24 лютого минає річниця повномасштабного вторгнення. Київ мали захопити за три дні, а вся Україна мала б бути окупована російськими військами, прийманні, так собі уявляла сценарій росія. Минув рік великої війни, ми публікуємо спогади бахмутян напередодні 24 лютого, а також згадуємо, як жив Бахмут у перші дні повномасштабного вторгнення.

Ганна Бокова, головна редакторка “Бахмут. IN. UA”

Ганна Бокова. Фото: особистий архів героїні

Для журналістки Ганни Бокової залишатися в Бахмуті було особливо небезпечно. Ще до війни з’явилася інформація про так звані “фільтраційні списки” рф.

«Перед вторгненням росії до мене зателефонували люди із спецслужб і попередили, що треба зібрати всі речі й бути готовою до виїзду, тільки-но почнеться війна», — пригадує Ганна.

Журналістка з родиною виїхала з Бахмута 25 лютого. За декілька місяців до війни, пригадує Ганна, було багато новин, даних розвідки про ймовірне вторгнення, однак бахмутянка не вірила такий розвиток подій, як не вірили й мільйони українців. До останнього Ганна сподівалася, що війна не почнеться.

Однак, зранку 24 лютого родина почула вибухи, в перший день виїздити не наважувалися, бо знали, що росіяни можуть обстрілювати машини цивільних. 24 сімя закупилася в місцевому супермаркеті, купили дуже багато їжі.

“Поїхали не 24-го, а 25-го лютого. Ще у Бахмуті ми бачили великі черги до банкоматів. Люди почали скуповувати їжу. Ми самі, перше, що зробили, після того, як я всіх обдзвонила — поїхали у супермаркет і купили багато їжі, на кілька тисяч гривень. Адже, ми не знали, можливо, нам доведеться просто сидіти у підвалі і ми не зможемо навіть вийти з дому. Тоді не можна було зрозуміти, як розвиватиметься ситуація”, — згадує 24 лютого Ганна.

Михайло Коротунов, письменник

Михайло Корутунов. Фото: особистий архів героя

Михайло Корутунов місцевий письменник, про свій ранок 24 лютого Михайло згадує так:

“Перший вибух у Часів Ярi змусив увімкнути комп та подивились новини. Відразу стало зрозуміло, що дарма видерлись з Горлівки в чотирнадцятому тiльки на 30 кілометрів, війна була завжди поруч, а стала навкруги. Що робити далі? Чи війська спроможні чинити опір? Чи гарант місцевий і гарант цілісності за договором в змозi адекватно відреагувати? А чого ж Чонгар не замінований? А чого…Питання, питання, питання”.

Вже через місяць Михайло евакуювався у Львів, але й тут чоловіка першою зустріла повітряна тривога.

“Мир дуже малий та ламкий, в ньому не можна так жити, як би життя нічого не варте. То дуже складна річ, щоб нею можна було комусь нехтувати. Тому за всілякі діі, та навіть слова на нас чекає суд, того, хто сотворив Всесвіт. I той суд незабаром станеться”, — розмірковує Михайло

Анастасія Абаровська, громадська діячка

Анастасія Абаровська. Фото: особистий архів героїні

Бахмутянка Анастасія Абаровська, як і більшість українців свій ранок почала з читання новин, а ще жінка згадує, що в месенджері отримала повідомлення від класного керівника сина — сьогодні діти навчаються дистанційно.

“Ми готувалися, але не до війни, до 8 дня народження сина, який ми повинні були відсвяткувати 25 лютого 2022, в звичному колі друзів та родичів. Та який потім довелось святкувати в хостелі в Дніпрі. Сашко досі з сумом згадує, що ми не встигли відсвяткувати його 8 день народження”, — пригадує Анастасія.

Євгенія Буднік, вчителька

Євгенія Буднік. Фото: особистий архів героїні

Євгенія Буднік вчителька в місцевій школі, 24 лютого педагогиня мала провести захід зі школярами, однак не судилося. 

“Я так не хотіла в це вірити, я забороняла собі навіть думати про це, я вперто не збирала тривожної валізки. Здавалося: пущу ці думки, і це станеться. Тому я занурилася в роботу і готувала відкритий захід, який мав відбутися 24 лютого. Так він і залишився у мене на флешці, не встигла я провести «мовні посиденьки» з тоді ще 8-б класом. 

