Військовий Юрій, якого побратими за любов до книг прозвали «Читач», родом зі Львова. Раніше герой мав мирне життя, працював журналістом й писав на спортивну тематику. В 2014 році, коли почався Майдан, чоловік поїхав до столиці, щоб виборювати для України демократичне майбутнє. Юрій каже, що вже тоді почав «вбивати в собі малороса».

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала розмову з добровольцем ЗСУ.

На 3-4 день повномасштабної війни Юрій ухвалив рішення піти добровольцем. Чоловік пригадує в ці дні в місті панував хаос. У військкомати стояли черги із бажаючих захищати Україну, Юрій теж стояв там, бо вирішив, що його допомоги тут не достатньо.

На одне волонтерське місце у Львові було по 100 вільних рук, пригадує доброволець. На початку березня, попри бюрократію чоловік зміг потрапити в структуру ЗСУ. Військову муштру Юрій проходив у Львові три місяці. Зараз чоловік реабілітується після поранення. Раніше він не мав військового досвіду, герой каже, що був пацифістом, сильний вплив на нього мав Майдан.

Далі публікуємо повний текст інтерв’ю, Юрій розповів й про складнощі на фронті, про психологічну допомогу, якої бракує бійцям, дітей на санах посеред перестрілок, й про те, що його тримає в силах кожного дня.

Що було після навчання? Вас одразу відправили на фронт?

Не зовсім так, після я ще певний час виконував більш стабілізаційну роботу у різних прифронтових регіонах, але все, що було до Бахмута можна сказати, було квіточками.

Це була звичайна робота, так зі своїми нюансами, було важко, були недосипи, підвищена небезпека, бо ми були близько до російського кордону, але до Бахмута, можна сказати так, бойового досвіду не було, а повністю підготуватися до того, що там відбувається неможливо…

Так виглядає побут військових. Фото: особистий архів героя

Після мирного життя, як був влаштований ваш військовий побут? Що їли, чи мали час поспати або банально привести себе в порядок?

Все залежить від місця дислокації бійця. Були різні ситуації, в деяких, харчування було налагоджене дуже добре, тричі на день. Перше, друге, все було окей.

Було також й бліндажне життя, де ти сам собі готуєш. Хочеш їсти бери й роби, тобі ніхто не заважає. Мені здається, що зараз із харчуванням в ЗСУ все чудово, якщо солдат хоче їсти — він буде ситий. Єдине, якщо ти на позиціях — то на це просто може не бути часу, але провіантом забезпечення адекватне.

Харчування вам забезпечує держава, чи можливо волонтери?

В основному держава, але коли волонтери щось привозять, то теж дуже приємно.

Є якась їжа, за якою ви сумували на фронті, можливо просили вам щось привезти особливе?

(Посміхається). У мене немає, якщо чесно, особливих критеріїв до їжі, але я не їм цибулю, а в армії її додають у все, крім чаю. Коли мої побратими мріють про якісь стейки чи деруни, я хочу просто будь-який салат без цибулі.

Котики не рідкість на позиціях військових. Фото: особистий архів героя

Чи є в армії психологічна допомога?

Насправді це проблема. Ось ми добровольці, я кажу за свій підрозділ і свою бригаду, нам було трохи легше — ми знали для чого ми сюди прийшли і яка в нас мотивація, за що ми воюємо. З початком бойових дій ця мотивація трохи танула, й хотілося, щоб хтось її підкріпляв, якихось дій. 

Хотілося, щоб хтось з офіцерів хоча б підійшов і сказав: «Хлопці я з Вами». У людей психологічний стан дуже подавлений, є ті, хто з сильнішою психікою й вони це сприймають як роботу, у них є завдання, є ціль і вони зосереджені на ній. Але є й люди, які можуть впадати в ступор й їх треба приводити до тями, тому що це може бути небезпечно для підрозділу. 

На це питання ви можете не відповідати, якщо вам не комфортно. У вас були випадки, коли доводилося втрачати побратимів, чи мали ви до кого звернутися тоді?

Випадки такі були звісно, але до когось звернутися я не мав можливості. Є якісь номінальні люди, які називаються військовими психологами. До нас приїжджали вони, але ми очікували, що з нами будуть розмовляти з кожним окремо, бо в кожного різні тривоги, різні втрати, психологічні проблеми. 

