Ще в 2011 році українка Тетяна Чернявська переїхала в Німеччину. Тут жінка почала будувати своє життя, але коли в 2014 році почалася війна на Сході — Тетяна вирішила шукати способи допомогти, вже згодом вона приєдналася до осередку небайдужих людей, які організували волонтерську Спілку “Серце для України”. Сьогодні волонтерка допомагає й українському Бахмуту.

Історія переїзду

Тетяна Чернявська з гумдопомогою. Фото: Фейсбук

Тетяна Чернявська переїхала в Німеччину наприкінці 2011 року, жінка працює в сфері кіноіндустрії. Зараз українка живе поблизу Бремена, коли в 2014 році почалася війна на Донбасі — жінка намагалася знайти однодумців, щоб допомагати, але це не одразу вдалося. Згодом Тетяні все ж пощастило знайти українську спільноту, яка допомагала Україні. Це було товариство жінок “Серце для України”.

“В 2015-2016 році жінки через українських волонтерів дізнавалися про потреби дітей, які залишилися без батька або без матері і збирали такі пакуночки до Нового Року їм, подарунки передали волонтерам, які адресно доставляли пакунок”, — розповідає волонтерка.

Осередок допомоги українців в Бремені

Склад, де збирають допомогу для України. Фото: особистий архів героїні

Крім запитів діток, волонтерки також намагалися закрити потреби в медикаментах, але це були невеликі партії. Учасниці спілки вирішили офіційно зареєструвати свою організацію, згодом вони почали організовувати культурні події в Бремені на підтримку України.

“Коли в лютому розпочалася повномасштабна війна весь Бремен вийшов на центральну площу. Ми організували 27 лютого проукраїнський мітинг, нас прийшло підтримати п’ять тисяч людей, на заході виступали місцеві політики”, — згадує Тетяна Чернявська.

Через короткий час жінки знайшли великий склад і розпочали масштабну волонтерську роботу. Приміщення Спілці надали безкоштовно, гуманітарну допомогу збирали всі разом. Перша вантажівка поїхала до України 11 березня, маршрут був до села Валки — це Харківська область. Таких машин, під зав’язку забитих важливими речами, було багато.

Волонтерство зсередини

Для діток організували свято в Бремені. Фото: особистий архів героїні

В 2018 році пані Тетяна стала заступником голови Спілки та ще більше поринула у організаційні процеси. Жінка зазначає, що в Спілці всі працюють виключно на волонтерських засадах, ніяких коштів люди за це не отримують. У всіх жінок є основна робота, однак вони щодня приходять допомагати: сортувати допомогу, грузити та втрамбовувати в машину.

Кожен виділяє стільки часу — скільки може собі дозволити. Зараз в Спілці працюють приблизно 50 осіб, це всі активні бджілки, з усмішкою каже пані Тетяна. Багато сімей прийняли в родину біженців, є волонтери, які допомагають з перекладом, є ті, хто сортують, чи підписують коробки з гумдопомогою на складі. В основному до України направляють два види допомоги: медичну та власне, гуманітарну.

Волонтери купили операційні ліжка, турнікети, ліки в промислових масштабах та індивідуальні аптечки, консерви, генератори, пелюшки для дорослих, памперси, дитяче харчування.

Читайте також: «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Допомога Бахмуту

Мітинги на підтримку України в Німеччині. Фото: Фейсбук

Допомагати Бахмуту німецька Спілка “Серце для України” почала завдяки Дмитру Бальтюкову. Річ у тому, що в 2021 році пані Тетяна знімала в Україні фільм під назвою “Ветеран”, тому режисерка шукала ветеранів війни, брали участь й бійці Донецького фронту. З цими людьми волонтерка продовжила тримати зв’язок.

15 лютого 2022 року фільм “Ветеран” вийшов у світ, а в кінці лютого ця стрічка стала реальністю для України, пригадує продюсерка.

“Коли ми відправляли допомогу в кінці лютого, я почала питати хлопців, що й куди відправляти. Дмитро мене направив, сказав: “Ось, в Бахмуті потрібно й тоді ми спакували першу машину на Бахмут”, — розповідає волонтерка.

Місцеві жителі придбали електрогенератор, який планують відвезти в Бахмут. Фото: Фейсбук

Німецькі медіа й російська пропаганда

В німецькому суспільстві, на жаль, досі є медіа, які лояльні до росії та часом, можливо несвідомо просувають російські наративи в німецьке суспільство. Ми запитали у волонтерки її думку стосовно цього:

“Ми теж бачимо це, і знаємо хто за цим стоїть. Скажу насамперед, що медіа у Німеччині демократичні…У нас є журналісти, які працюють в гарячих точках й показують все як є. Є звісно й інші медіа, які працюють на іншу сторону, на пропаганду”, — зазначає пані Тетяна.

