Щороку, 9 березня, люди з усього світу святкують день народження Тараса Григоровича Шевченка — легендарного поета, прозаїка, мислителя, живописця, графіка, громадського діяча та справжнього пророка для всього українського народу. Його життя — це символ боротьби українського за свободу, за власне право на існування. Утім, за цим образом все ще стоїть талановита людина.

Про те, як жив Кобзар та які факти з його життя майже ніхто не знає, дізнавайтесь в матеріалі Бахмут IN.UA.

Біографія Тараса Шевченка

Життя Тараса Шевченка було цікавим з самого початку. Він народився 9 березня 1814 року в селі Моринці, що на Черкащині, в багатодітній родині кріпаків. Дитинство майбутній поет провів у селі Кирилівка, яким володів генерал-лейтенант Василь Енгельгардт. Грамоти Тарас навчився, коли вступив на службу до місцевого дяка — вчителя Павла Рубана. Після завершення навчання, молодого хлопчину забрали в прислугу до поміщика Енгельгардта. Там він спочатку був кухарчуком, а згодом козачком. Пан досить швидко помітив молодого Шевченка, а особливо його жагу до живопису. Він вирішив надати йому шанс на навчання, бажаючи після цього отримати Шевченка в ролі особистого художника.

Таким чином, вже у 1831 році Шевченко зміг потрапити в Петербург, де навчався малювати та почав писати перші твори. Тарас швидко почав отримувати й корисні зв’язки. Так, він познайомився  з художниками Карлом Брюлловим та Василем Жуковським, які помітили неабиякий хист молодого хлопця. Саме вони згодом викупили Шевченка з кріпацтва. 

Вже маючи статус вільної людини, Шевченко продовжив навчатися в Петербурзькій академії мистецтв. Він в цей час багато малював та створив рукопис своєї майбутньої збірки “Кобзар”, яка увійде в історію.

У 1844 році майбутній письменник переїхав до Києва, де влаштувався на роботу в тимчасову комісію з питань розгляду старих актів. Саме в цей час Шевченко познайомився з Костомаровим, що вплинуло на формування його політичних поглядів. Як результат, Шевченко вступив до Кирило-Мефодіївського братства.

За вірші збірки “3 літа” Тарас Шевченко був заарештований. Вирок йому надали досить швидко — заслання. Під арештами та на засланнях митець загалом провів 10 років.

Після звільнення поетові було заборонено їхати до України. Лише 1859 року він зміг нарешті приїхати на Батьківщину, де його знову заарештували. Приблизно у той же час, світ побачила остання збірка Шевченка, яка отримала назву “І виріс я на чужині…”.

10 березня 1861 року Тарас Шевченко помер у Петербурзі. Його поховали на Смоленському кладовищі. Згодом, як і було вказано в його заповіті, прах поета перевезли до України та перепоховали на Чернечій горі, біля Канева, що на Черкащині.

Факт 1. Заповіт батька

Тарас Шевченко з малечку виділявся з-поміж своїх братів та сестер, через що не дуже був придатний для хатнього й сільського господарства. У його усному заповіті були такі слова: “Синові моєму Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно. З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо”. Саме тому Тарас був єдиним з сім’ї, кого віддали до дяківської школи, яка стала початком його шляху.

Факт 2. Поліглот Шевченко

Тарас Шевченко при житті вчив багато мов світу, серед яких була навіть французька. Однак, повністю опанувати зміг лише українську, російську та польську мови. Останню він вивчив у 16 років для того, щоб бути ближчим до польки Дзюні Гусиковської, яку він покохав у Вільно. 

Факт 3. Ціна викупу

Загальновідомий факт — художники Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили Шевченка за 2,5 тисячі рублів. Утім, мало хто знає наскільки це велика сума. Вона була еквівалента 45 кілограмів срібла або нинішнім 40 тисяч доларів. 

Заробити таку суму художники змогли за допомогою продажу портрета Василя Жуковського на аукціоні. За деякими даними, частина грошей для викупу була надана імператорською сім’єю. Ще 400 рублів виділила сама імператриця олександра федорівна і по 300 рублів — спадкоємець престолу олександр II й княгиня олена павлівна.

Факт 4. “Світський біс”

Коли Тараса викупили, йому було 24 роки. Молодий чоловік, який все життя провів у неволі, нарешті відчув ковток свободи. Це призвело до того, що Кобзар став так званим тусовником. Він регулярно відвідував різноманітні богемні зібрання, грав у карти. Іван Сошенко, який також доклав сили для викупу Шевченка, писав, що у молодого чоловіка вселився “світський біс”.

