Бахмут наразі є містом, яке знищено росіянами майже у повному обсязі. Мешканці багатотисячного населеного пункту були вимушені евакуюватися. Багато з них вирушили за кордон в пошуках безпечного місця. Хоча Агенція ООН у справах біженців повідомляє, що понад 75% українців за кордом планує повернутися до України, тільки 14% хоче зробити це найближчим часом. Для інших громадян поки термін повернення невідомий. 

Наша редакція поспілкувалася з Ольгою Перевозченко, бахмутянкою, яка майже з початку повномасштабної війни виїхала до Естонії, а зараз повертається до України. Ми розпитали її про мотиви її повернення та про те, з якими складнощами вона стикалася за кордоном та під час підготовки до свого повернення. А крім того, дослідили аспект міграційної кризи, більше — читайте в  матеріалі від «Бахмут.IN.UA».

Міграційна криза: скільки українців виїхало за кордон?

Через початок росією повномасштабної війни проти України мільйони людей були вимушені покинути свої домівки, зокрема шукати прихистку в інших країнах. Це спровокувало найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни. 

Мільйони українців виїхали за кордон з початку повномасштабного вторгнення

Джерело: Економічна правда

На початку цього літа Громадська мережа ОПОРА отримала інформацію від Міністерства закордонних справ України про те, що за кордоном перебуває понад 8 млн українців. За підрахунками ця кількість складає близько 20% наявного населення України до 24 лютого 2022 року. Інше дослідження прогнозує, що неповернення вимушених мігрантів з Європи та інших країн світу може коштувати Україні $113 млрд недоотриманого ВВП за 10 років. 

Хоча більшість з вимушених зовнішніх переселенців планують повернутися до України, конкретних термінів вони назвати не можуть. Це може бути спровоковано переважно тим, що в країні наразі немає цілковито безпечних місць. Навіть дуже глибокий тил страждає від ракетних обстрілів. Тому, багато людей обирають залишатися у безпеці за кордоном. 

Велика кількість українців за кордом це жінки з дітьми. Задля безпеки своїх родин та людей, за яких вони відповідальні, українці можуть залишатися за кордоном поки у них не буде впевненості у збережені життя та здоров’я в рідній країні. 

Вибір впав між Естонією та Іспанією

Якщо розглядати саме бахмутян, то у цьому випадку, мабуть, 100% від населення міста стали переселенцями. Крім того, ні зараз, ні в найближчому майбутньому людям не буде куди повертатися. Всі мешканці Бахмута фактично залишилися бездомними. 

Але навіть в цих умовах деякі бахмутяни приймають рішення повернутися з-за кордону в Україну. Ольга Перевозченко колись мешкала з родиною в Бахмуті. Вона мала роботу, бізнес, житло та бажання провести все життя у рідному місті. На жаль, повномасштабна війна змусила її кардинально змінити свої плани. З березня минулого року вона із сином перебралася в Естонію. Чоловік залишився боронити Україну від окупантів. За понад півтора року в іншій країні жінка знайшла гарну роботу, орендувала квартиру, почала вчити мову та облаштовувати своє життя там. Втім, наразі Ольга у процесі переїзду до України. Ми вирішили розпитати її про мотиви такого повернення та про те, як живеться вимушеним переселенцям в Європі. 

Ольга евакуювалася до Естонії майже з початку повномасштабної війни, чоловік залишився боронити Україну у складі ЗСУ

Джерело: надане героїнею

Читайте також: “Ми кажемо, що Бахмуту 460 років, а чим це довести? Нема будівель, немає нічого”: чому потрібно відбудувати історичне обличчя міста

Складністю для українців закордоном стає іноземна мова

Ольга розповідає, що перші три місяці адаптації до життя в новій країні їй було важко. Саме в цей період у неї з сином приходило поступово усвідомлення, що тепер вони живуть в іншій країні та що це не поїздка на два тижні, як вони думали на початку, а на суттєво довший період. Проте, місцеві мешканці активно допомагали їм та всім іншим українцям із житлом, оформленням документів, давали поради щодо налагодження побутових умов життя тощо. Проте, найбільшою проблемою був мовний бар’єр. Ольга вчила мову і розповіла, що естонська зовсім не схожі на жодну зі слов’янських мов і є дуже складною. 

