«Забой» став культовим журналом, який вніс велику частку саме в український Бахмут. Його творили звичайні працівники заводів, без відповідної освіти, але з великим бажанням вони несли українізацію в маси. Про те як створили україномовний журнал «Забой» можна почитати у першій частині.

Як уродженець Констянтинівки Фелікс Ковальський повпливав на розвиток «Забою» розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Від клубу хіміків до творчого осередку

Одним з ентузіастів журналу «Забой» став Фелікс Ковалевський, який народився у Костянтинівці. Ковалевський очолював локальний клуб хіміків та почав вести активну просвітницьку діяльність серед працівників заводів. Починали Фелікс з простого, видавав бібліотечні книги та роздавав газети. В той час, їх читали одиниці, однак приблизно за п’ять років відбулася «культурна революція». 

Якщо, в 1921 році газети читали одиниці, то в 1926 — вже кілька тисяч. Клуб розвивався швидкими темпами. При клубі діяли різноманітні творчі та спортивні гуртки, а згодом запрацювало й кіно. Фелікс Ковалевський у Костянтинівці створив потужний осередок письменників «забойців», серед яких Василь Гайворонський, котрий згодом, в часи українізації журналу, стане його співредактором. Цікаво, що перші шість років «Забой» був на 95% російськомовним. Річ в тому, що редакторський склад частково був сформований із росіян, й переважно викладали саме російську мову, тож мало людей були грамотними в українському письмі.

Україномовна поезія «забойця» із Горлівки у випуску журналу №5, травень 1928 року

Не тільки в Костянтинівці був схожий клуб, схожі процеси стрімко розвивалася й в інших куточках Донбасу. Журнал «Забой» у цьому відігравав велику роль. У 1927 році український письменник Лев Скрипник із Ясинуватої, племінник народного комісара освіти Миколи Скрипника, так описував зміни на Донбасі:

«Дванадцять років тому я був у Донбасі — в Сталині тепер, а тоді Юзівському районі. Тоді на шахтах панувала поножовщина й темрява. Шахтарів не було. Була „шахтарня”. Ця „шахтарня“, виснажена надмірною працею, завжди напівголодна, маючи найменшу нагоду піячила, бешкетувала. Книжки? Про книжки нічого тоді не знали. Книжки читали лише штайгери, інженери, конторники та ще невеличке число шахтарів. […] більшість до книжок ставилась із призирством. […] Тепер Донбас сучасний. Сталино — ячейка пролетписьменників Донбасу „Забой”. Артемівське — „Забой”. Луганське  — „Забой”. Маріуполь — „Забой”. А літгуртки при копальнях? […] Пишуть і забойщики, і електрики, і слюсарі, і службовці. Але що має велике значіння, так це те, що не тільки пишуть. Ні! Крім цього, ведеться ще серйозна учба. Вивчають теорію літератури. Вивчають українських поетів, російських класиків […] і навіть не віриться іноді, що сидиш на зборах літгуртка при копальні, а не десь у будинку преси чи в будинку імени [Василя Елана] Блакитного». 

Популярність поезії про заводи та фабрики

Передовиця «Забою», березень 1931 року

В період, коли київські та харківські письменники експериментували із новими сюжетами про велике місто, то письменники Донбасу вподобали поетику життя гігантських заводів і фабрик.

Читайте також: Бахмут чи Артемівськ: як правильно називати місто-фортецю

Індустрія в творах донбаських письменників — це не залізо, а могутня динамічна стихія. У їхніх поезіях відчувається, що людина здатна приборкувати стихії та перетворювати світ навколо себе, така тенденція відслідковується у літераторів Донбасу 1920-х-1930-х років. Власне, саме це робить літературу «забойців» унікальною.

Як Іван Ле українізував «Забой» в Бахмуті?

Іван Ле. Фото: з відкритих джерел

У 1929 році до Бахмуту переїжджає вже відомий на той час український письменник Іван Ле, майбутній редактор журналу «Забою». Це був доволі спірний персонаж, але він чимало зробив для українізації журналу.

