Війна вимагає від нас особистої відповідальності. Українці більше не можуть сховатись за плечі керівника підприємства, міської адміністрації. Наше життя залежить від наших особистих рішень, більше не можна сподіватись, що хтось, щось вирішить. Про такі принципові зміни у внутрішньому сприйнятті себе – у новому блозі письменника, художника Миколи Фоменко.

ДОЖИЛИСЬ

Ранок почався з вибуху десь невдалі. Задзвеніло скло у серванті і більш, скільки не намагався, не спав. В гадках було: де ж воно таке вибухнуло і що могло зруйнувати. І ніякої думки про те, що це ж божевілля. Навіщо руйнувати? Хто відповість мені на це запитання? Що ж воно таке? Хто з’їхав з глузду? Що в такий засіб можна вирішати? Що? Навіщо?

Але  вже нема запитань, саме спостереження: частіше вибухає, де, наші, чи не наші гатять у повітря, у землю? Зранку було десь ось, ось? Сусіди, що у вас? Скло. Повилітали шибки. Навіть цікаво. Щось у житті відбувається. Але, як пояснити це? Чи в загалі зрозуміє хто не будь? А між тим, навряд я такий один.

Було життя, і воно тяглося з якоїсь давнини, тяглося нудотно, неприємно ( може у ідіотів і приємно), але таким усвідомленим чином, що усе можна вирішити. Що для цього існує  держава, закони, порядки. Ти там. Тебе зарегістровано, про тебе пам’ятають. І раптом…, ні не раптом. Раптом,то була б інша справа, а саме поступово ти починаєш розуміти, що все навколо, все, що відбувається, то не лише чужа справа, то ти відповідальний. Прийшов час приймати рішення. Кожен день, кожну годину. Вірогідно прийдеться вирішувати кожну хвилину.

Таке життя вирішує, хто ми. Після цього ми по іншому оцінимо одне одного і самих себе. А поки навіть цікаво. Взагалі, кажуть, що сама загадкова людина для людей, то він сам для себе, бо тільки себе людина не бачить з осторонь. Бувають такі часи, що можна приховати і те і інше, і вийти таким начебто хорошим, а бувають інші часи, коли ти не можеш бути хорошим для всіх, коли ти повинен себе індифікувати, незважаючи на  майбутні негаразди. Вижити не проблема. Проблема вижити людиною, не зраджуючи себе. Не зраджуючи себе! Після зради, то вже не життя. Я це відчуваю дуже гостро, бо маю досвід, бо зраджую себе по десять раз на добу, по дрібницям, не суттєвим пустощам, але відчуття незмінне. Яка різниця, як ти зраджуєш. Трохи, чи не трохи. Головне, що ти не устояв. Так у чому ми повинні устояти? У намаганні жити, як ми того бажаємо. Жити  незважаючи ні на що. Тобто відверто ігнорувати заставити нас діяти по за нашим бажанням, по за нашою волію. Не хтось щось вирішив, а вирішив ти. Це важливо не для історії, хоча і для неї також, а в першу чергу для тебе самого, для майбутнього твоїх дітей. Вчора почув: я простий сварник, або електрик, тобто, я не відповідальний, мені ваші незрозумілості лише зайві проблеми. Моя праця і життя не залежать віть глобальних проблем. Залишите мене у покої. Дайте мені працю і їжу. Дайте людині працю і їжу  і робіть з ним все що завгодно. У двадцять першому столітті. Дорозвивались, дожились.

Читайте також інші блоги Миколи Фоменко: 

Як припинити війну в Україні мирним шляхом? – блог Миколи Фоменко до молоді

Може пора знайти ту паскудну хромосому, яка відповідає за здатність вбивати, – письменник Микола Фоменко

Куди не повернися, скрізь прикмети біди, на всьому її мерзенний слід – письменник Микола Фоменко

Сухий закон і його наслідки: роздуми письменника про заборону продажу алкоголю під час воєнного стану

Фото Руслан Куркай.

Антрацит, місто де колись видобували вугілля в Луганській області, саме тут народився та ріс Олександр Латьков, військовий 46 бригади. Після окупації Антрациту родина хлопця переїхала в Бахмут. У це місто юнак закохався, любив кожну його вулицю. У 2023 році Олександр пішов на захист рідної Донеччини, отримав поранення, але знову повернувся. 31 березня 2025 року захисник загинув від російського обстрілу. Родина збирає підписи на присвоєння військовому звання Героя України. Підтримати за посиланням.

