Сьогоднішнє молоде покоління буде тими, хто відновлюватиме українські міста й будуватиме Україну з демократичними цінностями. Небайдужа та активна молодь у цьому відіграватиме одну із важливих ролей. Волонтерка-перекладачка з Дебальцевого, а за освітою вчителька Катерина Босяченко раніше виступала із живим театром в Бахмуті. Втім, коли почалася війна в 2022 дівчина знайшла себе у волонтерстві, й возить до деокупованих територій їжу та гуманітарну допомогу. Катя каже — її мета допомагати, щоб швидше повернутися до себе додому.

Документальний театр в Бахмуті 

Катерина разом з акторами театру. Фото: надані героїнею

Катерина виросла в Дебальцеве, змалку мала тягу до мистецтва, навіть попри війну дівчина займалася мистецькими проєктами, одним із них й став «документальний  театр», з виставою «Майбутнє Європи» Катерина разом з однодумцями побувала й в Бахмуті.

«Це була друга документальна вистава на цю тему — майбутнє Європи. Участь у ній брали підлітки із Донецької та Луганської областей, це були ВПО, або ж діти, які жили в Краматорську. Як я й сказала  вистава документальна, вона заснована на реальних історіях цих дітей», — згадує Катерина про виставу в Бахмуті.

Проєкт допомагала організовувати Катерина, коли їй було 19, дівчина виконувала обов’язки менеджерки. Окрім цього виступала менторкою для дітей-підлітків у трупі. Разом з дитячою трупою дівчина показала вистави у Краматорську, Світлодарську та Бахмуті, тут жила сестра Катерини, яка раніше переїхала з Дебальцевого.

На виставі говорили про війну словами дітей

Катерина очолювала дитячу трупу. Фото: надане героїнею

Вистава в Бахмуті, каже Катерина, тоді вразила багатьох. За словами дівчини, той перформанс у просторі  місцевої ГО «Бахмутська Фортеця» вдихнув надію глядачам й розчулив.

«Глядачі в Бахмуті нас позитивно сприйняли, тоді прийшло десь людей 20 та їм сподобалося. Потрібно сказати, що тоді прийшли люди, які були зацікавлені в цій соціальній темі. На ній були місцеві жінки та переселенки з Донецька, вони плакали — так, їх розчулили ті історії. Так, було мало людей, але в нас була глибока рефлексія. Ми в них закохалися, так само як й вони в нас», — каже донеччанка.

Зараз Катерині 21, за цей час вона вже встигла попрацювати у творчих проектах, популяризувати вистави, а зараз себе знайшла у волонтерстві.

Дорога допомоги та відновлення в Лимані

Волонтерка родом з Донеччини, тут каже Катерина їй важливо бути присутньою. Фото: соцмережі

Після початку повномасштабного вторгнення Катерина приєдналася до іноземної волонтерської організації «Дорога допомоги», разом активісти їздять до деокупованих та прифронтових територій: привозять воду, ліки, їжу, гігієну та інше.

«В цій організації я числюся, як перекладачка, часто перекладаю для лікарів з закордону, але, окрім того, їжджу на евакуацію цивільного населення. Це Бахмутський та Лиманський райони. Надаємо медичну допомогу людям в селах, де більш-менш спокійно. Там немає електрики, швидкої й аптек, тому місцеві нам дуже вдячні за допомогу. Великий відсоток людей, які залишаються там патріотично налаштовані. Вони люблять свою землю та допомагають військовим, ці люди найбільше хочуть, щоб настала Перемога — так, як живуть зараз вони – не живе ніхто напевно», — розповідає Катерина.

Читайте також: Одна камера — одне бажання: як волонтери дарують дітям мрію в обмін на фотокартку?

Волонтерка зізнається, що спершу хвилювалася через те, що може зіштовхнутися зовсім з іншими настроями, зокрема й проросійськими, однак на ділі виявилося абсолютно навпаки. Дівчина неодноразово була в деокупованому Лимані, там вже потроху відновлюється державні структури: заклади освіти та лікарські установи, каже героїня.

Героїня зазначає вона вже думає про те, як буде виглядати Донецьк після деокупації. Дівчина вірить, що Україні будуть допомагати у відбудові країни-партнери, окреме питання стоїть, що робити з людьми, які 9 років прожили під російською окупацією й можливо стали жертвами пропаганди.

У селах Донеччини говорять українською, а безпека поняття відносне

Катерина поруч з табличкою “Небезпечно. Міни”. Фото: соцмережі

Катерина у розмові зазначає у громадах, куди вони їздять з волонтерами — їх тепло приймають, а ще вражає той факт, що люди тут говорять українською.

«Для мене ці люди дуже щирі, відкриті, ми разом фотографуємося, спілкуємося, щоб віддячувати енергією», — пояснює героїня.

Наша співрозмовниця народилася та виросла в Донецькому регіоні, на питання, чи не боїться їздити до прифронтових територій Катерина відповідає по-філософськи:

«Безпека — це поняття відносне. В містах, яких я живу це — Краматорськ й Слов’янськ, це доволі безпечно. Так війна йде, але життя на цих територіях триває, це я розуміла ще з 2014. Я двічі переселенка й для мене ментально важливо знаходитися в цьому регіоні. Для людини, яка тут не жила важко зрозуміти, як це може бути не страшно. Однак, я не просто тут знаходжуся, а ще допомагаю рідній землі. Я завжди була готова доєднатися до війська. Моя основна мотивація — допомагати, бо я хочу швидше повернутися додому».

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!