Омріяне батьківство часто буває недосяжним для багатьох чоловіків чи жінок в Україні. Тому усиновлення вже розглядають як одну з традиційних форм батьківства. Як зараз відбувається процес усиновлення та чи можуть стати батьком або матір’ю одинокий чоловік чи жінка?

Редакція звернулась до Бахмутського Управління молодіжної політики у справах дітей, дізналась статистику усиновлення від Національної соціальної сервісної служби та провела розмову з експерткою з усиновлення Оленою Ремень. 

Усиновлення, 2024: яка ситуація в Бахмуті

Станом на 25 липня 2024 року на первинному обліку служби у справах дітей Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради є 126 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

З них чотири дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, потребують влаштування до сімейних форм виховання. Водночас статистика з усиновлення не є втішною, адже протягом 2021 та 2023 років усиновили 2 дитини, їхніми батьками стали подружні пари. В 2022 та 2024 році жодна дитина не була усиновлена.

Хто може усиновити дитину?

У Бахмутському управлінні нам повідомили, що відповідно до статей 211, 212 Сімейного кодексу України, усиновити дитину може дієздатна особа, не молодша 21 року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. 

Крім того, усиновлювачем може бути людина, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. Прийняти дітей в родину можуть як подружжя, так й особи, які не перебувають у шлюбі, за умови, що вони є громадянами України.

Хто не може усиновити дитину?

Є люди, які відповідно до законодавства не зможуть стати усиновлювачами, нижче наводимо їх перелік:

• обмежені у дієздатності;
• визнані недієздатними;
• позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
• були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними
• батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;
• перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чинаркологічному диспансері;
• зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
• не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
• мають хвороби, перелік яких затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20.08.2008 р. No 479;
• є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;
• були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів,
• психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів;
• не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі;
• інші особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам дитини, яка може бути влаштована в сім’ю на виховання.

Які вимоги до житла для усиновлення?

Вимоги до житла для усиновлення регулює Постанова Кабміну від 8 жовтня 2008 року, №905. Тут вказано, що українці, які хочуть усиновити дитину, повинні додати до заявки копію документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням. Тому, якщо ви не маєте власного житла, а орендуєте його, то вам буде достатньо надати довгостроковий договір оренди.

Вам можуть відмовити, якщо приміщення де проживатиме дитину не є у належному стані. Наприкклад, воно банально не гігієнічне, або там неможливо влаштувати місце для занять і окреме спальне місце для дитини.

Чи може одинокий чоловік або жінка усиновити дитину?

Одинока жінка або одинокий чоловік мають право бути усиновлювачами нарівні з сімейними парами. Разом з цим, згідно з ч. 2 ст. 213 Сімейного кодексу України — переважне право на усиновлення дитини має подружжя, кажуть в Бахмутському Управлінні молодіжної політики у справах дітей.

У Національній соціальній сервісній  службі нам додали, що відповідно до пункту 49 Порядку переважне право на усиновлення дитини мають її родичі, особи, у сім’ї яких виховується дитина, особи, які раніше усиновили рідного брата/сестру дитини. 

Іншим кандидатам в усиновлювачі інформація про дітей, які перебувають на місцевому обліку, надається в порядку черговості.

За статистикою служби, у першому півріччі 2021 року загалом усиновили 692 дитини, у першому півріччі 2022 року, тобто на початку повномасштабної війни, усиновили 370 дітей, далі йде поступове зростання. Наприклад, вже у першому півріччі 2023 року усиновили 400 дітей, а у першому півріччі 2024 року аж 583 дитини.

Щодо кількості охочих стати батьками маємо наступну статистику:

• 1 півріччя 2021 року — 875 подружніх пар та 220 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2022 року — 822 подружні пари та 195 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2023 року — 1321 подружня пара та 335 одиноких громадян;
• 1 півріччя 2024 року — 1694 подружні пари та 418 одиноких громадян.

