Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для мешканців села Ліскувате з Галичини почалась депортація. “Акція 51”, як її назвали в історії, це примусове переселення понад 30 тисяч людей. Частина з них опинилась у селі Званівка на Бахмутщині, а також в селах Роздолівка та Верхньокам’янське.

Редакція поговорила з Ярославою Пасічко, завідувачкою відділу комплектування та обліку музейних предметів та колекцій Другої світової війни, яка в 2018 році сама відправилась в експедицію у Званівку, а також з Романом Кабачієм, старшим науковим співробітником Національного музею історії України в Другій світовій війні, який досліджує тему переселення.

Примітка. Текст було оновлено 25 січня о 17:25. У попередній версії матеріалу був вказаний невірний рік в першому абзаці, замість 1951 був вказаний 1950 рік. Також у тексті внесли коректуру щодо переселення людей з Бойківщини та Лемківщини, прибравши “Лемківщину”, оскільки вона не була коректна вказана. Редакція оновлює матеріал згідно з Редакційної Політикою.

Коротка передісторія

В 1951 році 15 лютого відбувся польсько-радянський обмін територіями. Він вважається найбільшим мирним обміном територіями в історії Польщі та одним з найбільших змін кордонів у післявоєнній історії Європи. Під час цього обміну близько 32 тисяч українців примусово депортували з Бойківщини. Так, частина цих людей опинилась на Донеччині, у Бахмутському районі. Переселенців поселили у Званівці, Роздолівці та Верхньокам’янському.

Експедиція до Званівки в 2018

Пані Ярослава в 2018 році сама вирушила в польову експедицію до Званівки — невеликого села в Бахмутському районі. З Києва вона приїхала потягом до Костянтинівки, а далі вже автівкою. В той період Музей досліджував тему переселення за радянських часів, й експедиція, хоч Ярослава провела її наодинці, вирушила на схід, аби знайти та привезти речі, які могли мати історичну цінність.

“Коли я почала готувати відрядження, я ще не знала про “Акцію 51”, тож просто забила її в Інтернеті. Гугл тоді мені підказав дуже цікаву, на мій погляд, річ — це “Лемкоцентр” у селі Званівка. І так все почалось”, — пригадує пані Ярослава. 

Лемкоцентр у Званівці очолювало подружжя Тимчаків, Юлія та Андрій. Вони — нащадки переселенців 1951 року. Дослідниця заручилась їх підтримкою та дозволом, після чого приїхала до Званівки. У розмові Ярослава Пасічко зізнається — вона не очікувала, що застане живих очевидців подій 1951 року.

“Але мені пощастило, бо я поспілкувалась з тими людьми, яким на момент переселення було 5, 10 років, але вони дуже добре пам’ятали це. Ця історія переселення передавалась з покоління в покоління. Відчувалось, як вони берегли її, ось цю розповідь старших членів родини — про те, наскільки це було важко й жахливо”, — каже співрозмовниця.

Званівку Ярослава Пасічко згадує з теплом. Їй вдалось зібрати цінні речі для музею. Їх місцеві віддавали самі, аби збереглися. Серед експонатів були побутові речі: рушники, ночви, посуд. Але найбільше Ярославу вразив вцілілий переселенський квиток 1951 року — такий видавали голові родини перед вимушеним переселенням.

Це був квиток переселенки Марії Стиранець, яка з дітьми та свекрухою отримала цей документ перед депортацією в 1951 році. Також збереглася єдина в родині фотографія Марії. Родина жила дуже бідно і фото — це все, що залишилось від жінки.

“Мене це настільки вразило… Ми зараз робимо стільки фото…Вони віддали нам цей документ з фотографією мами. Уявіть собі, єдина фотографія людини за все життя. Потім, до речі, саме ця родина передала нам й жернова свої”, — говорить жінка.

Зібрані експонати зібрали у виставку “Вирване коріння”. 

Переселення 1951 року: як людей вивезли з Галичини на Донеччину

Під час тої експедиції Ярослава Пасічко фіксувала свідчення очевидців. Частину людей до Званівки в 1951 році переселили з села Ліскувате, яке знаходилось раніше на польському кордоні — там проживало 2 тисячі людей. Переселили абсолютно всіх людей, від малого до великого.

