йде про повномасштабну війну) в храмі жило близько 200 людей. Одні приходили, іншій йшли. Багато допомогали волонтери з Червоного Хреста, в Польщі нам збирали кошти на генератори, допомагав й міський голова. Зі школи взяли мати, щоб люди могли спати, була пічка, людям готували їсти. Отець Олександр намагався у важких моментах створити хороші умови, наскільки це було можливо. В день по території храму могло бути 20 прильотів, але жертв не було”, — розповідає волонтерка.
Вибрав для себе шлях допомагати людям
Отець Олексій. Фото: надані героїнею
За словами волонтерки отець Олексій вибрав для себе шлях допомагати людям, тому він вирішив залишитися.
“Він казав, що не може по-іншому вчинити, бо тут його прихожани, він 15 років служив в церкві. Він залишився заради людей, хоча мав можливість виїхати неодноразово. Вирішив піти на такий подвиг, потрапляв не один раз під обстріл, але Бог з його добрим серцем й намірами зберіг в живих”, — наголошує волонтерка.
Героїня додає, що священник дуже допомагав людям, він мав місіонерські цінності, спілкувався з молоддю, заснував футбольну команду: Малу й Велику лігу.
“У нас люди привикли, що священника можна бачити тільки в храмі, але в храмі спілкування з ним обмежене, а Олексій був посеред людей, він всім допомагав, дітям, жінкам”, — резюмує волонтерка.
Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий час узяв до рук зброю й став на захист країни, пройшов шлях від аудиторій ДонНУ до блокпостів, а потім, крізь Азовсталь — полон і місяці очікування. Та сьогодні його голос звучить знову — спокійно та впевнено. Це розповідь не про полон, а про людину, яка залишилася собою попри все.
Редакція поспілкувалася з Сергієм Несвітом, розповідаємо історію на Бахмут IN.UA.
Як все почалося
Сергій Несвіт до полону був старшим стрільцем взводу охорони. Військовослужбовець з Костянтинівки повернувся з полону 23 травня у межах обміну “1000 на 1000”. Пан Сергій колись викладав на кафедрі української літератури Донецького націона́льного університе́ту імені Василя Стуса, прививав студентам любов до українського, а з початком війни мобілізувався до армії: спершу АТО, потім повномасштабна війна. Далі була Азовсталь, полон, російські СІЗО й довгоочікуване звільнення.
З паном Сергієм спілкуємося телефоном — графік у нього щільний, адже на реабілітації є безліч справ. Попри це, чоловік знаходить час з нами поспілкуватися.
Історія Сергія Несвіта почалася в Костянтинівці, де він народився та виріс. Чоловік пішов вчитися на педагога, хоча пригадує: тоді серед хлопців це не було популярно. Більшість на курсі були дівчата, але Сергію припала до душі українська література XX століття, й він впевнено рухався цим шляхом.
Макіївка, 2011 рік / фото ілюстративне, Вікіпедія
Писав наукові статті, потім почалося викладання — спершу у Макіївці, у ПТУ №85. З дітьми працювати було цікаво, пригадує Сергій Несвіт, й надалі по життю він багато працював з підростаючим поколінням.
Потім чоловік ще був викладачем-асистентом на кафедрі історії української літератури і фольклористики — тобто це була і викладацька, і наукова робота.
“Працювати зі студентами з того часу — це було найприємнішим, що було в моїй викладацькій кар’єрі, тому що це досвід, коли ти викладаєш, займаєшся улюбленою справою, спілкуєшся з людьми, які вже дорослі й розуміють, що вони хочуть почути. Їх не потрібно було примушувати здобувати знання. У мене в житті так збіглося, що я знайшов сродну працю. Знаєте, коли кажуть: якщо знайдеш її, то більше працювати не доведеться. От і я почувався на своєму місці, і був щасливий виконувати свої обов’язки. При тому, що вони були не основні, а це не заважало мені займатися тим, що я хотів. А це наукова робота, тобто вивчення якихось важливих проблем, пов’язаних з історією українською, з українською літературою, як тими дисциплінами, на основі яких формується історія твоєї нації і тебе самого, як представника цієї нації”, — каже Сергій Несвіт.
Роки роботи зі студентами пана Сергія припали на період Майдану та Революції Гідності. І в той час українське студенство зростало й трансформувався теж. Навіть енергетика у молоді була інша — це відчувалося у повітрі, каже пан Сергій.