Факт 5. Товариство алкоголіків

Існує міф,  що при житті Шевченко міг бути алкоголіком. Він базується на тому, що видатний українець деякий час належав до товариства “Мочиморди”, до яких входили хлопці, які “мочили морди в алкоголі”. В ньому також брав участь Яков де Бальмен — друг Тараса Шевченка, якому він присвятив поему “Кавказ”.

Факт 6. Гастрономічні вподобання

При житті Тарас Шевченко дуже любив смачну їжу та напої. Так, улюбленою стравою Тараса Шевченка, як згадують його друзі, був борщ із сухими карасями, свіжою капустою і приправами. Своєю чергою, улюбленими напоями були кава по-віденськи та чай з дорогим ромом. 

Факт 7. Різноманітний творчий доробок

За своє життя Шевченко написав 237 віршованих, 11 прозових та 2 драматичних твори.

Крім того, він створив понад 1000 картин, серед яких збереглися 835 художніх творів. Шевченко творив у різних стилях, серед яких були навіть портрети голої натури.

Факт 8. Шевченко та Україна

15 років — лише стільки поет провів на території України за все своє життя, 14 з яких — це дитинство та життя з поміщиком Енгельгардтом. Вже у дорослому віці Кобзар приїжджав в Україну лише погостювати.

Факт 9. Шевченко та жінки

Тарас Шевченко багато разів за своє життя закохувався. Серед симпатичних йому жінок були:

• односелиця Оксана Коваленко; 
• польська швачка Дзюня Гусиковська; 
• натурниця Амалія Колберг;
• княжна Варвара Рєпніна-Волконська; 
• дружина полковника Ганна Закревська; 
• дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова;
• 14-річна актриса Катерина Піунова; 
• служниця Ликера Полусмак. 

До самої смерті Тарас Григорович мріяв знайти кохання і побудувати сім’ю, але ні з ким не склалися тривалі стосунки.

Зазначимо, що існують чутки, що у поета міг бути роман із дружиною Михайла Максимовича Марією. Вони з’явилися через те, що жінка народила сина через 9 місяців після початку їхнього тісного спілкування з Шевченком.

Факт 10. Шевченко-рекордсмен

Тарас Шевченко має декілька рекордів. На його честь встановили 1384 пам’ятників у понад 35 країнах світу, серед яких Бразилія, Китай, США тощо.

Інший рекорд пов’язаний з “Кобзарем”. Український майстер Микола Сядристий створив найменше у світі видання головного збірника Шевченка, яке має розмір близько половини квадратного міліметра. Гортати сторінки такого збірника можна лише за допомогою кінчика загостреного волоска.

500 м² — це площа найбільшого портрета Тараса Шевченка. Він розташований в Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою: проїзд Садовий, 30.

Читайте також:

• Сварився з Петлюрою та став міністром пошт: розповідаємо про бахмутянина Микиту Шаповала
• Заборонена буква “ґ” й перша згадка: 15 цікавих фактів про українську мову, які ви не знали
• Трипільці, Київська Русь та Барбадос: сім цікавих фактів про український тризуб

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сучасний Бахмут асоціюється переважно з трагічними подіями війни та виробництвом ігристих вин. Проте мало хто знає, що наприкінці XIX та на початку XX століття місто було потужним центром пивоваріння. Місцеві заводи виготовляли десятки тисяч відер напою, який варили майстри з європейською освітою із сировини, привезеної з Нюрнберга та Варшави.

Детальніше про це розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія пивоваріння в Бахмуті

Офіційна історія місцевого пивоваріння бере свій початок у другій половині XIX століття. У 1869 році в Бахмуті запрацював перший пивоварний завод, який належав промисловцю Едуарду Адельману. Підприємство виготовляло до 20 тисяч пудів пива на рік, проте остання документальна згадка про нього датується 1890 роком.

У 1889 році в місті з’являється нова потужна фірма — “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. За однією з історичних версій, саме вони у 1890 році викупили завод в Адельмана. Цікаво, що спадкоємцями були чотири купецькі дружини: Реввека, Сура, Мірра та Роза Абрамович.

Під їхнім керівництвом завод стрімко розвивався і перетворився на солідне підприємство, де працювало 20 осіб. Виробництвом керував справжній професіонал — майстер чеського походження (австрійського підданства), який здобув профільну освіту в школі пивоваріння у Празі. На заводі варили чотири сорти пива: “столове”, “чорне”, “мартовское” та “пільзенеське”. Обсяги виробництва вражали — 35-37 тисяч відер на рік. Сировину для напою (ячмінь та хміль) імпортували безпосередньо з Варшави, Любліна та німецького Нюрнберга.