Попри те, в Бремені є дуже багато людей, які допомагають та підтримують Україну. 

“Є політики, а є прості люди. Прості люди нам допомагають, купують консерви й привозять нам. Ці люди задали собі питання, на якому вони боці й вони підтримують нас. Німецькі пенсіонери інколи нам надсилають кошти зі свого дня народження, тобто, вони не купують подарунки, а жертвують ці кошти”, — розповідає волонтерка.

Гордість за українську кров

В Спілці “Серце для України” волонтерять не тільки українки, є й громадяни Німеччини, пояснює нам заступниця організації. Ща словами, пані Тетяни, одна з нових волонтерок, за національністю німка — знайшла в своїх архівах згадку про українську рідню й дуже пишається, що в ній тече українська кров.

“Вона так зраділа, коли дізналася. Розповідала нам: “В мене прабабуся з України, в мене ж теж кров українська є”. Вона нам дуже допомагає”, — з усмішкою каже пані Тетяна.

Фінансування Спілки й вступ до осередку

Допомога зібрана для Бахмута. Фото: Фейсбук

Спілка фінансується коштом й пожертвами небайдужих, в основному це маленькі донати. Кошти збирають на офіційні реквізити, також самі німці на службі в храмах часто пропонують поставити скриньки для пожертв фонду. 

Крім цього, волонтери влаштовують культурні заходи на підтримку України, де також збирають кошти.

Щоб потрапити до Спілки необхідно заповнити форму та внести членський внесок — 8  євро. Новим людям в Спілці завжди раді, адже вільних рук завжди бракує, тож якщо ви опинилися в Бремені й шукаєте спосіб допомогти Україні — заповніть форму за посиланням.

Зазначимо, що допомогти можна різними способами: організувати дозвілля для українських дітей в Бремені, взяти участь в мітингу або ж допомогти із сортуванням речей. У Спілці “Серце з Україною” чекають небайдужих й готових допомогти.

Якщо ви хочете допомогти коштами Спілці – надаємо реквізити:

Код: 29050101
Рахунок: № 81492795
IBAN DE08 2905 0101 0081 4927 95
Призначення: Допомога Україні
Контакт: [email protected]

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Як організувати виробництво окопних свічок на домашній кухні: історія небайдужої бахмутянки

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу історію міста та його мешканців.

Фото з Бахмута

У колекції Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються сотні унікальних фотографій, зроблених ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Серед них — портрети жінок, родинні світлини та студійні фото, створені у перших бахмутських фотоательє.

Ці зображення не лише передають зовнішність тогочасних мешканок, а й відображають моду, соціальний статус і повсякденне життя. На світлинах — як міщанки, так і селянки, молоді дівчата й матері з дітьми. Частину фото створювали у місцевих ательє, які з’явилися у Бахмуті ще у 1870-х роках і стали важливою частиною культурного життя міста.

Сьогодні ці архівні кадри є не лише історичними документами, а й нагадуванням про багате минуле Бахмута, яке вдалося зберегти завдяки музейним колекціям.

Примітка. Всі фото взяті з міського медіаархіву, правове регулювання яких належить Бахмутському краєзнавчому музею.

Дівчина з гаманцем на поясі й віялом у руці стоїть біля дзеркала. Селище Яковлевського району. Монограма “ЕЛ” на гербовому щиті, напис “Е.Я. Львов. Бахмут”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Хима Пипочка — сестра Ганни Іванівни Андреєвої. Дівчині 17–18 років. Її зазнімкували в інтер’єрі фотоательє. Створили фото у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Зображення жінок погрудне. Витиснений напис — назва фотоательє “Мерейнес. Бахмут”, монограма “РД”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. і Д. Мерейнес, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина 18–20 років — це Євдокія Лобасова, сестра Георгія Лобасова, власника миловарних і свічних заводів у Бахмуті. Фото створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. Рубанчик, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина у святковій блузі та спідниці, рік знімку, ймовірно, 1919.

На знімку троє жінок у святкових одежах. Знімок зробили у фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

На знімку молода дівчина, це Дуся Боднаренко, бахмутянка, рік зйомки 1912-1917. Фото створили у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє “Свет” Л. Хадака, вулиця Харківська, 48.

На знімку троє бахмутянок, рік зйомки, можливо, 1904–1909 років.

До теми:

Панорамні краєвиди Бахмута перед повномасштабною війною: добірка фотографій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!