Військовий Юрій, якого побратими за любов до книг прозвали «Читач», родом зі Львова. Раніше герой мав мирне життя, працював журналістом й писав на спортивну тематику. В 2014 році, коли почався Майдан, чоловік поїхав до столиці, щоб виборювати для України демократичне майбутнє. Юрій каже, що вже тоді почав «вбивати в собі малороса».

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала розмову з добровольцем ЗСУ.

На 3-4 день повномасштабної війни Юрій ухвалив рішення піти добровольцем. Чоловік пригадує в ці дні в місті панував хаос. У військкомати стояли черги із бажаючих захищати Україну, Юрій теж стояв там, бо вирішив, що його допомоги тут не достатньо.

На одне волонтерське місце у Львові було по 100 вільних рук, пригадує доброволець. На початку березня, попри бюрократію чоловік зміг потрапити в структуру ЗСУ. Військову муштру Юрій проходив у Львові три місяці. Зараз чоловік реабілітується після поранення. Раніше він не мав військового досвіду, герой каже, що був пацифістом, сильний вплив на нього мав Майдан.

Далі публікуємо повний текст інтерв’ю, Юрій розповів й про складнощі на фронті, про психологічну допомогу, якої бракує бійцям, дітей на санах посеред перестрілок, й про те, що його тримає в силах кожного дня.

Що було після навчання? Вас одразу відправили на фронт?

Не зовсім так, після я ще певний час виконував більш стабілізаційну роботу у різних прифронтових регіонах, але все, що було до Бахмута можна сказати, було квіточками.

Це була звичайна робота, так зі своїми нюансами, було важко, були недосипи, підвищена небезпека, бо ми були близько до російського кордону, але до Бахмута, можна сказати так, бойового досвіду не було, а повністю підготуватися до того, що там відбувається неможливо…

Так виглядає побут військових. Фото: особистий архів героя

Після мирного життя, як був влаштований ваш військовий побут? Що їли, чи мали час поспати або банально привести себе в порядок?

Все залежить від місця дислокації бійця. Були різні ситуації, в деяких, харчування було налагоджене дуже добре, тричі на день. Перше, друге, все було окей.

Було також й бліндажне життя, де ти сам собі готуєш. Хочеш їсти бери й роби, тобі ніхто не заважає. Мені здається, що зараз із харчуванням в ЗСУ все чудово, якщо солдат хоче їсти — він буде ситий. Єдине, якщо ти на позиціях — то на це просто може не бути часу, але провіантом забезпечення адекватне.

Харчування вам забезпечує держава, чи можливо волонтери?

В основному держава, але коли волонтери щось привозять, то теж дуже приємно.

Є якась їжа, за якою ви сумували на фронті, можливо просили вам щось привезти особливе?

(Посміхається). У мене немає, якщо чесно, особливих критеріїв до їжі, але я не їм цибулю, а в армії її додають у все, крім чаю. Коли мої побратими мріють про якісь стейки чи деруни, я хочу просто будь-який салат без цибулі.

Котики не рідкість на позиціях військових. Фото: особистий архів героя

Чи є в армії психологічна допомога?

Насправді це проблема. Ось ми добровольці, я кажу за свій підрозділ і свою бригаду, нам було трохи легше — ми знали для чого ми сюди прийшли і яка в нас мотивація, за що ми воюємо. З початком бойових дій ця мотивація трохи танула, й хотілося, щоб хтось її підкріпляв, якихось дій. 

Хотілося, щоб хтось з офіцерів хоча б підійшов і сказав: «Хлопці я з Вами». У людей психологічний стан дуже подавлений, є ті, хто з сильнішою психікою й вони це сприймають як роботу, у них є завдання, є ціль і вони зосереджені на ній. Але є й люди, які можуть впадати в ступор й їх треба приводити до тями, тому що це може бути небезпечно для підрозділу. 

На це питання ви можете не відповідати, якщо вам не комфортно. У вас були випадки, коли доводилося втрачати побратимів, чи мали ви до кого звернутися тоді?

Випадки такі були звісно, але до когось звернутися я не мав можливості. Є якісь номінальні люди, які називаються військовими психологами. До нас приїжджали вони, але ми очікували, що з нами будуть розмовляти з кожним окремо, бо в кожного різні тривоги, різні втрати, психологічні проблеми. 

