Іван Бірчак — відомий журналіст на Донеччині, все життя він присвятив слову, друкувався у популярних виданнях, в журналістику прийшов за покликом серця. В Бахмуті ще в роки СРСР не побоявся писати правду, за що йому довелося поплатитися посадою. Бірчак став ініціатором україномовної газети в Бахмуті, за роки журналістської праці чоловік каже, що отримав й ворогів й вірних друзів. Зараз герой живе в Коломиї, це невеличке місто на Франківщині є Батьківщиною чоловіка.

Як журналіст опинився в Бахмуті, боровся з тоталітарною машиною та що головне для сучасної журналістики — дізнавалася редакція «Бахмут. IN.UA».

Іван Бірчак народився в Коломийському районі, Івано-Франківської області, до Бахмута чоловік переїхав 45 років тому. В жовтні 2023 року пан Іван святкуватиме ювілей — 80 років. Публікуємо повну розмову із журналістом.

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Ви народилися у Західній Україні, як потрапили в Бахмут?

Дружина моя з Бахмутського району

Ви познайомилися зі своєю долею й вирішили переїхати в Бахмут?

У жовтні мені буде 80 років. Я служив у війську, в радянській армії, в останній рік наш зенітно-ракетний батальйон перекинули в Авдіївку під Донецьком, й там я знайшов свою долю.

А як ви познайомилися?

Ну як… Як знайомляться молоді люди. Їй було 18 років, мені 24. Так я й опинився в Бахмуті. Попав у полон до жінки й приїхав в Донбас (з посмішкою згадує Іван Бірчак).

Коли ви переїхали на Донбас, чи помітили якусь суттєву різницю між Заходом й Сходом?

Тут де я народився, східно-центральну Україну вивчали, як Велику Україну. З повагою завжди ставилися до тих країв. Ви знаєте, що Західна Україна була й під Австро-Угорською імперією, потім й під Польською, постійно нас намагалися якось колонізувати. Тим не менше, збереглися країна із своїми традиціями. Різниці я не відчував, там українці й тут українці, ніяких конфліктів на цьому ніколи не виникало.

У Бахмуті ви заснували незалежну газету «Бахмут», пригадуєте як це було і з якими труднощами ви тоді зустрілися?

Фото публікації з газети «Бахмут»

Я 12 років працював у газеті «Вперед», російськомовній, але не був членом КПРС (ред. Комуністична партія Радянського Союзу), що виглядало на той час дуже дивним, неправильним. Намагалися мене затягнути туди, але не вдалося. Я займав принципову позицію. Сталося так, що була перебудова Горбачова Михайла Сергійовича в 1985-86 роки й тоді історія так повернулася, що був створений народний рух.

Він так й називався «Народний рух за Перебудову», його очолював Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівський. Я був одним із тих, хто пропагував ці ідеї. За 12 років моєї роботи у газеті «Вперед» мав багато неприємностей з керівництвом газети. Був такий редактор Володимир Григорович, його рідний брат працював у компартії і не мене почалися гоніння. Це ще був Радянський Союз.

Ви не боялися, що вас можуть кинути за ґрати? 

Мені дали сувору догану, щоб мене звільнили з роботи. Чому так було? Бо я намагався писати правду про те, що було. Потім наступив 1989 рік, були демократичні вибори до української Верховної Ради. В цей час в Бахмуті був заснований політклуб, до нього входив Гончаров Сергій, Лабенський і я туди ходив. Ходили туди й КГБісти бувші. Вирішили тоді, що є такий Бірчак, якого народ поважає, який бореться з бюрократами — то давайте його висунемо в кандидати на місце депутата у ВР. Фактично я ці вибори виграв без жодних грошей.

Політклуб “Пошук”. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Очевидно, у вас була висока довіра від людей?

Так, довіра була дуже висока. За мене проголосували багато людей, але вибори тоді були в два тури. Я був журналіст безпартійний, а альтернативу мені висунули Тітова Віктора. Ціла епопея була з висуванням, щоб я програв вибори висунули трьох гендиректорів Артем Совій, Грещенко Альберт Васильович й Марченко Іван Дмитрович. Ось йдуть вибори, а в нас грошей не було, нічого, але я отримую в першому турі величезну перевагу, приблизно у 8 тисяч голосів.

Очікували такої великої підтримки від народу?