Історію Олександра розповідає його кохана, Ольга.

Історія кохання, війни і втрати: як бахмутянка зберігає пам’ять

Олександр народився у місті Антрацит, тут й навчався. Дитиною захоплювався футболом, любив музику. У 2014 році Антрацит окупували росіянами. Через кілька років родині вдалося виїхати звідти у Бахмут. 

“Він дуже полюбив наше місто. Вони з мамою жили на вулиці Леваневського.

Місто у нас невелике було, дуже затишне і якось йому воно також припало до душі, він закохався у нього”, — пригадує Ольга у розмові.

Пара познайомилась на Хуторку, влітку. Дівчина каже, спершу не вірила, що у наш  час бувають такі чоловіки, як Олександр. Пара мріяла збудувати сім’ю.

“Він був дуже світлий, добрий, любив життя, своїх рідних і завжди допомагав людям, ніколи не залишався осторонь. У стосунках був романтичний, ніжний та уважний, дуже мене кохав і я кохала у відповідь”.

У 2023 році Олександр мобілізувався, чоловік проходив навчання у Великій Британії, планував бути снайпером, та вже на місці по поверненню перекваліфікувався на оператора БПЛА. У грудні 2023 року отримав перше поранення поблизу міста Мар’їнка. Машина чоловіка підірвалася на міні, близько 4 місяців він провів на реабілітації в Києві. Після травми військовий відмовився від проходження ВЛК та повернувся, не зміг залишити побратимів. Його переживання та турбота до них завжди були помітні.

“Навіть у  відпустці він постійно перевіряв телефон, дивився групи, де писали його хлопці. Я йому завжди казала, хоча б на вечір вимикати звук, але він не міг, турбувався за них. Всі події пропускав через серце”, – каже Ольга.

Після травми Олександр повернувся на фронт. 31 березня 2025 року він загинув біля села Олексіївка Волноваського району. Воїна поховали у Києві, на Берковецькому кладовищі. Родина створила петицію, аби вшанувати пам’ять з проханням надати Олександру звання Героя України. Підписати петицію за посиланням.

Читайте також:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна Яхонтова — бахмутянка, яка у 2022 році евакуювалась на Закарпаття разом з мамою і маленькою донькою. Після переїзду Анна не лише інтегрувалась у нову громаду, а й стала місцевою активісткою. Разом з іншими переселенцями та місцевими жителями вона працює в Раді з питань ВПО Вишківської ОТГ. Спільно вони ініціюють заходи для допомоги ВПО.

Про евакуацію з Бахмута, громадську активність та роботу в Раді ВПО Анна Яхонтова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Життя до війни і евакуація на Закарпаття

Анна Яхонтова родом з Бахмута. Вона проживала в місті до початку повномасштабної війни. Тут працювала, виховувала маленьку доньку. Також у житті Анни була громадська активність. Вона допомагала своїй матері, яка була волонтеркою громадської організації “Бахмут Український”, а також брала участь у різних патріотичних заходах.

“Моя мама з 2014 року була в “Бахмуті Українському”, вона активно волонтерила. А я їй потроху допомагала, оскільки багато часу не мала, я навчалась і працювала. Ми відвідували госпіталі, шили прапори, одяг. Також я брала участь у різних патріотичних заходах, малювала картини для виставок. На жаль, вони всі лишились у Бахмуті. Також я брала участь у створенні календаря “Генетичний код Бахмута”, на якому зображені наші місцеві жительки в етнічних українських костюмах. Загалом моя родина мала активну громадянську позицію”, — розповідає бахмутянка.

З Бахмута Анна Яхонтова разом з донькою і мамою виїхали в перший день повномасштабної війни. До Закарпаття вони доїхали не одразу.

“Ми спочатку виїхали до Запоріжжя, два тижні пробули там. Після новин про обстріл Запорізької АЕС ми вирішили їхати на евакуаційному потязі у Львів. Там теж пробули два тижні, а потім, коли до Львова почали прилітати ракети, ми опинились на роздоріжжі. Думали чи виїжджати за кордон, чи лишатися в Україні. І якраз тоді люди нам підказали їхати до Закарпаття, в селище де приймають переселенців. Так ми опинились у Хустському районі, в селищі Вишково. Тут ми й досі проживаємо в місці компактного поселення”, — розповідає Анна Яхонтова.

Адаптація на новому місці і робота в Раді ВПО

Бахмутянка згадує, що громада тепло зустрічала евакуйованих людей, тому адаптація на новому місці пройшла легко. Громада й до сьогодні допомагає мешканцям компактного поселення, де проживають ВПО. Тут поступово створюють більш комфортні умови.

