Військовий Юрій, якого побратими за любов до книг прозвали «Читач», родом зі Львова. Раніше герой мав мирне життя, працював журналістом й писав на спортивну тематику. В 2014 році, коли почався Майдан, чоловік поїхав до столиці, щоб виборювати для України демократичне майбутнє. Юрій каже, що вже тоді почав «вбивати в собі малороса».

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала розмову з добровольцем ЗСУ.

На 3-4 день повномасштабної війни Юрій ухвалив рішення піти добровольцем. Чоловік пригадує в ці дні в місті панував хаос. У військкомати стояли черги із бажаючих захищати Україну, Юрій теж стояв там, бо вирішив, що його допомоги тут не достатньо.

На одне волонтерське місце у Львові було по 100 вільних рук, пригадує доброволець. На початку березня, попри бюрократію чоловік зміг потрапити в структуру ЗСУ. Військову муштру Юрій проходив у Львові три місяці. Зараз чоловік реабілітується після поранення. Раніше він не мав військового досвіду, герой каже, що був пацифістом, сильний вплив на нього мав Майдан.

Далі публікуємо повний текст інтерв’ю, Юрій розповів й про складнощі на фронті, про психологічну допомогу, якої бракує бійцям, дітей на санах посеред перестрілок, й про те, що його тримає в силах кожного дня.

Що було після навчання? Вас одразу відправили на фронт?

Не зовсім так, після я ще певний час виконував більш стабілізаційну роботу у різних прифронтових регіонах, але все, що було до Бахмута можна сказати, було квіточками.

Це була звичайна робота, так зі своїми нюансами, було важко, були недосипи, підвищена небезпека, бо ми були близько до російського кордону, але до Бахмута, можна сказати так, бойового досвіду не було, а повністю підготуватися до того, що там відбувається неможливо…

Так виглядає побут військових. Фото: особистий архів героя

Після мирного життя, як був влаштований ваш військовий побут? Що їли, чи мали час поспати або банально привести себе в порядок?

Все залежить від місця дислокації бійця. Були різні ситуації, в деяких, харчування було налагоджене дуже добре, тричі на день. Перше, друге, все було окей.

Було також й бліндажне життя, де ти сам собі готуєш. Хочеш їсти бери й роби, тобі ніхто не заважає. Мені здається, що зараз із харчуванням в ЗСУ все чудово, якщо солдат хоче їсти — він буде ситий. Єдине, якщо ти на позиціях — то на це просто може не бути часу, але провіантом забезпечення адекватне.

Харчування вам забезпечує держава, чи можливо волонтери?

В основному держава, але коли волонтери щось привозять, то теж дуже приємно.

Є якась їжа, за якою ви сумували на фронті, можливо просили вам щось привезти особливе?

(Посміхається). У мене немає, якщо чесно, особливих критеріїв до їжі, але я не їм цибулю, а в армії її додають у все, крім чаю. Коли мої побратими мріють про якісь стейки чи деруни, я хочу просто будь-який салат без цибулі.

Котики не рідкість на позиціях військових. Фото: особистий архів героя

Чи є в армії психологічна допомога?

Насправді це проблема. Ось ми добровольці, я кажу за свій підрозділ і свою бригаду, нам було трохи легше — ми знали для чого ми сюди прийшли і яка в нас мотивація, за що ми воюємо. З початком бойових дій ця мотивація трохи танула, й хотілося, щоб хтось її підкріпляв, якихось дій. 

Хотілося, щоб хтось з офіцерів хоча б підійшов і сказав: «Хлопці я з Вами». У людей психологічний стан дуже подавлений, є ті, хто з сильнішою психікою й вони це сприймають як роботу, у них є завдання, є ціль і вони зосереджені на ній. Але є й люди, які можуть впадати в ступор й їх треба приводити до тями, тому що це може бути небезпечно для підрозділу. 

На це питання ви можете не відповідати, якщо вам не комфортно. У вас були випадки, коли доводилося втрачати побратимів, чи мали ви до кого звернутися тоді?

Випадки такі були звісно, але до когось звернутися я не мав можливості. Є якісь номінальні люди, які називаються військовими психологами. До нас приїжджали вони, але ми очікували, що з нами будуть розмовляти з кожним окремо, бо в кожного різні тривоги, різні втрати, психологічні проблеми. 

Але це було групове заняття, нам дали загальні поради. Гірше не зробили, але цього не достатньо взагалі. Мінімальна підтримка вона повинна відчуватися, бо люди інколи себе вважають просто гарматним м’ясом, або що їхніми життями нехтують. Це не всюди, але таке трапляється. 

