Наталя Ткаченко родом з Бахмута, наша героїня раніше навчалася на інженерній спеціальності, але потім творчість все ж взяла гору. Жінка пригадує, як ще будучи маленькою вона підглядала за тим, як її мама в’яже одяг й сама цим захопилася. Зараз пані Наталя в евакуації виготовляє різні м’які іграшки, а ще допомогає переселенкам.

Своєю історією Наталя Ткаченко поділилася з редакцією «Бахмут. IN.UA».

Повернення до творчості: як бахмутянка знайшла справу свого життя

Пані Наталя народилася в Бахмуті, тут й пройшло дитинство дівчинки, згодом вона вступила в інститут на спеціальність далеку від творчості — інженер-металург.

«Я скільки себе пам’ятаю, все життя в’язала. Це напевно була випускна група садочка, мама вчила сусідку в’язати, а підглядала за цим. Навіть працюючи на заводі я весь час в’язала, просто раніше це був одяг, а не іграшки. Був час, коли я шила одяг, це був період 90-хх, коли нічого не було. А потім я одного разу спробувала в’язати іграшку, й більше мені не хотілося повертатися до речей», — посміхаючись каже пані Наталя.

Вже понад 10 років жінка виготовляє унікальні іграшки, починала з простих дизайнів, але зараз такі вже не дуже цікаво робити, зізнається героїня. Навпаки бахмутянка шукає складні дизайни, щоб вдосконалювати свою майстерність.

Евакуація з Бахмута

Пані Наталя. Фото: Фейсбук

Коли почалася повномасштабна війна Наталя разом з родиною евакуювалася до Ужгорода, це був кінець березня 2022 року, пригадує в розмові жінка. Виїжджали на евакуаційному поїзді, зупинилися в маленькому селі, де тимчасово знайшли притулок в школі. З Ужгорода героїня поїхала до Черкас, де живе й понині.

«Родина з Черкас зателефонувала до мене, цікавилася як я, запросила мене до міста допомогла з житлом. Зараз ми стали добрими друзями, я дуже вдячна за допомогу», — розповідає пані Наталя.

За словами героїні, в кожного міста є свої звичаї, свій уклад. Черкаси, як і Бахмут, мають багаторічну історію, були осередком Козаччини, і є культурним осередком цілого регіону. Черкаська громада допомогла тисячам українців, які через війну були змушені покинути рідну домівку.

Справа всього життя — як створювати іграшки власними руками

Наталя Ткаченко згадує, як робила свої перші іграшки. Героїня запевняє, що спочатку дизайни були досить простими, а зараз вона вже свідомо обирає такі моделі, які мають складніше виконання. Стосовно часу, то на виготовлення однієї іграшки може піти від одного тижня й до місяця — все залежить від розміру та дизайну, але загалом це важкий і ресурсозатратний процес.

Котик створений майстринею. Фото: Фейсбук

«В пошуках подарунка люди хочуть знайти щось оригінальне, й тому звичайний магазин їм не завжди підходить, тоді вони звертаються до мене. Купуючи ігрушку ручної роботи, люди купують емоцію, яку хочуть подарувати своїми близькими, друзями, або навіть собі. А для діточок – це іграшка, яку вони с теплом і любов’ю пам’ятають все життя», — ділиться тонкощами роботи бахмутянка.

Замовники, за словами героїні, часто самі пропонують дизайн, який вони хочуть придбати. Але буває й так, що якесь запропоноване поєднання недоречне й тоді майстриня радить, що можна змінити, щоб зберегти ідею.

Читайте також: Послуги косметолога в Тернополі від бахмутянки: як ін’єкції та апаратна косметологія покращать стан шкіри

В процесі вироблення індивідуального замовлення Наталя спілкується з покупцем, робить фото, й таким чином людина повністю занурена в процес. В результаті, коли вона  отримує своє замовлення — отримує й особливі емоції й щось значно більше, ніж іграшку.

Ціна на авторські іграшки

Вироби майстрині. Фото: Фейсбук

Ціна на  іграшки різна, адже все залежить від складності виробу, розміру й кількості одягу. Придбати виріб можна за посиланням.

Допомога переселенкам в Черкасах

В’язання для пані Наталі стало не просто хобі, але й способом допомогти таким же переселенкам, як й вона сама. Опинившись в Черкасах жінка спочатку почала шукати роботу, бо хвилювалася, що її іграшки не матимуть попиту через війну. 

Однак, при пошуку роботу довелося зіткнутися одразу з кількома труднощами: перше не було потрібного стажу роботи на швейному виробництві, бо жінка самоучка, а друге роботодавці боялися брати пані Наталю на роботу через статус ВПО, вважали, що жінка може швидко покинути роботу шукаючи інше місто для життя.

Жінки зі своїми іграшками. Фото: надані героїнею

«Щоб знайти роботу, я вирішила піти на швейні курси, щоб якось підтвердити свої вміння. Познайомилася з усіма на курсі, сказала, що роблю іграшки, мене попросили їх принести, а коли я їх показала, то вони втратили мову. Після закінчення навчання мене запросили у проєкт, щоб допомагати жінкам-переселенкам вчитися в’язати», — пригадує з посмішкою бахмутянка.

Проєкт під керівництвом донеччанки Людмила Юрченко тривав близько 3 місяців, за цей час жінки встигли створити свою першу іграшку, пані Наталя у цьому брала активна участь, допомагала ученицям робити перші вироби.

«Перша іграшка — це ж як перша дитина, завжди здається найкращою. Потім дівчатка покращили свої вміння й самі бачили різницю між виробами, але казали мені жартома: «Наташ, ти напевно плакала, коли приходила додому, після наших занять. Бо іграшки перша такі страшненькі були», — сміючись пригадує бахмутянка. 

Є багато нюансів на які потрібно звертати увагу: правильна техніка в’язання, шви,  нитки. Ось в магазині якусь іграшку хочеться купити, а на якусь навіть не звертаєш увагу. Тож, якщо ми робимо — то робимо гарно та якісно, або взагалі не робимо, каже героїня.

Поради для тих, хто хоче почати власну справу

Виріб майстрині. Фото: Фейсбук

«Я живу по принципу, що немає нічого неможливого. Ось люди часто кажуть — це складно й неможливо. Коли ти спробував не вийшло — це одна справа. Потрібно не боятися. Якщо взявся за щось — постійно вдосконалюйся в цьому», — розмірковує Наталя Ткаченко.

Жінка запевняє, що потрібно постійно навчатися. Наводить власний приклад, ще живучи в Бахмуті героїня намагалася після роботи навчатися, вдосконалювати свої техніки, читала книги, дивилася майстер-класи. Попри те, що в’язання забирає майже весь час, ця справа є улюбленою й приносить задоволення.

Головне для майбутнього підприємця — йти в ногу з часом, й робити свій продукт якісним, бо людина це відчуває.

«В іграшках ручної роботи живе душа, є особлива енергетика та теплота, вони дарують людям посмішки та позитивні емоції», — запевняє бахмутянка.

Фото:  «Бахмут. IN.UA»

Тетяна Шик — представниця активної громадської спільноти Бахмута. У рідному місті вона працювала у сфері управління багатоквартирними будинками: очолювала дев’ять ОСББ у центрі Бахмута. Окрім цього, пані Тетяна була членкинею Громадської ради двох скликань. У 2022 році жінка з родиною евакуювалися до Павлограда. Інтегруватися в нову громаду їй допомогла активна громадянська позиція. У новій громаді жінка почала розвивати роботу ОСББ і очолила місцеву Раду ВПО.

Своєю історією Тетяна Шик поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

У Бахмуті очолювала дев’ять ОСББ

Тетяна Шик родом з Волновахи. Зі свого рідного міста вона переїхала на навчання до Донецька, де познайомилася з майбутнім чоловіком. Зігравши весілля, на початку 2000-х років пара переїхала до Бахмута. Сьогодні пані Тетяна вважає його своїм другим домом.

Після переїзду в Бахмут жінка влаштувалася на завод кольорових металів. Там вона пропрацювала недовго, бо пішла у декретну відпустку.

Згодом бахмутянка знайшла себе у сфері управління багатоквартирними будинками, оскільки хотіла змінювати свій будинок на краще і робити простір комфортнішим. Спочатку пані Тетяна очолила ОСББ у своєму будинку, а згодом до неї почали проситися мешканці будинків, розташованих поряд. Кількість будинків під її управлінням росла, і перед початком війни їх було дев’ять. Це багатоповерхівки в центральній частині міста на вулицях Олексія Дульнева (колишня назва — Горбатова), Незалежності і Миру.

Окрім цього, пані Тетяна була членкинею Громадської ради двох скликань, де займалася різними питаннями і долучалася до робочих груп. Своє життя у мирному Бахмуті вона характеризує так:

“Було активне життя в дуже швидкому ритмі. Діти, школа, садочок, робота — просто круговерть подій. Життя було насичене, повне”.

Виїзд з Бахмута і допомога містянам

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тетяна Шик розуміла, що Бахмут може стати ціллю російської армії. Тому разом з чоловіком вони ухвалили рішення про виїзд. Житло допоміг знайти колега чоловіка.

“Колега мого чоловіка запропонував нам свою квартиру в місті Павлоград у Дніпропетровській області. Він пропонував, щоб ми хоча б туди виїхали, а потім вже планували або їхати кудись далі, або повертатися, бо ж такі надії у нас ще були. Тому у квітні, коли по центру міста почали прилітати перші ракети, ми швиденько зібралися, хоча сумки вже були зібрані, і поїхали до Павлограда”, — згадує жінка.

Попри те, що родина переїхала, Тетяна Шик ще кілька разів приїздила до Бахмута. Вона роздавала гуманітарну допомогу мешканцям своїх будинків та привозила ліки. 

“Ми з чоловіком ще їздили в Бахмут. Могли на тиждень, могли на декілька днів там залишитись. До міста тоді йшли вантажі з гуманітарною допомогою, і треба було організовувати видачу для моїх ОСББ. У мене був офіс у центрі міста, тому я приймала допомогу туди, і потім люди за нею приходили. Що могла, то розвозила самостійно. Також ліки привозила, коли в аптеках почали зникати деякі препарати. Я робила закупівлю в Павлограді, і люди до мене приходили, розбирали їх. Так ми десь до червня ще їздили, а потім одного разу приїхали і була така неспокійна ніч, що ми переночували і поїхали назад. Це був наш останній день у Бахмуті”, — згадує пані Тетяна.

Їздити до Бахмута жінка більше не наважувалася, та це не стало перепоною для допомоги людям. Тетяна Шик продовжувала передавати ліки людям та допомагала ліквідовувати наслідки обстрілів у будинках, якими вона опікувалася.

“У мене в кожному будинку ОСББ був створений чат, і ми спілкувалися, бо ще багато людей залишалося в місті. І коли були перші прильоти по вулиці Горбатова… Коли прилетіло по торговому комплексу “Україна”, постраждав будинок по Горбатова, 25, коли по “Металургу” прилетіло, постраждав будинок по Горбатова, 34 — це все ми ще виправляли. Затягували плівкою покрівлю, забивали вікна. Я з Павлограда направляла туди майстрів, і люди підхоплювали їх, ми усували всі ті руйнування. Я підтримувала надію в групах, казала, що не пошкоджені несучі конструкції, і ми все це виправимо, це все не складно. Але далі ставало тільки гірше, і, мабуть, перед Новим роком до мене прийшло повне розуміння, що швидкого вороття додому не буде”, — розповідає Тетяна Шик.

Адаптація через залучення до громадського життя

Адаптація у новому місті давалася бахмутянці важко. Перш за все морально, бо вона втратила все, що мала.

Період звикання до нового життя тривав десь рік. Бо перший час пані Тетяна жила Бахмутом — їздила з допомогою, дистанційно усувала пошкодження і постійно читала новини з надією на краще. Далі був важкий процес самоідентифікації в новій громаді, оскільки жінка не розуміла хто вона тепер і чим їй займатися далі.

“У мене постійно крутилося в голові питання: “Хто я тут?”. Бо у моєму місті в мене було все: дім, улюблена робота, повага, бо я працювала щиро і віддавалася роботі. А після переїзду була тільки пустота: місто зруйноване, а тут нові люди, чужі люди, і все не таке. Я тоді помічала, що навіть квіти пахнуть не так, як вдома, тут і небо не таке, і сонце, і дерева. Це зараз я вже трохи відійшла, і все інакше сприймаю, а перший рік було дуже важко”, — поділилася спогадами Тетяна Шик.

Щоб реалізувати себе в Павлограді, жінка вирішила робити те, що в неї виходило найкраще — спробувати доєднатися до місцевої спільноти ОСББ. Вона знайшла контакти колег з Павлограда і запропонувала свою допомогу, оскільки в неї був великий досвід. Керівники місцевих ОСББ порекомендували пані Тетяні податися до місцевої громадської ради, і таким чином бахмутянка долучилася до життя міста.

