Бахмутяни в евакуації: історія Олега Романенко

Семаковська Тетяна 17:45, 14 Березня 2023

IMG 0021 44d9dБахмутянин Олег Романенко адвокат за професією, з родиною евакуювався до Львівщини, коли обстріли міста почали частішати. Щоб не наражати рідних на небезпеку Олег вирішив виїжджати. Про те, чому адаптація не є важкою для бахмутянина, про традиції Львівщини, її релігійний уклад та поради для ВПО від бахмутянина — читайте в матеріалі.

Не відчував дискомфорту, бо їхав в свою країну

Олег Романенко — корінний бахмутянин, в Бахмуті народився його батько, дід та прадід. В рідному місті він мав власний адвокатський офіс на вулиці Миру й напрацьовану роками базу клієнтів, викладав в університеті право і історію.

“Евакуювався я першого квітня, а другого квітня ми вже були в місті Львові і зі Львова приїхали в мальовниче село Іванівці, це неподалік від міста Жидачів. Дуже важко нам давалося рішення виїжджати, спочатку намагалися пристосуватися до тих обставин, які виникли. Обладнали в підвалі свого під’їзду укриття, зносили туди речі, харчі, воду, інструменти. 

Але коли почали прилітати вже удари поруч з місцевим відділом РАЦС та редакцією газети «События», ми зрозуміли, що це вже зовсім інший фактор війни. Ми евакуювалися за допомогою місцевого перевізника, знайшли оголошення в Інтернет, заплатили за кожного по 3 000 грн. і поїхали”, — згадує евакуацію пан Олег.

Screenshot 556 39272Пан Олег в місті Жидачів. Фото: особистий архів героя

Про адаптацію герой згадує з легкістю, каже, що не відчував особливого тиску та дискомфорту, адже він не виїжджав за межі України. До повномасштабного вторгнення чоловік багато подорожував Україною у відрядженнях, тож такий досвід став помічним під час евакуації.

“Я їхав зі спокійною душею, не відчував психологічного дискомфорту. Житло нам надала родина, яку ми взагалі не знали. Ми знали про їх існування, а вони знали про наше, але особисто знайомі не були. У нас є спільні друзі, і коли постало питання куди їхати, то нам запропонували їхати саме сюди. За досвідом військових подій 2014 року, я знав, що саме безпечне місто під час війни в частині життєзабезпечення є село, де є криниця, піч на дровах і туалет. Коли ми прибули на Львівщину були дуже вражені тим, як нас прийняли місцеві люди. 

Нас зустріли у Львові власним транспортом, привезли в свою квартиру, нагодували, дали ще з собою. Далі відвезли в село Іванівці поруч з Жидачевим, поселили нас в теплий і затишний будинок. Тут великий, доглянутий, гарний дім, все комфортно. До нашого приїзду господарі готувались”, — розповідає бахмутянин. 

Нове помешкання й город з бульбою

Screenshot 557 c044e

Пан Олег разом з громадою. Фото: особистий архів героя

Олег Романенко з теплотою розповідає про новий тимчасовий дім. Каже, що цікавими для нього та родини стали місцеві традиції та звичаї, які поширені у цьому регіоні.  Відтак, ділиться спостереженнями герой, місцеві постійно вітаються одне з одним навіть при вході в громадський транспорт й при виході дякують водію та бажають щасливої дороги. Вразила героя і побожність регіону, особливо святкові звичаї на Великдень та Різдво. Останнє свято запам’яталося герою маленькими колядниками та вертепами, які на Святвечір стукають у двері, щоб сповістити про народження Христа.  Колядують і дорослі, є колядники «на церкву».

“Перший день зранку на новому місті ми прокинулися від стуку в двері, звичайно, що були стривожені, відкриваємо, а там чоловік незнайомий. Каже мені: “Слава Ісусу Христу, я ваш сусід, приніс яєць Вам та яблука”. Я був дуже розгублений тоді, дякував, запрошував в дім, але він пішов. 

Перші два місяці відчувалося, що ми попали в близьке до себе оточення. Всі наші сусіди щось приносили, пропонували допомогу, запрошували до себе в гості, питали чи не потребуємо ми чогось. Сусід в селі на Галичині – це майже рідня. Ми з першого дня почали ходити до сільської церкви УГКЦ, вона єдина в селі, старовинна, дерев’яна, 17 століття, познайомилися з місцевим священником отцем Володимиром. Це дуже інтелігентна та приємна людина, душою вболіває за парафію і людей. Доречі раніше служив на Донеччині. Він оголосив після служби Божої, що в селі є переселенці з Бахмута , всі люди підходили й віталися”, — пригадує пан Олег.

