Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для мешканців села Ліскувате з Галичини почалась депортація. “Акція 51”, як її назвали в історії, це примусове переселення понад 30 тисяч людей. Частина з них опинилась у селі Званівка на Бахмутщині, а також в селах Роздолівка та Верхньокам’янське.

Редакція поговорила з Ярославою Пасічко, завідувачкою відділу комплектування та обліку музейних предметів та колекцій Другої світової війни, яка в 2018 році сама відправилась в експедицію у Званівку, а також з Романом Кабачієм, старшим науковим співробітником Національного музею історії України в Другій світовій війні, який досліджує тему переселення.

Примітка. Текст було оновлено 25 січня о 17:25. У попередній версії матеріалу був вказаний невірний рік в першому абзаці, замість 1951 був вказаний 1950 рік. Також у тексті внесли коректуру щодо переселення людей з Бойківщини та Лемківщини, прибравши “Лемківщину”, оскільки вона не була коректна вказана. Редакція оновлює матеріал згідно з Редакційної Політикою.

Коротка передісторія

В 1951 році 15 лютого відбувся польсько-радянський обмін територіями. Він вважається найбільшим мирним обміном територіями в історії Польщі та одним з найбільших змін кордонів у післявоєнній історії Європи. Під час цього обміну близько 32 тисяч українців примусово депортували з Бойківщини. Так, частина цих людей опинилась на Донеччині, у Бахмутському районі. Переселенців поселили у Званівці, Роздольному та Верхньокам’янському.

Експедиція до Званівки в 2018

Пані Ярослава в 2018 році сама вирушила в польову експедицію до Званівки — невеликого села в Бахмутському районі. З Києва вона приїхала потягом до Костянтинівки, а далі вже автівкою. В той період Музей досліджував тему переселення за радянських часів, й експедиція, хоч Ярослава провела її наодинці, вирушила на схід, аби знайти та привезти речі, які могли мати історичну цінність.

“Коли я почала готувати відрядження, я ще не знала про “Акцію 51”, тож просто забила її в Інтернеті. Гугл тоді мені підказав дуже цікаву, на мій погляд, річ — це “Лемкоцентр” у селі Званівка. І так все почалось”, — пригадує пані Ярослава. 

Лемкоцентр у Званівці очолювало подружжя Тимчаків, Юлія та Андрій. Вони — нащадки переселенців 1951 року. Дослідниця заручилась їх підтримкою та дозволом, після чого приїхала до Званівки. У розмові Ярослава Пасічко зізнається — вона не очікувала, що застане живих очевидців подій 1951 року.

“Але мені пощастило, бо я поспілкувалась з тими людьми, яким на момент переселення було 5, 10 років, але вони дуже добре пам’ятали це. Ця історія переселення передавалась з покоління в покоління. Відчувалось, як вони берегли її, ось цю розповідь старших членів родини — про те, наскільки це було важко й жахливо”, — каже співрозмовниця.

Званівку Ярослава Пасічко згадує з теплом. Їй вдалось зібрати цінні речі для музею. Їх місцеві віддавали самі, аби збереглися. Серед експонатів були побутові речі: рушники, ночви, посуд. Але найбільше Ярославу вразив вцілілий переселенський квиток 1951 року — такий видавали голові родини перед вимушеним переселенням.

Це був квиток переселенки Марії Стиранець, яка з дітьми та свекрухою отримала цей документ перед депортацією в 1951 році. Також збереглася єдина в родині фотографія Марії. Родина жила дуже бідно і фото — це все, що залишилось від жінки.

“Мене це настільки вразило… Ми зараз робимо стільки фото…Вони віддали нам цей документ з фотографією мами. Уявіть собі, єдина фотографія людини за все життя. Потім, до речі, саме ця родина передала нам й жернова свої”, — говорить жінка.

Зібрані експонати зібрали у виставку “Вирване коріння”. 

Переселення 1951 року: як людей вивезли з Галичини на Донеччину

Під час тої експедиції Ярослава Пасічко фіксувала свідчення очевидців. Частину людей до Званівки в 1951 році переселили з села Ліскувате, яке знаходилось раніше на польському кордоні — там проживало 2 тисячі людей. Переселили абсолютно всіх людей, від малого до великого.

“Переселяли людей кількома етапами, вже в травні 1951 року вони дізнались про переселення. Згодом, перший ешелон було відправлено на Донеччину, здебільшого це була робоча молодь”, — пояснює пані Ярослава.