Але це було групове заняття, нам дали загальні поради. Гірше не зробили, але цього не достатньо взагалі. Мінімальна підтримка вона повинна відчуватися, бо люди інколи себе вважають просто гарматним м’ясом, або що їхніми життями нехтують. Це не всюди, але таке трапляється. 

Читайте також: «Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут»: військовий про службу в ТРО та фронтові будні

Військові знайшли час, щоб поїсти в польових умовах. Фото: особистий архів героя

Це погано, бо з такими людьми важко працювати, ти не впевнений, що він тебе прикриє з флангу, або що така людина тобі надасть допомогу, якщо ти затрьохсотишся…Набагато краще працювати з людьми, які мають мотивацію, можливо навіть поводять себе трохи зухвало. Потрібно балансувати між страхом й самовпевненістю, якщо дуже боятися, то скоріш за все ти загинеш. Треба відчути цей баланс між страхом й самовпевненістю.

Ви можете сказати, що вже відчули цей баланс?

Не сказав би…В мене теж були випадки, коли я впадав у ступор, я такі моменти називав «поплив». Але дуже допомагали заряджені побратими, вмотивовані. Ти тоді проганяєш ці думки, розумієш, що не можеш підставити цих людей й Ви разом працюєте.

Бахмут, чи пам’ятаєте ваші перші враження, коли Ви побачили це місто?

Я бачив до цього Тростянець, Ізюм, але Бахмут справив таке моторошне враження. Люди собі уявляють повні руїни, але це не зовсім так. Ці багатоповерхівки в центрі вони стоять, так вони спалені, там немає вікон, але вони стоять. Це не є умовна Мар’їнка, де від будівель нічого не залишилося. Якщо дивитися на приватний сектор, — то там ситуація гірша.

А людей ви там пам’ятаєте, чи спілкувалися з місцевими?

Бахмут, на вулицях практично немає людей. Фото: Роман Потапенко

Безпосередньо я з ними не спілкувався, але хлопці, які там були розповідали, що в більшості там залишилися люди, яким нічого втрачати. Вони залишаються з відчаю), є й ті, які чекають на «руській мір», або ті, «которим всьо равно, кто будет, Зеленскій ілі Путін, лішь би нє стрєлялі».

Був такий показовий випадок, коли після важких днів на позиціях, нас вивезли з Бахмута, ми їхали машиною дуже швидко. Це був день, ще світло, сніг на вулиці лежав. Ми їдем, щоб не потрапити під обстріл, а на дорозі двоє підлітків стоять. Років 10 може 12, на санках катаються. Ми посигналили їм, щоб вони тікали, а вони помахали нам у відповідь…

Зі свого досвіду в Бахмуті можете розповісти про російську армію. В інформаційному полі часто її зображують, як так званих безпомічних “чмонь”, але від військових зовсім інші тези йдуть.

У нас по телемарафону й справді часто російську армію показують недолугою. Насправді це не так. Можливо, й є якісь такі поодинокі випадки, коли на тебе  бездумно лізе орк. От зараз в мене є час, навіть, щоб подивитися телевізор. Складається таке враження, що ми просто сидимо в окопі, а на нас біжать в повний зріст без екіпірування, без зброї — й ми просто їх вбиваємо. Не треба недооцінювати ворога. В більшості – ці  “організми” (ред. росіяни), підготовлені вбивати й інколи навіть добре навчені.

Інколи ти працюєш по них не для того, щоб вибити їх з посадки чи просто знищити ворога, який прийшов до твоєї країни. В тебе працює інстинкт самозбереження. Ти вбиваєш, щоб вижити самому.

Що вам допомагає триматися, можливо є якась приємна рутина, звичай?

У вільний час доброволець любить читати. Фото: особистий архів героя

Книги, я люблю читати. Це дозволяє мені трохи втікати від реальності, у мене коробка з книжками, яка зі мною їздить всюди. Мені здається за цю війну, я прочитав більше книг ніж за останні 5 років. 

Зараз мене цікавить історична література, але я люблю й художню. Останнє, що я читав «Ловець повітряних зміїв» афгано-американського автора Халеда Госсейні. Навіть там описується наскільки росіяни кончені.

