Пропагандистські та окупаційні медіа періодично публікують історії мешканців Бахмута, які виїхали на окуповані території України або до рф з так званими свідченнями про те, що у Бахмуті притискали російську мову, а ЗСУ вбивають російськомовних.

Редакція «Бахмут.IN.UA» провела дослідження інформаційних ресурсів, зробила запити про мову викладання, провела опитування аудиторії в наших соціальних мережах, щоб визначити реальну картину мовної дискримінації в Бахмуті.

Наративи про те, що в Україні відбуваються утиски російської мови існують не перше десятиліття. Як і багато іншої агресивної пропаганди рф, вони отримали більшу увагу та поширення з початку війни у 2014 році. Кроки України задля  відновлення та збереження власної ідентичності розцінюється російськими діячами, як нападки на саму рф та її присутність у нашій країні. Ми неодноразово чули про захист російськомовного населення на сході України та у Криму у якості виправдання агресивної зовнішньої політики кремля та окупації частини нашої країни. 

“Убивали русскоговорящих” та “бомбили русскоговорящий город” як пропаганда зображує мовне питання в Бахмуті

 

Російська пропаганда поширує міф про утиски російськомовних в Бахмуті. Фото: скріншот

Вигадані утиски російської мови та російськомовного населення в Україні протягом років слугували черговою спробою виправдати напад росії на територію країни. Насправді довгий час у багатьох областях України російська мова була більш привілейованою, ніж українська. Ще у 2010 році кількість громадян, які спілкуються російською збігалася з кількістю тих, хто спілкується українською, а саме 36%.

Навіть паспорти у формі книжечки містили в собі дублювання інформації російською по всій території України. З 2014 року процес усвідомлення власної ідентичності та важливості української мови активізувався, а у 2022 році майже 71% людей повідомили, що переважно спілкуються українською вдома. Проте, досі можна знайти повідомлення про те, що людям в різних містах відмовляють в обслуговувані українською, що гарантовано Законом та інші скандальні випадки. 

російські медіа збирають «свідчення» бахмутян про життя в місті, яке росіяни самі ж і знищили. Фото: скріншот

Водночас під час перегляду вуличних опитувань бахмутського телебачення ТРК “ЗАКАЗ” у лютому 2022 року прямо перед повномасштабним вторгненням можна почути, що більшість людей, включно із журналісткою, говорять російською.

Це доводить нікчемність звинувачень щодо утисків російської мови в Бахмуті. Адже містяни відкрито та безперешкодно спілкуються нею. 

«Останні роки російська пропаганда сіяла міф про утиск російської мови на сході України, що є мерзенною брехнею та одним із ланцюжків розколу українського народу зсередини. Наприклад, газети в Бахмуті до початку цієї війни виходили в основному російською. Закон про обов’язкове використання української мови у друкованих ЗМІ набув чинності лише у липні 2022 року, а випуск газет припинився наприкінці березня 2022 року. Тоді в нас йшла підготовка до переходу на українську мову і приблизно пів року газета ПОДІЇ (прим. ред. “События”) виходила двома мовами в номері, у відсотках це приблизно 40 на 60. Жодного дня за 23-річний період випуску ПОДІЙ на редакцію ніхто не чинив тиск за «російськомовність» газети. Ні на професійному, ні на побутовому рівні «питання мови» в Бахмуті не піднімалося. Жодної «дискримінації», як про це кричали росЗМІ, не існувало!» – розповідає Вадим Мардіян, головний редактор бахмутської  газети “Події”.

А утиски російськомовних зараз з нами в одній кімнаті?

Донеччина до 20 століття була суто українським регіоном. Більшість населення спілкувалася саме українською мовою. Проте, радянський союз активно взявся за винищення будь-якої національної ідентичності на захоплених землях. Українська етнологиня Леся Гасиджак у своєму інтерв’ю для Радіо Свобода розповіла про те, як на винищенні Голодомором землі масово заселяли росіян.

Тим самим відбувалося розмиття культурного коду регіону та штучне зменшення рівня використання української. В результаті сьогодні схід України тісно пов’язаний стереотипом про російськомовне населення, а місцеві мешканці інколи самостійно підтримують це враження про себе через відмови переходити на українську мову в робочих або побутових ситуаціях. 

