Іван Бірчак — відомий журналіст на Донеччині, все життя він присвятив слову, друкувався у популярних виданнях, в журналістику прийшов за покликом серця. В Бахмуті ще в роки СРСР не побоявся писати правду, за що йому довелося поплатитися посадою. Бірчак став ініціатором україномовної газети в Бахмуті, за роки журналістської праці чоловік каже, що отримав й ворогів й вірних друзів. Зараз герой живе в Коломиї, це невеличке місто на Франківщині є Батьківщиною чоловіка.

Як журналіст опинився в Бахмуті, боровся з тоталітарною машиною та що головне для сучасної журналістики — дізнавалася редакція «Бахмут. IN.UA».

Іван Бірчак народився в Коломийському районі, Івано-Франківської області, до Бахмута чоловік переїхав 45 років тому. В жовтні 2023 року пан Іван святкуватиме ювілей — 80 років. Публікуємо повну розмову із журналістом.

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Ви народилися у Західній Україні, як потрапили в Бахмут?

Дружина моя з Бахмутського району

Ви познайомилися зі своєю долею й вирішили переїхати в Бахмут?

У жовтні мені буде 80 років. Я служив у війську, в радянській армії, в останній рік наш зенітно-ракетний батальйон перекинули в Авдіївку під Донецьком, й там я знайшов свою долю.

А як ви познайомилися?

Ну як… Як знайомляться молоді люди. Їй було 18 років, мені 24. Так я й опинився в Бахмуті. Попав у полон до жінки й приїхав в Донбас (з посмішкою згадує Іван Бірчак).

Коли ви переїхали на Донбас, чи помітили якусь суттєву різницю між Заходом й Сходом?

Тут де я народився, східно-центральну Україну вивчали, як Велику Україну. З повагою завжди ставилися до тих країв. Ви знаєте, що Західна Україна була й під Австро-Угорською імперією, потім й під Польською, постійно нас намагалися якось колонізувати. Тим не менше, збереглися країна із своїми традиціями. Різниці я не відчував, там українці й тут українці, ніяких конфліктів на цьому ніколи не виникало.

У Бахмуті ви заснували незалежну газету «Бахмут», пригадуєте як це було і з якими труднощами ви тоді зустрілися?

Фото публікації з газети «Бахмут»

Я 12 років працював у газеті «Вперед», російськомовній, але не був членом КПРС (ред. Комуністична партія Радянського Союзу), що виглядало на той час дуже дивним, неправильним. Намагалися мене затягнути туди, але не вдалося. Я займав принципову позицію. Сталося так, що була перебудова Горбачова Михайла Сергійовича в 1985-86 роки й тоді історія так повернулася, що був створений народний рух.

Він так й називався «Народний рух за Перебудову», його очолював Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівський. Я був одним із тих, хто пропагував ці ідеї. За 12 років моєї роботи у газеті «Вперед» мав багато неприємностей з керівництвом газети. Був такий редактор Володимир Григорович, його рідний брат працював у компартії і не мене почалися гоніння. Це ще був Радянський Союз.

Ви не боялися, що вас можуть кинути за ґрати? 

Мені дали сувору догану, щоб мене звільнили з роботи. Чому так було? Бо я намагався писати правду про те, що було. Потім наступив 1989 рік, були демократичні вибори до української Верховної Ради. В цей час в Бахмуті був заснований політклуб, до нього входив Гончаров Сергій, Лабенський і я туди ходив. Ходили туди й КГБісти бувші. Вирішили тоді, що є такий Бірчак, якого народ поважає, який бореться з бюрократами — то давайте його висунемо в кандидати на місце депутата у ВР. Фактично я ці вибори виграв без жодних грошей.

Політклуб “Пошук”. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Очевидно, у вас була висока довіра від людей?

Так, довіра була дуже висока. За мене проголосували багато людей, але вибори тоді були в два тури. Я був журналіст безпартійний, а альтернативу мені висунули Тітова Віктора. Ціла епопея була з висуванням, щоб я програв вибори висунули трьох гендиректорів Артем Совій, Грещенко Альберт Васильович й Марченко Іван Дмитрович. Ось йдуть вибори, а в нас грошей не було, нічого, але я отримую в першому турі величезну перевагу, приблизно у 8 тисяч голосів.

Очікували такої великої підтримки від народу?

Ми не були здивовані, нас народ підтримував. Тоді такий був період, всім набридло те, що було. В магазинах був страшний дефіцит: розчинна кава, зелений горошок чи майонез — це дефіцит. Про це зараз навіть якось незручно говорити, але тоді так й було. Щоб купити ковбасу треба було мати знайомих торгашів. Купити меблі — ціла проблема. Нічого хорошого тоді не було. Люди вийшли на мітинг в нашу підтримку, але в другому турі підтасували голоси. Крім того, членом виборчої комісії був заступник редактора газети «Вперед». 