Юрій в кінці розмови наголошує, українцям треба не забувати, що триває війна. Не думати, що ми виграємо її чужими руками. Варіант, коли воювати доведеться всім цілком реальний, бо у ворога дуже великий ресурс в людях.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: Я ніколи не відчував себе військовим, це був поклик серця: боєць ТрО “Грузин” про службу, майбутній наступ й закон 8271

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Світлана Харіна — переселенка з Бахмута. Після початку війни жінка разом з родиною евакуювались на Київщину. Тут пані Світлана влаштувалась на державну службу, де пропрацювала понад два роки. А нещодавно жінка опанувала нове для себе хобі — створення анімованих відео за допомоги штучного інтелекту. Свої роботи вона присвячує двом містам — Часів Яру, де народилась і виросла, та Бахмуту, де створила сім’ю.

Про свої спогади з Бахмута та роботу зі штучним інтелектом Світлана Харіна розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті до війни та евакуація

Світлана Харіна родом з Часів Яру. У своєму рідному місті вона жила до 2015 року, а потім переїхала в Бахмут. Рішення про переїзд вона ухвалила разом зі своїм коханим, який згодом став її чоловіком. Пара символічно уклала шлюб на День міста.

“До Бахмута я переїхала, тому що чоловік у мене там з’явився. Він працював на Укрзалізниці, а Часів Яр теж входив до їхнього ланцюжка обслуговування. Познайомились випадково, а потім виявилось, що ми маємо дуже багато спільних знайомих. У 2015 році я переїхала до Бахмута, там ми і зіграли весілля. Одружилися ми у 2015 році на День міста Артемівська. Тоді якраз деякий час не було великих святкувань і церемоній саме для молодят, а ми якось так потрапили, що для нас це все відновили. Для молодят тоді була урочиста подія”, — згадує Світлана Харіна.

З тих пір подружжя жило в Бахмуті, у них народилися двоє дітей.

У 2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення, родина ухвалила рішення про переїзд. Це сталося після обстрілу району, в якому вони мешкали.

“Було потрапляння у військову частину і сильний вибух, а ми якраз поряд жили. Там чотири дев’ятиповерхівки, де магазин “Тіп-Топ”, недалеко від залізничного вокзалу. І після цього обстрілу я з дітками поїхала в Часів Яр. Ми десь тиждень там пожили, зрозуміли, що нічого хорошого далі не буде, і переїхали в Київську область. Це був кінець березня 2022 року. Ми родиною виїхали, батьків чоловіка і мою маму теж забрали. Зараз живемо всі недалеко один від одного”, — розповіла жінка.

Про творчість зі штучним інтелектом

Переїхавши на нове місце, Світлана Харіна влаштувалась на роботу в Пенсійний фонд Донецької області. На державній службі вона працювала понад 2 роки, але через сімейні обставини звільнилась, зараз доглядає за дітьми. Залишившись без роботи, жінка знайшла для себе нове хобі — опанувала роботу зі штучним інтелектом та створює трендові відео.

У новому для себе творчому напрямку Світлана Харіна працює трохи більше місяця. Свої роботи вона присвячує двом містам — Часів Яру, де народилась і виросла, та Бахмуту, де створила сім’ю. Поштовхом до створення цих відео стало спілкування в одній зі спільнот бахмутян.

“Зараз я тимчасово не працюю, і, чесно кажучи, я вже не витримую читати ці всі страшні новини. Тому я вирішила відволіктися творчістю. Поштовхом до створення цих відео стало спілкування в одній з бахмутських груп. І на тому тижні Інна, адміністраторка цієї групи, розповіла, що вона теж почала захоплюватися штучним інтелектом, і показала свої згенеровані картинки. Це були новорічні кульки у вигляді знакових місць і символів, зокрема наша бахмутська сіль, шампанське. У коментарях я показала і свої роботи — бахмутські локації в скляних кулях-фігурках. Там були набережна, палац культури Мартинова, площа біля міськради. Так ми почали переписуватись у коментарях і я побачила, що людям це подобається. Тому вирішила викласти це і до себе в Instagram”, — розповіла Світлана Харіна.

