У липні 2025 року Управління культури Бахмутської міськради ініціювало включення алебастрового ремесла з Бахмута до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Донецької області. Інтер’єрні прикраси, виконані в техніці алебастрового лиття, є впізнаваними елементами бахмутських будівель.

Чи внесли алебастрове ремесло з Бахмута до списку нематеріальної культурної спадщини Донеччини, розповіли в Управлінні культури та туризму Донецької ОДА у відповідь на запит редакції.

Алебастрове ремесло з Бахмута може стати елементом нематеріальної культурної спадщини Донеччини

У липні 2025 року Управління культури Бахмутської міськради ініціювало включення алебастрового ремесла з Бахмута до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Донецької області. У серпні планувалось проведення обласної наради, де розглядали рішення про включення алебастрового лиття до нематеріальної спадщини регіону.

Редакція звернулась із запитом до Управління культури та туризму Донецької ОДА. Ми запитали чи було ухвалене рішення щодо включення бахмутського ремесла до нематеріальної спадщини. Нам повідомили, що зараз це питання на стадії додаткового вивчення.

“Елемент “Технологія лиття елементів інтер’єрного декору з алебастру в місті Бахмут” визначено, як прояв нематеріальної культурної спадщини, який потребує додаткового вивчення. Після доопрацювання відповідних матеріалів зазначений елемент може бути повторно поданий на розгляд обласної комісії з формування елементів нематеріальної культурної спадщини Донецької області”, — йдеться у відповіді.

Алебастрове лиття з Бахмута, історія

Алебастрове лиття — це унікальне бахмутське ремесло виготовлення прикрас для інтер’єру з алебастру. Воно побутувало серед мешканців Бахмута в минулому столітті. Вироби з алебастру прикрашали стелі, дзеркала і дверні арки у громадських будівлях.

Виготовленням таких елементів декору в Бахмуті займалися народні художники-кустарі. Як правило, вони працювали на замовлення та мали невеличкі приватні майстерні на власних подвір’ях.

До 1917 року прикрашати будинки ліпниною могли дозволити лише заможні жителі Бахмута. Тому цей промисел не мав широкого розповсюдження і ним займалися невелика кількість майстрів. На сьогодні не виявлено жодних письмових джерел, в яких би згадувались приватні майстерні з виготовлення ліпнини. Єдине, що свідчить про роботу “алебастрових художників-ливарів” — прикрашені алебастровою ліпниною кімнати та фасади приватних будинків побудови кінця 19 — початку 20 століття.

Традиція лиття з алебастру предметів для оздоблення будинків продовжувалася і в радянський період. Особливо цей промисел набув популярності після Другої світової війни, коли тривало відновлення житлового фонду міста. Місцеві майстри виливали з гіпсу предмети декору й продавали невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл.

Читайте також:

• “Бахмут — це не тільки шампанське і троянди”: бахмутянка розповіла про унікальне алебастрове ремесло
• Збережена пам’ять: у Львові презентували оцифровану колекцію старовинних світлин бахмутських фотоательє
• Пам’ять про Бахмут у речах: що бахмутяни зберігають на згадку про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!