Військовий Юрій, якого побратими за любов до книг прозвали «Читач», родом зі Львова. Раніше герой мав мирне життя, працював журналістом й писав на спортивну тематику. В 2014 році, коли почався Майдан, чоловік поїхав до столиці, щоб виборювати для України демократичне майбутнє. Юрій каже, що вже тоді почав «вбивати в собі малороса».

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала розмову з добровольцем ЗСУ.

На 3-4 день повномасштабної війни Юрій ухвалив рішення піти добровольцем. Чоловік пригадує в ці дні в місті панував хаос. У військкомати стояли черги із бажаючих захищати Україну, Юрій теж стояв там, бо вирішив, що його допомоги тут не достатньо.

На одне волонтерське місце у Львові було по 100 вільних рук, пригадує доброволець. На початку березня, попри бюрократію чоловік зміг потрапити в структуру ЗСУ. Військову муштру Юрій проходив у Львові три місяці. Зараз чоловік реабілітується після поранення. Раніше він не мав військового досвіду, герой каже, що був пацифістом, сильний вплив на нього мав Майдан.

Далі публікуємо повний текст інтерв’ю, Юрій розповів й про складнощі на фронті, про психологічну допомогу, якої бракує бійцям, дітей на санах посеред перестрілок, й про те, що його тримає в силах кожного дня.

Що було після навчання? Вас одразу відправили на фронт?

Не зовсім так, після я ще певний час виконував більш стабілізаційну роботу у різних прифронтових регіонах, але все, що було до Бахмута можна сказати, було квіточками.

Це була звичайна робота, так зі своїми нюансами, було важко, були недосипи, підвищена небезпека, бо ми були близько до російського кордону, але до Бахмута, можна сказати так, бойового досвіду не було, а повністю підготуватися до того, що там відбувається неможливо…

Так виглядає побут військових. Фото: особистий архів героя

Після мирного життя, як був влаштований ваш військовий побут? Що їли, чи мали час поспати або банально привести себе в порядок?

Все залежить від місця дислокації бійця. Були різні ситуації, в деяких, харчування було налагоджене дуже добре, тричі на день. Перше, друге, все було окей.

Було також й бліндажне життя, де ти сам собі готуєш. Хочеш їсти бери й роби, тобі ніхто не заважає. Мені здається, що зараз із харчуванням в ЗСУ все чудово, якщо солдат хоче їсти — він буде ситий. Єдине, якщо ти на позиціях — то на це просто може не бути часу, але провіантом забезпечення адекватне.

Харчування вам забезпечує держава, чи можливо волонтери?

В основному держава, але коли волонтери щось привозять, то теж дуже приємно.

Є якась їжа, за якою ви сумували на фронті, можливо просили вам щось привезти особливе?

(Посміхається). У мене немає, якщо чесно, особливих критеріїв до їжі, але я не їм цибулю, а в армії її додають у все, крім чаю. Коли мої побратими мріють про якісь стейки чи деруни, я хочу просто будь-який салат без цибулі.

Котики не рідкість на позиціях військових. Фото: особистий архів героя

Чи є в армії психологічна допомога?

Насправді це проблема. Ось ми добровольці, я кажу за свій підрозділ і свою бригаду, нам було трохи легше — ми знали для чого ми сюди прийшли і яка в нас мотивація, за що ми воюємо. З початком бойових дій ця мотивація трохи танула, й хотілося, щоб хтось її підкріпляв, якихось дій. 

Хотілося, щоб хтось з офіцерів хоча б підійшов і сказав: «Хлопці я з Вами». У людей психологічний стан дуже подавлений, є ті, хто з сильнішою психікою й вони це сприймають як роботу, у них є завдання, є ціль і вони зосереджені на ній. Але є й люди, які можуть впадати в ступор й їх треба приводити до тями, тому що це може бути небезпечно для підрозділу. 

На це питання ви можете не відповідати, якщо вам не комфортно. У вас були випадки, коли доводилося втрачати побратимів, чи мали ви до кого звернутися тоді?

Випадки такі були звісно, але до когось звернутися я не мав можливості. Є якісь номінальні люди, які називаються військовими психологами. До нас приїжджали вони, але ми очікували, що з нами будуть розмовляти з кожним окремо, бо в кожного різні тривоги, різні втрати, психологічні проблеми. 