Ivanivtsi Wooden Church RB 46 215 0029 65602Церква в селі Жидачів. Фото: Вікіпедія

Церква в селі це і духовний центр і волонтерський осередок. Отець багато працює з молоддю і дітьми, опікується допомогою для військових на Сході і парафіяльною школою, благоустроєм. Бахмутянин каже, що за місяць родина познайомилася майже з усім селом: 

“Може ми ще когось не знаємо, але нас знає все село, бо ми єдині переміщені особи. Ще й з Бахмута”

Родина Романенків полюбила місто Жидачів, воно дуже старовинне й багате культурно, каже чоловік. Майже одразу пан Олег відвідав місцеву бібліотеку, музей, як це робив раніше в Бахмуті, герой запевняє, що саме — це місце є культурним осередком місцевості. 

“В Жидачеві особливі люди, окраса Львівщини, я про це можу стверджувати, бо я вже об’їздив всю Львівщину, Франківщину і Закарпаття. Вони неймовірні за людськими чеснотами, найголовнішими з яких є чемність і побожність. Ми в дуже зручному місті живемо, через село проходить траса на Львів, Стрий, Калуш, тож ми дуже мобільні в частині подорожей”, — каже бахмутянин.

246244733 106931241776710 8104056851855975090 n d43bb

Пан Олег. Фото: особистий архів героя

Пан Олег, у розмові наголошує, що він по життю є активною людиною, тож сидіти без справи не зміг. Бахмутянин бере участь у культурному житті міста Жидачів, виступає на лекціях і приймає участь в семінарах у Львові, Хусті, відвідує мистецькі заходи в Ужгороді. Крім цього, на плечах пана Олега господарство, родина має город, допомагає й сусідам за потреби.

“Я в захваті від Львівщини, так, вони трохи відрізняються від нас, але не сильно. Побожні, дуже відкриті на добро, йдеш вулицею й незнайомі люди з тобою вітаються: “Слава Ісусу Христу” відповідають “Слава навіки Богу”, «Дай Боже щастя» відповідають «Дай Боже і Вам»! На кожному куточку стоять каплички з Божою Матінкою, жінки хрестяться, чоловіки знімають капелюшки. В крамницях продавчині привітні і усміхнені, відразу відгукуються на будь-яке прохання. Ми з перших днів почали садити бульбу, так вони називають картоплю, городину садили. Ми ж хотіли показати, так як на Донбасі у нас роблять”, — наголошує бахмутянин.

Бахмутяни в Жидачеві й поради для українців

Screenshot 558 99643

Пан Олег з громадою. Фото: особистий архів героя

З позитивного окремо, чоловік підкреслює доступність до держструктур та волонтерську допомогу для ВПО на базі гумштабів, а також від організації “Карітас”

“Ми маємо налагоджену систему сповіщення, тобто якщо є якась допомога від «Карітас» або німецької, французької чи угорської неурядових організацій, проходить повідомлення на телефон. Або оголошення на Фейсбук. Це дуже зручно. В місті Жидачів я вже зустрів декількох бахмутян, ми підтримуємо зв’язок, телефонуємо один одному, підтримуємо й зустрічаємося”, — каже пан Олег.

Бахмутянин відповів й на питання про непорозуміння, які можуть виникнути перед ВПО, каже що головне поважати один одного, поважати спосіб життя людей, які вас прихистили, їх погляди і традиції.Також важливо брати участь в соціальному житті громади, відвідувати заходи, на які тебе запрошують, тут їх дуже багато.

“Тут ріже вухо російська мова. Ніхто не вимагає, щоб ми одразу вживали місцевий діалект, але на українську, будь ласка, переходьте. Йде вулицею людина розмовляє по телефону голосно щей свариться, звичайно люди звертають увагу, не хамлять, але інколи можуть зробити зауваження: “Пан, прошу — це нечемно”. Взагалі оце слово чемно, чемність у них дуже часто у вжитку. Люди, повсякчас вживають слово “прошу”, дуже часто”, — каже пан Олег. 

Zhydachiv Castle Settlement RB 46 215 0126 95979

Жидачівський замок. Фото: Вікіпедія

Взагалі в побуті відсутня лайка. Як і наявність п’яниць на вулиці чи жебраків. Бахмутянин пригадує, що до початку повномасштабної війни він декілька разів був у Львові, чоловік дуже вдячний, що він рік прожив в селі й за цей час пізнав уклад галицького села. За час життя на Львівщині бахмутянин не зіштовхувався жодного разу зі стереотипами про поділ на “бандерівців” та “східняків”, якими звикла апелювати російська пропаганда.

