Практично щодня наша редакція повідомляє про видачу гуманітарної допомоги у різних містах України: Київ, Харків, Львів, Суми та багато інших. Однак часто ми бачимо, що пріоритет у видачі надають жінкам, тоді як чоловіки рідше фігурують у вказаних пріоритетних категоріях. Чи справді жінки частіше отримують допомогу, чи існує гендерна дискримінація при видачі?

Гуманітарна допомога в Україні для чоловіків та жінок 

Перед написанням цього матеріалу, ми вирішили запитати своїх читачів та читачок, чи хтось з них стикався з гендерною дискримінацією при видачі гуманітарної допомоги. Опитування провели в Telegram, й ось які коментарі отримали.

Як бачимо, у деяких областях переселенці і переселенки взагалі не отримують гуманітарну допомогу, у інших є логістичні складнощі з її отримання, але є й  ті, хто зустрічався з проявом гендерної дискримінації.

“Так (ред. зустрічали прояви гендерної дискримінації при видачі гуманітарної допомоги), для жінок є підтримка, а чоловіків розглядають виключно як потенційних військовослужбовців, яким не передбачена ні підтримка, ні гуманітарка серед цивільних”, — пише бахмутянка Марина.

Пізніше ці слова аргументують нам у коментарях ще кілька волонтерок.

Які пріоритети розставляють міжнародні донори

Ми звернулися із питанням про те, якими засадничими документами керуються при гендерному розподіленні гуманітарної допомоги до Управління ООН з координації гуманітарних справ.

Нас направили до Дар’ї Чекалової, це членкиня ГО “Дівчата” — ця організація є одним з отримувачів гуманітарної допомоги — вона зазначає, що фінансування спирається на комплексний аналіз потреб, який проводиться в різних регіонах країни, і зазвичай виливається згодом в опорний річний документ Ukraine Humanitarian Needs and Response Plan, створений Деніз Браун, координаторкою системи ООН в Україні. 

Нам порадили ознайомитися з планом на 2024 рік. Ми проаналізували його та виокремили основні тези:

1) Війна спустошує села та міста поблизу лінії фронту, гуманітарні потреби в цих районах досягають катастрофічного рівня. Ситуація не може покращитися, якщо війна не припиниться;

2) Цілі громади поблизу лінії фронту зазнають щоденних обстрілів, в результаті чого мільйони людей практично не мають можливості забезпечувати себе і залежать від гуманітарної допомоги;

3) Ризики гендернозумовленого насильства зросли, а найбільш вразливі люди, часто жінки та люди похилого віку, стикаються з найбільшими проблемами;

4) Гуманітарні зусилля стратегічно зосереджені на найбільш постраждалих прифронтових регіонах, особливо на сході та півдні, і це рішення було прийнято на основі ретельних оцінок і ґрунтовного аналізу. 

Бачимо, що в плані вказано, що часто найбільш вразливими категоріями є саме жінки та люди старшого віку. Цю тезу впродовж нашої розмови підтримували волонтери та волонтерки з Києва, Дніпра та Краматорська. В останньому нас запевнили, що допомогу надають всім потребуючим, незалежно від статі, адже це прифронтове місто. Водночас місцевий волонтер розповів, що в основному допомогу отримують жінки, тому що чоловіки по неї не приходять, адже бояться бути мобілізованими. Втім, про це пізніше, а зараз почнемо аналіз з Києва.

Видача гуманітарної допомоги в Києві від МОМ та українських благодійників

Департамент соціальної політики Київської міської державної адміністрації у травні 2023 року повідомив, що в місті зареєстровано близько 400 тисяч переселенців, серед них — 66 тисяч дітей. Це офіційні дані, а в реальності цифра може бути більшою. Волонтер Червоного Хреста Микита Безмен — теж переселенець, зараз живе в Києві.

Ще з лютого 2019 року він почав допомагати людям — спочатку в Бахмуті навчав населення, як надавати домедичну допомогу, проводив заходи з соціальної підтримки. Під час ковіду Микита роздавав засоби гігієни та допомагав маломобільним людям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пріоритети роботи Червоного Хреста змінилися — фокус змістився на вразливі верстви населення, зокрема це ВПО. Микита зазначає, що й справді певний пріоритет у видачі мають саме жінки з дітьми.

“Ми не видаємо допомогу чоловікам працездатного віку, які не мають на утриманні неповнолітніх дітей, але так само ми не видаємо допомогу жінкам повнолітнього віку, які не мають на утриманні дітей чи, наприклад, важкохворих осіб. Допомогу видаємо тільки пільговим категоріям, наприклад, матерям-одиначкам”, — каже волонтер Червоного Хреста.

