Практично щодня наша редакція повідомляє про видачу гуманітарної допомоги у різних містах України: Київ, Харків, Львів, Суми та багато інших. Однак часто ми бачимо, що пріоритет у видачі надають жінкам, тоді як чоловіки рідше фігурують у вказаних пріоритетних категоріях. Чи справді жінки частіше отримують допомогу, чи існує гендерна дискримінація при видачі?

Гуманітарна допомога в Україні для чоловіків та жінок 

Перед написанням цього матеріалу, ми вирішили запитати своїх читачів та читачок, чи хтось з них стикався з гендерною дискримінацією при видачі гуманітарної допомоги. Опитування провели в Telegram, й ось які коментарі отримали.

Як бачимо, у деяких областях переселенці і переселенки взагалі не отримують гуманітарну допомогу, у інших є логістичні складнощі з її отримання, але є й  ті, хто зустрічався з проявом гендерної дискримінації.

“Так (ред. зустрічали прояви гендерної дискримінації при видачі гуманітарної допомоги), для жінок є підтримка, а чоловіків розглядають виключно як потенційних військовослужбовців, яким не передбачена ні підтримка, ні гуманітарка серед цивільних”, — пише бахмутянка Марина.

Пізніше ці слова аргументують нам у коментарях ще кілька волонтерок.

Які пріоритети розставляють міжнародні донори

Ми звернулися із питанням про те, якими засадничими документами керуються при гендерному розподіленні гуманітарної допомоги до Управління ООН з координації гуманітарних справ.

Нас направили до Дар’ї Чекалової, це членкиня ГО “Дівчата” — ця організація є одним з отримувачів гуманітарної допомоги — вона зазначає, що фінансування спирається на комплексний аналіз потреб, який проводиться в різних регіонах країни, і зазвичай виливається згодом в опорний річний документ Ukraine Humanitarian Needs and Response Plan, створений Деніз Браун, координаторкою системи ООН в Україні. 

Нам порадили ознайомитися з планом на 2024 рік. Ми проаналізували його та виокремили основні тези:

1) Війна спустошує села та міста поблизу лінії фронту, гуманітарні потреби в цих районах досягають катастрофічного рівня. Ситуація не може покращитися, якщо війна не припиниться;

2) Цілі громади поблизу лінії фронту зазнають щоденних обстрілів, в результаті чого мільйони людей практично не мають можливості забезпечувати себе і залежать від гуманітарної допомоги;

3) Ризики гендернозумовленого насильства зросли, а найбільш вразливі люди, часто жінки та люди похилого віку, стикаються з найбільшими проблемами;

4) Гуманітарні зусилля стратегічно зосереджені на найбільш постраждалих прифронтових регіонах, особливо на сході та півдні, і це рішення було прийнято на основі ретельних оцінок і ґрунтовного аналізу. 

Бачимо, що в плані вказано, що часто найбільш вразливими категоріями є саме жінки та люди старшого віку. Цю тезу впродовж нашої розмови підтримували волонтери та волонтерки з Києва, Дніпра та Краматорська. В останньому нас запевнили, що допомогу надають всім потребуючим, незалежно від статі, адже це прифронтове місто. Водночас місцевий волонтер розповів, що в основному допомогу отримують жінки, тому що чоловіки по неї не приходять, адже бояться бути мобілізованими. Втім, про це пізніше, а зараз почнемо аналіз з Києва.

Видача гуманітарної допомоги в Києві від МОМ та українських благодійників

Департамент соціальної політики Київської міської державної адміністрації у травні 2023 року повідомив, що в місті зареєстровано близько 400 тисяч переселенців, серед них — 66 тисяч дітей. Це офіційні дані, а в реальності цифра може бути більшою. Волонтер Червоного Хреста Микита Безмен — теж переселенець, зараз живе в Києві.

Ще з лютого 2019 року він почав допомагати людям — спочатку в Бахмуті навчав населення, як надавати домедичну допомогу, проводив заходи з соціальної підтримки. Під час ковіду Микита роздавав засоби гігієни та допомагав маломобільним людям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пріоритети роботи Червоного Хреста змінилися — фокус змістився на вразливі верстви населення, зокрема це ВПО. Микита зазначає, що й справді певний пріоритет у видачі мають саме жінки з дітьми.

“Ми не видаємо допомогу чоловікам працездатного віку, які не мають на утриманні неповнолітніх дітей, але так само ми не видаємо допомогу жінкам повнолітнього віку, які не мають на утриманні дітей чи, наприклад, важкохворих осіб. Допомогу видаємо тільки пільговим категоріям, наприклад, матерям-одиначкам”, — каже волонтер Червоного Хреста.

