З 25 листопада до 10 грудня у світі проводиться Всеукраїнська акція “16 днів проти насильства”. Від проявів насильства страждають не лише жінки, але й діти та чоловіки. Ще донедавна відверто говорити про таку проблему вважали чимось сороміцьким, водночас десятки людей були змушені мовчати, приховувати наслідки насильства — як сексуального та фізичного, так й психологічного та економічного.

Редакція вирішила дізнатися, як сьогодні на Дніпропетровщині допомагають людям, які стикнулись з насильством, та куди можуть звертатися ті, хто стикнувся з насильством вдома.

“Позитивні Жінки”: як допомагають жінкам в Дніпрі

Примітка. Як юридичної одиниці організації “Позитивні жінки Дніпро” немає. “Позитивні жінки Дніпро” працюють як ініціативна група від національної організації. Редакція поспілкувалась з пані Ольгою Півень, координаторкою та регіональною представницею організації “Позитивні жінки”. Національна організація ж була створена як юридична особа в 2013 році, з того часу вона має представництва в кожному регіоні України.

Ольга пояснює, що їх команда насамперед допомагає жінкам, які опинилися в складних життєвих обставинах: надають юридичну допомогу, проводять арт-терапевтичні заняття, воркшопи, організовують екскурсії, тренінги, інформаційні заходи тощо. Крім того, жінкам, за потреби, можуть надати гуманітарну підтримку — йдеться про сертифікати на купівлю продуктів. 

“З початком повномасштабного вторгнення ми трохи розширили — навіть не трохи, а дуже розширили саме категорії жінок, які до нас приходять. Дуже часто почали приходити жінки, які просто звертаються по щось за допомогою, а потім при спілкуванні з ними виясняється, що вони дійсно ті люди, які страждають від гендернозумовленого насильства. Тому що у нас настільки низький рівень обізнаності в суспільстві щодо насильства, що жінка навіть не завжди інтерпретує те, що відбувається в її житті, саме як насильство”, – пояснює Ольга в коментарі.

Попри те, що з початком війни “Позитивні жінки” допомагають не тільки людям, які пережили домашнє насильство, в результаті, ділиться Ольга, дуже рідко виявляється, що жінка не потерпає від якогось з видів насильства.

“Насправді, майже кожна жінка, яка до нас звертається, є в складних відносинах з чоловіком, або на роботі в неї якісь проблеми, де виявляють такі факти насильства. Я можу з упевненістю сказати, що є дуже великий відсоток тих жінок, які насправді страждають від гендерного насильства”, — резюмує спікерка.

Як стежать за безпекою постраждалих?

Вона додає, що жінки, які звертаються за допомогою, можуть отримати за потреби скерування у шелтери, які приймають і внутрішньо переміщених осіб, і жінок, і матерів з дітьми. Термін проживання тут варіюється залежно від потреб людини, але поки її стан не стабілізується — виганяти ніхто не буде. 

“Далі ми, звісно, відстежуємо, щоб з жінкою було все гаразд. Насправді такі ситуації, коли жінці потрібен прихисток, виникають дуже часто. Буває так, коли жінці взагалі немає куди йти, і вона звертається до нас тоді”, — каже пані Ольга.

За безпекою жінок стежать, адже були випадки, коли чоловіки намагалися погрожувати їм. Тому навіть саме приміщення офісу не має публічної адреси. З жінками, які пережили домашнє насильство, працюють й психологи, які моніторять їх стан, аби переконатися, що з підопічною все добре.

“Жінки, які приходять до нас, вони в основному дуже часто і відвідують надалі наш простір. Зокрема, й з дітьми в тому числі. Тобто, ми відстежуємо стан жінки, відчуваємо динаміку, плюс постійна ж робота з соціальною працівницею та психологинею”, — пояснює пані Ольга.

Контакти “Позитивні Жінки”

Ви можете звернутися за допомогою за номером телефону +380 (98) 029 4858 або ж перейти на сторінку в Facebook.

ГО «МАРТІН-клуб»: як допомагають людям, які пережили або стали свідками насильства

Громадська організація “МАРТІН-Клуб” також допомагає людям, що пережили домашнє насильство. Загалом же у ГО є три основні напрямки роботи — це допомога дітям, запобігання гендерно зумовленому насильству, а також гуманітарне реагування. Додатково є мистецький напрямок, тренерський центр та соціальний бізнес.

