Наталя Ткаченко родом з Бахмута, наша героїня раніше навчалася на інженерній спеціальності, але потім творчість все ж взяла гору. Жінка пригадує, як ще будучи маленькою вона підглядала за тим, як її мама в’яже одяг й сама цим захопилася. Зараз пані Наталя в евакуації виготовляє різні м’які іграшки, а ще допомогає переселенкам.

Своєю історією Наталя Ткаченко поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA».

Повернення до творчості: як бахмутянка знайшла справу свого життя

Пані Наталя народилася в Бахмуті, тут й пройшло дитинство дівчинки, згодом вона вступила в інститут на спеціальність далеку від творчості — інженер-металург.

«Я скільки себе пам’ятаю, все життя в’язала. Це напевно була випускна група садочка, мама вчила сусідку в’язати, а підглядала за цим. Навіть працюючи на заводі я весь час в’язала, просто раніше це був одяг, а не іграшки. Був час, коли я шила одяг, це був період 90-хх, коли нічого не було. А потім я одного разу спробувала в’язати іграшку, й більше мені не хотілося повертатися до речей», — посміхаючись каже пані Наталя.

Вже понад 10 років жінка виготовляє унікальні іграшки, починала з простих дизайнів, але зараз такі вже не дуже цікаво робити, зізнається героїня. Навпаки бахмутянка шукає складні дизайни, щоб вдосконалювати свою майстерність.

Евакуація з Бахмута

Пані Наталя. Фото: Фейсбук

Коли почалася повномасштабна війна Наталя разом з родиною евакуювалася до Ужгорода, це був кінець березня 2022 року, пригадує в розмові жінка. Виїжджали на евакуаційному поїзді, зупинилися в маленькому селі, де тимчасово знайшли притулок в школі. З Ужгорода героїня поїхала до Черкас, де живе й понині.

«Родина з Черкас зателефонувала до мене, цікавилася як я, запросила мене до міста допомогла з житлом. Зараз ми стали добрими друзями, я дуже вдячна за допомогу», — розповідає пані Наталя.

За словами героїні, в кожного міста є свої звичаї, свій уклад. Черкаси, як і Бахмут, мають багаторічну історію, були осередком Козаччини, і є культурним осередком цілого регіону. Черкаська громада допомогла тисячам українців, які через війну були змушені покинути рідну домівку.

Справа всього життя — як створювати іграшки власними руками

Наталя Ткаченко згадує, як робила свої перші іграшки. Героїня запевняє, що спочатку дизайни були досить простими, а зараз вона вже свідомо обирає такі моделі, які мають складніше виконання. Стосовно часу, то на виготовлення однієї іграшки може піти від одного тижня й до місяця — все залежить від розміру та дизайну, але загалом це важкий і ресурсозатратний процес.

Котик створений майстринею. Фото: Фейсбук

«В пошуках подарунка люди хочуть знайти щось оригінальне, й тому звичайний магазин їм не завжди підходить, тоді вони звертаються до мене. Купуючи ігрушку ручної роботи, люди купують емоцію, яку хочуть подарувати своїми близькими, друзями, або навіть собі. А для діточок – це іграшка, яку вони с теплом і любов’ю пам’ятають все життя», — ділиться тонкощами роботи бахмутянка.

Замовники, за словами героїні, часто самі пропонують дизайн, який вони хочуть придбати. Але буває й так, що якесь запропоноване поєднання недоречне й тоді майстриня радить, що можна змінити, щоб зберегти ідею.

Читайте також: Послуги косметолога в Тернополі від бахмутянки: як ін’єкції та апаратна косметологія покращать стан шкіри

В процесі вироблення індивідуального замовлення Наталя спілкується з покупцем, робить фото, й таким чином людина повністю занурена в процес. В результаті, коли вона  отримує своє замовлення — отримує й особливі емоції й щось значно більше, ніж іграшку.

Ціна на авторські іграшки

Вироби майстрині. Фото: Фейсбук

Ціна на  іграшки різна, адже все залежить від складності виробу, розміру й кількості одягу. Придбати виріб можна за посиланням.

Допомога переселенкам в Черкасах

В’язання для пані Наталі стало не просто хобі, але й способом допомогти таким же переселенкам, як й вона сама. Опинившись в Черкасах жінка спочатку почала шукати роботу, бо хвилювалася, що її іграшки не матимуть попиту через війну. 

Однак, при пошуку роботу довелося зіткнутися одразу з кількома труднощами: перше не було потрібного стажу роботи на швейному виробництві, бо жінка самоучка, а друге роботодавці боялися брати пані Наталю на роботу через статус ВПО, вважали, що жінка може швидко покинути роботу шукаючи інше місто для життя.

Жінки зі своїми іграшками. Фото: надані героїнею

«Щоб знайти роботу, я вирішила піти на швейні курси, щоб якось підтвердити свої вміння. Познайомилася з усіма на курсі, сказала, що роблю іграшки, мене попросили їх принести, а коли я їх показала, то вони втратили мову. Після закінчення навчання мене запросили у проєкт, щоб допомагати жінкам-переселенкам вчитися в’язати», — пригадує з посмішкою бахмутянка.

Проєкт під керівництвом донеччанки Людмила Юрченко тривав близько 3 місяців, за цей час жінки встигли створити свою першу іграшку, пані Наталя у цьому брала активна участь, допомагала ученицям робити перші вироби.

«Перша іграшка — це ж як перша дитина, завжди здається найкращою. Потім дівчатка покращили свої вміння й самі бачили різницю між виробами, але казали мені жартома: «Наташ, ти напевно плакала, коли приходила додому, після наших занять. Бо іграшки перша такі страшненькі були», — сміючись пригадує бахмутянка. 

Є багато нюансів на які потрібно звертати увагу: правильна техніка в’язання, шви,  нитки. Ось в магазині якусь іграшку хочеться купити, а на якусь навіть не звертаєш увагу. Тож, якщо ми робимо — то робимо гарно та якісно, або взагалі не робимо, каже героїня.

Поради для тих, хто хоче почати власну справу

Виріб майстрині. Фото: Фейсбук

«Я живу по принципу, що немає нічого неможливого. Ось люди часто кажуть — це складно й неможливо. Коли ти спробував не вийшло — це одна справа. Потрібно не боятися. Якщо взявся за щось — постійно вдосконалюйся в цьому», — розмірковує Наталя Ткаченко.

Жінка запевняє, що потрібно постійно навчатися. Наводить власний приклад, ще живучи в Бахмуті героїня намагалася після роботи навчатися, вдосконалювати свої техніки, читала книги, дивилася майстер-класи. Попри те, що в’язання забирає майже весь час, ця справа є улюбленою й приносить задоволення.

Головне для майбутнього підприємця — йти в ногу з часом, й робити свій продукт якісним, бо людина це відчуває.

«В іграшках ручної роботи живе душа, є особлива енергетика та теплота, вони дарують людям посмішки та позитивні емоції», — запевняє бахмутянка.

Фото:  «Бахмут. IN.UA»

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!