Ранок 24 лютого почався не зі звуку будильника, я прокинулася задовго до нього. Я не чула вибухів, просто в душі було якось тривожно. А тоді глянула у вікно: прикордонники, які розміщувались у будинку напроти, не шикувались, як завжди, а зі зброєю виїжджали на бронемашинах. Потім був дзвінок чоловіка, який так не хотів їхати в Київ, а я вмовила, від нього я почула ту фразу: «Почалася війна!». Він говорив, давав настанови: що робити, як діяти. А у мене в голові була тільки одна думка: «Яка війна? У мене відкритий захід! Мені ще голову треба помити!» І я пішла в душ, поки є вода, поки є тепло і світло…”, — пригадує героїня.

Далі був дзвінок від директора школи, педагогів збирали, щоб вирішувати як діяти далі. Поки жінка розмовляла телефоном, дивилась на сина, який ще безтурботно спав у ліжку.

“До мене починало доходити, мозок нарешті прокидався, але від сприйняття дійсності у мене починалася паніка. Я по черзі хватала свої валізи, вирішуючи, яку ж з них обрати, далі туди летіли речі, діставалися звідти і знову клалися туди ж. А тоді настала черга будити сина, він сприйняв новину спокійно, виважено, швидко вдівся, умився і ми пішли до батьків. 

Нам, мабуть, ніколи не забути того ранку. Був легкий морозець, повітря було таке чисте, сонце пробивалося крізь хмари, ніби сама погода говорила, що все буде добре, все минеться. А на вулицях розгублені люди, кілометрові черги на заправках, в аптеках, магазинах. Той ранок тягнувся занадто довго”

Вже ввечері жінка не змогла стриматись, емоції брали гору й виходили сльозами.  Вже вдруге вчителька мала покинути свій дім. З того часу, минув рік, син героїні у безпеці, рідні та друзі у відносній безпеці, але ми всі ще у тому ранку 24 лютого, вважає Євгенія

“Наше життя змінилося до невпізнаності і без вороття. Але у нас залишилась віра, віра в добро, яке обов’язково переможе”

Микола Цихно, громадський діяч

Микола Ціхно. Фото: особистий архів

Бахмутянин Микола Ціхно про повномасштабне вторгнення думав вже 22 лютого, коли росія офіційно визнала підконтрольні собі уряди в Донецьку і Луганську, а, відповідно, і висловила територіальні претензії й на ті райони Донбасу, що підконтрольні Україні.

“Зранку 24 лютого мені не треба було рано прокидатись і їхати в Лиман, адже я працював дистанційно з середини лютого через чергову хвилю посилення захворюваності на COVID-19, і я планував добре виспатись. Але мене розбудила мама, яка спитала, чи чув я вибухи, і повідомила, що вичитала з інтернету, що Часів Яр зазнав ракетного обстрілу. Але що в 2014, що в 2022 я всі обстріли проспав. Також вона повідомила, що рф бомбить всю Україну. Одразу ж почали дзвонити друзі з повідомленнями про те саме”, — пригадує Микола.

Перший день Великої війни для бахмутянина пройшов одноманітно, чоловік моніторив новини. Микола пригадує, що в перший день російські ЗМІ писали багато новин, а українські ЗМІ програвали російським в об’ємі змістовної інформації про хід подій, вважає чоловік.

“Канали росії сипали своїми “успіхами” і про повністю, нібито, знищене українське ППО, і про довжину просування окупаційних військ Україною, і про натовпи українських прикордонників і військових, які, за їх словами, здаються в російський полон. Але Українські ЗМІ це ігнорували і не спростовували. Тому перший день настрій був пригнічений, роботи теж було мало, то і відволіктись не було чим. Першу ніч та кілька наступних я спав по пів години”, — каже чоловік.

У бахмутянина було два головних страхи, перший, що доведеться виїхати з Бахмуту, так й сталося, а другий страх — що серед знайомих будуть колаборанти, які підуть на співпрацю з фашистами. Більше ніяких емоцій чоловік не пам’ятає.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Війна. Бахмут. Евакуація (Фоторепортаж)

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. До повномасштабної війни вона мешкала в селі Роздолівка, займалась домашнім господарством, а у вільний час в’язала. Після евакуації з рідного дому жінка на деякий час забула про своє хобі, втім згодом отримала натхнення і стала в’язати унікальні вироби.

