В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк поступово занурювався в російську пропаганду, а рівень життя погіршувався. Всі роки окупації В’ячеслав ігнорував “нову владу” і прагнув виїхати на підконтрольну Україні територію. Шлях виїзду був непростим, але хлопцю все ж вдалося повернутися.

Як відбувалась окупація Донецька, яким було життя в місті та яким чином вдалося виїхати до України, В’ячеслав Муністер розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію Донецька

Навесні 2014 року в Донецьку починаються заворушення. До міста прибувають російські бойовики й агітатори, які підбурюють людей до так званого “відокремлення” від України. На той час В’ячеславу Муністеру було 15 років, він якраз завершував навчання у 8 класі. Події в місті тоді дуже вразили підлітка. За його словами, окупація Донецька супроводжувалась бійками, збройними заворушеннями та пригніченням місцевого населення.

“Окупація Донецька фактично почалась у травні 2014 року, а реально вона почалася десь 5-6 липня, коли бойовики Гіркіна приїхали до Донецька після втечі зі Слов’янська (ред. Слов’янськ було деокуповано 5 липня 2014 року). Вони приїхали на своїх машинах і почали максимально пригнічувати місцеве населення, захоплювати будівлі МВС, вбивати поліцейських. Ці всі факти є у хроніках 5-7 липня 2014 року, коли бойовики захопили будівлю Донецького управління МВС. Керував цим Ігор Безлер на прізвисько “Бєс” — це російський громадянин, ватажок бойовиків з Горлівки. Вони тоді думали, що будуть тікати з Горлівки, коли українці наступали, тому й робили такі специфічні “заходи” в Донецьку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Хлопець каже, що окупація Донецька проходила у два етапи. Першим було завезення до міста росіян, які підбурювали мешканців до повалення влади, та придушення проукраїнських активістів.

“Спочатку вони завезли до нас з Донецької області, Ростовської області масовку — так званих “тітушок”. Це був березень-квітень 2014 року. Я це все бачив на власні очі, бо якраз ходив до наукової бібліотеки імені Крупської, що неподалік будівлі Донецької обласної держадміністрації. Приїжджали вони на автобусах до бульвару Шевченка, машини були з номерами Ростовської області і з номерами Луганської області. Це були агресивні юнаки та депресивна аудиторія похилого віку. Втім більшість все ж були молоді люди віком 25, 30-40 років. Вони весь час були в центрі й біснувалися: нападали на проукраїнських активістів, займалися крадіжками, просто чіплялися до місцевих. Одного дня вони прямо переді мною побилися з кимось, подробиць я не знаю, але крові там було дуже багато. Після цього я перестав ходити в бібліотеку, тому що не до цього тоді було”, — згадує донеччанин.

Дестабілізувавши ситуацію, російська “масовка” почала організовувати мітинги, поки ватажки бойовиків захоплювали владу.

“Далі вони робили все, щоб про них казали. Тобто, влаштовували різні акції, мітинги, скандували лозунги про утиски мешканців Донецька і тому подібне. А за лаштунками цього процесу вони тихенько, без жодного розголосу завозили своїх спеціалістів, я так розумію це були ФСБ і колишні КДБісти, у міста поблизу Донецька. І десь після 10-15 квітня, коли вони проголосили створення так званої “донецької народної республіки”, вони фізично стали завозити зброю, а також підкупали Донецьке обласне СБУ, Донецьке обласне МВС — керівництво й офіцерський склад. І таким чином вони робили агентурне впливання на всю цю історію”, — розповідає очевидець подій.

Потім росіяни почали штурмувати Донецький аеропорт, де отримали відсіч від українських захисників. В’ячелав Муністер каже, що тоді переважна більшість штурмовиків була росіянами. Це він з’ясував під час власних досліджень. При цьому у штурмах брали участь і донеччани, але їх було небагато.

“26 травня їм вперше “дали по зубах”, коли вони полізли в Донецький аеропорт. Всіх їх там знищили. У першому штурмі брала участь російська штурмова група “Іскра”, і там, якщо не помиляюсь, було 80% громадян росії. Є навіть якийсь пам’ятний барельєф з їхніми прізвищами, і там можна побачити, що майже всі вони були росіянами. Це якраз були ті люди, яких завезли у травні 2014 року. Донеччан там було 10%, можливо 15%. Це вже потім їх почали заохочувати, влітку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Як змінилася освіта в школах після окупації Донецька

На момент окупації міста В’ячеслав Муністер якраз закінчував навчання у восьмому класі. Зробити звичне свято останнього дзвоника, до якого звикли діти, окупанти тоді не дозволили.

