Як бахмутський журнал «Забой» українізував Донбас? Частина ІІ

Семаковська Тетяна 14:00, 16 Травня 2023

1 4 441e1«Забой» став культовим журналом, який вніс велику частку саме в український Бахмут. Його творили звичайні працівники заводів, без відповідної освіти, але з великим бажанням вони несли українізацію в маси. Про те як створили україномовний журнал «Забой» можна почитати у першій частині.

Як уродженець Констянтинівки Фелікс Ковальський повпливав на розвиток «Забою» розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Від клубу хіміків до творчого осередку

Одним з ентузіастів журналу «Забой» став Фелікс Ковалевський, який народився у Костянтинівці. Ковалевський очолював локальний клуб хіміків та почав вести активну просвітницьку діяльність серед працівників заводів. Починали Фелікс з простого, видавав бібліотечні книги та роздавав газети. В той час, їх читали одиниці, однак приблизно за п’ять років відбулася «культурна революція». 

Якщо, в 1921 році газети читали одиниці, то в 1926 — вже кілька тисяч. Клуб розвивався швидкими темпами. При клубі діяли різноманітні творчі та спортивні гуртки, а згодом запрацювало й кіно. Фелікс Ковалевський у Костянтинівці створив потужний осередок письменників «забойців», серед яких Василь Гайворонський, котрий згодом, в часи українізації журналу, стане його співредактором. Цікаво, що перші шість років «Забой» був на 95% російськомовним. Річ в тому, що редакторський склад частково був сформований із росіян, й переважно викладали саме російську мову, тож мало людей були грамотними в українському письмі.

vrciof 60545

Україномовна поезія «забойця» із Горлівки у випуску журналу №5, травень 1928 року

Не тільки в Костянтинівці був схожий клуб, схожі процеси стрімко розвивалася й в інших куточках Донбасу. Журнал «Забой» у цьому відігравав велику роль. У 1927 році український письменник Лев Скрипник із Ясинуватої, племінник народного комісара освіти Миколи Скрипника, так описував зміни на Донбасі:

«Дванадцять років тому я був у Донбасі — в Сталині тепер, а тоді Юзівському районі. Тоді на шахтах панувала поножовщина й темрява. Шахтарів не було. Була „шахтарня”. Ця „шахтарня“, виснажена надмірною працею, завжди напівголодна, маючи найменшу нагоду піячила, бешкетувала. Книжки? Про книжки нічого тоді не знали. Книжки читали лише штайгери, інженери, конторники та ще невеличке число шахтарів. […] більшість до книжок ставилась із призирством. […] Тепер Донбас сучасний. Сталино — ячейка пролетписьменників Донбасу „Забой”. Артемівське — „Забой”. Луганське  — „Забой”. Маріуполь — „Забой”. А літгуртки при копальнях? […] Пишуть і забойщики, і електрики, і слюсарі, і службовці. Але що має велике значіння, так це те, що не тільки пишуть. Ні! Крім цього, ведеться ще серйозна учба. Вивчають теорію літератури. Вивчають українських поетів, російських класиків […] і навіть не віриться іноді, що сидиш на зборах літгуртка при копальні, а не десь у будинку преси чи в будинку імени [Василя Елана] Блакитного». 

Популярність поезії про заводи та фабрики

ciuqba da134

Передовиця «Забою», березень 1931 року

В період, коли київські та харківські письменники експериментували із новими сюжетами про велике місто, то письменники Донбасу вподобали поетику життя гігантських заводів і фабрик.

Читайте також: Бахмут чи Артемівськ: як правильно називати місто-фортецю

Індустрія в творах донбаських письменників — це не залізо, а могутня динамічна стихія. У їхніх поезіях відчувається, що людина здатна приборкувати стихії та перетворювати світ навколо себе, така тенденція відслідковується у літераторів Донбасу 1920-х-1930-х років. Власне, саме це робить літературу «забойців» унікальною.

Як Іван Ле українізував «Забой» в Бахмуті?

tom16 1269 c5f46

Іван Ле. Фото: з відкритих джерел

У 1929 році до Бахмуту переїжджає вже відомий на той час український письменник Іван Ле, майбутній редактор журналу «Забою». Це був доволі спірний персонаж, але він чимало зробив для українізації журналу.

 «В історичних романах Іван Ле висловлював ненависть до всього польського й національного, прославляв велику дружбу українців і росіян. Композиційно його романи слабкі. Історичної цінності не мають: фактичний матеріал переплутаний, нема об’єктивності. Це антиукраїнський письменник. Під маркою пролетарського інтернаціоналізму проповідував російський шовінізм», — так характеризує творчість Івана Ле письменник Володимир Голобородько. 

Іван Ле приїхав в Бахмут, щоб очолити оновлену редакцію журналу «Забой», який мав бути майже повністю україномовний. Загалом, число матеріалів українською у кожному з випусків сягала 70%-80%. Разом із Ле до Бахмута приїхав інший письменник — Іван Микитенко, який мав очолити й українізувати літературну спілку «Забой». Перший україномовний номер «Забою» вийшов у вересні 1929 року.