Але це було групове заняття, нам дали загальні поради. Гірше не зробили, але цього не достатньо взагалі. Мінімальна підтримка вона повинна відчуватися, бо люди інколи себе вважають просто гарматним м’ясом, або що їхніми життями нехтують. Це не всюди, але таке трапляється. 

Читайте також: «Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут»: військовий про службу в ТРО та фронтові будні

Військові знайшли час, щоб поїсти в польових умовах. Фото: особистий архів героя

Це погано, бо з такими людьми важко працювати, ти не впевнений, що він тебе прикриє з флангу, або що така людина тобі надасть допомогу, якщо ти затрьохсотишся…Набагато краще працювати з людьми, які мають мотивацію, можливо навіть поводять себе трохи зухвало. Потрібно балансувати між страхом й самовпевненістю, якщо дуже боятися, то скоріш за все ти загинеш. Треба відчути цей баланс між страхом й самовпевненістю.

Ви можете сказати, що вже відчули цей баланс?

Не сказав би…В мене теж були випадки, коли я впадав у ступор, я такі моменти називав «поплив». Але дуже допомагали заряджені побратими, вмотивовані. Ти тоді проганяєш ці думки, розумієш, що не можеш підставити цих людей й Ви разом працюєте.

Бахмут, чи пам’ятаєте ваші перші враження, коли Ви побачили це місто?

Я бачив до цього Тростянець, Ізюм, але Бахмут справив таке моторошне враження. Люди собі уявляють повні руїни, але це не зовсім так. Ці багатоповерхівки в центрі вони стоять, так вони спалені, там немає вікон, але вони стоять. Це не є умовна Мар’їнка, де від будівель нічого не залишилося. Якщо дивитися на приватний сектор, — то там ситуація гірша.

А людей ви там пам’ятаєте, чи спілкувалися з місцевими?

Бахмут, на вулицях практично немає людей. Фото: Роман Потапенко

Безпосередньо я з ними не спілкувався, але хлопці, які там були розповідали, що в більшості там залишилися люди, яким нічого втрачати. Вони залишаються з відчаю), є й ті, які чекають на «руській мір», або ті, «которим всьо равно, кто будет, Зеленскій ілі Путін, лішь би нє стрєлялі».

Був такий показовий випадок, коли після важких днів на позиціях, нас вивезли з Бахмута, ми їхали машиною дуже швидко. Це був день, ще світло, сніг на вулиці лежав. Ми їдем, щоб не потрапити під обстріл, а на дорозі двоє підлітків стоять. Років 10 може 12, на санках катаються. Ми посигналили їм, щоб вони тікали, а вони помахали нам у відповідь…

Зі свого досвіду в Бахмуті можете розповісти про російську армію. В інформаційному полі часто її зображують, як так званих безпомічних “чмонь”, але від військових зовсім інші тези йдуть.

У нас по телемарафону й справді часто російську армію показують недолугою. Насправді це не так. Можливо, й є якісь такі поодинокі випадки, коли на тебе  бездумно лізе орк. От зараз в мене є час, навіть, щоб подивитися телевізор. Складається таке враження, що ми просто сидимо в окопі, а на нас біжать в повний зріст без екіпірування, без зброї — й ми просто їх вбиваємо. Не треба недооцінювати ворога. В більшості – ці  “організми” (ред. росіяни), підготовлені вбивати й інколи навіть добре навчені.

Інколи ти працюєш по них не для того, щоб вибити їх з посадки чи просто знищити ворога, який прийшов до твоєї країни. В тебе працює інстинкт самозбереження. Ти вбиваєш, щоб вижити самому.

Що вам допомагає триматися, можливо є якась приємна рутина, звичай?

У вільний час доброволець любить читати. Фото: особистий архів героя

Книги, я люблю читати. Це дозволяє мені трохи втікати від реальності, у мене коробка з книжками, яка зі мною їздить всюди. Мені здається за цю війну, я прочитав більше книг ніж за останні 5 років. 

Зараз мене цікавить історична література, але я люблю й художню. Останнє, що я читав «Ловець повітряних зміїв» афгано-американського автора Халеда Госсейні. Навіть там описується наскільки росіяни кончені.

