Практично щодня наша редакція повідомляє про видачу гуманітарної допомоги у різних містах України: Київ, Харків, Львів, Суми та багато інших. Однак часто ми бачимо, що пріоритет у видачі надають жінкам, тоді як чоловіки рідше фігурують у вказаних пріоритетних категоріях. Чи справді жінки частіше отримують допомогу, чи існує гендерна дискримінація при видачі?

Гуманітарна допомога в Україні для чоловіків та жінок 

Перед написанням цього матеріалу, ми вирішили запитати своїх читачів та читачок, чи хтось з них стикався з гендерною дискримінацією при видачі гуманітарної допомоги. Опитування провели в Telegram, й ось які коментарі отримали.

Як бачимо, у деяких областях переселенці і переселенки взагалі не отримують гуманітарну допомогу, у інших є логістичні складнощі з її отримання, але є й  ті, хто зустрічався з проявом гендерної дискримінації.

“Так (ред. зустрічали прояви гендерної дискримінації при видачі гуманітарної допомоги), для жінок є підтримка, а чоловіків розглядають виключно як потенційних військовослужбовців, яким не передбачена ні підтримка, ні гуманітарка серед цивільних”, — пише бахмутянка Марина.

Пізніше ці слова аргументують нам у коментарях ще кілька волонтерок.

Які пріоритети розставляють міжнародні донори

Ми звернулися із питанням про те, якими засадничими документами керуються при гендерному розподіленні гуманітарної допомоги до Управління ООН з координації гуманітарних справ.

Нас направили до Дар’ї Чекалової, це членкиня ГО “Дівчата” — ця організація є одним з отримувачів гуманітарної допомоги — вона зазначає, що фінансування спирається на комплексний аналіз потреб, який проводиться в різних регіонах країни, і зазвичай виливається згодом в опорний річний документ Ukraine Humanitarian Needs and Response Plan, створений Деніз Браун, координаторкою системи ООН в Україні. 

Нам порадили ознайомитися з планом на 2024 рік. Ми проаналізували його та виокремили основні тези:

1) Війна спустошує села та міста поблизу лінії фронту, гуманітарні потреби в цих районах досягають катастрофічного рівня. Ситуація не може покращитися, якщо війна не припиниться;

2) Цілі громади поблизу лінії фронту зазнають щоденних обстрілів, в результаті чого мільйони людей практично не мають можливості забезпечувати себе і залежать від гуманітарної допомоги;

3) Ризики гендернозумовленого насильства зросли, а найбільш вразливі люди, часто жінки та люди похилого віку, стикаються з найбільшими проблемами;

4) Гуманітарні зусилля стратегічно зосереджені на найбільш постраждалих прифронтових регіонах, особливо на сході та півдні, і це рішення було прийнято на основі ретельних оцінок і ґрунтовного аналізу. 

Бачимо, що в плані вказано, що часто найбільш вразливими категоріями є саме жінки та люди старшого віку. Цю тезу впродовж нашої розмови підтримували волонтери та волонтерки з Києва, Дніпра та Краматорська. В останньому нас запевнили, що допомогу надають всім потребуючим, незалежно від статі, адже це прифронтове місто. Водночас місцевий волонтер розповів, що в основному допомогу отримують жінки, тому що чоловіки по неї не приходять, адже бояться бути мобілізованими. Втім, про це пізніше, а зараз почнемо аналіз з Києва.

Видача гуманітарної допомоги в Києві від МОМ та українських благодійників

Департамент соціальної політики Київської міської державної адміністрації у травні 2023 року повідомив, що в місті зареєстровано близько 400 тисяч переселенців, серед них — 66 тисяч дітей. Це офіційні дані, а в реальності цифра може бути більшою. Волонтер Червоного Хреста Микита Безмен — теж переселенець, зараз живе в Києві.