Нова версія журналу «Забой» значно відрізнялася від попередніх. В цей час покращився дизайн обкладинок, верстка, зростає кількість ілюстрацій. Авторами публікацій ставали, як україномовні письменники, так і ті «забойці», хто раніше писали російською. До речі, деякі твори потім перекладали на російську мову, але зі згоди автора публікації.

Фото: видання «Спільне»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Дитячий театр та невідомий рукопис: як письменниця Дніпрова Чайка жила в Бахмуті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 12:00, 15 Листопада 2026

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, а й в історії Донеччини. Протягом кількох років вона мешкала у Бахмуті, де збирала шахтарський фольклор, керувала дитячим театром та писала краєзнавчі нариси про місцеві маєтки.

Детальніше про життєвий шлях авторки та маловідомі сторінки її бахмутського періоду розповідає Бахмут IN.UA.

Життєвий та творчий шлях Дніпрової Чайки

Людмила Березіна народилася 1 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1861 року в селі Карлівка на Херсонщині (нині — село Зелений Яр Миколаївської області) в родині священника. Після закінчення Одеської гімназії у 1879 році вона працювала вчителькою у сільських школах та активно підтримувала ідею викладання рідною мовою.

У 1885 році письменниця переїхала до Херсона слідом за своїм чоловіком — істориком, публіцистом та громадським діячем Феофаном Василевським, якого туди заслали. Саме в цей період в одеському альманасі “Нива” вперше вийшли друком її вірші “Вісточка” й “Пісня” та оповідання “Знахарка”. Згодом Дніпрова Чайка почала активно публікуватися у виданнях Західної України, здобувши визнання завдяки поезіям у прозі, зокрема циклу “Морські малюнки”.

У Херсоні подружжя гуртувало навколо себе українську інтелігенцію, а через участь у допомозі політичним в’язням письменниця потрапила під арешт і нагляд поліції. У 1908 році родина перебралася до Києва, де Людмила долучилася до “Просвіти” й “Громади”, спілкувалася з Лесею Українкою, Михайлом Старицьким та Борисом Грінченком. Особливу популярність їй принесла співпраця з композитором Миколою Лисенком, який написав музику на її лібрето до перших українських дитячих опер: “Коза-дереза”, “Пан Коцький” та “Зима і весна”.

Бахмутський період: дитячий театр та шахтарський фольклор

Окремою сторінкою в біографії письменниці став її переїзд до Бахмута у 1916 році. Тоді п’ятдесятип’ятирічна вдова приїхала сюди з Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) та оселилася у своєї доньки, яка працювала місцевою лікаркою. Переїзд був зумовлений бажанням допомогти з вихованням онуків і покращити скрутне матеріальне становище.

Як свідчать матеріали книги Валентина Замкового “Артемівський літературний цех”, у Бахмуті письменниця майже не працювала над новими великими художніми творами, натомість зосередилася на педагогіці, художніх перекладах та збиранні шахтарського фольклору. Крім того, тут розкрився її режисерський талант: вона очолила місцевий аматорський дитячий театр, де ставила власні казки-опери. Влітку родина часто виїжджала на відпочинок до Святогірська.

У жовтні 1917 року Дніпрова Чайка ненадовго їздила до Києва, де стала свідком бурхливих революційних мітингів, після чого повернулася до Бахмута. Остаточно вона залишила місто у 1918 році, переїхавши разом із донькою та онуками до столиці, куди на службу вирушив її зять.

Невідомий рукопис про Бахмут та маєток у Ступках

Київська дослідниця Олена Степченко віднайшла у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського невідомий раніше рукопис письменниці, присвячений історії Бахмута. У ньому Дніпрова Чайка описала половецькі кам’яні статуї, які побачила на хуторі Чаплине неподалік міста, а також додала власноруч зроблений малюнок стародавньої фігури.

Окрім цього, у нарисі “Ступки” авторка залишила детальний опис місцевої панської садиби: “Оселя лежала над трьома проточними ставками, ставки були рибні, особливо верхній… Був острівець з вибудованою альтанкою, котра на літо обставлялася олеандрами у кадубцях, що я теж застала у оранжереї. Коло острівця прив’язані човни… Там пани любили пити чай. Не дуже далеко від сього місця стояла хороша купальня, колонада біла, велика з чорним дощаним помостом, де танцювали”.

У цьому ж творі літераторка зафіксувала, як за часів Гетьманату Павла Скоропадського маєток розграбували німецькі війська, масово вивозячи меблі, речі та забиваючи племінну худобу. За версією бахмутських краєзнавців Михайла Кулішова та Наталі Жукової, у нарисі йдеться про садибу місцевої землевласниці — генеральші Надії Мажної. Маєток розташовувався на в’їзді у Ступки з боку Бахмута праворуч від дороги, де до початку повномасштабного вторгнення ще зберігалися обриси озера з острівцем і стояли столітні тополі.

