Ольга Галушко в Бахмуті працювала на роздачі у відомій їдальні пані Олени Федоряки, бахмутяни цей заклад так й називали «У Федоряки». Тут брали пиріжки, основні страви й закуски. Їдальня годувала практично все місто, в 2011 році до роботи громадського закладу долучилася Ольга Галушко. Бахмутянка пригадує спершу, подумали, що воно білоручка й не годиться до роботи в ресторанній сфері, однак доля склалася інакше.

Редакція «Бахмут IN.UA» дізнавалася про те, як бахмутянка знайшла своє покликання, яким пам’ятає Бахмут та як живе в евакуації?

Близько 10 років Ольга Галушко пропрацювала в їдальні

Ольга Галушко раніше працювала на заводі понад 20 років, а потім відбулося скорочення й героїні довелося шукати нову роботу. Вибір зупинила на бахмутській їдальні, сюди жінка пішла працювати в 2011 році, спочатку претендувала на посаду прибиральниці.

«Коли мене вперше побачили, чомусь подумали, що я білоручка я не зможу працювати тут. Загалом, так й почалася наша співпраця, я працювала у пані Олени на мойці, а з мойки вона мене перевела в холодний цех на салати, а з холодного цеху попала на роздачу. Я й на мучному була, й офіціанткою», — пригадує Ольга Галушко.

Згадувати про Бахмут, яким він був раніше, для героїні важко. Каже, що ці спогади болючі, адже зараз міста практично немає.

«Місто наше дуже чудове, квітуче. Бахмут почав розвиватися після 2014 року, якісь інвестиції пішли, все почало налагоджуватися, мер допомагав. Загалом, наше місто завжди було таке зелене й чисте, невеличке, але затишне. Ми жили, працювали…», — каже бахмутянка.

Війна в Бахмуті й карткові будинки в Маріуполі

Ольга Галушко. Фото: особистий архів героїні

Коли 24 лютого на Україну напала росія, Ольга Галушко розуміла, що прийдеться їхати, евакуювалися з міста 7 квітня. Дім бахмутянки розташовувався неподалік від військової частини, тож залишатися там було особливо небезпечно. 

«Було два великих прильоти, у нас вікна порозкривалася, всі сильно перелякалися. Це відбувалося вже тоді, коли в Маріуполі були інтенсивні бойові дії. Ми бачили по телебаченню, як складаються там будинки, немов карткові…Було дуже страшно, ми більше переживали за бабусь наших», — говорить Ольга Галушко.

Рішення про евакуацію було прийняти нелегко, їхати родині було нікуди, жодних планів не мали. Зупинилися в Кропивницькому, шукали по-телефону волонтерів, які б допомогли із прихистком. Бахмутянці допомогла давня знайома, яка евакуювался до Кропивницького раніше й порадила їм, де можна знайти тимчасовий дім. Нову оселю надали місцеві підприємиці-жінки.

Життя в Кропивницькому

Столи, які накривала їдальня в Бахмуті. Фото: особистий архів героїні

Нове місто відрізняється від Бахмута, воно більше, шумніше, проте тут дуже чуйні люди, каже пані Ольга. Окремо відзначає місцевий дендропарк, це місце їй дуже подобається, крім того, в Кропивницькому багато тюльпанів, як й в Бахмуті.

Наша співрозмовниця на пенсії, але це не завадило їй знайти роботу, зараз вона працює хостес у локальному готелі. 

«Роботу знайшли випадково, побачила оголошення про те, що приватному ресторанному бізнесу потрібні господині залу. Якщо чесно, пішла на роботу, щоб трохи відволіктися», — каже бахмутянка.

Бахмутської діаспори в Кропивницькому немає, допомогу люди отримують переважно від християнських організацій. Попри те, бахмутянка старається підтримувати звязок з друзями із міста, багато хто поїхав за кордон, каже жінка, але вони спілкуються телефоном. В Дніпрі також є друзі пані Ольги, це жінки, які раніше працювали у їдальні:

«Якраз спілкування допомагає нам триматися в стресових ситуаціях. Зараз ми всі дуже засмучені тим, що місто зруйнували».

Кухня в евакуації

Тісто за рецептом пані Ольги. Фото: надано з архіву героїні

Куховарство й робота допомагає бахмутянці триматися, наприклад в евакуації вона часто готує традиційні українські страви, як от пиріжки чи вареники. Жінка згадує, що в Бахмуті вони з колективом були провідні у своїй справі, зустрічали колективи спортсменів, готували для політиків та гостей міста й ніхто не залишався голодним або незадоволеним.

Найбільше наша героїня вдячні пані Олені, яка допомогла їй й навчила багатьом секретам на кухні. Якщо ви також скучили за бахмутськими пиріжками, Ольга Галушко поділилася з редакцією «Бахмут IN.UA» авторським рецептом: 

Інгредієнти

Для приготування знадобляться такі продукти:

• мука — 2,6 кг;
• вода — 1 л;
• яйця — 5 шт;
• дріжджі (сухі) — 50 г;
• маргарин — 350 г;
• цукор — 250 г;
• сіль — 30 г.

