«Забой» став культовим журналом, який вніс велику частку саме в український Бахмут. Його творили звичайні працівники заводів, без відповідної освіти, але з великим бажанням вони несли українізацію в маси. Про те як створили україномовний журнал «Забой» можна почитати у першій частині.

Як уродженець Констянтинівки Фелікс Ковальський повпливав на розвиток «Забою» розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Від клубу хіміків до творчого осередку

Одним з ентузіастів журналу «Забой» став Фелікс Ковалевський, який народився у Костянтинівці. Ковалевський очолював локальний клуб хіміків та почав вести активну просвітницьку діяльність серед працівників заводів. Починали Фелікс з простого, видавав бібліотечні книги та роздавав газети. В той час, їх читали одиниці, однак приблизно за п’ять років відбулася «культурна революція». 

Якщо, в 1921 році газети читали одиниці, то в 1926 — вже кілька тисяч. Клуб розвивався швидкими темпами. При клубі діяли різноманітні творчі та спортивні гуртки, а згодом запрацювало й кіно. Фелікс Ковалевський у Костянтинівці створив потужний осередок письменників «забойців», серед яких Василь Гайворонський, котрий згодом, в часи українізації журналу, стане його співредактором. Цікаво, що перші шість років «Забой» був на 95% російськомовним. Річ в тому, що редакторський склад частково був сформований із росіян, й переважно викладали саме російську мову, тож мало людей були грамотними в українському письмі.

Україномовна поезія «забойця» із Горлівки у випуску журналу №5, травень 1928 року

Не тільки в Костянтинівці був схожий клуб, схожі процеси стрімко розвивалася й в інших куточках Донбасу. Журнал «Забой» у цьому відігравав велику роль. У 1927 році український письменник Лев Скрипник із Ясинуватої, племінник народного комісара освіти Миколи Скрипника, так описував зміни на Донбасі:

«Дванадцять років тому я був у Донбасі — в Сталині тепер, а тоді Юзівському районі. Тоді на шахтах панувала поножовщина й темрява. Шахтарів не було. Була „шахтарня”. Ця „шахтарня“, виснажена надмірною працею, завжди напівголодна, маючи найменшу нагоду піячила, бешкетувала. Книжки? Про книжки нічого тоді не знали. Книжки читали лише штайгери, інженери, конторники та ще невеличке число шахтарів. […] більшість до книжок ставилась із призирством. […] Тепер Донбас сучасний. Сталино — ячейка пролетписьменників Донбасу „Забой”. Артемівське — „Забой”. Луганське  — „Забой”. Маріуполь — „Забой”. А літгуртки при копальнях? […] Пишуть і забойщики, і електрики, і слюсарі, і службовці. Але що має велике значіння, так це те, що не тільки пишуть. Ні! Крім цього, ведеться ще серйозна учба. Вивчають теорію літератури. Вивчають українських поетів, російських класиків […] і навіть не віриться іноді, що сидиш на зборах літгуртка при копальні, а не десь у будинку преси чи в будинку імени [Василя Елана] Блакитного». 

Популярність поезії про заводи та фабрики

Передовиця «Забою», березень 1931 року

В період, коли київські та харківські письменники експериментували із новими сюжетами про велике місто, то письменники Донбасу вподобали поетику життя гігантських заводів і фабрик.

Читайте також: Бахмут чи Артемівськ: як правильно називати місто-фортецю

Індустрія в творах донбаських письменників — це не залізо, а могутня динамічна стихія. У їхніх поезіях відчувається, що людина здатна приборкувати стихії та перетворювати світ навколо себе, така тенденція відслідковується у літераторів Донбасу 1920-х-1930-х років. Власне, саме це робить літературу «забойців» унікальною.

Як Іван Ле українізував «Забой» в Бахмуті?

Іван Ле. Фото: з відкритих джерел

У 1929 році до Бахмуту переїжджає вже відомий на той час український письменник Іван Ле, майбутній редактор журналу «Забою». Це був доволі спірний персонаж, але він чимало зробив для українізації журналу.

 «В історичних романах Іван Ле висловлював ненависть до всього польського й національного, прославляв велику дружбу українців і росіян. Композиційно його романи слабкі. Історичної цінності не мають: фактичний матеріал переплутаний, нема об’єктивності. Це антиукраїнський письменник. Під маркою пролетарського інтернаціоналізму проповідував російський шовінізм», — так характеризує творчість Івана Ле письменник Володимир Голобородько. 

Іван Ле приїхав в Бахмут, щоб очолити оновлену редакцію журналу «Забой», який мав бути майже повністю україномовний. Загалом, число матеріалів українською у кожному з випусків сягала 70%-80%. Разом із Ле до Бахмута приїхав інший письменник — Іван Микитенко, який мав очолити й українізувати літературну спілку «Забой». Перший україномовний номер «Забою» вийшов у вересні 1929 року.