Ще з лютого 2019 року він почав допомагати людям — спочатку в Бахмуті навчав населення, як надавати домедичну допомогу, проводив заходи з соціальної підтримки. Під час ковіду Микита роздавав засоби гігієни та допомагав маломобільним людям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пріоритети роботи Червоного Хреста змінилися — фокус змістився на вразливі верстви населення, зокрема це ВПО. Микита зазначає, що й справді певний пріоритет у видачі мають саме жінки з дітьми.

“Ми не видаємо допомогу чоловікам працездатного віку, які не мають на утриманні неповнолітніх дітей, але так само ми не видаємо допомогу жінкам повнолітнього віку, які не мають на утриманні дітей чи, наприклад, важкохворих осіб. Допомогу видаємо тільки пільговим категоріям, наприклад, матерям-одиначкам”, — каже волонтер Червоного Хреста.

Він додає, що певний час допомогу видавали всім матерям, у яких була на утриманні неповнолітня дитина, незважаючи на те, чи є у жінки чоловік, чи ні. 

“З 2022 року Червоний Хрест скоротив допомогу місцевому населенню, а пріоритет мають саме ВПО. Людині потрібно мати статус ВПО та пільгову категорію, аби її включили до вразливої групи. Наприклад, багатодітний, пенсіонер, важкохворий тощо”, — пояснює Микита Безмен.

Щодо жінок, то тут пріоритет на видачу гуманітарної допомоги матимуть ті, які виховують неповнолітню дитину, жінки-пенсіонерки, жінки з інвалідністю, важкохворі жінки, а також малозабезпечені. 

Микита пояснює, що людям видають пакунки з харчами та засобами гігієни. Вміст цих пакетів не має критичних гендерних відмінностей, тобто і чоловік, і жінка, які є вразливою категорією, отримають практично аналогічні пакети. Єдина відмінність — жінкам додають засоби жіночої гігієни.

“Жінки частіше приходять по гуманітарну допомогу. Як правило, зараз це пенсіонерки та самотні матері. Наголошую, що ми не видаємо гуманітарну допомогу особам працездатного віку, які не мають на те підстав. Не важливо, це чоловік чи жінка”, — каже волонтер. 

Микита додає: йому особисто хотілося, щоб допомогу отримували всі, хто цього потребує, але зараз слід діяти раціонально й надавати її пріоритетним категоріям.

Микита вважає, що в перспективі видача гуманітарної допомоги буде скорочуватися, натомість благодійники хочуть сфокусувати зусилля на працевлаштуванні переселенців та переселенок. Адресну допомогу можуть залишити тільки для найбільш вразливих верств населення.

Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, каже, що для донорів пріоритет — це діти. За допомогою для них статистично частіше приходять мами, бабусі, сестри. Їх записують як отримувачок допомоги для дітей.

У коментарі вона пояснює, що зараз в пріоритеті для видачі гумдопомоги в Києві від Червоно Хреста є: 

• ВПО;
• люди з І та ІІ групами інвалідності;
• багатодітні сім’ї;
• самотні батьки, у кого на утриманні є неповнолітня дитина;
• люди з онкологією.

“Ми бачимо таку тенденцію, що навіть якщо до нас переїжджає сім’я вимушено переміщених осіб, і в сім’ї, наприклад, є мама, тато та діти, то довідки ВПО чоловіки не завжди оформлюють. Можливо, вони бояться бути десь на обліку чи ще щось. Тож тут знову повертаємося до статистики, де отримувачем послуги є жінка з дитиною, а діти — пріоритет для донора”, — каже Альона Гребенчукова.

Фахівчиня додає, що через це складається уявлення, що начебто чоловіки отримують менше допомоги, однак вони за нею не приходять з дітьми, а відтак основними отримувачками завжди є жінки. 

Видача гуманітарної допомоги у Дніпрі

На Дніпропетровщині станом на кінець грудня 2023 року було офіційно зареєстровано понад 466 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Жінок серед них — більшість, й чимало з них отримують гуманітарну допомогу.

