Практично щодня наша редакція повідомляє про видачу гуманітарної допомоги у різних містах України: Київ, Харків, Львів, Суми та багато інших. Однак часто ми бачимо, що пріоритет у видачі надають жінкам, тоді як чоловіки рідше фігурують у вказаних пріоритетних категоріях. Чи справді жінки частіше отримують допомогу, чи існує гендерна дискримінація при видачі?

Гуманітарна допомога в Україні для чоловіків та жінок 

Перед написанням цього матеріалу, ми вирішили запитати своїх читачів та читачок, чи хтось з них стикався з гендерною дискримінацією при видачі гуманітарної допомоги. Опитування провели в Telegram, й ось які коментарі отримали.

Як бачимо, у деяких областях переселенці і переселенки взагалі не отримують гуманітарну допомогу, у інших є логістичні складнощі з її отримання, але є й  ті, хто зустрічався з проявом гендерної дискримінації.

“Так (ред. зустрічали прояви гендерної дискримінації при видачі гуманітарної допомоги), для жінок є підтримка, а чоловіків розглядають виключно як потенційних військовослужбовців, яким не передбачена ні підтримка, ні гуманітарка серед цивільних”, — пише бахмутянка Марина.

Пізніше ці слова аргументують нам у коментарях ще кілька волонтерок.

Які пріоритети розставляють міжнародні донори

Ми звернулися із питанням про те, якими засадничими документами керуються при гендерному розподіленні гуманітарної допомоги до Управління ООН з координації гуманітарних справ.

Нас направили до Дар’ї Чекалової, це членкиня ГО “Дівчата” — ця організація є одним з отримувачів гуманітарної допомоги — вона зазначає, що фінансування спирається на комплексний аналіз потреб, який проводиться в різних регіонах країни, і зазвичай виливається згодом в опорний річний документ Ukraine Humanitarian Needs and Response Plan, створений Деніз Браун, координаторкою системи ООН в Україні. 

Нам порадили ознайомитися з планом на 2024 рік. Ми проаналізували його та виокремили основні тези:

1) Війна спустошує села та міста поблизу лінії фронту, гуманітарні потреби в цих районах досягають катастрофічного рівня. Ситуація не може покращитися, якщо війна не припиниться;

2) Цілі громади поблизу лінії фронту зазнають щоденних обстрілів, в результаті чого мільйони людей практично не мають можливості забезпечувати себе і залежать від гуманітарної допомоги;

3) Ризики гендернозумовленого насильства зросли, а найбільш вразливі люди, часто жінки та люди похилого віку, стикаються з найбільшими проблемами;

4) Гуманітарні зусилля стратегічно зосереджені на найбільш постраждалих прифронтових регіонах, особливо на сході та півдні, і це рішення було прийнято на основі ретельних оцінок і ґрунтовного аналізу. 

Бачимо, що в плані вказано, що часто найбільш вразливими категоріями є саме жінки та люди старшого віку. Цю тезу впродовж нашої розмови підтримували волонтери та волонтерки з Києва, Дніпра та Краматорська. В останньому нас запевнили, що допомогу надають всім потребуючим, незалежно від статі, адже це прифронтове місто. Водночас місцевий волонтер розповів, що в основному допомогу отримують жінки, тому що чоловіки по неї не приходять, адже бояться бути мобілізованими. Втім, про це пізніше, а зараз почнемо аналіз з Києва.

Видача гуманітарної допомоги в Києві від МОМ та українських благодійників

Департамент соціальної політики Київської міської державної адміністрації у травні 2023 року повідомив, що в місті зареєстровано близько 400 тисяч переселенців, серед них — 66 тисяч дітей. Це офіційні дані, а в реальності цифра може бути більшою. Волонтер Червоного Хреста Микита Безмен — теж переселенець, зараз живе в Києві.