Пропагандисти звинувачають українців у тому, що вони хочуть говрити державною мовою. Фото: скріншот

Російські ресурси часто обговорюють страшні покарання за розмову російською та тотальні заборони у її використанні. В реальності ситуація була іншою, особливо у східній частині країни. Ще на початку повномасштабної війни на сході України була найменша кількість людей, які розмовляли вдома українською, 8% проти 20% на півдня та 52% у центрі. Жодних репресій з цього приводу не існувало. В Бахмуті не часто можна було почути українську мову. Попит на український контент можна зрозуміти за тим, що єдина українська книгарня у Бахмуті «Еней» закрилася ще в жовтні 2021 року через свою збитковість та низький попит на книги.  

Напротивагу російським “новинним” ресурсам, навіть пропагандистські білоруські медіа публікують відео, де спростовується наратив, про утиски російськомовних у Бахмуті. Так, на одному державному медіа Білорусі вийшло інтерв’ю з колишньою мешканкою Бахмута, Наталією Докшиною, яка говорила про те, що у місті викладають та розуміють українську, але воно є російськомовним. Такі роздуми й дії є наслідком багаторічної інформаційної війни, яка вплинула на свідомість деяких мешканців східної України. Проте це в чергове спростовує фейк про уявні мовні утиски, принаймні стосовно російської мови.

Вам буде цікаво:

• Перейменування вулиць, пов’язаних з російськими діячами в Бахмуті: чи на часі це питання? (Оновлено)
• Комуністи та прихильники «русского міра»: кого можна знайти у списку почесних громадян Бахмуту

Бахмутянка розповідає білоруському пропагандистському каналу про те, що Бахмут російськомовне місто. Фото: скріншот

російська мова в українських школах

Наша редакція надіслала запит до Бахмутської міської ради з приводу мови, яка використовується та використовувалася для проведення освітнього процесу у школах та дошкільних закладах. Нам відповіли, що станом на зараз в усіх навчальних закладах, які підпорядковані Управлінню освіти, здійснюється навчання українською мовою, а предмети «російська мова/література» не включені до навчальної програми. 

Підписниця Facebook сторінки Бахмут.IN.UA про українські класи

Така ситуація існувала не завжди. Наприклад, з 2013 по 2014 рр з 18 шкільних навчальних закладів, в 10 закладах мова навчання була змішана, 2 заклади здійснювали навчання російською мовою. 

«В останні роки навчання в школі, я вже не пам’ятаю точно в якому класі, нас перевели на українську мову навчання. Пам’ятаю, що деякі вчителі обурювалися цьому і, відповідно, багато дітей транслювали таке ж обурення. Але навіть тоді, більшість уроків у нас проходило російською, адже вчителі не хотіли або не вміли розмовляти українською. У мене була вчителька географії, яка приїхала з росії, працювала купу років в українській школі й не знала української мови. Ми по черзі в класі для неї перекладали підручник, адже вона нічого не розуміла.» – ділиться спогадами свого навчання у Бахмуті журналістка Бахмут.IN.UA  Марія Макарович  

Відповідь Бахмутської міської ради

Варто зазначити, що з 2013 року кількість дошкільних та шкільних навчальних закладів із викладанням російською мовою або російськими класами зменшувалася. Проте, навіть українські підручники не можуть гарантувати, що діти здобували освіту державною. Велику вагу в цьому питання має позиція викладачів. 

Що думають бахмутяни про мовну дискримінацію?

У соціальних мережах Бахмут.IN.UA ми розмістили опитування щодо того, чи стикалися мешканці Бахмута з мовною дискримінацією.

Багато людей відповіли, що ні. А ті, хто відчував, говорили про дискримінацію саме української мови. 

«Якщо брати у відсотковому порівнянні, то, на мою суб’єктивну точку зору, після 2014 року зі мною переходили на спілкування українською на 10% більше, ніж до. Крім того, ще відсотків 30 – 40 переходили після того, як я наголошував, що зі мною потрібно розмовляти українською. Проте, був досвід того, коли люди не переходили взагалі. І це не є нормальним, тим паче коли це відбувається з боку державних службовців. Я кожного разу доводив, спокійно розповідав, приводив аргументи. Але це не завжди працювало. Часто бувало, що відчуваєш, як людина не задоволена таким проханням», – каже бахмутянин Андрій Лоза.