У самому Дніпрі працює шелтер ГО “Джерело підтримки” для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Тут  вони можуть отримати всю необхідну допомогу та підтримку.  Волонтерка Юлія Христюк каже, що помічає пріоритет на надання гуманітарної допомоги. Тут її видають людям, які віком 60+, а також матерям-одиначкам, а от чоловікам її видають рідше. Однак, якщо це батько-одинак, то він буде так само в пріоритеті.

“Ну, на мою думку, чоловіки повинні працювати, якщо вони в змозі це робити, і вони не належать ні до яких вразливих категорій. Я знаю, що зараз багато чоловіків переховуються від мобілізації, тому не стають на обліки, як ВПО”, — каже волонтерка.

Вона додає, що у хабі допомагають з працевлаштуванням, щоб людина не була повністю залежна від гуманітарної допомоги. Звісно, є люди, яким важче знайти роботу — це особи з інвалідністю та літні люди. Втім, в більшості підопічні шелтеру вже знайшли роботу, каже Юлія Христюк.

“Наші люди практично на 80% вже працевлаштовані всі. Є ті, хто  отримали міні-гранти та відкрили свій бізнес. Не працюють тільки особи з інвалідністю, ну й 60+, яким важко пересуватися. Але навіть вони уже намагаються знайти роботу, тому що розуміють, що ці виплати скінчаться, а жити ж потрібно далі”, —  наголошує Юлія.

Ситуація з видачею гуманітарної допомоги у прифронтовому Краматорську 

Краматорськ — прифронтове місто, де зареєстровано понад 50 тисяч переселенців. Ми поговорили з волонтеркою Людмилою Сніцаренко та волонтером Станіславом  Чорногором, обоє працюють у Краматорській громаді. Станіслав також роздає гуманітарку в інших областях.

Людмила каже, що в Краматорській громаді допомогу надають всім, хто її потребує, незалежно від того, чоловік це чи жінка. 

“У нас без різниці. Даємо тим, кому треба, або чоловік, або жінка, або особа іншої гендерної належності. Головне, щоб людина мала оригінали документів — це довідка ВПО або Акт про пошкоджене житло. І тоді ця людина може отримати у нас допомогу”, — каже волонтерка.

Вона додає, що до них у гуманітарний хаб приходять і чоловіки, і жінки, і люди старшого віку, й навіть молодь. 

Натомість волонтер Станіслав Чорногор каже, що чоловіки рідше приходять за гуманітаркою. Він також працює у Краматорську і додає, що більше допомоги видають жінкам та родинам з дітьми. 

“Найбільш обездолені групи людей – це чоловіки віком до 50 років, яким взагалі нічого не положено. Коли чоловіки йдуть, наприклад, в Краматорську отримувати гуманітарну допомогу, то там на місці видачі їх чекатимуть працівники військкоматів”, – пояснює Станіслав Чорногор.

Волонтер також прокоментував гуманітарну допомогу в областях, які не пролягають близько лінії фронту. Він каже, що часто людей закликають евакуюватися з прифронтових територій, але оскільки є брак житла у містах, й часто воно там дорожче, то люди їдуть далі в села чи малі міста.

“Ми бахмутяни, проживаємо в Ладижині, щоб отримати гуманітарку нам потрібно їхати до Вінниці. А це по грошах 800 гривень, туди і назад, нас 3 людини. Поштою розсилки немає і нас багато проживає бахмутян у цьому місті. Ні хто не їздить за нею”, — пише бахмутянка про логістичні труднощі.

Тут не так добре налагоджена видача гуманітарної допомоги для будь-якої статі, тож люди часто залишаються без неї. Це спричиняє іншу проблему — люди повертаються жити у прифронтові села та міста.

Якщо говорити за чоловіків, то вони могли б знайти собі роботу, пояснює волонтер, але на практиці чоловіку обіцяють вакансію та, наприклад, бронь в комунальному підприємстві, але перед цим він повинен стати на облік у військкомат.

