Практично щодня наша редакція повідомляє про видачу гуманітарної допомоги у різних містах України: Київ, Харків, Львів, Суми та багато інших. Однак часто ми бачимо, що пріоритет у видачі надають жінкам, тоді як чоловіки рідше фігурують у вказаних пріоритетних категоріях. Чи справді жінки частіше отримують допомогу, чи існує гендерна дискримінація при видачі?

Гуманітарна допомога в Україні для чоловіків та жінок 

Перед написанням цього матеріалу, ми вирішили запитати своїх читачів та читачок, чи хтось з них стикався з гендерною дискримінацією при видачі гуманітарної допомоги. Опитування провели в Telegram, й ось які коментарі отримали.

Як бачимо, у деяких областях переселенці і переселенки взагалі не отримують гуманітарну допомогу, у інших є логістичні складнощі з її отримання, але є й  ті, хто зустрічався з проявом гендерної дискримінації.

“Так (ред. зустрічали прояви гендерної дискримінації при видачі гуманітарної допомоги), для жінок є підтримка, а чоловіків розглядають виключно як потенційних військовослужбовців, яким не передбачена ні підтримка, ні гуманітарка серед цивільних”, — пише бахмутянка Марина.

Пізніше ці слова аргументують нам у коментарях ще кілька волонтерок.

Які пріоритети розставляють міжнародні донори

Ми звернулися із питанням про те, якими засадничими документами керуються при гендерному розподіленні гуманітарної допомоги до Управління ООН з координації гуманітарних справ.

Нас направили до Дар’ї Чекалової, це членкиня ГО “Дівчата” — ця організація є одним з отримувачів гуманітарної допомоги — вона зазначає, що фінансування спирається на комплексний аналіз потреб, який проводиться в різних регіонах країни, і зазвичай виливається згодом в опорний річний документ Ukraine Humanitarian Needs and Response Plan, створений Деніз Браун, координаторкою системи ООН в Україні. 

Нам порадили ознайомитися з планом на 2024 рік. Ми проаналізували його та виокремили основні тези:

1) Війна спустошує села та міста поблизу лінії фронту, гуманітарні потреби в цих районах досягають катастрофічного рівня. Ситуація не може покращитися, якщо війна не припиниться;

2) Цілі громади поблизу лінії фронту зазнають щоденних обстрілів, в результаті чого мільйони людей практично не мають можливості забезпечувати себе і залежать від гуманітарної допомоги;

3) Ризики гендернозумовленого насильства зросли, а найбільш вразливі люди, часто жінки та люди похилого віку, стикаються з найбільшими проблемами;

4) Гуманітарні зусилля стратегічно зосереджені на найбільш постраждалих прифронтових регіонах, особливо на сході та півдні, і це рішення було прийнято на основі ретельних оцінок і ґрунтовного аналізу. 

Бачимо, що в плані вказано, що часто найбільш вразливими категоріями є саме жінки та люди старшого віку. Цю тезу впродовж нашої розмови підтримували волонтери та волонтерки з Києва, Дніпра та Краматорська. В останньому нас запевнили, що допомогу надають всім потребуючим, незалежно від статі, адже це прифронтове місто. Водночас місцевий волонтер розповів, що в основному допомогу отримують жінки, тому що чоловіки по неї не приходять, адже бояться бути мобілізованими. Втім, про це пізніше, а зараз почнемо аналіз з Києва.

Видача гуманітарної допомоги в Києві від МОМ та українських благодійників

Департамент соціальної політики Київської міської державної адміністрації у травні 2023 року повідомив, що в місті зареєстровано близько 400 тисяч переселенців, серед них — 66 тисяч дітей. Це офіційні дані, а в реальності цифра може бути більшою. Волонтер Червоного Хреста Микита Безмен — теж переселенець, зараз живе в Києві.