Ми не були здивовані, нас народ підтримував. Тоді такий був період, всім набридло те, що було. В магазинах був страшний дефіцит: розчинна кава, зелений горошок чи майонез — це дефіцит. Про це зараз навіть якось незручно говорити, але тоді так й було. Щоб купити ковбасу треба було мати знайомих торгашів. Купити меблі — ціла проблема. Нічого хорошого тоді не було. Люди вийшли на мітинг в нашу підтримку, але в другому турі підтасували голоси. Крім того, членом виборчої комісії був заступник редактора газети «Вперед». 

Після цього ви продовжували працювати у цій газеті?

Так, на мене косо там дивилися, й директор й працівники

Як ви працювали в таких умовах, коли колектив редакції був налаштований проти вас?

Ну нічого, я смілива людина. Ми з однодумцями почали писати газету, а як назвати? Назвали Бахмут, це ж історична назва міста. Випускали її без реєстрації тоді 900 примірників за один тираж. Я її робив знаючи всі технології, але не хотіли нам її друкувати Бахмутські друкарні, ми шукали інші способи. Газету не продавали, а просто роздавали людям. Все за свій кошт ми робили, випускали 2-3 рази в місяць.

Популярною була ця газета?

Це було живе слово, був час перебудови, статті були українською й російською мовами. Хто якою мовою писав так й друкували. Така була сторінка в моїй біографії. Потім мені створили такі умови, що я пішов з газети «Вперед», розрахувався. Не міг я далі працювати там.

Газета «Наше Слово». Фото: «Бахмут. IN.UA»

Чим після цього займалися?

Почав випускати просвітянську газету «Наше Слово» (ред. перша україномовна газета в Бахмуті). Цю газету ми розповсюджували у Харківській, Донецькій та Луганській областях, кошторис у нас тоді був невеликий.

Може пригадуєте в ті часи, як були справою з російською пропагандою? Наскільки поширеною вона була?

Була звичайно. Газета «Вперед», де я працював — вона не була українською, я пропонував їм перейменуватися, відмовитися від тієї більшовицької назви. Ніхто мене не послухав.

Замовні статті, чи були такі випадки, коли треба було таке писати?

Іван Бірчак. Фото: «Бахмут. IN.UA»

Я таке ні разу не писав. У мене була пропозиція написати про одного високопоставленого чиновника, але я знаючи його я відмовився це робити. Я ніколи не писав замовних статей, писав тільки те, що вважав потрібним.

Які б поради ви дали сучасним журналістам?

Любити Україну, писати правду й не зраджувати правді. Не ставати ні на чи сторону, журналіст — це ж дзеркало. Треба бути освіченим, щоб не наробити шкоди. Журналіст як хірург. У мене в Бахмуті було дуже багато прихильників, але й вороги були, які мені погрожували, писали анонімні листівки, та що там тільки не було. Я пережив багато приємного й неприємного

А про що ви любили писати? Улюблена тема або може пам’ятаєте свою найкращу статтю?

Іван Бірчак. Фото: особистий архів героя

Найкращі статті були у газеті «Наше Слово», я був учасником Майдану за часів Ющенка й була у мене така стаття «Майдан тривоги й надії». Я багато де друкувався, за освітою я інженер й добре розбирався у таких темах. Працював у Львівському залізничнику, люди мене знали, я нікого не оцінював, писав по ситуації те, що бачив. Життя прожите не даремно. Я поїхав з Бахмута, бо мене попередили добрі люди, щоб я там не затримувався, я ще в 91 році був у списку людей, яких мали арештувати. На мене в суд подавали нібито за наклеп на чиновника. І такий випадок був у мене в житті. 

Єдине за чим я жалкую, не встиг вивезти з Бахмута свою колекцію книг. У мене там були рідкісні видання з Києва та Канади, багато книг я подарував школі й місцевим закладам. Там сотні книг були. Я не думав, що це так затягнеться, а на початку березня мій будинок згорів. В Коломиї я встановив контакти з обласною адміністрацією, теж намагаюся писати.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: «Вбивав в собі малороса ще з часів Майдану»: доброволець зі Львова про оборону Бахмута та армійські будні