“В день, коли чоловік приходить у військкомат, аби стати на облік і сказати, що він планує влаштуватись на роботу, йому дають повістку на наступний візит у військкомат, і вже через тиждень він служить. Часто думають, що чоловіку легше заробити гроші, але в прифронтовому місті насправді всім складно”, — розказує Станіслав Чорногор.

Чи справді є обмеження у видачі гуманітарної допомоги

Аналізуючи коментарі наших співрозмовників і співрозмовниць, бачимо, що й справді саме статистично гуманітарну допомогу більше отримують жінки. Принаймні тому, що вони частіше за нею приходять з дітьми. А як зазначила нам у коментарі Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, саме діти — пріоритет для донорів.

Чоловіків із дітьми, менше, ніж жінок. Відтак, й пріоритет для них менший. На додаток, через те, що чоловіки рідше приходять, бо мають страх бути мобілізованими, вони рідше фігурують у списках отримувачів гуманітарної допомоги. Часто жінка отримує пакунок з їжею чи гігієною на всю родину, тож цим безпосередньо користуються й чоловіки, які є в родині.

Стверджувати, що чоловіки не мають пріоритету, ми не можемо, адже якщо у чоловіка на утриманні є дитина — то він буде отримувати гуманітарну допомогу, так само як і жінка з дитиною. У розмовах з волонтерами й волонтерками ми також почули думку, що у донорів є побоювання, аби гуманітарна допомога не стала ведмежою послугою для людей, тому вони намагаються дати переселенцям і переселенкам можливість вчитися, писати гранти, відкривати бізнеси та влаштовуватися на роботу, аби ніхто з них не залежали від гуманітарної допомоги.

Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Статусні особи” та наративи про жінок на ТОТ: огляд проросійських медіа
• Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
• Пережили Голодомор: історія родини бахмутянки Олени Кірсанової (Оновлено)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Маленький “епіцентр” нашого села”, “магазин, в якому було все і навіть більше”, “там було завжди все свіже і смачненьке” — так мешканці Бахмутського району згадують магазин “Журавушка”, що працював у селі Переїзне. Цю крамницю у 2007 році відкрили подружжя Журавльових. Працював магазин до літа 2022 року. Власники продовжували роботу до останнього, підтримуючи своїх земляків. Роботу довелося зупинити через наближення лінії фронту та часті обстріли.

Про роботу “Журавушки” та відновлення бізнесу на новому місці редакції Бахмут IN.UA розповіла його власниця — Людмила Журавльова.

Як “Журавушка” працювала під час війни

“Журавушка” — це сімейний бізнес подружжя Журавльових з села Переїзне Бахмутського району. Під такою назвою працювали чотири магазини в різних населених пунктах — Переїзному, Федорівці, Соледарі і Сіверську. Першим магазином була “Журавушка” у Переїзному — рідному селі родини. Він відкрився у 2007 році.

Працювала “Журавушка” до 2022 року. Власниця магазину, Людмила Журавльова, до останнього привозила сюди продукти і підтримувала роботу бізнесу. Не зупиняло підприємицю ні відсутність світла, ні складність доставки товару.

Зачинити магазин і виїхати з рідного села Людмила Журавльова вирішила після пережитих обстрілів.

“Я виїжджала у серпні 2022 року. У червні я ще працювала. Без світла, без нічого, працювала сама. Поки була така можливість, я робила все для тих людей, хто там залишався. Хоч світла вже й не було, доставки товару, в принципі, були. Одна фірма залишалася, яка до нас доїжджала. Зачинити магазин і виїхати остаточно я вирішила після прильоту. Взагалі я була під обстрілами двічі. Коли перший раз прилетіло, то вікна повилітали. Другий раз прилетіла ракета навпроти магазину і зруйнувало будинок, я тоді якраз була на роботі. Від пережитого стресу я вирішила, що все — залишатися більше я тут не можу, там було небезпечно”, — згадує пані Людмила.