(На відео нижче українці у Донецьку співають гімн, 5 березня 2014 рік, у квітні того ж року росіяни вдерлися в Україну).
“Це були активні молоді люди, національно свідомі, у них була оця українська зарядженість на творчі здобутки, творчу перемогу, самоутвердження. Тобто не було вже звичного для радянських часів відчуття другосортності та меншовартості українського. Було враження того, що Україна нарешті позбулася всіх цих стереотипів. Оце піднесення національне супроводжувалося прагненням дізнатися більше у студентства, а ми зі свого боку, як викладачі, максимально старалися його реалізувати. Тобто подати якомога більше інформації, відкрити очі для багатьох тих, хто, може, в шкільній освіті недостатньо отримав того, що має знати свідомий українець”
У 2014 році, коли почалася війна, Сергій Несвіт пригадує — його студенти зі зброєю пішли захищати Україну. Згодом до них приєднався й він. Офіційно до війська доєднався у березні 2015 року, хоча добровольцем записався ще восени 2014.
“Я проходив службу як солдат, потім старший солдат взводу військового комісаріату. Залишився в Костянтинівці на службі. Це було зручно для мене, тому що я і жив в цьому місті. Але ми, військовослужбовці, періодично виїздили у відрядження для виконання бойових завдань. І от в одне з таких відряджень потрапив і я, у складі 74 окремого розвідбатальйону. Це було влітку 2021 року, до початку нової фази війни у лютому 2022. Вторгнення я зустрів у селищі Павлопіль, під Маріуполем. Але вже фактично наступного дня наш підрозділ виїхав до самого Маріуполя, щоб допомагати Азову в обороні міста”, — пригадує пан Сергій.
З того часу він разом з побратимами перебував у Маріуполі, аж поки сенсу в обороні міста вже фактично не було. Остання згадка про місто — Азовсталь, звідки Сергій Несвіта вийшов у полон за наказом. Цей полон ще називали почесним, а самі військові вірили – скоро вони повернуться додому, але так не сталося. До сьогодні в полоні росії перебувають тисячі наших військових та цивільних.
Про перебування у полоні
Вихід з Азовсталі відбувався у кілька етапів. Спочатку були вивезені важко поранені — ті, хто потребував медичної допомоги. Далі пішли по черзі окремі підрозділи. 18 травня вийшов й наш герой матеріалу — спершу його вивезли у так звану днр, де 5 днів він був у Оленівці. Далі був Таганрог, російське місто у ростовській області.
Азовсталь, Маріуполь, весна 2022 рік / фото Вікіпедія
“6 годин ми десь їхали. В КАМАЗах нас везли зі зв’язаними руками та очима. Ми зрозуміли, що ситуація погіршується, і про швидкий обмін наразі не йдеться. Вже потім виявилося, що мова про обмін взагалі не йшла. Привезли нас до міста Таганрог, закинули у слідчий ізолятор, де, по суті, почалася перевірка наших даних”, — пригадує у розмові Сергій.
Росія наших полонених виставляла як злочинців, нелюдів зі зброєю у руках, таким чином перекладаючи відповідальність за злочини своєї армії. До справи взялися слідчі російського ФСБ.
“Ми в їх уяві – злочинці, злочини яких треба довести. Якщо цих злочинів реально не могли знайти, то у невеликий проміжок часу їх треба було для російської пропаганди здобути. Тому цей період перебування в Таганрозі — він більш жорстокий в плані того, що проводилися допити з залученням катування. Мені в цьому плані, можна сказати, пощастило, так що з серйозним катуванням я не зустрівся. Але самі умови тримання в цьому СІЗО та Таганрозі були настільки важкими, що жодний режим звичайний для в’язнів російських чи будь-яких — він не знає таких покарань, обмежень і такої суворості. Це був не особливий і не суворий режим, це щось було над ним іще важче. Заборонялося фактично все, не дозволялося нічого, але при цьому ще й максимально посилювався психологічний тиск”, — ділиться в розмові пан Сергій.
4 місяці Сергія та його побратимів тримали в СІЗО Таганрога. Врешті росіяни сформували “справи злочинців” та провели всі допити: когось відправили до суду, когось засудили. Ніхто з полонених не знав, що відбувається поза межами того місця, де вони перебували. Існував повний вакуум інформації. З часом, каже Сергій, спогади про тюрми вже не такі гострі, але людині, яка ніколи не переживала полон, усе одно важко це зрозуміти.
