Громадський діяч Андрій Грудкін родом з Торецька. Все свідоме життя він бореться за формування спільнот, які можуть впливати на рішення влади. Пан Андрій член громадської організації, чоловік разом з командою зараз допомагає людям в селах отримувати необхідну гуманітарну допомогу, а ще вболіває за демократичне майбутнє.

Як активіст відноситься до колаборантів, чому допомагає людям, та як бачить майбутнє Донеччини — дізнавалась редакція.

Згуртували активних людей з прифронтових територій 

Андрій Грудкін — волонтер та очільник коаліції “На лінії зіткнення”. В ній згуртувались мешканці громад Щастя, Світлодарська, Торецька, Сартани, Попасної, Красногорівки та Авдіївки, які мали активну громадянську позицію ще до повномасштабного вторгнення.

У складі коаліції Андрій разом з командою просував демократичні цінності:

«Наш основний фокус був розвивати ці території навіть в умовах прифронту. Для когось це можливо парадоксально прозвучить. Ми вчили застосовувати інструменти демократії, враховуючи, що у нас немає виборів, досить потужно там рухалися, брали участь в розробці стратегії економічного розвитку Донеччини та Луганщини».

Після деокупації люди хочуть допомогти своїм громадам

Війна 2022 року змінила плани активістів, замість адвокації прийшло волонтерство, адже зона бойових дій розширилися на десятки квадратних кілометрів. Тепер першочергове питання, як будуть відновлювати Донеччину, чи буде допомога та фінансування від партнерів? Бо активні люди з прифронтових громад хочуть повертатися додому. Принаймні щось зробити для своїх громад після деокупації. Але поки що питання відновлення не достатньо комунікується  з боку держави. 

«Цей зв’язок з нашими домами, які ми були вимушені покинути через російське вторгнення, він все одно існує, й ми розуміємо, що він буде існувати завжди, бо це наші міста й наші селища», — розмірковує Андрій Грудкін.

Чоловік запевняє, що члени коаліції, які зараз розкидані по всій Україні ефективно працюють у приймаючих громадах. Наприклад, активістка зі Щастя Галина Калініна наразі в евакуації займається документуванням злочинів РФ на Чернігівщині, жінка членкиня ГО «Культурна фортеця».

Читайте також: Як відкрити власну кав’ярню у Києві: історія бахмутянки Наталії Булгакової

Тетяна Красько з українського Нью-Йорка опікується шелтером для переселенців на Полтавщині. А Віліна Саєнко з Торецька допомагає ВПО розвивати бізнес у Дніпрі. Допомагати Луганщині зараз важко запевняє волонтер, бо там дуже мало деокупованих земель, тому зосередились на Донецькій області. 

За рік війни відправили близько 10 тисяч продуктових та гігієнічних наборів

Волонтери допомагали, зокрема, і їжею. Фото: Фейсбук

В період з кінця лютого 2022 року волонтери почали доставляти допомогу в Донецьку область, спочатку це було хаотично, пригадує чоловік. Після декількох тижнів процес налагодили: возили ліки, їжу та гігієну для поранених, матеріали для облаштування  укриттів.

«Це наші громади, ми тривалий час там жили, тож добре знали потреби, але нам не вистачало ресурсів. За рік війни ми відправили близько 10 тисяч продуктових та гігієнічних наборів, 250 буржуйок та 250 тонн паливних брикетів. Їх ми привезли в Соледар, ще до його окупації, в Бахмут, Авдіївку та інші гарячі точки», — згадує волонтер.

Потреби людей аналізують, перед тим як щось відправляти

Андрій Грудкін разом із колегами. Фото: Фейсбук

Андрій Грудкін зауважує перед тим, як відправляти якусь допомогу потрібно бути впевненим, що вона згодиться. Того року, дуже помічними стали буржуйки та брикети, які допомогли людям пережити зиму й не померти від холоду.

Читайте також: Стріляли в мирне населення: в росії ширять пропаганду про ЗСУ

«Сфокусувалися на тому, щоб привозити саме те, що потрібно. Ми й ресурсів таких не маємо, щоб завалювати склади. Зараз допомагаємо селам, бо влада часто немає туди доступу, або завантажена іншим. Ускладнює той факт, що чиновники деяких населених пунктів виїжджають. Тоді громада не може сама впоратися. Є умовне село, про яке вже всі забули, а там живе 200 людей й їхати туди нам легше, ніж великим організаціям», — пояснює активіст.