За роки роботи “Журавушка” здобула велику довіру людей. І сьогодні мешканці Бахмутського району з теплотою згадують свій улюблений магазин. Його власниця каже, що особливого секрету успіху не має. Вона лише дуже любила свою роботу і намагалася прислухатися до своїх клієнтів. Цим, на її думку, вона і заслужила таку довіру.

“По-перше, я завжди до людей ставилася з розумінням, прислухалася, коли говорили, що їм треба. Я намагалася зробити так, щоб прийшов у магазин, і тут є все, що потрібно. У нас питали: “А у вас є те?” Ми відповідали: “Є”. А коли відповідали: “Немає”, то наступного разу воно в мене вже було. Я намагалася, щоб товар був різний на різну категорію людей, щоб всі наші клієнти знали, що коли вони йдуть у “Журавушку”, то вони будуть впевнені, що в нас все є. І по-друге, це ж моя робота. Я дуже люблю цим займатися, мені це подобається, тому і старалась завжди зробити все якнайкраще”, — розповідає Людмила Журавльова.

Чи змогли відновити “Журавушку” після переїзду?

Бізнес, який родина Журавльових будувала на Донеччині, зруйновано. Поки була можливість, сім’я встигла вивезти частину обладнання на Дніпропетровщину, куди і переїхали.

“Ми розуміли, що треба було кудись все вивозити. Спочатку один магазин вивезли з поличками. А ще ж треба було вивезти холодильники хоча б кудись. Виїжджати було нікуди, а речей було багато. Це ж чотири магазини: скільки холодильних вітрин, скільки всякого обладнання… Треба було терміново кудись вивозити, щоб не втратити. Наші друзі були у Дніпропетровській області, у місті Перещепино, і там продавався магазин. Купувати нам було ні за що, тому ми взяли його в оренду. Туди ми і перевезли все, що вдалося вивезти”, — каже Людмила Журавльова.

У липні 2022 року родина остаточно переїхала в Перещепине. А вже за кілька тижнів, 13 серпня, вони відкрили тут перший магазин. Назву не змінювали, крамниця так само називається “Журавушка”. Людмила Журавльова каже, що свідомо не змінювала назву, бо таким чином вона хоче зберегти зв’язок із домом. У цьому магазині підприємиця розмістила вивіску, банери і обладнання з Донеччини, а наповнила його таким асортиментом, який був у колишніх магазинах.

“Вирішили не змінювати нашу назву, бо це продовження нашого сімейного бізнесу. Ми вивезли всі вивіски “Журавушки”, банери, на яких зображені наші діти у вишиванках. Я зробила все так, як робила це вдома, так само завезла великий асортимент. Звісно, морально це було дуже важко, бо менталітети різні. У кожний район приїжджаєш, і тут все по-різному, хоча, начебто, ми всі однакові. А потреби, виявляється, зовсім інші. Наприклад, майонез “МакМай” всі прекрасно знали і любили в Донецькій області, а тут його ніхто не знає. Тому довелося пристосовуватися до інших потреб”, — розповідає власниця “Журавушки”.

Відновити власну справу вдалося і не без допомоги людей, з якими раніше співпрацювали на Донеччині.

“Найскладніше було морально, тому що це переїзд: ти втратив все, ти не знаєш, куди рухатися і до кого йти, де брати товар. І тут нам допомогло те, що у нас була дуже хороша репутація щодо нашого бізнесу. Ми дуже добре працювали з усіма фірмами і залишилися контакти супервайзерів, агентів. І були такі моменти, що нам допомогли. Наприклад, хлопці з фірми “Славутич” розповідали іншим, що “Журавушка” — це дійсно нормальні люди і їм можна довіряти. А вже сьогодні, за роки роботи, місцеві вже і самі знають нашу “Журавушку”. Приємно, що і тут ми змогли здобути довіру людей”, — каже Людмила Журавльова.

