Військовий Юрій, якого побратими за любов до книг прозвали «Читач», родом зі Львова. Раніше герой мав мирне життя, працював журналістом й писав на спортивну тематику. В 2014 році, коли почався Майдан, чоловік поїхав до столиці, щоб виборювати для України демократичне майбутнє. Юрій каже, що вже тоді почав «вбивати в собі малороса».

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала розмову з добровольцем ЗСУ.

На 3-4 день повномасштабної війни Юрій ухвалив рішення піти добровольцем. Чоловік пригадує в ці дні в місті панував хаос. У військкомати стояли черги із бажаючих захищати Україну, Юрій теж стояв там, бо вирішив, що його допомоги тут не достатньо.

На одне волонтерське місце у Львові було по 100 вільних рук, пригадує доброволець. На початку березня, попри бюрократію чоловік зміг потрапити в структуру ЗСУ. Військову муштру Юрій проходив у Львові три місяці. Зараз чоловік реабілітується після поранення. Раніше він не мав військового досвіду, герой каже, що був пацифістом, сильний вплив на нього мав Майдан.

Далі публікуємо повний текст інтерв’ю, Юрій розповів й про складнощі на фронті, про психологічну допомогу, якої бракує бійцям, дітей на санах посеред перестрілок, й про те, що його тримає в силах кожного дня.

Що було після навчання? Вас одразу відправили на фронт?

Не зовсім так, після я ще певний час виконував більш стабілізаційну роботу у різних прифронтових регіонах, але все, що було до Бахмута можна сказати, було квіточками.

Це була звичайна робота, так зі своїми нюансами, було важко, були недосипи, підвищена небезпека, бо ми були близько до російського кордону, але до Бахмута, можна сказати так, бойового досвіду не було, а повністю підготуватися до того, що там відбувається неможливо…

Так виглядає побут військових. Фото: особистий архів героя

Після мирного життя, як був влаштований ваш військовий побут? Що їли, чи мали час поспати або банально привести себе в порядок?

Все залежить від місця дислокації бійця. Були різні ситуації, в деяких, харчування було налагоджене дуже добре, тричі на день. Перше, друге, все було окей.

Було також й бліндажне життя, де ти сам собі готуєш. Хочеш їсти бери й роби, тобі ніхто не заважає. Мені здається, що зараз із харчуванням в ЗСУ все чудово, якщо солдат хоче їсти — він буде ситий. Єдине, якщо ти на позиціях — то на це просто може не бути часу, але провіантом забезпечення адекватне.

Харчування вам забезпечує держава, чи можливо волонтери?

В основному держава, але коли волонтери щось привозять, то теж дуже приємно.

Є якась їжа, за якою ви сумували на фронті, можливо просили вам щось привезти особливе?

(Посміхається). У мене немає, якщо чесно, особливих критеріїв до їжі, але я не їм цибулю, а в армії її додають у все, крім чаю. Коли мої побратими мріють про якісь стейки чи деруни, я хочу просто будь-який салат без цибулі.

Котики не рідкість на позиціях військових. Фото: особистий архів героя

Чи є в армії психологічна допомога?

Насправді це проблема. Ось ми добровольці, я кажу за свій підрозділ і свою бригаду, нам було трохи легше — ми знали для чого ми сюди прийшли і яка в нас мотивація, за що ми воюємо. З початком бойових дій ця мотивація трохи танула, й хотілося, щоб хтось її підкріпляв, якихось дій. 

Хотілося, щоб хтось з офіцерів хоча б підійшов і сказав: «Хлопці я з Вами». У людей психологічний стан дуже подавлений, є ті, хто з сильнішою психікою й вони це сприймають як роботу, у них є завдання, є ціль і вони зосереджені на ній. Але є й люди, які можуть впадати в ступор й їх треба приводити до тями, тому що це може бути небезпечно для підрозділу. 

На це питання ви можете не відповідати, якщо вам не комфортно. У вас були випадки, коли доводилося втрачати побратимів, чи мали ви до кого звернутися тоді?

Випадки такі були звісно, але до когось звернутися я не мав можливості. Є якісь номінальні люди, які називаються військовими психологами. До нас приїжджали вони, але ми очікували, що з нами будуть розмовляти з кожним окремо, бо в кожного різні тривоги, різні втрати, психологічні проблеми. 

