Іван Бірчак — відомий журналіст на Донеччині, все життя він присвятив слову, друкувався у популярних виданнях, в журналістику прийшов за покликом серця. В Бахмуті ще в роки СРСР не побоявся писати правду, за що йому довелося поплатитися посадою. Бірчак став ініціатором україномовної газети в Бахмуті, за роки журналістської праці чоловік каже, що отримав й ворогів й вірних друзів. Зараз герой живе в Коломиї, це невеличке місто на Франківщині є Батьківщиною чоловіка.

Як журналіст опинився в Бахмуті, боровся з тоталітарною машиною та що головне для сучасної журналістики — дізнавалася редакція «Бахмут. IN.UA».

Іван Бірчак народився в Коломийському районі, Івано-Франківської області, до Бахмута чоловік переїхав 45 років тому. В жовтні 2023 року пан Іван святкуватиме ювілей — 80 років. Публікуємо повну розмову із журналістом.

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Ви народилися у Західній Україні, як потрапили в Бахмут?

Дружина моя з Бахмутського району

Ви познайомилися зі своєю долею й вирішили переїхати в Бахмут?

У жовтні мені буде 80 років. Я служив у війську, в радянській армії, в останній рік наш зенітно-ракетний батальйон перекинули в Авдіївку під Донецьком, й там я знайшов свою долю.

А як ви познайомилися?

Ну як… Як знайомляться молоді люди. Їй було 18 років, мені 24. Так я й опинився в Бахмуті. Попав у полон до жінки й приїхав в Донбас (з посмішкою згадує Іван Бірчак).

Коли ви переїхали на Донбас, чи помітили якусь суттєву різницю між Заходом й Сходом?

Тут де я народився, східно-центральну Україну вивчали, як Велику Україну. З повагою завжди ставилися до тих країв. Ви знаєте, що Західна Україна була й під Австро-Угорською імперією, потім й під Польською, постійно нас намагалися якось колонізувати. Тим не менше, збереглися країна із своїми традиціями. Різниці я не відчував, там українці й тут українці, ніяких конфліктів на цьому ніколи не виникало.

У Бахмуті ви заснували незалежну газету «Бахмут», пригадуєте як це було і з якими труднощами ви тоді зустрілися?

Фото публікації з газети «Бахмут»

Я 12 років працював у газеті «Вперед», російськомовній, але не був членом КПРС (ред. Комуністична партія Радянського Союзу), що виглядало на той час дуже дивним, неправильним. Намагалися мене затягнути туди, але не вдалося. Я займав принципову позицію. Сталося так, що була перебудова Горбачова Михайла Сергійовича в 1985-86 роки й тоді історія так повернулася, що був створений народний рух.

Він так й називався «Народний рух за Перебудову», його очолював Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівський. Я був одним із тих, хто пропагував ці ідеї. За 12 років моєї роботи у газеті «Вперед» мав багато неприємностей з керівництвом газети. Був такий редактор Володимир Григорович, його рідний брат працював у компартії і не мене почалися гоніння. Це ще був Радянський Союз.

Ви не боялися, що вас можуть кинути за ґрати? 

Мені дали сувору догану, щоб мене звільнили з роботи. Чому так було? Бо я намагався писати правду про те, що було. Потім наступив 1989 рік, були демократичні вибори до української Верховної Ради. В цей час в Бахмуті був заснований політклуб, до нього входив Гончаров Сергій, Лабенський і я туди ходив. Ходили туди й КГБісти бувші. Вирішили тоді, що є такий Бірчак, якого народ поважає, який бореться з бюрократами — то давайте його висунемо в кандидати на місце депутата у ВР. Фактично я ці вибори виграв без жодних грошей.

Політклуб “Пошук”. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Очевидно, у вас була висока довіра від людей?

Так, довіра була дуже висока. За мене проголосували багато людей, але вибори тоді були в два тури. Я був журналіст безпартійний, а альтернативу мені висунули Тітова Віктора. Ціла епопея була з висуванням, щоб я програв вибори висунули трьох гендиректорів Артем Совій, Грещенко Альберт Васильович й Марченко Іван Дмитрович. Ось йдуть вибори, а в нас грошей не було, нічого, але я отримую в першому турі величезну перевагу, приблизно у 8 тисяч голосів.

Очікували такої великої підтримки від народу?

Ми не були здивовані, нас народ підтримував. Тоді такий був період, всім набридло те, що було. В магазинах був страшний дефіцит: розчинна кава, зелений горошок чи майонез — це дефіцит. Про це зараз навіть якось незручно говорити, але тоді так й було. Щоб купити ковбасу треба було мати знайомих торгашів. Купити меблі — ціла проблема. Нічого хорошого тоді не було. Люди вийшли на мітинг в нашу підтримку, але в другому турі підтасували голоси. Крім того, членом виборчої комісії був заступник редактора газети «Вперед». 

Після цього ви продовжували працювати у цій газеті?

Так, на мене косо там дивилися, й директор й працівники

Як ви працювали в таких умовах, коли колектив редакції був налаштований проти вас?

Ну нічого, я смілива людина. Ми з однодумцями почали писати газету, а як назвати? Назвали Бахмут, це ж історична назва міста. Випускали її без реєстрації тоді 900 примірників за один тираж. Я її робив знаючи всі технології, але не хотіли нам її друкувати Бахмутські друкарні, ми шукали інші способи. Газету не продавали, а просто роздавали людям. Все за свій кошт ми робили, випускали 2-3 рази в місяць.

Популярною була ця газета?

Це було живе слово, був час перебудови, статті були українською й російською мовами. Хто якою мовою писав так й друкували. Така була сторінка в моїй біографії. Потім мені створили такі умови, що я пішов з газети «Вперед», розрахувався. Не міг я далі працювати там.

Газета «Наше Слово». Фото: «Бахмут. IN.UA»

Чим після цього займалися?

Почав випускати просвітянську газету «Наше Слово» (ред. перша україномовна газета в Бахмуті). Цю газету ми розповсюджували у Харківській, Донецькій та Луганській областях, кошторис у нас тоді був невеликий.

Може пригадуєте в ті часи, як були справою з російською пропагандою? Наскільки поширеною вона була?

Була звичайно. Газета «Вперед», де я працював — вона не була українською, я пропонував їм перейменуватися, відмовитися від тієї більшовицької назви. Ніхто мене не послухав.

Замовні статті, чи були такі випадки, коли треба було таке писати?

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Я таке ні разу не писав. У мене була пропозиція написати про одного високопоставленого чиновника, але я знаючи його я відмовився це робити. Я ніколи не писав замовних статей, писав тільки те, що вважав потрібним.

Які б поради ви дали сучасним журналістам?

Любити Україну, писати правду й не зраджувати правді. Не ставати ні на чи сторону, журналіст — це ж дзеркало. Треба бути освіченим, щоб не наробити шкоди. Журналіст як хірург. У мене в Бахмуті було дуже багато прихильників, але й вороги були, які мені погрожували, писали анонімні листівки, та що там тільки не було. Я пережив багато приємного й неприємного

А про що ви любили писати? Улюблена тема або може пам’ятаєте свою найкращу статтю?

Іван Бірчак. Фото: особистий архів героя

Найкращі статті були у газеті «Наше Слово», я був учасником Майдану за часів Ющенка й була у мене така стаття «Майдан тривоги й надії». Я багато де друкувався, за освітою я інженер й добре розбирався у таких темах. Працював у Львівському залізничнику, люди мене знали, я нікого не оцінював, писав по ситуації те, що бачив. Життя прожите не даремно. Я поїхав з Бахмута, бо мене попередили добрі люди, щоб я там не затримувався, я ще в 91 році був у списку людей, яких мали арештувати. На мене в суд подавали нібито за наклеп на чиновника. І такий випадок був у мене в житті. 

Єдине за чим я жалкую, не встиг вивезти з Бахмута свою колекцію книг. У мене там були рідкісні видання з Києва та Канади, багато книг я подарував школі й місцевим закладам. Там сотні книг були. Я не думав, що це так затягнеться, а на початку березня мій будинок згорів. В Коломиї я встановив контакти з обласною адміністрацією, теж намагаюся писати.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: «Вбивав в собі малороса ще з часів Майдану»: доброволець зі Львова про оборону Бахмута та армійські будні

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!