Чи можна пробачити росіянам за все те, що вони вчинили й продовжують робити далі під час війни в Україні? Поки пересічні громадяни ухвалюють власне рішення з цього питання, правозахисники та громадські діячі збирають докази російських злочинів, для того, щоб рф в законодавчому полі відповіла за свої діяння. Громадська активістка Галина Калініна пояснила, як документують злочини росіян на Чернігівщині, та до чого тут німецькі способи перевиховання народу.

Евакуація з окупованого Щастя

Щастя — це невелике містечко у Луганській області, де розміщувалася Луганська ТЕС, саме тут працювала наша героїня. Жінка мала досвід документування злочинів, вона фіксувала обстріли тієї самої ТЕС раніше. В 2022 році Щастя окупували російські війська, тож місто довелося покидати. Спершу жінка евакуювалася до Львова, членкиня ГО «Культурна фортеця» не могла сидіти без справа, тож в місті Лева почала допомагати таким ж переселенцям, як вона сама.

Луганська ТЕС. Фото: Вікіпедія

«ГО «Культурна фортеця» в місті Щастя намагалася українізувати наших людей, робили цікаві заходи, просували українське. Але мені довелося евакуювати, коли почалося повномасштабне вторгнення. Обстрілювати нас почало ще до 24 лютого, а в той день з 5 ранку до 8 нас поливали градами. Коли було затишшя, зателефонувала подрузі, яка теж ще була в місті. Виїхали ми разом. По центральній дорозі було чути автоматні черги», — пригадує громадська діячка.

До Львова жінки приїхали майже без нічого, каже пані Галина, з собою взяли мінімум речей, одяг змінного теж не було. Все отримали у волонтерському центрі, вже через час активістка сама там почне працювати. Загалом, близько пів року пані Галина видавала гумдопомогу. 

Читайте також: Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Весь час жінки жили у студентському гуртожитку, але в серпні 2022 року довелося його покидати — до навчання повернулися студенти. Пані Галина каже, що у неї було два шляхи куди їхати — Харків або Чернігів. Зупинила вибір на останньому, на той час Чернігів вже був деокупований, а Харків піддавався обстрілам. Крім того, в Чернігові на героїню чекала сестра.

Що таке російські військові злочини та як їх задокументовують?

Галина Калініна. Фото: надане героїнею

На Чернігівщині активістка доєдналася до роботи Освітнього дому прав людини в Чернігові. Тепер пані Галина частина команди, яка документує російські злочини у деокупованих селах. Активістка працює із колегами, людина, яка стала свідком або жертвою російських злочинів розповідає на камеру про скоєну. Ці відеоінтерв’ю фіксують та зберігають для справи про трибунал путіна. Крім того, відео можуть використовуватися у судах, щоб довести провину та вимагати репарацій від країни-агресорки.

«Я почала навчатися, як правильно документувати злочини, бо досвід з ТЕС інший. Ми вчилися, як записувати інтерв’ю з людьми, які пережили тортури чи зґвалтування. Я вже шість місяців займаюся цим, руйнування будинків чи житла — це найменший злочин, який скоїли росіяни. Це злочин, але не можливо його порівняти, коли людей просто розстрілювали. Був такий випадок в селі Мохна́тин, коли йшли підлітки, троє 17-18 років, їх розстріляли прямо біля дороги. З села Довжик трьох братів забрали, катували… один з братів виліз із могили…я спілкувалась з тою жінкою, яка прийняла того чоловіка, нагодувала», — розповідає пані Галина.

За час роботи фіксатором злочинів рф, героїня почула дуже багато важких історій. Деякі не вкладаються в голову й досі. Емоційно витримувати чужий біль важко, але важливо не плакати, коли людина ділиться з тобою таким, запевняє пані Галина. Організація документувала злочини про катування, поранення, розстріли. В селах часто говорять й за зґвалтування.

«Росіяни бачили цивільну машину й просто розстрілювали. Вони дійсно відчували, що вони на чужій землі, й кожен місцевий — їхній ворог… Кажуть люди, що були зґвалтування, але ніхто не хоче давати інтерв’ю на камеру або аудіозапис. Це тому, що село. Люди переживають не за себе, а за те, що скажуть люди, що цькуватимуть. Людина не винна, що її зґвалтували. Я розумію, чому вони мовчать, бо нам наші суди завжди казали: «Тебе зґвалтували, сама винна!», — розмірковує активістка.

Як емоційно впоратися на війні?

Пані Галина в Бахмачі. Фото: надане героїнею

Крізь одну людину проходить десятки, й сотні історій. Всі різні, всі важкі й болючі. Спочатку, пригадує пані Галина, було важко, бувало, що вночі жінка плакала від почутого.

Допомогли впоратися із емоціями психологи, для команди організовували ретрит, де люди могли емоційно розвантажитися, щоб могти працювати далі. 

«Я вважаю, що тільки праця з психологом може допомогти справитися із всіма емоціями, триматися в тонусі й робити свою справу. Я не пережила цих злочинів, але стала свідком», — ділиться у розмові героїня.

Чи можна пробачити росіянам?

Героїня з колегами. Фото: надане героїнею

На думку активістки говорити про пробачення росіян зараз дуже рано.

«Ніяких пробачень цим виродкам не може бути. Це не люди. Може серед них і є якісь хороші, але знаєте таку приказку: «Гарний руський в гарному гробі, поганий в поганому гробі». Ці люди, які нічого не роблять, щоб зупинити війну…ті, хто підтримує…Ні, немає гарних росіян. Є зомбі», — каже Галина Калініна.

Активістка наголошує, що початок справі, яка змусить росію відповісти за скоєне, вже покладений. Стосовно того, як росіяни можуть спокутувати свою провину перед українцям — це процес не одного року. 

Як приклад активістка наводить Німеччину, громадяни якої у Другій Світовій війні вбили мільйони євреїв. Після закінчення війни німців змушували викопувати тіла закатованих з братських могил євреїв та перепоховувати.

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!