Бої за Бахмут тривають вже дев’ятий місяць, місто зруйноване на понад 90%, росіяни фактично захопили руїни, а ЗСУ все ще продовжують контролювати район Літака в місті. У битві за Бахмут за російськими даними загинуло близько 20 тисяч найманців ПВК Вагнер, про це повідомив сам фінансист угрупування — пригожин. Членами ПВК ставали завербовані в’язні, які не проходили підготовку та вважалися гарматним м’ясом. Однак, росія та її прихильники прагнуть показати, мовляв, в Україні на війну також відправляють непідготовлених. 

Доказ цьому пропагандисти знайшли у статті The Wall Street Journal «36 годин у Бахмуті: відчайдушна боротьба одного підрозділу, щоб стримати росіян» авторства Метью Люксмора.

Редакція  «Бахмут. IN.UA» проаналізувала матеріал журналіста, а також ту вижимку, яку оприлюднили пропагандисти. 

Сумнівний телеграм-канал поширює наративи, які грають на руку росіянам

Скріншот з телеграм-каналу, який поширив уривок зі статті The Wall Street Journal. 

«У матеріалі наводиться історія групи мобілізованих із 93-ї мехбригади — їх набирали з безробітних у Харківській області. Бійців екіпірували радянською зброєю і відправили спочатку в Костянтинівку, потім у Бахмут. Також видання пише про групу з 16 призовників, які захищали Бахмут, “багато з яких були призвані кількома днями раніше і не проходили жодної підготовки”. Наприклад, один із бійців уперше вистрілив із гранатомета під час бою в Бахмуті. Він промахнувся, вогнем у відповідь його контузило», — пише телеграм-канал «Всевидящее ОКО»

Заголовки з росЗМІ. Фото: скріншот

Телеграм-канал “Всевидящее ОКО” налічує 1,25 млн фоловерів, однак — це сумнівне джерело достовірної інформації,  канал є повністю анонімним, власник невідомий. Як повідомляє, Інститут масової інформації, ще кілька років тому контент і медіасітка тг-каналу “Всевидящее ОКО” складалися з відео, де люди отримують травми чи вчиняють насильство, а у кожному відеоролику демонстрували зображення крові.

Згодом, експерти Інституту зафіксували чотири матеріали з ознаками замовлення, два стосувалися грального бізнесу, коріння якого закінчувалося в рф. Втім реклами в каналі не багато, а це говорить про те, що у власників каналу є додаткове джерело фінансування, яке саме й звідки воно — невідомо. Відсутність реклами, може свідчити про відсутність замовлень.

Стаття Метью Люксмора

Спершу потрібно зазначити, хто такий Метью Люксмор — це репортер, який висвітлює події в росії, Україні та країнах колишнього Радянського Союзу, приділяючи особливу увагу обороні, національній безпеці Росії та ролі її збройних сил на світовій арені. Раніше він був московським кореспондентом Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода.

Стаття Метью розповідає історію боїв за Бахмут зі слів мобілізованих. Зокрема героєм сюжету стає безробітний батько трьох дітей Олексій Мальковський. Чоловік розповідає, як російські війська штурмували один з багатоквартирних будинків, який його група з 16 призовників, багато з яких були призвані за кілька днів до цього і не пройшли жодної підготовки, мала захищати.

Нижче надаємо переклад оригінальної статті:

Малковський не влучив. Росіяни вистрілили з власного РПГ і влучили в стіну поруч з ним, контузивши його. Він вибіг з будівлі і сховався на овочевій грядці, у нього дзвеніло у вухах. Коли він повернувся після заходу сонця, в кімнаті лежали тіла двох його товаришів.

За 36 годин, які він провів у жорстоких боях від будинку до будинку в східноукраїнському місті, 11 з 16 чоловіків з групи призовників Мальковського були або вбиті, або захоплені в полон, за словами солдатів, що вижили, і родичів зниклих безвісти.

