“Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб

Семаковська Тетяна 15:05, 10 Вересня 2024

Едуард родом з Костянтинівки, Донецької області. Чоловік називає себе геральдистом-ентузіастом, і він створив вже понад 100 гербів різних сіл та міст Донеччини. В планах у чоловіка намалювати герб для кожного села у області. Чому це важливо робити зараз та як росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики — Едуард розповів для Бахмут IN.UA.

Навчався на магістра хімічних технологій

Едуард народився та виріс у Костянтинівці, навчався у Донецькому національному технічному університеті і за фахом він — магістр хімічних технологій. У розмові він каже, що з дитинства мав хист до малювання, а вже у дорослому віці він знову почав малювати, тільки цього разу — герби.

Зараз герой живе у Волинській області, куди він евакуювався з родиною у 2024 році. До цього була ще одна спроба виїхати у 2022 році.

“Ми вже виїжджали з батьками всі разом. Просто їхали, їхали не знали куди. Знайомий запропонував будинок у Волинській області. Він сказав: “Приїжджайте, ну, а там якось далі буде видно”. Ну, якось так й оселилися тут, власне, батьки були тут весь час, поки повномасштабна війна”, — згадує евакуацію чоловік.

По приїзду Едуард кілька разів отримував гуманітарну допомогу. Каже, що його з родиною зустріли добре.

Проєкт “Я це Ко”

З геральдикою чоловік почав працювати ще до повномасштабної війни і навіть заснував проєкт, який назвав “Я це Костянтинівка”, а скорочено — “Я це Ко”. Тут розповідав про те, яке місто могло б бути без корупції, війни. Герой мріяв розвивати рідну громаду, але не знайшов достатньо підтримки, тому ініціативу довелося призупинити.

“Я це фотошопив по-своєму, людям подобалося. Це якось надихало — і мене, і місцевих. Звісно, що не всі мої проєкти були якимось фантастичними, але я хотів рухатися в цьому напрямку, і, можливо, колись вже почати фізично реалізовувати те, що малював, знаходити якусь підтримку, але цю підтримку я поки ще не знайшов. Та й у воєнному плані ситуація погіршувалася, тому це було не дуже актуально”, — каже Едуард.

Герби Донеччини

Вже в евакуації чоловік заново розпочав займатися геральдикою — створив профіль в Інстаграмі “Донеччина в Гербах” та почав публікувати там герби сіл та міст Донеччини. Першими були герби Костянтинівської громади, які Едуард почав ще 5 липня 2023 року. За час роботи герой створив вже близько 100 робіт, а у планах — вся Донеччина, до найменшого села.

“Часто люди самі пишуть мені у соцмережі, кажуть, герб якого населеного пункту вони хочуть бачити. Не знаю чому, але їм це стало дуже цікаво. Можливо, бо цю тему ніхто не підіймав. Вони із нетерпінням чекають свою символіку, розглядають її. А особливо, коли її не було взагалі, і вона створена з нуля”, — пояснює геральдист.

Так з’явився герб Малинівки — підписниця написала Едуарду, а він взявся шукати інформацію про село, аби створити герб. Так само й Моспино отримало свою оновлену символіку. Новий варіант гербів просять і надазовські греки, пояснює чоловік, хоча у них вже свої є.

“Надазовські греки дуже активні в цьому плані. Їм цікаво, хоча у них є свої герби. Там свого часу Олег Киричок, донецький геральдист, склав майже всім грецьким поселенням герби. Я зараз їх теж переробляю, роблю більш сучасними”, — ділиться у розмові Едуард.

Процес створення герба може забирати від одного дня й до кількох тижнів, пояснює він, адже про деякі села легко знайти інформацію в мережі, а от на інші доводиться витрачати більше часу.

“Іноді просто немає звідки взяти інформацію. Тобто населений пункт був настільки такий звичайний, що ніяких яскравих сторінок історії не має. І нема що зобразити — тоді доводиться якось викручуватися інакше. Тобто або від назви, або від якихось географічних особливостей відштовхуватися”.

На питання, що легше зробити з нуля: новий герб чи перемалювати вже наявний — Едуард ствердно відповідає “друге”, бо осучаснювати вже наявне значно важче. Одним з найскладніших гербів видався Кальміуський, каже у розмові герой.

“Я його від початку ще помітив. Він доволі яскравий, там цікавий герб, на ньому фенікс зображений. Але збагнути, що воно таке, до чого — я досі до кінця ще не зрозумів”, — зізнається чоловік.

Росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики

За словами героя, осучаснювати геральдику варто для того, щоб, по-перше, вона виглядала сучасно і нею було не соромно користуватися населеному пункту та містянам, бо – це наші символи.