Своє перше анімоване відео жінка присвятила локації з Літаком. Його вона виконала у вигляді в’язаного тренду, який зараз набирає популярності в мережі. Відео набрало тисячі переглядів і сотні лайків, тому Світлана вирішила продовжувати творити в цьому напрямку. Каже, що спочатку ці роботи були як власне бачення міста, а зараз вона має на меті повернути бахмутян у теплі спогади.

“У лютому буде вже 4 роки, як почалася війна, як люди покинули свої домівки. Але я помічаю і в собі, і у спілкуванні з іншими, що людям хочеться вірити в те, що буде все добре. Ми так само сумуємо за своїм рідним містом, це частина нас, яка нікуди не дінеться. Наприклад, у мене з Бахмутом пов’язані майже 10 років життя, це приємна пам’ять. І хочеться, щоб вона такою і залишалася, а не фокусуватися на руїні, в яку перетворили місто. Тому мої відео — це можливість зберігати теплі для всіх нас спогади про рідне місто”, — каже жінка.

На сьогодні Світлана Харіна створила відео, на яких зображені Літак, палац культури Мартинова, алея троянд, Нижній парк. Зараз вона збирає побажання бахмутян щодо інших бажаних локацій та планує створювати інші ролики.

“Я хочу зафіксувати основні локації, що запам’яталися мабуть усім людям. Той же Літак, центр, набережна, може ще й зелені фігурки, які в місті були. Хочу зробити серію коротких відео на 6-10 секунд, як приємну пам’ять про місто”, — ділиться планами Світлана Харіна.

Чи важко опанувати штучний інтелект?

За словами пані Світлани, працювати зі штучним інтелектом деколи складно, але це захопливий процес.

“Я з цим розбираюся сама, пробую щось, експерементую. Якщо сказати, що це дуже складно, то ні. Просто цьому потрібно щодня приділяти час. Але це мені дуже подобається. Скажу чесно, за останній час, це, напевно, те, що викликає у мене великий захват, у мене очі горять, коли виходить щось гарно зробити. Звісно інколи важко, але я люблю вчитися новому. Якщо щодня цим займатися, приділяючи трохи часу, то можна очікувати гарні результати”, — розповідає жінка.

Єдиним викликом у роботі зі штучним інтелектом зараз є відключення світла, адже багато процесів потрібно робити саме за комп’ютером.

“Технічно зараз все залежить від світла, бо на телефоні не завжди можна відео згенерувати. Також є ще й грошове питання. Якщо, припустимо, фотографії можна ще якось безоплатно згенерувати, то генерація відео — для того, щоб отримати більш-менш якісний ролик тривалістю в понад 10 секунд, то за це треба платити”, — каже Світлана Харіна.

Зараз Світлана збирає побажання людей щодо нових анімацій. Написати коментар ви можете на сторінці ШІ-кріейторки в Instagram.

Читайте також:

• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Bakhmut Before у Львові: як пройшла виставка. Фоторепортаж
• Як Бахмут святкував власне 446-річчя: фотоспогади

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна Голубцова — вокалістка з Бахмута з багаторічним досвідом. Вона очолювала вокальний ансамбль естрадної та народної пісні “Рапсодія” і працювала з дитячими колективами. З початком війни пані Анна поєднала творчість і волонтерство. Щоб підтримувати людей у періоди стресу, опанувала арттепію та вокалотерапію. Нині допомагає жінкам ветеранів знімати напруження за допомогою дихальних вправ та співу.

Про заняття з вокалотерапії Анна Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Вокалотерапія: що це та як працює

Анна Голубцова була відомою вокалісткою в Бахмуті: керувала вокальним ансамблем естрадної та народної пісні “Рапсодія” та дитячим колективом, викладала технічний вокал. З початком повномасштабної війни жінка стала ще й волонтеркою. У рідному місті вона працювала в місцевому гуманітарному штабі на базі Бахмутського палацу культури імені Мартинова. Там вона роздавала гуманітарну допомогу.

З Бахмута пані Анна виїхала до Чернігова. Тут вона продовжила свою творчу діяльність та волонтерство. Зараз Анна Голубцова керує роботою центру підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів”.

Нещодавно бахмутянка розширила свою професійну кваліфікацію. Тепер вона не лише викладає вокал, а є тренеркою з вокалотерапії.

