Практично щодня наша редакція повідомляє про видачу гуманітарної допомоги у різних містах України: Київ, Харків, Львів, Суми та багато інших. Однак часто ми бачимо, що пріоритет у видачі надають жінкам, тоді як чоловіки рідше фігурують у вказаних пріоритетних категоріях. Чи справді жінки частіше отримують допомогу, чи існує гендерна дискримінація при видачі?

Гуманітарна допомога в Україні для чоловіків та жінок 

Перед написанням цього матеріалу, ми вирішили запитати своїх читачів та читачок, чи хтось з них стикався з гендерною дискримінацією при видачі гуманітарної допомоги. Опитування провели в Telegram, й ось які коментарі отримали.

Як бачимо, у деяких областях переселенці і переселенки взагалі не отримують гуманітарну допомогу, у інших є логістичні складнощі з її отримання, але є й  ті, хто зустрічався з проявом гендерної дискримінації.

“Так (ред. зустрічали прояви гендерної дискримінації при видачі гуманітарної допомоги), для жінок є підтримка, а чоловіків розглядають виключно як потенційних військовослужбовців, яким не передбачена ні підтримка, ні гуманітарка серед цивільних”, — пише бахмутянка Марина.

Пізніше ці слова аргументують нам у коментарях ще кілька волонтерок.

Які пріоритети розставляють міжнародні донори

Ми звернулися із питанням про те, якими засадничими документами керуються при гендерному розподіленні гуманітарної допомоги до Управління ООН з координації гуманітарних справ.

Нас направили до Дар’ї Чекалової, це членкиня ГО “Дівчата” — ця організація є одним з отримувачів гуманітарної допомоги — вона зазначає, що фінансування спирається на комплексний аналіз потреб, який проводиться в різних регіонах країни, і зазвичай виливається згодом в опорний річний документ Ukraine Humanitarian Needs and Response Plan, створений Деніз Браун, координаторкою системи ООН в Україні. 

Нам порадили ознайомитися з планом на 2024 рік. Ми проаналізували його та виокремили основні тези:

1) Війна спустошує села та міста поблизу лінії фронту, гуманітарні потреби в цих районах досягають катастрофічного рівня. Ситуація не може покращитися, якщо війна не припиниться;

2) Цілі громади поблизу лінії фронту зазнають щоденних обстрілів, в результаті чого мільйони людей практично не мають можливості забезпечувати себе і залежать від гуманітарної допомоги;

3) Ризики гендернозумовленого насильства зросли, а найбільш вразливі люди, часто жінки та люди похилого віку, стикаються з найбільшими проблемами;

4) Гуманітарні зусилля стратегічно зосереджені на найбільш постраждалих прифронтових регіонах, особливо на сході та півдні, і це рішення було прийнято на основі ретельних оцінок і ґрунтовного аналізу. 

Бачимо, що в плані вказано, що часто найбільш вразливими категоріями є саме жінки та люди старшого віку. Цю тезу впродовж нашої розмови підтримували волонтери та волонтерки з Києва, Дніпра та Краматорська. В останньому нас запевнили, що допомогу надають всім потребуючим, незалежно від статі, адже це прифронтове місто. Водночас місцевий волонтер розповів, що в основному допомогу отримують жінки, тому що чоловіки по неї не приходять, адже бояться бути мобілізованими. Втім, про це пізніше, а зараз почнемо аналіз з Києва.

Видача гуманітарної допомоги в Києві від МОМ та українських благодійників

Департамент соціальної політики Київської міської державної адміністрації у травні 2023 року повідомив, що в місті зареєстровано близько 400 тисяч переселенців, серед них — 66 тисяч дітей. Це офіційні дані, а в реальності цифра може бути більшою. Волонтер Червоного Хреста Микита Безмен — теж переселенець, зараз живе в Києві.

