«Забой» став культовим журналом, який вніс велику частку саме в український Бахмут. Його творили звичайні працівники заводів, без відповідної освіти, але з великим бажанням вони несли українізацію в маси. Про те як створили україномовний журнал «Забой» можна почитати у першій частині.

Як уродженець Констянтинівки Фелікс Ковальський повпливав на розвиток «Забою» розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Від клубу хіміків до творчого осередку

Одним з ентузіастів журналу «Забой» став Фелікс Ковалевський, який народився у Костянтинівці. Ковалевський очолював локальний клуб хіміків та почав вести активну просвітницьку діяльність серед працівників заводів. Починали Фелікс з простого, видавав бібліотечні книги та роздавав газети. В той час, їх читали одиниці, однак приблизно за п’ять років відбулася «культурна революція». 

Якщо, в 1921 році газети читали одиниці, то в 1926 — вже кілька тисяч. Клуб розвивався швидкими темпами. При клубі діяли різноманітні творчі та спортивні гуртки, а згодом запрацювало й кіно. Фелікс Ковалевський у Костянтинівці створив потужний осередок письменників «забойців», серед яких Василь Гайворонський, котрий згодом, в часи українізації журналу, стане його співредактором. Цікаво, що перші шість років «Забой» був на 95% російськомовним. Річ в тому, що редакторський склад частково був сформований із росіян, й переважно викладали саме російську мову, тож мало людей були грамотними в українському письмі.

Україномовна поезія «забойця» із Горлівки у випуску журналу №5, травень 1928 року

Не тільки в Костянтинівці був схожий клуб, схожі процеси стрімко розвивалася й в інших куточках Донбасу. Журнал «Забой» у цьому відігравав велику роль. У 1927 році український письменник Лев Скрипник із Ясинуватої, племінник народного комісара освіти Миколи Скрипника, так описував зміни на Донбасі:

«Дванадцять років тому я був у Донбасі — в Сталині тепер, а тоді Юзівському районі. Тоді на шахтах панувала поножовщина й темрява. Шахтарів не було. Була „шахтарня”. Ця „шахтарня“, виснажена надмірною працею, завжди напівголодна, маючи найменшу нагоду піячила, бешкетувала. Книжки? Про книжки нічого тоді не знали. Книжки читали лише штайгери, інженери, конторники та ще невеличке число шахтарів. […] більшість до книжок ставилась із призирством. […] Тепер Донбас сучасний. Сталино — ячейка пролетписьменників Донбасу „Забой”. Артемівське — „Забой”. Луганське  — „Забой”. Маріуполь — „Забой”. А літгуртки при копальнях? […] Пишуть і забойщики, і електрики, і слюсарі, і службовці. Але що має велике значіння, так це те, що не тільки пишуть. Ні! Крім цього, ведеться ще серйозна учба. Вивчають теорію літератури. Вивчають українських поетів, російських класиків […] і навіть не віриться іноді, що сидиш на зборах літгуртка при копальні, а не десь у будинку преси чи в будинку імени [Василя Елана] Блакитного». 

Популярність поезії про заводи та фабрики

Передовиця «Забою», березень 1931 року

В період, коли київські та харківські письменники експериментували із новими сюжетами про велике місто, то письменники Донбасу вподобали поетику життя гігантських заводів і фабрик.

Читайте також: Бахмут чи Артемівськ: як правильно називати місто-фортецю

Індустрія в творах донбаських письменників — це не залізо, а могутня динамічна стихія. У їхніх поезіях відчувається, що людина здатна приборкувати стихії та перетворювати світ навколо себе, така тенденція відслідковується у літераторів Донбасу 1920-х-1930-х років. Власне, саме це робить літературу «забойців» унікальною.

Як Іван Ле українізував «Забой» в Бахмуті?