“25 чи 26 травня у нас мав бути останній дзвоник. Але тоді що змінилося? Вони (ред. окупаційна влада) вперше заборонили виносити українські прапори. Потім ми пішли на канікули, і багато моїх однолітків виїхали та так і залишились на нових місцях — десь у Дніпропетровській області, Київській області. Я ж залишався в Донецьку”, — каже хлопець.

У перші роки окупації в Донецьку все ж залишалися школи, де викладали українську мову. Погіршилась ситуація після 2018 року, тоді окупанти стали активно пропагувати російську мову та історію.

“Я пішов у 9 клас, коли фактично це вже була “днр”. Але попри це у школах все ще викладали українську мову, українську літературу. Проте в нашій школі ввели російську мову, хоча до 2015 року цього предмету в нас не було взагалі, це була україномовна школа. А десь з 2018 року до Донецька почали завозити багато російських книжок, бо “днр” стала різко інтегруватися до складу росії. Українську мову стали прибирати повністю, натомість масово завозили підручники з російської історії, російської географії, літератури. Цим вони повністю добили всі україномовні школи, яких у місті було десь 20-25%. А з 2022 року у школах пішла ще й пропаганда “сво”, наліпки з літерою Z, тобто маразм дійшов до нормальної стадії”, — розповідає донеччанин.

Як змінилось життя після окупації Донецька

Життя мешканців Донецька змінилось після окупації одразу. Її вплив був помітний не лише в політичних процесах, а й на побутовому рівні. Фактично місто було в ізоляції від зовнішнього світу.

“Рівень життя змінився вже з 2014 року, коли почалися бойові дії і коли росіяни остаточно затвердили свою владу. Він став у півтора-два рази гірший. Окупація фактично відокремлює тебе від сучасного світу. Наприклад, останній раз я бачив банківську картку Visa чи Mastercard у 2014 році, бо після літа 2014 року ці картки у нас не працювали, банки і термінали позакривали. Далі, починаючи з 2015 року, вони фактично почали кампанію пропаганди, потім повністю знищили українське телебачення і ЗМІ, українські електронні видання, які ми раніше читали, були заблоковані”, — каже донеччанин.

Через це люди стали масово їхати з міста.

“З липня в Донецьк вже прийшла війна. Пішли обстріли, бойовики з наших районів почали стріляти, а восени були активні бої за аеропорт. У місті тоді було дуже мало людей. Я думаю, що восени 2014 року в Донецьку жило десь 300 тисяч людей з мільйона. Я це бачив і відслідковував по тому, що не було достатньо хліба. Хліба було дуже мало, хоча його фактично й ніхто не купував, тому що не вистачало людей. Наприклад, у нашому будинку на 40 квартир, тоді, я думаю, квартир 9-10 було заселено”, — згадує В’ячеслав.

Ще гіршою ситуація стала, коли так звана “днр” взяла курс на вступ до рф.

“У 2018-2019 роках пішла російська інтеграція. А з 2022 року і води не стало. Загалом життя стало схоже на якусь Африку у найгірші її часи. Я жив у багатоповерховому будинку на сьомому поверсі, і в мене вода з 2022 року була раз у 12 днів й іржава. А потім до всього цього ще й додалась мобілізація. У мене, слава Богу, ніхто не воював, але проблем вистачало. Також обстріли були, коли росіяни по нам били, щоб звинуватити Україну. Загалом дуже важко там було жити”, — згадує хлопець.

Наразі, за словами В’ячеслава, російська пропаганда міцно закріпилася в головах людей. Це видно по настроях у суспільстві.

“Зараз у людей таке пасивне вольове відчуття, що вони кажуть: “Ну а що вже тут робити, навіщо воно нам, в Україні теж погано живуть”. Вони справді думають, що в Україні значно гірше, ніж у них. Хоча життя в Донецьку у 2025 році — це жах. Саме місто стоїть, але води немає, води немає — немає опалення, немає опалення — не працюють багато закладів. А ціни там які… Коли я потрапив у Київ, я не бачив ще таких цін на продукти. У Донецьку все дорожче у два рази. Там дуже дорого, навіть порівняно з якоюсь європейською державою, наприклад, Болгарією чи Польщею. І при цьому люди думають, що всі так живуть, їх дуже складно переконати. Умовно, вони думають, що якщо в Донецьку щось коштує 20 доларів, то воно всюди коштує 20 доларів. Хоча, можливо, в Німеччині коштує 12 доларів. Це все — результат російської пропаганди”, — каже В’ячеслав.