На вихідних Росія остаточно закріпила контроль над Бахмутом після 10-місячної битви, яку Київ використовував для того, щоб розгромити російські війська. Хоча жодна зі сторін не розголошує своїх втрат, за західними оцінками, на Бахмутському фронті загинуло багато тисяч солдатів з обох сторін. Ще більше було поранено.

Намагаючись зберегти бригади, підготовлені і оснащені Заходом для широко очікуваного наступу, і з багатьма загиблими професійними солдатами, Київ відправив туди мобілізованих солдатів і підрозділи територіальної оборони, іноді з незадовільною підготовкою і спорядженням (ось цитата, яка маніпулятивно використовують пропагандистські ЗМІ). Остаточний успіх чи провал української стратегії в Бахмуті залежатиме від результатів більш масштабного наступу.

16 чоловіків, серед яких був і Мальковський, зараховані до 5-ї роти 93-ї механізованої бригади, виїхали з Харкова 16 лютого автобусом на базу бригади за 2 з половиною години їзди на південь.

Пасажирами автобуса були переважно бідні чоловіки з сіл на північному сході Харківської області, багато з яких були безробітними, підробляли різноробочими або працювали позмінно на заводах в обласному центрі. Багато з них отримали мобілізаційні повістки того місяця, згідно з їхніми військово-обліковими документами. Хоча деякі з них пройшли строкову службу роками чи десятиліттями раніше, майже ніхто з них не брав участі в активних бойових діях.

Вони провели дві ночі на базі, де їм видали гвинтівки і форму радянських часів, згідно з військовими документами і фотографіями. 18 лютого їх відвезли до Костянтинівки, що за 16 миль від Бахмута, і розмістили в будинку на околиці гарнізонного містечка.

Вони позували для фотографій зі своїми гвинтівками перед релігійними іконами, розміщеними на каміні в будинку, пили енергетичні напої на ліжках в одній зі спалень, а також курили і їли на кухні.

Вранці 21 лютого прибув старшина роти і повідомив, що має наказ відправити хлопців до Бахмута групами по шість чоловік. Російські війська підходили все ближче до річки, яка розсікає місто, тиснучи на українські підрозділи, що захищалися від постійних мінометних та артилерійських обстрілів. Деякі з них погрожували написати офіційну відмову від виконання наказу, посилаючись на недостатню підготовку. Владислав Юдін, колишній ув’язнений зі східного Луганська, розповів, що сказав старшині, що ніколи не тримав у руках зброю, не кажучи вже про те, щоб стріляти, і йому було страшно. 

“Бахмут тебе навчить”, – відповів йому чоловік.

Коли перша група чоловіків прибула до Бахмута того вечора, їм сказали йти за командиром на позицію. Вони йшли провулками повз руїни розбомблених будинків, переступаючи через повалені телефонні стовпи та нерозірвані російські снаряди.

Вони дійшли до багатоповерхівки, відокремленої сараєм, огорожею з ланцюга і невеликим садом від російських військ у сусідньому будинку. Вони зайняли позиції біля вікон на першому поверсі. Потім їх обстріляли з гранатометів і мінометів, і Юдін розповів, що бачив, як на його очах вбили Сергія Дідіка, 36-річного селянина, і командира. 

“Це було пекло на землі”, – сказав він.

Менш ніж за 300 метрів фермер Сергій Пугасій перебував у будинку під шквальним вогнем російських військ, які витіснили його групу. Він потрапив під кулеметний вогонь з третього поверху іншого будинку і побачив, як впали командир його загону і ще один солдат. Він опинився беззахисним перед кулями, що свистіли навколо нього. Він впав на землю і незабаром опинився в оточенні російських солдатів.

“Ти один?” – запитав один з росіян, зв’язуючи йому руки, а інший забрав у нього гвинтівку і зняв бронежилет. Той відповів, що так.

Після цього бою 21 і 22 лютого і наступної місії 2 березня, для якої вцілілих членів підрозділу відправили назад до Бахмута, дружини зниклих безвісти шукали інформацію. Вони писали до Червоного Хреста та Організації Об’єднаних Націй, телефонували на гарячу лінію українського уряду, а також писали на десятки сторінок у соціальних мережах, присвячених зниклим безвісти.