Читайте також: «Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут»: військовий про службу в ТРО та фронтові будні

Військові знайшли час, щоб поїсти в польових умовах. Фото: особистий архів героя

Це погано, бо з такими людьми важко працювати, ти не впевнений, що він тебе прикриє з флангу, або що така людина тобі надасть допомогу, якщо ти затрьохсотишся…Набагато краще працювати з людьми, які мають мотивацію, можливо навіть поводять себе трохи зухвало. Потрібно балансувати між страхом й самовпевненістю, якщо дуже боятися, то скоріш за все ти загинеш. Треба відчути цей баланс між страхом й самовпевненістю.

Ви можете сказати, що вже відчули цей баланс?

Не сказав би…В мене теж були випадки, коли я впадав у ступор, я такі моменти називав «поплив». Але дуже допомагали заряджені побратими, вмотивовані. Ти тоді проганяєш ці думки, розумієш, що не можеш підставити цих людей й Ви разом працюєте.

Бахмут, чи пам’ятаєте ваші перші враження, коли Ви побачили це місто?

Я бачив до цього Тростянець, Ізюм, але Бахмут справив таке моторошне враження. Люди собі уявляють повні руїни, але це не зовсім так. Ці багатоповерхівки в центрі вони стоять, так вони спалені, там немає вікон, але вони стоять. Це не є умовна Мар’їнка, де від будівель нічого не залишилося. Якщо дивитися на приватний сектор, — то там ситуація гірша.

А людей ви там пам’ятаєте, чи спілкувалися з місцевими?

Бахмут, на вулицях практично немає людей. Фото: Роман Потапенко

Безпосередньо я з ними не спілкувався, але хлопці, які там були розповідали, що в більшості там залишилися люди, яким нічого втрачати. Вони залишаються з відчаю), є й ті, які чекають на «руській мір», або ті, «которим всьо равно, кто будет, Зеленскій ілі Путін, лішь би нє стрєлялі».

Був такий показовий випадок, коли після важких днів на позиціях, нас вивезли з Бахмута, ми їхали машиною дуже швидко. Це був день, ще світло, сніг на вулиці лежав. Ми їдем, щоб не потрапити під обстріл, а на дорозі двоє підлітків стоять. Років 10 може 12, на санках катаються. Ми посигналили їм, щоб вони тікали, а вони помахали нам у відповідь…

Зі свого досвіду в Бахмуті можете розповісти про російську армію. В інформаційному полі часто її зображують, як так званих безпомічних “чмонь”, але від військових зовсім інші тези йдуть.

У нас по телемарафону й справді часто російську армію показують недолугою. Насправді це не так. Можливо, й є якісь такі поодинокі випадки, коли на тебе  бездумно лізе орк. От зараз в мене є час, навіть, щоб подивитися телевізор. Складається таке враження, що ми просто сидимо в окопі, а на нас біжать в повний зріст без екіпірування, без зброї — й ми просто їх вбиваємо. Не треба недооцінювати ворога. В більшості – ці  “організми” (ред. росіяни), підготовлені вбивати й інколи навіть добре навчені.

Інколи ти працюєш по них не для того, щоб вибити їх з посадки чи просто знищити ворога, який прийшов до твоєї країни. В тебе працює інстинкт самозбереження. Ти вбиваєш, щоб вижити самому.

Що вам допомагає триматися, можливо є якась приємна рутина, звичай?

У вільний час доброволець любить читати. Фото: особистий архів героя

Книги, я люблю читати. Це дозволяє мені трохи втікати від реальності, у мене коробка з книжками, яка зі мною їздить всюди. Мені здається за цю війну, я прочитав більше книг ніж за останні 5 років. 

Зараз мене цікавить історична література, але я люблю й художню. Останнє, що я читав «Ловець повітряних зміїв» афгано-американського автора Халеда Госсейні. Навіть там описується наскільки росіяни кончені.

Юрій в кінці розмови наголошує, українцям треба не забувати, що триває війна. Не думати, що ми виграємо її чужими руками. Варіант, коли воювати доведеться всім цілком реальний, бо у ворога дуже великий ресурс в людях.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: Я ніколи не відчував себе військовим, це був поклик серця: боєць ТрО “Грузин” про службу, майбутній наступ й закон 8271

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У Києві працює перукар-стиліст з Бахмута Олександр Мелкумян. Свою роботу він продовжив у мережі столичних салонів краси. На новому місці чоловік започаткував благодійну ініціативу для жінок — робить безоплатні зачіски, стрижки та фарбування.

Про благодійну ініціативу Олександр Мелкумян розповів редакції “Бахмут IN.UA”.

Безоплатні зачіски для переселенок

Олександр Мелкумян — перукар-стиліст із Бахмута. Через війну він переїхав до Києва, де продовжив займатись улюбленою справою. Тут він працює в мережі салонів краси.