Ще з лютого 2019 року він почав допомагати людям — спочатку в Бахмуті навчав населення, як надавати домедичну допомогу, проводив заходи з соціальної підтримки. Під час ковіду Микита роздавав засоби гігієни та допомагав маломобільним людям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пріоритети роботи Червоного Хреста змінилися — фокус змістився на вразливі верстви населення, зокрема це ВПО. Микита зазначає, що й справді певний пріоритет у видачі мають саме жінки з дітьми.

“Ми не видаємо допомогу чоловікам працездатного віку, які не мають на утриманні неповнолітніх дітей, але так само ми не видаємо допомогу жінкам повнолітнього віку, які не мають на утриманні дітей чи, наприклад, важкохворих осіб. Допомогу видаємо тільки пільговим категоріям, наприклад, матерям-одиначкам”, — каже волонтер Червоного Хреста.

Він додає, що певний час допомогу видавали всім матерям, у яких була на утриманні неповнолітня дитина, незважаючи на те, чи є у жінки чоловік, чи ні. 

“З 2022 року Червоний Хрест скоротив допомогу місцевому населенню, а пріоритет мають саме ВПО. Людині потрібно мати статус ВПО та пільгову категорію, аби її включили до вразливої групи. Наприклад, багатодітний, пенсіонер, важкохворий тощо”, — пояснює Микита Безмен.

Щодо жінок, то тут пріоритет на видачу гуманітарної допомоги матимуть ті, які виховують неповнолітню дитину, жінки-пенсіонерки, жінки з інвалідністю, важкохворі жінки, а також малозабезпечені. 

Микита пояснює, що людям видають пакунки з харчами та засобами гігієни. Вміст цих пакетів не має критичних гендерних відмінностей, тобто і чоловік, і жінка, які є вразливою категорією, отримають практично аналогічні пакети. Єдина відмінність — жінкам додають засоби жіночої гігієни.

“Жінки частіше приходять по гуманітарну допомогу. Як правило, зараз це пенсіонерки та самотні матері. Наголошую, що ми не видаємо гуманітарну допомогу особам працездатного віку, які не мають на те підстав. Не важливо, це чоловік чи жінка”, — каже волонтер. 

Микита додає: йому особисто хотілося, щоб допомогу отримували всі, хто цього потребує, але зараз слід діяти раціонально й надавати її пріоритетним категоріям.

Микита вважає, що в перспективі видача гуманітарної допомоги буде скорочуватися, натомість благодійники хочуть сфокусувати зусилля на працевлаштуванні переселенців та переселенок. Адресну допомогу можуть залишити тільки для найбільш вразливих верств населення.

Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, каже, що для донорів пріоритет — це діти. За допомогою для них статистично частіше приходять мами, бабусі, сестри. Їх записують як отримувачок допомоги для дітей.

У коментарі вона пояснює, що зараз в пріоритеті для видачі гумдопомоги в Києві від Червоно Хреста є: 

• ВПО;
• люди з І та ІІ групами інвалідності;
• багатодітні сім’ї;
• самотні батьки, у кого на утриманні є неповнолітня дитина;
• люди з онкологією.

“Ми бачимо таку тенденцію, що навіть якщо до нас переїжджає сім’я вимушено переміщених осіб, і в сім’ї, наприклад, є мама, тато та діти, то довідки ВПО чоловіки не завжди оформлюють. Можливо, вони бояться бути десь на обліку чи ще щось. Тож тут знову повертаємося до статистики, де отримувачем послуги є жінка з дитиною, а діти — пріоритет для донора”, — каже Альона Гребенчукова.

Фахівчиня додає, що через це складається уявлення, що начебто чоловіки отримують менше допомоги, однак вони за нею не приходять з дітьми, а відтак основними отримувачками завжди є жінки. 

Видача гуманітарної допомоги у Дніпрі

На Дніпропетровщині станом на кінець грудня 2023 року було офіційно зареєстровано понад 466 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Жінок серед них — більшість, й чимало з них отримують гуманітарну допомогу.