Ще з лютого 2019 року він почав допомагати людям — спочатку в Бахмуті навчав населення, як надавати домедичну допомогу, проводив заходи з соціальної підтримки. Під час ковіду Микита роздавав засоби гігієни та допомагав маломобільним людям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пріоритети роботи Червоного Хреста змінилися — фокус змістився на вразливі верстви населення, зокрема це ВПО. Микита зазначає, що й справді певний пріоритет у видачі мають саме жінки з дітьми.

“Ми не видаємо допомогу чоловікам працездатного віку, які не мають на утриманні неповнолітніх дітей, але так само ми не видаємо допомогу жінкам повнолітнього віку, які не мають на утриманні дітей чи, наприклад, важкохворих осіб. Допомогу видаємо тільки пільговим категоріям, наприклад, матерям-одиначкам”, — каже волонтер Червоного Хреста.

Він додає, що певний час допомогу видавали всім матерям, у яких була на утриманні неповнолітня дитина, незважаючи на те, чи є у жінки чоловік, чи ні. 

“З 2022 року Червоний Хрест скоротив допомогу місцевому населенню, а пріоритет мають саме ВПО. Людині потрібно мати статус ВПО та пільгову категорію, аби її включили до вразливої групи. Наприклад, багатодітний, пенсіонер, важкохворий тощо”, — пояснює Микита Безмен.

Щодо жінок, то тут пріоритет на видачу гуманітарної допомоги матимуть ті, які виховують неповнолітню дитину, жінки-пенсіонерки, жінки з інвалідністю, важкохворі жінки, а також малозабезпечені. 

Микита пояснює, що людям видають пакунки з харчами та засобами гігієни. Вміст цих пакетів не має критичних гендерних відмінностей, тобто і чоловік, і жінка, які є вразливою категорією, отримають практично аналогічні пакети. Єдина відмінність — жінкам додають засоби жіночої гігієни.

“Жінки частіше приходять по гуманітарну допомогу. Як правило, зараз це пенсіонерки та самотні матері. Наголошую, що ми не видаємо гуманітарну допомогу особам працездатного віку, які не мають на те підстав. Не важливо, це чоловік чи жінка”, — каже волонтер. 

Микита додає: йому особисто хотілося, щоб допомогу отримували всі, хто цього потребує, але зараз слід діяти раціонально й надавати її пріоритетним категоріям.

Микита вважає, що в перспективі видача гуманітарної допомоги буде скорочуватися, натомість благодійники хочуть сфокусувати зусилля на працевлаштуванні переселенців та переселенок. Адресну допомогу можуть залишити тільки для найбільш вразливих верств населення.

Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, каже, що для донорів пріоритет — це діти. За допомогою для них статистично частіше приходять мами, бабусі, сестри. Їх записують як отримувачок допомоги для дітей.

У коментарі вона пояснює, що зараз в пріоритеті для видачі гумдопомоги в Києві від Червоно Хреста є: 

• ВПО;
• люди з І та ІІ групами інвалідності;
• багатодітні сім’ї;
• самотні батьки, у кого на утриманні є неповнолітня дитина;
• люди з онкологією.

“Ми бачимо таку тенденцію, що навіть якщо до нас переїжджає сім’я вимушено переміщених осіб, і в сім’ї, наприклад, є мама, тато та діти, то довідки ВПО чоловіки не завжди оформлюють. Можливо, вони бояться бути десь на обліку чи ще щось. Тож тут знову повертаємося до статистики, де отримувачем послуги є жінка з дитиною, а діти — пріоритет для донора”, — каже Альона Гребенчукова.

Фахівчиня додає, що через це складається уявлення, що начебто чоловіки отримують менше допомоги, однак вони за нею не приходять з дітьми, а відтак основними отримувачками завжди є жінки. 

Видача гуманітарної допомоги у Дніпрі

На Дніпропетровщині станом на кінець грудня 2023 року було офіційно зареєстровано понад 466 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Жінок серед них — більшість, й чимало з них отримують гуманітарну допомогу.