Нещодавно Олександр ініціював благодійну ініціативу для переселенок з Бахмута і Бахмутського району. Жінки можуть записатися до майстра на безоплатні стрижку, укладку чи фарбування. Оплачувати треба лише розхідні матеріали.

“Це моя особиста ініціатива. Вирішив допомогти землякам, як можу. Ідея з безоплатними стрижками швидко народилася і так само швидко я її реалізував. Звернувся до керівництва салону, запитав чи вони не проти, і мою ідею одобрили”, — розповів майстер.

Ініціатива тільки почала працювати, тому Олександр ще не встиг прийняти багато клієнток. Однак, переселенки дуже швидко записуються на процедури. До майстра вже записались близько 30 жінок.

“Я дав оголошення про свою ініціативу десь 3-4 дні тому. За цей час я вже прийняв, мабуть, семеро клієнтів. Сьогодні вже були троє, і ще один запис заплановано. Неочікувано для мене ця ідея дуже сподобалася людям. Мені часто дзвонять, пишуть, планують записи. Загалом, я гадаю, людей до 30 вже записалися. Це і мої старі клієнти з Бахмута, і бахмутяни, з якими я раніше не був знайомий. Також писали люди з Часів Яру і Торецька, їх я теж записав. Процедури різні: хтось на фарбування, хтось на стрижку тощо. При цьому оплата йде лише за матеріали. І це коштує досить дешево, попри те, що працюємо ми на косметиці преміумкласу”, — розповідає Олександр Мелкумян.

Майстер каже, що люди з радістю приходять до нього на процедури. І першочергово не задля того, щоб зекономити, а щоб поспілкуватися. Олександр зазначає, що такі зустрічі часто дають позитивний емоційний ефект і для нього, і для клієнток.

“Люди із захватом реагують на такі зустрічі. Багато хто обіймає, пропонують в якості оплати якісь подарунки. І це більше не про якусь економію, а про маленькі моменти радості. Наприклад, ось щойно, перед нашою розмовою, з салону пішла бахмутянка. Позавчора у неї був День народження, і це для неї був як своєрідний подарунок. Також до мене приходила жінка, яка два роки не стригла волосся. Прийшла з довгим хвостом, я їй його обрізав, зробив все, як вона побажала. Жінці все сподобалося, вона обіймала мене на виході з салону. Зізнаюся, що і я теж від цього отримую велике задоволення, радію зустрічі із земляками. Хоч я й багато кого не знаю, все одно приємно познайомитись і поспілкуватися”, — каже Олександр Мелкумян.

Благодійна акція від бахмутського перукаря-стиліста ще триває. Майстер каже, що продовжуватиме її допоки буде така можливість.

“Я роблю це не для піару, а, тому що маю бажання допомогти хоча б тим, чим можу. Тому поки є така можливість, буду радий бачити всіх земляків”, — підсумував Олександр Мелкумян.

Якщо ви мешкаєте в Києві й теж бажаєте прийти на процедуру до Олександра, пишіть на його Instagram-сторінку за посиланням.

Читайте також:

• “З цієї сукні все почалося знову”: як бахмутянка повернула справу життя
• Сумки з бахмутською душею: як бахмутянин запустив швейне виробництво
• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

16 річний Кирило Шишлов народився та проживав у Донецьку, рідне місто йому довелось покинути через війну. Зараз Кирило живе у Сумах, де є активним учасником програми ГО “Навчай для України”. Хлопець захоплюється програмуванням та мріє працювати в цій сфері.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Кирилом та його мамою про життя під час війни, його мрії та майбутнє.

“Мені все подобалось до війни”

Кирило Шишлов навчається у 10 класі. Хлопець народився у місті Донецьк, в Куйбишевському районі. До 2014 року він жив у рідному місті. Утім, війна змусила усю родину переїхати до безпечнішого міста, на той час це була Макіївка.

Хлопець мало що пам’ятає з періоду власного життя в Донецьку, адже тоді ще був маленьким та ходив до садочка. Водночас теплі спогади про рідний Донецьк є:

“Мені все подобалось до війни. У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими“, — згадує Кирило.

Вже в Макіївці хлопець вперше пішов до школи, яку він спершу недолюблював, як і майже всі діти. Однак згодом юнак втягнувся в процес, завів друзів. Це допомогло йому полюбити навчання 

“Макіївка була та є гарним містом. Саме там я зустрівся з багатьма друзями, з якими й досі спілкуюсь“, — додає юнак.

Мрію про величезний набір LEGO

Хлопець зізнається, що має багато хобі. В дитинстві та зараз він полюбляє збирати конструктори, зокрема, LEGO.

