Наталя Ткаченко родом з Бахмута, наша героїня раніше навчалася на інженерній спеціальності, але потім творчість все ж взяла гору. Жінка пригадує, як ще будучи маленькою вона підглядала за тим, як її мама в’яже одяг й сама цим захопилася. Зараз пані Наталя в евакуації виготовляє різні м’які іграшки, а ще допомогає переселенкам.

Своєю історією Наталя Ткаченко поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA».

Повернення до творчості: як бахмутянка знайшла справу свого життя

Пані Наталя народилася в Бахмуті, тут й пройшло дитинство дівчинки, згодом вона вступила в інститут на спеціальність далеку від творчості — інженер-металург.

«Я скільки себе пам’ятаю, все життя в’язала. Це напевно була випускна група садочка, мама вчила сусідку в’язати, а підглядала за цим. Навіть працюючи на заводі я весь час в’язала, просто раніше це був одяг, а не іграшки. Був час, коли я шила одяг, це був період 90-хх, коли нічого не було. А потім я одного разу спробувала в’язати іграшку, й більше мені не хотілося повертатися до речей», — посміхаючись каже пані Наталя.

Вже понад 10 років жінка виготовляє унікальні іграшки, починала з простих дизайнів, але зараз такі вже не дуже цікаво робити, зізнається героїня. Навпаки бахмутянка шукає складні дизайни, щоб вдосконалювати свою майстерність.

Евакуація з Бахмута

Пані Наталя. Фото: Фейсбук

Коли почалася повномасштабна війна Наталя разом з родиною евакуювалася до Ужгорода, це був кінець березня 2022 року, пригадує в розмові жінка. Виїжджали на евакуаційному поїзді, зупинилися в маленькому селі, де тимчасово знайшли притулок в школі. З Ужгорода героїня поїхала до Черкас, де живе й понині.

«Родина з Черкас зателефонувала до мене, цікавилася як я, запросила мене до міста допомогла з житлом. Зараз ми стали добрими друзями, я дуже вдячна за допомогу», — розповідає пані Наталя.

За словами героїні, в кожного міста є свої звичаї, свій уклад. Черкаси, як і Бахмут, мають багаторічну історію, були осередком Козаччини, і є культурним осередком цілого регіону. Черкаська громада допомогла тисячам українців, які через війну були змушені покинути рідну домівку.

Справа всього життя — як створювати іграшки власними руками

Наталя Ткаченко згадує, як робила свої перші іграшки. Героїня запевняє, що спочатку дизайни були досить простими, а зараз вона вже свідомо обирає такі моделі, які мають складніше виконання. Стосовно часу, то на виготовлення однієї іграшки може піти від одного тижня й до місяця — все залежить від розміру та дизайну, але загалом це важкий і ресурсозатратний процес.

Котик створений майстринею. Фото: Фейсбук

«В пошуках подарунка люди хочуть знайти щось оригінальне, й тому звичайний магазин їм не завжди підходить, тоді вони звертаються до мене. Купуючи ігрушку ручної роботи, люди купують емоцію, яку хочуть подарувати своїми близькими, друзями, або навіть собі. А для діточок – це іграшка, яку вони с теплом і любов’ю пам’ятають все життя», — ділиться тонкощами роботи бахмутянка.

Замовники, за словами героїні, часто самі пропонують дизайн, який вони хочуть придбати. Але буває й так, що якесь запропоноване поєднання недоречне й тоді майстриня радить, що можна змінити, щоб зберегти ідею.

Читайте також: Послуги косметолога в Тернополі від бахмутянки: як ін’єкції та апаратна косметологія покращать стан шкіри

В процесі вироблення індивідуального замовлення Наталя спілкується з покупцем, робить фото, й таким чином людина повністю занурена в процес. В результаті, коли вона  отримує своє замовлення — отримує й особливі емоції й щось значно більше, ніж іграшку.

Ціна на авторські іграшки

Вироби майстрині. Фото: Фейсбук

Ціна на  іграшки різна, адже все залежить від складності виробу, розміру й кількості одягу. Придбати виріб можна за посиланням.

Допомога переселенкам в Черкасах

В’язання для пані Наталі стало не просто хобі, але й способом допомогти таким же переселенкам, як й вона сама. Опинившись в Черкасах жінка спочатку почала шукати роботу, бо хвилювалася, що її іграшки не матимуть попиту через війну. 