Юрій в кінці розмови наголошує, українцям треба не забувати, що триває війна. Не думати, що ми виграємо її чужими руками. Варіант, коли воювати доведеться всім цілком реальний, бо у ворога дуже великий ресурс в людях.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: Я ніколи не відчував себе військовим, це був поклик серця: боєць ТрО “Грузин” про службу, майбутній наступ й закон 8271

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анна Баранова родом з Донецька. Вона на особистому досвіді знає, що таке евакуація, бо з 2014 року була вимушена покинути рідне місто. Довгий час Анна жила в Києві, працювала в IT-сфері. Рік тому вона ухвалила рішення про переїзд до Дніпра, щоб долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”. Зараз Анна евакуаційниця і допомагає людям виїжджати з небезпечних територій Дніпропетровщини.

Про своє рішення стати евакуаційницею і роботу на прифронтових територіях Анна Баранова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Чому вирішила стати евакуаційницею

Анна Баранова народилася в Донецьку, там вона жила до 2014 року. Після початку російської агресії вона з родиною переїхали до Вінниці. Потім Анна перебралася до Києва, де довгий час працювала в ІТ-сфері.

Рік тому дівчина переїхала до Дніпра. На це її спонукало рішення долучитися до команди благодійного фонду “Схід SOS”.

“Після початку повномасштабного вторгнення я дуже сильно хотіла якимось чином бути дотичною до того, що відбувається на моїй малій Батьківщині. Дуже сильно тягнуло мене на схід, але при цьому важко було наважитися, багато було сумнівів. А потім в якийсь момент я зрозуміла, що вже все, більше не можу терпіти. Я часто їздила в якісь волонтерські поїздки на схід, але вони були нетривалими. І під час таких поїздок я зрозуміла, що це мені дає дуже багато сил і натхнення попри те, що це фізично важко, може бути страшно і ризиковано. Я зрозуміла, що поки живу в Києві, то просто зраджую собі”, — розповідає Анна Баранова.

Спочатку дівчина долучилася до відділу моніторингу і оцінки БФ “Схід SOS”. Її робота полягала в дослідженні і моніторингу певних процесів. Наприклад, оцінка ситуації в місцях тимчасового поселення для ВПО: чи нормальні там умови, чи є якісь проблеми. Також у її обов’язки входили бесіди з людьми, які відмовлялися від евакуації. Часто Анна їздила у прифронтові громади, де оголошували евакуацію, і спілкувалася з представниками місцевої влади, щоб оцінити ситуацію чи виявити проблеми. Та згодом вона зрозуміла, що хоче бути дотичною саме до процесу евакуації та працювати в евакуаційному екіпажі.

Як відбувалися перші евакуації

Останні 4 місяці Анна Баранова разом із колегою Владиславом Поянським займається порятунком з прифронтових територій Синельниківського і Нікопольського районів Дніпропетровщини.

Перша евакуація на досвіді Анни сталася ще коли вона була на минулій посаді. Вивезти двох людей екіпажем наважилася через непередбачувані обставини — через влучання КАБа люди залишились на вулиці.

“Через те, що я багато спілкувалася з місцевим самоврядуванням, до мене часто зверталися старости або голови громад, якщо треба була евакуація. Так вийшло, що я тоді працювала в Синельниківському районі, і до мене звернувся староста округу з Покровської громади. Він розповів, що людям у будинок влучив КАБ. Пара, чий будинок зруйнувало, була вимушена перейти річку Вовчу вбрід, бо мости тоді вже були зруйновані. Людям було просто нікуди дітися, бо в громаді їх не могли ніде взяти. Всі місця, де можна було їх прихистити, були під прицілом. Загалом тоді була дуже загострена безпекова ситуація, і виходить, що люди опинилися на вулиці. Розуміючи, що ситуація критична, я подзвонила керівниці, запитала, чи можна зараз поїхати і забрати їх. Так і сталася моя перша евакуація”, — згадує Анна Баранова.

Подружню пару Анна забрала і відвезла до транзитного центру, де далі людям шукали житло для поселення.

Які виклики зараз є в евакуації

За словами евакуаційниці, зараз на Дніпропетровщині спостерігається загострення безпекової ситуації. Збільшується кількість обстрілів і дальність ураження противником. Через це колись тилові населені пункти знищуються за лічені дні.