Але це було групове заняття, нам дали загальні поради. Гірше не зробили, але цього не достатньо взагалі. Мінімальна підтримка вона повинна відчуватися, бо люди інколи себе вважають просто гарматним м’ясом, або що їхніми життями нехтують. Це не всюди, але таке трапляється. 

Читайте також: «Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут»: військовий про службу в ТРО та фронтові будні

Військові знайшли час, щоб поїсти в польових умовах. Фото: особистий архів героя

Це погано, бо з такими людьми важко працювати, ти не впевнений, що він тебе прикриє з флангу, або що така людина тобі надасть допомогу, якщо ти затрьохсотишся…Набагато краще працювати з людьми, які мають мотивацію, можливо навіть поводять себе трохи зухвало. Потрібно балансувати між страхом й самовпевненістю, якщо дуже боятися, то скоріш за все ти загинеш. Треба відчути цей баланс між страхом й самовпевненістю.

Ви можете сказати, що вже відчули цей баланс?

Не сказав би…В мене теж були випадки, коли я впадав у ступор, я такі моменти називав «поплив». Але дуже допомагали заряджені побратими, вмотивовані. Ти тоді проганяєш ці думки, розумієш, що не можеш підставити цих людей й Ви разом працюєте.

Бахмут, чи пам’ятаєте ваші перші враження, коли Ви побачили це місто?

Я бачив до цього Тростянець, Ізюм, але Бахмут справив таке моторошне враження. Люди собі уявляють повні руїни, але це не зовсім так. Ці багатоповерхівки в центрі вони стоять, так вони спалені, там немає вікон, але вони стоять. Це не є умовна Мар’їнка, де від будівель нічого не залишилося. Якщо дивитися на приватний сектор, — то там ситуація гірша.

А людей ви там пам’ятаєте, чи спілкувалися з місцевими?

Бахмут, на вулицях практично немає людей. Фото: Роман Потапенко

Безпосередньо я з ними не спілкувався, але хлопці, які там були розповідали, що в більшості там залишилися люди, яким нічого втрачати. Вони залишаються з відчаю), є й ті, які чекають на «руській мір», або ті, «которим всьо равно, кто будет, Зеленскій ілі Путін, лішь би нє стрєлялі».

Був такий показовий випадок, коли після важких днів на позиціях, нас вивезли з Бахмута, ми їхали машиною дуже швидко. Це був день, ще світло, сніг на вулиці лежав. Ми їдем, щоб не потрапити під обстріл, а на дорозі двоє підлітків стоять. Років 10 може 12, на санках катаються. Ми посигналили їм, щоб вони тікали, а вони помахали нам у відповідь…

Зі свого досвіду в Бахмуті можете розповісти про російську армію. В інформаційному полі часто її зображують, як так званих безпомічних “чмонь”, але від військових зовсім інші тези йдуть.

У нас по телемарафону й справді часто російську армію показують недолугою. Насправді це не так. Можливо, й є якісь такі поодинокі випадки, коли на тебе  бездумно лізе орк. От зараз в мене є час, навіть, щоб подивитися телевізор. Складається таке враження, що ми просто сидимо в окопі, а на нас біжать в повний зріст без екіпірування, без зброї — й ми просто їх вбиваємо. Не треба недооцінювати ворога. В більшості – ці  “організми” (ред. росіяни), підготовлені вбивати й інколи навіть добре навчені.

Інколи ти працюєш по них не для того, щоб вибити їх з посадки чи просто знищити ворога, який прийшов до твоєї країни. В тебе працює інстинкт самозбереження. Ти вбиваєш, щоб вижити самому.

Що вам допомагає триматися, можливо є якась приємна рутина, звичай?

У вільний час доброволець любить читати. Фото: особистий архів героя

Книги, я люблю читати. Це дозволяє мені трохи втікати від реальності, у мене коробка з книжками, яка зі мною їздить всюди. Мені здається за цю війну, я прочитав більше книг ніж за останні 5 років. 

Зараз мене цікавить історична література, але я люблю й художню. Останнє, що я читав «Ловець повітряних зміїв» афгано-американського автора Халеда Госсейні. Навіть там описується наскільки росіяни кончені.