У самому Дніпрі працює шелтер ГО “Джерело підтримки” для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Тут  вони можуть отримати всю необхідну допомогу та підтримку.  Волонтерка Юлія Христюк каже, що помічає пріоритет на надання гуманітарної допомоги. Тут її видають людям, які віком 60+, а також матерям-одиначкам, а от чоловікам її видають рідше. Однак, якщо це батько-одинак, то він буде так само в пріоритеті.

“Ну, на мою думку, чоловіки повинні працювати, якщо вони в змозі це робити, і вони не належать ні до яких вразливих категорій. Я знаю, що зараз багато чоловіків переховуються від мобілізації, тому не стають на обліки, як ВПО”, — каже волонтерка.

Вона додає, що у хабі допомагають з працевлаштуванням, щоб людина не була повністю залежна від гуманітарної допомоги. Звісно, є люди, яким важче знайти роботу — це особи з інвалідністю та літні люди. Втім, в більшості підопічні шелтеру вже знайшли роботу, каже Юлія Христюк.

“Наші люди практично на 80% вже працевлаштовані всі. Є ті, хто  отримали міні-гранти та відкрили свій бізнес. Не працюють тільки особи з інвалідністю, ну й 60+, яким важко пересуватися. Але навіть вони уже намагаються знайти роботу, тому що розуміють, що ці виплати скінчаться, а жити ж потрібно далі”, —  наголошує Юлія.

Ситуація з видачею гуманітарної допомоги у прифронтовому Краматорську 

Краматорськ — прифронтове місто, де зареєстровано понад 50 тисяч переселенців. Ми поговорили з волонтеркою Людмилою Сніцаренко та волонтером Станіславом  Чорногором, обоє працюють у Краматорській громаді. Станіслав також роздає гуманітарку в інших областях.

Людмила каже, що в Краматорській громаді допомогу надають всім, хто її потребує, незалежно від того, чоловік це чи жінка. 

“У нас без різниці. Даємо тим, кому треба, або чоловік, або жінка, або особа іншої гендерної належності. Головне, щоб людина мала оригінали документів — це довідка ВПО або Акт про пошкоджене житло. І тоді ця людина може отримати у нас допомогу”, — каже волонтерка.

Вона додає, що до них у гуманітарний хаб приходять і чоловіки, і жінки, і люди старшого віку, й навіть молодь. 

Натомість волонтер Станіслав Чорногор каже, що чоловіки рідше приходять за гуманітаркою. Він також працює у Краматорську і додає, що більше допомоги видають жінкам та родинам з дітьми. 

“Найбільш обездолені групи людей – це чоловіки віком до 50 років, яким взагалі нічого не положено. Коли чоловіки йдуть, наприклад, в Краматорську отримувати гуманітарну допомогу, то там на місці видачі їх чекатимуть працівники військкоматів”, – пояснює Станіслав Чорногор.

Волонтер також прокоментував гуманітарну допомогу в областях, які не пролягають близько лінії фронту. Він каже, що часто людей закликають евакуюватися з прифронтових територій, але оскільки є брак житла у містах, й часто воно там дорожче, то люди їдуть далі в села чи малі міста.

“Ми бахмутяни, проживаємо в Ладижині, щоб отримати гуманітарку нам потрібно їхати до Вінниці. А це по грошах 800 гривень, туди і назад, нас 3 людини. Поштою розсилки немає і нас багато проживає бахмутян у цьому місті. Ні хто не їздить за нею”, — пише бахмутянка про логістичні труднощі.

Тут не так добре налагоджена видача гуманітарної допомоги для будь-якої статі, тож люди часто залишаються без неї. Це спричиняє іншу проблему — люди повертаються жити у прифронтові села та міста.

Якщо говорити за чоловіків, то вони могли б знайти собі роботу, пояснює волонтер, але на практиці чоловіку обіцяють вакансію та, наприклад, бронь в комунальному підприємстві, але перед цим він повинен стати на облік у військкомат.

“В день, коли чоловік приходить у військкомат, аби стати на облік і сказати, що він планує влаштуватись на роботу, йому дають повістку на наступний візит у військкомат, і вже через тиждень він служить. Часто думають, що чоловіку легше заробити гроші, але в прифронтовому місті насправді всім складно”, — розказує Станіслав Чорногор.