Однак, при пошуку роботу довелося зіткнутися одразу з кількома труднощами: перше не було потрібного стажу роботи на швейному виробництві, бо жінка самоучка, а друге роботодавці боялися брати пані Наталю на роботу через статус ВПО, вважали, що жінка може швидко покинути роботу шукаючи інше місто для життя.

Жінки зі своїми іграшками. Фото: надані героїнею

«Щоб знайти роботу, я вирішила піти на швейні курси, щоб якось підтвердити свої вміння. Познайомилася з усіма на курсі, сказала, що роблю іграшки, мене попросили їх принести, а коли я їх показала, то вони втратили мову. Після закінчення навчання мене запросили у проєкт, щоб допомагати жінкам-переселенкам вчитися в’язати», — пригадує з посмішкою бахмутянка.

Проєкт під керівництвом донеччанки Людмила Юрченко тривав близько 3 місяців, за цей час жінки встигли створити свою першу іграшку, пані Наталя у цьому брала активна участь, допомагала ученицям робити перші вироби.

«Перша іграшка — це ж як перша дитина, завжди здається найкращою. Потім дівчатка покращили свої вміння й самі бачили різницю між виробами, але казали мені жартома: «Наташ, ти напевно плакала, коли приходила додому, після наших занять. Бо іграшки перша такі страшненькі були», — сміючись пригадує бахмутянка. 

Є багато нюансів на які потрібно звертати увагу: правильна техніка в’язання, шви,  нитки. Ось в магазині якусь іграшку хочеться купити, а на якусь навіть не звертаєш увагу. Тож, якщо ми робимо — то робимо гарно та якісно, або взагалі не робимо, каже героїня.

Поради для тих, хто хоче почати власну справу

Виріб майстрині. Фото: Фейсбук

«Я живу по принципу, що немає нічого неможливого. Ось люди часто кажуть — це складно й неможливо. Коли ти спробував не вийшло — це одна справа. Потрібно не боятися. Якщо взявся за щось — постійно вдосконалюйся в цьому», — розмірковує Наталя Ткаченко.

Жінка запевняє, що потрібно постійно навчатися. Наводить власний приклад, ще живучи в Бахмуті героїня намагалася після роботи навчатися, вдосконалювати свої техніки, читала книги, дивилася майстер-класи. Попри те, що в’язання забирає майже весь час, ця справа є улюбленою й приносить задоволення.

Головне для майбутнього підприємця — йти в ногу з часом, й робити свій продукт якісним, бо людина це відчуває.

«В іграшках ручної роботи живе душа, є особлива енергетика та теплота, вони дарують людям посмішки та позитивні емоції», — запевняє бахмутянка.

Фото:  «Бахмут. IN.UA»

Анна Голубцова — вокалістка з Бахмута з багаторічним досвідом. Вона очолювала вокальний ансамбль естрадної та народної пісні “Рапсодія” і працювала з дитячими колективами. З початком війни пані Анна поєднала творчість і волонтерство. Щоб підтримувати людей у періоди стресу, опанувала арттепію та вокалотерапію. Нині допомагає жінкам ветеранів знімати напруження за допомогою дихальних вправ та співу.

Про заняття з вокалотерапії Анна Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Вокалотерапія: що це та як працює

Анна Голубцова була відомою вокалісткою в Бахмуті: керувала вокальним ансамблем естрадної та народної пісні “Рапсодія” та дитячим колективом, викладала технічний вокал. З початком повномасштабної війни жінка стала ще й волонтеркою. У рідному місті вона працювала в місцевому гуманітарному штабі на базі Бахмутського палацу культури імені Мартинова. Там вона роздавала гуманітарну допомогу.

З Бахмута пані Анна виїхала до Чернігова. Тут вона продовжила свою творчу діяльність та волонтерство. Зараз Анна Голубцова керує роботою центру підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів”.

Нещодавно бахмутянка розширила свою професійну кваліфікацію. Тепер вона не лише викладає вокал, а є тренеркою з вокалотерапії.