Бахмут після “звільнення росіян”. Фото: з відкритих джерел

Дружина Пугасія, Анжела, отримала повідомлення про зникнення чоловіка 24 лютого, через три дні після того, як вона востаннє розмовляла з ним. 

“Це як стояти на краю прірви. Я не дружина і не вдова”, – сказала вона в інтерв’ю на початку квітня. “Найгірше – не знати”.

На початку березня двоє військових прийшли додому до Василя Зелінського, 51-річного змінного робітника металургійного заводу з діагностованим захворюванням хребта, щоб повідомити про його зникнення. Його дружина, Олена, почала ридати, запитуючи їх: 

“Як це могло статися, що ви забрали людину без підготовки, а через тиждень вона зникла?” Один чоловік опустив очі, сказала вона, а інший відповів: “Це війна. Ніхто їх зараз не буде навчати”.

2 квітня канал, пов’язаний з воєнізованим угрупованням “Вагнера”, яке очолювало російський наступ на Бахмут, опублікував фотографію військового квитка Дідіка і повідомив, що його загибель була підтверджена. Але дружина Дідіка, Валентина, переконана, що він перебуває в російському полоні.

“Я знаю, що мій чоловік живий, – сказала вона в інтерв’ю The Wall Street Journal. “Моє серце це відчуває”.

Дружини зниклих безвісти обурені тим, що їх відправили в Бахмут без підготовки. Переважна більшість мобілізованих солдатів в Україні проходять хоча б мінімальну підготовку, і випадки, коли непідготовленим чоловікам наказують воювати, не є поширеними. Але українське законодавство не визначає, скільки часу має тривати підготовка, і юристи кажуть, що призовники не можуть нічого зробити, окрім як подати скаргу командирам або на гарячу лінію Міністерства оборони.

У лютому українські депутати внесли на розгляд парламенту законопроект, який передбачає щонайменше тримісячну підготовку мобілізованих, але він так і не пройшов через Верховну Раду. 

Бахмут в російській окупації. Фото: з відкритих джерел

Міністерство оборони України заперечує відправку солдатів без підготовки до Бахмута, а офіцер 93-ї сказав, що не чув про такі випадки у своїй частині. 

“Якщо це сталося, то це неправильно”, – сказав він.

Речник Збройних сил України відмовився від коментарів. У середині квітня Пугасій був звільнений в результаті обміну полоненими після майже двох місяців перебування в російському полоні. Його утримували у в’язниці на окупованій Росією частині Луганської області України, а потім перевели до камери на покинутому заводі. Йому та десятку інших людей зав’язали очі, відвезли до Бахмута і наказали йти через лінію фронту, поки російські війська спілкувалися по радіо з українцями, забезпечуючи, щоб обидві сторони не відкривали вогонь.

Зрештою, Пугасій вважає, що саме його дуже коротка служба в армії врятувала його від страти від рук викрадачів. Коли росіяни подивилися на його військовий квиток і побачили дату його мобілізації, менш ніж тиждень тому, вони запитали, як довго він воював. “Двадцять чотири години”, – відповів він. За його словами, вони попередили, що якщо він знову потрапить у полон, то не виживе.

Примітка: Варто зауважити, що журналіст, який написав статтю регулярно відвідував росію. Його матеріал про Бахмут певною мірою висвітлює росіян, як хороших людей, адже вони, мовляв, відпустили полоненого.  

Що винесли у публічний простір?