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Військовослужбовець Сергій Сергієнко на позивний “Маджахед”, чиє фото з Бахмута свого часу порівнювали з кадрами Другої світової війни, загинув 7 березня 2026 року поблизу Озерного на Донеччині. Він пішов добровольцем захищати Україну у 2022 році й залишався у війську навіть тоді, коли стан здоров’я вже не дозволяв виконувати бойові завдання так, як раніше. 14 серпня, через 160 днів після його загибелі, його дружина Олена розповіла Бахмут IN.UA, яким Сергій був у житті — принциповим, прямим, турботливим і готовим допомагати іншим. Сьогодні вона продовжує волонтерити, допомагати військовим і переселенцям, та працювати над тим, щоб пам’ять про чоловіка залишилася для його дітей, побратимів і людей, які знали його лише з фотографій та історій.

“Він був моєю людиною цілком повністю”

Сергій пішов до Збройних сил України добровольцем у 2022 році з початком повномасштабної війни. Олена розповідає, що він служив у 25-му окремому стрілецькому батальйоні, а потім його перевели до 53-ї окремої механізованої бригади. Останні місяці служби були для нього складними. Через стан здоров’я Сергій уже не міг виконувати бойові завдання так само, як раніше. За словами Олени, його організм був виснажений, а також він мав проблеми зі здоров’ям.
Попри це, можливість залишити військо не стала для нього причиною повернутися до цивільного життя. Олена згадує Сергія як про світлу людину, яка не боялася говорити те, що думала. Він не уникав суперечок і завжди відстоював власну позицію. Так і отримав свій позивний “Маджахед”.

“Найбільше він мені запам’ятався, тим, що він завжди говорив все, що думав, він не був зручним, завжди відстоював свою позицію, він був принциповий, характерний, стійкий, мужній і впевнений в собі, він завжди мені допомагав, Сергій був моєю підтримкою та опорою, завжди підіймав мені настрій і він був моєю людиною цілком повністю”, — згадує його дружина.

Сергій з Оленою постійно залишалися на зв’язку. Вони одружилися у 2022 році, а до цього певний час спілкувалися та поступово створювали власні звички. Однією з них було ранкове побажання доброго дня, пригадує дружина полеглого і додає, що Сергій цікавився найменшими деталями її життя — що вона їла, що вдягала, куди йшла та який мала настрій.

Навіть перебуваючи на позиціях, Сергій намагався зберігати цей зв’язок. Коли не мав можливості говорити наживо, записував для Олени відео, а згодом, коли з’являвся зв’язок, вони обмінювалися ними. Олена згадує, що у цих відео могли бути зовсім буденні речі, наприклад, розповідь про подаровані волонтерами речі. Саме такі деталі, за її словами, допомагали їм залишатися близькими навіть на відстані.

Доброволець, який залишився у війську до останнього

18 січня 2023 року Сергія поранили на Бахмутському напрямку, з тіла чоловіка витягли 40 осколків. Весь шлях поранення з ним була Олена. Попри травму, Сергій вирішив повертатися до війська. Згодом через стан здоровя чоловік вже не міг виконувати бойові завдання.

“Попри попри можливість залишити Збройні Сили України і жити мирне життя, він залишився в ЗСУ, і він до останніх секунд, до останнього подиху серця був вірний своїй Україні, так як і пішов він добровольцем в ЗСУ. От з принципами так він і загинув”, — ділиться у розмові Олена.

Принциповість Сергія, за словами дружини, була помітна і серед побратимів. Він міг бути незручним для інших, коли бачив проблему або не погоджувався з рішенням, але водночас не уникав відповідальності за свої слова.

Водночас Олена говорить про нього як про людину, яка багато віддавала іншим. Сергій міг подарувати побратиму інструмент, рукавиці, ніж, плоскогубці, футболку, кепку чи дощовик — будь-яку річ, яка могла стати комусь у пригоді.
Для нього було важливо залишати після себе спогад.

Мрії, які Олена продовжує здійснювати

За словами Олени, їхнє спільне життя було коротким, проте пара мало багато простих планів. На жаль, один їм так й не вдалося здійснити, разом вони мріяли поїхати на відпочинок. Пара домовилася востаннє, що коли Сергій вийде з позицій, то Олена вибере довогоочікуване місце для відпустки, але з тих позицій Сергій так й не вийшов. Вони хотіли ремонтувати будинок, облаштувати територію біля нього, висадити квіти, зробити місце для відпочинку. Після загибелі чоловіка Олена продовжує здійснювати ці плани, як би важко їй не було.