Ставлення до колаборантів

Волонтер каже, що сам не стикався з тим, щоб знайомі йому люди ставали сюжетом для російської пропаганди. Особиста позиція чоловіка до таких персонажів — негативна.

«Є певна частина населення Донецької області — які є ждунами. Серед них ще є конкретні злочинці. Це люди, які коригують вогонь окупантів, зрадники мають понести відповідальність. Тільки правоохоронні органи можуть це зафіксувати. Щодо тих людей, які виїхали в російську федерацію і є українофобами — ставлення до них однозначне. Моя особиста позиція — це нам на руку, бо ці люди не повернуться», — каже Андрій Грудкін.

Повернення безпеки, а потім повернення на деокуповані території

Мешканці Донеччини отримали подарунки від UAid Direct, які привозять гуманітарну допомогу для Донеччини. Фото: Фейсбук

Після деокупації українських земель потрібно готуватися й до того, що буде чимала частина людей, які не захочуть повернутися. Багато залежить, від масштабів руйнувань конкретного міста чи селища, каже активіст.

«Річ у тому, що ми не знаємо, як буде виглядати Донеччина та Луганщина після того, як відбудеться деокупація. Умовна Мар’їнка, Волноваха чи Маріуполь практично повністю знищені. У людей постає питання, а чи потрібно, наприклад, Мар’їнку відновлювати взагалі? Має бути потреба й бачення відновлення від громади», — розмірковує волонтер.

Активіст зазначає, спершу потрібно буде розмінувати землю, забезпечити максимальну безпеку людям. Скільки це буде відбуватиметься невідомо, бо все залежить від того, який масштаб. Тут мова йде, радше не за відновлення, а за повернення безпеки, каже співрозмовник. Далі повинні повернути базові комунікації: газ, світло, воду.

Окремо, згадує пан Андрій й про території, які були окуповані з 2014 року. Є питання до інтеграції громадян на цих землях, яким чином вона буде здійснюватися невідомо, але влада вже шукає ці шляхи, наголошує волонтер.

«Не забуваємо й про психологічний фактор. Якщо зараз представники громадянського суспільства, яке сформувалося після 2014 року на звільнених територіях Донеччини та Луганщини, не побачать, що їх долучать до питання відновлення — вони розчаруються. У такому випадку втратимо дуже потужний людський ресурс», — розмірковує Андрій Грудкін.

Плани відновлення деокупованих земель не має писати влада

Анатолій Грудкін. Фото: особистий архів героя

Громадський активіст впевнений, влада має долучати людей до планів відновлення. Це не може відбуватися без врахування суспільної думки, писатися виключно чиновниками у кабінетах.

«У такому випадку, дуже низький шанс того, що люди будуть повертатися щось робити. Рішення влади можуть бути не зовсім правильні з точки зору громадськості. Повинен бути комплексний підхід, у нас не вистачає експертності у місцевої влади, щоб таким займатися. Якщо говорити простіше, то керівник ВЦА після деокупації – це людина, яка одноосібно приймає рішення. Він захоче, до прикладу, відновити спочатку всі школи, а ми розуміємо, що це недоцільно. Чому? Бо там немає води, немає каналізації й немає дітей», — каже активіст.

Хоча в питанні відновлення Донеччини багато невідомих, на думку Андрія Грудкіна, важливо говорити про відбудову:

«Думати про те, яким бачиш своє місто після війни — правильно, це тримає зв’язок між людьми».

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анна Голубцова — вокалістка з Бахмута з багаторічним досвідом. Вона очолювала вокальний ансамбль естрадної та народної пісні “Рапсодія” і працювала з дитячими колективами. З початком війни пані Анна поєднала творчість і волонтерство. Щоб підтримувати людей у періоди стресу, опанувала арттепію та вокалотерапію. Нині допомагає жінкам ветеранів знімати напруження за допомогою дихальних вправ та співу.

Про заняття з вокалотерапії Анна Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Вокалотерапія: що це та як працює

Анна Голубцова була відомою вокалісткою в Бахмуті: керувала вокальним ансамблем естрадної та народної пісні “Рапсодія” та дитячим колективом, викладала технічний вокал. З початком повномасштабної війни жінка стала ще й волонтеркою. У рідному місті вона працювала в місцевому гуманітарному штабі на базі Бахмутського палацу культури імені Мартинова. Там вона роздавала гуманітарну допомогу.

З Бахмута пані Анна виїхала до Чернігова. Тут вона продовжила свою творчу діяльність та волонтерство. Зараз Анна Голубцова керує роботою центру підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів”.

