Війна вимагає від нас особистої відповідальності. Українці більше не можуть сховатись за плечі керівника підприємства, міської адміністрації. Наше життя залежить від наших особистих рішень, більше не можна сподіватись, що хтось, щось вирішить. Про такі принципові зміни у внутрішньому сприйнятті себе – у новому блозі письменника, художника Миколи Фоменко.

ДОЖИЛИСЬ

Ранок почався з вибуху десь невдалі. Задзвеніло скло у серванті і більш, скільки не намагався, не спав. В гадках було: де ж воно таке вибухнуло і що могло зруйнувати. І ніякої думки про те, що це ж божевілля. Навіщо руйнувати? Хто відповість мені на це запитання? Що ж воно таке? Хто з’їхав з глузду? Що в такий засіб можна вирішати? Що? Навіщо?

Але  вже нема запитань, саме спостереження: частіше вибухає, де, наші, чи не наші гатять у повітря, у землю? Зранку було десь ось, ось? Сусіди, що у вас? Скло. Повилітали шибки. Навіть цікаво. Щось у житті відбувається. Але, як пояснити це? Чи в загалі зрозуміє хто не будь? А між тим, навряд я такий один.

Було життя, і воно тяглося з якоїсь давнини, тяглося нудотно, неприємно ( може у ідіотів і приємно), але таким усвідомленим чином, що усе можна вирішити. Що для цього існує  держава, закони, порядки. Ти там. Тебе зарегістровано, про тебе пам’ятають. І раптом…, ні не раптом. Раптом,то була б інша справа, а саме поступово ти починаєш розуміти, що все навколо, все, що відбувається, то не лише чужа справа, то ти відповідальний. Прийшов час приймати рішення. Кожен день, кожну годину. Вірогідно прийдеться вирішувати кожну хвилину.

Таке життя вирішує, хто ми. Після цього ми по іншому оцінимо одне одного і самих себе. А поки навіть цікаво. Взагалі, кажуть, що сама загадкова людина для людей, то він сам для себе, бо тільки себе людина не бачить з осторонь. Бувають такі часи, що можна приховати і те і інше, і вийти таким начебто хорошим, а бувають інші часи, коли ти не можеш бути хорошим для всіх, коли ти повинен себе індифікувати, незважаючи на  майбутні негаразди. Вижити не проблема. Проблема вижити людиною, не зраджуючи себе. Не зраджуючи себе! Після зради, то вже не життя. Я це відчуваю дуже гостро, бо маю досвід, бо зраджую себе по десять раз на добу, по дрібницям, не суттєвим пустощам, але відчуття незмінне. Яка різниця, як ти зраджуєш. Трохи, чи не трохи. Головне, що ти не устояв. Так у чому ми повинні устояти? У намаганні жити, як ми того бажаємо. Жити  незважаючи ні на що. Тобто відверто ігнорувати заставити нас діяти по за нашим бажанням, по за нашою волію. Не хтось щось вирішив, а вирішив ти. Це важливо не для історії, хоча і для неї також, а в першу чергу для тебе самого, для майбутнього твоїх дітей. Вчора почув: я простий сварник, або електрик, тобто, я не відповідальний, мені ваші незрозумілості лише зайві проблеми. Моя праця і життя не залежать віть глобальних проблем. Залишите мене у покої. Дайте мені працю і їжу. Дайте людині працю і їжу  і робіть з ним все що завгодно. У двадцять першому столітті. Дорозвивались, дожились.

Читайте також інші блоги Миколи Фоменко: 

Як припинити війну в Україні мирним шляхом? – блог Миколи Фоменко до молоді

Може пора знайти ту паскудну хромосому, яка відповідає за здатність вбивати, – письменник Микола Фоменко

Куди не повернися, скрізь прикмети біди, на всьому її мерзенний слід – письменник Микола Фоменко

Сухий закон і його наслідки: роздуми письменника про заборону продажу алкоголю під час воєнного стану

Фото Руслан Куркай.