Революція Гідності та початок війни спонукала більше українців розвивати свою національну свідомість. Андрій Лоза розповів, що деякі підприємці, заклади, представники бюджетної сфери самостійно працювали над впровадженням української мови у своїх сферах або зверталися за допомогою у цьому. Проте, так було далеко не в кожному місці у Бахмуті. 

«Коли в заклад харчування заходить іноземець, то з ним майже завжди намагаються спілкуватися принаймні ламаною англійською. Проте, якщо заходжу я до закладу, беремо за приклад бахмутські, то мені починають розповідати, що вони не володіють українською.»

«В багатьох магазинах дивились, як на іноземців, коли звертались до продавчинь українською. І, звісно, відповідь була російською (за виключенням “Єви”, їм подяка!)» – написала підписниця у Facebook.

Українці не зобов’язані знати російську та мають поважати державну мову. Фото з відкритих джерел

Також, люди в опитуванні неодноразово згадували про вбивство волонтера та патріота Артема Мирошниченко, якого двоє підлітків серйозно побили 29 листопада 2019 років. Артем помер від отриманих травм у лікарні 5 грудня того ж року. З цього часу слідство ідентифікувало нападників, почався судовий процес, але вироку досі немає. Багато людей вважають, що це вбивство сталося на ґрунті ненависті, адже волонтер з 2013 року перейшов на спілкування українською мовою.

Своєю чергою, один з його вбивць на суді хотів погодитися на перекладача з російської на українську, але адвокат його відмовив. Ця справа стала резонансною. Видання «День» написала про це вбивство так: 

«Трагедія в Бахмуті є розплатою за роки злочинного ігнорування владою гуманітарної політики на сході України».

Слідство не змогло знайти докази того, що нападники атакували Артема саме через його мову. Проте, негативний досвід дискримінації та агресії за українську мову цілком реально інколи зустріти на сході. 

Артем Мирошниченко, 8 травня 2018 року

 

«Так, стикався. Випадки були не дуже частими, проте зустрічалися. Ну і про вбивство за українську мову активіста Артема Мірошниченка не варто забувати, – суд все ще продовжується.» – написав наш підписник на Facebook

«Я часто стикалася з вербальною агресією через те, що я розмовляю українською. Мені кричали, щоб я їхала на захід, бо в Бахмуті говорять російською, говорили, що я «понаїхала» і щоб я тут свої правила не встановлювала. Хоча я буквально народилася та жила більшу частину життя в Бахмуті. Добре, що такі кейси не були частим явищем. Але я постійно бачила, як люди закочують очі та кривлять обличчя, коли я просила їх перейти на спілкування державною.» – розповіла журналістка Бахмут.IN.UA  Марія Макарович  

Поки росіяни волають про утиски російської мови в Україні, довгий час саме українська відчувала на собі подібні дії. Такі наративи мають виправдати жорстоку війну, яку розпочали росіяни на території України майже 10 років тому. Російське суспільство не вважає Україну окремою країною, тому такі інформаційні меседжі працюють на внутрішню аудиторію.

На додаток, їх відлуння інколи можна почути від самих українців. Через десятиліття впливу роспропаганди, небажання до змін багато людей і досі не вважають, що варто переходити на спілкування українською. Проте, це є ідентифікатором нашої нації, наша мова вижила після століть заборон та намагань знищити її з боку рф. Важливо її розвивати, переходити на неї, просувати та вдосконалювати свої навички.

Російська мова є одним зі способів ведення гібридної війни рф проти України та всього демократичного світу, «велікій рускій язик» це частина їх кровожерливої культури та натури. Тому, принципова позиція щодо збереження російської мови в Україні тільки допомагає росіянам впливати на свідомість українців та продовжувати інформаційні атаки на країну. 

«Наших людей катують і вбивають російською мовою. Я знаю дітей, які бачили, як на їх очах знущались над мамою. Російською мовою. Знаю батьків, на очах яких, катували їх дітей. Російською мовою. Знаю полонених, які після повернення з полону, заново звикали до української, бо більше року її не чули і як вони від цього плакали. Годинами. Зрештою ми всі бачили, як за слова «Слава Україні» нашого військового вбили. І тепер бачимо, як нашим відрізають голови. Заживо.