“Наші мрії, про які ми говорили разом, знаєте, я їх досі втілюю в життя. Ми хотіли ремонт, також Сергій хотів біля будинку, щоб були гарні квіти та також щоб був красивий ландшафт. Я це зараз втілюю. Також він хотів, щоб в нас біля паркану були миготливі ліхтарики, щоб це була зона комфорту, де можна було винести, просто шезлонги, щоб позасмагати, розпалити мангал і жарити шашлики. Це все в проєкті зараз, бо я хочу зробити все, що він не встиг”, — ділиться Олена у розмові.

Після поховання Сергія, Олена продовжила волонтерити. Вона допомагає військовим і переселенцям та каже, що не хоче відмовлятися від життя, яким жила останні роки. За її словами, обіцянку продовжувати підтримувати військових вона дала Сергію вже після його поховання. Олена говорить, що допомога іншим стала для неї способом знаходити сили рухатися далі:

“Після поховання чоловіка у мене був пригнічений стан. Але в нього на могилі на другий день, коли ми йому несли сніданок, я пообіцяла Сергію, що я не залишу хлопців. Я підтримуватиму хлопців. Поки не закінчиться війна, я знайду собі сили”.

Вона додає, що не хоче припиняти те, що раніше її наповнювало. Підтримка військових, допомога переселенцям, яку видають вже 5 рік завдяки підтримці Ukraine Trust Chain та благодійного фонду “Вільні Люди, Вільна Країна”, а також допомога тваринам залишаються частиною її життя.

“Я в будь-якому випадку надалі підтримуватиму і переселенців, і військових, шукатиму сама від себе, що зможу робитиму. Не зупинюсь, бо я цим жила. І цим я живу далі. Я не хочу обірвати те, що мене наповнювало. Бо ця підтримка хлопців, вона, знаєте, як такий приємний післясмак, емоції і радощі всередині себе, що ти щось зробив. Тобто для мене це велике наповнення”, — каже Олена.

Пам’ять про Сергія, яку Олена хоче зберегти

Щодня о дев’ятій ранку Олена разом з іншими небайдужими людьми виходить на хвилину мовчання та вшанування загиблих захисників. Вона говорить, що це стало для неї важливою частиною життя після смерті чоловіка. Водночас Олена працює над тим, щоб зберегти пам’ять про Сергія не лише у власному житті. Вона хоче, щоб у школі, де він навчався, з’явилася пам’ятна табличка, планує встановити табличку на Хрещатику на Алеї Слави, оформити пам’ятник та QR-код із фотографіями й відео. Також вона замовила книгу “Пам’ять в обличчях”, у якій буде історія Сергія.

“Розумієте, я все це маю зробити гідно, достойно, так, як він того заслуговує, бо він віддавв найдорожче, тому я не можу зараз скласти руки. Хочу передати книгу “Пам’ять в обличчях” в музей, щоб була увіковічена історія пам’яті Сергія, і щоб це було задокументовано, щоб про нього пам’ятали, і знали, що був такий військовий, можливо, діти потім в книжках бачитимуть його фото”, — пояснює дружина Сергія.

Коли Олена говорить про те, що хотіла б залишити людям у пам’яті про Сергія, вона насамперед згадує його мотивацію захищати Україну. За її словами, Сергій говорив, що пішов на війну за майбутнє України та за дітей, які мають жити на своїй землі.

“Я хотіла б, щоб вони знали, що кожен військовий, який туди йшов, він йшов за майбутнє, Сергій говорив так: “Я йшов за майбутнє України, я йшов за дітей, щоб сюди не прийшли вороги, і не скривдужвали їх, і не жили тут, бо це земля саме українського народу, і саме наші жінки, наші діти тут мають жити”, — згадує Олена.

Олена згадує і фразу, яку Сергій сказав їй особисто: “Моя мама мені дала життя, а твоя мама дала мені сенс життя”.
Для неї ці слова залишилися одним із найважливіших спогадів про чоловіка. Олена хоче, щоб Сергія пам’ятали не лише як військового, а як людину, яка була здатна допомогти незнайомцю. Вона розповідає, як одного разу Сергій почув у таксі, що дитина просить батька увімкнути генератор через відсутність електрики. Він просто залишив гроші на морозиво для дівчинки:

“І він таким лишається, він далі живе в моєму серці, поки я про нього говорю, поки я про нього дбаю, і він завжди житиме, і завжди лишиться в моєму серці, і серці тих людей, з ким він був знайомий, і навіть просто хто його не знає, але бачили його фото, і чули його історії, наскільки він відважно стояв, стримував ворога, і жив в тих умовах, в яких просто нереально жити серед води, холоду і морозу”.