Після цього ви продовжували працювати у цій газеті?

Так, на мене косо там дивилися, й директор й працівники

Як ви працювали в таких умовах, коли колектив редакції був налаштований проти вас?

Ну нічого, я смілива людина. Ми з однодумцями почали писати газету, а як назвати? Назвали Бахмут, це ж історична назва міста. Випускали її без реєстрації тоді 900 примірників за один тираж. Я її робив знаючи всі технології, але не хотіли нам її друкувати Бахмутські друкарні, ми шукали інші способи. Газету не продавали, а просто роздавали людям. Все за свій кошт ми робили, випускали 2-3 рази в місяць.

Популярною була ця газета?

Це було живе слово, був час перебудови, статті були українською й російською мовами. Хто якою мовою писав так й друкували. Така була сторінка в моїй біографії. Потім мені створили такі умови, що я пішов з газети «Вперед», розрахувався. Не міг я далі працювати там.

Газета «Наше Слово». Фото: «Бахмут. IN.UA»

Чим після цього займалися?

Почав випускати просвітянську газету «Наше Слово» (ред. перша україномовна газета в Бахмуті). Цю газету ми розповсюджували у Харківській, Донецькій та Луганській областях, кошторис у нас тоді був невеликий.

Може пригадуєте в ті часи, як були справою з російською пропагандою? Наскільки поширеною вона була?

Була звичайно. Газета «Вперед», де я працював — вона не була українською, я пропонував їм перейменуватися, відмовитися від тієї більшовицької назви. Ніхто мене не послухав.

Замовні статті, чи були такі випадки, коли треба було таке писати?

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Я таке ні разу не писав. У мене була пропозиція написати про одного високопоставленого чиновника, але я знаючи його я відмовився це робити. Я ніколи не писав замовних статей, писав тільки те, що вважав потрібним.

Які б поради ви дали сучасним журналістам?

Любити Україну, писати правду й не зраджувати правді. Не ставати ні на чи сторону, журналіст — це ж дзеркало. Треба бути освіченим, щоб не наробити шкоди. Журналіст як хірург. У мене в Бахмуті було дуже багато прихильників, але й вороги були, які мені погрожували, писали анонімні листівки, та що там тільки не було. Я пережив багато приємного й неприємного

А про що ви любили писати? Улюблена тема або може пам’ятаєте свою найкращу статтю?

Іван Бірчак. Фото: особистий архів героя

Найкращі статті були у газеті «Наше Слово», я був учасником Майдану за часів Ющенка й була у мене така стаття «Майдан тривоги й надії». Я багато де друкувався, за освітою я інженер й добре розбирався у таких темах. Працював у Львівському залізничнику, люди мене знали, я нікого не оцінював, писав по ситуації те, що бачив. Життя прожите не даремно. Я поїхав з Бахмута, бо мене попередили добрі люди, щоб я там не затримувався, я ще в 91 році був у списку людей, яких мали арештувати. На мене в суд подавали нібито за наклеп на чиновника. І такий випадок був у мене в житті. 

Єдине за чим я жалкую, не встиг вивезти з Бахмута свою колекцію книг. У мене там були рідкісні видання з Києва та Канади, багато книг я подарував школі й місцевим закладам. Там сотні книг були. Я не думав, що це так затягнеться, а на початку березня мій будинок згорів. В Коломиї я встановив контакти з обласною адміністрацією, теж намагаюся писати.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: «Вбивав в собі малороса ще з часів Майдану»: доброволець зі Львова про оборону Бахмута та армійські будні

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі в різних містах України. У 2026 році дівчина придбала власну квартиру в Ужгороді у забудовника, який релокувався з окупованого Мелітополя.

Своїм досвідом придбання житла і порадами Вікторія Шопіна поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Чому обрала Ужгород для придбання житла

Вікторія Шопіна родом з міста Щастя, що в Луганській області. У 2014 році, коли почалась війна на сході України, вона була підлітком. З рідного міста дівчина виїхала до Полтави, де вступила на навчання. Потім жила у різних містах України — Києві, Харкові, Львові.

З початком повномасштабного вторгення Вікторія Шопіна почала розглядати варіант переїзду в Ужгород. Зараз вона працює маркетологинею в компанії, яка реалізує проєкти будівництва житла в різних містах України, в тому числі й Ужгороді. Саме у компанії, де вона працює, пані Вікторія придбала житло. Нерухомість придбала власним коштом у розтермінування від забудовника.