У самому Дніпрі працює шелтер ГО “Джерело підтримки” для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Тут  вони можуть отримати всю необхідну допомогу та підтримку.  Волонтерка Юлія Христюк каже, що помічає пріоритет на надання гуманітарної допомоги. Тут її видають людям, які віком 60+, а також матерям-одиначкам, а от чоловікам її видають рідше. Однак, якщо це батько-одинак, то він буде так само в пріоритеті.

“Ну, на мою думку, чоловіки повинні працювати, якщо вони в змозі це робити, і вони не належать ні до яких вразливих категорій. Я знаю, що зараз багато чоловіків переховуються від мобілізації, тому не стають на обліки, як ВПО”, — каже волонтерка.

Вона додає, що у хабі допомагають з працевлаштуванням, щоб людина не була повністю залежна від гуманітарної допомоги. Звісно, є люди, яким важче знайти роботу — це особи з інвалідністю та літні люди. Втім, в більшості підопічні шелтеру вже знайшли роботу, каже Юлія Христюк.

“Наші люди практично на 80% вже працевлаштовані всі. Є ті, хто  отримали міні-гранти та відкрили свій бізнес. Не працюють тільки особи з інвалідністю, ну й 60+, яким важко пересуватися. Але навіть вони уже намагаються знайти роботу, тому що розуміють, що ці виплати скінчаться, а жити ж потрібно далі”, —  наголошує Юлія.

Ситуація з видачею гуманітарної допомоги у прифронтовому Краматорську 

Краматорськ — прифронтове місто, де зареєстровано понад 50 тисяч переселенців. Ми поговорили з волонтеркою Людмилою Сніцаренко та волонтером Станіславом  Чорногором, обоє працюють у Краматорській громаді. Станіслав також роздає гуманітарку в інших областях.

Людмила каже, що в Краматорській громаді допомогу надають всім, хто її потребує, незалежно від того, чоловік це чи жінка. 

“У нас без різниці. Даємо тим, кому треба, або чоловік, або жінка, або особа іншої гендерної належності. Головне, щоб людина мала оригінали документів — це довідка ВПО або Акт про пошкоджене житло. І тоді ця людина може отримати у нас допомогу”, — каже волонтерка.

Вона додає, що до них у гуманітарний хаб приходять і чоловіки, і жінки, і люди старшого віку, й навіть молодь. 

Натомість волонтер Станіслав Чорногор каже, що чоловіки рідше приходять за гуманітаркою. Він також працює у Краматорську і додає, що більше допомоги видають жінкам та родинам з дітьми. 

“Найбільш обездолені групи людей – це чоловіки віком до 50 років, яким взагалі нічого не положено. Коли чоловіки йдуть, наприклад, в Краматорську отримувати гуманітарну допомогу, то там на місці видачі їх чекатимуть працівники військкоматів”, – пояснює Станіслав Чорногор.

Волонтер також прокоментував гуманітарну допомогу в областях, які не пролягають близько лінії фронту. Він каже, що часто людей закликають евакуюватися з прифронтових територій, але оскільки є брак житла у містах, й часто воно там дорожче, то люди їдуть далі в села чи малі міста.

“Ми бахмутяни, проживаємо в Ладижині, щоб отримати гуманітарку нам потрібно їхати до Вінниці. А це по грошах 800 гривень, туди і назад, нас 3 людини. Поштою розсилки немає і нас багато проживає бахмутян у цьому місті. Ні хто не їздить за нею”, — пише бахмутянка про логістичні труднощі.

Тут не так добре налагоджена видача гуманітарної допомоги для будь-якої статі, тож люди часто залишаються без неї. Це спричиняє іншу проблему — люди повертаються жити у прифронтові села та міста.