“Переселяли людей кількома етапами, вже в травні 1951 року вони дізнались про переселення. Згодом, перший ешелон було відправлено на Донеччину, здебільшого це була робоча молодь”, — пояснює пані Ярослава.

Молодь переселяли в першу чергу, аби вони могли побудувати житло та розбудувати місцевість. Потім туди перевозили жінок, дітей та людей старшого віку. Чотири ешелони потягів перевезли переселенців та переселенок до нової домівки.

Перший потяг був весною, а останній — в жовтні. Пані Ярослава каже: люди намагались забрати з собою все найнеобхідніше, аби вижити на далекій та чужій землі, навіть ткацькі станки. Також вони прощалися з рідними. Людей з Ліскуватого розселили до Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського. Всі три села знаходяться близько одне до одного.

“Людям не казали назви сіл, куди їх везуть. Говорили тільки, що переселяють до колгоспу. Можливо, вони здогадувались, що в Донецьку, Одеську або Миколаївську область…По таких малозаселених регіонах, які зазнали найбільше руйнувань під час Другої світової війни. Тобто, їх кидали майже на віднову цих регіонів”, — пояснює Ярослава Пасічко.

Місцеві під час розмови з дослідницею не раз говорили, як їм важко було вести господарство на новому місці. Умови, де вони звикли це робити, кардинально відрізнялися від тих, куди їх привезли. Люди не знали, як вирощувати в степах городину, адже земля Донеччини була вкрита попелом й мало нагадувала родючу.

“Взагалі, люди раніше так не подорожували, як зараз. Уявіть собі: людина жила в одній хаті роками, поколіннями, і її кудись вивозять. Для людей того покоління було подією виїхати на свято в якесь велике місто. Й про ту подію, що вони виїхали за межі рідного села, розповідали, як про подію всього життя. А коли вони були вимушені примусово виселитися, знаючи, що вони вже ніколи сюди не повернуться — для людей старшого покоління це була трагедія всього життя”, — розказує пані Ярослава.

Родини брали те, що допомогло б їм нагадати про своє життя до переселення. За словами нашої співрозмовниці, були випадки, коли господарі зривали зі своїх дахів черепицю, або як її називали на Галичині — ґонт, щоб покрити нею свою нову домівку.

Людей везли товарняками, а дорога в середньому займала 5 діб. Ні про які зручності не йшлося — вікон не було, як і свіжого повітря. Прибувши на місце, люди не завжди мали, де поселитися, адже чоловіки не встигали збудувати оселю за такий короткий термін. Оселями це можна було назвати з натяжкою, бо так швидко встигали збудувати тільки сирі напівземлянки. Тож тогочасна влада розпорядилась, що переселенців мають приймати місцеві жителі Донеччини. Водночас раді їм не були — людям довелось шукати компроміси, вчитись жити разом. Історик Роман Кабачій каже, що вимушені переселенці мали по кілька дітей, були працьовитими й фактично це вони розбудовували тогочасні села.

Як переселення повпливало на Донеччину?

Ярослава Пасічко пояснює, що насамперед відбувся культурний обмін. Молоді хлопці та дівчата одружувались та виходили заміж за місцевих. Історик та дослідник примусових депортацій Роман Кабачій пояснює, що оскільки переселенці з Ліскуватого тоді складали більшу частину населення Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського — вони змогли зберегти свою культуру, але водночас навчились й місцевим традиціям.

“Наприклад, Ольга Бойко Канцір, донька переселенки, вона розповідала мені, що навчилась вирощувати кавуни… Зараз вона виїхала в евакуацію на Франківщину — їй бракує цієї Батьківщини, яку родина набула через виселення 1951 року. Тобто, вони зараз скучають за тим Бахмутським степом. Звісно, що те, як переселенці зберігали свої традиції, не могло не впливати, але воно й перемішалось”, — говорить історик.