Ще з лютого 2019 року він почав допомагати людям — спочатку в Бахмуті навчав населення, як надавати домедичну допомогу, проводив заходи з соціальної підтримки. Під час ковіду Микита роздавав засоби гігієни та допомагав маломобільним людям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пріоритети роботи Червоного Хреста змінилися — фокус змістився на вразливі верстви населення, зокрема це ВПО. Микита зазначає, що й справді певний пріоритет у видачі мають саме жінки з дітьми.

“Ми не видаємо допомогу чоловікам працездатного віку, які не мають на утриманні неповнолітніх дітей, але так само ми не видаємо допомогу жінкам повнолітнього віку, які не мають на утриманні дітей чи, наприклад, важкохворих осіб. Допомогу видаємо тільки пільговим категоріям, наприклад, матерям-одиначкам”, — каже волонтер Червоного Хреста.

Він додає, що певний час допомогу видавали всім матерям, у яких була на утриманні неповнолітня дитина, незважаючи на те, чи є у жінки чоловік, чи ні. 

“З 2022 року Червоний Хрест скоротив допомогу місцевому населенню, а пріоритет мають саме ВПО. Людині потрібно мати статус ВПО та пільгову категорію, аби її включили до вразливої групи. Наприклад, багатодітний, пенсіонер, важкохворий тощо”, — пояснює Микита Безмен.

Щодо жінок, то тут пріоритет на видачу гуманітарної допомоги матимуть ті, які виховують неповнолітню дитину, жінки-пенсіонерки, жінки з інвалідністю, важкохворі жінки, а також малозабезпечені. 

Микита пояснює, що людям видають пакунки з харчами та засобами гігієни. Вміст цих пакетів не має критичних гендерних відмінностей, тобто і чоловік, і жінка, які є вразливою категорією, отримають практично аналогічні пакети. Єдина відмінність — жінкам додають засоби жіночої гігієни.

“Жінки частіше приходять по гуманітарну допомогу. Як правило, зараз це пенсіонерки та самотні матері. Наголошую, що ми не видаємо гуманітарну допомогу особам працездатного віку, які не мають на те підстав. Не важливо, це чоловік чи жінка”, — каже волонтер. 

Микита додає: йому особисто хотілося, щоб допомогу отримували всі, хто цього потребує, але зараз слід діяти раціонально й надавати її пріоритетним категоріям.

Микита вважає, що в перспективі видача гуманітарної допомоги буде скорочуватися, натомість благодійники хочуть сфокусувати зусилля на працевлаштуванні переселенців та переселенок. Адресну допомогу можуть залишити тільки для найбільш вразливих верств населення.

Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, каже, що для донорів пріоритет — це діти. За допомогою для них статистично частіше приходять мами, бабусі, сестри. Їх записують як отримувачок допомоги для дітей.

У коментарі вона пояснює, що зараз в пріоритеті для видачі гумдопомоги в Києві від Червоно Хреста є: 

• ВПО;
• люди з І та ІІ групами інвалідності;
• багатодітні сім’ї;
• самотні батьки, у кого на утриманні є неповнолітня дитина;
• люди з онкологією.

“Ми бачимо таку тенденцію, що навіть якщо до нас переїжджає сім’я вимушено переміщених осіб, і в сім’ї, наприклад, є мама, тато та діти, то довідки ВПО чоловіки не завжди оформлюють. Можливо, вони бояться бути десь на обліку чи ще щось. Тож тут знову повертаємося до статистики, де отримувачем послуги є жінка з дитиною, а діти — пріоритет для донора”, — каже Альона Гребенчукова.

Фахівчиня додає, що через це складається уявлення, що начебто чоловіки отримують менше допомоги, однак вони за нею не приходять з дітьми, а відтак основними отримувачками завжди є жінки. 

Видача гуманітарної допомоги у Дніпрі

На Дніпропетровщині станом на кінець грудня 2023 року було офіційно зареєстровано понад 466 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Жінок серед них — більшість, й чимало з них отримують гуманітарну допомогу.

У самому Дніпрі працює шелтер ГО “Джерело підтримки” для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Тут  вони можуть отримати всю необхідну допомогу та підтримку.  Волонтерка Юлія Христюк каже, що помічає пріоритет на надання гуманітарної допомоги. Тут її видають людям, які віком 60+, а також матерям-одиначкам, а от чоловікам її видають рідше. Однак, якщо це батько-одинак, то він буде так само в пріоритеті.