Трупи вагнерівців, продменстровані пригожиним. Фото: з відкритих джерел

Пропагандистські канали та сумнівні джерела в телеграмі перекрутили оригінальну цитату з тексту, й в результаті отримали висновок, мовляв, Україна відправляє в Бахмут непідготовлених солдатів (гарматне м’ясо), щоб зберегти життя сильнішим воїнам. Втім, насправді у тексті навіть немає такого судження. Немає слів про (гарматне м’ясо), натомість є наступні уривки:

Уривок 1: “Переважна більшість мобілізованих солдатів в Україні проходять хоча б мінімальну підготовку, і випадки, коли непідготовленим чоловікам наказують воювати, не є поширеними”, — пише журналіст The Wall Street Journal.

Уривок 2: “Намагаючись зберегти бригади, підготовлені і оснащені Заходом для широко очікуваного наступу, і з багатьма загиблими професійними солдатами, Київ відправив туди мобілізованих солдатів і підрозділи територіальної оборони, іноді з незадовільною підготовкою і спорядженням (ось цитата, яка маніпулятивно використовують пропагандистські ЗМІ)

Ймовірно, що саме з цього уривку тексту й з’явилося повідомлення провокативного характеру, яке почали поширювати.

В Бахмут відправляють ненавчених солдатів

В Бахмуті воюють воїни різних підрозділів: ЗСУ, Нацгвардійці, прикордонні загони, добровольці, учасники ТРО, а також мобілізовані. Немає розподілу на елітні війська та неелітні, як це є в росії. Наприклад, вищим класом війська там вважають повітряно-десантні війська, а регулярна російська армія займає нижчу позицію в цій ієрархії.

Крім того, Україна не володіє таким великим людським ресурсом, як держава-сусід, яка дозволяє собі використовувати громадян — в якості гарматного м’яса через необмежений ресурс. В хід йдуть найманці приватних компаній, та інші приватні підрозділи, які відверто конкурують між собою.

Редакція «Бахмут. IN.UA» спілкувалася із бахмутянами, в кожного з яких різний бойовий досвід, різне цивільне життя в минулому. Серед захисників Бахмута є вчителі, волонтери, зоозахисники, активісти та багато інших людей різних професій. 

«Пасажирами автобуса були переважно бідні чоловіки з сіл на північному сході Харківської області, багато з яких були безробітними, підробляли різноробочими або працювали позмінно на заводах в обласному центрі», – уривок зі статті видання.

Теза зі статті The Wall Street Journal про те, що до Бахмута відправляють чоловіків із сіл некоректна в плані узагальнення, адже в армії збираються разом люди різного віку, та різної спеціальності.

Навчання військових без досвіду в Україні

Через повномасштабне вторгнення в лави ЗСУ й ТРО прийшли люди з цивільного життя, які раніше не тримали зброю в руках. Наразі, коли велика війна триває вже другий рік мобілізованих навчають на спеціальних полігонах. Випадки, коли люди потрапляють до формування без жодного досвіду поодинокі.  

Наприклад, нещодавно редакція «Бахмут IN.UA» розмовляла з бахмутянином Дмитром, який служить аеророзвідником на Бахмутському напрямку. Раніше чоловік також не мав військового досвіду, але при мобілізації його навчили азам військової справи. За даними Military Media Center строк підготовки мобілізованих військових-десантників складає 1-2 місяці.

Нагадаємо, ми писали, як можна підготуватися до армії в цивільному житті в матеріалі: Як підготуватися до армії: військовий вишкіл та керування БПЛА

«До війни я не мав військового досвіду. У військкомат прийшов, як ВПО-шник з Бахмута. Ходив, відмічався. В січні мене мобілізували й відправили в навчальний центр, там я пробув півтора місяця. Відучився й потрапив в артилерійський взвод, морська піхота», — розповідає Дмитро.

Чоловіка навчали українські інструктори, які мали військовий досвід з гарячих точок, зокрема й оборонці Бахмута, але оскільки їх інколи бракувало частину військових відправляли на навчання за кордон до іноземних наставників.

Деяких мобілізованих навчав вже сам Дмитро, наприклад, якщо людина не вміла користуватися новими установками. Військовий зазначив, у нього не було випадків, коли до бригади потрапляла особа без досвіду, бувало таке, що доводилося навчати специфічній роботі, як от керуванням БПЛА чи тому подібне.