Чи справді є обмеження у видачі гуманітарної допомоги

Аналізуючи коментарі наших співрозмовників і співрозмовниць, бачимо, що й справді саме статистично гуманітарну допомогу більше отримують жінки. Принаймні тому, що вони частіше за нею приходять з дітьми. А як зазначила нам у коментарі Альона Гребенчукова, голова Подільської організації Червоного Хреста в Києві, саме діти — пріоритет для донорів.

Чоловіків із дітьми, менше, ніж жінок. Відтак, й пріоритет для них менший. На додаток, через те, що чоловіки рідше приходять, бо мають страх бути мобілізованими, вони рідше фігурують у списках отримувачів гуманітарної допомоги. Часто жінка отримує пакунок з їжею чи гігієною на всю родину, тож цим безпосередньо користуються й чоловіки, які є в родині.

Стверджувати, що чоловіки не мають пріоритету, ми не можемо, адже якщо у чоловіка на утриманні є дитина — то він буде отримувати гуманітарну допомогу, так само як і жінка з дитиною. У розмовах з волонтерами й волонтерками ми також почули думку, що у донорів є побоювання, аби гуманітарна допомога не стала ведмежою послугою для людей, тому вони намагаються дати переселенцям і переселенкам можливість вчитися, писати гранти, відкривати бізнеси та влаштовуватися на роботу, аби ніхто з них не залежали від гуманітарної допомоги.

Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Статусні особи” та наративи про жінок на ТОТ: огляд проросійських медіа
• Дівчина із Забахмутки: як бахмутянка запустила бренд у столиці
• Пережили Голодомор: історія родини бахмутянки Олени Кірсанової (Оновлено)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до роботи. Повертаючись, люди з досвідом війни часто опиняються в реальності, де їхній попередній досвід уже не гарантує робочого місця і гідної зарплати. І це ще одна втрата, про яку говорять значно рідше, — втрата часу і навичок. 

Ми поспілкувалися з різними військовими, які до 2022 року мали забезпечене життя як цивільні, а зараз намагаються по поверненню влаштуватися на роботу. Що з цього вийшло? Читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Раз —і ти вже не кухар, ти —військовий”

До повномасштабного вторгнення військовий “Бізон” працював кухарем у одному з ресторанів в Києві. Чоловік сам забезпечував родину, щороку їхав на море, проблем з фінансами не відчував, свою роботу дуже любив. Каже, його кухня була його гордістю — команда, авторське меню, постійний розвиток.

“Я жив цим, розумієте. Я знав, що я в цьому сильний, постійно навчався. У мене була своя система, свої люди. А потім — раз, і ти вже не кухар, ти — військовий, хоча я не скаржусь, я сам пішов у березні”, — каже військослжбовець.

Він пішов на захист країни у перші дні. Зараз, після поранення і демобілізації, намагається повернутися в професію. Але каже, що за цей час усе змінилося, і важчим став навіть сам процес співбесід.

“Мене взяли у одне кафе, колектив був нормальний. Але я постійно відчував не повагу, а таке… співчуття. Ніби мене тримають не тому, що я професіонал, а тому, що я “з війни”. Я не витримав цієї жалості і пішов”.

Через кілька місяців “Бізон” знову сам повернувся до війська.

“Там, принаймні, зрозуміло, хто ти і навіщо ти, ніхто не задає некоректних питань”, — каже чоловік.

Але не всі історії однакові. Є роботодавці, які свідомо зберігають місця за працівниками. Один із таких прикладів — Ігор. Колишній логіст, чоловік пройшов бої на Донеччині та Харківщині,а зараз повернувся на минулу роботу.

“Мені платили частину зарплати весь час і чекали. Я повернувся — і мене реально включили в процес. Без жалості. Це дуже важливо, але про свій військовий досвід я не хочу згадувати і не зрозуміють мене тут. Ніхто не зрозуміє, хто це сам не пережив”.