“Звичайно на початку було складно, адже ти приїжджаєш зі свого будинку на якесь нове місце і не знаєш, що тебе чекає. Наше МКП (ред. місце компактного поселення) — це колишня лікарня, яку закрили незадовго до війни. Тому умови там були не дуже комфортні, а людей було дуже багато — на той час близько сотні. Але громада нас дуже сильно підтримувала, перший час нас навіть годували. Поступово вони намагалися зробити якомога кращі умови для нас: десь поміняли вікна, потім двері, додали душові, відремонтували сантехніку, зробили гарний ремонт, оновили деякі меблі. Тобто протягом цих трьох років, наскільки це можливо, громада нам допомагає”, — розповідає переселенка.

Звикнувши до нового життя, Анна Яхонтова почала проявляти себе як громадська активістка. У МКП, де вона проживає, розгорнули волонтерський куточок, де мешканці плетуть маскувальні сітки військовим на фронт. Також Анну призначили відповідальною особою серед ВПО у гуртожитку. Зважаючи на активність бахмутянки, її запросили в Раду ВПО Вишківської громади. Разом з іншими активістами вона впроваджує різні ініціативи для покращення життя переселенців і переселенок.

“У Вишково живе досить велика кількість ВПО, як для селища. Наприклад, у нашому МКП близько 55 людей. І коли з’явилась ініціатива створення Ради ВПО, то мене і ще деяких наших мешканців запросили бути її членами. Щороку в нас проходять чотири сесії, на яких ми обговорюємо ініціативи та заходи, які б хотіли реалізувати. На сесіях ми також пропрацьовуємо сфери, які страждають у певному ОТГ, і думаємо, як можна змінити ситуацію, щоб покращити і життя ВПО, і заразом життя місцевих. Наприклад, якщо це стосується питань транспорту чи проблем працевлаштування.

Оскільки Рада ВПО — це консультативно-дорадчий орган, ми можемо пропонувати якісь певні ініціативи для місцевої влади, а також самостійно налагоджувати певні зв’язки з волонтерами, що у нас вже неодноразово було. Більшість ініціатив і допомоги, звісно, йде саме для МКП, тому що тут зосереджена велика кількість людей. Зокрема, завдяки нашій співпраці з волонтерами була проведена частина ремонту в нашому МКП”, — розповідає Анна Яхонтова.

Окрім цього, Анна та її колеги з Ради ВПО беруть участь у благодійних заходах на підтримку ЗСУ. Один з останніх — забіг Khust Half Marathon, який провели в Хусті вже всьоме. Раніше Анна долучалась до забігу як волонтерка, а цьогоріч вже як учасниця.

“Цей благодійний забіг організовує один з наших знайомих волонтерів — керівник ГО “Велооб’єднання” Андрій Козир. Він довгий час допомагає нам. Наприклад, протягом більш ніж двох років він кожному з дітей організовує подарунки на День народження, щоб порадувати вразливі категорії.

Щороку наше МКП брало участь у забігах як волонтери, адже через наше селище проходив маршрут марафону. Ми працювали на пункті гідратації для підтримки бігунів — подавали воду, підтримували тощо. Цього разу ми вже виступали як учасники. Були різні дистанції — 21, 10 та 1 кілометрів. І ми, як аматори бігу, взяли найменшу дистанцію. Зі мною була ще одна мешканка, а також представники Вишківської селищної ради. Всі зібрані з марафону кошти підуть на підтримку ЗСУ”, — розповідає Анна Яхонтова.

Спираючись на власний досвід, бахмутянка каже, що Рада ВПО може бути дієвим інструментом для покращення життя переселенців у громаді. Для цього лише потрібні ініціативні люди і влада, яка дослухається до думок ВПО.

“Якщо людина хоче долучитись до Ради ВПО, то не треба цього боятися. Я думаю, що ініціативних людей, які хочуть щось привнести в цю Раду, будуть тільки раді бачити. Адже, якщо говорити про нашу громаду, тут всі зацікавлені в тому, щоб покращити життя і ВПО, і місцевих мешканців. В нашому випадку налагоджений дуже гарний контакт з місцевою владою. Вони раді йти на зустріч, підтримують і десь можуть самі щось ініціювати за нашої підтримки”, — підкреслила Анна Яхонтова.

Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.

Читайте також:

• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання
• «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!