Про виїзд з окупації

Про виїзд з окупованого Донецька юнак замислився ще у 2014 році. Однак зробити він цього не зміг, бо не мав можливості оформити український паспорт. Виїхати хлопець не міг і до рф, бо не мав бажання цього робити і не мав документів.

“Перші думки про виїзд у мене з’явились у 2014 році, коли місто тільки окупували, але я не зміг цього зробити. Я напів сирота, і моєю опікою займалися бабусі і дідусі. У 2015 році, коли мені виповнилось 16 років, я мав поїхати в Україну, щоб отримати паспорт. Для виїзду нам потрібно було оформлювати перепуски в зону АТО, а ще це якраз був період других мінських домовленостей, коли були дуже сильні обстріли, в тому числі і на контрольно-пропускних пунктах. Через це ми тоді й не поїхали і я не оформив український паспорт. А далі як би я поїхав по-іншому? Через росію я не міг виїхати, бо був неповнолітній і мав оформлювати довіреність від родичів. Цей процес теж був дуже складний, адже ніхто “днр” не визнавав як державу”, — розповідає В’ячеслав.

Не маючи можливості виїхати, хлопець змирився з ситуацією і продовжував жити в Донецьку. Зважаючи на успіхи української армії на фронті, він вірив у деокупацію Донецька, але місто так і не звільнили. Вдруге В’ячеслав задумався про виїзд у 2020 році, але тут йому стала на заваді пандемія коронавірусу. Через обмеження на виїзд хлопець продовжив жити на окупованій території.  

Остаточне рішення про виїзд з Донецька В’ячеслав Муністер ухвалив після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він ще плекав надії на деокупацію міста, але коли побачив, що росіяни розвивають наступ на Донеччині, вирішив їхати. 

“У 2022 році українські війська були за 3 кілометри від міста. Я думав, що, можливо, вдасться зробити контрнаступ і деокупувати хоча б частину Донецька. Але після того, як росіяни захопили Авдіївку, я зрозумів, що треба їхати. Тим паче вже була складна ситуація з водою і російська пропаганда все сильніше йшла в маси. До подій у Курській області виїзд був саме через цей регіон, де перед виїздом чекали перевірки в фсб. Я цього дуже не хотів. Але коли ЗСУ захопили Суджу, то цей коридор закрили і залишився той, що в Білорусі. Тоді я почав готуватися”, — каже донеччанин.

Першим кроком стало навчання в українські школі, щоб отримати документи про освіту українського зразка.

“У грудні 2024 року я вступив до української маріупольської школи, де отримав 9 і 11 класи освіти. Це я зробив дистанційно, перебуваючи в Донецьку. Я завершив навчання екстерном і отримав атестати. Дуже класно, що є можливість вступити в українську школу лише за свідоцтвом про народження. Завдяки цьому я зміг отримати документи про освіту навіть у свої 25 років. Для цього я склав іспити і написав контрольні роботи з 14 предметів”, — розповідає хлопець.

Навчання у школі зайняло близько пів року. Далі В’ячеслав почав роботу над вступом до вищого навчального закладу. У червні 2025 року він став студентом українського університету, вступивши за квотою-2 (ред. спеціальний набір бюджетних місць у вищих навчальних закладах України, призначений для вступників з тимчасово окупованих територій або територій активних бойових дій).

Далі В’ячеслав почав займатися оформленням українського громадянства. Адже в нього була мета не просто виїхати з “днр”, а приїхати саме в Україну. У цьому питанні він співпрацював з українськими державними службами.

“Я хотів в Україну, тому що мені цікава ця країна і я завжди жив в українському медіапросторі, навіть перебуваючи в окупації. Тому спочатку я просто почитав українське законодавство: що таке встановлення особи, що таке паспорт громадянина, що таке громадянство України, тобто актуалізував знання. Далі я написав листа в міграційну службу, де описав свою ситуацію. Мені відповіли, що потрібно бути на території України, щоб отримати український паспорт, якщо отримуєш його вперше. Тоді я став працювати над підтвердженням громадянства, адже у мене було українське свідоцтво про народження, батько і мати теж були громадянами України. І я написав у посольство України в Білорусі, але не сам, а через омбудсмена з прав людини. Далі я відправив у посольство скани всіх документів, які у мене були: свідоцтва про народження, копії документів родичів, право на спадщину, ІНН. І в червні мені на пошту прийшла відповідь: “В’ячеслав Денисович, я можу вас привітати, у вас є українське громадянство”, — згадує хлопець.

Наступним кроком стало оформлення російського паспорта. Весь час В’ячеслав жив у Донецьку напів легально без російських документів. Оформлення російського паспорта було необхідним для виїзду в Білорусь.