Молодь переселяли в першу чергу, аби вони могли побудувати житло та розбудувати місцевість. Потім туди перевозили жінок, дітей та людей старшого віку. Чотири ешелони потягів перевезли переселенців та переселенок до нової домівки.

Перший потяг був весною, а останній — в жовтні. Пані Ярослава каже: люди намагались забрати з собою все найнеобхідніше, аби вижити на далекій та чужій землі, навіть ткацькі станки. Також вони прощалися з рідними. Людей з Ліскуватого розселили до Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського. Всі три села знаходяться близько одне до одного.

“Людям не казали назви сіл, куди їх везуть. Говорили тільки, що переселяють до колгоспу. Можливо, вони здогадувались, що в Донецьку, Одеську або Миколаївську область…По таких малозаселених регіонах, які зазнали найбільше руйнувань під час Другої світової війни. Тобто, їх кидали майже на віднову цих регіонів”, — пояснює Ярослава Пасічко.

Місцеві під час розмови з дослідницею не раз говорили, як їм важко було вести господарство на новому місці. Умови, де вони звикли це робити, кардинально відрізнялися від тих, куди їх привезли. Люди не знали, як вирощувати в степах городину, адже земля Донеччини була вкрита попелом й мало нагадувала родючу.

“Взагалі, люди раніше так не подорожували, як зараз. Уявіть собі: людина жила в одній хаті роками, поколіннями, і її кудись вивозять. Для людей того покоління було подією виїхати на свято в якесь велике місто. Й про ту подію, що вони виїхали за межі рідного села, розповідали, як про подію всього життя. А коли вони були вимушені примусово виселитися, знаючи, що вони вже ніколи сюди не повернуться — для людей старшого покоління це була трагедія всього життя”, — розказує пані Ярослава.

Родини брали те, що допомогло б їм нагадати про своє життя до переселення. За словами нашої співрозмовниці, були випадки, коли господарі зривали зі своїх дахів черепицю, або як її називали на Галичині — ґонт, щоб покрити нею свою нову домівку.

Людей везли товарняками, а дорога в середньому займала 5 діб. Ні про які зручності не йшлося — вікон не було, як і свіжого повітря. Прибувши на місце, люди не завжди мали, де поселитися, адже чоловіки не встигали збудувати оселю за такий короткий термін. Оселями це можна було назвати з натяжкою, бо так швидко встигали збудувати тільки сирі напівземлянки. Тож тогочасна влада розпорядилась, що переселенців мають приймати місцеві жителі Донеччини. Водночас раді їм не були — людям довелось шукати компроміси, вчитись жити разом. Історик Роман Кабачій каже, що вимушені переселенці мали по кілька дітей, були працьовитими й фактично це вони розбудовували тогочасні села.

Як переселення повпливало на Донеччину?

Ярослава Пасічко пояснює, що насамперед відбувся культурний обмін. Молоді хлопці та дівчата одружувались та виходили заміж за місцевих. Історик та дослідник примусових депортацій Роман Кабачій пояснює, що оскільки переселенці з Ліскуватого тоді складали більшу частину населення Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського — вони змогли зберегти свою культуру, але водночас навчились й місцевим традиціям.

“Наприклад, Ольга Бойко Канцір, донька переселенки, вона розповідала мені, що навчилась вирощувати кавуни… Зараз вона виїхала в евакуацію на Франківщину — їй бракує цієї Батьківщини, яку родина набула через виселення 1951 року. Тобто, вони зараз скучають за тим Бахмутським степом. Звісно, що те, як переселенці зберігали свої традиції, не могло не впливати, але воно й перемішалось”, — говорить історик.

Переселення для людей було несподіваним, додає пан Роман. Бо наприкінці 1944-46 років мешканці тих сіл бачили, як відбулося масове виселення людей із Бойківщини — тому після того люди були певні, що їх вже ніхто не переселить. Але 1951 рік все змінив, адже в лютому Польща та тогочасний радянський союз підписали угоду про обмін територіями.

“Фактично, ми віддали ті гори, де вони жили. До української УРСР потрапили теперішній вже перейменований Червоноград, Белз — тобто райони теперішньої півночі Львівської області, це було 480 квадратних кілометрів. І людей, які потрапили під цей обмін територій, просто на просто відселили вглиб”, — каже Роман Кабачій.