“Субота й неділя — це дні коли всі йдуть до церкви. Потім всі спілкуються, ходять один до одного в гості. От коли, були удари й не було світла, вони просто готували пампушки, пляцки, пиріжки і йшли один до одного в гості, спілкуються, вони дуже відкриті до співчуття, допомоги один одному”, — ділиться міркуваннями пан Олег.

На Львівщині бахмутянин продовжує працювати за професією, зараз робота у дистанційному режимі, в основному запити до адвоката йдуть від військових.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Лютий, який неможливо забути: 7 історій бахмутян до річниці вторгнення

Семаковська Тетяна 14:45, 23 Лютого 2024
Ілюстрація Бахмут IN.UA

У лютому 2022 року росіяни почали нову фазу війни, повномасштабну. Бахмут у лютому 2022 року був ще транзитним пунктом, до якого прибували люди з інших сіл та міст. Втім тривало це недовго. Невдовзі Бахмут почали регулярно обстрілювати війська рф. Поступово 70-тисячне місто перетворювалося в руїну.

До річниці повномасштабного вторгнення ми зібрали 10 спогадів бахмутян про лютий 2022 року.

Сергій Старусєв до останнього залишався в Бахмуті

Бахмутська амбулаторія / фото з відкритих джерел

Лікар Сергій Старусєв не покинув Бахмут, коли почалася повномасштабна війна, він працював у амбулаторії й продовжував надавати людям медичну допомогу. До березня 2023 року Сергій разом з іншими медиками працював у місцевій амбулаторії №2.

“Як тільки війна почалася кожен працював по своїм амбулаторіям, потім люди почали потроху роз’їжджатися, й ближче до осені ми всі ходили в центральну лікарню, але й звідти почали евакуйовуватися. Коли нас залишилося буквально три людини – нас почали розділяти по амбулаторіях, бо вже й добиратися було складно”, — згадує Сергій Старусєв.

Весною 2023 року Сергій Старусєв евакуювався, виїздив самостійно з батьком та 30- кілограмовою собакою, бо залишатися в Бахмуті далі було вже надто небезпечно.

Театральний гурток “Фенікс” 24 мав представити прем’єру

 Тетяна Павловна-Салієва, керівниця театрального гуртка Фенікс в Бахмутському Народному домі / особистий архів

24 лютого у Бахмутському народному домі мала б бути прем’єри казки “Русалонька”, весь колектив театрального гуртка “Фенікс” довго готувався до цього дня.

Увечері 24-го лютого дзвонить мені знайома, та як нічого не сталося, просить пробачення, що не змогла прийти. – Куди прийти? – запитую її. – Ну як же, у вас прем’єра! – чутно на іншому боці.

І тиша.Скрізь сльози ледве вичавлюю з себе: сьогодні прем’єра…Таким я запам’ятала перший день війни,

Тетяна Павловна-Салієва, // керівниця театрального гуртка Фенікс в Бахмутському Народному домі згадує цей день.

Писанкар Дмитро Денисенко працював у Пункті Незламності

Писанкар Дмитро Денисенко розважав малечу в Пункті незламності / фото надане героєм

Майстер народної творчості з писанкарства Дмитро Денисенко до повномасштабного вторгнення викладав дітям образотворче мистецтво, займався писанкарством та гончарством – його роботи були відомі по всій Україні. З початком повномасштабного вторгнення чоловік не евакуювався з Бахмута, а залишився допомагати рідному місту. Він працював у Пункті незламності та побачив багато зруйнованих війною життів.

Був такий випадок, до Пункту Незламності приходила дівчинка 11 років. За тиждень перед моєю евакуацією, їхнього батька було вбито на сусідньому подвір’ї. Вже тоді ця родина евакуювалася, але можна уявити в якому стані. Смерть це така річ… це можна відчути тільки перебуваючи там. Дуже страшні речі, коли навколо всі гинуть. Війна — це страшна річ,

Дмитро Денисенко // писанкар

Волонтерка Наталія Роменська забезпечувала ЗСУ

Лялечки, які виготовляє Наталя Роменська / фото надані героїнею
Лялечки, які виготовляє Наталя Роменська / фото надані героїнею

Наталя Роменська народилася та виросла в Бахмуті. Жінка волонтерка ГО “Бахмут Український”, до останньої можливості пані Наталя залишалися в Бахмуті, щоб допомагати військовим та бахмутянам. Вона з перших днів допомагала армії, а у вільний час робила ляльки-мотанки.