“Наразі я працюю із забудовником, вони також переселенці, але з Мелітополя. І я побачила, що вони дуже круто будують, роблять проєкти з реновації. Тому й вирішила саме у свого забудовника придбати житло в Ужгороді. До нинішнього часу в мене не було власного житла, лише в батьків є своє нерухомість. Придбала я його власним коштом у розтермінування від забудовника. Держпрограмами для купівлі житла я не користувалась, осільки в мене була можливість придбати його одразу”, — зазначила Вікторія Шопіна.

Переселенка зазначає, що обрати саме Ужгород вона вирішила з кількох причин. Серед головних — безпека, довіра до забудовника і близькість до кордону.

“Найголовніше для мене, як переселенки, — це безпека. Ужгород ніколи не обстрілювався і, дай Боже, так і буде надалі. Також це безпека й в іншому форматі — я знаю забудовника і впевнена, що вони добудують, зроблять реновацію на 100%, а не кинуть об’єкт. Тобто, мої кошти не підуть кудись не туди. І, напевно, ще дуже приваблює те, що Ужгород близько до Європи, тому що я люблю подорожувати”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Дівчина придбала житло в будівлі, яка є одним із проєктом реновації. Забудовник відновлює будівлю колишнього машинобудівного заводу під апартаменти.

Поради щодо придбання житла: яку суму потрібно мати і як обрати

Назвати конкретну суму, яка необхідна для купівлі житла в Ужгороді, Вікторія Шопіна не може. Каже, що це дуже індивідуальний показник, який залежить від потреб покупця.

“Я купила економну нерухомість, там вхідна сума була 650 доларів за квадратний метр. Це тільки штукатурка, без ремонту. Якщо ми кажемо про щось більше — комфорт-клас, бізнес-клас — то там вже 800 доларів за квадратний метр і вище. Ще додатково треба розраховувати суму на ремонт та людей, які його зроблять. Також я зекономила на тому, що купувала житло сама, без рієлтора. Точні розцінки на це я знаю, про це треба дізнаватися конкретно в агенції або рієлтора, з яким ви хочете працювати. Але, я думаю, там комісія може бути 5-10% від вартості нерухомості”, — зазначає пані Вікторія.

Дівчина придбала апартаменти в розтермінування на два роки. Її щомісячний платіж складає 30 тисяч гривень, що більше, ніж ціна за орендоване житло. Попри це, в купівлі власного житла Вікторія бачить переваги, тому й готова переплачувати.

“У кожного різні думки щодо купівлі житла. Якщо хтось не хоче в Україні нерухомість, бо боїться вкладати кошти під час війни, то в цьому випадку, мабуть, краще орендувати. А якщо в мене є ціль придбати житло, то я це зроблю. В будь-якому випадку це інвестиція. У мене розтермінування виходить 30 тисяч на місяць. Якщо орендувати квартиру в Ужгороді, то це десь 15-18 тисяч, бо там зараз дуже високі ціни. Я вирішила вкластися в житло, бо, за моїми підрахунками, десь через 2-4 роки розтермінування відійде з мого життя, і я вже не буду нікому нічого платити. Звісно, якщо б розтермінування було тисяч 60 на місяць, тоді б я задумалася, чи зможу я це виплатити, зробити ремонт і при цьому мати кошти на їжу, розваги та інше. Але мене умови влаштували, тому я й обрала купівлю житла”, — каже дівчина.

При виборі житла Вікторія Шопіна радить ретельно відбирати забудовника, якщо бажаєте придбати житло в новобудові, а також обирати його в тому сегменті, на який маєте кошти.

“По-перше, якщо ви хочете житло в новобудові, то звертайте увагу на забудовника: хто ці люди, які об’єкти в них вже збудовані, завжди перевіряйте документацію. Також зважайте на власні можливості і ресурси. Якщо у вас є кошти на бюджетну, економну нерухомість, то роздивляйтеся тільки економ-сегмент. А якщо є гроші на щось більше, то можете розглядати й більш дорожчі варіанти”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Раніше редакція розповідала історію переселенки з Харкова, яка отримала житло в іпотеку від Держмолодьжитло. Її досвід та поради в нашому матеріалі.

Примітка. Медіа Бахмут IN.UA висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Internews International у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). Медіа Бахмут IN.UA зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.

Читайте також:

• ВПО пропонують безкоштовне житло на Чернігіщині: які умови
• Житло для ВПО в Гощі: Бахмутська житлова управляюча компанія отримала документацію для будівництва
• Доступне житло для ВПО: які програми діють в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!