“Наприклад, є селище Васильківка, воно було доволі великим. І весь час скільки я працювала, то мало не щодня там бувала. Воно було ніби перевалочний пункт між прифронтом і тилом Дніпропетровщини. Там було багато людей, вирувало життя, працювали кафе і магазини. Люди з Межової, з Донецької області переселялися у Васильківку, тому що там було безпечно і класна інфраструктура. Але буквально за два тижні її стерли з лиця землі. Ми заїжджали туди на днях, і аж моторошно стало від того, наскільки сильно її розбили і наскільки швидко це відбулося”, — розповідає Анна Баранова.

Евакуаційниця каже, що зараз найбільше заявок отримують від людей старшого віку, маломобільних осіб та родин з дітьми. Переважна більшість заявок — з Донеччини. 

“Більш молоді люди можуть собі знайти нову роботу і в них інші фінансові можливості, тому багато молодих людей виїжджають самостійно. Якщо ж говорити про старших людей, то їм дійсно потрібна допомога, тому часто або вони самі звертаються, або їхні діти, які не можуть за ними приїхати. І також родини з дітьми, бо зараз була хвиля оголошення примусової евакуації з багатьох населених пунктів Донеччини і Дніпропетровщини, тому вони зараз теж активно виїжджають. Якщо говорити за регіонами, то зараз найбільша кількість заявок з Донецької області — Краматорськ, Слов’янськ, продовжують люди виїжджати з Дружківки, іноді ще навіть трапляються заявки з Костянтинівки, бо там все ще є люди. Якщо говорити про Дніпропетровщину, то в Синельниківському районі це Дубовиківська, Шахтарська і Васильківська громади, також все ще є люди, які хочуть виїхати з Межівської, Словʼянської, Маломихайлівської громад. Також багато заявок з Нікопольського району”, — повідомила Анна Баранова.

Паралельно з вивозом людей з Дніпропетровщини Анна проводить роботу з маломобільними і самотніми людьми старшого віку на Донеччині. Разом з колегою вони проводять їм бесіди щодо необхідності виїжджати.

“Є проблема, що люди не хочуть виїжджати, бо вони не розуміють, куди їм їхати. Дуже багато самотніх людей опинилися в ситуації, що їх ніхто не чекає і немає нікого, хто може їм допомогти. Тут вже підключаємося ми. Ми хочемо, щоб ці люди виїхали і зрозуміли, що їх не кинуть”, — зауважила Анна Баранова.

Щоб вмовити людей покинути небезпеку, евакуаційники детально розповідають про сам процес евакуації та подальшого розміщення. Саме відчуття того, що тебе не кинуть напризволяще, дає позитивний ефект і люди зголошуються виїжджати.

“З мого досвіду, частіше за все, коли тільки заходиш до людини, вона каже, що нікуди не поїде і буде вмирати дома. Це дуже сумно чути, але можна зрозуміти, чому люди так говорять — тому що їм немає куди їхати, немає людей, які про них подбають, і вони не можуть самостійно заробити собі на життя. Все, що в них є, — це пенсія. Але у процесі розмови ми чітко роз’яснюємо, як буде відбуватися евакуація, з чого вона складається, як буде відбуватися подальше розселення, якщо людині немає куди їхати. Також ми пояснюємо, що людина в процесі евакуації ніколи не буде сама, бо завжди це будуть члени екіпажу, фахівці на транзитах, супровід при переміщенні”, — розповідає Анна.

Нерідко в роботі евакуаційників трапляються випадки відмови від евакуації. Тоді фахівці проводять бесіди з людиною або показують відео від родичів, які можуть їх прихистити.

“Часто це буває через те, що людина у стресі оформила заявку, бо, наприклад, щось прилетіло поруч, а потім перший шок проходить, і в неї з’являються сумніви. Взагалі на евакуацію наважитись дуже важко, тому що людина кидає абсолютно все. Не тільки свій дім, господарство, а й заробіток і все своє життя, їде в невідомість. Тому часто ці сумніви, все таки, перемагають і людина хоче залишитись. Часто ще буває, що оформлюють заявку діти або члени родини, а сама людина не хоче виїжджати. І зараз є така проблема на профронті, що немає зв’язку. В такому випадку ми просимо цих членів родини записати відео, де вони будуть казати своїй, наприклад, мамі, що “ми тебе чекаємо, ми підготували місце, де ти будеш жити, ми хочемо, щоб ти виїхала, тому до тебе приїхали евакуаційники”. Це трохи допомагає, тому що людина може побачити, почути голос рідної людини і поїхати. Звісно, що завжди і ми розмовляємо з людиною, намагаємося вмовити. Головне – заспокоїти людину і дати зрозуміти, що вона комусь потрібна”, — зазначає Анна Баранова.