“Ну, на мою думку, чоловіки повинні працювати, якщо вони в змозі це робити, і вони не належать ні до яких вразливих категорій. Я знаю, що зараз багато чоловіків переховуються від мобілізації, тому не стають на обліки, як ВПО”, — каже волонтерка.

Вона додає, що у хабі допомагають з працевлаштуванням, щоб людина не була повністю залежна від гуманітарної допомоги. Звісно, є люди, яким важче знайти роботу — це особи з інвалідністю та літні люди. Втім, в більшості підопічні шелтеру вже знайшли роботу, каже Юлія Христюк.

“Наші люди практично на 80% вже працевлаштовані всі. Є ті, хто  отримали міні-гранти та відкрили свій бізнес. Не працюють тільки особи з інвалідністю, ну й 60+, яким важко пересуватися. Але навіть вони уже намагаються знайти роботу, тому що розуміють, що ці виплати скінчаться, а жити ж потрібно далі”, —  наголошує Юлія.

Ситуація з видачею гуманітарної допомоги у прифронтовому Краматорську 

Краматорськ — прифронтове місто, де зареєстровано понад 50 тисяч переселенців. Ми поговорили з волонтеркою Людмилою Сніцаренко та волонтером Станіславом  Чорногором, обоє працюють у Краматорській громаді. Станіслав також роздає гуманітарку в інших областях.

Людмила каже, що в Краматорській громаді допомогу надають всім, хто її потребує, незалежно від того, чоловік це чи жінка. 

“У нас без різниці. Даємо тим, кому треба, або чоловік, або жінка, або особа іншої гендерної належності. Головне, щоб людина мала оригінали документів — це довідка ВПО або Акт про пошкоджене житло. І тоді ця людина може отримати у нас допомогу”, — каже волонтерка.

Вона додає, що до них у гуманітарний хаб приходять і чоловіки, і жінки, і люди старшого віку, й навіть молодь. 

Натомість волонтер Станіслав Чорногор каже, що чоловіки рідше приходять за гуманітаркою. Він також працює у Краматорську і додає, що більше допомоги видають жінкам та родинам з дітьми. 

“Найбільш обездолені групи людей – це чоловіки віком до 50 років, яким взагалі нічого не положено. Коли чоловіки йдуть, наприклад, в Краматорську отримувати гуманітарну допомогу, то там на місці видачі їх чекатимуть працівники військкоматів”, – пояснює Станіслав Чорногор.

Волонтер також прокоментував гуманітарну допомогу в областях, які не пролягають близько лінії фронту. Він каже, що часто людей закликають евакуюватися з прифронтових територій, але оскільки є брак житла у містах, й часто воно там дорожче, то люди їдуть далі в села чи малі міста.

“Ми бахмутяни, проживаємо в Ладижині, щоб отримати гуманітарку нам потрібно їхати до Вінниці. А це по грошах 800 гривень, туди і назад, нас 3 людини. Поштою розсилки немає і нас багато проживає бахмутян у цьому місті. Ні хто не їздить за нею”, — пише бахмутянка про логістичні труднощі.

Тут не так добре налагоджена видача гуманітарної допомоги для будь-якої статі, тож люди часто залишаються без неї. Це спричиняє іншу проблему — люди повертаються жити у прифронтові села та міста.

Якщо говорити за чоловіків, то вони могли б знайти собі роботу, пояснює волонтер, але на практиці чоловіку обіцяють вакансію та, наприклад, бронь в комунальному підприємстві, але перед цим він повинен стати на облік у військкомат.

“В день, коли чоловік приходить у військкомат, аби стати на облік і сказати, що він планує влаштуватись на роботу, йому дають повістку на наступний візит у військкомат, і вже через тиждень він служить. Часто думають, що чоловіку легше заробити гроші, але в прифронтовому місті насправді всім складно”, — розказує Станіслав Чорногор.

