Сьогодні Бахмут в уяві багатьох українців асоціюється як місто, в якому йдуть запеклі бої. Місто-фортеця, яке не тільки стоїть, а й бореться за свою свободу й незалежність. Мало хто знає, що більше століття тому Бахмут був центром Донбасу. Тоді Юзівка, яка згодом стала Донецьком, вважалась звичайним містечком Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».

Регіональним центром Донецьк став пізніше – вже при більшовицькій окупації України. А до цього все на Донбасі крутилось навколо Бахмута. 

Зародки українського культурного життя в Бахмуті

Від початку Бахмут розвивався як промислове місто. Тут добували сіль, а згодом знайшли поклади кам’яного вугілля. Українського культурного життя, при російській царській окупації довший час фактично не було. Сюди заїздили лише окремі представники української інтелігенції.

Наприклад, у 1885-1889 року у місті працював вчителем у духовному училищі Бахмута майбутній професор та член НТШ Юхим Сіцінський. Викладав російську мову та закон Божий. Українська мова тоді – згідно із сумновідомим Емським указом – вже десятиліття була під забороною.

У все тому ж Бахмутському духовному училищі навчався і майбутній організатор українського руху в Херсоні Микола Чернявський. Народився він і виріс у Бахмутському повіті.

 Обкладинка першого українського видання у Бахмуті. Фото: Українська правда

У Бахмуті було надруковано – “Донецькі сонети” – у 1898 році. На тлі московської політики тотальної русифікації це була крапля в морі. Але надзвичайно важлива.

У 1899 році у Бахмуті вийшла ще одна збірка Чернявського, присвячена Пантелеймону Кулішу. А в наступному році він став автором передмови до збірки оповідань Куліша, яку надрукував у Бахмуті. 

Щоденна українська газета “Рада” відзначала, що під час революції 1905-1907 років у Бахмуті була невеличка громада. Однак її тоді було роспорошено так, що лиш влітку 1917 року, деякі члени її поверталися з заслання, других же життя розвіяло геть, або так принишкли що і не чуть було про них. Тим не менше українське життя в місті продовжувалось. 

Наслідки русифікації та індустріалізації 

Фрагмент листівки, надісланої в Бахмут на поч. ХХ ст. Фото: Українська правда

Станом на 1911 рік один із дописувачів-українців із Бахмутщини інформував читачів київської газети “Рада”, що увесь повіт вкритий залізницями.

 «Тут день і ніч люди риються в землі, як кроти. А тяжко зароблені гроші відносять в “монопольку”, щоб придбати алкоголь. Все це через “відсутність доброї розваги”, культурного життя», — писав автор. 

Загалом в Бахмуті мешкало тоді лише 23 тисячі містян.

Писали про місцевих, що там де з’являлась горілка, не обходилось без лайки й бійки. Взагалі уголовщина переважно припадала на рудники та заводи, але і села українські – “не ликом шиті”. 

Все це було результатом змосковщення українського селянства. Найгірше було з мовою, українську можна було почути тільки від старих людей, а молодь користувалась “хахляцьким жаргоном”.

Фото: Українська правда

Читайте також: «Мандрівний філософ» в Бахмуті: чи справді Григорій Сковорода був у місті

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віра Корен — уродженка Бахмута, яка зуміла здобути визнання на світовій сцені, ставши однією з найяскравіших зірок французького кіно XX століття. Її шлях — це історія про талант, незламність і жагу до мистецтва, яка не зникла попри війну, еміграцію та нове життя в іншій країні.

Детальніше про те, як звичайна дівчина з Донеччини стала символом елегантності французького кіно ХХ століття — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Віра Корен: біографія акторки

Французька акторка театру і кіно, режисерка Віра Корен народилася в українському місті Бахмут 17 червня 1901 року в родині шевця єврейського походження. Її повне ім’я — Віра Ребекка Корецька.

Після поразки Української революції вона емігрувала до Франції. Там навчалася у консерваторії та на театральних курсах у Парижі. Вже з 1922 року почала зніматися в кіно під псевдонімом Віра Корен (Vera Korène), а з 1931 року грала на сцені відомого Comédie-Française, де стала провідною акторкою.

Друга світова та післявоєнний період

Друга світова війна різко обірвала кар’єру Віри Корен і поставила під загрозу її подальшу долю: після окупації Франції нацистами уряд Віші позбавив акторку громадянства. У червні 1940 року вона була змушена тікати з країни. У листопаді того ж року Віра опинилася в Канаді, звідки намагалася пробитися до Голлівуду — безрезультатно. Деякий час вона жила в Бразилії, шукаючи нові можливості.

У цей час у Франції відбувалися зміни: у Comédie-Française почали активно шукати свою зірку, щоб повернути її назад. Історія нагадувала справжній детектив — до пошуків долучили навіть журналістів, які публікували статті в провідних світових виданнях. Але навіть після цього акторка, ображена на керівництво театру за звільнення, не поспішала повертатися до Франції. Керівник театру протягом двох років намагався переконати Віру повернутися до Парижа. У 1945 році вона таки повернулася — з величезним успіхом. Її знову прийняли до Comédie-Française і одразу довірили провідні ролі.

Згодом акторка перейшла до ролі організаторки театральних постановок. Зокрема, вона очолила Театр епохи Відродження (Théâtre de la Renaissance), яким керувала до 1978 року. Одночасно Корен читала лекції з мистецтва в Сорбонні та співпрацювала з різними театрами й режисерами світу, зокрема й українцями. Так, у 1962 році вона разом із Сержем Ліфарем, тодішнім керівником Паризької опери, поставила спектакль “Страждання святого Себастьяна” за однойменною п’єсою Габріеле Д’Аннунціо.

Останні роки

Останні роки свого життя Віра Корен провела в передмісті Парижа, в будинку для людей літнього віку.

Вона померла 20 листопада 1996 року у віці 95 років. Видатну актрису та режисерку українського походження поховали на цвинтарі Пантен під Парижем.

Читайте також:

• “Для росіян 9 травня — це фетиш”: історик Роман Кабачій пояснив культ російського победобєсія
• В’ячеслав Чорновіл та Донеччина: як пройшло знайомство українського державотворця з регіоном
• Людина, яку боявся Ленін: яким був Симон Петлюра

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!