“Кількість допомоги з початком повномасштабної війни збільшилась. Але жоден з тих напрямків, який ми вели до цього, він не став меншим. Тобто ми, як і завжди, маємо піклуватися про наших дітей, про те, щоб наслідки війни не змінили, їх не покалічили. Маємо максимально приділяти зусиль до того, щоб діти мали дитинство навіть під час війни. І те саме стосується і жінок, які страждають від насильства”, — пояснює Анастасія Плющова, проєктна менеджерка ГО «МАРТІН-клуб».

У організації є гаряча лінія допомоги у випадках насильства. Звернутися сюди може будь-хто — як сама постраждала особа, так і людина, яка стала свідком, в тому числі дитина, чоловік і жінка, гендер немає різниці. 

Як працюють з дітьми

Проте реагування, коли дитина стає свідком або страждає від насильства, відрізняється від випадку, коли це доросла людина. Анастасія пояснює, що коли насильства зазнала доросла людина, вона може самостійно ухвалювати рішення чи повідомляти в поліцію про кривдника, аби він був покараний. Якщо це дитина, то будь-який фахівець, який має підозру або переконаний в тому, що дитина є свідком або постраждала від насильства, повинен заявити про це до служби у справах дітей та повідомити також поліцію. І навіть якщо це підозра, то це вже справа органів звітувати: підтвердити або спростувати.

“Сьогодні досі багато людей живе у стереотипах, що насильство – це дуже особиста справа, вона має залишатися вдома. Нам важливо повідомляти про те, що будь-який випадок насильства (ред. сексуальне, фізичне, економічне та психологічне) людина не має терпіти, і вона має і може отримати допомогу. Постраждалим надаються психологічні консультації, юридична допомога, їх доправляють до безпечного місця. Це може бути кризова кімната або шелтер. У нас така є у Кам’янському, наприклад. Тобто, постраждала може отримати допомогу від будь-якого виду насильства. Головне знати, що допомога є, знати, куди звертатися”, — каже Анастасія Плющова, проєктна менеджерка ГО «МАРТІН-клуб».

Система перенаправлень

Для тих людей, які пережили насильство та не можуть повертатися додому, діє система перенаправлень. Наприклад, якщо виявляють жінку, яка дає згоду і розуміє, що їй потрібне безпечне місце, то на цей випадок реагує наша мобільна бригада. Жінку можуть доставити до шелтера. Нерідко жінки можуть повертатися назад до кривдника, пояснює спікерка.

“Існує така статистика, що жінці треба зробити 7 спроб перед тим, як вона остаточно розірве коло. І дуже важливо, щоб під час цих 7 спроб вона отримувала послугу без засудження, з дотриманням конфіденційності. Тому дуже важливо для жінок застосовувати постраждалоорієнтовний підхід, ми саме за це і боремося. Тобто, неважливо, скільки раз вона повернеться до кривдника — важливо те, що вона знає, що вона може звернутися по допомогу, вона знає, куди звернутися, і вона по неї звертається. І кількість спроб не має обмежуватися”, — наголошує фахівчиня.

Контакти гарячої лінії допомоги у випадках насильства ГО «МАРТІН-клуб» +380 (99) 632 7701, гаряча лінія працює щодня з 09:00 до 21:00. Контакти ГО «МАРТІН-клуб»: +380 50 584 8613.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Як жінки Донеччини народжують під обстрілами
• Фемінізм в Україні: жінки, які змінювали історію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

1 грудня підрозділи Сил спеціальних операцій (ССО) вдарили по трьох військових об’єктах російської армії на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини, знищивши, зокрема, будівлю з особовим складом ворога в Покровську.

Про це повідомили в командуванні ССО.

Знищення військових об’єктів росіян на ТОТ

У ніч на 1 грудня підрозділи Сил спеціальних операцій України провели серію ударів по російським військовим об’єктів у тилу противника на тимчасово окупованих територіях. Зокрема, відомо, що бійці застосували ударні безпілотники, якими було знищено будівлю в Покровську та склад боєприпасів 51 загальновійськової армії рф у Білоярівці, що на Донеччині.

Крім того, ще однією ціллю став склад паливно-мастильних матеріалів 3 мотострілецької дивізії армії РФ, що знаходився в Денежниковому на окупованій Луганщині. Ураження здійснили на відстані понад 60 кілометрів від лінії бойового зіткнення.

Читайте також:

Ситуація в Покровську та Мирнограді: загроза засідок і ускладнена логістика — що відомо

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!