Чи справді є обмеження у видачі гуманітарної допомоги

Аналізуючи коментарі наших співрозмовників і співрозмовниць, бачимо, що й справді саме статистично гуманітарну допомогу більше отримують жінки. Принаймні тому, що вони частіше за нею приходять з дітьми. А як зазначила нам у коментарі Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, саме діти — пріоритет для донорів.

Чоловіків із дітьми, менше, ніж жінок. Відтак, й пріоритет для них менший. На додаток, через те, що чоловіки рідше приходять, бо мають страх бути мобілізованими, вони рідше фігурують у списках отримувачів гуманітарної допомоги. Часто жінка отримує пакунок з їжею чи гігієною на всю родину, тож цим безпосередньо користуються й чоловіки, які є в родині.

Стверджувати, що чоловіки не мають пріоритету, ми не можемо, адже якщо у чоловіка на утриманні є дитина — то він буде отримувати гуманітарну допомогу, так само як і жінка з дитиною. У розмовах з волонтерами й волонтерками ми також почули думку, що у донорів є побоювання, аби гуманітарна допомога не стала ведмежою послугою для людей, тому вони намагаються дати переселенцям і переселенкам можливість вчитися, писати гранти, відкривати бізнеси та влаштовуватися на роботу, аби ніхто з них не залежали від гуманітарної допомоги.

Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Статусні особи” та наративи про жінок на ТОТ: огляд проросійських медіа
• Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
• Пережили Голодомор: історія родини бахмутянки Олени Кірсанової (Оновлено)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 класу, коли Кирило вирішив самостійно написати і зняти виставу до Дня Святого Миколая. Заручившись підтримкою педагогів, Кирило Пономаренко згодом став Президентом учнівського самоврядування Бахмута і разом з однолітками втілювали різні проєкти. Зараз Кирило студент і готується представляти Донецьку область на міжнародному рівні.

Про своє лідерство в учнівському самоврядуванні, реалізовані проєкти та плани на майбутнє Кирило Пономаренко розповів редакції Бахмут IN.UA.

Історія Кирила Пономаренка

Кирило все своє дитинство провів у рідному місті, навчався у школі №7. У березні 2022 року, коли хлопцю було 14 років, його родина була змушена евакуюватися. Виїхати вирішили до Вінниці, де Кирило проживає і дотепер. 

Хлопець каже, що продовжує любити своє рідне місто і плекає про нього теплі спогади.

“Я не можу нічого поганого сказати про Бахмут, тому що маю про нього тільки позитивні емоції і теплі спогади. Це неймовірне, зручне місто. Місто можливостей, яке розвивалося б, якщо не війна. Я вважаю, що це дійсно було місто європейського стандарту”, — згадує Кирило.

Попри переїзд школяр продовжував навчатися у своїй рідній Бахмутській школі №7, хоч і перехід на онлайн-навчання був непростим. Адже саме у стінах цього навчального закладу Кирило робив свої перші кроки як лідер: брав участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах, святах і виставах. Перший поштовх до створення чогось нового хлопець відчув у 7 класі.

“Це було перед Святим Миколаєм. Тоді я цікавився відеозйомкою, монтажем і якось сидів та подумав: “Треба зробити якусь святкову сценку в школі”. Хотів спробувати себе як режисер, актор і відеооператор. Це відбулось просто в моменті, у мене виникла ідея написати сценарій до Дня Святого Миколая. Я подзвонив до своєї класної керівниці, запропонував це і вона погодилась. Я так загорівся ідеєю, що буквально за один вечір написав сценарій. Звичайно, він потребував великої координації, адже він був написаний трохи незв’язно, незрозуміло, але я в такий спосіб вчився, опановував нові навички”, — розповів Кирило Пономаренко.

Цю роботу юнак вважає своїм першим лідерським проєктом, адже саме тоді він зміг об’єднати однолітків, щоб реалізувати свій задум.

