Питання безбар’єрності та доступності вже кілька років стоїть ребром для українців. Попри добре написане законодавство, яке дозволяє та сприяє впровадженню інклюзивних рішень, виділення коштів та наявність ініціативних груп – жодне з українських міст не є повністю доступним.
Інклюзивність в Бахмуті: минуле й майбутнє
Нещодавно у Кропивницькому відбулась презентація плану відбудови одного із районів Бахмуту. У коментарі для Бахмут IN.UA заступник міського голови Олександр Марченко розповів, що в план уже увійшли усі доступні на сьогодні інструменти для забезпечення безбар’єрності у місті. Серед них: контактні доріжки; ліфти для двоповерхових будинків та усіх інших; пандуси; переходи.
Для Бахмута цей досвід не новий, адже до повномасштабного вторгнення в місті було достатньо інклюзивних рішень, щоб претендувати на найбільш доступне місто в регіоні, а то й в країні. Попри маленькі розміри, а відповідно невелике державне фінансування місту вдалось ввести практично усі необхідні інструменти для забезпечення безбар’єрності. А отже воно може бути прикладом для інших міст України — окупованих та далеких від лінії фронту.
Про механізми введення інклюзивності, довгий шлях змін та підхід громади до теми безбар’єрності ми поговорили із членкинею комітету доступності у Бахмуті Наталією Зубар.
“Від повного непорозуміння й уникання проблем, і до співпраці”
Довгий час у Бахмуті працювали організації людей з інвалідністю, а вже з 2007 року почав свою роботу комітет з доступності, в якому були представлені люди з різними видами інвалідності, а також спеціалісти з різних сфер, від яких безпосередньо залежало введення доступності. Відтак комітет проходив довгий шлях довжиною в 15 років від повного непорозуміння й уникання проблем, і до співпраці, співдружності та розуміння.
“Наші представники були серед депутатів міської ради, це був Артур Радковський, також наші люди були серед громадського сектору. Це давало можливість ці питання підіймати, лобіювати, чогось добиватися, сперечатися. Існування цього комітету не було лише на папері, як в багатьох містах. Постійно проводилися і засідання, і моніторинг, ми виходили на контакт із міською владою, журналістами. Ходили по об’єктах — це були банки, лікарняні установи, держустанови, спортивні заклади. Зачіпали не лише нагальні моменти – де доступна інфраструктура, а де ні, але й роз’яснювали людям наскільки це необхідно. Проходили шлях від позиції “чому я це повинен робити” до того, що “А як це зробити правильно? Як це зробити зручно?”, — розповідає Наталія.
За її словами, найбільшою перешкодою у питаннях інклюзивності є те, що у більшості міст України комітети з доступності існують лише на папері, але не мають активного фізичного представництва і не існують в мисленні людей, як щось потрібне. А відтак немає розуміння, що якщо той чи інший об’єкт зробити інклюзивно, то це буде зручно всім, що набагато дешевше складати проєкт, де все зручно і доступно, ніж потім переробляти. Інклюзивність, на її думку, це в першу чергу про зміну в мисленні.
Зручно та за нормами
Державне законодавство в Україні відкриває усі шляхи до введення рішень, що забезпечуватимуть безбар’єрність, в кожному місті на це виділяються кошти в той чи інший період. Однак часто буває так, що ці гроші йдуть не туди або ж роботи все-таки робляться, але аби-як за зменшеною вартістю та з гіршою якістю.
Наталія розповідає, що в Бахмуті ситуація була іншою.
“Якраз таки все, що стосується державних установ і все що залежало від влади, то в нас було більш-менш зроблено інклюзивно – все з пандусами, вбиральнями. Всі державні установи, крім поліції і прокуратури мали необхідні рішення. Це дві установи, які ну ніяк не хотіли нічого робити. Всі лікарні, амбулаторії сімейні мали доступність, а от припустимо, медзаклади другого рівня, до них розроблялися проекти під час реконструкції і намагалися зробити все зручно і за нормами державно-будівельними”, – резюмує спеціалістка.