Переселення для людей було несподіваним, додає пан Роман. Бо наприкінці 1944-46 років мешканці тих сіл бачили, як відбулося масове виселення людей із Бойківщини — тому після того люди були певні, що їх вже ніхто не переселить. Але 1951 рік все змінив, адже в лютому Польща та тогочасний радянський союз підписали угоду про обмін територіями.

“Фактично, ми віддали ті гори, де вони жили. До української УРСР потрапили теперішній вже перейменований Червоноград, Белз — тобто райони теперішньої півночі Львівської області, це було 480 квадратних кілометрів. І людей, які потрапили під цей обмін територій, просто на просто відселили вглиб”, — каже Роман Кабачій.

Чому люди віддавали речі в музей?

За словами дослідника, 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були розселені в південних та східних областях України. На Донеччині, крім Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського, людей переселили до тодішнього Тельманівського району, який межував з росією. Саме там переселенці зустріли справжніх лемків, яких привезли ще раніше. Історик пояснює, що перевезення галичан на Донеччину відбувалось в кілька хвиль.

“В 51 році ця “Акція 51” дозволяла зібрати більшість майна й вивезти, а тут (ред. йдеться про вимушене переселення людей в 2022 році через російське вторгнення) люди стикнулися з тим, що війна прийшла дуже швидко. Всі три села потрапили в сіру зону — й голі, й босі люди виїхали. Ті, хто передавав нам до музею речі, казали: “Як добре, що у 2018 році ми їх передали, принаймні у вас вони збереглися”, — відповідає Роман Кабачій на питання про особливості переселення в 1951 та сучасне.

Ми попросили назвати Романа Кабачія, який експонат зі Званівки є особливим саме для нього. За словами історика, це вишита весільна сорочка переселенки Розалії Потич — жінка одягала її на своє весілля в 1938 році. Ця сорочка стала родинним оберегом, і нащадки Розалії віддали її на зберігання в музей.

“Ця сорочка була на окремій виставці в музеї, де ми порівнювали обереги під час Другої світової війни й зараз. То, така в мене закралась навіть думка…Бачите, вони передали сорочку, а тепер родина була вимушена тікати з рідного села. Цей оберіг тепер тут”, — підсумовує Роман Кабачій.

Читайте також:

• “Колега говорила: “Доброє утро, новоросія”: як починалась боротьба донеччанки за українську ідентичність
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• “Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк поступово занурювався в російську пропаганду, а рівень життя погіршувався. Всі роки окупації В’ячеслав ігнорував “нову владу” і прагнув виїхати на підконтрольну Україні територію. Шлях виїзду був непростим, але хлопцю все ж вдалося повернутися.

Як відбувалась окупація Донецька, яким було життя в місті та яким чином вдалося виїхати до України, В’ячеслав Муністер розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію Донецька

Навесні 2014 року в Донецьку починаються заворушення. До міста прибувають російські бойовики й агітатори, які підбурюють людей до так званого “відокремлення” від України. На той час В’ячеславу Муністеру було 15 років, він якраз завершував навчання у 8 класі. Події в місті тоді дуже вразили підлітка. За його словами, окупація Донецька супроводжувалась бійками, збройними заворушеннями та пригніченням місцевого населення.

“Окупація Донецька фактично почалась у травні 2014 року, а реально вона почалася десь 5-6 липня, коли бойовики Гіркіна приїхали до Донецька після втечі зі Слов’янська (ред. Слов’янськ було деокуповано 5 липня 2014 року). Вони приїхали на своїх машинах і почали максимально пригнічувати місцеве населення, захоплювати будівлі МВС, вбивати поліцейських. Ці всі факти є у хроніках 5-7 липня 2014 року, коли бойовики захопили будівлю Донецького управління МВС. Керував цим Ігор Безлер на прізвисько “Бєс” — це російський громадянин, ватажок бойовиків з Горлівки. Вони тоді думали, що будуть тікати з Горлівки, коли українці наступали, тому й робили такі специфічні “заходи” в Донецьку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Хлопець каже, що окупація Донецька проходила у два етапи. Першим було завезення до міста росіян, які підбурювали мешканців до повалення влади, та придушення проукраїнських активістів.

