Іван Бірчак — відомий журналіст на Донеччині, все життя він присвятив слову, друкувався у популярних виданнях, в журналістику прийшов за покликом серця. В Бахмуті ще в роки СРСР не побоявся писати правду, за що йому довелося поплатитися посадою. Бірчак став ініціатором україномовної газети в Бахмуті, за роки журналістської праці чоловік каже, що отримав й ворогів й вірних друзів. Зараз герой живе в Коломиї, це невеличке місто на Франківщині є Батьківщиною чоловіка.

Як журналіст опинився в Бахмуті, боровся з тоталітарною машиною та що головне для сучасної журналістики — дізнавалася редакція «Бахмут. IN.UA».

Іван Бірчак народився в Коломийському районі, Івано-Франківської області, до Бахмута чоловік переїхав 45 років тому. В жовтні 2023 року пан Іван святкуватиме ювілей — 80 років. Публікуємо повну розмову із журналістом.

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Ви народилися у Західній Україні, як потрапили в Бахмут?

Дружина моя з Бахмутського району

Ви познайомилися зі своєю долею й вирішили переїхати в Бахмут?

У жовтні мені буде 80 років. Я служив у війську, в радянській армії, в останній рік наш зенітно-ракетний батальйон перекинули в Авдіївку під Донецьком, й там я знайшов свою долю.

А як ви познайомилися?

Ну як… Як знайомляться молоді люди. Їй було 18 років, мені 24. Так я й опинився в Бахмуті. Попав у полон до жінки й приїхав в Донбас (з посмішкою згадує Іван Бірчак).

Коли ви переїхали на Донбас, чи помітили якусь суттєву різницю між Заходом й Сходом?

Тут де я народився, східно-центральну Україну вивчали, як Велику Україну. З повагою завжди ставилися до тих країв. Ви знаєте, що Західна Україна була й під Австро-Угорською імперією, потім й під Польською, постійно нас намагалися якось колонізувати. Тим не менше, збереглися країна із своїми традиціями. Різниці я не відчував, там українці й тут українці, ніяких конфліктів на цьому ніколи не виникало.

У Бахмуті ви заснували незалежну газету «Бахмут», пригадуєте як це було і з якими труднощами ви тоді зустрілися?

Фото публікації з газети «Бахмут»

Я 12 років працював у газеті «Вперед», російськомовній, але не був членом КПРС (ред. Комуністична партія Радянського Союзу), що виглядало на той час дуже дивним, неправильним. Намагалися мене затягнути туди, але не вдалося. Я займав принципову позицію. Сталося так, що була перебудова Горбачова Михайла Сергійовича в 1985-86 роки й тоді історія так повернулася, що був створений народний рух.

Він так й називався «Народний рух за Перебудову», його очолював Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівський. Я був одним із тих, хто пропагував ці ідеї. За 12 років моєї роботи у газеті «Вперед» мав багато неприємностей з керівництвом газети. Був такий редактор Володимир Григорович, його рідний брат працював у компартії і не мене почалися гоніння. Це ще був Радянський Союз.

Ви не боялися, що вас можуть кинути за ґрати? 

Мені дали сувору догану, щоб мене звільнили з роботи. Чому так було? Бо я намагався писати правду про те, що було. Потім наступив 1989 рік, були демократичні вибори до української Верховної Ради. В цей час в Бахмуті був заснований політклуб, до нього входив Гончаров Сергій, Лабенський і я туди ходив. Ходили туди й КГБісти бувші. Вирішили тоді, що є такий Бірчак, якого народ поважає, який бореться з бюрократами — то давайте його висунемо в кандидати на місце депутата у ВР. Фактично я ці вибори виграв без жодних грошей.

Політклуб “Пошук”. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Очевидно, у вас була висока довіра від людей?