Для Олени турбота про пам’ять Сергія стала продовженням їхнього спільного життя. Вона ремонтує будинок, який вони планували облаштувати разом, продовжує допомагати військовим і переселенцям. Нижче Олена переказує одну з їх звичайних розмов, яка лишилася в її пам’яті.

***

Cергій лишився в мені назавжди, в наших звичках, в моєму характері, в стійкості до випробувань долі, в ранкових сніданках, тепер я їм індюшку та творог, (він просив) менше шоколаду, в розмовах “тільки наших по дитячому”

……. Я питала: що ти мені ще не казав. А він: ще не казав?!
А я кажу: ні
Він дивиться на годинник і каже о 9:45 я тебе кохаю
Я відповідаю : я тебе сильніше
А він: я знаю.

І це був тільки наший такий короткий діалог по дитячому і так просто. Здається за ці роки ми проговорили кожну хвилину часу це одне одному Він назавжди для мене Кошеня, для хлопців Маджахед , для дітей батько, син і брат.

Читайте також:

“Я зі своїми хлопцями буду до кінця”: яким запам’ятали загиблого на фронті поліцейського і воїна з Бахмута Андрія Пугачова

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Альона Стрющенко понад 10 років життя присвятила роботі з дітьми. У рідному Бахмуті вона працювала в дитсадку “Зірочка”, де була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії. Паралельно з цим пані Альона була хореографкою циркового колективу “Галактика” в Народному домі. Роботу з дітьми жінка відновила у Краматорську, куди переїхала після повномасштабної війни. Тут вона працює хореографкою і тренеркою в місцевій студії.

Про життя в Бахмуті, захоплення танцями і відновлення роботи у Краматорську Альона Стрющенко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Альона Стрющенко про життя в Бахмуті

Альона Стрющенко народилася і виросла в Бахмуті. У 2013 році закінчила Артемівське педагогічне училище (нині — Бахмутський педагогічний фаховий коледж) за спеціальністю “Фізичне виховання”. Також отримала додаткову спеціалізацію з хореографії.

Отримавши профільну освіту, пані Альона влаштувалася у дитячий садок №27 “Зірочка”. Там вона була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії.

“З 2015 року я працювала у садочку “Зірочка”. Там вела гурток хореографії, і діти під моїм керівництвом брали участь у місцевому конкурсі “Маленькі зірочки Бахмута”, де завжди отримували дипломи, були у своїй категорії перші. Ми добре виступали і наших дітей завжди відзначали”, — згадує Альона Стрющенко.

Паралельно з роботою в дитсадку пані Альона працювала в Народному домі. Там вела хореографію для народного циркового колективу “Галактика”. Примітно, що в дитячому віці Альона сама була вихованицею цього колективу, а згодом стала викладачкою для дітей.

“Я з дитинства любила танцювати, ставити якісь номери, щось вигадувати. Тобто, змалечку була дуже активною. У дитинстві я займалася в цирковому колективі “Галактика”. Там я зрозуміла, що це моя стихія. І коли я отримала освіту, мені було дуже приємно, що моя тренерка запропонувала допомагати їй і працювати в колективі хореографкою. Я ставила постановки циркових номерів. Також ми часто ходили на вистави, коли до Бахмута приїжджали цирк “Кобзов”, цирк-шапіто. Діти там могли подивитися, як виступають справжні артисти. До речі, є діти з нашого колективу, які в подальшому стали виступати в цирку”, — розповідає Альона Стрющенко.

Переїзд з Бахмута і життя у Краматорську

Пані Альона мешкала в Бахмуті з родиною і сином до листопада 2022 року. Рішення про виїзд ухвалили після прильоту поруч з їхнім домом. Коли в місті було неможливо залишатися, жінка з сином і батьками вирішила їхати до Краматорська.

