Днями ватажок “днр” денис пушилін заявив про можливість видобутку стратегічних корисних копалин, йдеться про рідкоземельні метали, такі як літій і титан, на захоплених територіях Донеччини. Проте наскільки реальними є ці плани? Чи мають вони економічне та технологічне підґрунтя? 

Ми звернулися за коментарем до Андрія Локтєва, голови наглядової ради ТОВ “Інститут геології”, кандидата геологічних наук, щоб розібратися, чи можуть росіяни реалізувати свої заяви.

Що таке літій і титан, і для чого вони потрібні?

Літій та титан – це стратегічно важливі копалини, які використовуються у світовій енергетиці та технологічному виробництві.

Літій – основний елемент для виготовлення акумуляторів, що використовуються у мобільних телефонах, електромобілях та інших пристроях.

Титан – з цього елементу роблять насоси, електрофільтри, реактори, технологічне обладнання тощо.

Обидві копалини мають високу ринкову вартість і стратегічне значення для економіки. Саме тому їх видобуток на окупованих територіях може здаватися росії вигідним.

Про родовища літію на окупованих територіях

За словами Андрія Локтєва, окупаційна адміністрація вже запускала інформаційно-психологічні операції (ІПСО) про захоплення Шевченкового родовища літію. Однак ця інформація виявилася неправдивою, адже родовище знаходиться на підконтрольній Україні території.

На окупованих територіях справді є деякі прояви літію, але їх розробка є надзвичайно складною та дорогою. Будь-які спроби розпочати видобуток вимагатимуть значних фінансових інвестицій та передових технологій, яких у росії та її маріонеткових утворень немає.

Чому росії важко розробляти ці родовища?

У розмові з експертом ми визначили кілька головиних причин, чому ж окупаційній владі буде проблемно отримувати літій на ТОТ.

Нестача технологій. Видобуток і збагачення літію потребує сучасного обладнання та складних технологічних процесів. Росія не має необхідних ресурсів, щоб повноцінно запустити видобуток у складних геологічних умовах Донеччини.

Величезні фінансові витрати. Окупаційна адміністрація вже кілька років отримує дотації від російських регіонів, адже більшість підприємств на захоплених територіях не є прибутковими. Інвестувати у видобуток стратегічних копалин в умовах війни – занадто дорого.

Екологічні загрози. Видобуток літію передбачає значне втручання в довкілля, знищення земель та потенційну небезпеку для місцевого населення. Росія вже неодноразово демонструвала безвідповідальне ставлення до екологічних наслідків, що може спричинити екологічні катастрофи у регіоні. Проте, це одна з найменш вагомих причин для росії, аби відмовитися від видобутку, адже стан людей на ТОТ окупантів не цікавить.

Близькість до лінії фронту. Будь-яке велике гірничо-добувне підприємство потребує стабільного постачання електроенергії, води та залучення значної кількості робітників. У прифронтовій зоні забезпечити ці умови неможливо. Крім того, такі підприємства можуть бути знищені ракетними чи артилерійськими ударами.

Чи може окупаційна влада залучити іноземні компанії до видобутку копалин на ТОТ? 

На думку експерта, жодна велика міжнародна компанія не ризикне інвестувати у проєкти на окупованих територіях.

Насамперед тому, що такі компанії дотримуються міжнародного права і не хочуть ризикувати своєю репутацією. Також це було б економічно невигідно їм, оскільки розробка таких родовищ потребує стабільності, якої немає на окупованих територіях.

Й на останок міжнародне право забороняє розробку корисних копалин на окупованих територіях без дозволу законного уряду країни. Ризики для інвесторів настільки високі, що жодна серйозна компанія не піде на такі проєкти, адже це означало б порушення міжнародних норм та можливість потрапити під санкції.

Чому росія не зацікавлена вкладати гроші у видобуток на окупованих територіях?

Росія володіє значними запасами корисних копалин на власній території, включно з великими родовищами урану та літію. Проте через політичні рішення та війну вона навіть не розвиває ці власні ресурси.

Прикладом є ситуація з вугіллям: хоча росія має великі запаси, через падіння попиту з боку Китаю та логістичні проблеми вони закривають вугільні шахти, а не відкривають нові.

Тому заяви про майбутній видобуток урану та літію на окупованій частині Донеччини – це лише елемент російської пропаганди, який не має під собою реального підґрунтя.

Росія й справді окупувала українські території, на яких є родовища літію та урану, проте їх видобуток у нинішніх умовах – це фантастика. Окупаційна адміністрація не має технологій, ресурсів та фінансів для повноцінного запуску видобутку.

Навіть якщо росія спробує залучити донорів, то великі міжнародні компанії не ризикнуть працювати на окупованих територіях через санкції та репутаційні ризики. Видобуток літію та урану в умовах війни – це нерентабельно, небезпечно та технологічно майже неможливо.

Тому заяви росіян про видобуток стратегічних копалин у Донецькій області – це лише спроба створити ілюзію розвитку та обманути місцеве населення. Реальних підстав для цього немає.

Читайте також:

• Як пушилін міняв риторику про відновлення Бахмута і Соледара
• Невиконані обіцянки про відбудову і мародерство: як насправді живе окупована Авдіївка
• Премія від симоньян та фотоальбоми з Бахмута: редакція ідентифікувала росвоєнкора

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Російські пропагандистські ресурси 3 листопада повідомили, що з окупованого Покровська Донецької області нібито почали вивозити перших цивільних осіб. Зазначається, що людей “евакуюють” до підконтрольних росії територій.

Що відомо про вивезення цивільних, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA

Росіяни заявили, що вивозять людей з Покровська

Російські інформаційні ресурси заявляють, що з міста Покровськ у Донецькій області нібито почато вивезення перших цивільних мешканців. Зокрема, опубліковано інтерв’ю з місцевим жителем — Валерій Жуков, котрий розповідає, що залишався в місті після початку бойових дій, мав поранення, та що звернення українських військових із пропозицією залишити місто він відмовився.

Офіційного підтвердження факту вивезення цивільних із Покровська з боку українських органів влади наразі немає.

Нагадаємо, що за останніми даними, станом на 29 жовтня, у самому Покровську залишалося 1 256 осіб, у Мирноград — близько 900 осіб, у Родинському — орієнтовно 300 осіб. Евакуація з Покровська практично неможлива. Єдиний шанс виїхати з міста, який був, це звернутись до військових. Також є випадки, коли люди самостійно виходили з міста, але це дуже небезпечно.

Водночас ситуація у Покровську складна. Російська армія продовжує наступ у районі Покровська. Окрім спроб просунутись у самому Покровську. За даними аналітиків DeepState, протягом минулої доби, 2 листопада, росіяни просунулись поблизу Покровська. Вони підійшли впритул до південно-західних околиць міста, а також пройшли вперед на заході від міста.

До теми:

“Поліція і ДСНС туди вже не їздять”: яка ситуація з евакуацією в Покровську

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!