На питання, чи відчував Ігор втрату навичок за час, який він був на фронті, каже — так:

“Я знав, чому я туди пішов. За втрату навичок переживав найменше, але я знав, що маю зарплату щомісяця, що жінка матиме за що дитині купити їсти. Але, звісно, довелося багато вчитися”.

Ігор каже: він вдячний, що роботодавець зберіг йому зарплату, але додає, що у його побратимів ситуація не така оптимістична. Найчастіше проблема навіть не лише в навичках, а в зміні мислення.

“Ти ніби випав з часу”

“На фронті ти живеш зовсім інакше”, — каже Андрій, який до служби працював у сфері ІТ. 

Чоловік пояснює: на війні інші рішення, інша швидкість, інша відповідальність. І коли ти повертаєшся, цивільне життя здається… повільним і дивним. 

Він додає, що адаптація — це окрема боротьба. І ще один факт, який засмутив Андрія, — це лицемірство, каже він. Компанія, в якій він працював раніше, показує, що відкрита до ветеранів, але, по факту, каже чоловік, умов для нього вони не надали.

“Ця вся політика про відкритість до ветеранів, вона на папері. А насправді, ти ніби випав з часу. Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”.

Ця втрата стосується не лише власне працевлаштування, кар’єри, а й відчуття власної цінності для суспільства.

“Найгірше — це коли ти сам починаєш сумніватися, чи ти ще щось можеш”, — каже Андрій.

Проблема з роботою у ветеранів

Примітка. Veteran Hub — мережа підтримки для воїнів та їхніх близьких. Ветерани/ки та їхні кохані й рідні можуть отримати безоплатні юридичні консультації, психологічну підтримку та персональний супровід. Нині організація об’єднує простори у Києві та Вінниці, Мобільні офіси у Київській і Вінницькій областях та національну Лінію підтримки: +380 (67) 348 2868.

Аліна Зінченко, фахівчиня з карʼєрного консультування у мережі хабів Veteran Hub, переконана, що виклики працевлаштування ветеранів і ветеранок варто розглядати ширше, ніж лише через призму ринку праці. З досвіду Veteran Hub, це, насамперед, питання відновлення добробуту людини після служби.

“У нашій роботі ми спираємось на концепцію Добробуту, яка включає кілька взаємопов’язаних сфер: фізичне та психічне здоров’я, матеріальну стабільність, соціальні зв’язки, безпечне середовище, життєві навички та покликання (професійну реалізацію). Якщо ці базові складові залишаються незадоволеними, це безпосередньо впливає на здатність людини шукати й утримувати роботу. Умовно ці труднощі можна поділити на внутрішні чинники (пов’язані з людиною) та зовнішні (пов’язані з середовищем і ринком праці)”, — каже експертка.

За її словами, до внутрішніх чинників відносять накопичений тиск через незадоволені базові потреби. 

Тобто, часто людина шукає роботу не з позиції вибору чи професійного розвитку, а через необхідність, тобто йдеться про відсутність достатньої соціальної підтримки після служби  — забезпечити дохід, вирішити житлові питання або знайти доступні умови праці, зокрема у випадку інвалідності. Це суттєво звужує поле вибору і впливає на якість рішень.

Другий важливий фактор — це потреба оновлення навичок пошуку роботи.

Тобто, ветерани, які тривалий час перебували на службі, часто опиняються поза контекстом сучасного ринку: змінюються інструменти (джоб-борди, автоматизація, ШІ-сервіси), етапи відбору, підходи до самопрезентації. Це створює додатковий бар’єр ще до виходу на співбесіду.

Також, каже експертка, суттєвим викликом є переосмислення професійної ідентичності. Під час служби вона може трансформуватися або формуватися заново, і процес повернення до цивільного середовища часто ускладнює це. Особливо це відчутно для тих, у кого до служби не було сформованого професійного вектору.

