Сімейного лікаря Сергія Старусєва у Бахмуті знали й відвідували багато пацієнтів. Чоловік залишився в місті попри обстріли, й евакуювався у Київ тільки весною цього року. До останньої можливості герой допомагав місцевим, працював у амбулаторії по вулиці Оборони, допоки це було можливим. Загалом у Бахмуті працювало три амбулаторії, втім лікарі не могли додзвонитися один до одного, й тривалий час не знали чи живі їхні колеги.

Як жилося в місті, де бої не вщухали, не було води, газу та електрики Сергій Старусєв розповів редакції «Бахмут.IN.UA» 

З чого все почалося?

Бахмутський вокзал до 2012 року: звідси студенти й місцеві мешканці їздили у справах. Фото: з відкритих джерел 

Сергій Старусєв — корінний бахмутянин, він народився та виріс в Бахмуті, тут пройшло дитинство та юність. В 2004 році хлопець вступає в Донецьке медучилище, потім був інститут, його закінчення припало на початок війни на Донбасі в 2014 році. До слова, у родині він перший лікар, мама й батько юнака мали зовсім інші спеціальності. Мама працювала педагогом в інтернаті, тато водій, а от Сергій змалку малював черепи, вже тоді це викликало здивування у виховательки.

«В садочку малював черепки, психолог звернула на це увагу, сказала батькам, що з вашою дитиною щось не так, бо він малює чорним, й малюнки там з черепками. Я не думав одразу, що стану сімейним лікарем, але знайшов себе в цьому. Поки навчався в інституті підробляв медбратом в реанімаційному відділенні, близько 4 років там пропрацював. Вночі йшов на роботу, а зранку на пари», – пригадує сімейний лікар свої студентські роки.

Серйозних думок про те, щоб залишити медицину у бахмутянина не було, але своє уявлення про медицину чоловік змінив. 

«Це напевно у всіх медиків є, як тільки закінчив інститут є такий порив, що зараз всіх вилікуєш. Коли приходиш на роботу виявляється, що всіх вилікувати неможливо, й все не так, як ти уявляв, десь багато паперової роботи. Всі з цим зіштовхуються, бо інститут й училище – це одна справа, а на практиці виходить зовсім інше», — пояснює співрозмовник.

Читайте також: Від кар’єри в ІТ-компанії до парамедикині: як львівська «Ластівка» допомагає Донеччині

Початок війни в 2022: життя лікарні

Буржуйка в другій амбулаторії. Фото: надане героєм

Коли почалася повномасштабна війна бахмутянин відправив дружину з дитиною та маму він вивіз у безпечне місце:

«У мене така позиція, що діти це бачити не повинні. Навіть, потім, коли до мене на прийом в Бахмут приходили батьки з дітьми, я мотивував їх виїжджати. Остання дитина, яку я консультував в Бахмуті — була в мене у січні 2023 року. Я евакуювався в середині березня 2023 року».

До березня Сергій разом з іншими медиками працював у місцевій амбулаторії. Газу у Бахмуті не було з 23 травня 2022 року, світла з вересня. Щоб лікарня працювала медики самостійно набирали воду, робили запаси води у бочках. Допомагали й гуманітарні організації, які підвозили воду.

«Як тільки війна почалася кожен працював по своїм амбулаторіям, потім люди почали потроху роз’їжджатися, й ближче до осені ми всі ходили в центральну лікарню, але й звідти почали евакуйовуватися. Коли нас залишилося буквально три людини – нас почали розділяти по амбулаторіях, бо вже й добиратися було складно. Я пішов на другу, Олена Молчанова на сьому, й ще одна лікарка працювала у першій», — розповідає Сергій Старусєв.

Читайте також: “Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Коли поруч прилітало – люди бігли в коридор

Замість скла, яке розбилося внаслідок прильоту бахмутяни поставили фанеру. Фото: надане героєм

Перший серйозний приліт, каже лікар, був 9 грудня 2022 року. Тоді прилетіло неподалік від амбулаторії, де працював бахмутянин. Внаслідок удару в приміщенні, де працював Сергій Старусєв вибило вікна, замість скла чоловік вклав шматок фанери, через цей отвір вивели трубу від буржуйки. Зимою – це був єдиний шлях зігрітися. Дрова для печі приносили бахмутяни, люди в біді об’єдналися й активно допомагали один одному, каже лікар.

