Сьогодні, 23 листопада, в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів. Радянська влада закатувала мільйони людей голодом. В матеріалі редакція “Бахмут IN.UA” зібрала свідчення родичів та експертів про те, яка ситуація була на Донеччині та безпосередньо в самому Бахмуті. Даємо посилання на видання та онлайн архіви, до яких можна долучити і свої сімейні спогади.

Голодомор в Україні

В 1932-1933 роках радянська влада вчинила акт геноциду українського народу, точні цифри загиблих від голоду невідомі й досі. Офіційні дані кажуть про 4-10,5 мільйонів жертв. Однак, ці цифри недостовірні: кількість загиблих приховували, часто в документах не писали справжню причину смерті.

Марко Залізняк, фотохудожник та краєзнавець з Донеччини, зазнімкував, що відбувалося на Сході України в період з 1920-х до початку 1930-х. років. Праці Залізняка зберігаються в Центральному державному кінофотофоноархіві України. Тут і розкуркулення селян, відбирання хліба та виселення людей до Сибіру.

Його фотороботи взяли за основу при створенні документальних фільмів “Миті нашого життя”, “Симфонія Донбасу”, “Голодомор” та інші.

Під час Голодомору тогочасна влада запрошувала Залізняка працювати фотографом у НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), але він не погодився, бо знав, що насправді означала б така співпраця.

Сьогодні в музеї Голодомору будь-хто може поділитися своєю історією зі світом. Якщо Ваші рідні стали свідками геноциду, розповісти їхні свідчення можна на сайті музею. У випадку, якщо ваш рідний помер від Голодомору, дані про його смерть можна занести у Єдиний реєстр жертв за посиланням.

Своїми історіями люди ділилися, щоб не дати їм загубитися. Ми публікуємо спогад пані Віри Канарейської. Вона народилася у селі Григорівка, у Бахмутському районі. Мати пані Віри була арештована і померла у в’язниці за приховування їжі.

За посиланням ви можете знайти мапу свідчень по всій Україні, де люди розповіли про Голодомор зі слів рідних чи власних дитячих спогадів.

Бахмут — 500 прізвищ жертв

Наша редакція розпитала у завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького, що відомо про знищення людей під час Голодомору в Бахмутському районі.

Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль і праці до цієї кропіткої роботи приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька  документальних видань як от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська, це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору до тому по Донецькій області.

“Статистика звичайно не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні, відомо що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснює Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало, мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя, розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею.

Ігор Корнацький додає, що про голод, який був в 1932-1933 роках на території Луганщини, яка на той час входила до складу Донецької області доповідали навіть у звітах партійні чиновники.

“Звідти доходили навіть у звітах партійних чиновників страшні випадки масового голоду на цих територіях. Є така записка і по артемівському району де засвідчується факти голоду в довколишніх селах”, — каже краєзнавець. 

Ігор Корнацький прокоментував й питання, про голод, який росіяни застосовують до українських полонених, як метод катування.

“Нічого не змінилося у тактиці загарбників, якою вона була  в 20-30 ті роки ХХ століття, така сама вона і зараз. Не обов’язково це спадкоємність якогось радянських методів. Це звичайна тактика геноциду, нехтування людським життям, людською гідністю, те з чим  Україна зустрічалася в усіх загарбницьких спробах росії”, — резюмує пан Корнацький.

Світ і Голодомор. Визнання геноциду

Зазначимо, що й сьогодні в росії Голодомор часто спростовують як явище геноциду. Станом на сьогодні не всі країни визнали Голодомор, який вчинила радянська влада актом геноциду.

Голодомор в Україні 1932—1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу 17 держав до 2022-го року. Станом на зараз, Голодомор офіційно визнали геноцидом українського народу 32 країни світу. Румунія визнала Голодомор злочином проти людства й українського народу, також Білоруська опозиція визнала Голодомор геноцидом українського народу.

Пам’ятка для українців

Якщо ви прагнете більше дізнатися та усвідомити, які наслідки спричинив Голодомор 1932–1933 років, на сайті Українського інституту національної пам’яті підготували перелік видань, які можна легально завантажити.

1. “Репресовані” щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні“. Селянин, учителька, студент, партієць фіксували свої почуття, писали про те, що бачили. Завантажити: https://cutt.ly/EMRSBpt.
2. “Людяність у нелюдяний час“. Книга про доброчинців, які в 1932–1933 роках допомагали вижити тим, хто голодував. Завантажити: https://cutt.ly/eMRS59s.
3. “Скажи про щасливе життя“. Збірка спогадів сільської вчительки Анастасії Лисивець про Голодомор. Завантажити: https://cutt.ly/8MRDEHz.
4. “По той бік себе“. Книга психологині про соціально-психологічні й культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій. Завантажити: https://bit.ly/3Oz7ZSK.

Читайте також:

• “Прадід пішов з дому та оселився на березі ставка, що зараз зветься Північним”, – бахмутянка про виживання родини в Голодомор
• Боротьба донеччан за українську державність

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!