Як бачимо, є тенденція на збільшення кількості людей, які хочуть усиновити дитину, з кожним роком вона більша, причому не тільки подружні пари хочуть стати батьками, але й одинокі люди. Більше про це ми розпитали у Олени Ремень, керівниці експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Усиновлення стало традиційною формою прийняття дітей

Експертка з усиновлення Олена Ремень каже, що сьогодні усиновлення в Україні є вже доволі традиційною формою прийняття дітей. Водночас є інші форми, які дозволяють взяти дитину на виховання. Наприклад: прийомна сім’я, опіка, піклування, а якщо мова йде про тимчасове влаштування дитини, то сім’я патронатного вихователя. 

“Не зважаючи на те, що в Україні йде війна, громадян України, які хочуть усиновити дітей, стає дедалі більше. Якщо, наприклад, порівнювати ситуацію 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, і 2024, то тенденцію на усиновлення ми б могли назвати позитивною. Кількість кандидатів в усиновлювачі у нас збільшилася. Люди готові приймати дитину в свою сім’ю. Але, звичайно, не все так просто. Є і певні складнощі”, — каже експертка.

Вона пояснює, що сьогодні кількість дітей, які потребують влаштування у родини, набагато більша, ніж кількість охочих стати батьками. Йдеться про близько 15 тисяч дітей та 2 000 кандидатів в усиновлювачі. Тобто, попри те, що кандидати є і їх кількість збільшується, цих сімей недостатньо для того, щоб кожна дитина була усиновленою.

Усиновлювачі надають перевагу дітям молодшого віку

За словами пані Олени, якщо проаналізувати кейси тих людей, які подають свої документи на усиновлення, то можна побачити, що українці переважно хочуть усиновлювати дітей молодшого віку, до 6 років.

“Переважна більшість кандидатів готова усиновлювати дітей у віці до 6 років, одну дитину, інколи двох-трьох, але не часто, ну і з хорошим станом здоров’я. А серед дітей, які перебувають на обліку, якраз все навпаки. Більшість – це діти у віці старше 10 років, серед них дуже багато сімейних груп, тобто братиків, сестричок. Ну і значна частина дітей – це діти з порушеннями здоров’я, діти з інвалідністю, які потребують особливих умов виховання і догляду. На жаль, сімей, які би могли прийняти таких дітей, наразі недостатньо”, — пояснює експертка.

Міфи про усиновлення

Олена Ремень додає, що серед кандидатів в усиновлювачі є й багато одиноких людей, а твердження про те, що вони обмежені у праві на усиновлення,  є міфом.

“Дійсно, серед громадян така думка панує. На чому вона ґрунтується, сказати важко. Але якщо аналізувати процедуру  усиновлення, якою вона є в Україні, і як прописане законодавство, якими правами користуються громадяни, які хочуть усиновити дитину — то жодних обмежень чи пріоритетів за тією ознакою, перебуває людина у шлюбі чи ні, немає. Тобто, процедура усиновлення є від самого початку до її завершення абсолютно однаковою як для подружніх пар, так і для одиноких громадян”, — пояснює керівниця експертної групи з сімейних форм виховання й усиновлення Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Відтак, люди, які перебувають у шлюбі, подають свідоцтво про шлюб, щоб засвідчити це. Водночас якщо людина не перебуває у шлюбі, вона такого документа не подає та розпочинає процедуру усиновлення самостійно.

Навчання для тих, хто хоче усиновити дитину

І одинокі громадяни, і подружні пари в обов’язковому порядку проходять навчання за спеціальною програмою, яка готує їх до батьківства. Групи формуються змішані (подружні пари і одинокі громадяни), тобто хто подав документи, того і записують. Після навчання  людей беруть на облік в службі у справах дітей як кандидатів в усиновлювачі, якщо вони пройшли до цього етапу відбору. 

Інформацію про дітей всім кандидатам надають у порядку постановки їх на облік. Тому й пари, й одинокі люди перебувають в однакових умовах.

“Для того, щоб розширити можливості для усиновлення дітей старшого віку чи сімейних груп  — передбачили, що коли нову дитину беруть на облік, інформацію про цю дитину чи групу дітей надсилають одночасно усім кандидатам, які стоять на обліку в службі у справах дітей в певному місті чи районі. Всі одночасно дізнаються про цю дитину”, — надає приклад Олена Ремень.