Проте за весь цей час Ольга приїжджала в Україну. Перша поїздка була аж за 8 місяців після приїзду в Естонію. Першочерговим її бажанням було зустрітися з чоловіком, адже він весь цей час був на передовій. 

Дорога додому: з якими труднощами бахмутянка зустрілася при поверненні додому?

Ольга розповіла, що після довгого перебування в Європі, поїздки в Україну ставали складнішими. Адже все яскравіше відчувалася різниця у якості життя. Бахмутянка наводить приклад із побуту. Якось,  коли вона приїздила на зустріч з чоловіком до Полтави, довелося  їхати в маршрутці з отвором у підлозі, з якого виднівся асфальт. Тоді вона не могла повірити, як можна було випустити такий транспорт на маршрут та як можна не поважати людей настільки, щоб їх ставити в такі умови у громадському транспорті.

Ользі подобалася якість життя за кордоном, але постійно сумувала за Україною

Джерело: надане героїнею

Попри те, рішення про повернення до України вони з сином прийняли, адже чоловіка перевели на службу у тилу. Тому родина вирішила жити разом. 

Найбільшою складністю після повернення Ольга вважає пошук роботи. Родина буде жити у невеликому місті, найближчі пропозиції роботи є за 150-200 км від нього, і навіть за цю роботу пропонують 8-10 тисяч гривень. Водночас оренда квартири коштує понад 5 тисяч гривень на місяць без врахування комунальних платежів. 

Родина думала над рішенням — мігрувати закордон після війни

Ольга визнає, що вже мала розмови з чоловіком щодо того, що вони з родиною можуть колись переїхати за кордон, коли це буде дозволено. Вони думали й про Європу, і навіть про Америку. Але це поки тільки розмови, адже невідомо, коли приблизно з’явиться така можливість. Хоча її чоловік має інвалідність та вже не може перебувати на передовій, він продовжує служити у ЗСУ та виконувати інші задачі у тилових місцях. 

Ольга також розповіла свій досвід спілкування в Естонії з переселенцями зі зруйнованих міст сходу та півдня. Багато з них не хочуть повертатися, адже їм просто немає куди. За час, який вони провели за кордоном, вони адаптовувалися, знайшли роботу, відправили дітей навчатися, вивчають мову. А в Україні замість їхнього дому залишилися тільки руїни.

Читайте також: Інклюзивне місто або як зробити Бахмут доступним для всіх після відбудови

Повернення в Бахмут: міф чи реальність

Для Ольги Бахмут був та є її рідним домом. Вона не хотіла переїжджати звідти. Тому на питання про те, чи повернеться вона туди, жінка відповідає ствердно. 

Ольга з родиною хотіла б повернутися додому у Бахмут, але вже немає куди повертатися

Джерело: надане героїнею

У відбудову Ольга вірить, але навіть за позитивними прогнозами, після перемоги на розмінування потрібно близько 5 років, а на відбудову ще більше. Тоді вже її чоловіку, наприклад, буде за 60. Вона не знає, чи вистачить у них сил відбудувати своє життя у місті, коли це буде можливо. 

Зрадники та прихильники росії  непокоять тих українців, які хочуть  повертатися в Бахмут

Ще одним фактором, який хвилює Ольгу, є зрадники, які можуть спокійно продовжувати жити у Бахмуті після нашої перемоги. Адже після звільнення міста у 2014 році, багато людей, які з радістю допомагали окупантам, продовжували своє спокійне життя у місті. 

Чоловік Ольги довгий час захищав саме Бахмут і на своєму досвіді стикався із випадками, коли через місцевих навідників гинули його побратими. Тож, Ольга схиляється до того, що якщо не буде якісно проведеного процесу перехідного правосуддя, то родині було б важко майбутньому жити в місті, де на спокійно існують зрадники України. 