“Так сталося, що частина спільноти ОСББ входили у громадську раду, а сама голова громадської ради була головою ОСББ. Тоді якраз закінчувався термін роботи минулої ради і потрібно було оновлювати склад, тому влітку я подала свої документи і увійшла до оновленого складу. Це було моє перше долучення до життя Павлограда. З тих пір я почала читати місцеві новини, дивитися навколо себе, помічати щось, що хотілося б змінити або на що треба звернути увагу”, — розповідає Тетяна Шик.

Паралельно з цим жінка працювала над покращеннями будинку, в якому жила. Пані Тетяна пропонувала своїм сусідам створити ОСББ, щоб самим змінювати свій простір на краще, а не покладатися на керуючу компанію. Хоч бахмутянка спочатку стикнулася з недовірою людей, їй все ж вдалося зібрати ініціативних мешканців і створити ОСББ. 

“Мене дуже турбував будинок, в якому я жила. Ним займалася керуюча компанія. І коли ставалася якась проблема, наприклад, зникло світло, то людей кидали майже напризволяще. Треба було або зібрати гроші, закупити матеріали і тоді тільки звертатися до керуючої компанії, або взагалі запрошувати майстрів самостійно. Потроху я долучалася до вирішення проблем будинку, і люди почали, мабуть, звертати увагу, що: “Щось вона там робить для нашого блага”. І потім я набралася хоробрості і розвісила оголошення: запросила людей поспілкуватися на тему створення ОСББ в будинку. Спочатку була недовіра до мене. Хтось казав: “Створиш ОСББ, збереш гроші і поїдеш до свого Бахмута”. Це були люди, які, мабуть, не слідкували за новинами, і їм здавалося, що Бахмут десь є, але на той час життя там не могло бути. Хтось казав, що нічого гарного не буде. Різні думки були. Але виявилося, що там був актив людей, які дуже хотіли створити ОСББ ще з 2016 року, але не було лідера, який був би готовий взяти на себе відповідальність. Так у мене і з’явився перший будинок, і ще один, який розташований неподалік. Це два моїх перших ОСББ, з яких я почала свою діяльність”, — розповіла Тетяна Шик.

Сьогодні в управлінні пані Тетяни дев’ять будинків. Бахмутянка завоювала довіру людей, і до неї просяться мешканці й інших багатоповерхівок. Та більше будинків вона поки брати не хоче, бо піклується, в першу чергу, не про свій заробіток, а про можливість робити реальні зміни і контролювати їх.

Про головування в Раді ВПО

У 2023 році в Павлограді оголосили збір заявок до Ради з питань ВПО. Тетяна Шик зізнається, що коли побачила це оголошення, то не зацікавилася ним. Оскільки це був новий орган, жінка не розуміла як він працюватиме, і які ініціативи він може реалізувати.

Подати заявку їй порадила голова громадської ради. В останній день прийому пані Тетяна зібрала всі необхідні документи і подала свою кандидатуру. Потім її чекала співбесіда з заступницею міського голови і запрошення долучитися до складу Ради. У вересні, під час перших установчих зборів, Тетяну Шик обрали головою Ради з питань ВПО.

Її першим кроком було знайомство і об’єднання команди, щоб зрозуміти, як їм рухатися далі. 

“У складі Ради ВПО не було жодної людини, яка була б мені знайома раніше, всі з різних міст. У нас у складі 24 людини, з яких 12 – це внутрішньо переміщені люди, 4 — представники громадських організацій, і 8 — представники різних структурних підрозділів виконкому. Тобто, достатньо великий склад. Але ми вирішили зібратися складом 12 осіб, саме ВПО, і познайомитися, поспілкуватися, поділитися своїм досвідом. І це була така дружня атмосфера. Нам запропонувала свій простір одна з громадських організацій, ми сіли у великі крісла-мішки, створили коло і почали передавати м’ячик і розповідати про себе. І виявилося, що це така класна команда: у кожного є певний досвід, і кожен — це лідер. Так я зрозуміла, що ми зможемо працювати і щось створювати”, — каже Тетяна Шик.

Особливо цінною для Ради ВПО стала підтримка місцевої влади. Пані Тетяна каже, що керівництво громади зацікавлене в тому, щоб ця Рада була не черговим органом на папері, а дієвим інструментом впливу переселенців на життя міста.