«Цивільні часто мало осколкові поранення, їх возили до Костянтинівки, там їх перев’язували. Люди періодично приходили до нас по бинти, антисептик та інше. Що було, тим й допомагали, з січня у місті вже не працювали жодні аптеки. В основному серед цивільних були гіпертоніки, люди із цукровим діабетом й застудами», — каже співрозмовник.

За допомогою до сімейного лікаря зверталися й військові. Взимку та весною через відлигу та постійні перебування в холоді й воді, яка була в окопах, військові часто хворіли. Їх Старусєв також лікував: протизапальні, антибіотики та інші медикаменти, які були доступні.

Евакуація з Бахмута та робота в Києві

Уламки скла біля 2 амбулаторії. Фото: надане героєм

Весною 2023 року Сергій Старусєв евакуювався, виїздив самостійно з батьком та 30- кілограмовою собакою, бо залишатися в Бахмуті далі було вже надто небезпечно.

В березні почали активно обстрілювати район де жив чоловік, більшу частину часу йому доводилося проводити у підвалі. Від дому до місця роботи потрібно було йти 10-15 хвилин, але це стало неможливим через обстріли.

Читайте також: Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Домашня улюблениця лікаря собака на кличку “Рич”. Разом з нею та батьком бахмутянин виїздив з міста. Фото: надане героєм

Зараз Сергій Старусєв живе та працює в Києві, продовжує лікувати людей, нова філія де працюють бахмутські лікарі нещодавно відкрилася у столиці за адресою: вулиця Здолбунівська, 3 Б, це Дарницький район. Пацієнтів зараз багато, людям допомагають, консультують, за потреби відправляють ліки чи медзасоби, як от інгалятор поштою, така функція теж є.

Мирне фото з Бахмута. Фото: надане героєм

«Коли я евакуювався, то подзвонив пані Світлані Шабаліній, повідомив, що живий, бо зв’язку у нас між собою не було. Умовно, я не знав, що відбувається у 7 амбулаторії, а вони, що відбувається у мене. Мені запропонували роботу в Києві, й з травня я тут працюю. Думками я ще в Бахмуті, не можу сказати, що я вже повністю звик до нового місця. До нас звертаються не тільки бахмутяни, але й місцеві жителі Києва, й люди з Херсонщини, Вугледару. Коли зустрічаєш своїх пацієнтів з Бахмута — це дуже тішить, радію, що вони виїхали, живі», — каже лікар.

Більшу частину часу Сергій Старусєв проводить на роботі, амбулаторія працює без вихідних з 08:00 до 20:00. Часто пацієнти приходять просто поговорити, тож лікарям доводиться виступати й психологами для них: вислухати, порадити — це потрібно зараз людям, каже пан Сергій.

Якщо у бахмутянина є вільний час — то він надає перевагу книжкам, остання прочитана серія книг «Відьмак» польського письменника Анджея Сапковського. Книги допомагають перенести увагу в інший світ, додає чоловік й пригадує, що в Бахмуті у нього залишилася велика колекція домашньої бібліотеки.

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. До повномасштабної війни вона мешкала в селі Роздолівка, займалась домашнім господарством, а у вільний час в’язала. Після евакуації з рідного дому жінка на деякий час забула про своє хобі, втім згодом отримала натхнення і стала в’язати унікальні вироби.

Своєю історією Анна Шаповалова поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

В’язання було просто хобі

Анна Шаповалова родом із села Роздолівка Бахмутського району. Тут вона народилась, вивчилась і створила власну родину. Сім’я займалась домашнім господарством і городництвом. Час від часу Анна займалась улюбленим хобі — в’язанням. Та з початком повномасштабної війни жінка поставила його на паузу, адже потрібно було вивозити родину з небезпеки.