“Спочатку вони завезли до нас з Донецької області, Ростовської області масовку — так званих “тітушок”. Це був березень-квітень 2014 року. Я це все бачив на власні очі, бо якраз ходив до наукової бібліотеки імені Крупської, що неподалік будівлі Донецької обласної держадміністрації. Приїжджали вони на автобусах до бульвару Шевченка, машини були з номерами Ростовської області і з номерами Луганської області. Це були агресивні юнаки та депресивна аудиторія похилого віку. Втім більшість все ж були молоді люди віком 25, 30-40 років. Вони весь час були в центрі й біснувалися: нападали на проукраїнських активістів, займалися крадіжками, просто чіплялися до місцевих. Одного дня вони прямо переді мною побилися з кимось, подробиць я не знаю, але крові там було дуже багато. Після цього я перестав ходити в бібліотеку, тому що не до цього тоді було”, — згадує донеччанин.

Дестабілізувавши ситуацію, російська “масовка” почала організовувати мітинги, поки ватажки бойовиків захоплювали владу.

“Далі вони робили все, щоб про них казали. Тобто, влаштовували різні акції, мітинги, скандували лозунги про утиски мешканців Донецька і тому подібне. А за лаштунками цього процесу вони тихенько, без жодного розголосу завозили своїх спеціалістів, я так розумію це були ФСБ і колишні КДБісти, у міста поблизу Донецька. І десь після 10-15 квітня, коли вони проголосили створення так званої “донецької народної республіки”, вони фізично стали завозити зброю, а також підкупали Донецьке обласне СБУ, Донецьке обласне МВС — керівництво й офіцерський склад. І таким чином вони робили агентурне впливання на всю цю історію”, — розповідає очевидець подій.

Потім росіяни почали штурмувати Донецький аеропорт, де отримали відсіч від українських захисників. В’ячелав Муністер каже, що тоді переважна більшість штурмовиків була росіянами. Це він з’ясував під час власних досліджень. При цьому у штурмах брали участь і донеччани, але їх було небагато.

“26 травня їм вперше “дали по зубах”, коли вони полізли в Донецький аеропорт. Всіх їх там знищили. У першому штурмі брала участь російська штурмова група “Іскра”, і там, якщо не помиляюсь, було 80% громадян росії. Є навіть якийсь пам’ятний барельєф з їхніми прізвищами, і там можна побачити, що майже всі вони були росіянами. Це якраз були ті люди, яких завезли у травні 2014 року. Донеччан там було 10%, можливо 15%. Це вже потім їх почали заохочувати, влітку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Як змінилася освіта в школах після окупації Донецька

На момент окупації міста В’ячеслав Муністер якраз закінчував навчання у восьмому класі. Зробити звичне свято останнього дзвоника, до якого звикли діти, окупанти тоді не дозволили.

“25 чи 26 травня у нас мав бути останній дзвоник. Але тоді що змінилося? Вони (ред. окупаційна влада) вперше заборонили виносити українські прапори. Потім ми пішли на канікули, і багато моїх однолітків виїхали та так і залишились на нових місцях — десь у Дніпропетровській області, Київській області. Я ж залишався в Донецьку”, — каже хлопець.

У перші роки окупації в Донецьку все ж залишалися школи, де викладали українську мову. Погіршилась ситуація після 2018 року, тоді окупанти стали активно пропагувати російську мову та історію.

“Я пішов у 9 клас, коли фактично це вже була “днр”. Але попри це у школах все ще викладали українську мову, українську літературу. Проте в нашій школі ввели російську мову, хоча до 2015 року цього предмету в нас не було взагалі, це була україномовна школа. А десь з 2018 року до Донецька почали завозити багато російських книжок, бо “днр” стала різко інтегруватися до складу росії. Українську мову стали прибирати повністю, натомість масово завозили підручники з російської історії, російської географії, літератури. Цим вони повністю добили всі україномовні школи, яких у місті було десь 20-25%. А з 2022 року у школах пішла ще й пропаганда “сво”, наліпки з літерою Z, тобто маразм дійшов до нормальної стадії”, — розповідає донеччанин.