А по-друге, тому, що більшість гербів на Донеччині за основу мають французький щит, наприклад, такий має Торецьк та Дружківка, тому у своїх версіях гербів Едуард використовує іспанський.

“Для росіян це виходить якесь таке привласнення, нібито росія може претендувати на ці населені пункти, оскільки тут герб російський. Це треба було давно переробити, просто ніхто на це увагу не звертав. До речі, деякі герби, які затверджувалися за часів незалежної України, були саме на французьких щитах. І нікому до цього діла не було”, — говорить герой.

Іспанським щитом користується Польща, Литва, Німеччина та інші країни. Едуард пояснює, що коли росія приходить на окуповані землі, то складає герб населеного пункту Донеччини на французькому щиті. Наприклад, так росіяни переробили герби Макіївки та Авдіївки тощо

“І, власне, тому мене це зачепило, коли я вперше це побачив. Чомусь для росіян це важливо, а нам це тридцять років було неважливо”.

Герой ділиться, що не відмовився б потрапити в Українське геральдичне товариство, а його роботи стали офіційно-затвердженими.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Психолог потрібен кожному: як капеланка Мейра Беспьорстова підтримує військових на фронті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 18:15, 14 Лютого 2025
Мейра Беспьорстова / фото Бахмут IN.UA

Мейра Беспьорстова — психологиня та капеланка, яка регулярно працює з військовими. Вона вела в Бахмуті активну волонтерську діяльність, а зараз підтримує дух військових, котрі боронять Україну.

Детальніше про те, як саме живе капеланка Мейра Беспьорстова та як проходить її діяльність, дізнавайтеся у відеорепортажі “Донеччина в евакуації”.

“Є безпричинна ненависть одне до одного”

До повномасштабного вторгнення Мейра Беспьорстова займалася волонтерством та соціологією, але після нападу на Україну змінила власний фах та стала військовою капеланкою. Її основною задачею зараз є надання психологічної допомоги військовим.

Зараз вона вивчає кабалу, про яку активно розповідають юдейські священнослужителі. Отримані знання жінка планує використовувати на практиці.

Лекції допомагають дізнатися, на яких енергетичних вібраціях є людина. На основі цієї інформації вже треба переводити людину з низьких вібрацій, наприклад, від горя чи агресії, на більш високі, навчити її радіти“, — каже капеланка.

Вона вважає себе цивільною особою, хоча й часто допомагає військовим і в онлайн, і в офлайн.

Іноді я можу приїжджати до шпиталів та казати хто я, що я. Мені кажуть, що треба поспілкуватися з цією людиною, чи цією. І я допомагаю людям поясненням, що їм робити далі та куди звертатися” — розповідає Мейра.

Вона додає, що бувають випадки, коли специфіка її роботи не дозволяє допомогти військовим, адже їм потрібна допомога кваліфікованого психіатра — з медичною освітою, а не психолог.

Часто буває таке, що до неї звертаються військові з питанням, чи можна вважати його вбивцею за шкоду ворогу під час захисту країни. Мейра каже, що в такому випадку вона та військовим намагаються розібратися з тим, що таке вбивство та як воно відрізняється від його ситуації під час оборони рідного дому.

Інколи до капеланки звертаються й цивільні особи, які скаржаться на панічні атаки та нерозуміння майбутнього. Вони часто просять її допомоги з поясненням того, які псалми читати та як правильно молитися в їх ситуації.

Детальніше про життя та діяльність капеланки — у відеорепортажі Бахмут IN.UA на YouTube-каналі “Донеччина в евакуації” за посиланням.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Семаковська Тетяна 17:35, 6 Лютого 2025

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Артем з батьками / фото Facebook

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем з мамою після “тихого полювання” / фото Facebook

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Артем любив природу й ліс / фото Facebook

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Артем Мирошниченко / фото Facebook

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

Тротуар в Бахмуті, розфарбований у вигляді візерунка з вишитої сорочки / фото надане Іриною Жданюк

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Психолог потрібен кожному: як капеланка Мейра Беспьорстова підтримує військових на фронті

Мейра Беспьорстова — психологиня та капеланка, яка регулярно працює з військовими. Вона вела в Бахмуті активну волонтерську діяльність, а зараз підтримує дух військових, котрі боронять […]

18:15, 14.02.2025 Скопіч Дмитро
Важливо

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають […]

“Невідомо, що нас чекає завтра”: жителі Краматорська розповіли про життя у прифронтовому місті

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше. Детальніше про те, […]

18:26, 31.01.2025 Скопіч Дмитро

“Акція 51”: як з Галичини до Званівки примусово переселили сотні людей. Розповідь Романа Кабачія та Ярослави Пасічко (Оновлено)

Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для […]

“Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня. Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає […]