Наталя Ткаченко родом з Бахмута, наша героїня раніше навчалася на інженерній спеціальності, але потім творчість все ж взяла гору. Жінка пригадує, як ще будучи маленькою вона підглядала за тим, як її мама в’яже одяг й сама цим захопилася. Зараз пані Наталя в евакуації виготовляє різні м’які іграшки, а ще допомогає переселенкам.

Своєю історією Наталя Ткаченко поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA».

Повернення до творчості: як бахмутянка знайшла справу свого життя

Пані Наталя народилася в Бахмуті, тут й пройшло дитинство дівчинки, згодом вона вступила в інститут на спеціальність далеку від творчості — інженер-металург.

«Я скільки себе пам’ятаю, все життя в’язала. Це напевно була випускна група садочка, мама вчила сусідку в’язати, а підглядала за цим. Навіть працюючи на заводі я весь час в’язала, просто раніше це був одяг, а не іграшки. Був час, коли я шила одяг, це був період 90-хх, коли нічого не було. А потім я одного разу спробувала в’язати іграшку, й більше мені не хотілося повертатися до речей», — посміхаючись каже пані Наталя.

Вже понад 10 років жінка виготовляє унікальні іграшки, починала з простих дизайнів, але зараз такі вже не дуже цікаво робити, зізнається героїня. Навпаки бахмутянка шукає складні дизайни, щоб вдосконалювати свою майстерність.

Евакуація з Бахмута

Пані Наталя. Фото: Фейсбук

Коли почалася повномасштабна війна Наталя разом з родиною евакуювалася до Ужгорода, це був кінець березня 2022 року, пригадує в розмові жінка. Виїжджали на евакуаційному поїзді, зупинилися в маленькому селі, де тимчасово знайшли притулок в школі. З Ужгорода героїня поїхала до Черкас, де живе й понині.

«Родина з Черкас зателефонувала до мене, цікавилася як я, запросила мене до міста допомогла з житлом. Зараз ми стали добрими друзями, я дуже вдячна за допомогу», — розповідає пані Наталя.

За словами героїні, в кожного міста є свої звичаї, свій уклад. Черкаси, як і Бахмут, мають багаторічну історію, були осередком Козаччини, і є культурним осередком цілого регіону. Черкаська громада допомогла тисячам українців, які через війну були змушені покинути рідну домівку.

Справа всього життя — як створювати іграшки власними руками

Наталя Ткаченко згадує, як робила свої перші іграшки. Героїня запевняє, що спочатку дизайни були досить простими, а зараз вона вже свідомо обирає такі моделі, які мають складніше виконання. Стосовно часу, то на виготовлення однієї іграшки може піти від одного тижня й до місяця — все залежить від розміру та дизайну, але загалом це важкий і ресурсозатратний процес.

Котик створений майстринею. Фото: Фейсбук

«В пошуках подарунка люди хочуть знайти щось оригінальне, й тому звичайний магазин їм не завжди підходить, тоді вони звертаються до мене. Купуючи ігрушку ручної роботи, люди купують емоцію, яку хочуть подарувати своїми близькими, друзями, або навіть собі. А для діточок – це іграшка, яку вони с теплом і любов’ю пам’ятають все життя», — ділиться тонкощами роботи бахмутянка.

Замовники, за словами героїні, часто самі пропонують дизайн, який вони хочуть придбати. Але буває й так, що якесь запропоноване поєднання недоречне й тоді майстриня радить, що можна змінити, щоб зберегти ідею.

Читайте також: Послуги косметолога в Тернополі від бахмутянки: як ін’єкції та апаратна косметологія покращать стан шкіри

В процесі вироблення індивідуального замовлення Наталя спілкується з покупцем, робить фото, й таким чином людина повністю занурена в процес. В результаті, коли вона  отримує своє замовлення — отримує й особливі емоції й щось значно більше, ніж іграшку.

Ціна на авторські іграшки

Вироби майстрині. Фото: Фейсбук

Ціна на  іграшки різна, адже все залежить від складності виробу, розміру й кількості одягу. Придбати виріб можна за посиланням.

Допомога переселенкам в Черкасах

В’язання для пані Наталі стало не просто хобі, але й способом допомогти таким же переселенкам, як й вона сама. Опинившись в Черкасах жінка спочатку почала шукати роботу, бо хвилювалася, що її іграшки не матимуть попиту через війну. 

Однак, при пошуку роботу довелося зіткнутися одразу з кількома труднощами: перше не було потрібного стажу роботи на швейному виробництві, бо жінка самоучка, а друге роботодавці боялися брати пані Наталю на роботу через статус ВПО, вважали, що жінка може швидко покинути роботу шукаючи інше місто для життя.

Жінки зі своїми іграшками. Фото: надані героїнею

«Щоб знайти роботу, я вирішила піти на швейні курси, щоб якось підтвердити свої вміння. Познайомилася з усіма на курсі, сказала, що роблю іграшки, мене попросили їх принести, а коли я їх показала, то вони втратили мову. Після закінчення навчання мене запросили у проєкт, щоб допомагати жінкам-переселенкам вчитися в’язати», — пригадує з посмішкою бахмутянка.

Проєкт під керівництвом донеччанки Людмила Юрченко тривав близько 3 місяців, за цей час жінки встигли створити свою першу іграшку, пані Наталя у цьому брала активна участь, допомагала ученицям робити перші вироби.

«Перша іграшка — це ж як перша дитина, завжди здається найкращою. Потім дівчатка покращили свої вміння й самі бачили різницю між виробами, але казали мені жартома: «Наташ, ти напевно плакала, коли приходила додому, після наших занять. Бо іграшки перша такі страшненькі були», — сміючись пригадує бахмутянка. 

Є багато нюансів на які потрібно звертати увагу: правильна техніка в’язання, шви,  нитки. Ось в магазині якусь іграшку хочеться купити, а на якусь навіть не звертаєш увагу. Тож, якщо ми робимо — то робимо гарно та якісно, або взагалі не робимо, каже героїня.

Поради для тих, хто хоче почати власну справу

Виріб майстрині. Фото: Фейсбук

«Я живу по принципу, що немає нічого неможливого. Ось люди часто кажуть — це складно й неможливо. Коли ти спробував не вийшло — це одна справа. Потрібно не боятися. Якщо взявся за щось — постійно вдосконалюйся в цьому», — розмірковує Наталя Ткаченко.

Жінка запевняє, що потрібно постійно навчатися. Наводить власний приклад, ще живучи в Бахмуті героїня намагалася після роботи навчатися, вдосконалювати свої техніки, читала книги, дивилася майстер-класи. Попри те, що в’язання забирає майже весь час, ця справа є улюбленою й приносить задоволення.

Головне для майбутнього підприємця — йти в ногу з часом, й робити свій продукт якісним, бо людина це відчуває.

«В іграшках ручної роботи живе душа, є особлива енергетика та теплота, вони дарують людям посмішки та позитивні емоції», — запевняє бахмутянка.

Фото:  «Бахмут. IN.UA»

Більшу частину свого життя бахмутянка Анастасія Саржевська присвятила роботі зі словом. Любов до української мови в неї з’явилася ще під час шкільного навчання в рідному селі Зайцеве і Бахмуті. Далі було фахове навчання в Донецьку і переїзд до Вінниці через війну. Зараз пані Анастасія працює літературною редакторкою у видавництві і є однією із засновниць поетичної спільноти MoodNight у Вінниці.

У розмові з редакцією Бахмут IN.UA Анастасія Саржевська поділилася своїми спогадами про Бахмут, розповіла про роботу з книгами та захоплення поезією.

“У мене завжди був привілей повернутися додому”

Анастасія Саржевська родом із села Зайцеве Бахмутського району. Дівчина навчалася у сільській школі та Бахмутській школі №5. У 16 років вступила до ліцею при Донецькому національному університеті на спеціальність “Українська філологія”. 

Завершити навчання в Донецьку не вдалося. У 2014 році місто окупували російські бойовики і навчальний заклад був змушений евакуювати своїх студентів до Вінниці. Анастасія теж переїхала туди, але часто їздила додому. Згадує, що їй було дуже цінно мати дім, куди можна було повернутися.

“Після 2014 року мені завжди було радісно усвідомлювати, що я можу повертатися додому. Якщо порівняти, наприклад, з тоді вже окупованим Донецьком, звідки багато моїх знайомих переїхали і, на жаль, не могли поїхати додому. Хоч Бахмут після 2014 року і був прифронтовим містом, але принаймні я мала дім, куди можна було повернутися. Після 2022 року тема дому для мене складніша. Колись ці спогади, можливо, перейдуть у ностальгічну і неболючу пам’ять, але зараз сильно відчувається ця втрата”, — каже Анастасія Саржевська.

Востаннє пані Анастасія була вдома на початку 2022 року. Тоді вона з родиною, як завжди, відзначали новорічні свята у сімейному колі.

“Тоді я навіть не могла уявити, що це буде останній Новий рік вдома. Згадуючи нині ту новорічну відпустку, з’являються думки, що треба було більше побути там, більше поїхати по місту погуляти. Але тоді це так не сприймалося, то були безтурботніші часи разом з рідними”, — згадує Анастасія Саржевська.

Найбільше у Бахмуті дівчина любила його архітектуру. Загалом свій рідний край вона згадує красивим, зеленим і комфортним.

“Багато моїх знайомих, які були або жили в Бахмуті, часто описують його, як гарне, красиве і європейське місто. І я згодна з цим. Місто дійсно було дуже чисте, сучасне, при цьому було й багато старих історичних будівель. Наприклад, біля нашої п’ятої школи була синагога рожевого кольору, яку я запам’ятала дуже архітектурно красивою. Назавжди у спогадах також Нижній і Верхній парки, що біля автостанції. Це місця з дитинства, які залишалися незмінними скільки я себе пам’ятаю”, — поділилася спогадами пані Анастасія.

Робота у видавництві

Професійний шлях Анастасії Саржевської нерозривно пов’язаний із текстами. Любов до української мови в неї була зі шкільних років. Потім вона переросла у фахове навчання — дівчина вступила до ліцею при Донецькому національному університеті на спеціальність “Українська філологія”. Завершити навчання в Донецьку завадила війна. У 2014 році університет релокувався і евакуював своїх студентів у Вінницю. 

У різний час бахмутянка працювала з текстами в соцмережах, писала статті на сайти, працювала редакторкою в ІТ-компанії. Паралельно з цим постійно відточувала навички: пройшла курси письменницької майстерності, редагування та інші курси на платформі Litosvita.

Останні майже 2 роки пані Анастасія працює літературною редакторкою і коректоркою у видавництві імені Соломії Павличко “Основи”.

“Я працюю з текстами, здебільшого з перекладними. Отримую переклади і далі починається літературне редагування тексту: це і лексика, і побудова речень, і технічні деталі. Або коректую, коли перед друком потрібно вичитати ворд, потім верстку і здати фінальний варіант книги”, — розповідає про роботу Анастасія.

Літературна спільнота і збори на ЗСУ

Свій вільний від роботи час Анастасія Саржевська присвячує творчості: пише вірші і організовує літературні читання у Вінниці. У 2021 році дівчина разом зі своєю подругою заснували спільноту MoodNight, яка об’єднала вінницьких поетів, музикантів, художників і фотографів. Сьогодні вона налічує понад 60 учасників та 5 організаторів.

“Коли ми зібрали спільноту, згодом до нас почали доєднуватися інші люди. Це були знайомі, які розповідали про нас іншим, і так поступово у нас сформувалася доволі велика спільнота. На вихідних ми збираємося на зустрічі по 10-15 людей, читаємо вірші, обговорюємо. Також у нас є спільний чат, де ми ділимося, хто що зробив, що написав і разом обговорюємо це”, — каже Анастасія Саржевська.

Головною метою спільноти є створення безпечного середовища, в якому можна показати свою творчість і обговорити літературу з однодумцями.

“Для нас було важливо, щоб люди могли показувати те, що вони пишуть, у безпечному екологічному середовищі, де більше прийняття, ніж критики. Показувати, ділитися цим, щоб можна було бачитися, спілкуватися з людьми, які теж приблизно так відчувають і пишуть. Наша спільнота це також і популяризація віршів, прози, читання і літератури загалом,  навколо цього ми і збираємося”, — розповідає Анастасія Саржевська.

***

Що головне

Щоб бджоли не порозлітались — 

Версія одного з поетів. 

«Головне дожити до вересня» —

Миттєво випалює пасічник, 

Знімаючи рукавиці. 

«Хай йому кат» — 

Сказала б з усмішкою моя бабуся, 

Якби я колись у неї запитала. 

Головне було не розплакатись, 

Коли її обіймала

Перед тим, як закинути 

Валізу в багажник.

***

Анастасія Саржевська

Спільнота MoodNight проводить заходи на підтримку української армії. Під час одного з останніх вдалося зібрати 29 тисяч гривень.

“У травні ми організували літературні читання, метою яких був збір коштів на 46-ту бригаду, збирали на комплектування для дронів. Ми проводили ярмарок книжок, де кожен, хто міг і хотів, приносив книжки, а відвідувачі купували їх. Наприклад, за донейт від 500 гривень розіграли велику глянцеву книгу з фотографіями “Незалежні”. Також на аукціоні за 5 тисяч гривень продали “Тигроловів” Івана Багряного. Сумарно вийшло зібрати 29 тисяч гривень. Збір ми проводили у співпраці з благодійним фондом “Тихо”, які також надіслали нам книжки для ярмарку, і Андрій Лиман, засновник фонду, увесь час був на зв’язку, консультував нас щодо збору. Ми з організаторами дуже вдячні йому за підтримку та легку комунікацію. Всі деталі для дронів уже закупили, і військові отримали посилку для своєї майстерні”, — розповіла поетеса.

За словами пані Анастасії, розвиток культури і літератури надзвичайно важливий в умовах війни. Адже творчість допомагає закарбувати складні моменти нашої країни для майбутніх поколінь.

“Якщо говорити про книжки, сучасні вірші і прозу, то це рефлексія, і війни зокрема. Важливо засвідчити, підтвердити, поширити і показати це самим собі, і, можливо, людям з інших країн, тому що переклади української літератури нині за кордоном мають попит. Ця частина літератури описує сьогодення, а інша — дає людям спосіб виходу складних емоцій. І ці обидва запити важливі”, — підсумовує Анастасія Саржевська.

***

Даю собі ляпаса,

Щоб отямитись.

Зажартую відвертість.

Феєрверки в моїй голові

Подібні смерті.

Ми складаємось із молекул

І недописаних пісень.

Ми зайшли так далеко,

Попри все.

Передивляюсь відеоінструкції,

Як навчитись сміятись заново.

Прикладаю слова

Твої

Про те ж саме.

Боги на Олімпі розводять руками,

Брешуть, що не знали,

Що мало бути інакше,

І замовкають.

Розбирайтесь, кажуть,

Це ж вам тут тепер

Не плакати, не відчувати,

Замовляли?

***

Анастасія Саржевська

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової
• “Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер
• “Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Випадкова зустріч у крамниці вживаного одягу змінила життя львів’янки Ольги Євдокимової та сотень дітей, які через війну втратили власні домівки. Опублікований у мережі емоційний допис про хлопчика-переселенця Сашка з Донеччини викликав колосальний відгук у суспільстві, змінивши долі багатьох дітей-ВПО у Львові.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Ольгою Євдокимовою, волонтеркою щодо того, як історія допомоги хлопчику ВПО змінила її життя та як допомогла створити ініціативу “Коло добра”.

Від логістики для армії до підтримки цивільних

Ольга Євдокимова здобула журналістську освіту в Рівному, проте тривалий час працювала керівницею у комерційній сфері. З початком повномасштабного вторгнення вона потрапила під скорочення на роботі та одразу долучилася до волонтерської діяльності. Її першим напрямком став пошук, купівля та пригін автомобілів для військових підрозділів із Польщі та Литви. Спільно з благодійними фондами вона також забезпечувала доставку систем супутникового зв’язку Starlink в Україну, а разом зі своєю невеликою аудиторією в соціальній мережі інстаграм зібрала кошти на три FPV-дрони. 

Загалом за час діяльності її команда пригнала близько 200 транспортних засобів для українських оборонців. Допомогою внутрішньо переміщеним особам волонтерка раніше не займалася, аж поки не сталася подія, яка повністю змінила вектор її роботи.

Зустріч із Сашком та сила суспільної довіри

Переломний момент відбувся у звичайному львівському магазині секонд-хенду. Ольга стала свідком сцени, де маленький хлопчик благально просив свою бабусю придбати йому вживані ролики. Волонтерку вразило те, що дитина не влаштовувала істерик, а просто щиро сподівалася на покупку, яку жінка не мала фінансової можливості здійснити. 

Ольга купила ці ролики, познайомилася з родиною і дізналася, що дев’ятирічного хлопчика звати Сашко. Він втратив обох батьків, майже всі його особисті речі залишилися в Донецьку, а наразі він разом із бабусею Галиною мешкає у модульному містечку для переселенців у Львові.

Повернувшись додому, Ольга описала свої емоції в соціальній мережі Threads. Допис не містив закликів про фінансову допомогу, проте за короткий час набрав понад 800 тисяч переглядів. Користувачі масово почали просити волонтерку відкрити благодійний збір для допомоги дитині. Протягом перших 24 годин на банківський рахунок надійшло 613 729 гривень, а загальна сума збору згодом перевищила 900 тисяч гривень. Сама сума виявилася надзвичайно великою для непублічної людини, адже середній донат становив близько 250 гривень від майже трьох тисяч звичайних громадян без залучення великого бізнесу чи великих донорів.

“Всі мої друзі, хто мене знає, вони самі моніторили “банку” і до мене дзвонять: “Оля, вже 100 тисяч”, “Оля, вже 150 тисяч”, дзвонять через 20 хвилин — вже 200 тисяч. Я така: “Ніхто такого не очікував”. Я розумію, тому що в такий важкий час, в який ми живемо, людям треба хороші історії“, — згадує Ольга Євдокимова.

Становлення проєкту “Коло добра”

Великі фінансові можливості дозволили волонтерці вийти за межі первинного задуму. Збір став рушійною силою для допомоги всьому модульному містечку. Наразі Ольга вже придбала для Сашка велосипед, організувала його відпочинок у двох таборах та планує зробити щось масштабне для сім’ї Сашка вже найближчим часом.

Паралельно Ольга почала закривати потреби інших дітей-переселенців, які просили про велосипеди, ролики та трюкові самокати. Так народився проєкт “Коло добра”. Завдяки небайдужим громадянам з України та з-за кордону вдалося зібрати велику кількість спортивного інвентарю та одягу, перетворивши територію модульного містечка на активний майданчик для розваг.

Проєкт також допомагає підліткам та іншим переселенцям, які опинилися в скруті. Організаторка розповідає про історію дівчинки Каміли з Донеччини, яку цькували у школі через одяг та старий велосипед. Про цю ситуацію Ользі повідомила сусідка дитини, після чого волонтери оперативно закрили потребу в речах. Також допомогу отримав випускник Саша, якому за кілька годин зібрали кошти на якісний сучасний одяг та взуття для випускного. 

Головним принципом роботи “Кола добра” є абсолютна прозорість: волонтерка ніколи не перераховує живі гроші на особисті картки заявників, а самостійно оплачує конкретні товари, квитки чи медичні послуги, що повністю виключає ризик нецільового використання бюджету.

Логістичні виклики та внутрішня трансформація

Масштабування ініціативи виявило серйозні логістичні перешкоди. Ольга отримала понад 200 посилок з речами для переселенців. Найбільшою проблемою виявилася неможливість отримати знижку чи безкоштовну доставку від транспортної компанії “Нова Пошта”, через що велика частина зібраних коштів пішла на оплату логістики. Деякі громадяни не змогли надіслати габаритні велосипеди, оскільки їхнє транспортування у дерев’яних боксах коштувало понад тисячу гривень. Попри це, волонтерка з розумінням ставиться до позиції компанії, зважаючи на постійне руйнування їхніх терміналів внаслідок бойових дій з боку противника.

Особисте життя Ольги також зазнало значних змін. Перші тижні роботи вимагали цілодобового перебування в телефоні для комунікації з сотнями людей, через що вона тимчасово втратила фізичний та емоційний ресурс на особисті справи чи спорт. Проте волонтерство допомогло їй подолати постійну тривожність від читання новин.

“Коли сталася оця історія, я повністю абстрагувалася і просто подумала, що якщо я не можу там змінити щось, наприклад, у державі, то я можу допомогти певним людям змінити щось в їхньому житті. І це дуже класне відчуття. Кожні там 5, 10, 100 гривень — то дуже велика в кінцевому результаті сума виходить. І якщо кожна людина буде думати, що від неї нічого не залежить, то від неї нічого залежати не буде“, — наголошує Ольга.

Як правильно допомагати ВПО

На думку Ольги Євдокимової, головною проблемою сучасних благодійних платформ та офіційних каналів є суха та нецікава подача інформації, яка відштовхує потенційних донаторів. Люди не хочуть читати звіти про проведення чергових офіційних сесій, натомість вони прагнуть бачити реальні людські долі та щирі емоції. Волонтерка закликає говорити про проблеми переселенців через їхні особисті історії, демонструючи практичні результати допомоги.

Для тих, хто вважає свої зусилля мізерними, існує проста модель співучасті. Необов’язково бути одноосібним організатором великого фонду. Громадяни можуть створювати дружні банки, розділяючи один великий збір на кілька людей, або просто поширювати інформаційні матеріали та відеоролики у своїх соціальних мережах. Поширення контенту запускає ланцюгову реакцію, яка залучає нових учасників і дозволяє ефективно закривати базові та психологічні потреби людей, які втратили свій дім.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!