Чи можна пробачити росіянам за все те, що вони вчинили й продовжують робити далі під час війни в Україні? Поки пересічні громадяни ухвалюють власне рішення з цього питання, правозахисники та громадські діячі збирають докази російських злочинів, для того, щоб рф в законодавчому полі відповіла за свої діяння. Громадська активістка Галина Калініна пояснила, як документують злочини росіян на Чернігівщині, та до чого тут німецькі способи перевиховання народу.

Евакуація з окупованого Щастя

Щастя — це невелике містечко у Луганській області, де розміщувалася Луганська ТЕС, саме тут працювала наша героїня. Жінка мала досвід документування злочинів, вона фіксувала обстріли тієї самої ТЕС раніше. В 2022 році Щастя окупували російські війська, тож місто довелося покидати. Спершу жінка евакуювалася до Львова, членкиня ГО «Культурна фортеця» не могла сидіти без справа, тож в місті Лева почала допомагати таким ж переселенцям, як вона сама.

Луганська ТЕС. Фото: Вікіпедія

«ГО «Культурна фортеця» в місті Щастя намагалася українізувати наших людей, робили цікаві заходи, просували українське. Але мені довелося евакуювати, коли почалося повномасштабне вторгнення. Обстрілювати нас почало ще до 24 лютого, а в той день з 5 ранку до 8 нас поливали градами. Коли було затишшя, зателефонувала подрузі, яка теж ще була в місті. Виїхали ми разом. По центральній дорозі було чути автоматні черги», — пригадує громадська діячка.

До Львова жінки приїхали майже без нічого, каже пані Галина, з собою взяли мінімум речей, одяг змінного теж не було. Все отримали у волонтерському центрі, вже через час активістка сама там почне працювати. Загалом, близько пів року пані Галина видавала гумдопомогу. 

Читайте також: Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Весь час жінки жили у студентському гуртожитку, але в серпні 2022 року довелося його покидати — до навчання повернулися студенти. Пані Галина каже, що у неї було два шляхи куди їхати — Харків або Чернігів. Зупинила вибір на останньому, на той час Чернігів вже був деокупований, а Харків піддавався обстрілам. Крім того, в Чернігові на героїню чекала сестра.

Що таке російські військові злочини та як їх задокументовують?

Галина Калініна. Фото: надане героїнею

На Чернігівщині активістка доєдналася до роботи Освітнього дому прав людини в Чернігові. Тепер пані Галина частина команди, яка документує російські злочини у деокупованих селах. Активістка працює із колегами, людина, яка стала свідком або жертвою російських злочинів розповідає на камеру про скоєну. Ці відеоінтерв’ю фіксують та зберігають для справи про трибунал путіна. Крім того, відео можуть використовуватися у судах, щоб довести провину та вимагати репарацій від країни-агресорки.

«Я почала навчатися, як правильно документувати злочини, бо досвід з ТЕС інший. Ми вчилися, як записувати інтерв’ю з людьми, які пережили тортури чи зґвалтування. Я вже шість місяців займаюся цим, руйнування будинків чи житла — це найменший злочин, який скоїли росіяни. Це злочин, але не можливо його порівняти, коли людей просто розстрілювали. Був такий випадок в селі Мохна́тин, коли йшли підлітки, троє 17-18 років, їх розстріляли прямо біля дороги. З села Довжик трьох братів забрали, катували… один з братів виліз із могили…я спілкувалась з тою жінкою, яка прийняла того чоловіка, нагодувала», — розповідає пані Галина.

За час роботи фіксатором злочинів рф, героїня почула дуже багато важких історій. Деякі не вкладаються в голову й досі. Емоційно витримувати чужий біль важко, але важливо не плакати, коли людина ділиться з тобою таким, запевняє пані Галина. Організація документувала злочини про катування, поранення, розстріли. В селах часто говорять й за зґвалтування.

«Росіяни бачили цивільну машину й просто розстрілювали. Вони дійсно відчували, що вони на чужій землі, й кожен місцевий — їхній ворог… Кажуть люди, що були зґвалтування, але ніхто не хоче давати інтерв’ю на камеру або аудіозапис. Це тому, що село. Люди переживають не за себе, а за те, що скажуть люди, що цькуватимуть. Людина не винна, що її зґвалтували. Я розумію, чому вони мовчать, бо нам наші суди завжди казали: «Тебе зґвалтували, сама винна!», — розмірковує активістка.

Як емоційно впоратися на війні?

Пані Галина в Бахмачі. Фото: надане героїнею

Крізь одну людину проходить десятки, й сотні історій. Всі різні, всі важкі й болючі. Спочатку, пригадує пані Галина, було важко, бувало, що вночі жінка плакала від почутого.

