Українська виконавиця Даша Суворова, яке все своє дитинство провела у Бахмуті, 30 квітня відкриє в Ірпені мурал, присвячений її рідному місту. На стіні Ірпінської багатоповерхівки зобразять сіль, яка стала символом незламної фортеці.

До дня відкриття муралу артистка поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA» своїми міркуваннями про світло Перемоги, українську музику під час війни та шлях додому.

Правда завжди буде на стороні тих, хто захищає свій дім, свою сім’ю та свою землю

Розмову починаємо із звернення до мешканців Бахмута. Неможливо знайти й підібрати слова, щоб висловити підтримку бахмутянам, на очі навертаються сльози, каже Даша Суворова. Композиторка додає, до неї часто пишуть земляки з Бахмута. Люди діляться своїм болем, часто пишуть про будинки, яких вже немає й втрачене життя.

Даша Суворова поруч з муралом присвяченим Бахмуту. Фото: Фейсбук

«Правда завжди буде на тій стороні, хто захищає свій дім, свою сім’ю та свою землю. Я часто спілкуюся з військовими, які звідти приїхали… Все бачу… Не буду нічого казати, у мене немає слів. У цій трагедії немає імені. Це лють, жах, все, що зробила росія з нашими людьми», — вважає виконавиця.

Рік тиші

Після початку повномасштабної війни, ділиться в розмові Даша, вона рік не могла писати. Свою творчість мисткиня перевела на паузу. На очах у неї росіяни руйнували рідний Бахмут, у якому вона ходила в музичну школу та здобула освіту. 

Виконавиця тримає в руках табличку «Артемовск», тут в Бахмуті пройшло її дитинство. Фото: Фейсбук

«Я рік не писала пісень, тому що не мала сил. Це був рік тиші. Я виросла в тому місті, мій тато військовий і все своє дитинство я прожила в Бахмуті. Вважаю, що це місто є і буде вважатися Україною, як і сам Донбас. Тому вирішила лишити на Ірпінській стіні пачку солі», — каже авторка.

Вона ділиться, що Ірпінь не єдине місто, де буде мурал присвячений Бахмуту. Загалом це буде символічна трилогія, другий стінопис з’явиться у Києві, а третій планують зробити в Парижі. Всіх деталей поки розповісти не можуть, наголошує мисткиня, однак каже — це проєкт буде особливий.

Читайте також: Діти малюють те, у що вірять: історія митця Андрія Парахіна з Бахмута

Творити його будуть три різні художники, перший в Ірпені належить руці художника Івана Шульгіна. Щодо зображень Даша Суворова розмірковує в якості символіки можуть використати не тільки сіль, а ще й Артемівський завод шампанських вин «Artwinery».

Люди мистецтва мають нести мистецтво в будь-які часи

Даша Суворова. Фото: Фейсбук

Війна для артистки та її родини почалася в 2014 році, коли бойові дії на Донбасі ще називали не війною, а АТО.

«Я вважаю, що люди мистецтва мають нести мистецтво у будь-які часи. Так казала моя бабуся, яка пережила війну. Ми митці маємо робити щось красиве, що не несе болю. У неділю я вдягну красиве плаття й буду співати, в цей час, як ніколи музика лікує», — каже Даша Суворова.

Розмірковує, що ця епоха в нашій країні буде іншою, новою, адже з’явиться чимало талановитих музикантів й митців. Водночас відсіються такі, які не несуть сенсу в своїх піснях та творчості.

«До війни було дуже багато сміття серед музики, багато непотребу… Зараз, як ніколи чесний час й дуже важливо, щоб прийшли ті артисти, які несуть текст, які несуть текстове пояснення. Було дуже багато пісень, які нічого не несуть. Я вважаю, що прийшов час все це зупинити. В нашій країні дуже багато людей, яким не давали можливості бути почутими. Але зараз прийшов їх час», — вважає виконавиця.