“Я там жив напів легально, бо демонстративно не працював з ними, не хотів з ними взаємодіяти. Я повністю ігнорував “днр”, бо не хотів бути частиною цієї системи. Тому я жив за посвідкою на проживання. Російський паспорт я оформив для того, щоб переїхати кордон між “днр” і Ростовською областю, а далі купити квиток і поїхати до Білорусі. Паспорт я отримав за день до виїзду”, — каже В’ячеслав Муністер.

У Білорусь донеччанин потрапив наприкінці липня 2025 року. За легендою, він виїжджав з росії разом з другом як туристи. Потрапивши до Мінська, хлопець звернувся в українське посольство, де отримав свідоцтво про повернення в Україну. 

4 серпня В’ячеслав приїхав до України через гуманітарний коридор між Білоруссю і Волинською областю. Тут він оформив український паспорт та навчається в університеті.

Що вразило в Україні

Зараз В’ячеслав Муністер мешкає на Київщині. Хлопець каже, що в Україні його вразили темпи відбудови, зважаючи на те, що в країні триває війна. Також хлопець відзначає гарне ставлення українців одне до одного.

“Чесно кажучи, я думав, що в Україні все гірше в плані відбудови. Я розумію, що Буча і Ірпінь близько до Києва, але 95-98% всього тут відбудовано, і це вражає. У порівнянні з тим же Маріуполем. Фактично росіяни відбудували там три квартали, а все інше місто стоїть у руїнах. Пару тижнів тому мені надсилали фотографії з Маріуполя мої приятелі з Донецька. І там цілі квартали зруйновані, все знищено і нічого не відбудовано.

Також в Україні на мене справили враження люди, вони тут значно м’якші. Я розумію, що багато людей під впливом війни і негативних емоцій, але навіть працівники СБУ і прикордонники дуже люб’язно до мене ставились. Вся перевірка пройшла у гарному настрої, і ніяких упереджень чи претензій до мене не було”, — каже донеччанин.

Також В’ячеслава дуже вразили швидкі державні послуги і низькі ціни, порівняно з Донецьком.

“Квиток до Києва мені обійшовся у 200 гривень. Це неможливо уявити людині, яка їхала до якогось Смоленська за 6 тисяч рублів на плацкарті, тобто 3 тисячі гривень. 200 гривень — це просто копійки за цю послугу. В Донецьку за 200 гривень – це десь 400 рублів — навіть таксі не викличеш за такі гроші. А тут ти доїдеш до Києва. Також мене вразила швидкість оформлення документів. Я думав, що чекатиму паспорта місяцями, а отримав я його вже 1 вересня, хоч і подав документи 17 серпня. Плюс різні цифрові послуги. Наприклад, ти просто можеш піднести телефон до терміналу і сплатити через ApplePay. У “днр” такого ніколи не існувало, як і в росії після 2022 року”, — ділиться враженнями хлопець.

Людям, які продовжують жити в окупації, В’ячеслав радить не боятися змінити своє життя і виїжджати. Він впевнений, що росія і надалі буде використовувати українців у власних цілях.

“Життя там буде значно гірше, ніж навіть зараз, я в цьому впевнений. І вам потрібно повертатися чи в Україну, чи виїжджати в Європейський Союз, чи навіть у ту ж Білорусь чи в Казахстан. Не живіть на території ворога і не будьте заручниками ворога, тому що він буде вас і ваших дітей використовувати, як використовували нас у 2022 році. Коли намагалися, в тому числі і мене, мобілізувати і потім кинути в Маріуполь. Думайте мозком і досить жити по інерції, і так вже втратили 10 років. Виїжджайте будь-куди, але тільки не в росію, бо те, що було в “днр”, в росії буде ще через пару років, тому що вони маргіналізуються дуже-дуже швидко. Росія буквально перетворюється у велику “днр”. А що таке “днр”? Це територія безправ’я і бандитизму у повній ультимативній формі”, — звернувся В’ячеслав до жителів окупованих територій.

Читайте також:

• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля
• Критичний стан медицини на окупованих територіях: що відбувається з лікарями та лікарнями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Для багатьох українських підлітків навчання у престижних школах та університетах Сполучених Штатів Америки здається чимось із розряду голлівудських фільмів. Вартість року навчання у таких закладах сягає десятків тисяч доларів, а процес вступу лякає своєю складністю. Проте історія Богдана Савіна, 17-річного хлопця з Бахмута, який нині навчається у Middlesex School у штаті Массачусетс, доводить протилежне. Завдяки цілеспрямованості та підтримці благодійного фонду Ukraine Global Scholars (UGS), ця мрія для юнака стала реальністю. Його навчання вартує 83 тисячі доларів або понад 3 мільйони гривень

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Богданом про його шлях до вступу в американську школу, про відмінності освіти та про те, як фонд UGS допомагає талановитій українській молоді досягати мрій.