Останнє, що ці люди чули перед смертю – російська мова їх катів. Пам’ятайте, що ці відео, крім нас, бачили також жінки і діти цих чоловіків. Знаєте що відбувається з цими людьми, коли вони чують російську? В одних болить шкіра на тілі, у інших з’являється рвотний рефлекс, в третіх починаються панічні атаки, бо їм здається, що зараз їх знову будуть катувати, ще у когось просто течуть сльози рікою і людина нічого не може сказати(годинами), а хтось місяцями не спить. Так реагує їх психіка. Вони нічого не можуть з цим зробити. При тому, що раніше деякі з них самі були російськомовними.» – написала на Facebook українська правозахисниця Наталія Панченко

Українська це мова нашої держави, мова, яка збереглася попри постійні заборони та намагання знищити її. Facebook сторінка «Переходь на українську».

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Дитина не обирає, де народитися. Але тисячі українських дітей, які з’явилися на світ під окупацією, зіткнулися з ще більшими проблемами: держава, громадянами якої вони є за законом, офіційно не може підтвердити сам факт їхнього народження. Свідоцтво з “днр” чи з окупованого Криму для України є просто клаптиком паперу, і єдиний шлях перетворити його на справжній документ — це суд, який може тривати роками. Так само й дорослі, які виїхали з тимчасово окупованих територій, можуть застрягнути за кордоном без жодного документа: посольство не має права видати паспорт, а без паспорта неможливо навіть підтвердити, що ти — це саме ти. 

Про це замкнене коло, про те, чому російський паспорт сам по собі не позбавляє українського громадянства, і які документи з окупації суд все ж бере до уваги — ми поговорили з адвокаткою Тетяною Ольховіковою, яка вже кілька років допомагає людям з ТОТ відновлювати українські документи. 

Виїзд з ТОТ

З якими проблемами з українськими документами найчастіше стикаються люди, які виїхали з ТОТ? І чи відрізняється ситуація для тих, хто застав окупацію ще неповнолітнім?

Тетяна Ольховікова пояснює, що найскладніше — це випадок, коли людина застала окупацію ще дитиною: тоді часто немає жодного офіційного підтвердження її особи, і доводиться відновлювати всю документальну історію з нуля. Якщо ж говорити про дорослих людей, то вони найчастіше зіштовхуються з відсутністю паспорта чи свідоцтва про народження, розбіжностями у написанні імен та прізвищ і втратою документів на майно. 

“Найчастіше люди стикаються з наступними проблемами: відсутність паспорта, відсутність свідоцтва про народження, відсутність даних у державних реєстрах. Можуть бути розбіжності в написанні прізвищ і імен, якщо це були  старі акти або якщо документів немає в базі. Втрата документів на майно. Або пропущення певних строків, які були встановлені законом, — і на реалізацію певних прав це вже часто відбивається саме в питаннях спадку майна. Потім це треба доводити в суді, а в нас, на жаль, така судова практика, яка каже, що перебування в окупації не є поважною причиною для пропуску строку, наприклад, для прийняття спадщини”, — пояснює адвокатка.

Що відбувається з документами людини, яка під час окупації була змушена отримати російський паспорт? Чи може це стати підставою для відмови у підтвердженні українського громадянства?

Ольховікова одразу знімає найпоширеніший страх: отримання паспорта РФ під тиском обставин само по собі не тягне за собою втрату українського громадянства. Люди отримували ці документи не з ідеологічних причин, а щоб зберегти майно, мати змогу пересуватися чи отримати доступ до базових послуг — і це, за її словами, суд бере до уваги.

“Сам факт отримання російського паспорта, якщо це було вчинено з гуманітарних причин, не означає автоматичну втрату українського громадянства. Люди були вимушені отримувати ці документи для того, щоб, наприклад, зберегти своє майно, мати можливість пересуватися або мати доступ до базових послуг. Тому не треба боятися надавати документи, які ви отримали в окупації — наприклад, це може бути свідоцтво про смерть чи свідоцтво про народження. Не треба боятися надавати їх українському державному органу, тому що навіть у судовій справі ми використовуємо ці документи як джерело доказів”, — каже фахівчиня.