Юрій в кінці розмови наголошує, українцям треба не забувати, що триває війна. Не думати, що ми виграємо її чужими руками. Варіант, коли воювати доведеться всім цілком реальний, бо у ворога дуже великий ресурс в людях.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: Я ніколи не відчував себе військовим, це був поклик серця: боєць ТрО “Грузин” про службу, майбутній наступ й закон 8271

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Лідія Ларікова — поетеса з Павлограда. Вірші вона почала писати ще зі шкільного віку. За своє життя видала п’ять збірок. Окрім захоплення віршами, пані Лідія пропагує активний спосіб життя: подорожі і походи в гори. Наприкінці 2025 року поетеса виїхала з рідного Павлограда до Києва, де мешкає родина її доньки. Минулого місяця будинок пані Лідії зруйнувало внаслідок російського обстрілу. Попри втрату дому, поетеса налагоджує життя в Києві — відновила заняття творчістю та їздить у локальні подорожі Київщиною.

Своєю історією Лідія Ларікова поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Лідія Ларікова: як стала писати вірші

Пані Лідія Ларікова має великий досвід роботи на різних посадах. У юності працювала комсоргом на швейній фабриці, 14 років працювала водійкою на 10-й автобазі Павлограда — розвозила хліб, м’ясну продукцію і пошту. Також мала досвід роботи на управлінських посадах — працювала заступницею генерального директора, виконавчою директоркою, комерційною директоркою.

У вільний від роботи час пані Лідія займалася творчістю. Ще зі шкільних років вона була активною дівчиною, яка любила цікаві поїздки. Її вони надихали на написання віршів. Коли Лідія Ларікова навчалася у середній школі, її талант до віршів помітила вчителька і дала поштовх до публікації своїх творів на загал.

“Я любила подорожувати ще з шостого класу. Нас зі школи возили весь час на екскурсії в Київ, Чернігів. Тоді ще кораблі ходили з Дніпропетровська на Київ. І от ми кожен рік навесні їздили Київ дивитися, восени теж їздили в різні місця. Це завдяки нашим учителям Кочерезької середньої школи. Всі ці поїздки надихали мене на вірші, і коли вчителька взяла мій зошит і перечитала їх, то повезла мене у Павлоград, в письменницький дім до Світличної Ганни Павлівни, яка зараз відома на всю Україну. Вчителька сказала: “Ось у мене є така учениця, подивіться її вірші, оцініть, якось може допоможіть”. Вона мене у п’ятницю привезла, а вже наступної середи мої вірші надрукували на розворот у “Світло жовтня”, — розповіла Лідія Ларікова.

Отримавши підтримку від педагогині та поетеси Ганни Світличної, дівчинка стала друкувати свої вірші в місцевій газеті та розвивати поетичний талант.

У свої 70 років Лідія Ларікова має 5 поетичних збірок. Писати вірші поетеса продовжує і сьогодні. У планах друк нових книг, але поки для цього немає можливості.

Що стало поштовхом до подорожей

Пані Лідія є активною подорожувальницею. Вона відвідала десятки країн і підкорювала гори. Кожну свою подорож жінка фільмувала на камеру, в її архіві є 46 фотоальбомів з різних місць.

Ще з дитинства Лідія Ларікова вела активний спосіб життя. Та кардинально змінити свій світогляд їй допомогла подорож до Гуамської ущелини у 1986 році. Цьому передувало велике потрясіння та хвороба. Повернувшись з поїздки і подолавши хворобу, пані Лідія стала по-іншому ставитись до свого життя, цінувати кожен момент та не відмовлятися від можливостей.

“Лікарі знайшли в мене онкологічне захворювання. Потрібна була операція. Але моя старша сестра порадила поїхати до Гуамської ущелини і звернутися до старожилів. Я й поїхала. Три доби там провела, пила воду з водоспадів, радили пити її прямо з долонь. І коли я приїхала додому, то мені операцію не робили. Лікарі зробили УЗД і були дуже здивовані, що хвороби не було. Ця ситуація була першим поштовхом, щоб змінити свій світогляд. Я зрозуміла, що життя таке швидкоплинне, і що не треба прив’язуватись до чогось матеріального, бо його з собою не забереш”, — розповіла Лідія Ларікова.

Після цього в пані Лідії були десятки подорожей. Сьогодні вона згадує Шарм-еш-Шейх, Марса-Алам, Польщу. Та найбільше їй запам’яталися поїздки на Кавказ і підкорювання гір. До скелелазіння її підштовхнула старша сестра Раїса, яка завжди у групі шла першою.