Нова версія журналу «Забой» значно відрізнялася від попередніх. В цей час покращився дизайн обкладинок, верстка, зростає кількість ілюстрацій. Авторами публікацій ставали, як україномовні письменники, так і ті «забойці», хто раніше писали російською. До речі, деякі твори потім перекладали на російську мову, але зі згоди автора публікації.

Фото: видання «Спільне»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Історія майбутнього ПрАТ “Фітофарм” розпочалася у лютому 1974 року, коли в Бахмуті запустили першу чергу виробництва Артемівської фармацевтичної фабрики. Підприємство випускало настоянки, мазі, сиропи, таблетки та різноманітні краплі, а його продукція згодом надходила не лише до аптек України, а й до інших республік СРСР. У 1990-х роках фабрика пережила кризу, а після реорганізації у 1995 році почала модернізувати виробництво. У 2022 році через бойові дії виробництво в Бахмуті зупинили, а компанія перенесла головний офіс до Києва та перейшла на контрактне виробництво.

Історію “Фітофарму” розповіли у КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як у Бахмуті з’явилася фармацевтична фабрика

Історія майбутнього ПрАТ “Фітофарм” розпочалася у лютому 1974 року, коли було запущено першу чергу виробництва Артемівської фармацевтичної фабрики. Тоді запрацювали галеновий, фасувальний та картонажний цехи. У другій половині 1974 року виробничі потужності розширилися, вже почали працювати таблетковий цех та цех із виготовлення очних крапель.

На підприємстві працювали близько 250 людей. Проєктна річна потужність фабрики передбачала випуск 16 мільйонів одиниць фасованих ліків. Першим директором призначили Юрія Андрійовича Джаноянца.

Асортимент Артемівської фармфабрики з роками майже не змінювався, проте поповнювався новими препаратами.

Підприємство виробляло “галеніку”, тобто, настоянки, мазі та сиропи, таблетки, зокрема екстракт валеріани, а також різноманітні краплі — очні, вушні, серцеві та від нежитю. До асортименту також входили антисептичні засоби. У радянський період головними замовниками продукції були обласні аптечні управління МОЗ УРСР. Згодом продукція Артемівської фармфабрики почала надходити до аптек росії, Молдавії, Вірменії та Казахстану.

Як “Фітофарм” пережив кризу 1990-х

На початку 1990-х років підприємство опинилося на межі банкрутства. Серед основних причин були криза неплатежів з боку замовників, гострий дефіцит сировини та медичної фасувальної тари.

Проблеми виникли через стрімке зростання цін та втрату зв’язків із колишніми партнерами-постачальниками. У цей період підприємству допоміг вижити “Фітококтейль”. Його рецепт розробили у фабричній лабораторії. До складу напою входили 40-градусний спирт, глід, чебрець та інші лікарські трави.

“Фітококтейль” мав червоно-коричневий колір, приємний аромат та м’який смак. Порівняно з магазинним алкоголем він коштував недорого. Продукт реалізовували у 100-мілілітрових медичних пляшечках просто з лотків на вулиці. Співробітниця фабрики встановлювала столик у людних місцях та виставляла продукцію підприємства. На товари діяли “заводські” ціни, тобто вони були дешевшими, ніж в аптеках.

Така торгівля лікарськими препаратами не цілком відповідала санітарним нормам, однак приносила підприємству необхідні кошти. Завдяки цим надходженням фабрика могла закуповувати сировину, поступово відновлювати виробництво та відносно регулярно виплачувати заробітну плату.

Коли Артемівська фармфабрика стала “Фітофармом”

У 1995 році підприємство реорганізували у Відкрите акціонерне товариство “Фітофарм”. Після цього поступово розпочалася модернізація виробництва та розширення асортименту. У наступні роки компанія розвивалася, вийшовши на національний та міжнародний рівні.

У 2000-х роках ВАТ “Фітофарм”, а згодом ПрАТ “Фітофарм”, увійшло до ТОП-10 провідних фармацевтичних виробників України. Асортимент підприємства розширився до понад 80 найменувань ліків. Продукцію почали експортувати до країн Балтії, Грузії, Молдови та Азербайджану. За свої досягнення підприємство отримало всеукраїнську премію “Панацея” як “Компанія року”.

Що сталося з “Фітофармом” після початку повномасштабної війни

17 квітня 2022 року через інтенсивні бойові дії та руйнування у Бахмуті виробництво підприємства зупинили. Водночас компанії вдалося евакуювати працівників, вивезти частину обладнання, готової продукції та сировини.