Як змінилось життя після окупації Донецька

Життя мешканців Донецька змінилось після окупації одразу. Її вплив був помітний не лише в політичних процесах, а й на побутовому рівні. Фактично місто було в ізоляції від зовнішнього світу.

“Рівень життя змінився вже з 2014 року, коли почалися бойові дії і коли росіяни остаточно затвердили свою владу. Він став у півтора-два рази гірший. Окупація фактично відокремлює тебе від сучасного світу. Наприклад, останній раз я бачив банківську картку Visa чи Mastercard у 2014 році, бо після літа 2014 року ці картки у нас не працювали, банки і термінали позакривали. Далі, починаючи з 2015 року, вони фактично почали кампанію пропаганди, потім повністю знищили українське телебачення і ЗМІ, українські електронні видання, які ми раніше читали, були заблоковані”, — каже донеччанин.

Через це люди стали масово їхати з міста.

“З липня в Донецьк вже прийшла війна. Пішли обстріли, бойовики з наших районів почали стріляти, а восени були активні бої за аеропорт. У місті тоді було дуже мало людей. Я думаю, що восени 2014 року в Донецьку жило десь 300 тисяч людей з мільйона. Я це бачив і відслідковував по тому, що не було достатньо хліба. Хліба було дуже мало, хоча його фактично й ніхто не купував, тому що не вистачало людей. Наприклад, у нашому будинку на 40 квартир, тоді, я думаю, квартир 9-10 було заселено”, — згадує В’ячеслав.

Ще гіршою ситуація стала, коли так звана “днр” взяла курс на вступ до рф.

“У 2018-2019 роках пішла російська інтеграція. А з 2022 року і води не стало. Загалом життя стало схоже на якусь Африку у найгірші її часи. Я жив у багатоповерховому будинку на сьомому поверсі, і в мене вода з 2022 року була раз у 12 днів й іржава. А потім до всього цього ще й додалась мобілізація. У мене, слава Богу, ніхто не воював, але проблем вистачало. Також обстріли були, коли росіяни по нам били, щоб звинуватити Україну. Загалом дуже важко там було жити”, — згадує хлопець.

Наразі, за словами В’ячеслава, російська пропаганда міцно закріпилася в головах людей. Це видно по настроях у суспільстві.

“Зараз у людей таке пасивне вольове відчуття, що вони кажуть: “Ну а що вже тут робити, навіщо воно нам, в Україні теж погано живуть”. Вони справді думають, що в Україні значно гірше, ніж у них. Хоча життя в Донецьку у 2025 році — це жах. Саме місто стоїть, але води немає, води немає — немає опалення, немає опалення — не працюють багато закладів. А ціни там які… Коли я потрапив у Київ, я не бачив ще таких цін на продукти. У Донецьку все дорожче у два рази. Там дуже дорого, навіть порівняно з якоюсь європейською державою, наприклад, Болгарією чи Польщею. І при цьому люди думають, що всі так живуть, їх дуже складно переконати. Умовно, вони думають, що якщо в Донецьку щось коштує 20 доларів, то воно всюди коштує 20 доларів. Хоча, можливо, в Німеччині коштує 12 доларів. Це все — результат російської пропаганди”, — каже В’ячеслав.

Про виїзд з окупації

Про виїзд з окупованого Донецька юнак замислився ще у 2014 році. Однак зробити він цього не зміг, бо не мав можливості оформити український паспорт. Виїхати хлопець не міг і до рф, бо не мав бажання цього робити і не мав документів.

“Перші думки про виїзд у мене з’явились у 2014 році, коли місто тільки окупували, але я не зміг цього зробити. Я напів сирота, і моєю опікою займалися бабусі і дідусі. У 2015 році, коли мені виповнилось 16 років, я мав поїхати в Україну, щоб отримати паспорт. Для виїзду нам потрібно було оформлювати перепуски в зону АТО, а ще це якраз був період других мінських домовленостей, коли були дуже сильні обстріли, в тому числі і на контрольно-пропускних пунктах. Через це ми тоді й не поїхали і я не оформив український паспорт. А далі як би я поїхав по-іншому? Через росію я не міг виїхати, бо був неповнолітній і мав оформлювати довіреність від родичів. Цей процес теж був дуже складний, адже ніхто “днр” не визнавав як державу”, — розповідає В’ячеслав.