Якщо люди зацікавлені, то вони впродовж двох робочих днів мають проінформувати про це службу у справах дітей, і потім вона має сформувати чергу з таких людей. Ця черга формується в порядку постановки на облік кандидатів в усиновлювачі.

Тобто, умовно кажучи, якщо, наприклад, у вашому місті на обліку є 10 кандидатів, то всі 10 отримують інформацію про дитину, але вона буде короткою. Наприклад, поставили на облік хлопчика, 7 років, братів/сестер немає. Якщо з 10, припустимо, 5 кандидатів відгукнулися і протягом двох робочих днів повідомили, що вони хочуть особисто отримати інформацію про цю дитину, от цим 5 кандидатам вже розширену інформацію про дитину (стан здоров’я, місце перебування дитини, що сталось з її біологічними батьками тощо) будуть надавати у порядку постановки їх на облік.

З якими складнощами стикаються усиновлювачі/чки?

За словами експертки, у 2022 році на певний час усиновлення в регіонах, які були наближені до зон бойових дій, фактично призупинилося. Це ухвалили не на рівні законодавства, так відбулося само собою, тому що проводити процедури було неможливо. Але поступово все почало відновлюватися, і позаяк багато людей переїхали, змінили місце свого проживання, то відповідно змінювали й процедуру.

Змінили таким чином, щоб надати можливість і переселенцям та переселенкам усиновити дитину. Передбачили також і те, що ті громадяни, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, усиновити дитину не можуть.

“Україна не може собі дозволити передати дитину на територію, яка зараз не контролюється її органами влади, і відповідно, де йде війна. Таке рішення прийнято в інтересах дітей”, — пояснює експертка.

Вона додає, що наразі не проводиться усиновлення громадянами України, які виїхали за межі України. Водночас для українців всередині країни зробили деякі поступки, нещодавно було збільшено термін дії довідки про проходження навчання. Відтак, якщо раніше він становив один рік, то зараз це вже два роки. Також збільшили термін дії документів.

До повномасштабної війни строк дії документів становив  один рік, а зараз це 18 місяців. 

Як захищають права та інтереси дитини під час усиновлення?

Насамперед, щоб діяти у інтересах дитини, є система відбору кандидатів/ток на усиновлення, пояснює Олена Ремень. Законодавство має вимоги до осіб та перелік умов, за наявності яких людина не може бути усиновлювачем.

“Також важливо й те, що для усиновлення дитини потрібна ще й згода самої дитини, якщо вона за віком і рівнем розвитку може її висловити. А діти, які виховуються в інтернатних закладах, з дуже раннього віку розуміють, що таке усиновлення. Тому що їхніх друзів, інших дітей, які виховуються в закладі, усиновлюють. . Вони постійно про це чують. Вони розуміють, де вони живуть, що у них немає тата і мами, а в інших вони є. З кожною дитиною проводиться бесіда у доступній для дитини формі, де з’ясовують, чи хоче дитина йти в ту або іншу сім’ю, чи не хоче. Ну і звичайно, якщо мова йде про дітей старшого віку, то їх навіть запрошують до суду. І суддя запитує згоду дитини на усиновлення”, — пояснює Олена Ремень.

Після усиновлення служба у справах дітей за місцем проживання сім’ї періодично відвідує її та наглядає за тим, як виховують дитину.

Поради для тих, хто хоче усиновити дитину?

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Україна для кожної дитини 💛 (@childcare_ua)

Експертка радить готуватись до усиновлення всім — і одиноким людям, і подружнім парам. Це важливо для того, аби ваше рішення було не емоційним, а усвідомленим.

“Люди мають розуміти те, що усиновлення змінить їхній спосіб життя. Після усиновлення  життя людини вже буде підпорядковане не її особистим потребам і інтересам, а потребам і інтересам дитини. І це буде не один день, а допоки дитина не виросте. Тому важливо не поспішати, максимально збирати інформацію. Зараз є така платформа “Україна для кожної дитини”, де можна ознайомитися з інформацією про усиновлення. Тут також є курс “Народжені серцем”, який я рекомендую пройти кожному, хто хоче усиновити дитину, тому що якраз цей курс, допомагає людям розібратися у власній мотивації”, — коментує пані Олена.