“Це взагалі був перший досвід, коли я вперше об’єднав таку велику кількість людей до дії і ми змогли разом це зробити. Знімали це у школі. Там була велика гримерка з костюмами, ми переодягалися в різні образи і грали як справжні актори. Так моя спонтанна ідея виросла у справжню дитячу театральну виставу. І це для мене тоді було найкрутіше, що я зміг зробити”, — згадує хлопець.

Перелаштування діяльності і президентство

До війни Кирило разом з однолітками зняли ще не одну виставу до різних свят. Було багато планів на майбутні заходи, але почалась повномасштабна війна. За словами Кирила, він тоді відчув, що все те, що робив до цього, в один момент стало непотрібним.

“Кому тепер потрібні мої сценки?” — думав хлопець.

У цей момент школярів підтримала педагогиня-організаторка, яка запропонувала шкільному самоврядуванню змінити формат діяльності.

“Десь через тиждень чи два після початку війни наша педагогиня-організаторка написала, що потрібно підтримувати військових. І от тоді я почав оживати, я зрозумів, що моє самоврядування продовжується, але воно переросло в новий етап. Тому ми підлаштувалися під сьогодення: підтримували воїнів, волонтерські акції, писали листи тощо”, — каже Кирило Пономаренко.

Окрім підтримки воїнів, школярі зрозуміли, що потрібно підтримувати і своїх однолітків. Тому започаткували проєкти “Евакуація” та “Сам собі психолог”.

“Проєкт “Сам собі психолог” був створений для того, щоб стабілізувати емоційний і фізичний стан людини. Бо деякі люди бояться йти до психологів, розповідати іншим про свої проблеми чи переживання. І цей проєкт направлений на те, що ти можеш включити відео, помедитувати і отримати розуміння, що життя продовжується. Ми робили відео, щоб рятувати людей від переживань, втоми, смутку, і вони дійсно допомагають. Проєкт “Евакуація” був створений, щоб показати, що самоврядування і учні навіть в умовах війни залишаються разом. Ми робили репортажі з Фінляндії, Вінниці, Дніпра, Німеччини, Полтави, Києва, Закарпаття, Австрії, Італії. І це дійсно класно. Адже ти пізнаєш світ онлайн і бачиш, як люди продовжують жити і реалізовувати себе в інших країнах, традиціях та культурах”, — розповів Кирило.

Крім активної діяльності у школі, Кирило також навчався в Бахмутському міському Центрі дітей та юнацтва. Якось викладачка запропонувала хлопцю подати свою кандидатуру на посаду Президента учнівському самоврядування Бахмута.

“Я одразу ж почав підготовку до виборів: треба було зробити презентацію і захистити її. Ми виходили в Google Meet, нас слухали онлайн, і це було доволі важко через технічні моменти. Але ми це зробили і мене обрали Президентом учнівського самоврядування Бахмута. І я ніколи не шкодував про це, адже здобув новий досвід. Ця посада навчила мене тримати себе в руках, я став більш дисциплінованим, відповідальним, навчився комунікації з людьми. Оскільки ти постійно виходиш на якісь форуми, представляєш місто, захищаєш інтереси самоврядування, навчальних закладів. Ця посада дає такий досвід, який, я вважаю, знадобиться кожному, хто хоче себе реалізувати в житті”, — каже бахмутянин.

На посаді Президента учнівського самоврядування Кирило Пономаренко був два роки. Його термін спливає наприкінці грудня 2025 року. Також він був очільником Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування, і в листопаді 2025 року склав повноваження.

За цей час команда школярів під лідерством Кирила встигла реалізувати не один проєкт, пов’язаний з волонтерством і творчістю. Головною метою їх проєктів було об’єднання бахмутян.

“Один з найголовніших проєктів, якими пишаємось я та моя команда — це, напевно, проєкт “Бахмутська сім’я”. Історія цього проєкту доволі цікава. Спочатку він був створений на базі школи, просто як шкільний проєкт. Ніхто навіть не думав про те, що він вийде за межі школи. Але згодом до нього почали приєднуватись інші школи, групуватися учні, вчителі. Так великою бахмутською родиною ми почали створювати спільні ініціативи. Цей проєкт стає майданчиком для реалізації будь-кого, хто потрапляє до нашої сім’ї. Він може реалізувати свою ідею, отримавши підтримку”, — розповів Кирило.

