Наша редакція побувала на заході для бахмутян в Кременчуці на льодовій арені “Айсберг”. Там, переселенки з Часів Яру Юлія й Олена розповіли, як пройшла евакуація для них, та заради чого треба виїжджати усім.

Юлія та Олена мешканки Часів Яру, які були вимушені покинути свої домівки ще влітку, щоб зберегти своє життя та життя своїх дітей. Зараз родини героїнь живуть в Кременчуцькому районі, селі Піщане й жодної хвилини не шкодують, що виїхали. 

Олена виїхала перша

Олена згадує, що вони вирішили виїжджати, коли її дитина припинила спати ночами, бо боялась не прокинутись. Житло родина знайшла через сайт “Прихисток”. Люди в селі Піщане з радістю прийняли в себе вдома переселенців безплатно:

«Вже коли ми були тут, і нас на вулиці звільнився будинок, я запропонувала Юлії їхати сюди, бо там залишатись вже не можна було».

Історія Юлії

Ще у червні Юлія зрозуміла, що залишатись у місті більше не можна й евакуаційним автобусом виїхала в Дніпро. Там їм надали прихисток і безкоштовно нагодували, а вже звідти родина поїхала в село Піщане:

«Коли нас обстріляи касетними бомбами, ми одразу зрозуміли, що залишатись небезпечно. Дружина мого кума загинула на місці, а ми просиділи ніч у підвалі й наступного дня одразу виїхали. Будинок в Піщаному нам надали люди безкоштовно, ми оплачуємо тільки комунальні послуги».

Жінки розповіли, що гуманітарну допомогу отримують кожного місяця, цього їм вистачає. Також, запевнили, що люди дуже добрі, завжди питають чи необхідно чимось допомогти. Доньки вже знайшли собі гурток і ходять в циркову школу, тому життя йде, хоч і не в рідному місті.

Чи планують повертатись?

Юлія знає, що житло в Часів Ярі в них вже зруйноване, було дуже багато прильотів, тому питання щодо повернення додому дуже складне:

«Повернутись хочеться дуже, але наразі там більше немає житла, там все заміновано й майбутнього для дітей, нажаль, також немає».

Чому люди досі залишаються в Бахмутській громаді?

Попри всі вмовляння та вимагання від влади й волонтерів, в Бахмуті досі залишається близько чотирьох тисяч людей, серед яких як мінімум 38 дітей. Юлія впевнена, що поки в родині не станеться горе, або не прилетить вже “під ноги” ці люди не почують ніяких вмовлянь:

«Наші люди непробивні, бережуть будинки й речі, хоча як можна опікуватись цим? Життя – це найголовніше, особливо життя ваших дітей. Люди, які досі залишаються там з дітьми, це безвідповідальні батьки. Наші діти досі бояться сирен і плачуть, а що буде з тими, хто сидить там я боюсь уявити», – впевнена Юлія.

Нагадаємо, що в Бахмуті проводять евакуацію від Пунктів Незламності. Від залізничного вокзалу виїзд відбувається дуже рідко й проблематично.

Щоб виїхати до безпечного регіону та врятувати свою родину від постійних обстрілів, необхідно залишити заявку за телефоном:

• 098 890 3318 або 066 285 6290
•  для евакуації тяжко хворих і осіб з інвалідністю необхідно телефонувати за номерами 099 710 4872, 099 311 5336, 099 311 5314, 096 108 6048, 096 108 5224;
• також залишити заявку на евакуацію можуть за телефоном 095 498 7615.

Фото: “Бахмут. IN. UA”, Олександр Дяченко

Читайте також: Працював у пункті Незламності та малював із дітьми: як писанкар Дмитро Денисенко жив в Бахмуті

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Лідія Ларікова — поетеса з Павлограда. Вірші вона почала писати ще зі шкільного віку. За своє життя видала п’ять збірок. Окрім захоплення віршами, пані Лідія пропагує активний спосіб життя: подорожі і походи в гори. Наприкінці 2025 року поетеса виїхала з рідного Павлограда до Києва, де мешкає родина її доньки. Минулого місяця будинок пані Лідії зруйнувало внаслідок російського обстрілу. Попри втрату дому, поетеса налагоджує життя в Києві — відновила заняття творчістю та їздить у локальні подорожі Київщиною.

Своєю історією Лідія Ларікова поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Лідія Ларікова: як стала писати вірші

Пані Лідія Ларікова має великий досвід роботи на різних посадах. У юності працювала комсоргом на швейній фабриці, 14 років працювала водійкою на 10-й автобазі Павлограда — розвозила хліб, м’ясну продукцію і пошту. Також мала досвід роботи на управлінських посадах — працювала заступницею генерального директора, виконавчою директоркою, комерційною директоркою.

У вільний від роботи час пані Лідія займалася творчістю. Ще зі шкільних років вона була активною дівчиною, яка любила цікаві поїздки. Її вони надихали на написання віршів. Коли Лідія Ларікова навчалася у середній школі, її талант до віршів помітила вчителька і дала поштовх до публікації своїх творів на загал.