Американська мрія

Богдан Савін народився і виріс у Бахмуті, де навчався у звичайній державній школі №24. Ідея побачити Америку зародилася ще в дитинстві, під час перегляду популярних фільмів.

“Коли я ще до повномасштабного вторгнення жив у Бахмуті, я дивився з батьками багато фільмів, як-от «Сам удома». Це фільми, які знімалися в Нью-Йорку, в Америці. І мені завжди хотілося туди з’їздити. У мене була така маленька американська мрія“, — згадує Богдан.

Тоді ця мрія здавалася абсолютно недосяжною. Хлопець вважав, що можливості подорожувати з’являться лише в дорослому віці. З початком повномасштабної війни родина переїхала до Вишгорода на Київщині. Саме там Богдан натрапив у TikTok на відео про програму обміну FLEX і вирішив спробувати свої сили.

“Я зрозумів, що це повністю безкоштовно. Я почав вивчати англійську, тому що до цього знав її не дуже добре. Почав заробляти, спілкуватися з людьми, волонтерити в організаціях. Я подавався на FLEX два роки поспіль, але мене не взяли“, — ділиться юнак.

Проте саме завдяки цій спробі Богдан потрапив у спільноту активної молоді, де дізнався про фонд Ukraine Global Scholars.

“Я знав, що UGS відправляє підлітків саме на довгий період — у бордингову школу, потім в університет. Зізнатися чесно, думав, що це щось дуже недосяжне. Але все одно працював, волонтерив, вивчав англійську. І тоді я вже подав свою заявку на UGS, і мене взяли“, — розповідає бахмутянин.

Ukraine Global Scholars: як це працює

Ukrainian Global Scholars — це благодійна організація, яка допомагає талановитим українським школярам із незаможних родин вступати до найкращих шкіл та коледжів світу на повну фінансову підтримку. Натомість фонд ставить одну фундаментальну умову: після здобуття освіти студенти зобов’язані повернутися додому.

Богдан повністю поділяє цю філософію, зазначаючи, що фонд вимагає це для того, щоб молодь, яка здобула навчання та досвід за кордоном, могла повернутися та відбудовувати Україну. Хлопець зізнається, що його найбільше мотивує саме українська проактивна молодь. Він вірить, що після навчання зможе повернутися з іншими однодумцями, і разом вони зможуть зробити дійсно значний внесок у розвиток країни.

Ознайомитися з усіма умовами подачі на програму Ukraine Global Scholars у 2026 році можна за лінком. Набір триває до 15 березня.

Як відбирають до UGS

Процес відбору до UGS складається з трьох етапів. Перший раунд хлопець називає найбільшим і найважчим, адже це “по суті, повністю симуляція подачі якраз-таки в американські школи. Це велика анкета, де міститься багато запитань про бекграунд та різноманітні есе. 

На другому етапі перевіряють знання з англійської через Duolingo English Test та математики. За словами Богдана, фонд не вимагає одразу надвисоких результатів, достатньо мати рівень B1. 

На фінальному, третьому етапі з кандидатами проводять інтерв’ю, щоб дізнатися про їхні плани та особистість.

SAT-школа, буткемп у горах та цінність менторства

Проте відбір — це лише початок величезного шляху.

“Коли ви вступаєте в UGS, ви спершу проходите SAT-школу, — пояснює Богдан. — Це школа з математики та англійської, яка готує до стандартизованого американського тесту SAT. Це нагадує українське НМТ, але триває три години, а складність завдань динамічно підлаштовується під відповіді. Фонд суворо контролює відданість учнів процесу. Якщо не виконувати завдання і не виходити на уроки, то є великі шанси, що вас просто приберуть з цієї організації і відправлять, можливо, на вступ наступного року“, — каже бахмутянин.

Після завершення інтенсивного навчання учні вирушають на десятиденний буткемп у Карпатах. Юнак описує це як надзвичайний табір, в якому ви 10 днів живете всі разом з усією вашою когортою. Там підлітки щодня відвідують лекції, які проводять фіналісти минулих років — нинішні студенти Гарварду, Єлю, Брауну та інших університетів. 

Лише після буткемпу учням призначають персональних менторів. Індивідуальний підхід Богдан вважає найсильнішою стороною UGS.

“Роль ментора — це якраз таки пройти з вами весь шлях. Вони допомагають вам повністю підлаштувати ваш профіль, допомагають показати школам, університетам те, що ви дійсно створені для них“, — розповідає юнак.