Фото: з відкритих джерел

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Дитина не обирає, де народитися. Але тисячі українських дітей, які з’явилися на світ під окупацією, зіткнулися з ще більшими проблемами: держава, громадянами якої вони є за законом, офіційно не може підтвердити сам факт їхнього народження. Свідоцтво з “днр” чи з окупованого Криму для України є просто клаптиком паперу, і єдиний шлях перетворити його на справжній документ — це суд, який може тривати роками. Так само й дорослі, які виїхали з тимчасово окупованих територій, можуть застрягнути за кордоном без жодного документа: посольство не має права видати паспорт, а без паспорта неможливо навіть підтвердити, що ти — це саме ти. 

Про це замкнене коло, про те, чому російський паспорт сам по собі не позбавляє українського громадянства, і які документи з окупації суд все ж бере до уваги — ми поговорили з адвокаткою Тетяною Ольховіковою, яка вже кілька років допомагає людям з ТОТ відновлювати українські документи. 

Виїзд з ТОТ

З якими проблемами з українськими документами найчастіше стикаються люди, які виїхали з ТОТ? І чи відрізняється ситуація для тих, хто застав окупацію ще неповнолітнім?

Тетяна Ольховікова пояснює, що найскладніше — це випадок, коли людина застала окупацію ще дитиною: тоді часто немає жодного офіційного підтвердження її особи, і доводиться відновлювати всю документальну історію з нуля. Якщо ж говорити про дорослих людей, то вони найчастіше зіштовхуються з відсутністю паспорта чи свідоцтва про народження, розбіжностями у написанні імен та прізвищ і втратою документів на майно. 

“Найчастіше люди стикаються з наступними проблемами: відсутність паспорта, відсутність свідоцтва про народження, відсутність даних у державних реєстрах. Можуть бути розбіжності в написанні прізвищ і імен, якщо це були  старі акти або якщо документів немає в базі. Втрата документів на майно. Або пропущення певних строків, які були встановлені законом, — і на реалізацію певних прав це вже часто відбивається саме в питаннях спадку майна. Потім це треба доводити в суді, а в нас, на жаль, така судова практика, яка каже, що перебування в окупації не є поважною причиною для пропуску строку, наприклад, для прийняття спадщини”, — пояснює адвокатка.

Що відбувається з документами людини, яка під час окупації була змушена отримати російський паспорт? Чи може це стати підставою для відмови у підтвердженні українського громадянства?

Ольховікова одразу знімає найпоширеніший страх: отримання паспорта РФ під тиском обставин само по собі не тягне за собою втрату українського громадянства. Люди отримували ці документи не з ідеологічних причин, а щоб зберегти майно, мати змогу пересуватися чи отримати доступ до базових послуг — і це, за її словами, суд бере до уваги.

“Сам факт отримання російського паспорта, якщо це було вчинено з гуманітарних причин, не означає автоматичну втрату українського громадянства. Люди були вимушені отримувати ці документи для того, щоб, наприклад, зберегти своє майно, мати можливість пересуватися або мати доступ до базових послуг. Тому не треба боятися надавати документи, які ви отримали в окупації — наприклад, це може бути свідоцтво про смерть чи свідоцтво про народження. Не треба боятися надавати їх українському державному органу, тому що навіть у судовій справі ми використовуємо ці документи як джерело доказів”, — каже фахівчиня.

Юридично це працює через принцип міжнародного права, який адвокатка називає ‘намібійський виняток” . Він дозволяє брати з окупаційного документа фактичну інформацію (дату й місце народження, дані про батьків), не визнаючи легітимності самого органу, який його видав.

Примітка. “Namibia exception” — це принцип міжнародного права, згідно з яким документи, видані окупаційною владою, повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Розгляд судами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади.