“Окремо варто виділити зміни у вимогах ринку праці, які безпосередньо впливають на відчуття власної спроможності. У контексті розвитку технологій і автоматизації (Industry 4.0) багато навичок швидко втрачають актуальність або потребують оновлення. За час служби людина може “випасти” з цього контексту, що створює додаткові бар’єри під час працевлаштування у порівнянні з іншими кандидатами”, — пояснює Аліна Зінченко.

До зовнішніх чинників пані Аліна відносить культурний аспект адаптації вже з боку середовища. Попри те, що дедалі більше компаній декларують відкритість до

працевлаштування ветеранів, вони не завжди готові до практичної взаємодії — і це впливає на успішність адаптації, зокрема в період випробувального терміну.

Також зберігаються системні бар’єри, зокрема стигматизація з боку частини роботодавців, недостатня доступність інфраструктури для людей з інвалідністю та формальний підхід до інклюзії. У деяких випадках компанії декларують готовність працювати з ветеранами, але не створюють реальних умов для їхньої інтеграції.

Окремо варто зазначити і про брак державної підтримки у перші місяці після демобілізації, та забезпечення соціальних виплат (або ін.можливостей) для забезпечення добробуту

ветеранів у перші місяці після демобілізації, каже експертка. Вона пояснює, що частина ветеранів виходить на ринок праці ще до завершення реабілітації або вирішення базових життєвих питань — юридичних, медичних, житлових. Це суттєво ускладнює процес працевлаштування і підвищує ризик вигорання або повторної втрати роботи.

Чи є проблема втрати або неактуальності навичок поширеною?

“Складно узагальнити для всіх, адже це залежить від багатьох факторів: специфіки професії, тривалості служби, а також того, наскільки сфера діяльності змінилася за цей час. У деяких випадках ветеранам вдається частково підтримувати або навіть розвивати окремі навички під час служби, в інших — навпаки, відбувається розрив із професійним середовищем”, — каже Аліна Зінченко.

Водночас вже можна говорити про поширену тенденцію: у більшості ветеранів і ветеранок послаблюється навичка пошуку роботи. Часто люди давно не проходили співбесіди, не складали резюме, не виконували тестові завдання і загалом можуть не мати доступу до актуальних інструментів ринку праці. Важливо розуміти, що пошук роботи — це також окрема навичка і повноцінна діяльність, яка потребує оновлення.

“Що стосується професійних або технічних навичок, ситуація є більш індивідуальною. Важливо підсвічувати, що навички не зникають безслідно: вони можуть бути “на паузі”, трансформуватися або проявлятися в іншому контексті. Часто під час служби вони розвиваються — інколи в суміжних або менш очевидних формах, але залишаються цінним ресурсом, який потребує адаптації до цивільного ринку праці”, — додає спікерка.

Сьогодні вже існують інструменти, які допомагають перекладати військовий досвід у цивільні компетенції, як-от “Військовий досвід у резюме”. Це ще раз підкреслює, що служба не обов’язково створює прогалину в навичках — у багатьох випадках вона трансформує та посилює їх.

Які програми або ініціативи наразі допомагають ветеранам повернутися на ринок праці

На це питання пані Аліна каже, що в Україні поступово формується екосистема підтримки ветеранів і ветеранок у поверненні до ринку праці. Її можна умовно поділити на кілька напрямів:

По-перше, це кар’єрне консультування — допомога у визначенні професійного напряму, адаптації досвіду та підготовці до професійної реалізації. Зокрема, у Veteran Hub доступна безоплатна послуга кар’єрного консультування, що працює з запитом комплексно — від вибору кар’єрної траєкторії до профорієнтації чи пошуку освітніх можливостей.

По-друге, це освітні програми та перекваліфікація. Також розвивається робота з роботодавцями — навчальні ініціативи для HR і команд, які допомагають краще взаємодіяти з ветеранами. Окремо діють державні програми підтримки зайнятості та підприємництва, зокрема гранти для працевлаштування чи власної справи. Водночас, ця система ще формується і потребує подальшого розвитку з урахуванням реальних потреб ветеранів.