Юридично це працює через принцип міжнародного права, який адвокатка називає ‘намібійський виняток” . Він дозволяє брати з окупаційного документа фактичну інформацію (дату й місце народження, дані про батьків), не визнаючи легітимності самого органу, який його видав.

Примітка. “Namibia exception” — це принцип міжнародного права, згідно з яким документи, видані окупаційною владою, повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Розгляд судами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади.

“Намібійські винятки” вперше були сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН, зокрема в його Консультативному висновку від 21 червня 1971 року (Namibia case). Міжнародний суд ООН у документі “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

“Це такий принцип міжнародного права, згідно з яким документ, виданий окупаційною владою, не може братися судом до уваги і визнаватися, якщо його повне ігнорування призводить до серйозного порушення прав людини. Наприклад, якщо ми говоримо про факти народження або смерті, ми не можемо просто відмовлятися брати до уваги документи тільки тому, що вони видані в умовах окупації. Ми маємо взяти з нього інформацію, яка може бути джерелом додаткових відомостей, щоб встановити певний факт. Однак на практиці, на жаль, я знаю з власного досвіду роботи з клієнтами, що працівники державних органів інколи дають неприйнятні коментарі щодо таких документів або можуть надати недостовірну інформацію”, – коментує Тетяна Ольховікова.

Сама адвокатка зіткнулася з цим особисто: у відділі ДРАЦС їй надали недостовірну інформацію про порядок реєстрації смерті на окупованій території.

“Мені особисто в органі ДРАЦС надавали недостовірну інформацію про строки та порядок здійснення державної реєстрації смерті на окупованій території. Звичайно, я оскаржила це керівнику і отримала того ж дня результат. Тому я рекомендую не мовчати, відстоювати свої права і не боятися посилатися на документи, які ви отримали в окупації, показувати їх і наполягати на тому, щоб ваші права були реалізовані”.

Як людині довести своє українське громадянство та особу, якщо частину документів вона отримала на ТОТ або втратила під час окупації? Який алгоритм діє станом на 2026 рік?

За словами Ольховікової, все залежить від того, чи документувалася людина ще до окупації, тобто чи є про неї інформація в державних реєстрах.

“Головне питання тут — чи документувалася людина, коли вона ще не мала українського паспорта, і, відповідно, чи є інформація про неї в державних реєстрах. Якщо у людини вже був український паспорт, тоді вона звертається до державної міграційної служби, і там проводять ідентифікацію. Перевіряють дані про особу в державних реєстрах, встановлюють інформацію про цю особу і документують її, видаючи новий паспорт або продовжуючи документи, які потрібні”, — пояснює пані Тетяна.

Значно складніше тим, хто на момент окупації взагалі не встиг отримати паспорт — наприклад, дітям з окупованих у 2014 році областей, чиї дані просто не встигли зафіксувати в тодішніх, ще нечисленних, реєстрах. У такому випадку єдиний шлях — це встановлення особи через суд.

“У цьому випадку державна міграційна служба не може вас ідентифікувати, і буде використовуватися процедура встановлення особи через суд. Це відбувається шляхом опитування свідків — родичів, близьких осіб, які можуть підтвердити, що це саме ви. Також це відбувається шляхом відеоідентифікації, тобто через відео зв’язуються з цими близькими особами, і вони підтверджують вашу особу. Це не проста перевірка, що ви — це ви: державний орган має встановити, що ви дійсно маєте це ім’я, це прізвище, цю дату народження, і ця процедура займає не тиждень, а місяці”, — каже Тетяна Ольховікова.

На запитання, з чим людина живе весь цей час, якщо вона неповнолітня і опинилась в Україні без жодного документа, адвокатка відповідає прямо:

“Вона взагалі не має нічого. Просто має свідоцтво про народження, якщо воно є — і все. Я знаю, що деякі громади можуть надавати підтримку особам, які проходять цю процедуру: додатково надавати місце для проживання, гуманітарну підтримку. Але документи просто перебувають на розгляді, і людина чекає на їх отримання”.