Вона наголошує, що тема інклюзивності це не про боротьбу з бюрократією чи корупцією, в першу чергу це про зміну в підході і мисленні. Наталія запевняє, що дуже складно доводити і щось вимагати від людей, в яких не змінюється мислення.
“Іноді це не питання до влади, а до громади або виконавців. В нас бувало так, що гроші виділялись, але будівельники, які це робили, вони робили на свій розсуд. То бордюр покладуть і зроблять зависоким, більше, ніж 4 см, нахил зроблять зависокий. От ми зі своєю активною громадою підходили до тих, хто виконував цю роботу і пояснювали чому вони роблять неправильно, чому треба зробити по-іншому, чому та праця, яку вони вкладають може бути взагалі непотрібна, бо зробили неправильно. Але якщо вони зроблять трішечки по-іншому, то люди будуть ходити і дякувати”, – каже Наталія.
Жінка розповідає, що це фактично був шлях від того, що від представників тікали, ховалися, як від міських божевільних, до того, що зустрічали і хвалилися як вони зробили, питали порад, запрошували випробувати.
Для введення інструментів безбар’єрності також необхідні законодавчі впровадження на місцях. Дотримання те перегляд оновлень в законодавстві, державних будівельних норм, розпорядження місцевої влади запрошувати представників комітету з доступності на всі об’єкти, які конструюють коштом бюджету.
“У нас в місті таке робили, тобто ми збиралися, нас запрошували, там якщо викладали асфальт чи якісь там роботи проводилися – запрошували і питали чи все вони добре зробили, чи все нас влаштовує, чи немає якихось порушень”, — резюмує Наталія.
Фінансування
Попри невеликі розміри міста та відповідне фінансування для подібних ініціатив, Бахмуту вдавалось робити місто доступним — іноді коштом бюджету, іноді проєктними, грантовими коштами.
“Бувало так, що казали: “Та ні, немає грошей це дуже, дуже затратно”. А потім різними шляхами впроваджували. Це були й грантові програми, це були якісь там вливання в місто. Проводилося багато реконструкцій в цей час і просто вже в проєкті іноді намагалися зробити більш зручно.
Я хотіла б сказати що на початок 2022 року майже всі ці проєкти, які спочатку здавалися взагалі нереальними, вони були зроблені або хоча б були в процесі створення”, — пояснює Наталія.
Інклюзивність в освіті
Ще до порушення питань інклюзивності у Бахмуті існувала розгалужена система спеціалізованого навчання. А саме — мережа логопедичних груп, декілька точок, в яких надавали світні послуги для дітей з затримкою розвитку, спеціалізований садочок для дітей з вадами в розвитку. Також в місті був реабілітаційний центр, в який приїжджали люди зі всієї області, адже він спеціалізувався на дітках з відхиленням в розвитку в мові, також працювали з дітьми з розладом аутичного спектра. Так діти отримували потрібний їм поштовх для розвитку.
“В декількох школах були створені інклюзивні класи, у нас вчилися діточки на візку. У нас могло бути одне й те саме покоління дітей – спершу їх не брали до дитячого садочку, але в школу вони йшли до усіх діток, бо ці заклади вже були доступними”, — розповідає Наталія Зубар.
Представниця комітету ділиться, що питання інклюзивності в Бахмуті було складним, але все ж таки в місті відбулись реконструкції трьох шкіл буквально перед вторгненням. Члени комітету доступності їздили з представниками освіти для аналізу ситуацій та пошуку можливих рішень і так отримали реконструкції двох шкіл: 18-ї, 12-ї.
Співрозмовниця пригадує, що там було все максимально зручно для дітей – пандуси, вбиральні. В 11-й школі досягнув того, що там було був зроблений великий зручний пандус. Також в місті був цілком доступний інклюзивно-ресурсний центр. При центрі соціальних служб для молоді зробили реконструкцію цього центру і там теж був пандус, зручний простір для діток з інвалідністю, зручний туалет. Окрім того, там впроваджували опцію денного догляду. Тобто мама могла залишити дитину зі спеціалістами і зробити всі необхідні справи.