“На Кавказ їздила чотири рази з весни і до осені, в мене там сестра жила. На Ельбрусі була 14 разів, на Приельбруссі була 12 разів. Ми з сестрою піднімалися на Ельбрус, вона завжди йде перша або друга. Вона у нас така кріпка, я завдяки їй майже весь Кавказ обходила. На плато Лаго-Наки була, мабуть, разів шість. Це місце чим цікаве — що це високо в горах і там цвітуть квіти, яких внизу вже немає. А на самому плато вони так рясно квітнуть, їх там просто море”, — згадує подорожувальниця.

За словами пані Лідії, вона дуже легка на підйом і їй вистачає всього 40 хвилин, щоб зібратися в нову поїздку. Від пропозицій друзів поїхати кудись і побачити щось нове вона ніколи не відмовляється.

“Мені, наприклад, вистачає 40 хвилин, щоб якби мені позвонили і сказали: “Чекаємо тебе з валізою, хочемо поїхати туди. Їдеш?”. Ну зрозуміло, що їду. Коли я жила у Павлограді, в мене завжди стояла складена валіза, куди, в разі чого, треба було покласти купальник, шапочку і капці. Я завжди була готова до спонтанних поїздок”, — розповідає Лідія Ларікова.

Переїзд до Києва і адаптація на новому місці

Сьогодні пані Лідія живе в Києві. Сюди її перевезла донька, яка тут мешкає з чоловіком і дітьми. Рішення про переїзд ухвалили наприкінці 2025 року, коли почастішали обстріли в Павлограді.

“У мене повилітали вікна один раз, потім другий. А наприкінці минулого року до мене приїхала погостювати одна із онучок з Польщі. І потрапила під обстріл. Вона злякалася так, що почала заїкатися. Як все закінчилося, схопила валізу, свою собаку, і на таксі до Дніпра, а вже звідти в Польщу. А я стала дзвонити в Київ до дочки, кажу: “Онука поїхала, так і не побула в мене навіть, так душа болить”. А донька каже: “Мамо, збирай речі. Все, що тобі необхідно, щоб у машину влізло, і виїжджай”, — згадує Лідія Ларікова.

У Києві пані Лідія живе вже 8 місяців. Перший час вона мешкала у доньки, а зараз — в орендованій квартирі. Адаптація на новому місці триває і досі. Жінка сумує за домом, але поступово звикає до нового життя в Києві. Пережити тугу їй дозволяє зміна поглядів на життя.

“У мене вдома була бібліотека з понад двома тисячами книг. Я всього одну тисячу взяла з собою, а решту залишила. Ще у мене було 130 вазонів квітів. Я дуже люблю квіти, плакала за ними. А потім я дослухалася поради мого знайомого лікаря-хірурга з Дніпра. Він мені каже: “Йди в ліс, на озеро, в парки, всі квіти там для тебе”. І я так перелаштувалася, думаю: “А це ж справді так”. А ще був випадок, коли я купила собі маленький горщечок квітів. Йду через парк і розумію, що мені немає де його ставити. То я підійшла до людини, яка мені сподобалась, і просто подарувала ці квіти їй”, — розповіла Лідія Ларікова.

Переїзд не став перепоною для активностей. Пані Лідія їздить у маленькі подорожі Київщиною. Була вже в Ірпені, Бучі, Мощуні, Гостомелі. Також прогулюється до озера неподалік дому. Там або просто гуляє, або ловить рибу. Такі миттєвості, за словами поетеси, повернули їй жагу до написання віршів.

“Гуляю, дивлюся нові місця, роблю фотографії і потім пишу вірші. За вечір можу сісти і написати 4-6 віршів. Тобто, потроху звикаю до нового життя. Якщо одразу після переїзду зовсім не могла писати, то тепер натхнення повертається”, — каже Лідія Ларікова.

Також пані Лідія бере участь у роботі маріупольського театру, який переїхав у Київ. Вона потрапила туди за рекомендацією своїх знайомих із Маріуполя. Жінка пішла до центру “ЯМаріуполь” у Києві і розповіла про свою діяльність. Тепер Лідія Ларікова проводить поетичні читання в межах театру. Щоразу їй задають окрему тему і поетеса робить підбірку віршів, які потім читає на загал. Також пані Лідія відвідує різні локації в Києві, де виступає маріупольський театр.

Як допомогти Лідії Ларіковій

Минулого місяця будинок пані Лідії був зруйнований внаслідок обстрілу. Жінка втратила дім. Це стало великим потрясінням для неї, але поетеса рада, що їй вдалося зберегти життя.

Небайдужі люди можуть допомогти Лідії Ларіковій, придбавши одну з її книг. Замовити їх можна за телефоном: +380 (50) 787 5601. Зібрані від продажу книг пані Лідія планує витратити або на проживання, або для друку нових книг.