Чи достатньо нинішніх юридичних механізмів для дітей, які пережили окупацію? Де найбільший законодавчий прогал?

Найгостріша проблема, за словами спікерки, виникає у тих, хто виїхав з окупованих територій одразу до сусідніх країн — Литви, Латвії, Польщі — маючи на руках лише свідоцтво про народження, без жодного паспортного документа. На початку повномасштабної війни ці країни приймали людей і без паспорта, але тепер ці ж люди не можуть ні виїхати з країни перебування, ні оформитися в Україні.

“Посольства, які захищають інтереси та права громадян за кордоном, не мають повноважень видавати українські паспорти. Посольство може видати лише посвідчення особи на повернення в Україну. І тут виникає проблема: для видачі посвідчення на повернення посольство також має підтвердити, що ви — це дійсно ви, а альтернативи цьому немає. І тут замикається коло: ви приходите, просите посвідчення, щоб отримати паспорт, а вам кажуть — а де ваш паспорт? І єдиний шлях, який залишається, — це звернення до суду для того, аби вашу особу встановили”, — пояснює адвокатка.

За її словами, державна міграційна служба часто формально підходить до таких справ і не враховує реальну ситуацію людей за кордоном. Серед її кейсів — діти, які були народжені під окупацією: виросли, виїхали за кордон лише зі свідоцтвом про народження і роками не могли ініціювати жодну процедуру, бо не мали паспорта.

“Державна міграційна служба, на мою думку, не завжди розуміє реальність. Вони не враховують, як людина має пересуватися без паспорта, куди вона може звернутися, тому що вона фактично залишається заблокованою в тій країні, де перебуває. Я розумію, що ці процедури створювалися до війни, коли така масова ситуація, як зараз, просто не передбачалась — але кількість громадян без жодного паспортного документа за кордоном сьогодні дуже велика, і у світі є країни, посольства яких мають повноваження приймати заяви на видачу внутрішніх паспортів. Чому в нас, попри війну і масштаб проблеми, посольства й досі не мають таких повноважень, я пояснити не можу”, — ділиться у розмові спікерка.

Окремо адвокатка наводить приклад, коли реєстрація народження дитини під окупацією можлива тільки через суд — бо жоден адміністративний орган України не має права визнати документ окупаційної влади про народження.

“Взагалі ніхто не може зареєструвати факт народження в окупації, окрім як на підставі рішення суду, бо в Україні немає жодного документа, який офіційно підтверджує таке народження. Тому ми йдемо в суд і кажемо: дивіться, ось у нас є документ з окупації, ось у нас є свідки, ось у нас є фотографії, — і надаємо все це, щоб суд ухвалив рішення. У моїй практиці такий кейс був успішним, і дитині вдалося отримати українське свідоцтво про народження, хоча сам процес зайняв не один рік”, — ділиться кейсом фахівчиня.

З якими проблемами люди, які виїхали з Донеччини/Луганщини ще у 2014–2015 роках, звертаються найчастіше?

За спостереженнями пані Тетяни, у цієї категорії людей найпоширеніші проблеми — це ідентифікація особи, підтвердження свідоцтв про народження або смерть та відновлення інших актів цивільного стану.

“Найчастіше це паспорти, ідентифікація особи, свідоцтва про народження, про смерть та інші документи цивільного стану, які можна відновити. Паспорти можуть бути невидимими, бо реєстраційні заклади, які діяли до 2014 року, не були перенесені в цифровий архів, і це знову потрібно підтверджувати через суд. Також дуже поширене питання — це продовження й отримання статусу ВПО, підтвердження вашої попередньої реєстрації. Це стосується насамперед Донецького й Луганського напрямків, де, знову ж таки, не збереглися попередні дані”, — пояснює пані Тетяна.

Ще одна масштабна категорія справ — втрата документів на майно, особливо у зруйнованих містах, коли реєстр не містить даних про право власності.

“Такі документи можуть бути пошкодженими, старими, такими, які не перенесені в реєстр, і, відповідно, відновити їх складно. Це дуже актуально, наприклад, для міст, які були зруйновані — люди отримують компенсації за зруйноване майно, і щоб отримати компенсацію, треба довести, що ви є власником. А якщо це не зареєстровано в реєстрі, доводиться звертатися до суду, щоб підтвердити цей факт”.