Так, довіра була дуже висока. За мене проголосували багато людей, але вибори тоді були в два тури. Я був журналіст безпартійний, а альтернативу мені висунули Тітова Віктора. Ціла епопея була з висуванням, щоб я програв вибори висунули трьох гендиректорів Артем Совій, Грещенко Альберт Васильович й Марченко Іван Дмитрович. Ось йдуть вибори, а в нас грошей не було, нічого, але я отримую в першому турі величезну перевагу, приблизно у 8 тисяч голосів.

Очікували такої великої підтримки від народу?

Ми не були здивовані, нас народ підтримував. Тоді такий був період, всім набридло те, що було. В магазинах був страшний дефіцит: розчинна кава, зелений горошок чи майонез — це дефіцит. Про це зараз навіть якось незручно говорити, але тоді так й було. Щоб купити ковбасу треба було мати знайомих торгашів. Купити меблі — ціла проблема. Нічого хорошого тоді не було. Люди вийшли на мітинг в нашу підтримку, але в другому турі підтасували голоси. Крім того, членом виборчої комісії був заступник редактора газети «Вперед». 

Після цього ви продовжували працювати у цій газеті?

Так, на мене косо там дивилися, й директор й працівники

Як ви працювали в таких умовах, коли колектив редакції був налаштований проти вас?

Ну нічого, я смілива людина. Ми з однодумцями почали писати газету, а як назвати? Назвали Бахмут, це ж історична назва міста. Випускали її без реєстрації тоді 900 примірників за один тираж. Я її робив знаючи всі технології, але не хотіли нам її друкувати Бахмутські друкарні, ми шукали інші способи. Газету не продавали, а просто роздавали людям. Все за свій кошт ми робили, випускали 2-3 рази в місяць.

Популярною була ця газета?

Це було живе слово, був час перебудови, статті були українською й російською мовами. Хто якою мовою писав так й друкували. Така була сторінка в моїй біографії. Потім мені створили такі умови, що я пішов з газети «Вперед», розрахувався. Не міг я далі працювати там.

Газета «Наше Слово». Фото: «Бахмут. IN.UA»

Чим після цього займалися?

Почав випускати просвітянську газету «Наше Слово» (ред. перша україномовна газета в Бахмуті). Цю газету ми розповсюджували у Харківській, Донецькій та Луганській областях, кошторис у нас тоді був невеликий.

Може пригадуєте в ті часи, як були справою з російською пропагандою? Наскільки поширеною вона була?

Була звичайно. Газета «Вперед», де я працював — вона не була українською, я пропонував їм перейменуватися, відмовитися від тієї більшовицької назви. Ніхто мене не послухав.

Замовні статті, чи були такі випадки, коли треба було таке писати?

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Я таке ні разу не писав. У мене була пропозиція написати про одного високопоставленого чиновника, але я знаючи його я відмовився це робити. Я ніколи не писав замовних статей, писав тільки те, що вважав потрібним.

Які б поради ви дали сучасним журналістам?

Любити Україну, писати правду й не зраджувати правді. Не ставати ні на чи сторону, журналіст — це ж дзеркало. Треба бути освіченим, щоб не наробити шкоди. Журналіст як хірург. У мене в Бахмуті було дуже багато прихильників, але й вороги були, які мені погрожували, писали анонімні листівки, та що там тільки не було. Я пережив багато приємного й неприємного

А про що ви любили писати? Улюблена тема або може пам’ятаєте свою найкращу статтю?

Іван Бірчак. Фото: особистий архів героя

Найкращі статті були у газеті «Наше Слово», я був учасником Майдану за часів Ющенка й була у мене така стаття «Майдан тривоги й надії». Я багато де друкувався, за освітою я інженер й добре розбирався у таких темах. Працював у Львівському залізничнику, люди мене знали, я нікого не оцінював, писав по ситуації те, що бачив. Життя прожите не даремно. Я поїхав з Бахмута, бо мене попередили добрі люди, щоб я там не затримувався, я ще в 91 році був у списку людей, яких мали арештувати. На мене в суд подавали нібито за наклеп на чиновника. І такий випадок був у мене в житті. 