“Я дуже люблю LEGO. Часто збираю братові набори, адже він не може цього робити сам. Досі мрію про величезний набір, з багатьма деталями, щоб на декілька годин збирання“, — каже підліток.

Наразі ж до цього заняття додалося програмування. За словами хлопця, він часто пише код у вільний для себе час, створює ігри.

“Якось зробив маленьку гру на телефон, щоб грати з другом, коли ми сидимо в укритті під час тривоги. Ми в неї грали достатньо довго, але перестали, адже зараз у нас дистанційне навчання“, — розповідає Кирило.

За словами хлопця, це була гра на Python, написана за один день. В її основі були числа. Гравці мали вибір — обрати себе чи свого опонента, після чого їй випадало певне число. Якщо воно було позитивним, то гравець вигравав, а якщо ні — програвав. Кирилом додав також декілька бонусів, які могли збільшити шанс певного результату.

Ігри для хлопця — це справжня любов, особливо командні.

“В першу чергу, мене зблизила з друзями гра Minecraft. Це творча гра, яка складалася зі звичайних кубиків, які ти ставиш та створюєш щось незвичайне. В ній є онлайн, де ми з друзями створюємо сервер та просто виживаємо в цій грі. Якось ми навіть хотіли створити сервер, який був би з мінііграми, зокрема, морським боєм“, — розповідає хлопець.

Підлітку також подобаються інші  ігри, серед яких він виділив шутери на кшталт Valorant чи Fortnite, симулятор створення фабрики Mindustry та Roblox. Кирило також часто намагається поєднати програмування та ігри, створюючи модифікації.

“Я робив всякі маленькі моди для Minecraft та вмію трохи користуватися інструментами гри, зокрема, командними блоками, в яких можна теж програмувати“, — розповідає хлопець.

Адаптація в новому місті

Переїзд до міста Суми у 2019 році став викликом для юнака, оскільки в цьому місті в нього майже не було ніяких контактів. Утім, згодом він познайомився з інших хлопцем, з яким досить швидко здружився. Друг героя зараз живе у Європі, але вони продовжують спілкування.

У школі ж адаптація пройшла досить швидко. 

“В школі я адаптувався дуже швидко, знайшов собі нових друзів. Ми разом гуляємо, якраз з ним я і придумав цю гру“, — говорить хлопець. 

Він додав, що в адаптації йому допоміг характер, а саме доброта та доброзичливість. Кирило пояснює, що часто допомагає різним людям. Тим же однокласникам — з домашньою роботою, а мамі — по дому.

Пов’язати власне життя хлопець хоче з програмуванням. Ділиться, що обирати буде саме український вищий навчальний заклад у Києві чи в Сумах. Зокрема, хлопець виділив серед варіантів Сумський державний університет (СумДУ).

Про ГО “Навчай для України”

З літа 2024 року Кирило став учасником програми “Навчай для України”.

“Це почалося влітку цього року, коли мама приходила до мене з питанням, чи не хочу я кудись записатися. Я погодився. І зараз маємо, що маємо. Мені програма подобається, вона дуже допомагає мені з навчанням. Вчителі допомогли в розумінні предметів“, — розповідає герой.

Саме ж навчання є дуже цікавим, ділиться юнак. Переваг у додатковому навчанні саме за допомогою програми ГО “Навчай для України” дуже багато. Зокрема, як каже Кирило, це є можливість контактувати з кожним учнем.

“Невелика кількість учнів у вчителя — це перевага для самих учнів, адже це дозволяє отримати відповіді на всі можливі питання та отримати індивідуальну допомогу з матеріалом“, — говорить Кирило.

Самі ж заняття проходять в онлайн-форматі. Хлопець каже, що вони приєднуються за посиланням та часто розпочинають урок зі спілкування, розповідей власних історій із. Далі йде саме заняття:

“Нам вчитель виводить демонстрацію екрана з дошкою, де він показує саму тему. Далі ми виповняємо задання по підручнику, ми їх рішаємо разом. Потім вчитель може давати завдання, які можуть бути на ЗНО або НМТ. Вже під кінець уроку, нас часто запитують, наскільки ми втомилися та який у нас настрій” — додає юнак.

Хлопець також зазначив, що інколи в них бувають творчі завдання. Так, якось на занятті з української мови було завдання, суть якого полягала у тому, щоб зробити опис картинки декількома словами, яку створив штучний інтелект. Учні могли як знайти картинку в Інтернеті, так і самостійно створити її.

Навчання, каже Кирило, допомогло йому отримати нові знання з математики, які допоможуть розвиватися в програмуванні. Адже саме з цим напрямком юнак планує пов’язати життя.

Читайте також:

• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Все, що відбувається — це нормальна реакція на ненормальну війну”: психолог з Костянтинівки про життя та власну діяльність

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!