Останні роки життя

Творчу активність Дніпрової Чайки суттєво підірвала тяжка хвороба, через яку вона ще у 1909–1911 роках змушена була лікуватися в Одесі. Повернувшись до Києва, письменниця змогла ненадовго відновити літературну роботу лише у 1918–1920 роках.

Померла Людмила Василевська-Березіна 13 березня 1927 року в селі Германівка на Київщині. Поховали письменницю у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як відбудовували залізничний вокзал Бахмут II у 1950-х роках

Семаковська Тетяна 12:00, 7 Листопада 2026
Бахмутський вокзал / фото покращене ШІ

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в березні 1951 року, однак через нестачу будівельних матеріалів, несправність обладнання та проблеми з організацією праці реконструкція просувалася повільно. Вокзал вдалося відновити лише наприкінці 1952 року.

Як відбувалася відбудова залізничного вокзалу Бахмут II та про які проблеми будівельників писала місцева газета “Артемовский рабочий” — розповіли працівники Бахмутського КЗК.

Історія залізничного вокзалу Бахмут II: від відкриття до руйнування

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Поруч із ним у 1912–1914 роках звели високу цегляну водонапірну башту, призначену для заправлення паровозів водою. Її побудували за типовим проєктом.

Під час Другої світової війни будівлю вокзалу зруйнували, а водонапірну башту було втрачено. Після завершення війни ухвалили рішення відновити залізничний вокзал. Водночас його планували не просто відбудувати у попередньому вигляді, а частково змінити архітектуру.

Проєкт відновлення та реконструкції вокзалу розробили у 1950 році в харківському проєктному інституті “Хартранспроект”. Автором проєкту був архітектор О. В. Лук’янов. За задумом архітектора, нову будівлю мали звести на старому фундаменті. При цьому передбачалося змінити об’єм центральної частини вокзалу та надати споруді рис неокласицизму.Безпосередньо до відбудови приступили в березні 1951 року. Роботи доручили шостій дільниці тресту “Донбасстройпуть”.

Однак будівництво зіткнулося із численними труднощами. Про проблеми під час реконструкції вокзалу повідомляла місцева газета “Артемовский рабочий”. Зокрема, журналісти звертали увагу на систематичне порушення графіка будівельних робіт. Однією з головних причин затримок була нестача будівельних матеріалів. Через перебої з постачанням теслярі та мулярі не могли виконувати роботи вчасно.

Іноді будівельникам доводилося фактично робити одну й ту саму роботу двічі. Наприклад, через відсутність необхідних балок спочатку встановлювали тимчасові конструкції з непридатних лісоматеріалів. Згодом їх демонтували та замінювали постійними. Ще однією проблемою стало неефективне використання будівельної техніки. За повідомленнями місцевої преси, обладнання недостатньо обслуговували та ремонтували. Зокрема, підйомний кран частіше простоював, ніж працював. Через це виникали додаткові затримки з доставленням матеріалів для зведення стін.

Проблеми з організацією праці та якістю будівництва

Газета “Артемовский рабочий” також критикувала організацію роботи на будівельному майданчику. Завдання працівникам нерідко видавали із запізненням. Через це мулярі й теслярі могли залишатися без роботи протягом робочого дня. На будівництві працювало чимало молодих робітників, однак, за повідомленнями газети, належного навчання для них не організували. Критика стосувалася й інженерно-технічного персоналу, який мав контролювати якість виконання робіт.

Недостатній нагляд призводив до того, що окремі конструкції доводилося переробляти по кілька разів. Один із таких випадків стався, коли в будівлі вокзалу обвалився карниз. Після цього його довелося мурувати заново.

Попри труднощі, наприкінці 1952 року будівництво залізничного вокзалу Бахмут II завершили. Відновлену будівлю здали в експлуатацію майже через два роки після початку робіт. Таким чином, вокзал, який уперше відкрили у 1913 році та який зазнав руйнувань під час Другої світової війни, отримав новий архітектурний вигляд у 1950-х роках.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дитячий театр та невідомий рукопис: як письменниця Дніпрова Чайка жила в Бахмуті

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, […]

12:00, 15.11.2026 Скопіч Дмитро
Наша історія

Як відбудовували залізничний вокзал Бахмут II у 1950-х роках

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в […]

Наша історія

Від лимонаду до цукерок: історія харчосмакової фабрики в Бахмуті, яка працювала понад 50 років

У Бахмуті понад пів століття працювало підприємство, яке виготовляло лимонад, квас, карамель, мармелад та інші солодощі. Артемівська харчосмакова фабрика розпочала свою історію в 1949 році […]

Наша історія

Історія Кліщіївки на Донеччині: як виникло село та чому його перейменували

Кліщіївка — село Бахмутської громади, історія якого бере початок наприкінці XVIII століття. Колись воно називалося Карлівкою, мало дві окремі частини, власну церкву, школу, млин та […]

Історії

Як у Бахмуті працював аероклуб: історія перших льотчиків міста

Ще наприкінці 1930-х років в Артемівську, нині Бахмуті, працював аероклуб, де молодь вивчала теорію авіації, проходила льотну підготовку та стрибала з парашутом. Після початку Другої […]