“Намібійські винятки” вперше були сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН, зокрема в його Консультативному висновку від 21 червня 1971 року (Namibia case). Міжнародний суд ООН у документі “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

“Це такий принцип міжнародного права, згідно з яким документ, виданий окупаційною владою, не може братися судом до уваги і визнаватися, якщо його повне ігнорування призводить до серйозного порушення прав людини. Наприклад, якщо ми говоримо про факти народження або смерті, ми не можемо просто відмовлятися брати до уваги документи тільки тому, що вони видані в умовах окупації. Ми маємо взяти з нього інформацію, яка може бути джерелом додаткових відомостей, щоб встановити певний факт. Однак на практиці, на жаль, я знаю з власного досвіду роботи з клієнтами, що працівники державних органів інколи дають неприйнятні коментарі щодо таких документів або можуть надати недостовірну інформацію”, – коментує Тетяна Ольховікова.

Сама адвокатка зіткнулася з цим особисто: у відділі ДРАЦС їй надали недостовірну інформацію про порядок реєстрації смерті на окупованій території.

“Мені особисто в органі ДРАЦС надавали недостовірну інформацію про строки та порядок здійснення державної реєстрації смерті на окупованій території. Звичайно, я оскаржила це керівнику і отримала того ж дня результат. Тому я рекомендую не мовчати, відстоювати свої права і не боятися посилатися на документи, які ви отримали в окупації, показувати їх і наполягати на тому, щоб ваші права були реалізовані”.

Як людині довести своє українське громадянство та особу, якщо частину документів вона отримала на ТОТ або втратила під час окупації? Який алгоритм діє станом на 2026 рік?

За словами Ольховікової, все залежить від того, чи документувалася людина ще до окупації, тобто чи є про неї інформація в державних реєстрах.

“Головне питання тут — чи документувалася людина, коли вона ще не мала українського паспорта, і, відповідно, чи є інформація про неї в державних реєстрах. Якщо у людини вже був український паспорт, тоді вона звертається до державної міграційної служби, і там проводять ідентифікацію. Перевіряють дані про особу в державних реєстрах, встановлюють інформацію про цю особу і документують її, видаючи новий паспорт або продовжуючи документи, які потрібні”, — пояснює пані Тетяна.

Значно складніше тим, хто на момент окупації взагалі не встиг отримати паспорт — наприклад, дітям з окупованих у 2014 році областей, чиї дані просто не встигли зафіксувати в тодішніх, ще нечисленних, реєстрах. У такому випадку єдиний шлях — це встановлення особи через суд.

“У цьому випадку державна міграційна служба не може вас ідентифікувати, і буде використовуватися процедура встановлення особи через суд. Це відбувається шляхом опитування свідків — родичів, близьких осіб, які можуть підтвердити, що це саме ви. Також це відбувається шляхом відеоідентифікації, тобто через відео зв’язуються з цими близькими особами, і вони підтверджують вашу особу. Це не проста перевірка, що ви — це ви: державний орган має встановити, що ви дійсно маєте це ім’я, це прізвище, цю дату народження, і ця процедура займає не тиждень, а місяці”, — каже Тетяна Ольховікова.

На запитання, з чим людина живе весь цей час, якщо вона неповнолітня і опинилась в Україні без жодного документа, адвокатка відповідає прямо:

“Вона взагалі не має нічого. Просто має свідоцтво про народження, якщо воно є — і все. Я знаю, що деякі громади можуть надавати підтримку особам, які проходять цю процедуру: додатково надавати місце для проживання, гуманітарну підтримку. Але документи просто перебувають на розгляді, і людина чекає на їх отримання”.

Чи достатньо нинішніх юридичних механізмів для дітей, які пережили окупацію? Де найбільший законодавчий прогал?

Найгостріша проблема, за словами спікерки, виникає у тих, хто виїхав з окупованих територій одразу до сусідніх країн — Литви, Латвії, Польщі — маючи на руках лише свідоцтво про народження, без жодного паспортного документа. На початку повномасштабної війни ці країни приймали людей і без паспорта, але тепер ці ж люди не можуть ні виїхати з країни перебування, ні оформитися в Україні.