Він наголошує, що UGS — це не лише про менторів чи гроші, а це також про ком’юніті, без якого у нього б просто не було мотивації пройти цей важкий шлях.

Фінансове питання: як покрити 83 000 доларів за рік навчання

Головний бар’єр для навчання українців за океаном — кошти. Богдан наводить промовистий приклад власної школи Middlesex: 

“Моя школа коштує зараз 83 тисячі доларів на рік, ці кошти я отримав грантом від школи, який виграв за допомоги UGS”, – пояснює хлопець.

UGS допомагає вступити саме сім’ям із невисоким доходом. Для отримання повної фінансової допомоги від університету чи школи студенти подають додаткову заявку через платформу Clarity, де детально описують доходи та витрати. Якщо школа бачить в учні потенціал, вона бере витрати на себе. За словами хлопця, його школа покриває навчання, харчування, проживання, перельоти додому тричі на рік, а також квитки на поїзди в Україну. Богдан підкреслює, що школа має захотіти у вас інвестувати і побачити потенціал, тому ментори UGS допомагають створити бездоганну заявку.

Особливості Middlesex School

Богдан подавав документи одразу до 12 шкіл, а вибір припав на Middlesex School через їхні освітні підходи, зокрема через програму Mindfulness та курс академічного письма. Прибуття до США для 17-річного юнака спершу супроводжувалося культурним шоком. У перші дні він був дуже вражений масивними будівлями та інфраструктурою. Проте згодом довелося звикати до місцевих реалій:

“Мене дуже особливо вражала також кухня, тому що скрізь печиво з шоколадною крихтою, скрізь брауні… і в нелімітованій кількості“, — згадує з посмішкою Богдан.

Незвичною виявилася і соціальна взаємодія. Богдан стикнувся з “культурою маленьких розмов по дві хвилини” або як їх називають small talk. Тут всі дуже привітні, зауважує бахмутянин, але глибокі дружні зв’язки будувати складно. Ще однією проблемою стала майже повна відсутність громадського транспорту. Богдан спершу був вражений, що в Америці люди живуть у приватних секторах і змушені їздити по 30 хвилин на машині, щоб просто дістатися до супермаркету. 

“У всіх є власні машини. Учням всього 16 років, але вони самостійно їздять зі школи до свого дому на власних автівках“, — каже бахмутянин.

Відмінності в підходах до навчання

Академічна складова американської бордингової школи вразила Богдана найбільше, продемонструвавши колосальну прірву між системами освіти.

Розмір класів виявився зовсім іншим: якщо в Україні в кабінетах сидять по 20–30 людей, то тут у класі знаходиться лише 8–10 учнів. Богдан пояснює, що завдяки цьому вчитель знаходить персоналізований підхід до кожного, тому тут не вийде сидіти на задній парті й ледачкувати.

Сама методика викладання будується на постійному залученні критичного мислення. На уроках історії, до прикладу, не йдуть сліпо за підручником. Учні вивчають предмет через історичні артефакти, першоджерела, конституції та листи. Вони постійно аналізують події, наприклад, розбираючи, чому після Великої депресії було зафіксовано підвищення рівня расизму по країні. А на уроках літератури вивчення одного твору може тривати тижнями заради глибокого розуміння. Богдан із захопленням згадує, як після прочитання “Франкенштейна” клас влаштував штучний суд, де кожен отримав власну роль, щоб розібратися, хто насправді винен у вбивствах.

Питання академічної доброчесності в США є безапеляційним. Наприклад, в Америці вчителі чудово навчені відрізняти роботу ШІ від реальних думок учня. Якщо в учня збігається хоча б одна думка зі штучним інтелектом або учень приносиш телефон на тест, то для нього можуть бути наслідки. За словами Богдана, якщо учня зловлять на цьому вдруге — то відсторонять від школи на 10 днів і запишуть порушення прямо в табель, який відправляється в усі коледжі, куди він буде вступати.

Цікаво працює й система складності навчального матеріалу. Кожен учень може вибрати початковий рівень, а може обрати університетський рівень AP (Advanced Placement), успішне складання іспиту з якого дозволить офіційно закрити цей курс під час майбутнього вступу до коледжу.

Спорт і мистецтво: жодної фізкультури

За словами Богдана, в американських школах немає звичних для нас уроків фізкультури. Натомість кожен учень зобов’язаний три сезони на рік (осінь, зима, весна) повноцінно займатися обраним видом спорту, і цей вибір є різноманітним: від боксу до сквошу та софтболу. Наприклад, сам Богдан восени займався крос-кантрі — бігом на довгі дистанції. Він розповідає, що це вимагало величезного ресурсу часу, адже тренування тривали по дві години щодня, включно із суботами. За один сезон він з’їздив на 10 різних змагань з іншими школами. Взимку же бахмутянин обрав звичайні силові тренування у спортзалі, де тренер дає сет завдань на годину.