Не маючи можливості виїхати, хлопець змирився з ситуацією і продовжував жити в Донецьку. Зважаючи на успіхи української армії на фронті, він вірив у деокупацію Донецька, але місто так і не звільнили. Вдруге В’ячеслав задумався про виїзд у 2020 році, але тут йому стала на заваді пандемія коронавірусу. Через обмеження на виїзд хлопець продовжив жити на окупованій території.  

Остаточне рішення про виїзд з Донецька В’ячеслав Муністер ухвалив після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він ще плекав надії на деокупацію міста, але коли побачив, що росіяни розвивають наступ на Донеччині, вирішив їхати. 

“У 2022 році українські війська були за 3 кілометри від міста. Я думав, що, можливо, вдасться зробити контрнаступ і деокупувати хоча б частину Донецька. Але після того, як росіяни захопили Авдіївку, я зрозумів, що треба їхати. Тим паче вже була складна ситуація з водою і російська пропаганда все сильніше йшла в маси. До подій у Курській області виїзд був саме через цей регіон, де перед виїздом чекали перевірки в фсб. Я цього дуже не хотів. Але коли ЗСУ захопили Суджу, то цей коридор закрили і залишився той, що в Білорусі. Тоді я почав готуватися”, — каже донеччанин.

Першим кроком стало навчання в українські школі, щоб отримати документи про освіту українського зразка.

“У грудні 2024 року я вступив до української маріупольської школи, де отримав 9 і 11 класи освіти. Це я зробив дистанційно, перебуваючи в Донецьку. Я завершив навчання екстерном і отримав атестати. Дуже класно, що є можливість вступити в українську школу лише за свідоцтвом про народження. Завдяки цьому я зміг отримати документи про освіту навіть у свої 25 років. Для цього я склав іспити і написав контрольні роботи з 14 предметів”, — розповідає хлопець.

Навчання у школі зайняло близько пів року. Далі В’ячеслав почав роботу над вступом до вищого навчального закладу. У червні 2025 року він став студентом українського університету, вступивши за квотою-2 (ред. спеціальний набір бюджетних місць у вищих навчальних закладах України, призначений для вступників з тимчасово окупованих територій або територій активних бойових дій).

Далі В’ячеслав почав займатися оформленням українського громадянства. Адже в нього була мета не просто виїхати з “днр”, а приїхати саме в Україну. У цьому питанні він співпрацював з українськими державними службами.

“Я хотів в Україну, тому що мені цікава ця країна і я завжди жив в українському медіапросторі, навіть перебуваючи в окупації. Тому спочатку я просто почитав українське законодавство: що таке встановлення особи, що таке паспорт громадянина, що таке громадянство України, тобто актуалізував знання. Далі я написав листа в міграційну службу, де описав свою ситуацію. Мені відповіли, що потрібно бути на території України, щоб отримати український паспорт, якщо отримуєш його вперше. Тоді я став працювати над підтвердженням громадянства, адже у мене було українське свідоцтво про народження, батько і мати теж були громадянами України. І я написав у посольство України в Білорусі, але не сам, а через омбудсмена з прав людини. Далі я відправив у посольство скани всіх документів, які у мене були: свідоцтва про народження, копії документів родичів, право на спадщину, ІНН. І в червні мені на пошту прийшла відповідь: “В’ячеслав Денисович, я можу вас привітати, у вас є українське громадянство”, — згадує хлопець.

Наступним кроком стало оформлення російського паспорта. Весь час В’ячеслав жив у Донецьку напів легально без російських документів. Оформлення російського паспорта було необхідним для виїзду в Білорусь.