Чому люди віддавали речі в музей?

За словами дослідника, 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були розселені в південних та східних областях України. На Донеччині, крім Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського, людей переселили до тодішнього Тельманівського району, який межував з росією. Саме там переселенці зустріли справжніх лемків, яких привезли ще раніше. Історик пояснює, що перевезення галичан на Донеччину відбувалось в кілька хвиль.

“В 51 році ця “Акція 51” дозволяла зібрати більшість майна й вивезти, а тут (ред. йдеться про вимушене переселення людей в 2022 році через російське вторгнення) люди стикнулися з тим, що війна прийшла дуже швидко. Всі три села потрапили в сіру зону — й голі, й босі люди виїхали. Ті, хто передавав нам до музею речі, казали: “Як добре, що у 2018 році ми їх передали, принаймні у вас вони збереглися”, — відповідає Роман Кабачій на питання про особливості переселення в 1951 та сучасне.

Ми попросили назвати Романа Кабачія, який експонат зі Званівки є особливим саме для нього. За словами історика, це вишита весільна сорочка переселенки Розалії Потич — жінка одягала її на своє весілля в 1938 році. Ця сорочка стала родинним оберегом, і нащадки Розалії віддали її на зберігання в музей.

“Ця сорочка була на окремій виставці в музеї, де ми порівнювали обереги під час Другої світової війни й зараз. То, така в мене закралась навіть думка…Бачите, вони передали сорочку, а тепер родина була вимушена тікати з рідного села. Цей оберіг тепер тут”, — підсумовує Роман Кабачій.

Читайте також:

• “Колега говорила: “Доброє утро, новоросія”: як починалась боротьба донеччанки за українську ідентичність
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• “Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня.

Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає в Рівному, сюди вона переїхала до початку повномасштабного вторгнення. Дівчина вступила в Рівненський університет, а Бахмут, місто свого дитинства, героїня запам’ятала поділеним на два періоди — до вступу та після. Річ в тому, що перший навчальний рік Ірини припав на 2014 рік — першу окупацію Бахмута проросійськими бойовиками.

Про життя в Рівному, окупацію Бахмута та його трансформацію в 2014 — розпитали в бахмутянки.

Бахмут — місто мого дитинства

“Бахмут — місто мого дитинства, де я народилася, ще в Артемівському роддомі. Тому навіть в паспорті, коли отримувала його в 16 років, ще було зазначено Артемівськ, не Бахмут”, — пригадує бахмутянка.

Дитинство Ірини проходило на Забахмутці — дівчина навчалась в п’ятій школі і вже потім переїхала на Комаровку. Згодом дівчина вирішила вступати в Острозьку академію, вступ припав на 2014 рік. Їхала до університету дівчина з одного міста, але повернулась в зовсім інше.

“Коли я приїхала (ред. з Рівного до Бахмута), то вже не було ні герба, ні прапора на міській раді, якої немає”, – каже Ірина.

Дівчина описує весну 2014 року, коли почалась війна. Російські бойовики зайшли в Донецьк та Луганськ. В Бахмуті окупанти зайняли будівлю прокуратури. Героїня додає — тоді, щоб потрапити додому, молоді люди старались обирати потяг, бо  їдучи автобусами була більша ймовірність натрапити на блокпости. Особливо бойовики полювали на хлопців, пригадує дівчина. Їхати додому було страшно.

“Пам’ятаю, я приїхала до Бахмута поїздом. На вокзалі стоїть мама, чекає мене. Я виходжу й бачу, наскільки вона перелякана. Навіть в повітрі відчувала, що щось не те. На вулицях було дуже мало людей. Ми пішли додому. Навпроти дитячої поліклініки ми бачили цих людей (ред. проросійських бойовиків) без ніяких шевронів, ніяких опізнавальних знаків, просто такий чорний костюм. А в прокуратурі вони щось вигружали, якісь ящики, і перше, що мені спало на думку — це зброя. Мама казала мені, щоб взагалі не виходила на вулицю”, — каже Ірина про події 2014 року.

Коли приїздила додому — чула вибухи та прильоти

Молодь Донбасу опинилась по двох сторонах, пригадує Ірина. Тоді ще вчорашнім школярам українських шкіл почали видавати російські дипломи. Частина Донеччини та Луганщини перейшла під контроль псевдореспублік.