Власниця бізнесу зазначає, що робота з відновлення бізнесу допомогла їй не опустити руки після втрати дому і переїзду. А особливо цінним для неї є те, що на новому місці знаходяться ті, хто знав “Журавушку” ще на Донеччині.

“Дуже цікаві історії були, які мені наші працівниці розповіли. Бувало, що під’їжджали люди і запитували: “А що це за “Журавушка”?” Випадково не з Донецької області?” — І це так приємно, що нас згадують”, — каже підприємиця.

Магазин у Перещепиному не єдиний, який на новому місці відкрила родина Журавльових. У них вже є чотири магазини у Дніпропетровській області: три в Перещепиному, і ще один у Підгородньому. Таким чином, сім’я змогла відновити свій бізнес на новому місці.

Читайте також:

• “Я їхала до людей”: шлях бахмутянки Катерини Попович від Донеччини до Карпат
• “Мрію поїхати до Японії і стати йокодзуна”: історія 11-річного сумоїста з Бахмута Владислава Ставицького
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

19-річний Олег (ред. ім’я змінене з міркувань безпеки) днями перетнув кордон України з Білоруссю. Сюди він вирвався з рідної Херсонщини, яка чотири роки перебуває в окупації. Юнаку було всього 15 років, коли до його рідного населеного пункту зайшла російська армія. Окупаційна влада принесла нові закони, порядки і постійний тиск на тих, хто чинив опір. Ще будучи школярем, Олег вирішив, що не миритиметься з окупаційним режимом і мріяв про повернення до України. Після досягнення повноліття юнак став готуватися до виїзду.

Про своє життя в окупації і виїзд до України Олег розповів редакції Бахмут IN.UA.

Про довоєнне життя і початок повномасштабного вторгнення

Олег родом з Каланчацького району Херсонщини. Тут він мешкав разом з родиною і навчався у школі. До 2022 року юнак мав звичайне життя — навчався у школі, гуляв з друзями, вів соцмережі.

24 лютого 2022 року Херсонщина прийняла на себе удар окупантів. Населений пункт, у якому тоді мешкав Олег, став однією з перших мішеней російської армії. Спочатку його обстріляли “Градами”, а вже рано вранці ним їздили російські танки.

“Вночі 24 лютого я чомусь не спав, не хотілося. Дивився собі фільм на телефоні і ні про що не переживав. Я новинами тоді не цікавився, тому навіть не підозрював, що взагалі щось має бути. А о 4 ранку почув дуже сильні вибухи і свист ракет. Почав хвилюватися і побіг до батьків у кімнату. Ми сиділи там разом, одразу ж одягнулися, бо думали, що треба буде кудись їхати. А далі почалися сильні обстріли. Спочатку “Градом” накрили, а вже десь о 6 ранку до нас танки заїхали, почали всюди їздити, роздивлятися. Мабуть, вони шукали українських військових. Дивилися хто, може, лишився чи заховався”, — розповідає Олег.

Юнак розповідає, що місцеві жителі дуже негативно сприйняли окупацію. Перший час люди масово виходили на мітинги і виказували спротив, однак росіяни змогли придушити проукраїнське населення зброєю і погрозами.

“Те, що на Херсонщині хтось чекав росію — це брехня повна. В перші місяці ходили всі на мітинги. У маленьких селах їх не було, а саме в містах, тому ж Каланчаку, наприклад, були проукраїнські мітинги. І в Херсоні мітинги були, і танки зупиняли голими руками. Просто потім російські військові почали з автоматами на людей нападати, і всіх розганяли. Тому багато людей одразу виїхали, щоб це все не терпіти. Спротив справді був, але зараз, можливо тому що багато хто виїхав, здається, що в окупації нікого проукраїнського не лишилося”, — зауважив Олег.

Як змінилося життя в окупації

Коли рідний населений пункт Олега окупували, навчання в школі стало неможливим. Юнаку та його однокласникам видали документи про дострокове закінчення 9 класу, оскільки проведення випускних іспитів було неможливе.