Музика має лікувати

Композиторка Даша Суворова. Фото: Фейсбук

Роль музики й творчості у сучасній війні важко переоцінити. Даша Суворова вважає, що музика має лікувати, таке її призначення зараз. Композиторка виступала в госпіталях для поранених українських захисників, але про свою діяльність не афішувала, робила це тому, що так відчувала за необхідне.

«Я бачу, як оживають їхні очі, коли ти приїжджаєш й тихесенько під гітару співаєш свої пісні. Багато співала для наших полонених, можу сказати, що музика в усі часи має лікувати, підвищувати моральний дух. Я драматичний артист, але я собі пообіцяла, що в новому альбомі буде музика, під яку хочеться танцювати. Там де темрява має перемогти сонце», — вважає артистка.

Зараз авторка багато часу проводить в студії, натхненно працює над новим альбом. Стосовно російської музики має категоричну позицію — слухати її зараз недоречно. Попри те, Даша Суворова додає, що не варто забувати про тривале зросійщення Донбасу.

Поруч з графіті створеним Бенксі. Фото: Фейсбук

«Я росла у Донецькій області, у нас не було культури розмовляти українською мовою не тому, що — це погано, а тому, що нам так сказали, нав’язали. У моїй школі українська література була лише один раз на тиждень, решту часу займала російська література. Це дивний час, але війна обов’язково закінчиться. Я це знаю, вірю в це. Люди повернуться у міста й знову замайорять жовто-блакитні кольори й над Бахмутом теж. Бахмут буде українським», — вважає артистка.

Про відкриття муралу

Анонс концерту. Фото: Фейсбук

На відкритті відбудеться концерт Даши Суворової на якому пролунає пісня «Мурали» з нового альбому авторки.

Локація: Ірпінь, 30 квітня о 13:00, вулиця Шевченка 4 Г. Всіх бахмутян, які є в місті та, які можуть приїхати артистка запрошує на відкриття муралу для Бахмута.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

На Сумщині триває евакуація населення через загрозу російського наступу. На сьогодні в області оголошена обов’язкова евакуація населення з 213 населених пунктів, що розташовані на прикордонні з рф. Допомогу евакуйованим надає громадська організація “Плурітон”, якою керує бахмутянка Катерина Арісой.

Про евакуацію людей на Сумщині Катерина Арісой розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Де приймають евакуйованих з Сумщини

Бахмутянку Катерину Арісой після евакуації з рідної Донеччини прихистила Сумщина. Тут дівчина продовжила волонтерити, допомагаючи людям, які евакуюються з прикордоння на Сумщині.

Зараз бахмутянка очолює громадську організацію “Плурітон”, яка приймає евакуйованих людей. Для переселенців і переселенок облаштували транзитний центр у Сумах, де вони можуть отримати всебічну допомогу. Щодня тут приймають понад 100 людей.

“Зараз оголошена евакуація з 213 населених пунктів. Найбільш активно вона проходить у громадах, де йдуть бойові дії — Юнаківській, Білопільській, Хотінській, Ворожбянській. Щодня люди з цих громад проходять через транзитний центр, у день приймаємо більше 100 людей. Максимально, коли був пік евакуації (ред. у березні), ми прийняли 460 людей за день. І так працюємо без вихідних. Приймаємо всіх евакуйованих, хто був або централізовано вивезений, або хто виїхав самостійно”, — розповідає Катерина Арісой.

У транзитному центрі ГО “Плурітон” люди можуть отримати психологічну підтримку, зареєструватися на отримання грошової допомоги, отримати консультації від спеціалістів. Також у центрі надають прихисток.