“Вже як 15 років я є викладачкою вокалу. Але на сьогоднішній день дуже актуальна тема ментального здоров’я, тому я не змінила кваліфікацію, але розширила її — сертифікувалася в напрямку арттерапії, до якої входить і вокалотерапія”, — зазначає Анна Голубцова.

Тепер пані Анна викладає вокалотерапію для мешканок Чернігова. Передусім допомогу надають жінкам військовослужбовців і ветеранів.

“Подібні заняття я спробувала вже декілька разів ще в тому році. Але нещодавно в нашого осередку з’явилися дуже гарні партнери — це громадська організація “Конвіктус Україна”, яка об’єднує жінок. На початку роботи цієї організації допомогу отримували жінки, які постраждали від насильства, а зараз вони теж розширили свою діяльність і займаються ще й ветеранською політикою, тому їх заходи відвідують жінки, в родинах яких є ветерани і військовослужбовці. І так сталося, що вони запросили мене саме з таким заходом з ментального здоров’я”, — розповідає бахмутянка.

Анна Голубцова пояснює, що вокалотерапія — це метод оздоровлення, який використовує голос і спів для покращення фізичного та ментального здоров’я. Такі заняття допомагають зняти напругу, покращити дихання та емоційний стан. При цьому мати гарні вокальні дані не потрібно.

На початку заняття тренерка розповідає, що таке спів, дихання, розслаблення, музична медитація. Після цього йдуть дихальні вправи, в тому числі дихання в русі, і комплекс вокальних вправ. В кінці заняття жінки співають пісні, акцентуючи увагу на конкретних словах і фразуваннях.

Для кращого ефекту потрібно пройти комплекс занять, однак відчути полегшення можна вже після першої зустрічі.

“Жінки, коли побачили афішу про такий захід, думали, що просто будемо співати пісні. Всі переймалися, що не вміють співати. Але це не про спів, це про стан душі, більше про розвантаження, в тому числі й фізичне. Бо спів — це, по-перше, здоров’я, це певні дихальні практики. На заняттях використовуються методи, коли знімаються зажими, знімається напруга. У фіналі заняття ми співали і тоді я зрозуміла, кому стало легше — тому, хто плакав у кінці. Адже пісня знімає весь той тягар. Жінки співали не в ряд, не ритмічно, не інтонуючи, а просто від душі. І коли це йде від душі, то й відбувається те саме розвантаження. Так, досягти результату від одного заняття можливо дуже рідко. Для цього потрібний комплекс, хоча б мінімум 5-10 зустрічей. Але навіть після першого заняття деякі жінки вже отримали якийсь результат, отримали вивільнення і хочуть продовжувати”, — каже Анна Голубцова.

Також на занятті створюється коло спілкування, де жінки можуть поділитися своїми враженнями і переживаннями.

“Після заняття було спілкування, аби отримати фідбек. І кожній жінці хотілося поділитися своєю історією, своєю душевною травмою. Були матері, які втратили своїх синів на фронті, були жінки, які втратили своїх чоловіків. І всі вони казали, що відчули полегшення, хочуть щось далі робити. Раніше я навіть уявити не могла, що через спів можна отримувати таке розслаблення”, — зазначає Анна Голубцова.

Заняття з вокалотерапії в Чернігові

Наразі заняття з вокалотерапії проходять в уже сформованій групі жінок. Згодом подібну групу хочуть сформувати на базі бахмутського осередку підтримки.

“Зараз група функціонує на базі громадської організації “Конвіктус Україна”. І ми будемо зустрічатись раз на два тижні в тій групі. Але з нового року таку групу ми будемо формувати безпосередньо в культурному осередку “З Бахмутом у серці. Чернігів”, — поділилась планами Анна Голубцова.

Нагадаємо, що Мистецький центр інтеграції для ВПО відкрили в Чернігові у вересні 2025 року. Його спільними зусиллями створили осередок підтримки “З Бахмутом у серці. Чернігів” та працівники культури міста Чернігів. У цьому центрі бахмутяни зможуть отримати психологічну підтримку та взяти участь у творчих заходах.

Читайте також:

• Пісня з Бахмута прозвучить у столиці: в музеї війни презентують кліп на слова бахмутянки Юлії Романуші
• У Києві відкривають центр допомоги переселенцям: які послуги надаватимуть
• В Ужгороді стартує безплатний курс бариста для жінок: участь можуть взяти й ВПО

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!