Громадський діяч Андрій Грудкін родом з Торецька. Все свідоме життя він бореться за формування спільнот, які можуть впливати на рішення влади. Пан Андрій член громадської організації, чоловік разом з командою зараз допомагає людям в селах отримувати необхідну гуманітарну допомогу, а ще вболіває за демократичне майбутнє.

Як активіст відноситься до колаборантів, чому допомагає людям, та як бачить майбутнє Донеччини — дізнавалась редакція.

Згуртували активних людей з прифронтових територій 

Андрій Грудкін — волонтер та очільник коаліції “На лінії зіткнення”. В ній згуртувались мешканці громад Щастя, Світлодарська, Торецька, Сартани, Попасної, Красногорівки та Авдіївки, які мали активну громадянську позицію ще до повномасштабного вторгнення.

У складі коаліції Андрій разом з командою просував демократичні цінності:

«Наш основний фокус був розвивати ці території навіть в умовах прифронту. Для когось це можливо парадоксально прозвучить. Ми вчили застосовувати інструменти демократії, враховуючи, що у нас немає виборів, досить потужно там рухалися, брали участь в розробці стратегії економічного розвитку Донеччини та Луганщини».

Після деокупації люди хочуть допомогти своїм громадам

Війна 2022 року змінила плани активістів, замість адвокації прийшло волонтерство, адже зона бойових дій розширилися на десятки квадратних кілометрів. Тепер першочергове питання, як будуть відновлювати Донеччину, чи буде допомога та фінансування від партнерів? Бо активні люди з прифронтових громад хочуть повертатися додому. Принаймні щось зробити для своїх громад після деокупації. Але поки що питання відновлення не достатньо комунікується  з боку держави. 

«Цей зв’язок з нашими домами, які ми були вимушені покинути через російське вторгнення, він все одно існує, й ми розуміємо, що він буде існувати завжди, бо це наші міста й наші селища», — розмірковує Андрій Грудкін.

Чоловік запевняє, що члени коаліції, які зараз розкидані по всій Україні ефективно працюють у приймаючих громадах. Наприклад, активістка зі Щастя Галина Калініна наразі в евакуації займається документуванням злочинів РФ на Чернігівщині, жінка членкиня ГО «Культурна фортеця».

Читайте також: Як відкрити власну кав’ярню у Києві: історія бахмутянки Наталії Булгакової

Тетяна Красько з українського Нью-Йорка опікується шелтером для переселенців на Полтавщині. А Віліна Саєнко з Торецька допомагає ВПО розвивати бізнес у Дніпрі. Допомагати Луганщині зараз важко запевняє волонтер, бо там дуже мало деокупованих земель, тому зосередились на Донецькій області. 

За рік війни відправили близько 10 тисяч продуктових та гігієнічних наборів

Волонтери допомагали, зокрема, і їжею. Фото: Фейсбук

В період з кінця лютого 2022 року волонтери почали доставляти допомогу в Донецьку область, спочатку це було хаотично, пригадує чоловік. Після декількох тижнів процес налагодили: возили ліки, їжу та гігієну для поранених, матеріали для облаштування  укриттів.

«Це наші громади, ми тривалий час там жили, тож добре знали потреби, але нам не вистачало ресурсів. За рік війни ми відправили близько 10 тисяч продуктових та гігієнічних наборів, 250 буржуйок та 250 тонн паливних брикетів. Їх ми привезли в Соледар, ще до його окупації, в Бахмут, Авдіївку та інші гарячі точки», — згадує волонтер.

Потреби людей аналізують, перед тим як щось відправляти

Андрій Грудкін разом із колегами. Фото: Фейсбук

Андрій Грудкін зауважує перед тим, як відправляти якусь допомогу потрібно бути впевненим, що вона згодиться. Того року, дуже помічними стали буржуйки та брикети, які допомогли людям пережити зиму й не померти від холоду.

Читайте також: Стріляли в мирне населення: в росії ширять пропаганду про ЗСУ

«Сфокусувалися на тому, щоб привозити саме те, що потрібно. Ми й ресурсів таких не маємо, щоб завалювати склади. Зараз допомагаємо селам, бо влада часто немає туди доступу, або завантажена іншим. Ускладнює той факт, що чиновники деяких населених пунктів виїжджають. Тоді громада не може сама впоратися. Є умовне село, про яке вже всі забули, а там живе 200 людей й їхати туди нам легше, ніж великим організаціям», — пояснює активіст.