Найголовнішим викликом в евакуації на сьогодні пані Анна вважає брак житла. Через це люди вимушені залишатися вдома або чекати на житло в “черзі життя”.

“Місць дуже мало, і громадський сектор намагається створювати якісь місця для розселення, але все одно у нього є обмежені ресурси. Тому найбільша частка по розселенню, все-таки, лежить на державі, а державних місць дуже-дуже мало. Іноді у нас взагалі є таке поняття як “черга життя”, особливо це стосується маломобільних людей, тому що місця для розселення для них дуже обмежені. І не завжди можна проконтролювати їхню якість, хоча наш фонд допомагає з ремонтами і намагається будувати власні МТП. Часто ми накопичуємо цю чергу життя через те, що люди застрягають між тим, що ми їх забрали з небезпеки, і тим, щоб ми їх могли поселити. А іноді ми навіть не можемо забрати людей. Часто така ситуація стається з людьми з психічними порушеннями, тому що ми не можемо їх на загальних умовах розселити. Тому людина або вимушена залишатися в небезпеці, допоки знайдеться для неї місце, або ми її забираємо, але дивовижним чином вдається її кудись прилаштувати, поки не знайдемо для неї постійне місце”, — зазначила Анна Баранова.

Які історії евакуації запам’яталися найбільше

Анна Баранова зізнається, що найболючіше переживає евакуації дітей та самотніх людей старшого віку, які є найвразливішими. Днями вона проводила евакуацію багатодітної родини, яка справила особливе враження.

“Ми вивозили багатодітну родину з п’ятьма дітьми. Лише одна дівчинка була шкільного віку, а інші — дошкільнята. Ми вивозили їх із селища, де тільки оголосили евакуацію для дітей. Я спостерігала, як діти дивляться у вікно на повністю розбиті будинки і кажуть: “Ого, дивись, мамо, як дім розбило”. І коли ти це чуєш з дитячих вуст, воно якось особливо боляче звучить. Взагалі не хочеться, щоб діти це бачили, це все переживали, і хочеться їх від цього зберегти, але ти нічого не можеш з цим зробити”, — каже Анна Баранова.

Важко дається і евакуація самотніх людей старшого, які вимушені залишити все своє життя і виїхати в нікуди.

“Дуже часто є ситуації, коли приходиш, наприклад, до жінки, яка втратила чоловіка або дитину і залишається одна. Все, що в неї було, — це її дім, і навіть цей дім вона вимушена покинути. І це завжди дуже боляче, прям хочеться обійняти всіх цих людей серцем”, — каже Анна Баранова.

Сили для подальшої роботи евакуаційниця черпає в допомозі людям. Каже, що хоч і проживає разом з людьми їхній болючий досвід, тішиться тим, що вдається рятувати людей від небезпеки.

“Мені хочеться підставити своє плече людині, яка опинилася в більш складній ситуації. Напевно, мене це тримає завжди — те, що я хочу бути опорою іншим. Іноді ми жартуємо з колегами, що ми як вісники апокаліпсису для людей, але, з іншого боку, ми ж допомагаємо їм. Коли розуміємо, що людина вже в безпеці, то це втішає. І ще для мене важливо те, що я знаходжусь якомога близько до мого рідного дому, де я не можу жити”, — зауважила Анна Баранова.

Як звернутися за допомогою від “Схід SOS”

З початку повномасштабного вторгнення благодійний фонд “Схід SOS” допоміг евакуювати з небезпеки понад 97 тисяч людей, серед яких понад 16 тисяч — це представники маломобільних груп. Сьогодні БФ “Схід SOS” рятує людей з підконтрольних Україні територій, а саме з Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей.