Таганрог став першою відправною точкою. Це був перший тюремний досвід, коли обмежують волю дуже агресивним способом.
“Наприклад, ми не мали права навіть сидіти в камері, тільки стояти. Це тривало до особливого дозволу коридорного постового, який міг дозволити присісти, якщо в нього був добрий настрій, якого практично не бувало. Говорити теж не можна було, лише шепіт. Постійний нагляд, постійний контроль, у деяких камерах було відеоспостереження, де його не було – був постовий, який через вічко дивився. Й обшуки по кілька разів у день”.
Сергій Несвіт пояснює, як у розумінні росіян виглядав обшук: людей виганяли з камери, змушували ставати у принижувальне положення. Вони називали цю позу “розтяжка”, яку робили в коридорі, при цьому змушуючи людину повернутися лицем до стіни, зігнувши лікті. Позаду стояв російський спецназ та проводив так звану “перевірку”. Фізичне насильство було присутнє. У камері полонені нерідко чули крики інших, людей катували росіяни.
“Кожна перевірка – це, по суті, привід для биття: фізична сила та кийки. Ну і не можна було підіймати голови, скажімо, там дивитися, в принципі, підходити до вікна”, — пояснює чоловік.
Їжа у тюрмах була, каже Сергій, але про нормальне харчування можна було забути. Годували кислою капустою. Їсти можна було лише стоячи.
“Ну, в принципі, це не найстрашніше, звичайно. Годувати все-таки годували. Але оце голодне, холодне, психологічно напружене життя, воно дуже виснажувало. І вперше ж ці місяці багато в нас втратили свої попередні фігури. Десятки кілограмів поскидали, і вже звикали жити в інших умовах. Далі воно стало звичним, все це вже не так гостро сприймалося. А в Таганці, як ми називали Таганрозьке СІЗО, і так між нами воно закріпилося, ця назва Таганка, то в Таганці все це було вперше і тому, може, і запам’яталося, і вважається, що там було найгірше”.
У камері з Сергієм було 5 людей, потім стало 4 — одного чоловіка забрали, і що з ним відбулося — ніхто не знає. Одного дня Сергія і його 4 товаришів теж забрали — спершу військові думали, що ось він, обмін, але потім виявилося, що це інша тюрма. Полонених перевозили.
Але куди б не пролягав шлях — росіяни знущалися морально та насаджували свою ідеологію. Наприклад, по тюрмах там розставлені російські пропагандистські символи, а гімн росії полонених змушували співати перед кожним прийомом їжі. А ще вчили вірш ДНРівської поетеси «Простіть нас, родние росияне».
“Він дуже довгий, дуже тупий, але він висів в кожній камері у друкованому вигляді. І особливо для них було приємно примусити нас його вивчити і потім слухати. Але для них самих це було настільки нудно, що вони не могли його повністю дослухати. Ми його вивчили. Але ж, це все, що нам дозволялося робити — вчити вірш”.
У серпні 2024 року полонених із СІЗО розподіляли на так звані партії по 25 осіб за алфавітом та відправляли у невідомому напрямку. Ходили чутки — може, везуть на обмін. Полонених у цьому запевняли.
“Одна партія поїхала, друга, третя. Я був в четвертій партії за алфавітом, по 50 чоловік, коли поділили. І коли ми вже виїхали з зони, і нас посадили в потяг, і потяг рушив — у вагоні ми зрозуміли, що на обмін ми не їдемо. Почули, що наш поїзд називається «Адлер-Іжевськ», тобто він їде з берегів Чорного моря і ми рухалися ніяк не в Україну”, – пригадує Сергій.
Шлях додому
Сергій Несвіт / фото надане героєм
В Іжевську Сергій Несвіт перебував аж до обміну полоненими 1000 на 1000. Росіяни переконували українців — вони готові до обміну, але нібито все зриває Україна. Але в травні дещо змінилося.