Скільки часу зараз займає встановлення факту належності особи чи права власності через суд?

Тут адвокатка відверта — швидких рішень чекати не варто. Суди перевантажені, відчувають кадровий дефіцит і не завжди витримують навіть ті процесуальні строки, які прописані законом. Орієнтуватися можна на строк від 6 місяців, і це буде позитивним сценарієм.

“Я б орієнтувалася на те, що судовий процес може тривати доволі довго — суди перевантажені, є кадровий дефіцит, справи розглядаються не швидко. Навіть попри те, що для деяких категорій встановлені законні строки, на практиці вони не завжди витримуються. Я б не очікувала тут якогось швидкого позитивного сценарію”, — пояснює вона.

Що людина може зробити вже зараз, якщо державний орган відмовляється видати або відновити українські документи? Коли справді потрібен адвокат?

Головна порада Тетяни Ольховікової — фіксувати абсолютно все: усі звернення, номери реєстрації заяв, дати й формулювання відмов:

“Якщо вам щось не надається і ви не розумієте, як отримати потрібну послугу, ви можете звернутися з адвокатом до керівника цього органу. Можна подавати письмові звернення, фіксувати, з якими питаннями ви зверталися, які підтвердження надавали, який номер реєстрації вашої заяви. Усе це потрібно фіксувати, щоб мати докази, якщо доведеться звертатися до суду. Тому я рекомендую все записувати”.

За її словами, навіть формальна відмова державного органу — це не кінець процесу, а лише привід іти далі, у суд.

“Не варто сприймати відмову як остаточне рішення — це не так. Її можна оскаржити або встановити необхідний факт через суд. Це все вирішується, але треба підготуватися і підсумувати всі свої звернення заздалегідь. Коли справа доходить до суду, саме зафіксовані звернення й відмови стають головними доказами того, що людина намагалася отримати послугу законним шляхом”.

Що, на вашу думку, держава повинна змінити в законодавстві, щоб люди могли швидше відновлювати документи та підтверджувати громадянство?

Насамкінець Тетяна Ольховікова виділяє кілька найбільш нагальних, на її погляд, змін — і в центрі уваги знову опиняються діти без паспортів.

“Я б виділила декілька найбільш нагальних речей. Перше — це спрощення підтвердження громадянства України та отримання документів на особу для дітей: якщо людина не має паспорта, вона не може почати жодну іншу процедуру, і весь процес просто зупиняється на самому початку. Друге — я думаю, що варто створити спеціалізовані підрозділи державних органів, які працювали б саме з громадянами з тимчасово окупованих територій. Головне, щоб не було упередженого ставлення до таких людей — жодного страху чи підозри щодо цих документів. Люди просто мають змогу підтвердити свою особу й іти далі”.

Окремо адвокатка наголошує на потребі уніфікованого підходу до документів, виданих в окупації, — щоб кожен орган не трактував їх по-своєму.

“Я б ще додала, що потрібен більш зрозумілий і системний підхід до роботи з документами, які люди отримали в окупації. Ми вже говорили про те, що ці документи автоматично не визнаються, але з них має братися важлива інформація — і тут потрібен чіткий, єдиний підхід”, — резюмує наша спікерка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У дитячій версії застосунку Monobank з’явилася нова кнопка “Попросити гроші у батьків”. За її допомогою дитина може сформувати запит на певну суму, а батьки — погодити його або відхилити.

Про нову функцію повідомив співзасновник Monobank Олег Гороховський.

Як працює нова функція Monobank

Для надсилання запиту дитині потрібно натиснути кнопку “Попросити гроші у батьків”, після чого вказати необхідну суму. До запиту також можна додати коментар. Після надсилання батьки отримують сповіщення. Вони можуть вирішити, чи переказувати зазначену суму, або відхилити запит.

За словами Гороховського, на прийняття рішення у батьків є 24 години. Для нової функції також встановили обмеження. Дитина може надіслати до п’яти запитів на гроші протягом одного дня.

До теми:

Скільки коштує зібратися до школи у 2026 році: редакція проаналізувала ціни

Як дізнатися IBAN рахунку в мобільних застосунках Приватбанку, Монобанку та Ощадбанку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!