“Я там жив напів легально, бо демонстративно не працював з ними, не хотів з ними взаємодіяти. Я повністю ігнорував “днр”, бо не хотів бути частиною цієї системи. Тому я жив за посвідкою на проживання. Російський паспорт я оформив для того, щоб переїхати кордон між “днр” і Ростовською областю, а далі купити квиток і поїхати до Білорусі. Паспорт я отримав за день до виїзду”, — каже В’ячеслав Муністер.

У Білорусь донеччанин потрапив наприкінці липня 2025 року. За легендою, він виїжджав з росії разом з другом як туристи. Потрапивши до Мінська, хлопець звернувся в українське посольство, де отримав свідоцтво про повернення в Україну. 

4 серпня В’ячеслав приїхав до України через гуманітарний коридор між Білоруссю і Волинською областю. Тут він оформив український паспорт та навчається в університеті.

Що вразило в Україні

Зараз В’ячеслав Муністер мешкає на Київщині. Хлопець каже, що в Україні його вразили темпи відбудови, зважаючи на те, що в країні триває війна. Також хлопець відзначає гарне ставлення українців одне до одного.

“Чесно кажучи, я думав, що в Україні все гірше в плані відбудови. Я розумію, що Буча і Ірпінь близько до Києва, але 95-98% всього тут відбудовано, і це вражає. У порівнянні з тим же Маріуполем. Фактично росіяни відбудували там три квартали, а все інше місто стоїть у руїнах. Пару тижнів тому мені надсилали фотографії з Маріуполя мої приятелі з Донецька. І там цілі квартали зруйновані, все знищено і нічого не відбудовано.

Також в Україні на мене справили враження люди, вони тут значно м’якші. Я розумію, що багато людей під впливом війни і негативних емоцій, але навіть працівники СБУ і прикордонники дуже люб’язно до мене ставились. Вся перевірка пройшла у гарному настрої, і ніяких упереджень чи претензій до мене не було”, — каже донеччанин.

Також В’ячеслава дуже вразили швидкі державні послуги і низькі ціни, порівняно з Донецьком.

“Квиток до Києва мені обійшовся у 200 гривень. Це неможливо уявити людині, яка їхала до якогось Смоленська за 6 тисяч рублів на плацкарті, тобто 3 тисячі гривень. 200 гривень — це просто копійки за цю послугу. В Донецьку за 200 гривень – це десь 400 рублів — навіть таксі не викличеш за такі гроші. А тут ти доїдеш до Києва. Також мене вразила швидкість оформлення документів. Я думав, що чекатиму паспорта місяцями, а отримав я його вже 1 вересня, хоч і подав документи 17 серпня. Плюс різні цифрові послуги. Наприклад, ти просто можеш піднести телефон до терміналу і сплатити через ApplePay. У “днр” такого ніколи не існувало, як і в росії після 2022 року”, — ділиться враженнями хлопець.

Людям, які продовжують жити в окупації, В’ячеслав радить не боятися змінити своє життя і виїжджати. Він впевнений, що росія і надалі буде використовувати українців у власних цілях.

“Життя там буде значно гірше, ніж навіть зараз, я в цьому впевнений. І вам потрібно повертатися чи в Україну, чи виїжджати в Європейський Союз, чи навіть у ту ж Білорусь чи в Казахстан. Не живіть на території ворога і не будьте заручниками ворога, тому що він буде вас і ваших дітей використовувати, як використовували нас у 2022 році. Коли намагалися, в тому числі і мене, мобілізувати і потім кинути в Маріуполь. Думайте мозком і досить жити по інерції, і так вже втратили 10 років. Виїжджайте будь-куди, але тільки не в росію, бо те, що було в “днр”, в росії буде ще через пару років, тому що вони маргіналізуються дуже-дуже швидко. Росія буквально перетворюється у велику “днр”. А що таке “днр”? Це територія безправ’я і бандитизму у повній ультимативній формі”, — звернувся В’ячеслав до жителів окупованих територій.