1 вересня 2022 року Олег був змушений піти на навчання в російську школу. До цього дітей примушували окупанти. Навчатися онлайн в українських школах було заборонено, а за прогули в російській школі батькам погрожували забрати дитину.

“Казали, якщо не підуть у російську школу, то до батьків прийдуть з органів опіки і вилучать дитину в інтернат. Ще був варіант вчитися в українській школі онлайн. Перший час, перші 2-3 місяці з вересня, до цього нормально ставилися. А потім почали за це карати. До дітей приходили перевіряти, чи навчаються вони в українській школі і чи не прогулюють вони російські. У мене був знайомий з окупації, він у російську школу не ходив. То до нього приходили військові і питали, чому він туди не ходить. А потім він через якийсь час виїхав”, — розповів хлопець.

У школах активно просували російські наративи. Також учнів змушували відвідувати пропагандистські заходи і брати в них участь. Паралельно з цим окупанти знищували українські символіку, як у навчальних закладах, так і на вулицях.

“Перші 2-3 місяці у школі все нормально було. Нам казали, що буде звичайне навчання просто за російськими стандартами. А потім почалась дуже сильна пропаганда: нав’язування ідеології росії, проводили так звані “уроки мужества”, уроки російської культури, історію росії почали нав’язувати. Також прибирали українську символіку зі школи і взагалі всюди — знаки, пам’ятники. Була пропаганда Дня перемоги. Нас змушували ходити на ці всі свята, одягатися у військову форму, виступати. Навіть якщо ти не хотів туди йти, то все одно змушували. Погрожували, що якщо не будеш брати участь, то в тебе будуть проблеми”, — розповів Олег.

Зміни були відчутні і на побутовому рівні. Зменшився асортимент продуктів у магазинах та знизилась їх якість.

Також окупаційна влада намагалась домогтися більш лояльного ставлення мешканців, тому в перші місяці люди могли не платити за комунальні послуги. Та потім люди зіштовхнулись з російськими цінами і тарифами.

“Перші місяці з продуктами було дуже важко. Навіть звичайний цукор було важко купити. Його намагалися брати мішками, тому що в магазинах його не вистачало. Та і продукти там стали сумнівної якості, вони такі ж і зараз. А ще вони набагато дорожчі, ніж у Криму чи росії. Може націнка через експорт, може просто їм так вигідно, я не знаю. Загалом продуктів стало менше, асортимент не дуже великий. На рахунок послуг ЖКГ, то в перші місяці ми не платили ні за що. Нам сказали, що можна не платити. А потім ввели російські тарифи, поступово почали їх піднімати. Казка закінчилася, так би мовити”, — згадує хлопець.

Була на Херсонщині і примусова паспортизація. Юнак каже, ще спершу були люди, які за власним бажанням взяли російський паспорт. Це були ті, хто підтримували дії рф. З кінця 2022 року паспортизація стала примусовою. Олега змусили отримати паспорт у школі. Хлопцю сказали, що в разі відмови від документа російського зразка у нього будуть проблеми.

Про виїзд з окупації

Олег хотів виїхати з окупації ще з перших днів війни. Та він не міг цього зробити, оскільки був неповнолітнім. Коли хлопцю виповнилось 18 років, він серйозно задумався про виїзд. Каже, що мотивацією було бажання жити нормальне життя без страху і переховувань.

“Я просто хотів нормального життя без тиску, без пропаганди і без страху, що в будь-яку хвилину можуть прийти російські військові і кудись мене відвезти в невідомому напрямку. Мені просто набридло жити постійно у страху, що треба ховати телефон, ховати і видаляти переписки, шифруватися з друзями. Бо там були постійні перевірки, обшуки. А ще там нікому не можна було довіряти, особливо малознайомим людям. Бо спочатку це начебто бабуся як бабуся, гарна сусідка, а після 24 лютого вони вже пішла здавати тебе російським військовим. Були і такі люди, що до війни нормальні були, а після приходу росії зразу пішли на них працювати і здавати проукраїнських людей”, — каже Олег.