“Тим, хто опинився в “ДНР”/“ЛНР”, запропонували російські дипломи після закінчення навчання. Моє покоління потрапило в такі історичні часи. Я тоді цінніше ставилася до того, що змогла отримати державний український диплом і залишитися в більш мирному регіоні. Ще довго, коли я приїздила додому, було дуже чутно вибухи, і прильоти”, — говорить бахмутянка.

Вона додає, що в той час перестала впізнавати рідне місто. Було чітке розуміння себе, як українки, дім якої забрали. Полегшення дівчина відчула, коли проросійських бойовиків вигнали з будівлі прокуратури в Бахмуті.

“Пам’ятаю, вже в серпні був День українського прапора, і до нас приїхали журналісти. Це був перший День прапора, який я почала святкувати. Я не розуміла раніше, наскільки важлива державна символіка, до того періоду”, — пригадує бахмутянка.

Бахмут звільнили 6 липня 2014 року. В цей час під окупацією залишались десятки міст та сіл Донеччини. Бахмутянка розповідає, що її друзі також жили в Горлівці, найдужче хвилювались за них. З 2014 року Горлівка знаходиться під контролем рф.

В Бахмуті майоріли українські прапори на вулицях

Після деокупації в 2014 році в Бахмуті багато змінилося, говорить бахмутянка. На вулицях почали майоріти українські прапори, люди одягали вишиванки, відбулось самоусвідомлення. 

“Я приїздила завжди влітку, була вдома до вересня. Помічала, як люди почали одягати не просто такі футболки з вишивкою, а справжні вишиванки. Бахмут зустрічав перших переселенців з окупованих міст. Відбулися такі культурні знайомства, обмін історіями, традиціями. І в нас це було відчутно. Так, на День Соборності, пам’ятаю, ми теж робили акцію. Я навіть брала участь в живому ланцюгу на мості”, — пригадує Ірина Тесленко.

На вулицях з’явилося більше української мови, відкрилась перша книгарня “Еней” з україномовною літературою. Дівчина додає, що стереотипи про російськомовний схід вона розвінчувала вже під час навчання. Ірина писала диктанти на відмінно, спілкувалась українською й пояснювала одногрупникам, що Донеччина – така ж частина України, як й інші області. Розповідала й про рідний Бахмут.

“Звісно, що місто дитинства кожному буде найкраще. Але навіть вже без зайвої суб’єктивності, бо багато бувала за кордоном, я на 100% погоджуюся з нашими мешканцями, що Бахмут — надзвичайно красиве місто, унікальне й дуже доглянуте. Лише наша Бахмутка яка красива. Хоча, кажучи “Бахмутка” — уявляєш собі якусь маленьку річку, а не ту, яка була в нас.

Мені здається, ми, бахмутяни, дуже близькі з харків’янами. Бо ми усе хочемо зробити з любов’ю, і при кожній нагоді хочемо сказати, звідки ми. Хто питає мене й чує, що я з Донбасу, вони навіть не уявляють, що це може бути купа троянд. Бахмут – це справді унікальне місто, нам прищепили любов до того, щоб це місто прикрашати й тримали доглянутим”, – так героїня ділиться спогадами про Бахмут.

Як Рівне підтримує переселенців та переселенок?

На думку бахмутянки, сама назва міста “Рівне” дуже точно визначає його характер та дух. Воно спокійне. Водночас з початком вторгнення Рівне стало хабом та пристанню для українців, які були змушені залишити свої домівки.

“Ми бачили потоки людей, які їхали за кордон по трасі. Був й страх, і паніка — особливо, коли росіяни були на Житомирській трасі. Бо це якраз дорога на Рівне, і, звичайно, люди боялися”, — каже бахмутянка.

Ірина перші тижні вторгнення перечікувала в сільській місцевості, бо залишитись в місті поряд з аеропортами боялась. Вже за 2 тижні вона повернулась назад.

“Пам’ятаю: перше, що мені захотілося — це прибратися в квартирі. Промайнула думка: “Як я хочу, щоб мене не вигнали звідси”. Я думала, як приймати родину в себе, бо ми спостерігали на Донеччині рух. Так я стала таким пунктом приймання для рідних й друзів”, — додає бахмутянка.

В її оточенні всі допомагали одне одному — в цьому, каже Ірина, наша найбільша сила. Героїня каже: на її думку, вона інтегрувалась в нову громаду, і у цьому їй допомогла щирість й повага до своїх традицій.