“Коли мене привезли в СІЗО, я побачив підрозділ свій, хлопців, майже всіх, які були в окремих камерах, і я вже давно загубив з ними зв’язок, а тут вони всі в одномумісці були зібрані. Це вже був доказ, що збирають по списках з якоюсь метою. Нам видали наш військовий піксель, переодягнули. І тоді стало зрозуміло, що ми вже покидаємо цю зону, принаймні. Але ми все ще не вірили, і тільки вже коли нас привезли і посадили в літак, думки про обмін почали виникати частіше”, – пригадує співрозмовник.
Полоненим одягли пов’язки на руки та очі — аби ті не бачили, куди їх везуть. Сергій додає: ймовірно вилітав їх літак з Казані, бо летовище було велике. Далі був Чкаловський аеропорт, а звідти людей доставили до Гомеля.
“В Гомелі нам сказали, що зараз ви сядете в автобус і їдете на обмін. Але точність ця була суб’єктивна, ми вже точно такі обіцянки чули. До кінця ніхто не вірив на 100%. Була надія відсотків на 80. Найгірше було, як не дивно, це на кордоні між Україною і Росією, коли ми вже на автобусах приїхали до самого кордону, але були ще на ворожій території, ми не бачили наших автобусів з росіянами”, – пригадує у розмові пан Сергій.
Тоді по салону автобуса, де сиділи українські військові, почав поширюватися страх. Пригадувалися ті моменти, коли полонених привозили до кордону, люди фактично вже бачили Україну, вірили, що от-от будуть вдома, а потім повертали назад у тюрми.
Українці повернулися з полону, обмін 23 травня / фото Володимир Зеленський
“А потім ми побачили наші автобуси. Нас посадили, ми порахувалися і тоді стали просто відчувати, що ми їдемо додому. Як тільки перетнули наш кордон, практично зразу нас зустрічали люди на узбіччі з прапорами українськими. І далі просто така хвиля ейфорії накотила. І вона тривала дуже довго, практично всю подорож. Не було можливості навіть оговтатися. Дивишся за вікно, бачиш людей, дітей на руках, прапори українські. І просто не помічаєш, що сльози з очей, що ти, як дурний, посміхаєшся, щось кричиш, махаєш — навіть не фіксуєш ці моменти. Таке щастя важко описати і важко передати, бо його треба пережити, щоб зрозуміти всю силу емоцій. Люди, які не плакали при найстрашніших катуваннях, або фізичних, психологічних знущаннях, тут як діти поводилися. Була велика вдячність Україні, народу. Ти розумів, що тебе нарешті дочекаються і побачать твої рідні, це окриляло ще більше”.
Сергій Несвіт / фото надане героєм
23 травня, вперше після довгої розлуки, Сергій зателефонував дружині через телефон, який йому дав волонтер. Ця розмова назавжди буде у їх памяті. Зараз захисник проходить реабілітацію у Києві. Чоловік каже, що серед найближчих планів — наздогнати все те, що відбулося в світі за останні роки, адже ніякої інформації у полоні не було.
“Тим, хто чекає своїх, я міг би їх просити, щоб вони зберігали свою віру, щоб вони не підривали довіру ув’язнених, які сподіваються, що їх чекають. Ця впевненість живила мене.І якщо їхні рідні будуть впевнені, що їх чекають, це їм допоможе в цьому полоні. А на їх місці, я б просто посоромився не повірити і перестати чекати. Хай вони усвідомлюють, що їхні молитви допомагають”.
Даниїл Ходикін — бахмутянин, ветеран, працівник Protez Foundation. Чоловік пішов у військо добровольцем у 2021 році, він пройшов бойовий шлях у зенітних бригадах, а після поранення присвятив себе допомозі іншим — військовим і цивільним з ампутаціями.
Даниїл розповідає про реалії життя після війни, бар’єри в міському середовищі, важливість щирості в комунікації з ветеранами та про пам’ять, яка живе разом із ним — про Бахмут, про втрати і про тишу, яка тепер має зовсім інший сенс.
Дивіться повний відеосюжет про Даниїла на каналі “Донеччина в евакуації”
Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий […]
Даниїл Ходикін — бахмутянин, ветеран, працівник Protez Foundation. Чоловік пішов у військо добровольцем у 2021 році, він пройшов бойовий шлях у зенітних бригадах, а після […]
Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди […]
Три жінки, три долі, один зруйнований дім Бахмут — і однакове рішення: не зламатися. Вони були змушені залишити рідне місто. Але Олена, Оксана та Євгенія […]
