Війна вимагає від нас особистої відповідальності. Українці більше не можуть сховатись за плечі керівника підприємства, міської адміністрації. Наше життя залежить від наших особистих рішень, більше не можна сподіватись, що хтось, щось вирішить. Про такі принципові зміни у внутрішньому сприйнятті себе – у новому блозі письменника, художника Миколи Фоменко.

ДОЖИЛИСЬ

Ранок почався з вибуху десь невдалі. Задзвеніло скло у серванті і більш, скільки не намагався, не спав. В гадках було: де ж воно таке вибухнуло і що могло зруйнувати. І ніякої думки про те, що це ж божевілля. Навіщо руйнувати? Хто відповість мені на це запитання? Що ж воно таке? Хто з’їхав з глузду? Що в такий засіб можна вирішати? Що? Навіщо?

Але  вже нема запитань, саме спостереження: частіше вибухає, де, наші, чи не наші гатять у повітря, у землю? Зранку було десь ось, ось? Сусіди, що у вас? Скло. Повилітали шибки. Навіть цікаво. Щось у житті відбувається. Але, як пояснити це? Чи в загалі зрозуміє хто не будь? А між тим, навряд я такий один.

Було життя, і воно тяглося з якоїсь давнини, тяглося нудотно, неприємно ( може у ідіотів і приємно), але таким усвідомленим чином, що усе можна вирішити. Що для цього існує  держава, закони, порядки. Ти там. Тебе зарегістровано, про тебе пам’ятають. І раптом…, ні не раптом. Раптом,то була б інша справа, а саме поступово ти починаєш розуміти, що все навколо, все, що відбувається, то не лише чужа справа, то ти відповідальний. Прийшов час приймати рішення. Кожен день, кожну годину. Вірогідно прийдеться вирішувати кожну хвилину.

Таке життя вирішує, хто ми. Після цього ми по іншому оцінимо одне одного і самих себе. А поки навіть цікаво. Взагалі, кажуть, що сама загадкова людина для людей, то він сам для себе, бо тільки себе людина не бачить з осторонь. Бувають такі часи, що можна приховати і те і інше, і вийти таким начебто хорошим, а бувають інші часи, коли ти не можеш бути хорошим для всіх, коли ти повинен себе індифікувати, незважаючи на  майбутні негаразди. Вижити не проблема. Проблема вижити людиною, не зраджуючи себе. Не зраджуючи себе! Після зради, то вже не життя. Я це відчуваю дуже гостро, бо маю досвід, бо зраджую себе по десять раз на добу, по дрібницям, не суттєвим пустощам, але відчуття незмінне. Яка різниця, як ти зраджуєш. Трохи, чи не трохи. Головне, що ти не устояв. Так у чому ми повинні устояти? У намаганні жити, як ми того бажаємо. Жити  незважаючи ні на що. Тобто відверто ігнорувати заставити нас діяти по за нашим бажанням, по за нашою волію. Не хтось щось вирішив, а вирішив ти. Це важливо не для історії, хоча і для неї також, а в першу чергу для тебе самого, для майбутнього твоїх дітей. Вчора почув: я простий сварник, або електрик, тобто, я не відповідальний, мені ваші незрозумілості лише зайві проблеми. Моя праця і життя не залежать віть глобальних проблем. Залишите мене у покої. Дайте мені працю і їжу. Дайте людині працю і їжу  і робіть з ним все що завгодно. У двадцять першому столітті. Дорозвивались, дожились.

Читайте також інші блоги Миколи Фоменко: 

Як припинити війну в Україні мирним шляхом? – блог Миколи Фоменко до молоді

Може пора знайти ту паскудну хромосому, яка відповідає за здатність вбивати, – письменник Микола Фоменко

Куди не повернися, скрізь прикмети біди, на всьому її мерзенний слід – письменник Микола Фоменко

Сухий закон і його наслідки: роздуми письменника про заборону продажу алкоголю під час воєнного стану

Фото Руслан Куркай.

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні?

“Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами військового досвіду, розповідає, що думають військові про мобілізацію, спілкування російською, відповідальність й очікування від цивільних.

Про мобілізацію

Мобілізація для військових – безпосередня реальність, пов’язана з обов’язком і відповідальністю перед державою. Тоді як для багатьох цивільних ця тема табуйована. 