“Хоч це місто було для нас чужим, і ми багато чого не знали, але нам дуже повезло з місцевою владою. Бо вони не просто створили цю Раду, щоб вона була, бо є постанова Кабінету Міністрів, і треба було дотримуватись. Коли нас створили, нам заступниця міського голови сказала: “Хлопці, дівчата, ви можете збиратися хоч у мене в кабінеті. Ми готові вас чути, ми готові вам сприяти і допомагати. І всю інформацію, яка необхідна для вашої діяльності на користь ВПО, ми готові надати”. Мені, як голові Ради, надали всі контакти, куди я могла звертатися в тій чи іншій ситуації”, — зазначила Тетяна Шик.

Першочергово після створення Ради з питань ВПО міська влада почала залучати її членів до робочих груп і комісій виконкому. Також представників Ради запрошують на зустрічі з іноземними делегаціями, які приїжджають з візитом до міста, та різні заходи, де обговорюють питання ВПО. 

Окрім діяльності, яка передбачена в положенні про Раду ВПО, її представники розгорнули й іншу роботу. Зокрема, для ВПО міста Павлоград створили групу в Telegram. Вона стала джерелом інформації для допомоги переселенцям і їхньої інтеграції у громаду. Група є зв’язком між людьми та Радою ВПО, оскільки там працює зворотній зв’язок, і переселенці можуть поділитися своїми проблемами.

Також Рада ВПО розвиває співпрацю з благодійними організаціями.

“Ми проводимо благодійні видачі, беручи на себе всі організаційні процеси: це і запрошення людей, і формування списків, і самі видачі. Це можуть бути харчові продукти, реєстрація на грошову допомогу, видача побутової хімії, проведення ремонтів від “Карітас” у будинках і квартирах, які винаймають або придбали внутрішньо переміщені люди”, — розповіла голова Ради ВПО.

Допомагає Тетяна Шик і новопробулим ВПО.

“У транзитному пункті, який функціонує в Павлограді, є мої контакти. І якщо людина звертається: “Допоможіть, будь ласка, або з житлом, або яку тут допомогу можна отримати”, то ми завжди долучаємося. З житлом дуже складно, але щодо допомоги, то ми часто скеровуємо до громадських організацій, які можуть взяти людину під супровід. Також ми надаємо консультаційну допомогу, бо люди просто не знають що і де тут є. Наприклад, для старших людей розповідаємо про роботу  терцентру, для батьків з дітьми — про гуртки і можливості дозвілля в безпечних громадських просторах”, — розповідає жінка.

Як Рада ВПО у Павлограді реалізує гранти

Для реалізації своїх ініціатив, Рада ВПО подається на грантові програми. На сьогодні їм вдалося отримати два гранти.

Перший грант витратили на облаштування свого простору. Місцева влада виділила приміщення, яке Рада ВПО використовує для видачі допомоги та різних заходів. До роботи простору долучають психологів, юристів, фахівців з роботи з дітьми.

За кошти другого гранту допомогли облаштувати приміщення філіалу територіального центру для людей старшого віку.

За словами Тетяни Шик, зараз вона відчуває себе повноцінною мешканкою Павлограда. Ця громада тепло прийняла її, і жінка вдячна їй за те, що вона змогла реалізувати себе тут.

“Коли я почала активно займатися Радою, і паралельно в мене з’явилися ОСББ — це те, до чого я прагнула. Я почала себе відчувати місцевою. Я занурилася в життя громади настільки, що горювати мені ніколи. І зараз я відчуваю себе наповненою. Якби ще не літало нічого над головою, і в країні був мир, я б сказала, що я повністю щаслива людина. У громаді мені справді комфортно. Інколи запитують: “А чого Павлоград? А чого так поруч? Чому не поїхала кудись далі?”. А я не знаю, як би моє життя склалося, якби я поїхала далі. Зараз Павлоград у мене таким теплом відгукується. Бо ця громада мене прийняла, вона дала мені роботу, вона дала моїй родині і моїм дітям все те, що вони мають. І я дуже вдячна, що у мене все склалося так”, — підсумувала розмову бахмутянка Тетяна Шик.

Читайте також:

• “Мрію писати Радіодиктант у мирному Краматорську”: історія заслуженої вчительки з Донеччини
• Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!