Читайте також:

• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля
• Критичний стан медицини на окупованих територіях: що відбувається з лікарями та лікарнями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Пані Ксенія — з Часів Яру. Колись вона переїхала до Бахмута, де встигла побудувати життя: навчалася, створила родину, виховувала дітей. Саме там з’явилася її перша справа, невеличка квіткова крамниця. Для Ксенії це було не просто місце роботи, а простір радості й натхнення. Вона вкладала душу в кожен букет і найбільше любила бачити усмішки своїх клієнтів. Коли у 2022 році війна змусила жінку виїхати з Бахмута, вона взяла лише три сумки, двох дітей і віру, що ще обов’язково повернеться до улюбленої справи. І вже у серпні 2025-го ця віра розцвіла — Ксенія відкрила квіткову крамницю у Дніпрі.

Про евакуацію, власну справу та віру в себе пані Ксенія розповіла у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Дніпра

Останні роки пані Ксенія жила в Бахмуті, сюди вона переїхала з Часів Яру у 18 років. Тут навчалася, створила родину й народила двох дітей. У 2012 році вперше наважилася відкрити власну справу — квіткову крамницю. Любов до квітів у жінки була змалку: ще в дитинстві, коли вона зростала, на подвір’ї їхнього будинку завжди було багато квітів. Їх дуже любила й бабуся Ксенії, тож це захоплення передалося з покоління в покоління. Крамницю в Бахмуті назвали “Світ квітів”. Бізнес потроху розвивався, пригадує жінка. Саме тоді, згадує героїня, у місті був справжній весільний бум — молодята часто замовляли весільні букети.

“Коли ми виїжджали з Бахмута, забрали з собою старий ноутбук. Він мандрував із нами весь цей час, і там збереглося дуже багато фото. Якось я сіла їх передивлятися й знайшла світлини весільних букетів. Скільки ж я їх тоді наробила! На той момент я не мала досвіду з такими композиціями, але бралася за будь-яку роботу, хотілося робити щось нове й красиве”, — пригадує бахмутянка.

Та в 2014 році, коли Бахмут на кілька місяців опинився в окупації, магазин довелося зачинити. Відтоді він не працював, а жінка зайнялася іншими справами: спочатку доглядала дитину, згодом навчалася. У 2022 році війна наздогнала вдруге. Ксенія зібрала найнеобхідніше, вмістила все у три сумки й разом із дітьми за руку евакуювалася до Дніпра. Молодшій дитині тоді було три роки, а старшій — тринадцять.

“Ми вирішили зупинитися в Дніпрі, аби бути ближче до рідних країв. Мені постійно траплялися хороші люди, нас дуже підтримували й допомагали. Саме тут я вперше задумалася, щоб знову відкрити квіткову крамницю. На це мене надихнуло моє оточення”, — розповідає Ксенія.

Квіткова крамниця

Ксенія потроху адаптовувалася до життя в Дніпрі, а згодом дізналася про грантову можливість від Mercy Corps, організації, яка надає різну допомогу переселенцям, зокрема й підтримує у відкритті власного бізнесу. Жінку підтримали фінансово, і Ксенія почала знову, спершу з кошиків, сплетених із лози. Паралельно розвивала соцмережі, налагоджувала онлайн-доставку квітів по Дніпру, знаходила своїх клієнтів.

“Таким був мій початок. А 28 серпня цього року я вже відкрила квіткову крамницю “Світ квітів від Ксенії”. Весь цей час, усі роки, які я в Дніпрі, мене оточували неймовірні люди, які підтримували. І я зараз йду до людей із такою ж доброю енергетикою, вірю, що все добре повертається. Це не тільки про заробіток”, — каже жінка.

Вона зізнається, що найбільше задоволення отримує від того, щоб дарувати людям радість і бачити їх щасливими. Для неї важливо підібрати букет так, щоб він справді подобався людині. Квітникарка працює вже понад місяць і помічає, що найбільше покупців — це чоловіки, які купують квіти дружинам чи близьким. Крамниця працює за адресою проспект Олександра Поля, 44Л.

Ксенія також провела безплатний майстер-клас для дітей із Бахмута — щоб подарувати малечі радість і трохи тепла у непростий час. Жінка вірить, естафету добра треба передавати далі.

До теми:

“Життя йде, а ми сидимо?”: як троє бахмутянок на Полтавщині будують усе з нуля

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!