“Є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.  Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути“, – говорить Христина Кудрява, майор, офіцерка Національної гвардії України. 

“Ми йшли на війну, щоб наші знайомі не відчули, що таке війна. А потім офігіли від того, що вони її дійсно не відчули“, – каже Катерина “ООН” Галушка. 

“У деяких людей в голові відбулась якась дурня – типу, військові хай воюють. А військові – це хто? Це колишні цивільні. Хтось в 2014 році прийшов на війну, хтось в 2022. Чим ці люди більш військові, ніж ви військові?”, – вважає Валерія “Нава” Суботіна.

Про зросійщення

“Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений. 

Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш “разгаваривать по-русски”, нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше“, – пояснює Христина Кудрява.

Про відповідальність

“Я не розумів, чому я у своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє”, – говорить Ігор Шолтис, ветеран АТО, учасник Революції Гідності, військовослужбовець підрозділу “Нахтіґаль”.

“Я не звертаю увагу на дрібниці. Є люди, які кажуть, що треба йти кричати “ааа, вони крадуть” під Верховну Раду. Але це нічого дасть. Ти бачиш проблему і маєш шукати шляхи її ефективного вирішення, спосіб покращити ситуацію. Без “а я не можу, а я не вплину””, – переконаний Віктор “Лелека” Лахно, військовослужбовець ЗСУ, колишній військовополонений.  

“Люди почали забувати. Хтось виїхав, бо вважає, що це більше не його/її обов’язок. Але дуже боляче спостерігати за тими молодими хлопцями і дівчатами, які не прожили життя. Хтось загинув, хтось втратив здоров’я, хтось отримав інвалідність на все життя. І цього здоров’я не повернеш. Не може бути так, що військові максимально “завантажені” у війну, а цивільні мають можливість від неї відгородитися. Так не може бути. Всі мають бути дотичні до армії“, – говорить Оксана, бойова медикиня Центру спеціального призначення НГУ “Омега”, з позивним “Оксі”.

І додає, що для допомоги фронту необов’язково йти в армію. Кожен може робити свою справу і мати якийсь маленький дотик до війни.

Читайте також:

• Війська рф сформували виступ у бік міста Торецьк: карта станом на 3 жовтня
• Військовий розповів, які населені пункти можуть бути наступними цілями росіян після Вугледара
• У двох громадах Донеччини посилили комендантську годину: перелік сіл та міст

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Вадим Глущенко виїхав з рідного міста 10 років тому. Спочатку він жив за кордоном, але все ж таки вирішив повернутися до України. Тут він відкрив власну справу з виготовлення сумок, рюкзаків і шоперів.

Історію бахмутянина Вадима Глущенка розповідає Бахмут IN.UA у своєму відеорепортажі.

Відкриття власної справи

Для Вадима Глущенка війна почалась у 2014 році. Бахмутянин покинув рідне місто понад 10 років тому. Евакуювався з сім’єю спершу в Чорногорію, де прожив чотири роки та встиг запустити свою справу: родина займалася клінінгом, чисткою поверхонь та трансфером товарів.

Згодом чоловік повернувся в Україну і почав працювати тут. Сьогодні він засновник Urban Wind у Хмельницькому. Разом з сім’єю Вадим закупив кілька швейних машинок та іншого обладнання і почав виготовляти сумки, рюкзаки, шопери. Частково витрати на обладнання покрив грант.

У планах і надалі розвивати потужності та вийти на європейський ринок.

У рідний Бахмут Вадим мріяв повернутися завжди. Ще до повномасштабного вторгнення були думки розвинути виробництво та повернутись у місто. Проте з’являлось чимало викликів: приміщення для виробництва, персонал, який потрібно навчати, житло та й повномасштабна війна, яка унеможливила остаточне повернення.

Детальніше історію підприємця з Бахмута дізнавайтеся в нашому репортажі за посиланням.

Примітка. Серед тих, хто перегляне відео та залишить коментар від 5 слів, ми з Urban Wind розіграємо розкладну сумку-шопер з написом “Заспокой своє серце”. Очікуйте на результати наступної п’ятниці.

Читайте також:

• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!