Гуманітарний штаб, в якому працювала пані Наталя, розміщувався неподалік від залізнодорожного вокзалу у напівпідвальному приміщенні, сюди за допомогою приходили місцеві бахмутяни й військові. Інколи жінка сама відносила допомогу літнім людям, яким було важко самотужки дістатися до пункту. Переважно, це були люди з інвалідністю.

День, коли я могла допомогти нашим хлопцям, дати ковдри теплі, термобілизну чи їжу — я розуміла, що тут залишилися не дарма. Отакі в мене були думки,

наголошує бахмутянка // у коментарі

Медсестра Олена Воронова йшла через зруйнований міст на роботу

Олена Воронова в Бахмуті / фото надане героїнею

Бахмутянка Олена Воронова до війни працювала у Центральній міській лікарні Бахмута, медикинею. Коли почалася повномасштабна війна, героїня не евакуювалася, бо знала, що потрібна людям. Разом з родиною вона залишилась в місті, й до січня 2023 року рятувала місцевих й оборонців Бахмута.

Олена Воронова в Бахмуті жила в районі Забахмутки разом із донькою, чоловіком та батьками. Сьогодні ця частина міста тимчасово знаходиться під контролем окупантів. Міст через саму річку Бахмутка давно був підірваний, але Олена все одно йшла на роботу кожного дня.

Усі люди згуртувалися й зробили таку імпровізовану переправу через міст: накидали піддони, металевий паркан, який огороджував цей міст, шини кидали, все що могло слугувати за переправу. До мосту я їхала велосипедом, потім брала його на плече, так переходила несучи його на собі. Й так кожного дня, аж до 31 жовтня,

Олена Воронова // згадує про будні в Бахмуті

Бахмутянки Олена та Світлана проводжали людей з Бахмутського вокзалу

Бахмутський вокзал / фото надане героїнею

Світлана працювала у довідковому бюро. На Бахмутському вокзалі працювало близько 20 осіб. Всі працівники чергувалися по змінах: вечірня або ранкова. Перші дні повномасштабної війни вокзал був досить безлюдний. Працівникам було незвично без людей, проте паніки в місті не було.

24 лютого я була на роботі, мені вранці подзвонила колега й сказала: “Свєта, почалася війна”. Потім про це сказали по телевізору. Вокзал працював ще кілька днів, потім його закрили. Дуже дивно було ходити на роботу на вокзал без людей. Люди хотіли виїхати, але можливості вже не було…

Світлана  // працівниця довідкового бюро

Бахмутянка Олена раніше проживала у районі Забахмутка, а працювати на вокзалі жінка почала з 2006 року. Героїня віддала залізниці 17 років життя й жодного разу не пожаліла про свій вибір. Олена пригадує, що з початком повномасштабної фази війни в Бахмут почали приїздити біженці з Попасної. Люди розповідали моторошні речі, згадує жінка. Тоді ще ніхто не міг повірити, що така доля буде й у Бахмута.

Тетяна Шиян впустила в свій дім десятки людей

Тетяна Шиян / фото надане героїнею

Тетяна Шиян — бахмутянка, раніше жила в районі Дитячої лікарні, зараз вона розтрощена російськими окупантами. Жінка — мама трьох дітей, вона пам’ятала події 2014 року й не могла наражати малечу на небезпеку. Тож, з важким серцем героїня прийняла рішення залишити домівку й евакуюватися. Але її дім дав прихисток десяткам донеччан, які тікали від війни.

Ми вже переживали окупацію в 2014 році, тоді я поїхала в Київ. 26 лютого 2023 року я вже виїжджала з Бахмута – боялася, що росіяни можуть дуже швидко зайти в місто. Я могла не встигнути виїхати з дітьми, тому прийняла таке рішення. В моєму будинку потім жили люди з Попасної, я залишила ключі сусідам, щоб вони відкрили дім, якщо буде потрібно. Знадобилося… Мій дім був як перевалочний пункт, я навіть не знаю скільки людей там було. Одні їхали, інші приїжджали,

Тетяна Шиян // у коментарі

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Цікавитися історією мають всі”: вчитель історії з Бахмута про меми, диктаторів та сучасну культуру

Семаковська Тетяна 16:45, 21 Лютого 2024
Screenshot 345 08474
Герой за волонтерською діяльністю / фото з Instagram

Микита Безмен — бахмутянин, який раніше офлайн викладав історію в локальній ЗОШ №10, а зараз навчає діток онлайн. Наші читачі вже знайомі з Микитою завдяки його дописам про славетні битви українських козаків в Instagram та багатьох інших на сайті. Сьогодні ж ми поговорили з Микитою, щоб дізнатися більше про його хобі, також розповімо про телеграм-канал бахмутянина, у якому чоловік розповідає про історичні події у розважальному форматі.