Єдине за чим я жалкую, не встиг вивезти з Бахмута свою колекцію книг. У мене там були рідкісні видання з Києва та Канади, багато книг я подарував школі й місцевим закладам. Там сотні книг були. Я не думав, що це так затягнеться, а на початку березня мій будинок згорів. В Коломиї я встановив контакти з обласною адміністрацією, теж намагаюся писати.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: «Вбивав в собі малороса ще з часів Майдану»: доброволець зі Львова про оборону Бахмута та армійські будні

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Донеччині обрали нову лідерку учнівського самоврядування: 50 активних школярів із різних громад області довірили керівництво Анні Павленко з Бахмута, яка навчається в Бахмутській школі №10. Вона хоче розвивати волонтерство серед молоді та запускати ініціативи для підтримки ментального й фізичного здоров’я, а головною мотивацією називає пам’ять про рідний Бахмут.

Про свій досвід в учнівському самоврядуванні та плани на майбутні проєкти Анна Павленко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Учениця Бахмутської школи №10 Анна Павленко

Анна Павленко народилась та зростала у Бахмуті, тут дівчинка жила до повномасштабного вторгнення. З 2022 року Анна продовжує навчання онлайн у Бахмутській школі №10, яка зараз працює в евакуації. Тут вона вчиться з 1 класу.

Героїня каже, що адаптувалась до дистанційки легко, оскільки застала таке навчання в часи пандемії коронавірусу. Найбільшим викликом для школярки став переїзд з рідного міста. 

“Через переїзд виникали труднощі, бо іноді не було бажання навчатися. Але я впоралась із цим, бо розумію, що треба йти далі з пам’яттю про рідне місто. Найважчим у переході на дистанційку, мабуть, було залучення учнів до такого ж активного навчання, як у нас було офлайн. Бо дійсно виникає проблема, коли учень, можливо через те, що чогось розуміє, закривається від класу і йому важко. Я гадаю, що більшість з цим стикалися, коли ти не розумієш, як це все працює спочатку”, — ділиться Анна Павленко.

Зараз, за словами дівчини, всі звикли до онлайн-навчання. Педагоги та активна шкільна спільнота намагаються зробити його цікавішим. Також допомагають дітям офлайн зустрічі. За словами Анни, вони з однокласниками підтримують дружні стосунки та проводять разом час.

“Оскільки ми перейшли в 10 клас, два класи об’єднали. Ми підтримуємо зв’язок, переважно онлайн. Іноді навіть маємо позашкільні зустрічі, переглядаємо разом фільми. Тобто попри переїзд та дистанційку ми досить активно підтримуємо дружнє спілкування”, — розповідає школярка.

Участь в учнівському самоврядуванні

Анна Павленко розповідає, що активно бере участь у шкільному житті з середньої ланки, долучаючись до різних заходів. Минулого року, коли вона навчалась у 9 класі, її обрали президенткою школи. На цій посаді вона перебуває і досі. Її головні обов’язки, як очільниці учнівського самоврядування, — налагодити комунікацію між вчителями та учнями та разом з педагогами створювати цікаві проєкти.

“Разом з педагогом-організатором та іншими лідерами класів ми обговорюємо як більше долучати дітей до активностей, що можна провести вже зараз, а які ініціативи запланувати на потім. Працюємо заради того, щоб школа дійсно працювала. Звичайно розуміємо, що відтворити офлайн-навчання ми не можемо, але хоча б онлайн намагаємося підтримувати колишній ритм життя. Особисто я вважаю, що комунікація між учнями й вчителями, педагогом-організатором дуже важлива. Бо ми як маленька родина, а гарна комунікація полегшує розв’язання проблем в форматі спільного обговорення і допомагає легко запровадити нові ініціативи”, — каже Анна Павленко.

За словами учениці, вчителі активно підтримують проєкти, які пропонують учні, та діляться своїм досвідом. 

“Вчителі дуже допомагають членам учнівського самоврядування. Наприклад, якщо ти працюєш з молодшими класами. У нашій школі є традиція проводити майстер-класи для молодших класів, а для старших класів ми більше проводимо психологічні зустрічі. І вчителі допомагають комунікувати з учнями різного віку, допомагають на початку нових ініціатив: пояснюють як це робиться, діляться досвідом. На мою думку, це дуже вагомий внесок від вчителів”, — ділиться президентка школи.