Записатися на евакуацію можна з понеділка по суботу з 08:00 до 18:00 за телефоном: 0800 332 614. Також фахівці консультують у месенджерах: +380 (99) 710 4872 (Viber), +380 (96) 108 6048 (Telegram).

Читайте також:

• Як наважитися на повторну евакуацію: пояснює психологиня Олена Рижа
• Кількість охочих евакуюватися з Донеччини росте: деталі від “Проліски”
• Де найважча ситуація з евакуацією на Донеччині: перелік міст, куди вже неможливо дістатися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Польщі вже два роки працює бренд корсетів і суконь RII&LII. Його заснувала 25-річна Єлизавета Кантор, яка переїхала до Польщі з Бахмута. Дівчина має фахову освіту візажистки, а після переїзду за кордон заснувала бізнес. Справа, яка починалась як пошиття корсетів для себе та подружок, переросла у власний бренд. Як каже Єлизавета, мета її виробів — підкреслювати красу та дарувати жінкам впевненість у собі.

Про заснування бренду і ведення бізнесу в Польщі Єлизавета Кантор розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут вважає рідним, хоча родом не звідти

Єлизавета Кантор народилася і до 2014 року жила в Горлівці. Коли дівчинка навчалась у 6 класі, родина переїхала до Бахмута. Саме його Єлизавета вважає рідним містом, бо тут вона подорослішала, провела юність та зустріла друзів, з якими підтримує зв’язок і сьогодні.

“Я всім завжди кажу, що я з Бахмута, бо переїхала в більш дорослішому, усвідомленому віці, зустріла там своїх друзів, мала своє оточення. А з Горлівкою пов’язані лише дитячі спогади. Напевно, я найбільше цінувала Бахмут, бо зустріла там близьких людей, з якими й досі підтримую зв’язок. І в принципі, мені дуже подобалося це місто. Напевно, якби я потім обирала де жити в Україні, якби все було так, як раніше, я, напевно, залишилася б жити в Бахмуті. Мені там було комфортно, і в місті було все потрібне для життя”, — каже Єлизавета Кантор.

Повномасштабне вторгнення родина Єлизавети зустріла в Бахмуті. Там вони пробули до березня, після чого вирішили виїжджати. Як згадує дівчина, складніше було вмовити на переїзд батьків, які не хотіли лишати дім.

“Мабуть через те, що я бачила, яка ситуація була в Горлівці, я розуміла, що все не зупиниться швидко. Зараз я шкодую, що ми виїжджали швидко і взяли лише одну валізу на трьох. Щоразу згадую скільки важливих речей, фотографії там залишилися. Це говорить про те, що ми виїжджали в паніці, і найважливіші речі, які ми тут не купимо, чомусь не взяли. Це єдине про що я шкодую під час переїзду. Бо все цінне, спогади про минуле життя залишилися десь там. Якщо залишилися, звісно”, — каже бахмутянка.

Після виїзду з Бахмута Єлизавета Кантор разом з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати за кордон. Обрали Польщу, бо незадовго до повномасштабної війни Єлизавета бувала в цій країні.

“Раніше моя мама ніколи не була за кордоном. Тому обрали Польщу, бо це найпростіша країна для нас у плані мови, роботи та легалізації тут. Я б, мабуть, хотіла кудись далі поїхати, але подумала, що для мами та сестри буде простіше тут освоїтися. Так і вийшло, мені теж подобається тут”, — розповідає Єлизавета Кантор.

За словами дівчини, вона змогла адаптуватися до життя в новій країні. Єдиний мінус, який вона може виокремити — це відсутність друзів, туга за рідними і домом.

“Складно, що тут немає спілкування, я б назвала “свого”. Тут дуже важко знайти друзів хоча б з України, не кажучи вже з Польщі. Коли виїжджають молодші, вони йдуть до шкіл, університетів і знаходять там собі приятелів. А коли ти вже дорослий, і тим більше я вже два роки сиджу і працюю вдома, моє спілкування з поляками, наприклад, лише в інтернеті. А особисто я знайомлюся з людьми, коли, наприклад, на фотосесії ходжу, але це не друзі. Мені тут не вистачає саме легких знайомств і спілкування. А ще не вистачає сім’ї, рідних. Бо тут зі мною лише мама та сестра”, — каже бахмутянка.