Аналогічна ситуація із мистецтвом. Якщо в українських школах подібні уроки — це просто вивчення матеріалу в певних шаблонних рамках, то в США його вивели на професійний рівень. Богдан обрав для себе фотографію і тепер має доступ до величезної кількості камер, об’єктивів, принтерів та професійної студії зі світлом і фонами. Фактично, за словами Богдана, учні самі формують свій розклад, обираючи предмети та рівень їх складності.

“Не бійтеся і пізнавайте себе”: фінальна порада українській молоді

Насамкінець Богдан звернувся до українських школярів із невеликих міст, які лише мріють про Гарвард чи Стенфорд, але бояться навіть спробувати подати заявку.”Мабуть, це доволі банально, але я б сказав, що абсолютно все можливо. Я жив у Бахмуті, в мене не було фінансової можливості полетіти в Америку. Але дуже важливо пізнавати себе, бути активним, братися за можливості. Волонтерте, беріть участь в олімпіадах. Дуже важливий нетворкінг — спілкування з людьми. Я б ніколи не дізнався про UGS, якби не будував свою спільноту знайомств. Формуйте свій профіль. Якщо програмуєте — зробіть проєкт. Якщо любите науку — опублікуйте дослідження. І таким чином ви зможете дійти до Гарварду чи Стенфорду. Просто не бійтеся“, — резюмує хлопець.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Цього разу наша героїня — бахмутянка Катерина Попович. Вона переїхала на Львівщину ще задовго до повномасштабної війни. Вона не тікала від вторгнення, а їхала до кохання. Сьогодні її життя — це залізниця, мікроелектроніка, Карпати й нове захоплення кондитерством. Але дім, каже вона, завжди залишається в серці.

Розмовляли з Катериною про дім, про спогади з минулого, роботу на залізниці й нове захоплення – читайте історію бахмутянки в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмут у серці: шлях Катерини від Донеччини до Львівщини

Катерина народилася в Бахмуті й прожила там до 2009 року. Вона добре пам’ятає тутешню природу, знайомі вулиці й улюблені місця, які з роками змінювалися разом із містом.

“Я народилась в нашому славному місті Бахмуті. Прожила там аж до 2009 року, бо далі поступила навчатися. Я виросла на вулиці Перемоги — то був такий тихенький, затишний райончик. Частина мого дитинства була в центральній частині міста, бо там жили бабуся з дідусем. Улюблені місця — то був ставок, наша посадка, а в зимовий період — знаменита гірка, з якої ми на санчатах скочувалися”, — пригадує Катерина.

Після дев’ятого класу вона обрала залізничний технікум, а згодом продовжила навчання в академії в Харкові. Її приваблювали технічні науки, і цей вибір виявився вдалим. У професії, яку стереотипною вважають “чоловічою”, Катерина знайшла себе.

“Після 9 класу в мене був вибір — або йти в 10 клас, або в технікум. У нас в місті був індустріальний і залізничний технікум. Оскільки мені більше подобалися технічні науки, то я пішла на залізницю. І не прогадала. Мені дуже подобається. У нас в групі було шість дівчаток і до двадцяти хлопців. То рахується більш чоловіча професія, але я не боялася”, — каже Катерина.

Вона закінчила навчання у 2013 році, однак одразу за фахом не працювала. Спершу були інші сфери — робота продавцем, досвід у прямих продажах. 

“А вже з 18-го року я пішла по фаху працювати. Основна моя робота — ремонт приладів залізничної автоматики. Мені приносять певні блоки, я їх розбираю, паяю, ремонтую, досліджую. Це дуже цікава, незвична робота. Саме те, що я роблю — по мікроелектроніці — досить вузьке для розуміння. Або ти розумієш, або не розумієш. Моя керівничка казала, що там треба мати талант. Мені допоміг досвід від батьків — це був бонус у роботі”, — каже бахмутянка.

Працювати з технікою дівчина полюбила ще в Бахмуті, її батьки мали радіотехнічну крамничку. Дівчина допомагала сортувати прилади, розбиратися в них. Навчаючись у Харкові, вона майже кожні вихідні поверталася додому. Залізничне сполучення дозволяло швидко доїхати до Бахмута, а родина залишалася важливою опорою.