 «В історичних романах Іван Ле висловлював ненависть до всього польського й національного, прославляв велику дружбу українців і росіян. Композиційно його романи слабкі. Історичної цінності не мають: фактичний матеріал переплутаний, нема об’єктивності. Це антиукраїнський письменник. Під маркою пролетарського інтернаціоналізму проповідував російський шовінізм», — так характеризує творчість Івана Ле письменник Володимир Голобородько. 

Іван Ле приїхав в Бахмут, щоб очолити оновлену редакцію журналу «Забой», який мав бути майже повністю україномовний. Загалом, число матеріалів українською у кожному з випусків сягала 70%-80%. Разом із Ле до Бахмута приїхав інший письменник — Іван Микитенко, який мав очолити й українізувати літературну спілку «Забой». Перший україномовний номер «Забою» вийшов у вересні 1929 року.

Нова версія журналу «Забой» значно відрізнялася від попередніх. В цей час покращився дизайн обкладинок, верстка, зростає кількість ілюстрацій. Авторами публікацій ставали, як україномовні письменники, так і ті «забойці», хто раніше писали російською. До речі, деякі твори потім перекладали на російську мову, але зі згоди автора публікації.

Фото: видання «Спільне»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У Бахмуті минулого року перейменували 106 вулиць, назви яких повʼязані з радянським минулим. Таким чином, у Бахмутській громаді, вулиця, раніше названа в честь радянського воєначальника та генерала Червоної армії — Миколи Ватутіна отримала нову назву: вулиця Героїв Небесної Сотні. Так само й провулок Ватутіна одержав нову назву: провулок Героїв Небесної Сотні. 

Детальніше про перейменування — в матеріалі Бахмут IN.UA

Хто такі Герої Небесної Сотні

“Небесна Сотня” — це збірна назва протестувальників, що брали участь в Революції гідності (кінець 2013  — лютий 2014 року) та загинули під час зіткнень із силовиками. Герої Небесної Сотні – це люди, що віддали своє життя заради майбутнього своєї країни.

За даними Українського інституту Національної пам’яті, Героями Небесної Сотні визнано 107 осіб: це українці, що приїхали до Києва з різних куточків України. Їхня мужність стала символом боротьби за гідність та свободу, зокрема свободу думки та слова. Офіційно День Героїв Небесної Сотні ушановують 20-го лютого, цей день є символічною датою кульмінацією подій на Майдані.

У Бахмуті вулиця Ватутіна існувала ще з радянських часів та довгі роки мала імʼя воєначальника та генерала червоної армії – Миколи Ватутіна. Під час дерадянізації назв вулиць у Бахмутській громаді у 2024 році, вулицю Ватутіна перейменували на вулицю Героїв Небесної Сотні. 

Зазначимо, що серед Героїв Небесної Сотні є вихідці з Донеччини, зокрема:

• Юрій Дяковський;
• Володимир Рибак;
• Іван Пантелеєв;
• Дмитро Чернявський;
• Сергій Бондарев;
• Людмила Шеремет.

Примітка. Над текстом працювала практикантка Софія Чорнобай.

Читайте також:

• Бахмутська цегла з літерою “П”: як з’явився завод Паланта
• Хто такий Борис Вальх і чому його ім’ям назвали вулицю в Бахмуті
• Вулиця імені Дмитра Самофалова: на честь кого назвали вулицю в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Фотограф та мандрівник Олександр Мальон уперше приїхав до Бахмута у 2020 році без особливих очікувань. Але з перших кроків він його вразив: старовинні вулиці, тихі дворики, вражаюча архітектура й теплі усмішки містян. Бахмут став для нього відкриттям і перетворився на одне з найулюбленіших міст сходу України — місто, що залишилося в серці назавжди.

Олександр поділився у розмові з редакцією своїми спогадами про Бахмут.