Допомогли впоратися із емоціями психологи, для команди організовували ретрит, де люди могли емоційно розвантажитися, щоб могти працювати далі. 

«Я вважаю, що тільки праця з психологом може допомогти справитися із всіма емоціями, триматися в тонусі й робити свою справу. Я не пережила цих злочинів, але стала свідком», — ділиться у розмові героїня.

Чи можна пробачити росіянам?

Героїня з колегами. Фото: надане героїнею

На думку активістки говорити про пробачення росіян зараз дуже рано.

«Ніяких пробачень цим виродкам не може бути. Це не люди. Може серед них і є якісь хороші, але знаєте таку приказку: «Гарний руський в гарному гробі, поганий в поганому гробі». Ці люди, які нічого не роблять, щоб зупинити війну…ті, хто підтримує…Ні, немає гарних росіян. Є зомбі», — каже Галина Калініна.

Активістка наголошує, що початок справі, яка змусить росію відповісти за скоєне, вже покладений. Стосовно того, як росіяни можуть спокутувати свою провину перед українцям — це процес не одного року. 

Як приклад активістка наводить Німеччину, громадяни якої у Другій Світовій війні вбили мільйони євреїв. Після закінчення війни німців змушували викопувати тіла закатованих з братських могил євреїв та перепоховувати.

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Йєнс Олоф Лестеін — фотограф зі Швеції, який приїхав до України для роботи над новим проєктом, що присвячений війні та життю в прифронтових містах.

Детальніше про те, як сприймає війну громадянин Швеції, які враження у нього склалися під час роботи в прифронтових зонах та про перспективи України на міжнародній арені, дивіться у відеорепортажі Бахмут IN.UA.

Громадянин Швеції про війну в Україні

Йєнс Олоф Лестеін Він в Україну приїжджає не вперше, однак вперше працює в прифронтовому місті. Це дозволило йому зіставити нинішню ситуацію в Україні та те, що він бачив раніше — війну на території Югославії.

За словами чоловіка, йому досить складно порівнювати ці війни.

“Вони мають схожі характеристики. Це війни сусідніх народів. У одних більше зброї, ніж у інших. Утім, ця війна набагато масштабніша. росія — це ядерна держава. Сербія була сильною, але не мала ядерної зброї“, — каже фотограф.

Він також додав, що в Югославії працював протягом 5-6 років, а в Україні в умовах війни — лише декілька десятків днів.

Фотограф також розповів про власний проєкт. За його словами, це буде розповідь про життя в умовах конфлікту на крайньому сході Європи (в Україні) та на крайньому заході (у Північній Ірналдії).

“Між цими конфліктами є певна схожість. Як приклад, в обох них беруть участь великі імперські держави: росія тут та Англія на заході. Вони пригнічують сусідні народи: українців тут й ірландців або ірландців-католиків там. Тут у вас гаряча війна, а там все поступово налагоджується“, — каже Йєнс Олоф Лестеін 

Більше про життя фотографа зі Швеції, його думки про війну й Україну гостей, дивіться у нашому репортажі за посиланням на платформі YouTube.

Читайте також:

• Місто “Щедрика”: як живе прифронтовий історичний музей в Покровську
• “Так воскресне і Бахмут”: відеорепортаж з виставки бахмутського майстра з писанкарства Дмитра Денисенка
• “Все, що відбувається — це нормальна реакція на ненормальну війну”: психолог з Костянтинівки про життя та власну діяльність

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Покровськ — місто на Донеччині, де композитор Микола Леонтович провів 4 роки та де написав українську колядку “Щедрик” (адаптована англійською як Carol of the Bells), яка на Різдво лунає по всьому світі. Сьогодні Покровськ знаходиться за кілька кілометрів від російської армії — тут гримлять вибухи, а з міста евакуюють людей. Релокуються також підприємства, школи, музеї. Один з таких — це Покровський історичний музей, експонати якого з початком повномасштабного вторгнення рятувала вся команда. Як живе музей сьогодні, чи вдалося врятувати колекцію та як з ним пов’язаний Микола Леонтович?

Редакція поговорила з Ангеліною Рожковою, директоркою музею.

Музей у перші дні війни

На початку вторгнення стало зрозуміло, що росіяни не просто хочуть окупувати території, але й знищити все, що там цінне. Музеї не стали винятком — окупанти розкрадали експонати, били по історичним будівлям, тож музеї України першою чергою рятували цінне майно. Покровський історичний музей у перші дні війни оцифровував архіви та вивозив найцінніші речі з будівлі. Зі зрозумілих причин — місце перебування колекцій з Покровського історичного музею не розголошується. Вся команда музею у перший місяць залишилась працювати та вчилась робити це у нових умовах: швидко реагувати на тривогу, ховатися за дві стіни.