Про створення власного бренду

Єлизавета Кантор ще з юних років цікавилася сферою моди. Своє професійне життя вона хотіла пов’язати з одягом, моделінгом. Тому після закінчення школи вона вступила на спеціальність “Стиліст-визажіст” в одному з київських університетів. Навчання завершувала вже після переїзду до Польщі.

У 2024 році Єлизавета Кантор заснувала в Польщі власний бренд корсетів і суконь RII&LII. Вона шиє одяг на замовлення, в тому числі за індивідуальними макетами.

За словами Єлизавети, починала вона з пошиву речей для себе та подруг. Шити корсети на продаж тоді їй запропонував майбутній чоловік. Не вірячи в успіх свого задуму, дівчина все ж стала пробувати себе у продажах.

“Мені завжди подобалося шити. Просто я цього боялася, і не було на це часу. А потім якось я дивилася корсети, мені сподобалося і я подумала: “А може спробувати пошити на себе?”. У мене була стара машинка від друзів, така щоб просто підшити штани чи щось у такому плані. І я вирішила спробувати. Пошила собі корсет, вийшло непогано і думаю: “Це не так складно”. Потім ще один пошила і, мабуть, півроку просто шила собі щось, подружкам. І в один із днів хлопець каже: “Спробуй може для когось шити, продавати”. Я дуже боялася. Напевно, якби не його підтримка, то я цим не зайнялася б. Потім я пішла з основної роботи і з того моменту стала працювати на себе. Згодом відкрила фірму”, — розповідає Єлизавета Кантор.

Перші пробні вироби дівчина продавала на Vinted. Це платформа, яка схожа на український OLX. Там продають, купують і міняють новий або вживаний одяг та аксесуари. Там Єлизавета продала свої перші вироби і отримала перші відгуки. Згодом ці відгуки стали основою для просування своїх виробів у соцмережах. Розвивати свій бізнес бахмутянка вирішила через Instagram, попри упередження, що поляки більше користуються Facebook.

На початку свого шляху кравчиня мала побоювання, що її вироби не купуватимуть. Впевненість у своїй справі їй принесли перші відгуки від клієнток і фотографів.

“Спочатку я дуже дешево брала за свою роботу. Була не впевнена у собі взагалі. А потім поступово пішли замовлення: один корсет замовили, потім повернулися, потім ще нові замовлення. І так впевненість почала з’являтися. Потім моя подружка-фотографка зробила мені фотосесію для розвитку в соцмережах. Потім я говорила зі ще одним фотографом, він поляк. І він був першим після мого хлопця, який сказав: “Ось ти шиєш, шиєш, а почни продавати”. Я кажу: “Та кому це треба?”, а він: “Як це кому? У мене багато знайомих, які цінують і купують такі вироби”. І справді, як виявилось, у Польщі дуже популярний апсайклінг, коли дають друге життя речам, одяг і прикраси ручної роботи. Мені здається, тут це навіть більше цінується, ніж у нас. Я ніколи не мала від поляків питання, чому така ціна або нарікання, що мої корсети дорогі. Навпаки, дехто навіть вважає, що це дешево”, — каже власниця бренду.

Чи важко вести бізнес у Польщі

Назва бренду RII&LII символічна. RII — це її кіт, який постійно поруч коли вона шиє, та LII — скорочене ім’я, яким дівчину називала близька подруга з України.

Бренд офіційно зареєстрований у Польщі, підприємиця має фірму. Майже всі процеси вона веде сама: веде сторінку бренду, приймає і відшиває замовлення, спілкується з клієнтами, запускає рекламу, відшиває речі на зйомки. Щоб контролювати фінансові процеси, власниця бренду має бухгалтера.

На початку роботи, як згадує Єлизавета, було важко знайти сировину. Ідеальні для своїх виробів тканини вона шукала шляхом багатьох проб.