Ставлення до колаборантів

Волонтер каже, що сам не стикався з тим, щоб знайомі йому люди ставали сюжетом для російської пропаганди. Особиста позиція чоловіка до таких персонажів — негативна.

«Є певна частина населення Донецької області — які є ждунами. Серед них ще є конкретні злочинці. Це люди, які коригують вогонь окупантів, зрадники мають понести відповідальність. Тільки правоохоронні органи можуть це зафіксувати. Щодо тих людей, які виїхали в російську федерацію і є українофобами — ставлення до них однозначне. Моя особиста позиція — це нам на руку, бо ці люди не повернуться», — каже Андрій Грудкін.

Повернення безпеки, а потім повернення на деокуповані території

Мешканці Донеччини отримали подарунки від UAid Direct, які привозять гуманітарну допомогу для Донеччини. Фото: Фейсбук

Після деокупації українських земель потрібно готуватися й до того, що буде чимала частина людей, які не захочуть повернутися. Багато залежить, від масштабів руйнувань конкретного міста чи селища, каже активіст.

«Річ у тому, що ми не знаємо, як буде виглядати Донеччина та Луганщина після того, як відбудеться деокупація. Умовна Мар’їнка, Волноваха чи Маріуполь практично повністю знищені. У людей постає питання, а чи потрібно, наприклад, Мар’їнку відновлювати взагалі? Має бути потреба й бачення відновлення від громади», — розмірковує волонтер.

Активіст зазначає, спершу потрібно буде розмінувати землю, забезпечити максимальну безпеку людям. Скільки це буде відбуватиметься невідомо, бо все залежить від того, який масштаб. Тут мова йде, радше не за відновлення, а за повернення безпеки, каже співрозмовник. Далі повинні повернути базові комунікації: газ, світло, воду.

Окремо, згадує пан Андрій й про території, які були окуповані з 2014 року. Є питання до інтеграції громадян на цих землях, яким чином вона буде здійснюватися невідомо, але влада вже шукає ці шляхи, наголошує волонтер.

«Не забуваємо й про психологічний фактор. Якщо зараз представники громадянського суспільства, яке сформувалося після 2014 року на звільнених територіях Донеччини та Луганщини, не побачать, що їх долучать до питання відновлення — вони розчаруються. У такому випадку втратимо дуже потужний людський ресурс», — розмірковує Андрій Грудкін.

Плани відновлення деокупованих земель не має писати влада

Анатолій Грудкін. Фото: особистий архів героя

Громадський активіст впевнений, влада має долучати людей до планів відновлення. Це не може відбуватися без врахування суспільної думки, писатися виключно чиновниками у кабінетах.

«У такому випадку, дуже низький шанс того, що люди будуть повертатися щось робити. Рішення влади можуть бути не зовсім правильні з точки зору громадськості. Повинен бути комплексний підхід, у нас не вистачає експертності у місцевої влади, щоб таким займатися. Якщо говорити простіше, то керівник ВЦА після деокупації – це людина, яка одноосібно приймає рішення. Він захоче, до прикладу, відновити спочатку всі школи, а ми розуміємо, що це недоцільно. Чому? Бо там немає води, немає каналізації й немає дітей», — каже активіст.

Хоча в питанні відновлення Донеччини багато невідомих, на думку Андрія Грудкіна, важливо говорити про відбудову:

«Думати про те, яким бачиш своє місто після війни — правильно, це тримає зв’язок між людьми».

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Альона пам’ятає рідне місто різним: із затишними вулицями, людними парками, культурними заходами та місцями, куди хотілося повертатися. Вона зростала тут, навчалася музики, працювала з дітьми та молоддю, а згодом вирішила пов’язати своє життя з психологією.

Повномасштабне вторгнення змінило її плани. У 2022 році Альона разом із родиною евакуювалася з Бахмута до Київської області, а пізніше переїхала до столиці. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею, досліджує матеріали кримінальних справ і, зокрема, вплив російської пропаганди на людей.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Альоною про дитинство в Бахмуті, спогади про події 2014 року, вимушений переїзд, професійні зміни та життя в Києві, де вона поступово знайшла близьких за духом людей, але так і не відчула себе вдома.