Якщо говорити за чоловіків, то вони могли б знайти собі роботу, пояснює волонтер, але на практиці чоловіку обіцяють вакансію та, наприклад, бронь в комунальному підприємстві, але перед цим він повинен стати на облік у військкомат.

“В день, коли чоловік приходить у військкомат, аби стати на облік і сказати, що він планує влаштуватись на роботу, йому дають повістку на наступний візит у військкомат, і вже через тиждень він служить. Часто думають, що чоловіку легше заробити гроші, але в прифронтовому місті насправді всім складно”, — розказує Станіслав Чорногор.

Чи справді є обмеження у видачі гуманітарної допомоги

Аналізуючи коментарі наших співрозмовників і співрозмовниць, бачимо, що й справді саме статистично гуманітарну допомогу більше отримують жінки. Принаймні тому, що вони частіше за нею приходять з дітьми. А як зазначила нам у коментарі Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, саме діти — пріоритет для донорів.

Чоловіків із дітьми, менше, ніж жінок. Відтак, й пріоритет для них менший. На додаток, через те, що чоловіки рідше приходять, бо мають страх бути мобілізованими, вони рідше фігурують у списках отримувачів гуманітарної допомоги. Часто жінка отримує пакунок з їжею чи гігієною на всю родину, тож цим безпосередньо користуються й чоловіки, які є в родині.

Стверджувати, що чоловіки не мають пріоритету, ми не можемо, адже якщо у чоловіка на утриманні є дитина — то він буде отримувати гуманітарну допомогу, так само як і жінка з дитиною. У розмовах з волонтерами й волонтерками ми також почули думку, що у донорів є побоювання, аби гуманітарна допомога не стала ведмежою послугою для людей, тому вони намагаються дати переселенцям і переселенкам можливість вчитися, писати гранти, відкривати бізнеси та влаштовуватися на роботу, аби ніхто з них не залежали від гуманітарної допомоги.

Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Статусні особи” та наративи про жінок на ТОТ: огляд проросійських медіа
• Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
• Пережили Голодомор: історія родини бахмутянки Олени Кірсанової (Оновлено)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Військовослужбовець Сергій Сергієнко на позивний “Маджахед”, чиє фото з Бахмута свого часу порівнювали з кадрами Другої світової війни, загинув 7 березня 2026 року поблизу Озерного на Донеччині. Він пішов добровольцем захищати Україну у 2022 році й залишався у війську навіть тоді, коли стан здоров’я вже не дозволяв виконувати бойові завдання так, як раніше. 14 серпня, через 160 днів після його загибелі, його дружина Олена розповіла Бахмут IN.UA, яким Сергій був у житті — принциповим, прямим, турботливим і готовим допомагати іншим. Сьогодні вона продовжує волонтерити, допомагати військовим і переселенцям, та працювати над тим, щоб пам’ять про чоловіка залишилася для його дітей, побратимів і людей, які знали його лише з фотографій та історій.

“Він був моєю людиною цілком повністю”

Сергій пішов до Збройних сил України добровольцем у 2022 році з початком повномасштабної війни. Олена розповідає, що він служив у 25-му окремому стрілецькому батальйоні, а потім його перевели до 53-ї окремої механізованої бригади. Останні місяці служби були для нього складними. Через стан здоров’я Сергій уже не міг виконувати бойові завдання так само, як раніше. За словами Олени, його організм був виснажений, а також він мав проблеми зі здоров’ям.
Попри це, можливість залишити військо не стала для нього причиною повернутися до цивільного життя. Олена згадує Сергія як про світлу людину, яка не боялася говорити те, що думала. Він не уникав суперечок і завжди відстоював власну позицію. Так і отримав свій позивний “Маджахед”.

“Найбільше він мені запам’ятався, тим, що він завжди говорив все, що думав, він не був зручним, завжди відстоював свою позицію, він був принциповий, характерний, стійкий, мужній і впевнений в собі, він завжди мені допомагав, Сергій був моєю підтримкою та опорою, завжди підіймав мені настрій і він був моєю людиною цілком повністю”, — згадує його дружина.