Майбутнім усиновлювачам/кам — як подружнім парам, так і одиноким людям також важливо заздалегідь подумати про коло підтримки. Це можуть бути батьки, родичі, друзі, знайомі тощо. Це ті люди, які допоможуть усиновлювачу/чці, якщо вона захворіє чи їй буде потрібно поїхати у відрядження тощо. 

Практикуйтеся спілкуватися з дітьми

Також пані Олена радить: якщо, скажімо, у вас є племінники/ці, то можна подоглядати дітей, аби побачити, чи вистачить вам сил та ресурсу для того, щоб прийняти дитину такою, якою вона є. Адже при усиновленні питання не лише у забезпеченні житлом та грошима, а в тому, що дитина буде зі своїми поведінковими особливостями. І всьому цьому потрібно вміти давати раду. Тому, звичайно, до цього треба готуватися.

“В обов’язковому порядку потрібно пройти загальний курс підготовки. Він, до речі, дуже змістовний, і є люди, які після навчання змінюють своє рішення та відмовляються від усиновлення. Вони починають розуміти, що не все так просто, як вони собі уявляли. Що все може бути набагато складніше. Але більшість зазвичай навпаки зміцнюються у своєму намірі. Також важливо, що люди отримують від психологів рекомендації, на що їм звернути увагу та як підготуватися. Щодо людей, які не перебувають у шлюбі, вони повинні знати, що мають такі самі права, як і подружні пари. А все інше — це тільки наявність власного ресурсу і щирого бажання для того, щоб здійснити свою мрію та усиновити дитину”, — резюмує розмову Олена Ремень.

Читайте також:

• Без громадського транспорту й роботи: чому переселенцям у селах не так легко адаптуватися до нових умов
• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.

Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.

Спорт на паузі: як почався шлях волонтера

Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.

“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.

Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.

Чому саме Донеччина

Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.

“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.

Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою. 

“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.

Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті

Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.

“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.

Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою

Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.

“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.

Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.

“Чорний список” відмовників

Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.

“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.

Евакуація тварин

Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.

“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков. 

Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.

Емоційне вигорання та втрата побратима

Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.

Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.

“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.

Плани після війни

Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.

“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.

Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.

Читайте також:

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме тут її поезія ожила. Навесні 2026 року Мар’яна взяла участь в конкурсі читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. За результатами конкурсу дівчина виграла звання дипломанта II ступеня.

Про своє навчання та творчість Мар’яна Куриця розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про навчання у Бахмутському ЦПТО

Мар’яна Куриця — мешканка Закарпатської області. До Бахмутського ЦПТО вступила, щоб отримати другу освіту. Першою здобула медичну спеціальність, а зараз навчається на кухаря-кондитера. Каже, що хоче поєднати ці дві спеціальності для подальшого розвитку в професійній сфері.

“Я завжди хотіла спробувати вдосконалити, доповнити свою професію. І кухарство, як виявилось, для мене це не щось інше, а навпаки, доповнення до моєї професії. Адже маючи навички кухаря та медичного працівника, можна спробувати себе у сфері здорового харчування, дієтоголії. Я думаю, що поєднання цих двох спеціальностей для мене відкриває інші двері та допоможе принести більше користі світу”, — розповідає студентка.

Обрати навчання в Бахмутському ЦПТО дівчина вирішила після знайомства з новою сусідкою. Це була жінка з Донеччини, яка через війну переїхала на Закарпаття. Вона і порадила Мар’яні вступити до Бахмутського ЦПТО та познайомила її з майбутньою майстринею виробничого навчання.

Пані Мар’яна розповідає, що своїм навчанням вона задоволена. Також вона вдячна викладачам за підтримку її творчої діяльності. Каже, що саме завдяки навчальному закладу змогла показати свою поезію широкому колу читачів.

