Військовий Юрій, якого побратими за любов до книг прозвали «Читач», родом зі Львова. Раніше герой мав мирне життя, працював журналістом й писав на спортивну тематику. В 2014 році, коли почався Майдан, чоловік поїхав до столиці, щоб виборювати для України демократичне майбутнє. Юрій каже, що вже тоді почав «вбивати в собі малороса».

Редакція «Бахмут. IN.UA» записала розмову з добровольцем ЗСУ.

На 3-4 день повномасштабної війни Юрій ухвалив рішення піти добровольцем. Чоловік пригадує в ці дні в місті панував хаос. У військкомати стояли черги із бажаючих захищати Україну, Юрій теж стояв там, бо вирішив, що його допомоги тут не достатньо.

На одне волонтерське місце у Львові було по 100 вільних рук, пригадує доброволець. На початку березня, попри бюрократію чоловік зміг потрапити в структуру ЗСУ. Військову муштру Юрій проходив у Львові три місяці. Зараз чоловік реабілітується після поранення. Раніше він не мав військового досвіду, герой каже, що був пацифістом, сильний вплив на нього мав Майдан.

Далі публікуємо повний текст інтерв’ю, Юрій розповів й про складнощі на фронті, про психологічну допомогу, якої бракує бійцям, дітей на санах посеред перестрілок, й про те, що його тримає в силах кожного дня.

Що було після навчання? Вас одразу відправили на фронт?

Не зовсім так, після я ще певний час виконував більш стабілізаційну роботу у різних прифронтових регіонах, але все, що було до Бахмута можна сказати, було квіточками.

Це була звичайна робота, так зі своїми нюансами, було важко, були недосипи, підвищена небезпека, бо ми були близько до російського кордону, але до Бахмута, можна сказати так, бойового досвіду не було, а повністю підготуватися до того, що там відбувається неможливо…

Так виглядає побут військових. Фото: особистий архів героя

Після мирного життя, як був влаштований ваш військовий побут? Що їли, чи мали час поспати або банально привести себе в порядок?

Все залежить від місця дислокації бійця. Були різні ситуації, в деяких, харчування було налагоджене дуже добре, тричі на день. Перше, друге, все було окей.

Було також й бліндажне життя, де ти сам собі готуєш. Хочеш їсти бери й роби, тобі ніхто не заважає. Мені здається, що зараз із харчуванням в ЗСУ все чудово, якщо солдат хоче їсти — він буде ситий. Єдине, якщо ти на позиціях — то на це просто може не бути часу, але провіантом забезпечення адекватне.

Харчування вам забезпечує держава, чи можливо волонтери?

В основному держава, але коли волонтери щось привозять, то теж дуже приємно.

Є якась їжа, за якою ви сумували на фронті, можливо просили вам щось привезти особливе?

(Посміхається). У мене немає, якщо чесно, особливих критеріїв до їжі, але я не їм цибулю, а в армії її додають у все, крім чаю. Коли мої побратими мріють про якісь стейки чи деруни, я хочу просто будь-який салат без цибулі.

Котики не рідкість на позиціях військових. Фото: особистий архів героя

Чи є в армії психологічна допомога?

Насправді це проблема. Ось ми добровольці, я кажу за свій підрозділ і свою бригаду, нам було трохи легше — ми знали для чого ми сюди прийшли і яка в нас мотивація, за що ми воюємо. З початком бойових дій ця мотивація трохи танула, й хотілося, щоб хтось її підкріпляв, якихось дій. 

Хотілося, щоб хтось з офіцерів хоча б підійшов і сказав: «Хлопці я з Вами». У людей психологічний стан дуже подавлений, є ті, хто з сильнішою психікою й вони це сприймають як роботу, у них є завдання, є ціль і вони зосереджені на ній. Але є й люди, які можуть впадати в ступор й їх треба приводити до тями, тому що це може бути небезпечно для підрозділу. 

На це питання ви можете не відповідати, якщо вам не комфортно. У вас були випадки, коли доводилося втрачати побратимів, чи мали ви до кого звернутися тоді?

Випадки такі були звісно, але до когось звернутися я не мав можливості. Є якісь номінальні люди, які називаються військовими психологами. До нас приїжджали вони, але ми очікували, що з нами будуть розмовляти з кожним окремо, бо в кожного різні тривоги, різні втрати, психологічні проблеми. 