Фотографією захопився з дитинства

Олександр Мальон родом з Черкаської області, зараз живе на Київщині. Фотографія й мандрівки для чоловіка хоббі, а за професією він інженер. Любов до фото у нього з дитинства — цим наш герой займається у вільний час.

“Батько в мене мав ще плівковий фотоапарат, і я захоплювався його роботою, спостерігав за ним, дивився, звідки беруться фотографії. Нерідко ми з татом залишались десь посеред ночі на кухні, де проявляли плівки, і ці фотографії друкували”, — каже пан Олександр.

Він самостійно опановував мистецтво фотографії, а з 2012 року захопився ще й краєзнавчими мандрівками по Україні. Спершу починав досліджувати свою рідну землю, Канівщину.

“Я зрозумів, що те, що було в моєму дитинстві, зникає, і захотілося, щоб це збереглось хоча б на світлинах. Взагалі, це була моя першочергова мета — фотографувати те, що може потім зникнути: старовинні будівлі, вітряки, водяні млини. Я ж інженер, тому люблю усі інженерні споруди”, — ділиться у розмові чоловік.

Так склалося, що фото та мандрівки по Україні ідеально поєдналися. Олександр їздив по різних містах та селах, де знімкував усе, що здавалося цікавим, а потім знайшов свою мандрівну компанію, і разом група складала собі маршрути.

“Так, наприклад, я в свій час дуже захопився вежами Шухова. У нас по Україні десь близько 10 таких конструкцій лишилось, які будувалися на початку XX століття. І, от, наприклад, на Донеччину ми їздили у Часів Яр двічі, бо там збереглась така вежа Шухова”, — згадує Олександр Мальон.

Саме у Часів Ярі наш герой вперше почув про Бахмут — відвідати це місто радив краєзнавець Валерій Богуненко.

“Бахмут в тій мандрівці — це було справжнє відкриття”

У жовтні 2020 року Олександр разом з групою таких самих мандрівників приїхав у Бахмут.

“Бахмут в тій мандрівці — це було справжнє відкриття, я не очікував побачити таке красиве місто. Ми приїхали туди осіннього вечора. Жили в будинку біля Азово-Донського банку, вечеряли в місцевій піцерії, а зранку вийшли на прогулянку. Й саме це найбільше залишилось в спогадах і на фотографіях. Це був туманний ранок, сонце тільки вставало. Ми ходили цими історичними вулицями, і я був вражений побаченим. Там були збережені будинки XVIII, XIX та XX століття. Вразив тоді мене будинок Окружного суду”, — ділиться спогадами мандрівник.

А ще запам’ятався, каже Олександр, центр Бахмута, де було багато історичних будівель. Хоча частина із них й була закинута, проте зберегла оригінальні вікна та двері.

“А ще згадую, ми проходили базарчик. І там бабуся винесла такі старі гранчаки (ред. стакани з гранованими ребрами). Я потім вже дізнався, що це в Бахмуті їх й робили на скляному заводі. Я ж просто не міг пройти повз цих гранчаків, купив декілька, заплатив більше грошей, бо бабуся за якусь смішну ціну пропонувала їх. Тепер ці стакани з Бахмута стоять у моїй колекції”, — говорить Олександр.

Запам’ятались черкасцю і бахмутські храми, зокрема неоготична синагога та Миколаївська церква, їх фото також є в колекції Олександра.

Фото Бахмута до війни, які Олександр зробив у місті, стали останніми в його колекції, зробленими власноруч. Зараз Бахмут окупований російськими військами, і все те, що зафіксовано на фото в цьому матеріалі, давно знищене.

“Як фанат архітектури, коли я дивився на Бахмут, то око тішилося тому, що я бачив. На жаль, я знаю, що всього того вже немає, мабуть, і в це важко повірити. Знаєте, в мене три улюблених міста Донеччини, в яких я побував: Бахмут, Часів Яр і Маріуполь”, — з теплотою резюмує Олександр.

До теми:

Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!