Виїзд із окупації був для хлопця надзвичайно складним. У знаки давалось те, що він мав проблеми з російським законом через підтримку України. Тому виїзд був ризиковим, оскільки в разі невдачі він міг отримати реальний термін за ґратами.

Маршрут юнака пролягав з Херсонської області до Криму, далі була москва, Мінськ і з Білорусі він потрапив в Україну через єдиний пункт пропуску. Олег вважає, що йому дуже пощастило пройти російський кордон без фільтрації, бо за нього вступився водій. Чоловік сказав, що автобус не буде чекати стільки часу одного пасажира, і це допомогло йому вибратись з росії.

Потрапивши до України, Олега дуже вразила доброзичливість людей і продукти, які колись були для нього звичними.

“Це, мабуть, дуже абсурдно, але тут така смачна “Фанта”. В окупації теж вона є, але звісно це не оригінальний напій, а російська пародія. У них там воно все несмачне, їжа якась прісна. Тому чомусь мене саме забутий смак “Фанти” вразив. А ще я запам’ятав доброзвичливість українських прикордонників. Тому що російські дуже грубі, якісь злі, ніби ображені на весь світ. А українські такі добрі, спокійні, запитували як я себе почуваю, чи все в мене добре, як я доїхав”, — розповів Олег.

По приїзду юнак успішно пройшов перевірку на українському кордоні і тепер починає нове життя. Каже, що має дуже велику підтримку від волонтерів. Залишившись без нічого, він отримав всю необхідну допомогу. Волонтери допоможуть йому і облаштуватися на новому місці.

“По приїзду мене поселили, дали поїсти, ліжко комфортне, душ. Видали різні пакети з гігієною, одягом, продуктами на перший час. Всі дуже доброзичливі і ніхто не каже, що я поганий, бо з окупації виїхав. Ніхто не каже, що я якийсь колаборант, зрадник, навпаки всі ставляться зі співчуттям і розумінням. Далі планую їхати в Київ, де мені має допомогти волонтерська організація, яка якраз допомагала і виїхати. Мені мають знайти житло на перший час, можливо навіть і роботу, та пропонують інші послуги підтримки, наприклад, психолог, адаптація, навчання, оформлення грошових виплат, як ВПО. А ще у планах зустрітися зі своїми друзями, яких я не бачив 4 роки, живучи в окупації”, — ділиться планами Олег.

Тим, хто досі живе в окупації, але хоче виїхати, Олег радить зважити всі ризики і намагатися виїхати. Але це рішення потрібно ухвалювати виважено і прискіпливо продумати кожен крок.

“Скажу так — життя одне. Тому зараз, поки є можливість, треба намагатися виїжджати. Я думаю, що рано чи пізно росіяни закрутять гайки і вже ніяк звідти не виїдеш. Взагалі це ризиковано. Я виїхав під великим ризиком і не кажу, що гарантовано всі так зможуть виїхати, особливо в кого судимість. Мені правда дуже пощастило. Я не хочу наражати людей на небезпеку своїми порадами, але я й не хочу, щоб вони лишалися в окупації. Тому нехай самі вирішують: їхати чи ні. Тут треба морально бути готовим до ризиків. Особисто я морально був готовий до того, що в будь-яку хвилину мене можуть забрати і відвезти у в’язницю. Це був шлях без права на помилку”, — каже Олег.

Раніше редакція публікувала історію В’ячеслава Муністера — донеччанина, який виїхав з Донецька після 10 років окупації. Читайте її за покликанням.

Читайте також:

• Евакуація з Донеччини: люди почали виїздити зі Слов’янська та Краматорська
• 18-річна дівчина з Волновахи допомогала ЗСУ, будучи на ТОТ: їй загрожує до 20 років арешту
• “Служу росії”: як окупанти мілітаризують дітей у школах і садках Донеччини до “дня защитника отчечества”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!