“Посольства, які захищають інтереси та права громадян за кордоном, не мають повноважень видавати українські паспорти. Посольство може видати лише посвідчення особи на повернення в Україну. І тут виникає проблема: для видачі посвідчення на повернення посольство також має підтвердити, що ви — це дійсно ви, а альтернативи цьому немає. І тут замикається коло: ви приходите, просите посвідчення, щоб отримати паспорт, а вам кажуть — а де ваш паспорт? І єдиний шлях, який залишається, — це звернення до суду для того, аби вашу особу встановили”, — пояснює адвокатка.

За її словами, державна міграційна служба часто формально підходить до таких справ і не враховує реальну ситуацію людей за кордоном. Серед її кейсів — діти, які були народжені під окупацією: виросли, виїхали за кордон лише зі свідоцтвом про народження і роками не могли ініціювати жодну процедуру, бо не мали паспорта.

“Державна міграційна служба, на мою думку, не завжди розуміє реальність. Вони не враховують, як людина має пересуватися без паспорта, куди вона може звернутися, тому що вона фактично залишається заблокованою в тій країні, де перебуває. Я розумію, що ці процедури створювалися до війни, коли така масова ситуація, як зараз, просто не передбачалась — але кількість громадян без жодного паспортного документа за кордоном сьогодні дуже велика, і у світі є країни, посольства яких мають повноваження приймати заяви на видачу внутрішніх паспортів. Чому в нас, попри війну і масштаб проблеми, посольства й досі не мають таких повноважень, я пояснити не можу”, — ділиться у розмові спікерка.

Окремо адвокатка наводить приклад, коли реєстрація народження дитини під окупацією можлива тільки через суд — бо жоден адміністративний орган України не має права визнати документ окупаційної влади про народження.

“Взагалі ніхто не може зареєструвати факт народження в окупації, окрім як на підставі рішення суду, бо в Україні немає жодного документа, який офіційно підтверджує таке народження. Тому ми йдемо в суд і кажемо: дивіться, ось у нас є документ з окупації, ось у нас є свідки, ось у нас є фотографії, — і надаємо все це, щоб суд ухвалив рішення. У моїй практиці такий кейс був успішним, і дитині вдалося отримати українське свідоцтво про народження, хоча сам процес зайняв не один рік”, — ділиться кейсом фахівчиня.

З якими проблемами люди, які виїхали з Донеччини/Луганщини ще у 2014–2015 роках, звертаються найчастіше?

За спостереженнями пані Тетяни, у цієї категорії людей найпоширеніші проблеми — це ідентифікація особи, підтвердження свідоцтв про народження або смерть та відновлення інших актів цивільного стану.

“Найчастіше це паспорти, ідентифікація особи, свідоцтва про народження, про смерть та інші документи цивільного стану, які можна відновити. Паспорти можуть бути невидимими, бо реєстраційні заклади, які діяли до 2014 року, не були перенесені в цифровий архів, і це знову потрібно підтверджувати через суд. Також дуже поширене питання — це продовження й отримання статусу ВПО, підтвердження вашої попередньої реєстрації. Це стосується насамперед Донецького й Луганського напрямків, де, знову ж таки, не збереглися попередні дані”, — пояснює пані Тетяна.

Ще одна масштабна категорія справ — втрата документів на майно, особливо у зруйнованих містах, коли реєстр не містить даних про право власності.

“Такі документи можуть бути пошкодженими, старими, такими, які не перенесені в реєстр, і, відповідно, відновити їх складно. Це дуже актуально, наприклад, для міст, які були зруйновані — люди отримують компенсації за зруйноване майно, і щоб отримати компенсацію, треба довести, що ви є власником. А якщо це не зареєстровано в реєстрі, доводиться звертатися до суду, щоб підтвердити цей факт”.

Скільки часу зараз займає встановлення факту належності особи чи права власності через суд?