“Ми готувались, звичайно, але не до таких подій. Інструкції були розроблені, навчання працівники пройшли. Нашим головним завданням було убезпечення предметів й фондово-облікової документації — це архівні книги, у яких зберігається вся інформація про музейні предмети. Частина цих книг вже була оцифрована, ми з командою дооцифрували решту”, — пояснює у коментарі Ангеліна Рожкова.

У музеї зняли всі експозиції, які знаходились поруч з вікнами, а працівники шукали матеріали, які б убезпечили колекції. Для цього використовували спеціальну базальтову вогнезахисну тканину, допомогали з цим донори та громадський сектор. Одним з перших, хто прийшов на допомогу Покровському музею, був Леонід Марущак, керівник проєкту “Музей відкрито на_ремонт”. Він допоміг врятувати сотні цінних експонатів з прифронтових територій.

“Діяли так, щоб убезпечити предмети, якщо неподалік нашого музею буде попадання ворожих ракет. Вікна закрили OSB (ред. спеціальні плити, які захищають скло) — думали, що це їх убезпечить. Якщо не збереже вікна, то хоча б створить додатковий захист для предметів, які були в музеї. Все це відбувалось протягом першого півріччя 2022 року”, — говорить директорка музею.

Леонтович та Покровськ

Покровський історичний музей зараз зачинений для відвідувачів, однак він продовжує роботу, зокрема з оцифрування — цьому команда навчилась дистанційно, а техніку для цифровізації надали благодійники. Важливе місце в колекції музею займала експозиція Миколи Леонтовича. Композитор жив у Покровську чотири роки, який ще до 1934 року був пристанційним селищем Гришине.

Саме тут був написаний легендарний “Щедрик”. У Покровському музеї зберігались два персональні предмети Леонтовича: сухарниця, яка зроблена руками батька Леонтовича (це дерев’яна таріль, подібна на хлібницю, на яку кладуть печиво, хліб тощо) та шахова дошка. Ластівку зображено також на гербі та прапорі Покровська. За словами директорки музею, наразі й сухарниця, й шахова дошка вивезені до безпечних місць. Решту предметів експозиції — це ті, які ілюстрували період, коли жив композитор.

“Ми розглядаємо дуже знаковим те, що саме ластівка, про яку співається у “Щедрику”, зображена у нас на сухарці. У нас мало меморіальних предметів, які належали Леонтовичу — це, власне, сухарниця та шахова дошка, — говорить Ангеліна Рожкова.

З 2016 року в Покровську почали популяризувати постать Леонтовича: у місті працювала музична школа, названа на його честь, створювали мистецькі акції. Покровськ перетворювали на культурний центр Донеччини.

Проєкти музею

“Мені здається, не залишилось жодної людини в місті, яка б не знала, що цей композитор пов’язаний з Покровськом. У нашому місті був створений перший робочий хор залізничників, заснував його Микола Леонтович. У той момент, коли це ще було пристанційне селище Гришине, там не було ні бруківки, ні освітлення. Але вже був такий міцний культурний фундамент: духовий оркестр, робітничий хор”, — пояснює очільниця музею.

У 2021 році була ідея зробити музей у будівлі залізничного училища в Покровську, де, власне, і працював Леонтович — ця будівля збереглася в автентичному вигляді. Через російське вторгнення реалізувати проєкт не вдалося, хоча музейники вже шукали шляхи для втілення та навіть подавали заявку на створення концепції до Українського культурного фонду та інших інституцій.

“Ми зберегли будівлю в оцифрованому вигляді. У цьому нам допомогли німецькі колеги, які дали кошти на оцифрування історичної будівлі колишнього залізничного училища. Музею надіслали обладнання, ми пройшли навчання за підтримки Покровської МВА. Навчитись оцифровувати самостійно реально, якщо мати обладнання, тому що 3-Д сканер — це дороговартісна техніка”, — говорить пані Ангеліна.

Також у місті оцифрували ще кілька будівель, які збереглися з кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття. Музей також наповнює Реєстр Музейного Фонду — йдеться про постійне оцифрування предметів, у чому допомагають ґрантові проєкти. Навіть самостійно музейники намагаються фільмувати важливі для історії об’єкти. Окремим проєктом музею є “Щоденник пам’яті”, де збирають свідчення про загиблих військових та цивільних. Це важливо робити, щоб не перетворювати число загиблих у суху статистику.

Читайте також:

• “Це був останній потяг з Покровська”: як проходить евакуація на Донеччині. Відеорепортаж
• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!