Покровськ — місто на Донеччині, де композитор Микола Леонтович провів 4 роки та де написав українську колядку “Щедрик” (адаптована англійською як Carol of the Bells), яка на Різдво лунає по всьому світі. Сьогодні Покровськ знаходиться за кілька кілометрів від російської армії — тут гримлять вибухи, а з міста евакуюють людей. Релокуються також підприємства, школи, музеї. Один з таких — це Покровський історичний музей, експонати якого з початком повномасштабного вторгнення рятувала вся команда. Як живе музей сьогодні, чи вдалося врятувати колекцію та як з ним пов’язаний Микола Леонтович?

Редакція поговорила з Ангеліною Рожковою, директоркою музею.

Музей у перші дні війни

На початку вторгнення стало зрозуміло, що росіяни не просто хочуть окупувати території, але й знищити все, що там цінне. Музеї не стали винятком — окупанти розкрадали експонати, били по історичним будівлям, тож музеї України першою чергою рятували цінне майно. Покровський історичний музей у перші дні війни оцифровував архіви та вивозив найцінніші речі з будівлі. Зі зрозумілих причин — місце перебування колекцій з Покровського історичного музею не розголошується. Вся команда музею у перший місяць залишилась працювати та вчилась робити це у нових умовах: швидко реагувати на тривогу, ховатися за дві стіни.

“Ми готувались, звичайно, але не до таких подій. Інструкції були розроблені, навчання працівники пройшли. Нашим головним завданням було убезпечення предметів й фондово-облікової документації — це архівні книги, у яких зберігається вся інформація про музейні предмети. Частина цих книг вже була оцифрована, ми з командою дооцифрували решту”, — пояснює у коментарі Ангеліна Рожкова.

У музеї зняли всі експозиції, які знаходились поруч з вікнами, а працівники шукали матеріали, які б убезпечили колекції. Для цього використовували спеціальну базальтову вогнезахисну тканину, допомогали з цим донори та громадський сектор. Одним з перших, хто прийшов на допомогу Покровському музею, був Леонід Марущак, керівник проєкту “Музей відкрито на_ремонт”. Він допоміг врятувати сотні цінних експонатів з прифронтових територій.

“Діяли так, щоб убезпечити предмети, якщо неподалік нашого музею буде попадання ворожих ракет. Вікна закрили OSB (ред. спеціальні плити, які захищають скло) — думали, що це їх убезпечить. Якщо не збереже вікна, то хоча б створить додатковий захист для предметів, які були в музеї. Все це відбувалось протягом першого півріччя 2022 року”, — говорить директорка музею.

Леонтович та Покровськ

Покровський історичний музей зараз зачинений для відвідувачів, однак він продовжує роботу, зокрема з оцифрування — цьому команда навчилась дистанційно, а техніку для цифровізації надали благодійники. Важливе місце в колекції музею займала експозиція Миколи Леонтовича. Композитор жив у Покровську чотири роки, який ще до 1934 року був пристанційним селищем Гришине.

Саме тут був написаний легендарний “Щедрик”. У Покровському музеї зберігались два персональні предмети Леонтовича: сухарниця, яка зроблена руками батька Леонтовича (це дерев’яна таріль, подібна на хлібницю, на яку кладуть печиво, хліб тощо) та шахова дошка. Ластівку зображено також на гербі та прапорі Покровська. За словами директорки музею, наразі й сухарниця, й шахова дошка вивезені до безпечних місць. Решту предметів експозиції — це ті, які ілюстрували період, коли жив композитор.

“Ми розглядаємо дуже знаковим те, що саме ластівка, про яку співається у “Щедрику”, зображена у нас на сухарці. У нас мало меморіальних предметів, які належали Леонтовичу — це, власне, сухарниця та шахова дошка, — говорить Ангеліна Рожкова.

З 2016 року в Покровську почали популяризувати постать Леонтовича: у місті працювала музична школа, названа на його честь, створювали мистецькі акції. Покровськ перетворювали на культурний центр Донеччини.