Про це все дізнавайтеся в матеріалі Bahmut IN.UA.

Бахмутський історик Микита Безмен

Микита Безмен — краєзнавець, який вже не перший рік займається вивченням історії. На думку чоловіка, нею мають цікавитися всі свідомі громадяни. Нещодавно, Микита створив свій телеграм-канал, у якому ділиться з підписниками розважальними роликами. У сюжетах знайомі нам події, які Микита інтерпретує у новому форматі. До прикладу, чоловік в одному з випусків скопіював персонажів Гітлера та Сталіна, при цьому висміюючи диктаторів.  

Насправді, як каже вчитель, ідея популяризації історії в соцмержах з’явилася ще в 2016 року. Вже тоді бахмутянин на базі простору “Ідеї майстерні” разом з друзями організував історичний клуб “Вітер часу”, де юні бахмутяни дізнавалися цікаві моменти з минулого та вчилися медіаграмотності. 

Згодом я намагався створити Ютуб-канал, ця ідея мені не зайшла і я розумію чому. Більшість людей втратили сконцентрованість, тож їм важко переглядати довгі сюжети. У нас є культура свайпання, тобто не більше ніж хвилинна інформація сприймається. Тому зараз я займаюся саме Тік-Ток каналом і телеграмом,

Микита Безмен // історик з Бахмута

Не тільки історія, там є людина

Screenshot 344 bb317

Микита Безмен / Фото з Instagram

За кожною справою в житті, великою або маленькою, стоїть людина, так само і канал Микита Безмена — це не тільки історія, а й власні думки. Зараз чоловік має мрію здобути ступінь кандидата історичних наук.

Аудиторія каналу “Вітер твого часу” — це люди, які цікавляться історією. Як результат, невеликий блог можна назвати напівісторичним, напівособистим. Це все потрібно, щоб мати розуміння того, що відбувається зараз

Бахмутянин додає, що до війни він працював в школі офлайн, вже тоді його учні схвально відгукувалися про розважальний формат вивчення історії. Спочатку разом з дітьми Микита знімав короткі ролики, робили меми на шкільну тематику. Зараз чоловік, як і багато вчителів, уроки проводить онлайн, а у вільний час допомагає переселенцям в столиці.

У Києві дуже багато бахмутян зустрічаю, допомагаю видавати продуктові та гуманітарні набори, гігієнічні. Також проводимо розважальні заходи для дітей, які постраждали внаслідок війни,

Микита Безмен // історик з Бахмута

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Річниця повномасштабного вторгнення

Лютий, який неможливо забути: 7 історій бахмутян до річниці вторгнення

У лютому 2022 року росіяни почали нову фазу війни, повномасштабну. Бахмут у лютому 2022 року був ще транзитним пунктом, до якого прибували люди з інших […]

Screenshot 345 08474

“Цікавитися історією мають всі”: вчитель історії з Бахмута про меми, диктаторів та сучасну культуру

Микита Безмен — бахмутянин, який раніше офлайн викладав історію в локальній ЗОШ №10, а зараз навчає діток онлайн. Наші читачі вже знайомі з Микитою завдяки […]

Михайло Реуцький

“Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут

“Я вас теж люблю” — останні слова доньки до тата. “Так банально, як в кіно”, каже Катерина Реуцька й посміхається. Вона — донька загиблого Героя […]

Олег Романенко

“Люди, ставайте до роботи, ми повернемось”: історія Олега Романенка

Ми знову поїхали в Івано-Франківськ, щоб розповісти історію ще одного бахмутянина. Сьогодні Олег Романенко живе в Івано-франківську. Якийсь час чоловік з сім’єю проживав на Львівщині, […]

317623211 471910465122037 6519453657685795155 n 91f4d

“Передовіч0к”: хто ховається під анонімним блогом військового

“Передовіч0к” — це відомий Telegram-канал одного з українських захисників на Бахмутьскому напрямку. Тут до 13 грудня 2023 року регулярно публікувалися невеликі розповіді про ситуацію на […]