Сергій з Оленою постійно залишалися на зв’язку. Вони одружилися у 2022 році, а до цього певний час спілкувалися та поступово створювали власні звички. Однією з них було ранкове побажання доброго дня, пригадує дружина полеглого і додає, що Сергій цікавився найменшими деталями її життя — що вона їла, що вдягала, куди йшла та який мала настрій.

Навіть перебуваючи на позиціях, Сергій намагався зберігати цей зв’язок. Коли не мав можливості говорити наживо, записував для Олени відео, а згодом, коли з’являвся зв’язок, вони обмінювалися ними. Олена згадує, що у цих відео могли бути зовсім буденні речі, наприклад, розповідь про подаровані волонтерами речі. Саме такі деталі, за її словами, допомагали їм залишатися близькими навіть на відстані.

Доброволець, який залишився у війську до останнього

18 січня 2023 року Сергія поранили на Бахмутському напрямку, з тіла чоловіка витягли 40 осколків. Весь шлях поранення з ним була Олена. Попри травму, Сергій вирішив повертатися до війська. Згодом через стан здоровя чоловік вже не міг виконувати бойові завдання.

“Попри попри можливість залишити Збройні Сили України і жити мирне життя, він залишився в ЗСУ, і він до останніх секунд, до останнього подиху серця був вірний своїй Україні, так як і пішов він добровольцем в ЗСУ. От з принципами так він і загинув”, — ділиться у розмові Олена.

Принциповість Сергія, за словами дружини, була помітна і серед побратимів. Він міг бути незручним для інших, коли бачив проблему або не погоджувався з рішенням, але водночас не уникав відповідальності за свої слова.

Водночас Олена говорить про нього як про людину, яка багато віддавала іншим. Сергій міг подарувати побратиму інструмент, рукавиці, ніж, плоскогубці, футболку, кепку чи дощовик — будь-яку річ, яка могла стати комусь у пригоді.
Для нього було важливо залишати після себе спогад.

Мрії, які Олена продовжує здійснювати

За словами Олени, їхнє спільне життя було коротким, проте пара мало багато простих планів. На жаль, один їм так й не вдалося здійснити, разом вони мріяли поїхати на відпочинок. Пара домовилася востаннє, що коли Сергій вийде з позицій, то Олена вибере довогоочікуване місце для відпустки, але з тих позицій Сергій так й не вийшов. Вони хотіли ремонтувати будинок, облаштувати територію біля нього, висадити квіти, зробити місце для відпочинку. Після загибелі чоловіка Олена продовжує здійснювати ці плани, як би важко їй не було.

“Наші мрії, про які ми говорили разом, знаєте, я їх досі втілюю в життя. Ми хотіли ремонт, також Сергій хотів біля будинку, щоб були гарні квіти та також щоб був красивий ландшафт. Я це зараз втілюю. Також він хотів, щоб в нас біля паркану були миготливі ліхтарики, щоб це була зона комфорту, де можна було винести, просто шезлонги, щоб позасмагати, розпалити мангал і жарити шашлики. Це все в проєкті зараз, бо я хочу зробити все, що він не встиг”, — ділиться Олена у розмові.

Після поховання Сергія, Олена продовжила волонтерити. Вона допомагає військовим і переселенцям та каже, що не хоче відмовлятися від життя, яким жила останні роки. За її словами, обіцянку продовжувати підтримувати військових вона дала Сергію вже після його поховання. Олена говорить, що допомога іншим стала для неї способом знаходити сили рухатися далі:

“Після поховання чоловіка у мене був пригнічений стан. Але в нього на могилі на другий день, коли ми йому несли сніданок, я пообіцяла Сергію, що я не залишу хлопців. Я підтримуватиму хлопців. Поки не закінчиться війна, я знайду собі сили”.