З 1907 року орендарями заводу стали Абрам Мосін та Полак. Підприємство успішно працювало до середини 1914 року. Його діяльність обірвав указ російського імператора Миколи ІІ від 2 вересня 1914 року про заборону виробництва та продажу всіх видів алкоголю у зв’язку з початком Першої світової війни. Більше завод виробництво не відновлював.

Де знаходилася пивоварня Абрамовичів та її підземелля

Довгий час точне місце розташування заводу Абрамовичів викликало дискусії серед краєзнавців. У документах Бахмутського краєзнавчого музею вказана адреса: вул. Різдвяна (Сибірцева), 102. Логічно це вказувало на південну околицю міста, між вулицями Садовою та Гоголя. Проте насправді завод розташовувався на місці сучасного стадіону “Металург”, і на початку ХХ століття його реальною адресою була вул. Різдвяна, 16. Поруч знаходився млин тієї ж родини, який після приходу більшовиків націоналізували під назвою “Червоний борошномел”. У 1949 році на його місці відкрили стадіон “Локомотив”.

Історія заводу несподівано нагадала про себе влітку 2011 року. Під час будівництва нового спортивного комплексу на стадіоні робітники натрапили на дворівневі підземні приміщення глибиною близько шести метрів зі старовинною кладкою червоної цегли та галереями. Будівельники, не повідомивши відділ культури та краєзнавчий музей, вивезли кілька машин із фрагментами історичної цегли, а підвали частково засипали щебенем. Щоб не зупиняти будівництво, місцева влада та керівництво стадіону заблокували доступ історикам, і унікальні підвали були поспіхом засипані назавжди.

Завод Трахтерова: від медоваріння до руїн Другої світової

Паралельно із заводом Абрамовичів у Бахмуті працювало підприємство купця першої гільдії Соломона Трахтерова, відкрите у 1893 (або 1894) році. У 1896 році на його базі заснували Акціонерне Товариство “Общество пиво-медоваренія въ Бахмутѣ” зі статутним капіталом 300 тисяч рублів.

Завод розташовувався “на нижньому базарі” у будинку №46 (залишки будівлі знаходяться на сучасній вул. Незалежності, біля будинку №73). Контора правління знаходилась на вулиці Магістратській. На підприємстві працювало 54 особи, функціонував паровий котел потужністю 16 кінських сил. Асортимент складався з трьох сортів: “Баварське”, “Віденське” та “Пільзінське”. Обсяги виробництва сягали 170 тисяч відер пива на рік. Крім того, тут варили мед, який здебільшого продавали не в магазинах, а в аптеках.

Як і конкуренти, завод Трахтерова зупинив роботу через “сухий закон” 1914 року. Однак після більшовицького перевороту 1917 року його націоналізували. У 1920-х роках підприємство орендувала Донецька Губернська Рада Народного Господарства. Згодом завод перейменували на “Пролетарій”, а пізніше — на “Артемівський пивний завод Доннархарчу”.

Історія цього підприємства закінчилася у листопаді 1941 року під час наступу гітлерівських військ. Завод був зруйнований. Старожили згадували курйозний випадок: коли бої вщухли, місцеві мешканці пішли на руїни збирати густу солодку патоку, яка використовувалася для пивоваріння. Одна з жінок обома ногами так загрузла в цій масі, що її ледве витягли.

Після деокупації міста радянська влада вирішила не відбудовувати пивзавод. Проте залишки виробничих будівель не розібрали. Вони простояли майже 80 років, поступово перетворюючись на сміттєзвалище в центрі міста.

Розвінчання міфу про “будинок Абрамовичів” та загадковий четвертий завод

З історією пивоваріння пов’язаний популярний міський міф. На південній стіні будівлі біля руїн пивзаводу Трахтерова довго виднівся рекламний напис “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. Через це багато місцевих жителів почали називати цю споруду “будинком Абрамовичів”, вважаючи, що вона належала цій родині. Насправді будівлю звели у 1912 році для банку “Товариства Взаємного Кредиту”. Сам же “Торговий Дім” Абрамовичів був не фізичним будинком, а назвою фірми чи підприємства.

Існував у Бахмуті й четвертий пивоварний завод, який належав компаньйонам Прусскому та Єфімову. Перша згадка про нього датується 1911 роком. Про загадкового Прусского інформації не залишилося, а от В. А. Єфімов був відомою людиною — він мав лавку на Торгівельній площі й займався виноторгівлею. Цей завод також став жертвою імператорського указу 1914 року, і до 1917 року значився у довідниках як “бездіяльний”.

Читайте також:

Людей живцем замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!