“Оскільки я вчилася шити корсети на українських курсах, викладачка радила де все купувати в Україні. А я у Польщі, і мені невигідно замовляти з України, бо я двічі платитиму податок, якщо подаватиму це як витрату на фірму. Тому довелося шукати тут. Це було дуже довго і складно, бо немає нікого поряд, хто б підказав. У мене стільки тканин було куплено і викинуто, стільки витрачено грошей… Це тепер я знаю, що коли входиш у швейну справу, головне – не починати скуповувати все. А тоді я думала, що потрібно купувати багато тканини і багато кольорів, щоб завжди, коли клієнт напише, воно було. Чомусь був страх сказати, що в мене немає якогось кольору чи тканини. Думала, що так втрачу клієнта. Але згодом це все пройшло. Я зрозуміла, що клієнт може обрати й іншу тканину, якщо справді захоче корсет, або повернеться пізніше”, — каже Єлизавета.

Своє робоче місце кравчиня облаштувала вдома. Працює вона лише з індивідуальними замовленнями, шиє корсети за параметрами замовниць. Комунікація з клієнтками переважно проходить онлайн, Єлизавета консультує їх та допомагає правильно зняти мірки. Буває, що дівчата приїжджають і особисто. Переважно це наречені.

“Я не позиціоную себе як унікальний бренд. Він цінний, бо все це створює одна людина. Це не якась корпорація, велике виробництво, це не шиється десь у Китаї. Все це індивідуально. Тобто ти, як клієнт, можеш бути впевнений, що одна людина приділить тобі увагу і займеться твоїм замовленням”, — зазначає власниця бренду.

Мета — розкривати жіночу красу

Слоган бренду RII&LII — Feminine art (у перекладі з англійської — мистецтво жіночності). Його Єлизавета Кантор обрала невипадково. Вона хоче, щоб усі дівчата відчували себе красивими, а корсети і сукні якнайкраще можуть підкреслити жіночу красу. За цим стоїть і особиста історія кравчині.

“У повсякденному життя я виглядаю як пацанка — люблю оверсайз, щось велике і об’ємне. Раніше я не любила свою статуру, була невпевненою в собі, а потім, через фотографію, у мене прокинулась любов до себе, як до дівчини. Після перших фотосесій я побачила, як люди бачать мене зі сторони і подумала, що “а й справді, я красива”. Потім пошила собі перший корсет. Одягнувши його, там одразу така гарна зона декольте, така витончена фігура. Я і сама відчула себе красивою, і компліменти від коханого хлопця отримала. Потім, коли я почала продавати корсети на Vinted, то дівчата писали, що одягли мій корсет і почуваються впевненіше. Весь цей час, що я їх створюю, дівчата пишуть, що мої корсети допомагають відчувати себе привабливішими. Тому мені подобається їх шити. Я хочу, щоб дівчата не соромилися своєї краси і проявляли її”, — каже Єлизавета Кантор.

Своїми улюбленими замовленнями бахмутянка вважає ті, які робили чоловіки для своїх жінок. Єлизавета каже, що їй було приємно взяти участь у здійсненні мрій дівчат.

“Таких історій було лише дві, але я б хотіла, щоб це було частіше. У мене робили замовлення хлопці для своїх дівчат, і для мене це було супер відповідально та приємно. Я писала листівки від руки для дівчат, допомагала зробити справді класний сюрприз. І було дуже приємно, що потім відгуки хороші приходили, і ці клієнтки поверталися до мене, бо, напевно, зіграла ось ця емоція. Знаю, що останнім часом багато дівчат мріють про такий сюрприз: отримати від хлопця чи чоловіка коробку з підписом “Хочу тебе бачити в цьому на побаченні”. І якраз ці замовлення були з цієї серії. Мені було вдвічі приємно, що я можу здійснити чиюсь маленьку мрію і дотична до такого моменту”, — згадує Єлизавета Кантор.

Трепетно кравчиня ставиться і до весільних замовлень. Їх вона теж супроводжує листівками. Каже, що є дівчата, які замовляють корсети не вперше, і найбільша радість — коли дівчина після кількох замовлень замовляє образ на весілля.

Вартість корсетів бренду Rii&Lii залежить від складності роботи. Найдешевші корсети коштують від 480 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — 5700 гривень). Вироби високої складності, наприклад з мереживом ручної роботи, можуть сягати 1100 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — близько 13 000 гривень). Переважна більшість замовлень надходить з Польщі, але можна зробити замовлення з інших країн Європи чи України. За словами крачині, в Україну рідко замовляють корсети, бо український ринок має багато таких пропозицій.

Читайте також:

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!