Він додає, що певний час допомогу видавали всім матерям, у яких була на утриманні неповнолітня дитина, незважаючи на те, чи є у жінки чоловік, чи ні. 

“З 2022 року Червоний Хрест скоротив допомогу місцевому населенню, а пріоритет мають саме ВПО. Людині потрібно мати статус ВПО та пільгову категорію, аби її включили до вразливої групи. Наприклад, багатодітний, пенсіонер, важкохворий тощо”, — пояснює Микита Безмен.

Щодо жінок, то тут пріоритет на видачу гуманітарної допомоги матимуть ті, які виховують неповнолітню дитину, жінки-пенсіонерки, жінки з інвалідністю, важкохворі жінки, а також малозабезпечені. 

Микита пояснює, що людям видають пакунки з харчами та засобами гігієни. Вміст цих пакетів не має критичних гендерних відмінностей, тобто і чоловік, і жінка, які є вразливою категорією, отримають практично аналогічні пакети. Єдина відмінність — жінкам додають засоби жіночої гігієни.

“Жінки частіше приходять по гуманітарну допомогу. Як правило, зараз це пенсіонерки та самотні матері. Наголошую, що ми не видаємо гуманітарну допомогу особам працездатного віку, які не мають на те підстав. Не важливо, це чоловік чи жінка”, — каже волонтер. 

Микита додає: йому особисто хотілося, щоб допомогу отримували всі, хто цього потребує, але зараз слід діяти раціонально й надавати її пріоритетним категоріям.

Микита вважає, що в перспективі видача гуманітарної допомоги буде скорочуватися, натомість благодійники хочуть сфокусувати зусилля на працевлаштуванні переселенців та переселенок. Адресну допомогу можуть залишити тільки для найбільш вразливих верств населення.

Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, каже, що для донорів пріоритет — це діти. За допомогою для них статистично частіше приходять мами, бабусі, сестри. Їх записують як отримувачок допомоги для дітей.

У коментарі вона пояснює, що зараз в пріоритеті для видачі гумдопомоги в Києві від Червоно Хреста є: 

• ВПО;
• люди з І та ІІ групами інвалідності;
• багатодітні сім’ї;
• самотні батьки, у кого на утриманні є неповнолітня дитина;
• люди з онкологією.

“Ми бачимо таку тенденцію, що навіть якщо до нас переїжджає сім’я вимушено переміщених осіб, і в сім’ї, наприклад, є мама, тато та діти, то довідки ВПО чоловіки не завжди оформлюють. Можливо, вони бояться бути десь на обліку чи ще щось. Тож тут знову повертаємося до статистики, де отримувачем послуги є жінка з дитиною, а діти — пріоритет для донора”, — каже Альона Гребенчукова.

Фахівчиня додає, що через це складається уявлення, що начебто чоловіки отримують менше допомоги, однак вони за нею не приходять з дітьми, а відтак основними отримувачками завжди є жінки. 

Видача гуманітарної допомоги у Дніпрі

На Дніпропетровщині станом на кінець грудня 2023 року було офіційно зареєстровано понад 466 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Жінок серед них — більшість, й чимало з них отримують гуманітарну допомогу.

У самому Дніпрі працює шелтер ГО “Джерело підтримки” для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Тут  вони можуть отримати всю необхідну допомогу та підтримку.  Волонтерка Юлія Христюк каже, що помічає пріоритет на надання гуманітарної допомоги. Тут її видають людям, які віком 60+, а також матерям-одиначкам, а от чоловікам її видають рідше. Однак, якщо це батько-одинак, то він буде так само в пріоритеті.

“Ну, на мою думку, чоловіки повинні працювати, якщо вони в змозі це робити, і вони не належать ні до яких вразливих категорій. Я знаю, що зараз багато чоловіків переховуються від мобілізації, тому не стають на обліки, як ВПО”, — каже волонтерка.

Вона додає, що у хабі допомагають з працевлаштуванням, щоб людина не була повністю залежна від гуманітарної допомоги. Звісно, є люди, яким важче знайти роботу — це особи з інвалідністю та літні люди. Втім, в більшості підопічні шелтеру вже знайшли роботу, каже Юлія Христюк.

“Наші люди практично на 80% вже працевлаштовані всі. Є ті, хто  отримали міні-гранти та відкрили свій бізнес. Не працюють тільки особи з інвалідністю, ну й 60+, яким важко пересуватися. Але навіть вони уже намагаються знайти роботу, тому що розуміють, що ці виплати скінчаться, а жити ж потрібно далі”, —  наголошує Юлія.