Також поетеса шукає можливості для друку своїх збірок у Києві. Якщо ви маєте можливість або пропозиції, теж телефонуйте за номером, вказаним вище.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олена Никифорова — юна бахмутянка, яка мешкає у Києві. Тут вона отримала диплом магістра та працює у сфері комунікацій: поєднує посаду PR- та SMM-менеджерки. За 3 роки життя в Києві вона успішно інтегрувалася в місцеве оточення, але продовжує плекати в собі любов до рідного сходу і розповідає про свій край новим знайомим.

Редакції Бахмут IN.UA Олена Никифорова розповіла про свої спогади про Бахмут та налагодження життя на новому місці.

Спогади про Бахмут

Олена Никифорова народилася 2002 року в Бахмуті. Дівчинка навчалася у школі №5 та була активною дитиною — займалася волейболом у міській дівочій команді, любила малювати та займалася творчістю.

Сьогодні вона має багато дитячих та юнацьких спогадів про рідне місто. Але один із найяскравіших — паради, які влаштовували до Дня міста.

“Мої батьки працювали на заводі шампанських вин, і часто брали участь у парадах зі своїм відділом. Мене теж брали з собою. Загалом День міста для мене, напевно, було одним із найкращих свят у році. Це був вересень, приємна погода, багато активностей. Ми часто збиралися сімейним колом на святкування. Я зараз проживаю в Києві, і тут День міста не такий, як у нас вдома — немає ярмарок, парадів. Тому я дуже сумую за цим”, — каже Олена.

Серед своїх улюблених локацій Олена Никифорова виокремлює набережну і Північний ставок, де вона часто любила гуляти.

“Мені найбільше подобалася наша набережна, яку недавно відбудували, там було дуже багато троянд. Також мені подобався Північний ставок. Хоч я жила дуже далеко від нього — в центрі — але мені дуже подобалося їздити туди і пішки спускатися з гірки до центру додому. Цю дорогу я дуже любила”, — згадує бахмутянка.

Як бахмутянка зустріла повномасштабне вторгнення

Після завершення навчання у школі Олена Никифорова вступила до Харкова, обрала спеціальність “Соціальна робота”. Коли почалася повномасштабна війна, вона була студенткою 2 курсу. 24 лютого дівчина була в гуртожитку. Зізнається, що коли почула перші вибухи, вона і її подруга з Маріуполя не сприйняли їх надто серйозно, бо вже переживали подібний досвід у 2014 році на Донеччині.

“Ми були удвох в кімнаті з моєю подругою з Маріуполя. І коли почули перші вибухи о п’ятій ранку, то не сприйняли це серйозно, тому лягли далі спати. Але згодом до нас забігли наші сусіди, кажуть: “Ви що, прокидайтеся, їдьте додому. Там почалася війна”. Ми з подругою переглянулися і такі: “Ну куди нам їхати?”. Їй до Маріуполя, а мені до Бахмута? Врешті-решт, подружка залишилася у Харкові. Вона перечекала всі ці події, десь на півроку виїжджала до Києва, а потім повернулася до Харкова. Я ж на другий день поїхала в Бахмут. Просто відчула, що треба до батьків додому”, — згадує Олена Никифорова.

Добиралася до Бахмута дівчина поїздом, але через руйнування залізничного мосту дорога зайняла 12 годин. Спочатку поїзд поїхав до Ізюма, потім повернувся до Харкова і об’їзним шляхом поїхав до Бахмута.

10 березня 2022 року Олена Никифорова вирішила виїжджати з рідного міста, батьки ж залишилися. Через 2 місяці, коли в Бахмуті посилилися обстріли, батьки Олени теж були змушені виїхати.

Спочатку родина проживала у невеликому селі на Черкащині. Досвід проживання там був складний через відсутність інфраструктури та роботи. Через деякий час батько Олени знайшов роботу в Умані, тому родина переїхала туди. Олена ж згодом вирішила їхати в Київ.

Про нове життя в Києві

У Київ Олена переїхала у 2023 році. Отримавши диплом бакалавра в Харкові, вона вступила на магістратуру в один із київських ВНЗ. Цьогоріч завершила навчання і отримала диплом за спеціальністю “Журналістика”.