“Якби не цей заклад, то і, мабуть, ніхто не дізнався про мою поезію. Я і не знала, що комусь може бути цікаво, що є такі конкурси. Взяти участь у конкурсі мені порадила наша викладачка української мови та літератури Інга Анатоліївна Фролова. Вона знала, що я пишу вірші, бо я колись з нею поділилась цим. Саме завдяки цій підтримці, завдяки цьому закладу так трапилося, що я вирішила більше писати, бо побачила, що комусь це цікаво. Справді, якби не ця підтримка колосальна, то моя поезія не побачила б світ”, — каже Мар’яна Куриця.

Про участь у конкурсі пам’яті Володимира Сосюри

На конкурс пам’яті Володимира Сосюри студентка подала свій вірш “Молилась”. Він народжувався поступово як реакція на повномасштабне вторгнення. Дівчина каже, що війна змусила її переосмислити життя та зрозуміти власні цінності.

“Цей вірш — це проживання моїх емоцій. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення, я передивилась своє життя, побачила, що для мене є цінним. Коли люди проживають такі моменти, як війна чи природні катастрофи, то ми просто перше, за що хватаємось, це за своїх близьких. Нам не потрібно вже ніяких речей, ніяких мрій. Тому після лютого 2022 року я переглянула, що для мене цінне, і побачила, що це насамперед люди. Тому там і вписала у вірші, що “нічого свого в цьому світі я не маю”, нічого не заберу, якщо раптом щось трапиться”, — зазначає пані Мар’яна.

Свій біль і роздуми вона вилила в поезію, яку згодом подала на конкурс.

“Саме цей вірш народжувався як живий організм, якщо можна в анатомічному сенсі сказати. Спочатку це був ніби скелет, тобто задум. Потім у нього з’явилася м’язева маса, це було саме життя. На початку йдеться, що я хотіла втекти від цього болю, полетіти, не бачити його, а потім вирішила просто повернутися, зануритися і пройти через вогонь до перемоги, як потім описала. І вже це як живе серце, живі м’язи, життя, сила”, — так авторка описує створення свого вірша.

***

Молилась я за ворогів – так, за них молилась,
Щоб любов у їхні серця струмочком полилась.
Бо моє серце запалало і ледь не згоріло,
Та якби ж отим теплом зиму розтопило!
Розплавила б усю зброю, щоб весна настала,
Аби дитина в кожній хаті в мирі виростала.
Бо нічого в цьому світі свого я не маю,
Як прийде час, то полину — і все залишаю.
І бажань у світі цьому ніяких не треба,
Тільки б мені полетіти та повище неба.
І не бачити того болю, а плачу не чути,
І забути теє лихо, війну теж забути.
Ой, війно жорстока, що ж ти натворила?
Скільки крові невинної ти в землю пролила?
Земле наша рідна, як же ти кричала,
Коли в коси твої пишні вогонь заплітала?
Коли очі твої ясні сльозами налились…
Та якби ж то вороги ними та й напились!
Ох, не плач, рідненька, бо ще видно сонце,
І стукає правда у наше віконце.
Із пороху, з пилу виглядає воля,
Бо вже браттям-українцям усміхнулася доля.
І гинуть люті вороги, і брехня, і горе,
Очищається від крові наше Чорне море.
З руїн і з бруду ми таки повстали,
Розбиті мрії заново зібрали!
Ще не вмерла, та не вб’єте ви її ніколи!
Завжди будуть вільні, рідні наші гори й доли.
Заспіває верховина звуками трембіти,
Щоб у мирі виростали всі на світі діти.
І полються хай джерельні тут струмки і ріки,
А гіркі сльози матерів засохнуть навіки!
Скоро степи широкії також заспівають,
І вороги народнії швидко повтікають.

***

Як почала займатись творчістю

Пані Мар’яна згадує, що римувати вона почала ще з дитинства, зі шкільних років. Та тоді дівчинка не задумувалась про те, що її рядки можуть складатися у вірші. Перші проби пера, нотатки з римованими рядками вона почала робити у ранньому підлітковому віці, десь у 13 років.

Свої перші вірші юна поетеса вирішила представити людям, але отримала нерозуміння і хейт. Тому на довгий час Мар’яна закинула свою творчу справу.