Окрім цього, дівчина ініціює та активно долучається й до офлайн-заходів у Дніпрі. До них вона долучає й учнів інших шкіл.

“Офлайн у нас були акції “Добрі справи для героя”. Ми в бахмутському хабі виготовляли ляльок-мотанок для захисників Бахмута. До цих акцій долучались багато людей і багато учнів з інших шкіл Бахмута. Також ми організовуємо майстер-класи для молодших учнів. Дуже часто проводимо онлайн-сесії, де ми обговорюємо проблеми і як їх вирішити, слухаємо інших учасників учнівського самоврядування, що вони бажають створити тощо. Тобто намагаємося залучати школярів за допомогою різних майстер-класів та навіть звичайних дружніх зустрічей”, — розповіла школярка.

Плани на роботу в Донецькій обласній раді лідерів учнівського самоврядування

Окрім активності у шкільному житті, Анна Павленко ще й волонтерить, зокрема, працює з дітьми з особливими освітніми потребами. Вона проводить різні тренінги для дітей як волонтерка громадської організації “Відповідальні громадяни”. 

Цього року дівчина вирішила подати свою кандидатуру на посаду очільниці Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування. 20 листопада відбувся обласний збір лідерів учнівського самоврядування, де понад 50 активних школярів з усієї області обрали нових лідерів та визначили план дій. На посаду Голови обласної ради лідерів претендували 10 кандидатів, які презентували свої програми. Найкращою з них стала бахмутянка Анна Павленко.

Очільниця ради вже має плани, які хочуть втілити в цьому навчальному році. Головна мета дівчини — популяризація волонтерського руху та проєкти з підтримки ментального здоров’я.

“Хочемо запровадити проєкт “Арт-терапія єдності”, який передбачає цикл майстер-класів з малювання, музики, скрайбінгу. Також плануємо проєкт з популяризації фізичної активності, адже вона дійсно є важливою для фізичного та ментального здоров’я в умовах дистанційного навчання. Буде ще багато конкурсів, будемо заохочувати учнів створювати власні подкасти про те, як вони долають стрес і зберігають позитив. У планах є партнерство з психологами для підтримки ментального здоров’я молоді. А щоб показувати школярам важливість волонтерства і залучати їх до нових ініціатив, будемо проводити регулярні “добрі ігрові дні” в регіональних освітніх хабах”, — поділилась планами Анна Павленко.

Разом з Анною Павленко в обласній раді працюватимуть активні школярі з різних громад Донеччини. Для ефективної роботи у своїй раді вони створили декілька комітетів. Допомагатиме їм і колишній голова ради, який стане ментором для нового складу.

Анна Павленко каже, що має мотивацію продовжувати розвивати молодіжний рух. Одним з головних стимулів до роботи вона вважає можливість представляти Бахмут і бути представницею активної молоді Бахмута.

“Я дуже пишаюся тим, що маю представляти саме Бахмут на такій високій посаді. Бо я, як представниця молоді Бахмута, активно працюю заради того, щоб наше місто знали, пам’ятали та розуміли, що молодь зацікавлена в розвитку нашого регіону, і Бахмута зокрема. Тому мотивація йде саме від рідного міста, воно в мене завжди в серці і я розумію заради чого працюю. Взагалі я вважаю, що молодь Донеччини сьогодні не просто майбутнє регіону, а вона є його активним сьогоденням та незламною опорою. Бо саме молоде покоління, я вважаю, демонструє дивовижну адаптивність, непереборне прагнення до відбудови і розквіту нашого рідного краю”, — каже Анна Павленко.

Раніше редакція Бахмут IN.UA розповідала про учня Бахмутської школи №10 Пилипа Ємельянова, який виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні. Історія школяра в нашому матеріалі.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Стипендії для дітей з Бахмута: хто отримав і за що нагородили

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!