“Я бачу, як люди поважають те, що я постійно розповідаю за свою Батьківщину, за Донбас, що я поважаю своє коріння. І от в мене отут такий приклад класний. Люди з Авдіївки збираються і варять свою Авдіївську кашу. Вони мало того, що збираються, ще й підтримують один одного, зв’язки, які в них були. Кожен збагачується цим. І таких людей будуть поважати і в своїй країні, і будь-де за кордоном. Це, напевно, головний секрет, як залишатися українцями в будь-якому куточку світу”. 

Читайте також:

• “У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими”. Війна очима підлітка
• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Віктор Сучков зараз живе на Дніпропетровщині, у місті Самар. Чоловік евакуювався з Бахмута весною 2022 року. З собою вивіз трьох котів — пухнасті весь час жили з Віктором. Спершу в гуртожитку, але згодом сусіди написали скаргу на котів, а без них бахмутянин лишатися в гуртожитку відмовився. Тож, вирішив сам будувати собі житло. Ще й незвичайне.

Як переселенцю це вдається, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Це ж мої коти, як я їх залишу”

Віктор Сучков за професією архітектор, до повномасштабної війни він працював за фахом, цікавився незвичайними темами. Зокрема, побудовами енергоефективних споруд. Чоловік каже, що в Бахмуті жив в районі Забахмутка, але коли почалось повномасштабне вторгнення — Віктору з родиною і його котам довелось евакуюватись. 

Спершу мали їхати до Чернівецької області до знайомих, але лише дорога до Дніпра у Віктора зайняла добу. Тому він вирішив зупинитися на Дніпропетровщині, де якийсь час разом з котами жив у гуртожитку в місті Самар. 

Згодом сусіди поскаржились на пухнастих — чоловік пояснює, що вони у нього активні, тож завдавали клопоту співмешканцям. Директор гуртожитку отримав заяву від людей, тож звернувся до Віктора. Чоловік каже, що він міг залишитися там жити, але йому поставили умову — без котів.

“Це ж мої коти, як я їх залишу. Це мої друзі, ми з ними разом з Бахмута все пройшли”, — каже бахмутянин.

На допомогу Віктору прийшов волонтер Олександр, і оскільки з тваринами чоловіку знайти житло не вдалось – Олександр знайшов ділянку для бахмутянина, на якій той планує побудувати омріяне енергоефективне житло. Віктор пояснює, що він планував зробити це ще в Бахмуті, але втілити ідею в реальність вийде на Дніпропетровщині. 

Самар переселенцю подобається, тут він вже встиг висадити город — невелику ділянку під це йому тимчасово виділили місцеві благодійники. Але в планах бахмутянина побудувати оселю, де можна буде поєднати й кімнату для себе та котів й теплицю для городини. 

“Я моделлю обрав мікроклімат тропічних країн. Тому тут виноград буде й тропічні рослини”, — пояснює бахмутянин.

Бахмутянин будує власне житло

Матеріали для своєї споруди чоловік купляє сам, також допомагають волонтери. Віктор запевняє: попри те, що на вулиці холодно — у його оселі вже є спосіб зігрітися, який він зробив самотужки.

“Я зимою поки без опалення. На вулиці було мінус 9, у мене мінус 7 було в цьому будинку. Зараз у мене є декілька таких конструкцій, щоб було тепло взимку. Вона складається з одного простого плаща й термоплаща. Зверху над ліжком у мене є такий, як балдахін з пінофолу (ред. матеріал, який використовують для утеплення). Завдяки цьому температура в мене сягала 28 градусів тепла”, — каже бахмутянин.

Допомагають чоловіку місцеві волонтери благодійного фонду Гордість Нації ЮА. Наприклад, зараз вони забезпечують проведення електроживлення до житла. 

Бахмутянин же у розмові зізнається, що головна мета його дому — аби було місце для всіх, зокрема його котів, які з чоловіком пережили весь цей час. Для пухнастих улюбленців Віктор зізнається, що планує побудувати лабіринти всередині конструкції.

Підтримати Віктора можна донатом на особисту карту за реквізитами: 4149 4991 9524 1052. Всі кошти бахмутянин планує використовувати для будівництва свого житла. 

Читайте також:

• Історія турботи: як перукар із Бахмута підтримує жінок у складні часи
• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• “Я отримував одну відмову за іншою”: історія бахмутянина, який не опустив руки та відкрив власну пасіку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!