Інклюзивний транспорт у Бахмуті
Попередньо у Бахмуті існував лише один доступний тролейбус, що їздив за маршрутами 2 та 6, мав свій графік та маршрут, що був розрахований на райони, де проживало найбільше людей, що пересувались на колісному кріслі. За останні три роки у місті з’явилось ще чотири таких, це дало змогу охопити усе місто і добратись можна було будь-куди й з будь-якої точки.
“Важливо також говорити про технічні особливості. Низька підлога і гідравлічна система – це добре, але треба ще близько під’їхати, відкинути цю платформу. Ну знову ж це такий людський фактор, доводилось пояснювати, вимагати.Також важливо, щоб самі люди вимагали від водія відкинути той пандус, адже якщо можливістю ніхто не буде користуватись, то і сенсу в ній не буде.
З зупинками по-різному складалося, є зупинки, які підняті ну тобто на них зручно заїхати, то ті, хто їхали в тролейбус намагалися сходити на них”, — підсумовує Наталія.
Приблизно у вересні 2021 року в Бахмуті з’явилась послуга соціального таксі. Ці авто та їхнє обслуговування коштували дорого і державний бюджет не міг покрити ці витрати. Відтак одному з приватних підприємців запропонували облаштувати автобус необхідними інструментами і місто почало купувати у нього цю соціальну послугу.
Людський фактор
За словами Наталії Зубар, наше законодавство має усі чітко прописані норми для впровадження інклюзивних рішень, однак наявність законів та норм, на жаль, не означає дотримання. Тому це також про звичку дотримуватися закону і відчувати відповідальність за те, що ти робиш. Це залежить і від людського фактора.
“Я б не ставила на цю тему ярмо безкінечних суперечок, я б хотіла, щоб люди навчилися домовлятися і розуміти один одного, і проблеми один одного. Зараз буде дуже багато травмованих, це такі ж звичайні люди.
З іншого боку існує взагалі дуже величезна ментальна проблема. Тому що люди з інвалідністю часто не виходять на вулицю, їх не видно, і всі думають – “ну, хай сидять вдома”. Це часте уявлення – нещасні, неспроможні люди. Нам (ред. людям з інвалідністю) самим потрібно якось проявляти свою активність, свою позицію, не чекати, що воно саме якось розсмокчеться, і оця позиція інколи дуже класно відпрацьована. Що нам всі щось винні незрозуміло за що, от і ми нічого не будемо робити, а ну хай воно якось станеться. На жаль, так не станеться і це практика всього світу. Зміни приходили тільки тоді, коли люди об’єднувалися виходили, транслювали себе, показували свої проблеми. Ось і тільки тоді відбувалося зміни”, – підсумовує спеціалістка.
Наталія також наголошує, що на цю тему не варто ставити ярмо нескінченної боротьби, а самим людям важливо навчитись домовлятися, розуміти одне одного, і проблеми одне одного. Інклюзивність — це не віддалене поняття необхідне лише тим, хто пересувається на колісному кріслі.
Це про батьків, що користуються дитячими колясками, про людей порушеннями зору, слуху, про людей з милицями, про короткострокову, але все ж потребу у подібних рішеннях при переломах, які можуть трапитись з кожним.
Я хочу подякувати всім людям в Бахмуті, які займались питаннями інклюзивності, створенням безбар’єрних просторів та доступності. Усім, хто долучався, вчився, змінювався. Це дуже велика робота. Це не просто люди, які робили, а люди, які спершу були готові вчитися, змінюватися і потім робити. Вдячна людям, які придумували, знаходити проекти, усім, хто дослухався. Все було дуже не ідеально, але я вдячна людям, що вони йшли на зміни”, – каже Наталія.
Бахмут уже має у своїй історії гарний приклад введення інклюзивних рішень попри невелике фінансування, непорозуміння в громаді і довгий шлях змін, а отже в перспективі зможе встановити усі необхідні норми, а також вже сьогодні стає прикладом для багатьох міст України.
Примітка. Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
Читайте також:
- Освітній скринінг та протидія російським наративам: чи готові Бахмутські школи до навчання дітей з деокупованих територій
- “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту
- Хто повернеться до Бахмута: редакція почула думки бахмутян
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