Вона додає, що не хоче припиняти те, що раніше її наповнювало. Підтримка військових, допомога переселенцям, яку видають вже 5 рік завдяки підтримці Ukraine Trust Chain та благодійного фонду “Вільні Люди, Вільна Країна”, а також допомога тваринам залишаються частиною її життя.

“Я в будь-якому випадку надалі підтримуватиму і переселенців, і військових, шукатиму сама від себе, що зможу робитиму. Не зупинюсь, бо я цим жила. І цим я живу далі. Я не хочу обірвати те, що мене наповнювало. Бо ця підтримка хлопців, вона, знаєте, як такий приємний післясмак, емоції і радощі всередині себе, що ти щось зробив. Тобто для мене це велике наповнення”, — каже Олена.

Пам’ять про Сергія, яку Олена хоче зберегти

Щодня о дев’ятій ранку Олена разом з іншими небайдужими людьми виходить на хвилину мовчання та вшанування загиблих захисників. Вона говорить, що це стало для неї важливою частиною життя після смерті чоловіка. Водночас Олена працює над тим, щоб зберегти пам’ять про Сергія не лише у власному житті. Вона хоче, щоб у школі, де він навчався, з’явилася пам’ятна табличка, планує встановити табличку на Хрещатику на Алеї Слави, оформити пам’ятник та QR-код із фотографіями й відео. Також вона замовила книгу “Пам’ять в обличчях”, у якій буде історія Сергія.

“Розумієте, я все це маю зробити гідно, достойно, так, як він того заслуговує, бо він віддавв найдорожче, тому я не можу зараз скласти руки. Хочу передати книгу “Пам’ять в обличчях” в музей, щоб була увіковічена історія пам’яті Сергія, і щоб це було задокументовано, щоб про нього пам’ятали, і знали, що був такий військовий, можливо, діти потім в книжках бачитимуть його фото”, — пояснює дружина Сергія.

Коли Олена говорить про те, що хотіла б залишити людям у пам’яті про Сергія, вона насамперед згадує його мотивацію захищати Україну. За її словами, Сергій говорив, що пішов на війну за майбутнє України та за дітей, які мають жити на своїй землі.

“Я хотіла б, щоб вони знали, що кожен військовий, який туди йшов, він йшов за майбутнє, Сергій говорив так: “Я йшов за майбутнє України, я йшов за дітей, щоб сюди не прийшли вороги, і не скривдужвали їх, і не жили тут, бо це земля саме українського народу, і саме наші жінки, наші діти тут мають жити”, — згадує Олена.

Олена згадує і фразу, яку Сергій сказав їй особисто: “Моя мама мені дала життя, а твоя мама дала мені сенс життя”.
Для неї ці слова залишилися одним із найважливіших спогадів про чоловіка. Олена хоче, щоб Сергія пам’ятали не лише як військового, а як людину, яка була здатна допомогти незнайомцю. Вона розповідає, як одного разу Сергій почув у таксі, що дитина просить батька увімкнути генератор через відсутність електрики. Він просто залишив гроші на морозиво для дівчинки:

“І він таким лишається, він далі живе в моєму серці, поки я про нього говорю, поки я про нього дбаю, і він завжди житиме, і завжди лишиться в моєму серці, і серці тих людей, з ким він був знайомий, і навіть просто хто його не знає, але бачили його фото, і чули його історії, наскільки він відважно стояв, стримував ворога, і жив в тих умовах, в яких просто нереально жити серед води, холоду і морозу”.

Для Олени турбота про пам’ять Сергія стала продовженням їхнього спільного життя. Вона ремонтує будинок, який вони планували облаштувати разом, продовжує допомагати військовим і переселенцям. Нижче Олена переказує одну з їх звичайних розмов, яка лишилася в її пам’яті.