Іван Ле. Фото: з відкритих джерел

У 1929 році до Бахмуту переїжджає вже відомий на той час український письменник Іван Ле, майбутній редактор журналу «Забою». Це був доволі спірний персонаж, але він чимало зробив для українізації журналу.

 «В історичних романах Іван Ле висловлював ненависть до всього польського й національного, прославляв велику дружбу українців і росіян. Композиційно його романи слабкі. Історичної цінності не мають: фактичний матеріал переплутаний, нема об’єктивності. Це антиукраїнський письменник. Під маркою пролетарського інтернаціоналізму проповідував російський шовінізм», — так характеризує творчість Івана Ле письменник Володимир Голобородько. 

Іван Ле приїхав в Бахмут, щоб очолити оновлену редакцію журналу «Забой», який мав бути майже повністю україномовний. Загалом, число матеріалів українською у кожному з випусків сягала 70%-80%. Разом із Ле до Бахмута приїхав інший письменник — Іван Микитенко, який мав очолити й українізувати літературну спілку «Забой». Перший україномовний номер «Забою» вийшов у вересні 1929 року.

Нова версія журналу «Забой» значно відрізнялася від попередніх. В цей час покращився дизайн обкладинок, верстка, зростає кількість ілюстрацій. Авторами публікацій ставали, як україномовні письменники, так і ті «забойці», хто раніше писали російською. До речі, деякі твори потім перекладали на російську мову, але зі згоди автора публікації.

Фото: видання «Спільне»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

На старих вулицях мирного Бахмута часто можна було зустріти будинки, зведених із цегли, позначеної літерою “П”. Цей знак вказував на походження матеріалу з цегельного заводу Авраама (Абрама) Григоровича Паланта — одного з підприємців, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття забезпечували будівельні потреби міста.

Детальніше про те, як з’явився завод Паланта — розповіли в Бахмутському краєзнавчому музеї.

Історія заводу Паланта в Бахмуті

Історія заводу розпочалася 27 травня 1894 року, коли Бахмутська міська дума надала Палантові в оренду ділянку землі площею понад одну десятину на південній околиці міста поблизу річки Бахмут, де працювали й інші відомі цегельно-черепичні виробництва регіону — Бадодіна, Любицького, Французова. За це щороку він мав сплачувати 90 рублів 49 копійок.

Завод працював сезонно — від весни до осені. За рік виготовлялося до мільйона цеглин, які приносили власнику від 4 500 до 7 000 рублів доходу. Постійний штат складав близько 25–30 робітників.

Продукція Паланта відрізнялася від матеріалів інших заводів доступною ціною, адже виготовлялася виключно вручну. Це робило її популярною серед місцевих мешканців та підприємців. Саме цією цеглою зведені будівлі, які залишалися частиною історичного обличчя Бахмута: католицький костел, споруди заводу “Е.М. Фарке”, шахта “Бахмутська сіль” та інша дореволюційна архітектура міста.

Завод у ХХ столітті

Завод працював безперервно до 1917 року. Після більшовицької націоналізації у 1920-му він перейшов у підпорядкування “Совнархозу”, а вже у 1923 році був остаточно закритий. У радянських довідниках того часу зазначається, що на вулиці Харківській (нині — Незалежності), неподалік станції Бахмут І, розташовувалася або одна з майстерень, або адміністративне приміщення колишнього заводу Паланта.

Історія життя Паланта

Про самого Авраама Григоровича Паланта відомо небагато. Він належав до купецького стану, був євреєм за походженням. У Бахмуті не мав значних маєтків: у 1908 році його завод оцінювався лише в 1 000 рублів. Проте в місті мешкали інші представники родини — Хаїм, Ісак та Іда Паланти. Разом вони володіли нерухомістю на вулиці Малій Харківській (тепер — Незалежності), неподалік від синагоги, розташованої за адресою: вул. Бахмутська, 1.