Паралельно з цим дівчина працювала. Одразу після переїзду вона почала працювати у сфері громадського харчування, а потім отримала роботу за професією. Була кореспонденткою, SMM-менеджеркою, а зараз поєднує задачі PR- та SMM-менеджерки.

Дівчина зізнається, що за 3 роки Київ став їй другим домом. Тут вона змогла соціалізуватися, знайти нове оточенння та місця сили. Підтримує зв’язок і зі своїми подругами з Донеччини.

“Київ вже як другий дім. Але багато моїх подруг з Донеччини, я познайомилася з ними на навчанні в Харкові. Це дві подружки з Маріуполя, і одна з Костянтинівки. З оточення в Києві я знайшла собі коханого хлопця. Разом ми вже два роки, і це близька для мене людина. На роботі також дуже гарні люди. Є дівчата, з якими ми поза роботою спілкуємося, ділимося чимось особистим”, — розповідає Олена.

Саме розуміюче оточення, підтримка рідних і друзів допомогли Олені адаптуватися у столиці.

“Одна з моїх подруг вже жила в Києві, і я коли приїжджала, то ми вирішили жити разом. Тобто я їхала до своїх людей. Також мене дуже підтримували друзі, батьки. Загалом я не боюся складнощів і вважаю, що адаптуватися можна до всього. Особливо у моєму випадку, коли я вже не один рік тут живу. Звісно, у мене іноді буває сум за рідним містом, безвихідь, що вже не побачу дім. Але намагаюся мислити позитивно наскільки це вдається”, — зауважила дівчина.

Серед улюблених місць бахмутянки в Києві — Скляний міст. Тут, як вона каже, можна просто взяти паузу від шаленого ритму і помилуватися видом на місто.

“Це дуже банальне місце, але воно мені сподобалося ще під час першого візиту в Київ. Мені захопило дух від виду на місто, а ще я була здивована Трухановим островом. Я подумала, що це настільки класно, що можна жити в центрі міста і ходити купатися на річку неподалік. Раніше це було мрією — ходити щодня на цей міст. А зараз моя дорога на роботу пролягає через нього, і він мені не набрид. Мені дуже подобається, що є кілька хвилин щодня, щоб зупинитися, перевести подих, помилуватися містом і піти далі на роботу”, — розповідає Олена Никифорова.

Чи стикалася бахмутянка з упередженнями через статус ВПО

Живучи в Києві і маючи досвід вимушеного переміщення, Олена каже, що ні разу не стикалася з упередженнями чи ворожістю. Навпаки, має позитивний приклад, коли родина з Львівщини пропонувала допомогу її родині. Тому слова про те, що люди на заході країни не люблять людей зі сходу, вона не вважає на 100% правдою.

“Навіть з 2014 року, коли ми їздили до Львова, ніколи не було такого, що мені б хтось казав, що “понаїхали” чи щось таке. Такого не чую і зараз. Навпаки, десь у 2019-му році ми їздили з класом на обмін. Я жила тиждень у львівській родині в місті Мостиська, що майже біля кордону. Вони мені багато вишиванок дали, місцевих сувенірів. Я все це привезла додому, і батьки на знак вдячності теж їм надіслали наші сувеніри. І вже коли почалася війна, на першому тижні, мамі подзвонив невідомий номер. Страшно було, але ми взяли слухавку. А це дзвонила та родина, вони пропонували приїхати до них, бо пам’ятали, що я з Бахмута, і були в курсі подій. Ми були дуже-дуже вдячні. Хоч допомога не знадобилася, але було приємно, що люди пам’ятають. Існує стереотип, що на заході не люблять людей зі сходу, але в мене є власний аргумент, що це неправда”, — каже Олена Никифорова.

Бахмутянка не соромиться свого походження і досвіду вимушеного переїзду. Навпаки, розповідає про Донеччину своїм новим знайомим киянам.

“У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході. Я постійно на роботі розповідаю, і людям, яких зустрічаю, що в нас була така гарна природа. Попри те, що наш Бахмут був гарним, в нас поруч були Голубі озера, ліси, Святогірск. Також я розповідаю про наш завод шампанських вин, Соледар, і всі дивуються, коли я говорю, що в нас було футбольне поле в соляній шахті. Якщо про це не розповідати, про це ніхто не буде знати. А я вважаю, що люди повинні знати чому ми сумуємо за нашим краєм, окрім того, що там був наш дім”, — підсумувала Олена Никифорова.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Донецькі Мальдіви”: як на Донеччині з’явилися пляжі на Авдіївських кар’єрах
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!