Але це було групове заняття, нам дали загальні поради. Гірше не зробили, але цього не достатньо взагалі. Мінімальна підтримка вона повинна відчуватися, бо люди інколи себе вважають просто гарматним м’ясом, або що їхніми життями нехтують. Це не всюди, але таке трапляється. 

Читайте також: «Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут»: військовий про службу в ТРО та фронтові будні

Військові знайшли час, щоб поїсти в польових умовах. Фото: особистий архів героя

Це погано, бо з такими людьми важко працювати, ти не впевнений, що він тебе прикриє з флангу, або що така людина тобі надасть допомогу, якщо ти затрьохсотишся…Набагато краще працювати з людьми, які мають мотивацію, можливо навіть поводять себе трохи зухвало. Потрібно балансувати між страхом й самовпевненістю, якщо дуже боятися, то скоріш за все ти загинеш. Треба відчути цей баланс між страхом й самовпевненістю.

Ви можете сказати, що вже відчули цей баланс?

Не сказав би…В мене теж були випадки, коли я впадав у ступор, я такі моменти називав «поплив». Але дуже допомагали заряджені побратими, вмотивовані. Ти тоді проганяєш ці думки, розумієш, що не можеш підставити цих людей й Ви разом працюєте.

Бахмут, чи пам’ятаєте ваші перші враження, коли Ви побачили це місто?

Я бачив до цього Тростянець, Ізюм, але Бахмут справив таке моторошне враження. Люди собі уявляють повні руїни, але це не зовсім так. Ці багатоповерхівки в центрі вони стоять, так вони спалені, там немає вікон, але вони стоять. Це не є умовна Мар’їнка, де від будівель нічого не залишилося. Якщо дивитися на приватний сектор, — то там ситуація гірша.

А людей ви там пам’ятаєте, чи спілкувалися з місцевими?

Бахмут, на вулицях практично немає людей. Фото: Роман Потапенко

Безпосередньо я з ними не спілкувався, але хлопці, які там були розповідали, що в більшості там залишилися люди, яким нічого втрачати. Вони залишаються з відчаю), є й ті, які чекають на «руській мір», або ті, «которим всьо равно, кто будет, Зеленскій ілі Путін, лішь би нє стрєлялі».

Був такий показовий випадок, коли після важких днів на позиціях, нас вивезли з Бахмута, ми їхали машиною дуже швидко. Це був день, ще світло, сніг на вулиці лежав. Ми їдем, щоб не потрапити під обстріл, а на дорозі двоє підлітків стоять. Років 10 може 12, на санках катаються. Ми посигналили їм, щоб вони тікали, а вони помахали нам у відповідь…

Зі свого досвіду в Бахмуті можете розповісти про російську армію. В інформаційному полі часто її зображують, як так званих безпомічних “чмонь”, але від військових зовсім інші тези йдуть.

У нас по телемарафону й справді часто російську армію показують недолугою. Насправді це не так. Можливо, й є якісь такі поодинокі випадки, коли на тебе  бездумно лізе орк. От зараз в мене є час, навіть, щоб подивитися телевізор. Складається таке враження, що ми просто сидимо в окопі, а на нас біжать в повний зріст без екіпірування, без зброї — й ми просто їх вбиваємо. Не треба недооцінювати ворога. В більшості – ці  “організми” (ред. росіяни), підготовлені вбивати й інколи навіть добре навчені.

Інколи ти працюєш по них не для того, щоб вибити їх з посадки чи просто знищити ворога, який прийшов до твоєї країни. В тебе працює інстинкт самозбереження. Ти вбиваєш, щоб вижити самому.

Що вам допомагає триматися, можливо є якась приємна рутина, звичай?

У вільний час доброволець любить читати. Фото: особистий архів героя

Книги, я люблю читати. Це дозволяє мені трохи втікати від реальності, у мене коробка з книжками, яка зі мною їздить всюди. Мені здається за цю війну, я прочитав більше книг ніж за останні 5 років. 

Зараз мене цікавить історична література, але я люблю й художню. Останнє, що я читав «Ловець повітряних зміїв» афгано-американського автора Халеда Госсейні. Навіть там описується наскільки росіяни кончені.

Юрій в кінці розмови наголошує, українцям треба не забувати, що триває війна. Не думати, що ми виграємо її чужими руками. Варіант, коли воювати доведеться всім цілком реальний, бо у ворога дуже великий ресурс в людях.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: Я ніколи не відчував себе військовим, це був поклик серця: боєць ТрО “Грузин” про службу, майбутній наступ й закон 8271

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!