Він додає, що певний час допомогу видавали всім матерям, у яких була на утриманні неповнолітня дитина, незважаючи на те, чи є у жінки чоловік, чи ні. 

“З 2022 року Червоний Хрест скоротив допомогу місцевому населенню, а пріоритет мають саме ВПО. Людині потрібно мати статус ВПО та пільгову категорію, аби її включили до вразливої групи. Наприклад, багатодітний, пенсіонер, важкохворий тощо”, — пояснює Микита Безмен.

Щодо жінок, то тут пріоритет на видачу гуманітарної допомоги матимуть ті, які виховують неповнолітню дитину, жінки-пенсіонерки, жінки з інвалідністю, важкохворі жінки, а також малозабезпечені. 

Микита пояснює, що людям видають пакунки з харчами та засобами гігієни. Вміст цих пакетів не має критичних гендерних відмінностей, тобто і чоловік, і жінка, які є вразливою категорією, отримають практично аналогічні пакети. Єдина відмінність — жінкам додають засоби жіночої гігієни.

“Жінки частіше приходять по гуманітарну допомогу. Як правило, зараз це пенсіонерки та самотні матері. Наголошую, що ми не видаємо гуманітарну допомогу особам працездатного віку, які не мають на те підстав. Не важливо, це чоловік чи жінка”, — каже волонтер. 

Микита додає: йому особисто хотілося, щоб допомогу отримували всі, хто цього потребує, але зараз слід діяти раціонально й надавати її пріоритетним категоріям.

Микита вважає, що в перспективі видача гуманітарної допомоги буде скорочуватися, натомість благодійники хочуть сфокусувати зусилля на працевлаштуванні переселенців та переселенок. Адресну допомогу можуть залишити тільки для найбільш вразливих верств населення.

Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, каже, що для донорів пріоритет — це діти. За допомогою для них статистично частіше приходять мами, бабусі, сестри. Їх записують як отримувачок допомоги для дітей.

У коментарі вона пояснює, що зараз в пріоритеті для видачі гумдопомоги в Києві від Червоно Хреста є: 

• ВПО;
• люди з І та ІІ групами інвалідності;
• багатодітні сім’ї;
• самотні батьки, у кого на утриманні є неповнолітня дитина;
• люди з онкологією.

“Ми бачимо таку тенденцію, що навіть якщо до нас переїжджає сім’я вимушено переміщених осіб, і в сім’ї, наприклад, є мама, тато та діти, то довідки ВПО чоловіки не завжди оформлюють. Можливо, вони бояться бути десь на обліку чи ще щось. Тож тут знову повертаємося до статистики, де отримувачем послуги є жінка з дитиною, а діти — пріоритет для донора”, — каже Альона Гребенчукова.

Фахівчиня додає, що через це складається уявлення, що начебто чоловіки отримують менше допомоги, однак вони за нею не приходять з дітьми, а відтак основними отримувачками завжди є жінки. 

Видача гуманітарної допомоги у Дніпрі

На Дніпропетровщині станом на кінець грудня 2023 року було офіційно зареєстровано понад 466 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Жінок серед них — більшість, й чимало з них отримують гуманітарну допомогу.

У самому Дніпрі працює шелтер ГО “Джерело підтримки” для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Тут  вони можуть отримати всю необхідну допомогу та підтримку.  Волонтерка Юлія Христюк каже, що помічає пріоритет на надання гуманітарної допомоги. Тут її видають людям, які віком 60+, а також матерям-одиначкам, а от чоловікам її видають рідше. Однак, якщо це батько-одинак, то він буде так само в пріоритеті.

“Ну, на мою думку, чоловіки повинні працювати, якщо вони в змозі це робити, і вони не належать ні до яких вразливих категорій. Я знаю, що зараз багато чоловіків переховуються від мобілізації, тому не стають на обліки, як ВПО”, — каже волонтерка.

Вона додає, що у хабі допомагають з працевлаштуванням, щоб людина не була повністю залежна від гуманітарної допомоги. Звісно, є люди, яким важче знайти роботу — це особи з інвалідністю та літні люди. Втім, в більшості підопічні шелтеру вже знайшли роботу, каже Юлія Христюк.

“Наші люди практично на 80% вже працевлаштовані всі. Є ті, хто  отримали міні-гранти та відкрили свій бізнес. Не працюють тільки особи з інвалідністю, ну й 60+, яким важко пересуватися. Але навіть вони уже намагаються знайти роботу, тому що розуміють, що ці виплати скінчаться, а жити ж потрібно далі”, —  наголошує Юлія.