“Надаємо людям першу базову допомогу: гуманітарну, соціальну, юридичну. У нас працює Департамент соціального захисту, який видає людям довідки про евакуацію і довідки про отримання статусу внутрішньо переміщеної особи. Також у нашому центрі можна зареєструватися на отримання грошової допомоги від міжнародних благодійних організацій. Люди, яким немає куди їхати, можуть розміститися в нас допоки фахівці не знайдуть їм соціальне житло на довготривалий період. Людей ми забезпечуємо і харчуванням. Є багато самотніх літніх людей, людей з інвалідністю, лежачих хворих — з ними найважче. Поки вони в нас знаходяться, ми забезпечуємо їм догляд, але разом з цим шукаємо варіанти для розміщення у спеціалізованих закладах, наприклад геріатричі пансіонати чи лікарні”, — розповідає Катерина Арісой.

Проживати в центрі можуть і люди з домашніми тваринами.

“Звісно зі свійськими тваринами — козами, коровами, курми — ми не можемо прийняти. А ось людям з собаками, котиками чи іншими домашніми улюбленцями ніколи не відмовляємо. Ми розуміємо, що ці тварини для людей як члени сім’ї, і подекуди людина може залишити щось з матеріальних речей, а врятувати свого улюбленця. Ми це цінуємо і підтримуємо”, — каже Катерина Арісой.

Наразі більшість людей, які залишаються в населених пунктах, де оголошена евакуація, — це люди старшого віку. З ними триває робота. Маломобільних людей евакуюють за допомогою спецтранспорту і в супроводі лікарів.

Транзитний центр у Сумах продовжує приймати переселенців. Однак, загроза з боку рф триває, тому волонтери вже продумують план на випадок оголошення евакуації з Сум.

Особливості евакуації на Сумщині

Очільниця громадської організації зазначає, що більшість мешканців Сумщини не хочуть виїжджати за межі області. Через те, що тут немає широкомасштабного наступу рф, люди мають надію повернутися додому, тому не розглядають варіанти довготривалої евакуації. Цим ситуація на Сумщині відрізняється від Донеччини, де ворог на довгий час окуповує території і люди вимушені шукати варіанти для тривалого проживання.

“На Сумщині дуже невеликий відсоток людей, які хочуть виїжджати в інші області. Переважна більшість людей залишаються в області, бо сподіваються, що скоро можуть повернутися додому. Найбільша відмінність евакуації на Сумщині від Донеччини в тому, що люди мають надію повернутися, оскільки ворог не захоплює території і вони лишаються підконтрольні Україні. Основна небезпека полягає в руйнуванні міст і сіл, однак після стабілізації ситуації люди можуть повернутися додому, якщо їхнє майно вціліло. На Донеччині ж більше людей розуміють, що можуть довгий час бути в евакуації, оскільки ворог окуповує території”, — каже голова ГО “Плурітон”.

Ще однією особливістю евакуації на Сумщині є самі люди. Переважно евакуації підлягають села або селища, де люди тримають худобу і домашніх тварин. Їм складніше зважитись на евакуацію та змінити свій життєустрій. Щоб полегшити процес адаптації до нових умов, волонтери влаштовують толоки.

“Переважна більшість це люди з сіл, які прив’язані до городів, і їм дуже важко прилаштуватись до умов у гуртожитках, де потрібно жити на поверсі. Їм важко жити “в чотирьох стінах” без звичної роботи на землі чи в хазяйстві, тому ми влаштовували для них толоку. Люди самі зголосились на цю ініціативу, бо хотіли щось посадити, зробити клумбу, попрацювати на землі. Вони були настільки щасливі, що можуть взяти в руки лопату, насіння і щось зробити своїми руками. Так біля нашої будівлі з’явилась клумба, яку доглядають наші евакуйовані мешканці”, — розповіла Катерина Арісой.

ГО “Плурітон” продовжує надавати допомогу постраждалим від війни. За підтримкою звертайтесь на гарячу лінію: +380 (68) 937 0000. Дзвінки приймають цілодобово.

Читайте також:

• Де переселенцям знайти безоплатне житло на Полтавщині: перелік вільних місць по районах
• Росіяни б’ють дронами по цивільних авто на Донеччині: як це впливає на евакуацію. Розповідає волонтер
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота — це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!