***

Cергій лишився в мені назавжди, в наших звичках, в моєму характері, в стійкості до випробувань долі, в ранкових сніданках, тепер я їм індюшку та творог, (він просив) менше шоколаду, в розмовах “тільки наших по дитячому”

……. Я питала: що ти мені ще не казав. А він: ще не казав?!
А я кажу: ні
Він дивиться на годинник і каже о 9:45 я тебе кохаю
Я відповідаю : я тебе сильніше
А він: я знаю.

І це був тільки наший такий короткий діалог по дитячому і так просто. Здається за ці роки ми проговорили кожну хвилину часу це одне одному Він назавжди для мене Кошеня, для хлопців Маджахед , для дітей батько, син і брат.

Читайте також:

“Я зі своїми хлопцями буду до кінця”: яким запам’ятали загиблого на фронті поліцейського і воїна з Бахмута Андрія Пугачова

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Альона Стрющенко понад 10 років життя присвятила роботі з дітьми. У рідному Бахмуті вона працювала в дитсадку “Зірочка”, де була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії. Паралельно з цим пані Альона була хореографкою циркового колективу “Галактика” в Народному домі. Роботу з дітьми жінка відновила у Краматорську, куди переїхала після повномасштабної війни. Тут вона працює хореографкою і тренеркою в місцевій студії.

Про життя в Бахмуті, захоплення танцями і відновлення роботи у Краматорську Альона Стрющенко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Альона Стрющенко про життя в Бахмуті

Альона Стрющенко народилася і виросла в Бахмуті. У 2013 році закінчила Артемівське педагогічне училище (нині — Бахмутський педагогічний фаховий коледж) за спеціальністю “Фізичне виховання”. Також отримала додаткову спеціалізацію з хореографії.

Отримавши профільну освіту, пані Альона влаштувалася у дитячий садок №27 “Зірочка”. Там вона була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії.

“З 2015 року я працювала у садочку “Зірочка”. Там вела гурток хореографії, і діти під моїм керівництвом брали участь у місцевому конкурсі “Маленькі зірочки Бахмута”, де завжди отримували дипломи, були у своїй категорії перші. Ми добре виступали і наших дітей завжди відзначали”, — згадує Альона Стрющенко.

Паралельно з роботою в дитсадку пані Альона працювала в Народному домі. Там вела хореографію для народного циркового колективу “Галактика”. Примітно, що в дитячому віці Альона сама була вихованицею цього колективу, а згодом стала викладачкою для дітей.

“Я з дитинства любила танцювати, ставити якісь номери, щось вигадувати. Тобто, змалечку була дуже активною. У дитинстві я займалася в цирковому колективі “Галактика”. Там я зрозуміла, що це моя стихія. І коли я отримала освіту, мені було дуже приємно, що моя тренерка запропонувала допомагати їй і працювати в колективі хореографкою. Я ставила постановки циркових номерів. Також ми часто ходили на вистави, коли до Бахмута приїжджали цирк “Кобзов”, цирк-шапіто. Діти там могли подивитися, як виступають справжні артисти. До речі, є діти з нашого колективу, які в подальшому стали виступати в цирку”, — розповідає Альона Стрющенко.

Переїзд з Бахмута і життя у Краматорську

Пані Альона мешкала в Бахмуті з родиною і сином до листопада 2022 року. Рішення про виїзд ухвалили після прильоту поруч з їхнім домом. Коли в місті було неможливо залишатися, жінка з сином і батьками вирішила їхати до Краматорська.

“Як і всі, ми сподівалися повернутися скоріше додому. Думали, що це божевілля скоро закінчиться. Тому, чесно кажучи, не хотіли виїжджати кудись далеко. Та і дуже я люблю нашу Донецьку область. Я вірю, що вона вистоїть”, — каже бахмутянка.

Перший час після переїзду Альона Стрющенко продовжувала працювати в дитячому садочку “Зірочка”. Заняття для дітей продовжували в онлайн-форматі. Але згодом дошкільний заклад припинив роботу. Відтоді бахмутянка розпочала пошук роботи у Краматорську.