Читайте також: Зрадники з Бахмута: на що чекали «ждуни» в місті та про що розповідають?

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Йєнс Олоф Лестеін — фотограф зі Швеції, який приїхав до України для роботи над новим проєктом, що присвячений війні та життю в прифронтових містах.

Детальніше про те, як сприймає війну громадянин Швеції, які враження у нього склалися під час роботи в прифронтових зонах та про перспективи України на міжнародній арені, дивіться у відеорепортажі Бахмут IN.UA.

Громадянин Швеції про війну в Україні

Йєнс Олоф Лестеін Він в Україну приїжджає не вперше, однак вперше працює в прифронтовому місті. Це дозволило йому зіставити нинішню ситуацію в Україні та те, що він бачив раніше — війну на території Югославії.

За словами чоловіка, йому досить складно порівнювати ці війни.

“Вони мають схожі характеристики. Це війни сусідніх народів. У одних більше зброї, ніж у інших. Утім, ця війна набагато масштабніша. росія — це ядерна держава. Сербія була сильною, але не мала ядерної зброї“, — каже фотограф.

Він також додав, що в Югославії працював протягом 5-6 років, а в Україні в умовах війни — лише декілька десятків днів.

Фотограф також розповів про власний проєкт. За його словами, це буде розповідь про життя в умовах конфлікту на крайньому сході Європи (в Україні) та на крайньому заході (у Північній Ірналдії).

“Між цими конфліктами є певна схожість. Як приклад, в обох них беруть участь великі імперські держави: росія тут та Англія на заході. Вони пригнічують сусідні народи: українців тут й ірландців або ірландців-католиків там. Тут у вас гаряча війна, а там все поступово налагоджується“, — каже Йєнс Олоф Лестеін 

Більше про життя фотографа зі Швеції, його думки про війну й Україну гостей, дивіться у нашому репортажі за посиланням на платформі YouTube.

Читайте також:

• Місто “Щедрика”: як живе прифронтовий історичний музей в Покровську
• “Так воскресне і Бахмут”: відеорепортаж з виставки бахмутського майстра з писанкарства Дмитра Денисенка
• “Все, що відбувається — це нормальна реакція на ненормальну війну”: психолог з Костянтинівки про життя та власну діяльність

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Покровськ — місто на Донеччині, де композитор Микола Леонтович провів 4 роки та де написав українську колядку “Щедрик” (адаптована англійською як Carol of the Bells), яка на Різдво лунає по всьому світі. Сьогодні Покровськ знаходиться за кілька кілометрів від російської армії — тут гримлять вибухи, а з міста евакуюють людей. Релокуються також підприємства, школи, музеї. Один з таких — це Покровський історичний музей, експонати якого з початком повномасштабного вторгнення рятувала вся команда. Як живе музей сьогодні, чи вдалося врятувати колекцію та як з ним пов’язаний Микола Леонтович?

Редакція поговорила з Ангеліною Рожковою, директоркою музею.

Музей у перші дні війни

На початку вторгнення стало зрозуміло, що росіяни не просто хочуть окупувати території, але й знищити все, що там цінне. Музеї не стали винятком — окупанти розкрадали експонати, били по історичним будівлям, тож музеї України першою чергою рятували цінне майно. Покровський історичний музей у перші дні війни оцифровував архіви та вивозив найцінніші речі з будівлі. Зі зрозумілих причин — місце перебування колекцій з Покровського історичного музею не розголошується. Вся команда музею у перший місяць залишилась працювати та вчилась робити це у нових умовах: швидко реагувати на тривогу, ховатися за дві стіни.

“Ми готувались, звичайно, але не до таких подій. Інструкції були розроблені, навчання працівники пройшли. Нашим головним завданням було убезпечення предметів й фондово-облікової документації — це архівні книги, у яких зберігається вся інформація про музейні предмети. Частина цих книг вже була оцифрована, ми з командою дооцифрували решту”, — пояснює у коментарі Ангеліна Рожкова.