Проєкти музею

“Мені здається, не залишилось жодної людини в місті, яка б не знала, що цей композитор пов’язаний з Покровськом. У нашому місті був створений перший робочий хор залізничників, заснував його Микола Леонтович. У той момент, коли це ще було пристанційне селище Гришине, там не було ні бруківки, ні освітлення. Але вже був такий міцний культурний фундамент: духовий оркестр, робітничий хор”, — пояснює очільниця музею.

У 2021 році була ідея зробити музей у будівлі залізничного училища в Покровську, де, власне, і працював Леонтович — ця будівля збереглася в автентичному вигляді. Через російське вторгнення реалізувати проєкт не вдалося, хоча музейники вже шукали шляхи для втілення та навіть подавали заявку на створення концепції до Українського культурного фонду та інших інституцій.

“Ми зберегли будівлю в оцифрованому вигляді. У цьому нам допомогли німецькі колеги, які дали кошти на оцифрування історичної будівлі колишнього залізничного училища. Музею надіслали обладнання, ми пройшли навчання за підтримки Покровської МВА. Навчитись оцифровувати самостійно реально, якщо мати обладнання, тому що 3-Д сканер — це дороговартісна техніка”, — говорить пані Ангеліна.

Також у місті оцифрували ще кілька будівель, які збереглися з кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття. Музей також наповнює Реєстр Музейного Фонду — йдеться про постійне оцифрування предметів, у чому допомагають ґрантові проєкти. Навіть самостійно музейники намагаються фільмувати важливі для історії об’єкти. Окремим проєктом музею є “Щоденник пам’яті”, де збирають свідчення про загиблих військових та цивільних. Це важливо робити, щоб не перетворювати число загиблих у суху статистику.

Читайте також:

• “Це був останній потяг з Покровська”: як проходить евакуація на Донеччині. Відеорепортаж
• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дмитро Денисенко — відомий бахмутянин та майстер народної творчості з писанкарства. Він започаткував Музей писанкарства та розвитку народних ремесел, експонати з якого нещодавно представили у Києві на виставці “Скорботний шлях Бахмута” у Великій лаврській дзвіниці Національного заповідника “Києво-Печерська Лавра”.

Детальніше про те, як пройшла виставка, присвячена народній творчості міста Бахмут, дивіться у відеорепортажі Бахмут IN.UA.

Мистецтво з Бахмута

Кімната-музей писанкарства та розвитку народних ремесел, яка знаходилась в Бахмутському народному домі — це унікальний культурний проєкт, який відкрив Дмитро Денисенко у 2008 році. Проте, війна змусила його та увесь музей евакуюватися з рідного міста. І ось, у Києві відкрили виставку експонатів “Скорботний шлях Бахмута”, які вдалося вивезти. Зокрема, це цикл барельєфів на шкаралупі страусиних яєць та графічні роботи Via Dolorosa.

За словами заступника міського голови Бахмута Сергія Родіна, який відвідав подію, ця виставка — це не проста мистецька ініціатива, а справжня спроба донести світові той біль, яку переживає кожен бахмутянин з початком війни.

“Ворог зруйнував його, але не зруйнував наш дух, нашу волю“, — зазначив Сергій Родін.

Сам культурний діяч Дмитро Денисенко на відкритті зазначив, що Україна втратила найчудовіше місто Бахмут. Однак, він має надію на те, що його обов’язково відновлять.

Більше цікавинок про подію, думки гостей та виступи діячів Бахмута, дивіться у нашому репортажі за посиланням на платформі YouTube.

Читайте також:

• Кожен має допомагати фронту: сім думок військових про війну, мобілізацію та цивільних
• “Все, що відбувається — це нормальна реакція на ненормальну війну”: психолог з Костянтинівки про життя та власну діяльність
• Сумки з бахмутською душею: як бахмутянин запустив швейне виробництво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!