“Вже як 15 років я є викладачкою вокалу. Але на сьогоднішній день дуже актуальна тема ментального здоров’я, тому я не змінила кваліфікацію, але розширила її — сертифікувалася в напрямку арттерапії, до якої входить і вокалотерапія”, — зазначає Анна Голубцова.

Тепер пані Анна викладає вокалотерапію для мешканок Чернігова. Передусім допомогу надають жінкам військовослужбовців і ветеранів.

“Подібні заняття я спробувала вже декілька разів ще в тому році. Але нещодавно в нашого осередку з’явилися дуже гарні партнери — це громадська організація “Конвіктус Україна”, яка об’єднує жінок. На початку роботи цієї організації допомогу отримували жінки, які постраждали від насильства, а зараз вони теж розширили свою діяльність і займаються ще й ветеранською політикою, тому їх заходи відвідують жінки, в родинах яких є ветерани і військовослужбовці. І так сталося, що вони запросили мене саме з таким заходом з ментального здоров’я”, — розповідає бахмутянка.

Анна Голубцова пояснює, що вокалотерапія — це метод оздоровлення, який використовує голос і спів для покращення фізичного та ментального здоров’я. Такі заняття допомагають зняти напругу, покращити дихання та емоційний стан. При цьому мати гарні вокальні дані не потрібно.

На початку заняття тренерка розповідає, що таке спів, дихання, розслаблення, музична медитація. Після цього йдуть дихальні вправи, в тому числі дихання в русі, і комплекс вокальних вправ. В кінці заняття жінки співають пісні, акцентуючи увагу на конкретних словах і фразуваннях.

Для кращого ефекту потрібно пройти комплекс занять, однак відчути полегшення можна вже після першої зустрічі.

“Жінки, коли побачили афішу про такий захід, думали, що просто будемо співати пісні. Всі переймалися, що не вміють співати. Але це не про спів, це про стан душі, більше про розвантаження, в тому числі й фізичне. Бо спів — це, по-перше, здоров’я, це певні дихальні практики. На заняттях використовуються методи, коли знімаються зажими, знімається напруга. У фіналі заняття ми співали і тоді я зрозуміла, кому стало легше — тому, хто плакав у кінці. Адже пісня знімає весь той тягар. Жінки співали не в ряд, не ритмічно, не інтонуючи, а просто від душі. І коли це йде від душі, то й відбувається те саме розвантаження. Так, досягти результату від одного заняття можливо дуже рідко. Для цього потрібний комплекс, хоча б мінімум 5-10 зустрічей. Але навіть після першого заняття деякі жінки вже отримали якийсь результат, отримали вивільнення і хочуть продовжувати”, — каже Анна Голубцова.

Також на занятті створюється коло спілкування, де жінки можуть поділитися своїми враженнями і переживаннями.

“Після заняття було спілкування, аби отримати фідбек. І кожній жінці хотілося поділитися своєю історією, своєю душевною травмою. Були матері, які втратили своїх синів на фронті, були жінки, які втратили своїх чоловіків. І всі вони казали, що відчули полегшення, хочуть щось далі робити. Раніше я навіть уявити не могла, що через спів можна отримувати таке розслаблення”, — зазначає Анна Голубцова.

Заняття з вокалотерапії в Чернігові

Наразі заняття з вокалотерапії проходять в уже сформованій групі жінок. Згодом подібну групу хочуть сформувати на базі бахмутського осередку підтримки.

“Зараз група функціонує на базі громадської організації “Конвіктус Україна”. І ми будемо зустрічатись раз на два тижні в тій групі. Але з нового року таку групу ми будемо формувати безпосередньо в культурному осередку “З Бахмутом у серці. Чернігів”, — поділилась планами Анна Голубцова.

Нагадаємо, що Мистецький центр інтеграції для ВПО відкрили в Чернігові у вересні 2025 року. Його спільними зусиллями створили осередок підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів” та працівники культури міста Чернігів. У цьому центрі бахмутяни зможуть отримати психологічну підтримку та взяти участь у творчих заходах.

Читайте також:

• Пісня з Бахмута прозвучить у столиці: в музеї війни презентують кліп на слова бахмутянки Юлії Романуші
• У Києві відкривають центр допомоги переселенцям: які послуги надаватимуть
• В Ужгороді стартує безплатний курс бариста для жінок: участь можуть взяти й ВПО

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!