Наталя Ткаченко родом з Бахмута, наша героїня раніше навчалася на інженерній спеціальності, але потім творчість все ж взяла гору. Жінка пригадує, як ще будучи маленькою вона підглядала за тим, як її мама в’яже одяг й сама цим захопилася. Зараз пані Наталя в евакуації виготовляє різні м’які іграшки, а ще допомогає переселенкам.

Своєю історією Наталя Ткаченко поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA».

Повернення до творчості: як бахмутянка знайшла справу свого життя

Пані Наталя народилася в Бахмуті, тут й пройшло дитинство дівчинки, згодом вона вступила в інститут на спеціальність далеку від творчості — інженер-металург.

«Я скільки себе пам’ятаю, все життя в’язала. Це напевно була випускна група садочка, мама вчила сусідку в’язати, а підглядала за цим. Навіть працюючи на заводі я весь час в’язала, просто раніше це був одяг, а не іграшки. Був час, коли я шила одяг, це був період 90-хх, коли нічого не було. А потім я одного разу спробувала в’язати іграшку, й більше мені не хотілося повертатися до речей», — посміхаючись каже пані Наталя.

Вже понад 10 років жінка виготовляє унікальні іграшки, починала з простих дизайнів, але зараз такі вже не дуже цікаво робити, зізнається героїня. Навпаки бахмутянка шукає складні дизайни, щоб вдосконалювати свою майстерність.

Евакуація з Бахмута

Пані Наталя. Фото: Фейсбук

Коли почалася повномасштабна війна Наталя разом з родиною евакуювалася до Ужгорода, це був кінець березня 2022 року, пригадує в розмові жінка. Виїжджали на евакуаційному поїзді, зупинилися в маленькому селі, де тимчасово знайшли притулок в школі. З Ужгорода героїня поїхала до Черкас, де живе й понині.

«Родина з Черкас зателефонувала до мене, цікавилася як я, запросила мене до міста допомогла з житлом. Зараз ми стали добрими друзями, я дуже вдячна за допомогу», — розповідає пані Наталя.

За словами героїні, в кожного міста є свої звичаї, свій уклад. Черкаси, як і Бахмут, мають багаторічну історію, були осередком Козаччини, і є культурним осередком цілого регіону. Черкаська громада допомогла тисячам українців, які через війну були змушені покинути рідну домівку.

Справа всього життя — як створювати іграшки власними руками

Наталя Ткаченко згадує, як робила свої перші іграшки. Героїня запевняє, що спочатку дизайни були досить простими, а зараз вона вже свідомо обирає такі моделі, які мають складніше виконання. Стосовно часу, то на виготовлення однієї іграшки може піти від одного тижня й до місяця — все залежить від розміру та дизайну, але загалом це важкий і ресурсозатратний процес.

Котик створений майстринею. Фото: Фейсбук

«В пошуках подарунка люди хочуть знайти щось оригінальне, й тому звичайний магазин їм не завжди підходить, тоді вони звертаються до мене. Купуючи ігрушку ручної роботи, люди купують емоцію, яку хочуть подарувати своїми близькими, друзями, або навіть собі. А для діточок – це іграшка, яку вони с теплом і любов’ю пам’ятають все життя», — ділиться тонкощами роботи бахмутянка.

Замовники, за словами героїні, часто самі пропонують дизайн, який вони хочуть придбати. Але буває й так, що якесь запропоноване поєднання недоречне й тоді майстриня радить, що можна змінити, щоб зберегти ідею.

Читайте також: Послуги косметолога в Тернополі від бахмутянки: як ін’єкції та апаратна косметологія покращать стан шкіри

В процесі вироблення індивідуального замовлення Наталя спілкується з покупцем, робить фото, й таким чином людина повністю занурена в процес. В результаті, коли вона  отримує своє замовлення — отримує й особливі емоції й щось значно більше, ніж іграшку.

Ціна на авторські іграшки

Вироби майстрині. Фото: Фейсбук

Ціна на  іграшки різна, адже все залежить від складності виробу, розміру й кількості одягу. Придбати виріб можна за посиланням.

Допомога переселенкам в Черкасах

В’язання для пані Наталі стало не просто хобі, але й способом допомогти таким же переселенкам, як й вона сама. Опинившись в Черкасах жінка спочатку почала шукати роботу, бо хвилювалася, що її іграшки не матимуть попиту через війну. 

Однак, при пошуку роботу довелося зіткнутися одразу з кількома труднощами: перше не було потрібного стажу роботи на швейному виробництві, бо жінка самоучка, а друге роботодавці боялися брати пані Наталю на роботу через статус ВПО, вважали, що жінка може швидко покинути роботу шукаючи інше місто для життя.

Жінки зі своїми іграшками. Фото: надані героїнею

«Щоб знайти роботу, я вирішила піти на швейні курси, щоб якось підтвердити свої вміння. Познайомилася з усіма на курсі, сказала, що роблю іграшки, мене попросили їх принести, а коли я їх показала, то вони втратили мову. Після закінчення навчання мене запросили у проєкт, щоб допомагати жінкам-переселенкам вчитися в’язати», — пригадує з посмішкою бахмутянка.

Проєкт під керівництвом донеччанки Людмила Юрченко тривав близько 3 місяців, за цей час жінки встигли створити свою першу іграшку, пані Наталя у цьому брала активна участь, допомагала ученицям робити перші вироби.

«Перша іграшка — це ж як перша дитина, завжди здається найкращою. Потім дівчатка покращили свої вміння й самі бачили різницю між виробами, але казали мені жартома: «Наташ, ти напевно плакала, коли приходила додому, після наших занять. Бо іграшки перша такі страшненькі були», — сміючись пригадує бахмутянка. 

Є багато нюансів на які потрібно звертати увагу: правильна техніка в’язання, шви,  нитки. Ось в магазині якусь іграшку хочеться купити, а на якусь навіть не звертаєш увагу. Тож, якщо ми робимо — то робимо гарно та якісно, або взагалі не робимо, каже героїня.

Поради для тих, хто хоче почати власну справу

Виріб майстрині. Фото: Фейсбук

«Я живу по принципу, що немає нічого неможливого. Ось люди часто кажуть — це складно й неможливо. Коли ти спробував не вийшло — це одна справа. Потрібно не боятися. Якщо взявся за щось — постійно вдосконалюйся в цьому», — розмірковує Наталя Ткаченко.

Жінка запевняє, що потрібно постійно навчатися. Наводить власний приклад, ще живучи в Бахмуті героїня намагалася після роботи навчатися, вдосконалювати свої техніки, читала книги, дивилася майстер-класи. Попри те, що в’язання забирає майже весь час, ця справа є улюбленою й приносить задоволення.

Головне для майбутнього підприємця — йти в ногу з часом, й робити свій продукт якісним, бо людина це відчуває.

«В іграшках ручної роботи живе душа, є особлива енергетика та теплота, вони дарують людям посмішки та позитивні емоції», — запевняє бахмутянка.

Фото:  «Бахмут. IN.UA»

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!