У музеї зняли всі експозиції, які знаходились поруч з вікнами, а працівники шукали матеріали, які б убезпечили колекції. Для цього використовували спеціальну базальтову вогнезахисну тканину, допомогали з цим донори та громадський сектор. Одним з перших, хто прийшов на допомогу Покровському музею, був Леонід Марущак, керівник проєкту “Музей відкрито на_ремонт”. Він допоміг врятувати сотні цінних експонатів з прифронтових територій.

“Діяли так, щоб убезпечити предмети, якщо неподалік нашого музею буде попадання ворожих ракет. Вікна закрили OSB (ред. спеціальні плити, які захищають скло) — думали, що це їх убезпечить. Якщо не збереже вікна, то хоча б створить додатковий захист для предметів, які були в музеї. Все це відбувалось протягом першого півріччя 2022 року”, — говорить директорка музею.

Леонтович та Покровськ

Покровський історичний музей зараз зачинений для відвідувачів, однак він продовжує роботу, зокрема з оцифрування — цьому команда навчилась дистанційно, а техніку для цифровізації надали благодійники. Важливе місце в колекції музею займала експозиція Миколи Леонтовича. Композитор жив у Покровську чотири роки, який ще до 1934 року був пристанційним селищем Гришине.

Саме тут був написаний легендарний “Щедрик”. У Покровському музеї зберігались два персональні предмети Леонтовича: сухарниця, яка зроблена руками батька Леонтовича (це дерев’яна таріль, подібна на хлібницю, на яку кладуть печиво, хліб тощо) та шахова дошка. Ластівку зображено також на гербі та прапорі Покровська. За словами директорки музею, наразі й сухарниця, й шахова дошка вивезені до безпечних місць. Решту предметів експозиції — це ті, які ілюстрували період, коли жив композитор.

“Ми розглядаємо дуже знаковим те, що саме ластівка, про яку співається у “Щедрику”, зображена у нас на сухарці. У нас мало меморіальних предметів, які належали Леонтовичу — це, власне, сухарниця та шахова дошка, — говорить Ангеліна Рожкова.

З 2016 року в Покровську почали популяризувати постать Леонтовича: у місті працювала музична школа, названа на його честь, створювали мистецькі акції. Покровськ перетворювали на культурний центр Донеччини.

Проєкти музею

“Мені здається, не залишилось жодної людини в місті, яка б не знала, що цей композитор пов’язаний з Покровськом. У нашому місті був створений перший робочий хор залізничників, заснував його Микола Леонтович. У той момент, коли це ще було пристанційне селище Гришине, там не було ні бруківки, ні освітлення. Але вже був такий міцний культурний фундамент: духовий оркестр, робітничий хор”, — пояснює очільниця музею.

У 2021 році була ідея зробити музей у будівлі залізничного училища в Покровську, де, власне, і працював Леонтович — ця будівля збереглася в автентичному вигляді. Через російське вторгнення реалізувати проєкт не вдалося, хоча музейники вже шукали шляхи для втілення та навіть подавали заявку на створення концепції до Українського культурного фонду та інших інституцій.

“Ми зберегли будівлю в оцифрованому вигляді. У цьому нам допомогли німецькі колеги, які дали кошти на оцифрування історичної будівлі колишнього залізничного училища. Музею надіслали обладнання, ми пройшли навчання за підтримки Покровської МВА. Навчитись оцифровувати самостійно реально, якщо мати обладнання, тому що 3-Д сканер — це дороговартісна техніка”, — говорить пані Ангеліна.

Також у місті оцифрували ще кілька будівель, які збереглися з кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття. Музей також наповнює Реєстр Музейного Фонду — йдеться про постійне оцифрування предметів, у чому допомагають ґрантові проєкти. Навіть самостійно музейники намагаються фільмувати важливі для історії об’єкти. Окремим проєктом музею є “Щоденник пам’яті”, де збирають свідчення про загиблих військових та цивільних. Це важливо робити, щоб не перетворювати число загиблих у суху статистику.

Читайте також:

• “Це був останній потяг з Покровська”: як проходить евакуація на Донеччині. Відеорепортаж
• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!