Ситуація з видачею гуманітарної допомоги у прифронтовому Краматорську 

Краматорськ — прифронтове місто, де зареєстровано понад 50 тисяч переселенців. Ми поговорили з волонтеркою Людмилою Сніцаренко та волонтером Станіславом  Чорногором, обоє працюють у Краматорській громаді. Станіслав також роздає гуманітарку в інших областях.

Людмила каже, що в Краматорській громаді допомогу надають всім, хто її потребує, незалежно від того, чоловік це чи жінка. 

“У нас без різниці. Даємо тим, кому треба, або чоловік, або жінка, або особа іншої гендерної належності. Головне, щоб людина мала оригінали документів — це довідка ВПО або Акт про пошкоджене житло. І тоді ця людина може отримати у нас допомогу”, — каже волонтерка.

Вона додає, що до них у гуманітарний хаб приходять і чоловіки, і жінки, і люди старшого віку, й навіть молодь. 

Натомість волонтер Станіслав Чорногор каже, що чоловіки рідше приходять за гуманітаркою. Він також працює у Краматорську і додає, що більше допомоги видають жінкам та родинам з дітьми. 

“Найбільш обездолені групи людей – це чоловіки віком до 50 років, яким взагалі нічого не положено. Коли чоловіки йдуть, наприклад, в Краматорську отримувати гуманітарну допомогу, то там на місці видачі їх чекатимуть працівники військкоматів”, – пояснює Станіслав Чорногор.

Волонтер також прокоментував гуманітарну допомогу в областях, які не пролягають близько лінії фронту. Він каже, що часто людей закликають евакуюватися з прифронтових територій, але оскільки є брак житла у містах, й часто воно там дорожче, то люди їдуть далі в села чи малі міста.

“Ми бахмутяни, проживаємо в Ладижині, щоб отримати гуманітарку нам потрібно їхати до Вінниці. А це по грошах 800 гривень, туди і назад, нас 3 людини. Поштою розсилки немає і нас багато проживає бахмутян у цьому місті. Ні хто не їздить за нею”, — пише бахмутянка про логістичні труднощі.

Тут не так добре налагоджена видача гуманітарної допомоги для будь-якої статі, тож люди часто залишаються без неї. Це спричиняє іншу проблему — люди повертаються жити у прифронтові села та міста.

Якщо говорити за чоловіків, то вони могли б знайти собі роботу, пояснює волонтер, але на практиці чоловіку обіцяють вакансію та, наприклад, бронь в комунальному підприємстві, але перед цим він повинен стати на облік у військкомат.

“В день, коли чоловік приходить у військкомат, аби стати на облік і сказати, що він планує влаштуватись на роботу, йому дають повістку на наступний візит у військкомат, і вже через тиждень він служить. Часто думають, що чоловіку легше заробити гроші, але в прифронтовому місті насправді всім складно”, — розказує Станіслав Чорногор.

Чи справді є обмеження у видачі гуманітарної допомоги

Аналізуючи коментарі наших співрозмовників і співрозмовниць, бачимо, що й справді саме статистично гуманітарну допомогу більше отримують жінки. Принаймні тому, що вони частіше за нею приходять з дітьми. А як зазначила нам у коментарі Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, саме діти — пріоритет для донорів.

Чоловіків із дітьми, менше, ніж жінок. Відтак, й пріоритет для них менший. На додаток, через те, що чоловіки рідше приходять, бо мають страх бути мобілізованими, вони рідше фігурують у списках отримувачів гуманітарної допомоги. Часто жінка отримує пакунок з їжею чи гігієною на всю родину, тож цим безпосередньо користуються й чоловіки, які є в родині.

Стверджувати, що чоловіки не мають пріоритету, ми не можемо, адже якщо у чоловіка на утриманні є дитина — то він буде отримувати гуманітарну допомогу, так само як і жінка з дитиною. У розмовах з волонтерами й волонтерками ми також почули думку, що у донорів є побоювання, аби гуманітарна допомога не стала ведмежою послугою для людей, тому вони намагаються дати переселенцям і переселенкам можливість вчитися, писати гранти, відкривати бізнеси та влаштовуватися на роботу, аби ніхто з них не залежали від гуманітарної допомоги.

Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Статусні особи” та наративи про жінок на ТОТ: огляд проросійських медіа
• Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
• Пережили Голодомор: історія родини бахмутянки Олени Кірсанової (Оновлено)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!