Своєю історією Анна Шаповалова поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

В’язання було просто хобі

Анна Шаповалова родом із села Роздолівка Бахмутського району. Тут вона народилась, вивчилась і створила власну родину. Сім’я займалась домашнім господарством і городництвом. Час від часу Анна займалась улюбленим хобі — в’язанням. Та з початком повномасштабної війни жінка поставила його на паузу, адже потрібно було вивозити родину з небезпеки.

“До війни час від часу я займалася в’язанням. Це було захоплення просто для душі, також я в’язала речі своїм дітям. Потім, коли почалась повномасштабна війна, ми, звичайно ж, виїхали. Це було в лютому 2022 року. Тоді я закинула цю справу, адже було якось не до цього. Я з дітьми виїхала на захід України, а чоловік лишався в Бахмуті, оскільки був військовим”, — каже Анна Шаповалова.

Зараз пані Анна проживає в Черкасах. Тут вона знову згадала про своє хобі, яким займалась вдома. Натхнення несподівано прийшло перед зимовими святами. Жінка знову взяла гачок до рук, щоб зв’язати ялинкову іграшку.

“Це був 2024 рік, перед Новим роком. Тоді мені захотілось взяти гачок в руки і я подумала: “А чи не зв’язати мені якусь новорічну іграшку на ялинку?”. І чомусь захотілось зв’язати саме різдвяного янгола. В’язала тоді я просто інтуїтивно, спочатку взагалі не мала й поняття, як його робити. Було багато спроб, помилок, розпускань, але все-таки у мене вийшов янгол. Він став моєю першою роботою, так до мене прийшло натхнення створювати таких ангеликів”, — розповідає майстриня.

Окрім янголів в’яжу ранери, капелюшки й пояси

Спочатку майстриня Анна Шаповалова робила янголів в одному кольорі й стилі. Згодом вона почала експериментувати з кольорами й деталями.

“Спочатку це була просто ідея різдвяного ангелика на ялинку, нічого особливого в думках тоді не було. Але коли я побачила готовий виріб, то в мене почала розвиватися фантазія. Мені захотілося його зробити з волоссям, я зачіски пробувала робити. Потім почала ще й з кольорами гратися. Якщо спочатку це були бежеві кольори, колір льон, то потім я почала додавати рожеві, блакитні, жовті відтінки. Хоч я ще в’яжу й інші вироби, особлива цікавість у мене саме до янголят. Це моє мистецтво. Така моя фантазія і моє натхнення зараз”, — розповідає Анна Шаповалова.

Окрім янголів, майстриня в’яже ранери (ред. довгі скатертини-доріжки для прикрашання столу), капелюшки й пояси в етностилі. Ці вироби створені виключно з бавовняної пряжі.

Пані Анна зазначає, що її янголи є авторськими, оскільки процес їх створення вона вигадала сама. Нові ідеї вона вигадує сама.

“Я в’яжу інтуїтивно, у мене немає схем. Хтось колись запитував у мене в соцмережах майстер-клас. Але в мене його немає, бо це все йде з голови. Поки я досягла того вигляду, якого б мені хотілось, я робила багато спроб. Тому це чисто моя фантазія”, — каже Анна Шаповалова.

В’яже майстриня переважно у вільний час. Часто може працювати і вночі. На виготовлення одного маленького янгола йде близько тижня.

“Буває, що в’яжу до пізньої ночі, адже вдень маю домашні справи, на які йде багато часу. В’яжу переважно у вільну хвилинку і це може бути будь-де — в дорозі або поки чекаю дитину із занять. Такого, щоб я сіла і весь день в’язала немає, я працюю по кілька годин на день. Виготовлення маленького янгола може розтягнутися до тижня, бо кілька днів йде лише на те, щоб надати йому форму. Якщо це більший янгол, то може бути понад тиждень. Все залежить від розміру”, — зазначає жінка.

Поки в’язання для пані Анни є цікавим захопленням. Вона продає свої вироби, але планів щодо масштабування власної справи поки не має.

“Для мене створення власної майстерні чи магазину поки нездійсненна мрія. Я творю вдома і наперед нічого не загадую. Влітку виходила продавати свої вироби в місцевий парк. Люди не проходили повз, висловлювали захоплення, були й покупці. Поки що в’язання для мене це і хобі, і можливість відволіктися — це моя втіха. Звісно, якщо когось цікавлять мої роботи, то мені дуже приємно. Я залюбки продаю їх”, — каже Анна Шаповалова.

Ви можете підтримати майстриню з Бахмутського району, замовивши її вироби в Instagram.

Читайте також:

• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі
• “Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії війни”: як українки заснували театр в Бонні
• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!