“Майже кожні вихідні або через вихідні приїздила додому. Треба було і батькам допомогти, і собі відпочити від навчання. Дорога була досить близька, їздили електропоїзди. Було просто з’їздити додому і назад”.

У Харкові Катерина зустріла своє кохання. Її хлопець був родом зі Львівщини, тож він запросив її додому. Вперше вона побувала тут на День Незалежності.

Згодом Катерина почала частіше бувати на Львівщині. Дівчину зачарували Карпати — інші, вони ніж Кримські гори, де вона бувала раніше, але не менш красиві. Так само вразили бахмутянку місцеві традиції, зокрема святкування Великодня.

“Потім я приїхала сюди на Великдень. Мене дуже вразив обливаний понеділок, коли всі обливаються водою. Було стільки сміху, радості. Свято тут розділяється на кілька днів: неділя — родина, понеділок — друзі, вівторок — робочі колективи. Це цікава відмінність. Пригадую, коли я переїжджала сюди, мене питали, чи не боюся. Я казала: Я їду до людей. Якщо людина хоче адаптуватися — вона адаптується. Дім завжди є в серці, він завжди тягне. Але можна знайти спільні риси, знайти своє”, — розказує бахмутянка.

Переїзд до Стрия для дівчини був свідомим і пов’язаним із коханням. Катерина чесно розрізняє свій досвід переїзду і досвід тих, хто був змушений залишати дім через війну. Вона наголошує, що її шлях був добровільним, а тому й адаптація проходила зовсім інакше. Батьки Катерини, які переїжджали через вторгнення, мали зовсім інший досвід.

“Мій переїзд і переїзд теперішніх людей — це різні переїзди. Я виходила заміж, я усвідомлено переїжджала. Я не втікала від війни. Тому мені легше було адаптуватися. У нас різні запити і різні травми. Але я знайшла тут друзів, подругу з Луганщини, яка стала для мене промінчиком згадки про дім. Бо дім завжди є в серці, мене завжди буде туди тягнути”, — розмірковує Катерина.

Як змінювався Бахмут: спогади про дім

Попри те, що Катерина переїхала на Львівщину, додому в Бахмут їздила щороку. З роками вона помічала, як змінюється місто. Особливо відчутними трансформації стали після 2014 року. Місто оновлювалося, з’являлися нові локації, громадські простори, алеї.

“Почали перейменовувати вулиці, і це трохи вводило в дисонанс, але водночас це був знак, що місто не стоїть на місці, воно хоче відійти від радянського, стати більш сучасним і динамічним. Пригадую, що Бахмуті посадили сакури біля центральної зупинки. Раніше там росли звичайні дерева, а тепер — алея сакур. Ти міг у травні приїхати в Бахмут і ніби потрапити в Японію. Місто дуже мінялось. Я пов’язую це усучаснення з першою окупацією. Люди ніби зрозуміли більше, відкрили для себе Бахмут український. Після того воно розквітло, ніби цибулинка без лушпиння. З’явилося більше українського духу. Ми тільки почали жити — і тут все завершилось”, — каже Катерина.

Останній раз вона була в Бахмуті 2021 року. Тоді щось підказувало їй фотографувати знайомі вулиці й куточки, ніби про запас. Дівчина ще не підозрювала, що ті її фото стануть останніми з Бахмута.

“Останній раз я була в Бахмуті влітку 2021 року — в липні і серпні. В серпні була у відпустці два тижні. Мені хотілося ходити і фотографувати все довкола, кожен куточок, ніби бачу в останній раз. Я пам’ятаю наш ярмарок, фрукти, овочі з городу, абрикоси, помідори — все пахло літом. Я відчувала якусь спрагу зафіксувати це в пам’яті. Потім, коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що не дарма хотіла все запам’ятати”, — додає вона.

Сьогодні Катерина перебуває у декреті. Поряд із основною професією на залізниці вона відкрила для себе нове захоплення — кондитерство. Почалося все випадково — з рецепта мусового торта, який вона побачила в інтернеті.

“Кондитерська справа — то моя віддушчина. Я ніколи не думала, що буду пекти. Я натрапила на рецепт мусового торта, який не треба випікати. Захотіла зробити для подруги. Прикрасила шоколадним піоном. Передивилась мільйон відео. Подруга оцінила — сказала, що дуже смачно”.

Так у її житті з’явився ще один напрямок — творчий і теплий. Залізнична автоматика й мікроелектроніка залишаються основою професійної ідентичності, а кондитерство — простором для душі, і в цьому просторі звісно є місце й Бахмуту, Катерина виготовила подрузі на День народження особливий торт, надпис з якого знають всі бахмутяни.

До теми:

“Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!