Все почалося з Донецького пологового

Історія нашої героїні почалася у Донецьку, у ті роки, Донецький пологовий був одним з найкращих медзакладів, де народжувалися сотні малят. Після народження дівчинка разом з батьками проживала в Бахмуті. Саме тут минули всі її дитячі та юнацькі роки, про які героїня згадує з теплотою в голосі. Дівчина зростала неподалік п’ятої школи, ближче до Опитного. У цій школі вона навчалася, а після її закінчення вступила до Бахмутського коледжу мистецтв. Ці чотири роки навчання вона згадує з усмішкою — передусім через людей, яких зустріла.

“Я народилася, взагалі, в Донецьку, але це, суто так, номінально, скажімо так, місце народження. Все одно жила з самого малечку в Бахмуті, вся моя родина жила в Бахмуті, тому, фактично, можна сказати, моє місце народження — це Бахмут. В Бахмуті я жила все своє життя до повномасштабного вторгнення”, — розповідає Альона.

Після коледжу вона вирішила змінити напрям навчання. Попри любов до музики, ближчою для себе відчула психологію. Так Альона вступила до Харківського національного педагогічного університету. Переїзд із невеликого Бахмута до Харкова став для неї новим досвідом. Якщо вдома багато людей знали одне одного, то у великому місті-мільйоннику доводилося звикати до зовсім іншого темпу життя.

Водночас зв’язок із Бахмутом не зникав. До переїзду Альона працювала в міському Центрі дітей та юнацтва, була кураторкою учнівського самоврядування громади, долучалася до організації заходів та ініціатив. Навіть після від’їзду продовжувала стежити за тим, як розвивається рідне місто. Особливо її тішило, що в Бахмуті почали більше уваги приділяти екологічним питанням. Альона пригадує, що для невеликого міста такі ініціативи були важливими, адже потребували людей, готових підтримувати зміни.

Нижній парк, набережна і Поповський ліс: місця, які залишилися у спогадах

Коли Альону запитуємо про улюблені місця Бахмута, вона усміхається: її список, напевно, буде знайомий багатьом містянам. Насамперед згадує Набережну, яку в останні роки перед повномасштабним вторгненням активно облаштовували. Для неї це було одним із прикладів того, як змінювався Бахмут.

Ще одне важливе місце — Нижній парк. Тут у різні пори року збиралися містяни, гуляли родинами, зустрічалися з друзями та проводили вільний час. Але серед особистих спогадів Альони є й менш відома локація, це Поповський ліс. Уперше вона побувала там ще школяркою, коли разом із туристичним гуртком вирушила в похід.

“Ну, напевно, ще з таких улюблених місць в мене з дитинства Поповський ліс. Про нього мало хто чомусь знає, але в нашій п’ятій школі був туристичний гурток і там був в нас викладач… На жаль, так сталося, що війна забрала його життя. І він нас туди водив в похід якось, напевно, в класі в сьомому. Я запам’ятала цей ліс, він дуже такий яскравий. Якось, знаєте, на той вік я не очікувала, що в нас навколо будуть такі красиві ліси”, — пригадує бахмутянка.

Альона говорить, що тоді звикла сприймати Донеччину передусім як степовий край. Тому побачити неподалік від дому такий ліс було справжнім відкриттям. Серед інших улюблених місць області вона називає Клебан-Бик.

Хоча бувала там нечасто, природа Донеччини залишила в її пам’яті особливі враження. Сьогодні ці спогади стали для неї способом зберігати зв’язок із рідним краєм, таким, яким вона знала його до повномасштабної війни. Але є ще одна важлива подія, яку наша героїня добре пам’ятає, це звільнення Бахмута у 2014 році. Дівчинка застала окупацію бувши школяркою.

“Пам’ятаю, як окуповували нашу міську раду”: Бахмут у 2014 році

Події 2014 року Альона зустріла в Бахмуті. Тоді вона ще навчалася у школі й не до кінця розуміла все, що відбувалося навколо. За її словами, інформації було значно менше, ніж сьогодні, а російська пропаганда помітно впливала на інформаційний простір. Тепер, працюючи з темою інформаційних маніпуляцій, Альона по-іншому оцінює той період.

У її пам’яті залишилися захоплення адміністративних будівель, військова техніка на вулицях та атмосфера невизначеності.

“В той час ми були трохи налякані, не розуміли, що відбувається. В порівнянні з 2022 роком, це був той час, коли було дуже мало офіційних медіа, і чомусь мало ми за ними слідкували. Та пам’ятаю, що був дуже сильний вплив російської пропаганди. Я зараз з нею працюю, так склалося по роботі, і звісно, вже в більш свідомому віці можу порівняти і розумію, наскільки все-таки це все впливало з усіх напрямків на нас. 2014 рік я запам’ятала такими подіями, як окупацію нашої міської ради, пам’ятаю, як в місті стояли оці протитанкові їжаки з металу….багато людей там збиралося, пам’ятаю, як військову частину захопили, і так само вистріли пам’ятаю…”, — розповідає вона.