“Як і всі, ми сподівалися повернутися скоріше додому. Думали, що це божевілля скоро закінчиться. Тому, чесно кажучи, не хотіли виїжджати кудись далеко. Та і дуже я люблю нашу Донецьку область. Я вірю, що вона вистоїть”, — каже бахмутянка.

Перший час після переїзду Альона Стрющенко продовжувала працювати в дитячому садочку “Зірочка”. Заняття для дітей продовжували в онлайн-форматі. Але згодом дошкільний заклад припинив роботу. Відтоді бахмутянка розпочала пошук роботи у Краматорську.

Пані Альона згадує, що близько року не могла знайти нову роботу, адаптація проходила важко. Та згодом їй вдалося професійно реалізуватися.

“У 2023 році я стала працювати у приватному садочку хореографкою. Мені це подобалося, оскільки робота з дітьми — це моє. А у 2024 році випадково побачила рекламу в Instagram, що студія “Грація” шукає дитячого тренера. Я пройшла співбесіду і почала працювати там. Хоча я хвилювалася, бо робота саме на студії — це трохи інший формат. Але мені було дуже цікаво, а ще великий досвід роботи з дітьми допоміг”, — розповіла тренерка.

Згодом студія припинила роботу в Краматорську через безпекову ситуацію.

У 2025 році Альона Стрющенко влаштувалася у студію Oxygen. Рік вона вела групу з акробатики і черлідингу для дітей від 3 до 6 років. Але згодом і ця студія вирішила виїхати з міста.

Тоді тренерки і хореографки, які залишилися у Краматорську, вирішили самостійно орендувати приміщення і продовжити роботу. Вони заснували власну студію Sport.Space.

Танці у студії Sport.Space

Сьогодні Альона Стрющенко працює у студії Sport.Space і веде дві групи: Baby Dance 3+ (сучасні танці та акробатика для дітей) і стретчинг для дорослих.

Тренерка каже, що танці і заняття в залі допомагають відволікатися від поганих новин. Про це їй кажуть клієнти. А сама Альона стверджує, що своєю роботою має на меті надихати на турботу про своє тіло.

“Зараз такий складний час для всіх нас. І я вважаю, що саме тренування може бути, як свого роду терапія. Мене дуже тішить, коли я чую, що мої клієнти задоволені і рекомендують мене як гарного тренера. Вже рік, як я веду тренування зі стретчингу, і дівчата дуже задоволені, завжди кажуть мені: “Альоно, дякую, що у нашому місті є такі тренування, бо вони допомагають відволікатися”. Я завжди всім кажу, що треную з любов’ю. І вважаю, що тренер повинен жити своєю справою і надихати людей ставати краще, любити своє тіло і піклуватися про себе”, — каже бахмутянка.

Особливо цінно для тренерки — давати можливість розвиватися дітям. Заняття танцями допомагають дітям соціалізуватися, коли вони переважно вчаться онлайн.

“Я дуже рада, що можу дати, в першу чергу дітям, можливість трохи відволіктися. А ще дуже важливо, що на заняттях вони можуть спілкуватися з однолітками. Діти не замкнені, вони розвиваються і соціалізуються. І мені дуже приємно, що я даю позитив у їхню буденність”, — каже Альона Стрющенко.

На сьогодні, за словами тренерки, кількість відвідувачів у студії зменшилася. На це впливає воєнна ситуація, адже все більше родин ухвалюють рішення про виїзд.

Сама Альона каже, що теж задумується про виїзд, але поки ситуація дозволяє, залишатиметься у Краматорську.

Чи проводять заняття з танців у Краматорську

Сьогодні студія Sport.Space, у якій викладає Альона Стрющенко, продовжує роботу. Зали облаштовані у підвальному приміщенні, щоб убезпечити клієнтів. За словами Альони, безпеці тут приділяють особливу увагу. Також у студії є всі необхідні умови, обладнання та світло.

Зараз Альона Стрющенко веде набір дітей від 3 до 7 років на заняття з танців. На тренуваннях діти вчать сучасні стилі хореографії, елементи акробатики та займаються загальним фізичним розвитком.

Дівчата та жінки також можуть записатися до Альони на тренування зі стретчингу.

Якщо ви мешкаєте у Краматорську і хочете записатися на тренування, пишіть Альоні Стрющенко в Instagram або телефонуйте за номером: +380 (50) 821 0410.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!