Пані Альона згадує, що близько року не могла знайти нову роботу, адаптація проходила важко. Та згодом їй вдалося професійно реалізуватися.

“У 2023 році я стала працювати у приватному садочку хореографкою. Мені це подобалося, оскільки робота з дітьми — це моє. А у 2024 році випадково побачила рекламу в Instagram, що студія “Грація” шукає дитячого тренера. Я пройшла співбесіду і почала працювати там. Хоча я хвилювалася, бо робота саме на студії — це трохи інший формат. Але мені було дуже цікаво, а ще великий досвід роботи з дітьми допоміг”, — розповіла тренерка.

Згодом студія припинила роботу в Краматорську через безпекову ситуацію.

У 2025 році Альона Стрющенко влаштувалася у студію Oxygen. Рік вона вела групу з акробатики і черлідингу для дітей від 3 до 6 років. Але згодом і ця студія вирішила виїхати з міста.

Тоді тренерки і хореографки, які залишилися у Краматорську, вирішили самостійно орендувати приміщення і продовжити роботу. Вони заснували власну студію Sport.Space.

Танці у студії Sport.Space

Сьогодні Альона Стрющенко працює у студії Sport.Space і веде дві групи: Baby Dance 3+ (сучасні танці та акробатика для дітей) і стретчинг для дорослих.

Тренерка каже, що танці і заняття в залі допомагають відволікатися від поганих новин. Про це їй кажуть клієнти. А сама Альона стверджує, що своєю роботою має на меті надихати на турботу про своє тіло.

“Зараз такий складний час для всіх нас. І я вважаю, що саме тренування може бути, як свого роду терапія. Мене дуже тішить, коли я чую, що мої клієнти задоволені і рекомендують мене як гарного тренера. Вже рік, як я веду тренування зі стретчингу, і дівчата дуже задоволені, завжди кажуть мені: “Альоно, дякую, що у нашому місті є такі тренування, бо вони допомагають відволікатися”. Я завжди всім кажу, що треную з любов’ю. І вважаю, що тренер повинен жити своєю справою і надихати людей ставати краще, любити своє тіло і піклуватися про себе”, — каже бахмутянка.

Особливо цінно для тренерки — давати можливість розвиватися дітям. Заняття танцями допомагають дітям соціалізуватися, коли вони переважно вчаться онлайн.

“Я дуже рада, що можу дати, в першу чергу дітям, можливість трохи відволіктися. А ще дуже важливо, що на заняттях вони можуть спілкуватися з однолітками. Діти не замкнені, вони розвиваються і соціалізуються. І мені дуже приємно, що я даю позитив у їхню буденність”, — каже Альона Стрющенко.

На сьогодні, за словами тренерки, кількість відвідувачів у студії зменшилася. На це впливає воєнна ситуація, адже все більше родин ухвалюють рішення про виїзд.

Сама Альона каже, що теж задумується про виїзд, але поки ситуація дозволяє, залишатиметься у Краматорську.

Чи проводять заняття з танців у Краматорську

Сьогодні студія Sport.Space, у якій викладає Альона Стрющенко, продовжує роботу. Зали облаштовані у підвальному приміщенні, щоб убезпечити клієнтів. За словами Альони, безпеці тут приділяють особливу увагу. Також у студії є всі необхідні умови, обладнання та світло.

Зараз Альона Стрющенко веде набір дітей від 3 до 7 років на заняття з танців. На тренуваннях діти вчать сучасні стилі хореографії, елементи акробатики та займаються загальним фізичним розвитком.

Дівчата та жінки також можуть записатися до Альони на тренування зі стретчингу.

Якщо ви мешкаєте у Краматорську і хочете записатися на тренування, пишіть Альоні Стрющенко в Instagram або телефонуйте за номером: +380 (50) 821 0410.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!