Нещодавно бахмутянка розширила свою професійну кваліфікацію. Тепер вона не лише викладає вокал, а є тренеркою з вокалотерапії.

“Вже як 15 років я є викладачкою вокалу. Але на сьогоднішній день дуже актуальна тема ментального здоров’я, тому я не змінила кваліфікацію, але розширила її — сертифікувалася в напрямку арттерапії, до якої входить і вокалотерапія”, — зазначає Анна Голубцова.

Тепер пані Анна викладає вокалотерапію для мешканок Чернігова. Передусім допомогу надають жінкам військовослужбовців і ветеранів.

“Подібні заняття я спробувала вже декілька разів ще в тому році. Але нещодавно в нашого осередку з’явилися дуже гарні партнери — це громадська організація “Конвіктус Україна”, яка об’єднує жінок. На початку роботи цієї організації допомогу отримували жінки, які постраждали від насильства, а зараз вони теж розширили свою діяльність і займаються ще й ветеранською політикою, тому їх заходи відвідують жінки, в родинах яких є ветерани і військовослужбовці. І так сталося, що вони запросили мене саме з таким заходом з ментального здоров’я”, — розповідає бахмутянка.

Анна Голубцова пояснює, що вокалотерапія — це метод оздоровлення, який використовує голос і спів для покращення фізичного та ментального здоров’я. Такі заняття допомагають зняти напругу, покращити дихання та емоційний стан. При цьому мати гарні вокальні дані не потрібно.

На початку заняття тренерка розповідає, що таке спів, дихання, розслаблення, музична медитація. Після цього йдуть дихальні вправи, в тому числі дихання в русі, і комплекс вокальних вправ. В кінці заняття жінки співають пісні, акцентуючи увагу на конкретних словах і фразуваннях.

Для кращого ефекту потрібно пройти комплекс занять, однак відчути полегшення можна вже після першої зустрічі.

“Жінки, коли побачили афішу про такий захід, думали, що просто будемо співати пісні. Всі переймалися, що не вміють співати. Але це не про спів, це про стан душі, більше про розвантаження, в тому числі й фізичне. Бо спів — це, по-перше, здоров’я, це певні дихальні практики. На заняттях використовуються методи, коли знімаються зажими, знімається напруга. У фіналі заняття ми співали і тоді я зрозуміла, кому стало легше — тому, хто плакав у кінці. Адже пісня знімає весь той тягар. Жінки співали не в ряд, не ритмічно, не інтонуючи, а просто від душі. І коли це йде від душі, то й відбувається те саме розвантаження. Так, досягти результату від одного заняття можливо дуже рідко. Для цього потрібний комплекс, хоча б мінімум 5-10 зустрічей. Але навіть після першого заняття деякі жінки вже отримали якийсь результат, отримали вивільнення і хочуть продовжувати”, — каже Анна Голубцова.

Також на занятті створюється коло спілкування, де жінки можуть поділитися своїми враженнями і переживаннями.

“Після заняття було спілкування, аби отримати фідбек. І кожній жінці хотілося поділитися своєю історією, своєю душевною травмою. Були матері, які втратили своїх синів на фронті, були жінки, які втратили своїх чоловіків. І всі вони казали, що відчули полегшення, хочуть щось далі робити. Раніше я навіть уявити не могла, що через спів можна отримувати таке розслаблення”, — зазначає Анна Голубцова.

Заняття з вокалотерапії в Чернігові

Наразі заняття з вокалотерапії проходять в уже сформованій групі жінок. Згодом подібну групу хочуть сформувати на базі бахмутського осередку підтримки.

“Зараз група функціонує на базі громадської організації “Конвіктус Україна”. І ми будемо зустрічатись раз на два тижні в тій групі. Але з нового року таку групу ми будемо формувати безпосередньо в культурному осередку “З Бахмутом у серці. Чернігів”, — поділилась планами Анна Голубцова.

Нагадаємо, що Мистецький центр інтеграції для ВПО відкрили в Чернігові у вересні 2025 року. Його спільними зусиллями створили осередок підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів” та працівники культури міста Чернігів. У цьому центрі бахмутяни зможуть отримати психологічну підтримку та взяти участь у творчих заходах.

Читайте також:

• Пісня з Бахмута прозвучить у столиці: в музеї війни презентують кліп на слова бахмутянки Юлії Романуші
• У Києві відкривають центр допомоги переселенцям: які послуги надаватимуть
• В Ужгороді стартує безплатний курс бариста для жінок: участь можуть взяти й ВПО

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!