Ситуація з видачею гуманітарної допомоги у прифронтовому Краматорську 

Краматорськ — прифронтове місто, де зареєстровано понад 50 тисяч переселенців. Ми поговорили з волонтеркою Людмилою Сніцаренко та волонтером Станіславом  Чорногором, обоє працюють у Краматорській громаді. Станіслав також роздає гуманітарку в інших областях.

Людмила каже, що в Краматорській громаді допомогу надають всім, хто її потребує, незалежно від того, чоловік це чи жінка. 

“У нас без різниці. Даємо тим, кому треба, або чоловік, або жінка, або особа іншої гендерної належності. Головне, щоб людина мала оригінали документів — це довідка ВПО або Акт про пошкоджене житло. І тоді ця людина може отримати у нас допомогу”, — каже волонтерка.

Вона додає, що до них у гуманітарний хаб приходять і чоловіки, і жінки, і люди старшого віку, й навіть молодь. 

Натомість волонтер Станіслав Чорногор каже, що чоловіки рідше приходять за гуманітаркою. Він також працює у Краматорську і додає, що більше допомоги видають жінкам та родинам з дітьми. 

“Найбільш обездолені групи людей – це чоловіки віком до 50 років, яким взагалі нічого не положено. Коли чоловіки йдуть, наприклад, в Краматорську отримувати гуманітарну допомогу, то там на місці видачі їх чекатимуть працівники військкоматів”, – пояснює Станіслав Чорногор.

Волонтер також прокоментував гуманітарну допомогу в областях, які не пролягають близько лінії фронту. Він каже, що часто людей закликають евакуюватися з прифронтових територій, але оскільки є брак житла у містах, й часто воно там дорожче, то люди їдуть далі в села чи малі міста.

“Ми бахмутяни, проживаємо в Ладижині, щоб отримати гуманітарку нам потрібно їхати до Вінниці. А це по грошах 800 гривень, туди і назад, нас 3 людини. Поштою розсилки немає і нас багато проживає бахмутян у цьому місті. Ні хто не їздить за нею”, — пише бахмутянка про логістичні труднощі.

Тут не так добре налагоджена видача гуманітарної допомоги для будь-якої статі, тож люди часто залишаються без неї. Це спричиняє іншу проблему — люди повертаються жити у прифронтові села та міста.

Якщо говорити за чоловіків, то вони могли б знайти собі роботу, пояснює волонтер, але на практиці чоловіку обіцяють вакансію та, наприклад, бронь в комунальному підприємстві, але перед цим він повинен стати на облік у військкомат.

“В день, коли чоловік приходить у військкомат, аби стати на облік і сказати, що він планує влаштуватись на роботу, йому дають повістку на наступний візит у військкомат, і вже через тиждень він служить. Часто думають, що чоловіку легше заробити гроші, але в прифронтовому місті насправді всім складно”, — розказує Станіслав Чорногор.

Чи справді є обмеження у видачі гуманітарної допомоги

Аналізуючи коментарі наших співрозмовників і співрозмовниць, бачимо, що й справді саме статистично гуманітарну допомогу більше отримують жінки. Принаймні тому, що вони частіше за нею приходять з дітьми. А як зазначила нам у коментарі Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, саме діти — пріоритет для донорів.

Чоловіків із дітьми, менше, ніж жінок. Відтак, й пріоритет для них менший. На додаток, через те, що чоловіки рідше приходять, бо мають страх бути мобілізованими, вони рідше фігурують у списках отримувачів гуманітарної допомоги. Часто жінка отримує пакунок з їжею чи гігієною на всю родину, тож цим безпосередньо користуються й чоловіки, які є в родині.

Стверджувати, що чоловіки не мають пріоритету, ми не можемо, адже якщо у чоловіка на утриманні є дитина — то він буде отримувати гуманітарну допомогу, так само як і жінка з дитиною. У розмовах з волонтерами й волонтерками ми також почули думку, що у донорів є побоювання, аби гуманітарна допомога не стала ведмежою послугою для людей, тому вони намагаються дати переселенцям і переселенкам можливість вчитися, писати гранти, відкривати бізнеси та влаштовуватися на роботу, аби ніхто з них не залежали від гуманітарної допомоги.

Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Статусні особи” та наративи про жінок на ТОТ: огляд проросійських медіа
• Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
• Пережили Голодомор: історія родини бахмутянки Олени Кірсанової (Оновлено)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!