Але це було групове заняття, нам дали загальні поради. Гірше не зробили, але цього не достатньо взагалі. Мінімальна підтримка вона повинна відчуватися, бо люди інколи себе вважають просто гарматним м’ясом, або що їхніми життями нехтують. Це не всюди, але таке трапляється. 

Читайте також: «Я знаю друзів, які повернуться назад, навіть у вщент розбитий Бахмут»: військовий про службу в ТРО та фронтові будні

Військові знайшли час, щоб поїсти в польових умовах. Фото: особистий архів героя

Це погано, бо з такими людьми важко працювати, ти не впевнений, що він тебе прикриє з флангу, або що така людина тобі надасть допомогу, якщо ти затрьохсотишся…Набагато краще працювати з людьми, які мають мотивацію, можливо навіть поводять себе трохи зухвало. Потрібно балансувати між страхом й самовпевненістю, якщо дуже боятися, то скоріш за все ти загинеш. Треба відчути цей баланс між страхом й самовпевненістю.

Ви можете сказати, що вже відчули цей баланс?

Не сказав би…В мене теж були випадки, коли я впадав у ступор, я такі моменти називав «поплив». Але дуже допомагали заряджені побратими, вмотивовані. Ти тоді проганяєш ці думки, розумієш, що не можеш підставити цих людей й Ви разом працюєте.

Бахмут, чи пам’ятаєте ваші перші враження, коли Ви побачили це місто?

Я бачив до цього Тростянець, Ізюм, але Бахмут справив таке моторошне враження. Люди собі уявляють повні руїни, але це не зовсім так. Ці багатоповерхівки в центрі вони стоять, так вони спалені, там немає вікон, але вони стоять. Це не є умовна Мар’їнка, де від будівель нічого не залишилося. Якщо дивитися на приватний сектор, — то там ситуація гірша.

А людей ви там пам’ятаєте, чи спілкувалися з місцевими?

Бахмут, на вулицях практично немає людей. Фото: Роман Потапенко

Безпосередньо я з ними не спілкувався, але хлопці, які там були розповідали, що в більшості там залишилися люди, яким нічого втрачати. Вони залишаються з відчаю), є й ті, які чекають на «руській мір», або ті, «которим всьо равно, кто будет, Зеленскій ілі Путін, лішь би нє стрєлялі».

Був такий показовий випадок, коли після важких днів на позиціях, нас вивезли з Бахмута, ми їхали машиною дуже швидко. Це був день, ще світло, сніг на вулиці лежав. Ми їдем, щоб не потрапити під обстріл, а на дорозі двоє підлітків стоять. Років 10 може 12, на санках катаються. Ми посигналили їм, щоб вони тікали, а вони помахали нам у відповідь…

Зі свого досвіду в Бахмуті можете розповісти про російську армію. В інформаційному полі часто її зображують, як так званих безпомічних “чмонь”, але від військових зовсім інші тези йдуть.

У нас по телемарафону й справді часто російську армію показують недолугою. Насправді це не так. Можливо, й є якісь такі поодинокі випадки, коли на тебе  бездумно лізе орк. От зараз в мене є час, навіть, щоб подивитися телевізор. Складається таке враження, що ми просто сидимо в окопі, а на нас біжать в повний зріст без екіпірування, без зброї — й ми просто їх вбиваємо. Не треба недооцінювати ворога. В більшості – ці  “організми” (ред. росіяни), підготовлені вбивати й інколи навіть добре навчені.

Інколи ти працюєш по них не для того, щоб вибити їх з посадки чи просто знищити ворога, який прийшов до твоєї країни. В тебе працює інстинкт самозбереження. Ти вбиваєш, щоб вижити самому.

Що вам допомагає триматися, можливо є якась приємна рутина, звичай?

У вільний час доброволець любить читати. Фото: особистий архів героя

Книги, я люблю читати. Це дозволяє мені трохи втікати від реальності, у мене коробка з книжками, яка зі мною їздить всюди. Мені здається за цю війну, я прочитав більше книг ніж за останні 5 років. 

Зараз мене цікавить історична література, але я люблю й художню. Останнє, що я читав «Ловець повітряних зміїв» афгано-американського автора Халеда Госсейні. Навіть там описується наскільки росіяни кончені.

Юрій в кінці розмови наголошує, українцям треба не забувати, що триває війна. Не думати, що ми виграємо її чужими руками. Варіант, коли воювати доведеться всім цілком реальний, бо у ворога дуже великий ресурс в людях.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Читайте також: Я ніколи не відчував себе військовим, це був поклик серця: боєць ТрО “Грузин” про службу, майбутній наступ й закон 8271

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!