Читайте також:

• “Солоному карʼєру на виїзді з міста…”: бахмутянка поділилась спогадами
• “Цветмет був нашим життям”: що означав День Металурга для бахмутян
• Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

5 вересня, Бахмут вшановує день визволення від нацистських окупантів. Так відбувалося щороку: кожен бажаючий міг взяти участь у святкуванні та принести квіти до монумента визволителів.

Розвінчуємо популярні міфи про ті часи. Для цього ми поспілкувалися із завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Аркадійовичем Корнацьким.

Звільнення Бахмута

Перед деокупацією Бахмута радянські війська захопили населені пункти на півночі, створивши противнику безпосередню загрозу. Коли загарбників притиснули, ті почали знищувати місто перед відступом. Існує думка, що тоді німці підірвали та спалили понад тисячу споруд, проте в Бахмутському краєзнавчому музеї не мають цьому підтвердження.

“Місто Бахмут, на той час Артемівськ, було звільнено частинами радянської армії. Це були 259 та 266 стрілецькі дивізії, а також танковий корпус під командуванням генерала Пушкіна. Радянські війська увійшли до міста зі східного боку. Спочатку було звільнено Забахмутку, потім центральну частину міста”, — ділиться він.

Тоді окупанти підготувалися до оборони: на підступах до міста створювалися широкі мінні поля та зводилися протитанкові перешкоди. Перші бої почалися вночі п’ятого вересня, а вже на ранок місто опинилося повністю під контролем тодішніх визволителів.

“Німецькі окупанти заздалегідь вигнали з міста частину місцевого населення у бік Часового Яру, Костянтинівки. Перед відступом окупантів відбувалося руйнування та спалення житлових будинків, промислових підприємств, всіляких установ. Центр міста був зруйнований переважно”, — поділився він.

Бахмут перед деокупацією

Проводячи паралелі з тим, що місто та його мешканці переживають зараз, Корнацький зазначає, що руйнування інфраструктури тоді не засуджувалися — це було необхідно.

“Та й під час окупації відбувалося бомбардування міста. Відомо, що бомби, які скидали на Бахмут, випустили з радянських бомбардувальників. Тоді знищили будівлю, в якій мешкали німецькі офіцери. Наразі ця вулиця називається Василя Першина, постраждали й інші об’єкти на території міста”, — розповідає історик.

Проте повідомлення про значні руйнування у місті Корнацький спростовує. За його словами, очевидно, що залишити по собі сумнозвісну “випалену землю” — вигідно. Однак більшість будинків все ж або постраждали незначно, або взагалі вистояли цілими. Набагато небезпечнішими були пожежі, які тоді використовували приблизно з тією ж метою.

“Якусь потужну масовану артилерійську підготовку, яка призвела б до значних руйнувань у Бахмуті, ми не знаходимо у спогадах очевидців. Якщо говорити саме про період визволення міста від окупанта. Натомість розповідається про підпали з боку, як і німців, так і радянської армії перед відступом. Тобто місто мало не згоріло двічі”, — додав Корнацький.

Азово-Донський банк: як врятували

На запитання журналіста про справжність знаменитої у Бахмуті легенди про безцінну пляшку самогону Ігор Аркадійович відповідає ствердно. Йдеться про випадок, коли перед відступом німців і, відповідно, руйнуванням стратегічно важливих будівель, за допомогою удачі та кмітливості вдалося врятувати одну з найкрасивіших дореволюційних будівель Бахмута — колишній Азовсько-Донський банк.

“Є історія у спогадах колишнього працівника банку, на прізвище Корзун, який на той момент був охоронцем банку. Коли палії пересувалися містом, він зміг підкупити їх пляшкою самогонки. Таким чином вони справді оминули будівлю банку стороною”, — резюмував Корнацький.

Читайте також:

• “Звільнення Бахмута”: як виглядає свобода очима росіян
• День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни
• Сім жінок, котрі створили інноваційні винаходи, які привласнили собі чоловіки: розповідаємо про цікаве

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!