Що може покращити ситуацію з роботою?

Ефективне працевлаштування ветеранів(-нок) можливе лише за умови відновлення цілісного добробуту. Пошук роботи має бути про самореалізацію, а не вимушеним кроком для закриття базових дефіцитів.

Це потрібно розглядати рішення на двох рівнях — з боку громадянського суспільства та з боку держави,вважає експертка.

З боку громадянського суспільства, серед можливих рішень, пані Аліна називає наступне:

• створення безпечних фізичних просторів підтримки, де ветерани можуть отримати
• комплексні послуги, зокрема кар’єрне консультування (як-от Veteran Hub);
• розвиток ветеранських професійних спільнот, які дають можливість обміну досвідом, підтримки і нетворкінгу;
• інформаційні кампанії, що зменшують стигматизацію та підсвічують сильні сторони ветеранів, зокрема такі навички як лідерство, відповідальність і здатність діяти в умовах невизначеності;
• популяризація ветеранського підприємництва та продуктів, створених ветеранами;
• навчання роботодавців і команд взаємодії з ветеранами, зокрема в частині адаптації робочих процесів і “перекладу” військового досвіду у цивільні компетенції;
• адвокація прав ветеранів у випадках дискримінації та участь у формуванні політик і законодавчих змін.

З боку держави й органів місцевої влади ключовими є такі напрямки:

• створення системи комплексної підтримки ветеранів(-нок) після демобілізації — із гідним фінансовим і соціальним забезпеченням у перші місяці. Це дозволяє  ветерану зосередитися на здоров’ї та юридичних питаннях, виходячи на ринок   праці з ресурсної позиції, а не з потреби виживання;
• впровадження ранньої профорієнтації та планування кар’єрного шляху ще під час служби. Професійний вектор варто закладати ще на етапі рекрутингу або на   початку служби. Інструменти планування кар’єри та підтримка зв’язку з цивільними  компетенціями під час служби мінімізують відчуття професійного розриву та   полегшують подальшу адаптацію;
• підтримка ветеранського підприємництва, зокрема через податкові стимули та грантові програми;
• компенсаційні механізми для бізнесу на адаптацію робочого середовища (наприклад, забезпечення фізичної доступності простору) та впровадженняг нучкого законодавства, що заохочує роботодавців створювати програми;
• внутрішнього перенавчання, визнаючи ветеранів фахівцями із цінним досвідом.

Що у висновку?

Сьогодні в Україні формується нова реальність, тисячі людей повертаються з війни в країну, яка за цей час змінилася. Але ще більше має змінитися не в них — а в нас, як в соціумі.

Станом на грудень 2025 року в Україні налічували близько 1, 5 млн ветеранів і ветеранок. Повернення їх до цивільного життя, це не про те, як швидко вони “адаптуються”. Це про те, чи готове суспільство, ми, їх прийняти. Ми звикли говорити про державну відповідальність: програми, виплати, політики. Але правда в тому, що цього недостатньо. Відповідальність ж бо значно ширша. Це відповідальність бізнесу — створювати не формальні вакансії та політики, а реальні умови для роботи. Це відповідальність команд, не співчувати, а поважати. Це відповідальність кожного і кожної –  не чекати “зручної адаптації”, а бути готовими змінювати середовище під людей, які повертаються з війни. Бо ветерани й ветеранки не повинні підлаштовуватися під систему, яка їх не розуміє. Це система має змінитися так, щоб у ній було місце для них. І питання тут не лише про роботу. Питання про те, яке суспільство ми будуємо вже зараз.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

До теми:

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.

Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.

Спорт на паузі: як почався шлях волонтера

Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.

“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.

Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.

Чому саме Донеччина

Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.

“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.

Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою. 

“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.

Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті

Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.

“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.

Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою

Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.

“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.

Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.

“Чорний список” відмовників

Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.

“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.

Евакуація тварин

Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.

“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков. 

Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.

Емоційне вигорання та втрата побратима

Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.

Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.

“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.

Плани після війни

Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.

“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.

Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.

Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Читайте також:

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!