Альона пригадує і танки, які рухалися тодішньою вулицею Радянською, нині Незалежності, у напрямку Горлівки та назад. Водночас вона наголошує, що зростала в проукраїнській родині. Серед її оточення були люди з різними поглядами, але близькі допомагали їй формувати власне розуміння подій. Після звільнення Бахмута Альона не помітила якогось миттєвого перелому в настроях містян. Натомість поступово бачила зміни в культурному й освітньому житті.

Зокрема, в навчальних закладах більше уваги почали приділяти українській культурі, мові, музиці. Для дівчини, яка навчалася в мистецькому закладі та працювала з молоддю, саме ці зміни були найбільш помітними.

“Думали, що це ненадовго”: як Альона з родиною виїжджала з Бахмута

Повномасштабне вторгнення застало Альону в Харкові. Вона продовжувала там навчання та планувала залишитися жити в місті. Перші тижні великої війни були складними. Через проблеми з транспортом дістатися додому було непросто. Зрештою Альоні вдалося повернутися до Бахмута, де перебувала її родина. Спочатку вдома здавалося спокійніше, ніж у Харкові. Проте з наближенням бойових дій небезпека ставала дедалі відчутнішою. Родина мешкала з боку Горлівки, тому добре чула звуки війни, яка наближалася. У серпні 2022 року близькі ухвалили рішення евакуюватися.

Через те що родина була великою та мала домашніх тварин, вирішили виїжджати самостійно. Орендували мікроавтобус, завантажили найнеобхідніші речі, продукти й забрали тварин.

“Ми знали про можливості виїхати від волонтерів, і я знаю, що займалася міська рада вивозом людей, автобуси ходили, але в нас велика родина і тварини. Тому ми розуміли, що для нас цей варіант не підходить. Ми вирішили самостійним ходом, орендували авто, слава Богу, в той день, коли ми виїжджали, так сталося, що не було сильних вибухів принаймні на момент нашого виїзду. Тож, ми завантажили мікроавтобус всім необхідним, продуктами, все, що змогли, власне, забрати. Забрали наших тварин і виїхали в Київську область вже рятуватися від повномасштабної війни”, — пригадує Альона.

Як і багато інших бахмутян, її родина не думала, що залишає дім на роки. Збирали переважно найнеобхідніше, сподіваючись повернутися, щойно ситуація покращиться. Тепер Альона розуміє, наскільки болісним для переселенців став цей досвід: люди залишали вдома речі, з якими були пов’язані їхні спогади, не уявляючи, що можуть більше їх не побачити.

Васильків, Київ і пошук свого місця після евакуації

Спочатку родина не знала, куди саме їхати. Розглядали різні варіанти, зокрема міста, де діяли центри підтримки переселенців. Допомогли родичі, які мали вільну квартиру у Василькові на Київщині. Вони дозволили родині Альони тимчасово там оселитися. У Василькові бахмутяни прожили близько року. Цей час став для них періодом адаптації, потрібно було оговтатися після пережитого, звикнути до нового середовища та зрозуміти, як будувати життя далі.

Згодом Альона переїхала до Києва, де було більше можливостей для навчання й роботи. Та навіть через кілька років життя у столиці відчуття дому, за її словами, так і не з’явилося. У час, коли ми спілкуємося, Київ майже щодня потерпає від російських атак, росіяни запускають балістику та дрони по столиці, атаки на місто витримувати складно.

“Чесно вам сказати, ми вже на впертості просто тримаємося, оскільки, ну, по-перше, ми тут всі трохи осіли. Не те щоб прямо так, як вдома, ми не відчуваємо себе вдома, на жаль. Ну, я думаю, більшість, хто вимушено переселений, не відчуває себе вдома, бо дім — це стан, це якісь вулиці, стіни, люди. Тут все-таки трохи інша ситуація”, — ділиться бахмутянка.

Попри це, думка про ще один переїзд дається їй непросто. Після евакуації з Бахмута вона вже знає, скільки сил потребує починати все заново. У столиці Альона знайшла роботу, друзів і людей, які стали для неї опорою. Саме стосунки з близькими, говорить вона, допомагають переживати складні періоди.