“До війни час від часу я займалася в’язанням. Це було захоплення просто для душі, також я в’язала речі своїм дітям. Потім, коли почалась повномасштабна війна, ми, звичайно ж, виїхали. Це було в лютому 2022 року. Тоді я закинула цю справу, адже було якось не до цього. Я з дітьми виїхала на захід України, а чоловік лишався в Бахмуті, оскільки був військовим”, — каже Анна Шаповалова.

Зараз пані Анна проживає в Черкасах. Тут вона знову згадала про своє хобі, яким займалась вдома. Натхнення несподівано прийшло перед зимовими святами. Жінка знову взяла гачок до рук, щоб зв’язати ялинкову іграшку.

“Це був 2024 рік, перед Новим роком. Тоді мені захотілось взяти гачок в руки і я подумала: “А чи не зв’язати мені якусь новорічну іграшку на ялинку?”. І чомусь захотілось зв’язати саме різдвяного янгола. В’язала тоді я просто інтуїтивно, спочатку взагалі не мала й поняття, як його робити. Було багато спроб, помилок, розпускань, але все-таки у мене вийшов янгол. Він став моєю першою роботою, так до мене прийшло натхнення створювати таких ангеликів”, — розповідає майстриня.

Окрім янголів в’яжу ранери, капелюшки й пояси

Спочатку майстриня Анна Шаповалова робила янголів в одному кольорі й стилі. Згодом вона почала експериментувати з кольорами й деталями.

“Спочатку це була просто ідея різдвяного ангелика на ялинку, нічого особливого в думках тоді не було. Але коли я побачила готовий виріб, то в мене почала розвиватися фантазія. Мені захотілося його зробити з волоссям, я зачіски пробувала робити. Потім почала ще й з кольорами гратися. Якщо спочатку це були бежеві кольори, колір льон, то потім я почала додавати рожеві, блакитні, жовті відтінки. Хоч я ще в’яжу й інші вироби, особлива цікавість у мене саме до янголят. Це моє мистецтво. Така моя фантазія і моє натхнення зараз”, — розповідає Анна Шаповалова.

Окрім янголів, майстриня в’яже ранери (ред. довгі скатертини-доріжки для прикрашання столу), капелюшки й пояси в етностилі. Ці вироби створені виключно з бавовняної пряжі.

Пані Анна зазначає, що її янголи є авторськими, оскільки процес їх створення вона вигадала сама. Нові ідеї вона вигадує сама.

“Я в’яжу інтуїтивно, у мене немає схем. Хтось колись запитував у мене в соцмережах майстер-клас. Але в мене його немає, бо це все йде з голови. Поки я досягла того вигляду, якого б мені хотілось, я робила багато спроб. Тому це чисто моя фантазія”, — каже Анна Шаповалова.

В’яже майстриня переважно у вільний час. Часто може працювати і вночі. На виготовлення одного маленького янгола йде близько тижня.

“Буває, що в’яжу до пізньої ночі, адже вдень маю домашні справи, на які йде багато часу. В’яжу переважно у вільну хвилинку і це може бути будь-де — в дорозі або поки чекаю дитину із занять. Такого, щоб я сіла і весь день в’язала немає, я працюю по кілька годин на день. Виготовлення маленького янгола може розтягнутися до тижня, бо кілька днів йде лише на те, щоб надати йому форму. Якщо це більший янгол, то може бути понад тиждень. Все залежить від розміру”, — зазначає жінка.

Поки в’язання для пані Анни є цікавим захопленням. Вона продає свої вироби, але планів щодо масштабування власної справи поки не має.

“Для мене створення власної майстерні чи магазину поки нездійсненна мрія. Я творю вдома і наперед нічого не загадую. Влітку виходила продавати свої вироби в місцевий парк. Люди не проходили повз, висловлювали захоплення, були й покупці. Поки що в’язання для мене це і хобі, і можливість відволіктися — це моя втіха. Звісно, якщо когось цікавлять мої роботи, то мені дуже приємно. Я залюбки продаю їх”, — каже Анна Шаповалова.

Ви можете підтримати майстриню з Бахмутського району, замовивши її вироби в Instagram.

Читайте також:

• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі
• “Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії війни”: як українки заснували театр в Бонні
• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!