Тут адвокатка відверта — швидких рішень чекати не варто. Суди перевантажені, відчувають кадровий дефіцит і не завжди витримують навіть ті процесуальні строки, які прописані законом. Орієнтуватися можна на строк від 6 місяців, і це буде позитивним сценарієм.

“Я б орієнтувалася на те, що судовий процес може тривати доволі довго — суди перевантажені, є кадровий дефіцит, справи розглядаються не швидко. Навіть попри те, що для деяких категорій встановлені законні строки, на практиці вони не завжди витримуються. Я б не очікувала тут якогось швидкого позитивного сценарію”, — пояснює вона.

Що людина може зробити вже зараз, якщо державний орган відмовляється видати або відновити українські документи? Коли справді потрібен адвокат?

Головна порада Тетяни Ольховікової — фіксувати абсолютно все: усі звернення, номери реєстрації заяв, дати й формулювання відмов:

“Якщо вам щось не надається і ви не розумієте, як отримати потрібну послугу, ви можете звернутися з адвокатом до керівника цього органу. Можна подавати письмові звернення, фіксувати, з якими питаннями ви зверталися, які підтвердження надавали, який номер реєстрації вашої заяви. Усе це потрібно фіксувати, щоб мати докази, якщо доведеться звертатися до суду. Тому я рекомендую все записувати”.

За її словами, навіть формальна відмова державного органу — це не кінець процесу, а лише привід іти далі, у суд.

“Не варто сприймати відмову як остаточне рішення — це не так. Її можна оскаржити або встановити необхідний факт через суд. Це все вирішується, але треба підготуватися і підсумувати всі свої звернення заздалегідь. Коли справа доходить до суду, саме зафіксовані звернення й відмови стають головними доказами того, що людина намагалася отримати послугу законним шляхом”.

Що, на вашу думку, держава повинна змінити в законодавстві, щоб люди могли швидше відновлювати документи та підтверджувати громадянство?

Насамкінець Тетяна Ольховікова виділяє кілька найбільш нагальних, на її погляд, змін — і в центрі уваги знову опиняються діти без паспортів.

“Я б виділила декілька найбільш нагальних речей. Перше — це спрощення підтвердження громадянства України та отримання документів на особу для дітей: якщо людина не має паспорта, вона не може почати жодну іншу процедуру, і весь процес просто зупиняється на самому початку. Друге — я думаю, що варто створити спеціалізовані підрозділи державних органів, які працювали б саме з громадянами з тимчасово окупованих територій. Головне, щоб не було упередженого ставлення до таких людей — жодного страху чи підозри щодо цих документів. Люди просто мають змогу підтвердити свою особу й іти далі”.

Окремо адвокатка наголошує на потребі уніфікованого підходу до документів, виданих в окупації, — щоб кожен орган не трактував їх по-своєму.

“Я б ще додала, що потрібен більш зрозумілий і системний підхід до роботи з документами, які люди отримали в окупації. Ми вже говорили про те, що ці документи автоматично не визнаються, але з них має братися важлива інформація — і тут потрібен чіткий, єдиний підхід”, — резюмує наша спікерка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У дитячій версії застосунку Monobank з’явилася нова кнопка “Попросити гроші у батьків”. За її допомогою дитина може сформувати запит на певну суму, а батьки — погодити його або відхилити.

Про нову функцію повідомив співзасновник Monobank Олег Гороховський.

Як працює нова функція Monobank

Для надсилання запиту дитині потрібно натиснути кнопку “Попросити гроші у батьків”, після чого вказати необхідну суму. До запиту також можна додати коментар. Після надсилання батьки отримують сповіщення. Вони можуть вирішити, чи переказувати зазначену суму, або відхилити запит.

За словами Гороховського, на прийняття рішення у батьків є 24 години. Для нової функції також встановили обмеження. Дитина може надіслати до п’яти запитів на гроші протягом одного дня.

До теми:

Скільки коштує зібратися до школи у 2026 році: редакція проаналізувала ціни

Як дізнатися IBAN рахунку в мобільних застосунках Приватбанку, Монобанку та Ощадбанку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!