“В якомусь такому більш-менш ресурсному стані мені все-таки допомагають триматися мої близькі, в першу чергу, бо це найголовніше, що ми змогли забрати з дому. Також підтримують мої чудові колеги, мої друзі. Хочу сказати, що Київ мені дуже багато людей подарував, без них я б не впоралася. Це от ті єдині нематеріальні речі, які я справді дуже ціную і за які я вдячна Києву, і переселенню, якщо так можна казати”, — говорить Альона.

Від музики до судової психології: чим займається бахмутянка сьогодні

Після навчання в Бахмутському коледжі мистецтв Альона обрала психологію. Згодом цей фах привів її до сфери судової експертизи. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею та займається дослідженнями у сфері криміналістики й судової психології. Її робота передбачає вивчення документів, матеріалів справ, проведення психологічних досліджень. Часто Альона співпрацює з лінгвістами, разом із якими проводить комплексні експертизи.

Частина досліджень стосується злочинів проти основ національної безпеки України та поширення російських інформаційних наративів. Вона зізнається, що професія потребує внутрішньої стійкості. Доводиться працювати не лише з цивільними чи адміністративними справами, а й із кримінальними провадженнями, матеріали яких можуть бути морально складними.

Особливе місце в її роботі посідає дослідження впливу інформації на людську свідомість. Сьогодні Альона дивиться на інформаційні процеси не лише як людина, яка пережила війну, а й із професійного погляду. Вона вважає, що за останні роки українці стали уважніше ставитися до інформації та краще розпізнавати маніпуляції. Водночас наголошує героїня, розвиток критичного мислення не означає повного захисту від пропаганди. За словами Альони, інформаційний вплив може бути поступовим і малопомітним, а постійний стрес та великий потік новин ускладнюють їхнє критичне сприйняття.

“Ви знаєте, мені здається, в порівнянні, ну десь взяти таку ретроспективу років 5 назад, як на мене, то ми (ред. українці) ростемо. Повільно, але все ж ростемо в цьому плані. Критичне мислення у нас розвивається, оскільки інформаційна війна Росії проти України, вона гібридна і іноді її навіть когнітивно називають, тому що вона, в принципі, більше спрямована на населення, на збройні сили. І вона набагато краще працює навіть не зброєю фізичною, до якої ми встигли вже звикнути, а з нашою психікою. Тому зараз люди вже вміють розрізняти пропаганду, але, ви знаєте, маніпулятивні технології, вони ніколи не закінчуються”, — говорить експертка.

Альона пояснює, що люди можуть ставати менш уважними до інформації, коли перебувають у стані тривалого стресу. Саме тому, на її думку, важливо продовжувати розвивати критичне мислення та розуміти, як працюють маніпулятивні повідомлення. Для неї ця тема має і професійне, і особисте значення. Адже вона пам’ятає, як російська пропаганда впливала на інформаційне середовище Бахмута ще у 2014 році.

Частинка Бахмута в Києві

За роки життя у столиці Альона знайшла місце, яке хоча б трохи нагадує їй рідне місто. Це Парк партизанської слави на Лівому березі Києва. Вона любить приходити сюди за тишею, якої часто бракує у великому місті. Сосновий ліс, спокійні стежки та можливість побути серед природи повертають її до спогадів про Бахмут. Особливо влітку, коли можна відчути знайому атмосферу прогулянок.

“Мені дуже подобається Парк партизанської слави. Коли я там то відчуваю атмосферу нашого дому, тому що там дуже тихо, а там не чути звуків авто, що в Києві це рідкість, знаєте, адже тут всюди чути дорогу, автомобілі, звуки якісь. А там тиша, і влітку особливо тут можна спіймати настрій дому. кий спокій, природа. Ще там є невелика зона, яка чимось нагадує навіть наш Нижній парк. Але вдома все одно краще”, — говорить Альона.

У Києві наша героїня знайшла людей, які підтримують її, освоїла нову професію та знайшла місця, до яких хочеться повертатися. Проте Бахмут залишається для неї містом, із яким пов’язані дитинство, родина, навчання й найтепліші спогади. І навіть коли серед сосен столичного парку вдається на мить відчути знайомий спокій, Альона не плутає його з домом. Адже для неї дім, це значно більше, ніж місце, де живеш зараз.

До теми:

Забрали лише документи і сімейні фото: історія родини з Бахмута, яка на одному авто евакуювала сімох дітей і домашніх тварин

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!