Приготування: 

Аби приготувати універсальне здобне дріжджове тісто необхідно:

Крок 1. Цукор, сіль слід добре розчинити у теплій воді.

Крок 2. Додаємо дріжджі, ставимо в тепле місце. 

Крок 3. Поки опара підходить, до борошна вливаємо розтоплений маргарин.

Крок 4. Додаємо яйця.

Крок 5. Поміщаємо в тістоміс.

Крок 6. Додаємо опару, вимішуємо все до однорідної маси.

Крок 7. Виймаємо тісто з тістомісу та ставимо у тепле місце на одну годину.

«Все. Тісто готове для випікання. Воно підходить для пиріжків, розтягаїв (ред. печений пиріжок напівзакритого типу), ватрушок, піц, сосисок у тісті, котлет у тісті. Одним словом — універсальне», — поділилася Ольга Галушко.

Фото: «Бахмут IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало. 

Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.

Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.

Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.

“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”

Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”. 

Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.

Ці слова він запам’ятав на все життя.

Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру. 

Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.

“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.

Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту. 

“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.

Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.

“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.

У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.

“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.

У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:

 “Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.

“Мать, йди вже додому”

Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року. 

Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.

“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.

Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.

“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.

Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.

Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.

“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.

Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Донецьк повернеться, але інший

Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.

“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.

Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем. 

Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.

“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.

Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.

Читайте також:

• “Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Одеситка Олександра через війну евакуювалася у Бухарест (Румунія). Тут дівчина потроху адаптується до нового життя, але не забуває про громадянську позицію та регулярно ходить на проукраїнські мітинги. Олександра вважає, що кожен українець має бути свідомим та нагадувати світу про те, що відбувається в Україні.

Дівчина поділилася з редакцією Бахмут IN.UA думками, чому важливо відвідувати проукраїнські мітинги закордоном та як взагалі живеться українцям в інших країнах світу.

Українці в Румунії

Бухарест — столиця Румунії, яка стала прихистком українців. Загалом в’їхати до Румунії можна з тимчасовим захистом, на короткий термін перебування або, як шукач притулку. Українці в Румунії можуть перебувати 90 днів, але за цей час варто подати заяву про надання притулку, якщо ви плануєте залишитися закордоном.

Документи для проходження румунського кордону — це звичайний закордонний або біометричний паспорти, для дітей бажано прихопити свідоцтво про народження.

Безплатне житло в Румунії зараз вже знайти дещо важче, ніж на початку війни, але це можливо. Один із центрів, який допомагає з розміщенням українців, розташований у місті Ясси. Йдеться про центр Гуманітарної та Соціальної Допомоги для Біженців CTR “Николина”. Він працює з понеділка по п’ятницю з 09:00 до 16:00. Також ви можете звернутися за телефоном: +40 (072) 470 0087.

На проукраїнські мітинги в Бухаресті приходять румуни

Одеситка Олександра зараз живе в Бухаресті. Дівчина активно бере участь в проукраїнських мітингах. За її словами, існує назвала кілька основних причин, які, демонструють важливість цих заходів, а саме:

• нагадати, що українці продовжують боротись за своє існування і війна не закінчилась, а росія продовжує обстрілювати наші міста, інфраструктуру та вбиває людей;
• показати, що нам як і раніше необхідна підтримка від західних партнерів, зокрема зброя;
• проявити солідарність, щоб українці відчували, що ті, хто в Бухаресті, не забули, що в країні війна, вони хочуть повернутися додому й допомагати;
• виразити вдячність і підтримку всім, хто боронить нашу країну і допомагає;
• об’єднатись і підтримати один одного, адже цього зараз дуже не вистачає.

Де можна плести сітки в Бухаресті

Окрім мітингів, дівчина також допомагає плести маскувальні сітки для наших військових у “Humanity UA Hub“, який розташований за адресою Strada Acțiunii 26, București. Хаб працює щодня 14:00 до 19:00.

Нагадаємо, що спільноту українських жінок в Бухаресті можна знайти у центрі “Мальва”.

Як організувати мітинг закордоном

Якщо ви проживаєте поза межами України, то все одно можете висловити свою солідарність та підтримку. Для цього можна організувати мітинг однодумців. Однією із платформ для сповіщення про захід є WorldForUkraine. Тут можна додати всю інформацію про акцію, але також вам потрібно узгодити зустріч із місцевою владою.

Крім того, потрібно бути готовим до ймовірних провокацій на мітингу. Якщо таке сталося, дійте за алгоритмом:

• зберігайте спокій;
• зверніться до поліції, аби повідомити про провокації;
• пам’ятайте, що всі мітинги мають бути мирними.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Support Ukraine Slovakia | Bratislava | Мітинги (@support_ua_sk)

Читайте також:

• “Більше розмовляю з українцями, ніж з німцями”: історія німкені, яка вірить в українську перемогу
• “Син пішов на службу вранці 24 лютого”: історія бахмутян, які наближають перемогу
• З Бахмута до Азії: бахмутянка розповіла, чому в Тайвані беруть приклад з українців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!