У межах проєкту “Бахмутська сім’я” школярі за підтримки учнівської громади реалізують свої ідеї та проводять творчі конкурси. Один з таких — “Бахмутобачення”, який є аналогом всесвітньо відомого “Євробачення”. Конкурс об’єднує талановитих дітей та підлітків Бахмута, які можуть показати свої таланти на велику аудиторію.

Президент учнівського самоврядування каже, що найголовнішим викликом у роботі для нього є війна. Адже дистанційний формат навчання не дає в повній мірі реалізувати задумане. Нелегкою є і комунікація зі школярами, адже до кожного потрібно знайти підхід.

“Напевно, найголовніший виклик — це дистанційне навчання, оскільки ми не можемо реалізувати ті проєкти, які задумали. Бо ти онлайн, не маєш певних ресурсів і втрачається живий зв’язок. Тому деякі проєкти в голові з’являлися, але ми розуміємо, що в умовах дистанційної роботи ми це не можемо зробити. Звісно, впливають і відключення світла, і постійні тривоги. А ще особисто для мене було складно працювати з новою командою, бо вона була сформована раніше, а я просто очолив її. Тому було важливо знайти підхід, адже у кожного свої погляди. Сотні людей, думок, пропозицій, і моя мета, як очільника — об’єднати всіх і зробити так, щоб вони не сварилися і вірили в себе. Як лідер, я помітив, що дуже важливо надихати інших, у важливий момент говорити: “Ти все зможеш, ми в тебе віримо, ти вже переможець сам для себе”, — ділиться юнак.

Кирило Пономаренко представлятиме Донеччину на міжнародному рівні

Кирило Пономаренко вже завершив навчання у школі. 9 класів він вчився у своїй рідній школі №7, а 10-11 класи — у школі №24. Своє навчання юнак продовжив у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.

Будучи студентом, бахмутянин продовжує активну громадську діяльність. Нещодавно його обрали представником Донеччини на Міжнародній асоціації позашкільної освіти. Він братиме участь у конференціях, доповідях, спільних проєктах з лідерами інших регіонів. Також, за можливості, Кирило представлятиме освіту Донеччини європейським партнерам.

“Мій головний меседж — це те, що Донеччина була, є і буде Україною і вона не чекає “освободітєлєй”. Я хочу, щоб мої колеги із заходу та центру України розуміли, що донеччани не чекають росію, а намагаються робити все для відбудови вільної та єдиної України. Також, звісно, запланована активна робота, втілення креативних ідей, деякі з яких ми вже запланували, але поки тримаємо в таємниці”, — каже хлопець.

У планах Кирила Пономаренка — пов’язати своє життя з економікою та політикою. В цьому йому, як він вважає, допоможе лідерський досвід, який він здобув під час шкільного життя. Дітям і підліткам він радить пробувати свої сили в учнівському самоврядуванні, адже це цінний досвід для подальшого життя.

“Ви це робите не для когось, а для себе. Беручи участь у конкурсах чи шкільних проєктах, ви розвиваєте свої навички, вміння. І це не для “галочки” у школі, а для себе. Спочатку я теж боявся. Якщо, наприклад, подивитися наші старі відео, то я дуже боявся камери. Але потім зрозумів, що я живу для себе і я це роблю, щоб бути активним. Ніколи не бійтеся і робити помилки, адже навіть вони — це досвід. Використовуйте всі можливості, які у вас є, щоб голосно заявити про себе і проявити свої таланти чи лідерські якості”, — порадив Кирило Пономаренко.

Не забуває бахмутянин і про Донецьку обласну раду лідерів учнівського самоврядування. Він буде координатором нового складу ради і допомагатиме школярам своїм досвідом. До речі, очолила раду школярка Анна Павленко з Бахмута. Раніше редакція публікувала її історію.

Читайте також:

• Бахмутський школяр виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні
• “Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!