Своїми віршами авторка хоче давати людям терапевтичний ефект. Тому пише їх не просто, аби вони були десь на папері, а для людей, яким це може відгукнутися. Невипадково Мар’яна обрала собі і псевдонім “Дендритка” від терміну “дендрит”, що в біології означає відросток нервової клітини, який приймає сигнали і передає їх до тіла клітини. Бо дівчина через вірші трансформує свої переживання і біль, щоб допомагати поезією людям.

“Я не писала довгий час, а тепер вирішила відновити творчість і стараюся писати на різні теми. Інколи пишу за настроєм, інколи спеціально задаю собі тему. Наприклад, згадую якісь ситуації, які можуть бути в когось і стараюся описати, щоб людина почитала, впізнала і відпустила якийсь свій біль. Я завжди стараюся, щоб мої вірші мали не тільки художній сенс, а ще й психологічно підтримуючий, лікувальний. Наприклад, я писала про неможливе кохання. Щоб людина могла почитати і побачити, що не тільки в неї можуть бути такі переживання. І щоб моя поезія надихнула людину рухатися далі, давала певну силу, підтримку”, — зазначає поетеса.

***

Я хотіла бути твоєю Дендриткою,
Зачепитись невидимою ниткою,
Бути блиском очей твоїх…
Але ти цю мить не зберіг.

​Стати твоєю адресою
І не бігати за тобою пресою.
Ти хочеш мене знищити?
А я — поцілунками вишити

На тілі твоїм, як пергаменті,
Любові палкої орнаменти.
​Фантомні твої поцілунки —
Ти думаєш, це подарунки?
А вони викручують руки.

​Ти був один на мільйон —
Мій в космосі рідний фотонний нейтрон.
Спостерігають за нами
Шекспір, Платон і Ньютон.

​Більше не буду у кохання гратися,
Уявного неба зорями торкатися.
Зникати в тумані нічному росою,
Танцювати до ранку в пристрасті собою.

​Тепер один ниряй в самотній ванній
Без своєї ніжної маленької піраньї.

***

Окремо Мар’яна пише вірші про війну. Є в деяких і згадка про Бахмут.

“На конкурсі я представляла Бахмут, оскільки навчаюся в бахмутському закладі. Я навіть переживала, щоб у мене не з’явилось відчуття самозванця. Бо я, наприклад, тут у безпеці і не можу на 100% зрозуміти і пережити ту біль людей. Але я завжди слідкую за новинами, бачу кадри дітей в укриттях, знищені домівки і ніби переношу себе туди емоційно. Навіть інколи відчувала трішки провини, що ось тут я у безпеці, а там так важко. Тому стараюся підтримати всіх людей, як тільки можу: морально, фізично, емоційно, фінансово. У своєму вірші-молитві, де я згадую Бахмут я хочу наголосити про те, що Бахмут це не десь там далеко, а частина нашої єдиної країни. Це як одна артерія, один організм. А ми всі просто як різні клітини тіла, які відчувають єдиний біль”, — каже Мар’яна Куриця.

***

ОДНА АРТЕРІЯ

Між піками Говерли і низами Сходу —
Одна артерія, жива вода.
Немає меж у болю і свободи,
Коли в Бахмуті плаче знов душа.

Я тут, у горах, чую кожен подих,
Бо ми — один поріг, одна стіна.
В моїх легенях — дим твоїх заводів,
В твоїх очах — Карпатська вишина.

Немає міст чужих, всюди є коріння,
Чиясь рука крізь бруд, розплавлене каміння
Тримає небо над моїм плечем.
Розсіче тьму і відчай, як вогнем,
Своїм невпинним, праведним мечем.

Я слово підійму, як ліки від утоми,
Щоб обійняти степ крізь темний ліс.
Ми всі — клітини тіла, спраглі дому,
І гомін віри наш до неба вже доріс.

***

Поетеса Мар’яна Куриця зазначає, що планує далі продовжувати свою творчу діяльність. У планах — брати участь і в інших конкурсах, але без мети виграти. Дівчина каже, що її мета не перемоги і визнання, а можливість показати свою поезію людям, яким вона відгукуватиметься і допомагатиме.

Читайте також:

• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут
• “Бахмут завжди співатиме в душі різними нотами”: як учні та викладачі школи мистецтв створювали кліп про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!