“Фітофарм” переніс головний офіс до Києва та повністю перезапустив бізнес-модель. Компанія перейшла на контрактне виробництво на потужностях інших українських фармацевтичних підприємств.

Сьогодні “Фітофарм” продовжує працювати та постачати відомі ліки в аптеки по всій Україні.

До теми:

Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Панську купальню” в Іванівському, яку зображено навіть на гербі села, роками називали спорудою царських часів. Однак знайдене в газеті “Кочегарка” за 1927 рік свідчення ставить цю версію під сумнів. У публікації описана новозбудована гідротехнічна споруда біля Красного, її конструкція та історія появи водозабору.

Що вдалося з’ясувати про походження пам’ятки та чому сучасна будівля все ж залишає питання для дослідників — розповіли у Бахмутському краєзнавчому музеї.

“Панська купальня” в Іванівському: що це за споруда

Гідрологічна споруда на території Іванівського водозабору давно стала однією з впізнаваних особливостей села. Саме її називають “Панською купальнею”, а зображення споруди присутнє на гербі Іванівського. Через відсутність доступних тривалий час письмових джерел навколо її походження з’явилися різні версії. Одні пов’язували споруду з дореволюційним періодом і називали її “царською”, інші припускали, що вона значно молодша.

Нові відомості дозволяють точніше говорити принаймні про історію водозабору та споруди, яка існувала тут у 1920-х роках. Ключовим джерелом стала публікація в газеті “Кочегарка” №198 за 1927 рік. У ній журналіст описував новий водопровід та споруду, яку можна було побачити на Костянтинівській дорозі неподалік спортивного стадіону.

Автор називає її “баштою” та описує як невелику високу грановану кімнату. Усередину можна було потрапити сходами. З приміщення через вікна відкривався вид на велику поверхню води. Особливу увагу в описі привертають “венеціанські вікна”. По обидва боки споруди їх було по сім. Також у тексті згадуються залізобетонні конструкції, вентиляційні та світлові труби. Тобто йдеться не про стару панську садибу чи декоративну споруду, а про об’єкт, безпосередньо пов’язаний із роботою водопроводу.

Як у Красному з’явився новий водопровід

Газета 1927 року також описує історію місцевого джерела. Насосна станція, за описом журналіста, розташовувалася біля села Красного, яке в тексті також пов’язується з Голубівськими Ступками, біля підніжжя крейдяних гір.

До появи нового водопроводу місцеві жителі користувалися водою з криниці. У матеріалі зазначається, що після прибуття техніків та спеціалістів було ухвалено рішення облаштувати тут водопровід. Над криницею спочатку звели дерев’яну будівлю, укріпили зруб, проклали труби та встановили фільтр. Паралельно спорудили насосну станцію та водонапірний бак.

Згодом систему мали вдосконалити відповідно до санітарних вимог. Для цього пробили дві глибокі свердловини, а до 10 жовтня 1927 року планували завершити будівництво збірного колодязя, який мали з’єднати із ними. Таким чином, джерела свідчать: водозабір у цій місцевості активно облаштовували саме у 1920-х роках.

Чи була “Панська купальня” збудована за царських часів

Знайдена публікація є важливим аргументом проти версії про “царське” походження споруди, пишуть у музеї, принаймні якщо під нею мається на увазі будівля водозабору, описана у 1927 році. Газета прямо розповідає про нове будівництво водопроводу та споруду, яка з’явилася в процесі його облаштування. Тобто наявні письмові свідчення вказують на появу відповідного об’єкта вже після встановлення радянської влади. Водночас називати це остаточним доказом того, що сучасна “Панська купальня” є саме тією спорудою 1927 року, було б неправильно, вважають в музеї.

Є ще одна важлива деталь. Опис та фотографії споруди 1920-х років не повністю відповідають тому вигляду, який об’єкт мав перед повномасштабним вторгненням. На фотографіях різних років можна побачити, що споруда змінювалася. Саме тому виникає питання: чи збереглася будівля 1927 року, чи після руйнувань її перебудували або звели заново.

Це питання поки залишається відкритим. Окремим аргументом на користь пізнішої перебудови можуть бути будівельні матеріали сучасної споруди — зокрема цегла та бетон, які, за оцінкою дослідника, можуть відповідати другій половині ХХ століття. Однак без додаткового документального підтвердження це залишається версією, а не встановленим фактом. Можливо, споруда була пошкоджена під час Другої світової війни та згодом відновлена. Водночас для підтвердження цього потрібні архівні документи або інші джерела.

До теми:

Історія круглої “сталінки” у Бахмуті: від Будинку спеціалістів до руйнувань війни

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!