“Я любила подорожувати ще з шостого класу. Нас зі школи возили весь час на екскурсії в Київ, Чернігів. Тоді ще кораблі ходили з Дніпропетровська на Київ. І от ми кожен рік навесні їздили Київ дивитися, восени теж їздили в різні місця. Це завдяки нашим учителям Кочерезької середньої школи. Всі ці поїздки надихали мене на вірші, і коли вчителька взяла мій зошит і перечитала їх, то повезла мене у Павлоград, в письменницький дім до Світличної Ганни Павлівни, яка зараз відома на всю Україну. Вчителька сказала: “Ось у мене є така учениця, подивіться її вірші, оцініть, якось може допоможіть”. Вона мене у п’ятницю привезла, а вже наступної середи мої вірші надрукували на розворот у “Світло жовтня”, — розповіла Лідія Ларікова.

Отримавши підтримку від педагогині та поетеси Ганни Світличної, дівчинка стала друкувати свої вірші в місцевій газеті та розвивати поетичний талант.

У свої 70 років Лідія Ларікова має 5 поетичних збірок. Писати вірші поетеса продовжує і сьогодні. У планах друк нових книг, але поки для цього немає можливості.

Що стало поштовхом до подорожей

Пані Лідія є активною подорожувальницею. Вона відвідала десятки країн і підкорювала гори. Кожну свою подорож жінка фільмувала на камеру, в її архіві є 46 фотоальбомів з різних місць.

Ще з дитинства Лідія Ларікова вела активний спосіб життя. Та кардинально змінити свій світогляд їй допомогла подорож до Гуамської ущелини у 1986 році. Цьому передувало велике потрясіння та хвороба. Повернувшись з поїздки і подолавши хворобу, пані Лідія стала по-іншому ставитись до свого життя, цінувати кожен момент та не відмовлятися від можливостей.

“Лікарі знайшли в мене онкологічне захворювання. Потрібна була операція. Але моя старша сестра порадила поїхати до Гуамської ущелини і звернутися до старожилів. Я й поїхала. Три доби там провела, пила воду з водоспадів, радили пити її прямо з долонь. І коли я приїхала додому, то мені операцію не робили. Лікарі зробили УЗД і були дуже здивовані, що хвороби не було. Ця ситуація була першим поштовхом, щоб змінити свій світогляд. Я зрозуміла, що життя таке швидкоплинне, і що не треба прив’язуватись до чогось матеріального, бо його з собою не забереш”, — розповіла Лідія Ларікова.

Після цього в пані Лідії були десятки подорожей. Сьогодні вона згадує Шарм-еш-Шейх, Марса-Алам, Польщу. Та найбільше їй запам’яталися поїздки на Кавказ і підкорювання гір. До скелелазіння її підштовхнула старша сестра Раїса, яка завжди у групі шла першою.

“На Кавказ їздила чотири рази з весни і до осені, в мене там сестра жила. На Ельбрусі була 14 разів, на Приельбруссі була 12 разів. Ми з сестрою піднімалися на Ельбрус, вона завжди йде перша або друга. Вона у нас така кріпка, я завдяки їй майже весь Кавказ обходила. На плато Лаго-Наки була, мабуть, разів шість. Це місце чим цікаве — що це високо в горах і там цвітуть квіти, яких внизу вже немає. А на самому плато вони так рясно квітнуть, їх там просто море”, — згадує подорожувальниця.

За словами пані Лідії, вона дуже легка на підйом і їй вистачає всього 40 хвилин, щоб зібратися в нову поїздку. Від пропозицій друзів поїхати кудись і побачити щось нове вона ніколи не відмовляється.

“Мені, наприклад, вистачає 40 хвилин, щоб якби мені позвонили і сказали: “Чекаємо тебе з валізою, хочемо поїхати туди. Їдеш?”. Ну зрозуміло, що їду. Коли я жила у Павлограді, в мене завжди стояла складена валіза, куди, в разі чого, треба було покласти купальник, шапочку і капці. Я завжди була готова до спонтанних поїздок”, — розповідає Лідія Ларікова.

Переїзд до Києва і адаптація на новому місці

Сьогодні пані Лідія живе в Києві. Сюди її перевезла донька, яка тут мешкає з чоловіком і дітьми. Рішення про переїзд ухвалили наприкінці 2025 року, коли почастішали обстріли в Павлограді.

“У мене повилітали вікна один раз, потім другий. А наприкінці минулого року до мене приїхала погостювати одна із онучок з Польщі. І потрапила під обстріл. Вона злякалася так, що почала заїкатися. Як все закінчилося, схопила валізу, свою собаку, і на таксі до Дніпра, а вже звідти в Польщу. А я стала дзвонити в Київ до дочки, кажу: “Онука поїхала, так і не побула в мене навіть, так душа болить”. А донька каже: “Мамо, збирай речі. Все, що тобі необхідно, щоб у машину влізло, і виїжджай”, — згадує Лідія Ларікова.

У Києві пані Лідія живе вже 8 місяців. Перший час вона мешкала у доньки, а зараз — в орендованій квартирі. Адаптація на новому місці триває і досі. Жінка сумує за домом, але поступово звикає до нового життя в Києві. Пережити тугу їй дозволяє зміна поглядів на життя.

“У мене вдома була бібліотека з понад двома тисячами книг. Я всього одну тисячу взяла з собою, а решту залишила. Ще у мене було 130 вазонів квітів. Я дуже люблю квіти, плакала за ними. А потім я дослухалася поради мого знайомого лікаря-хірурга з Дніпра. Він мені каже: “Йди в ліс, на озеро, в парки, всі квіти там для тебе”. І я так перелаштувалася, думаю: “А це ж справді так”. А ще був випадок, коли я купила собі маленький горщечок квітів. Йду через парк і розумію, що мені немає де його ставити. То я підійшла до людини, яка мені сподобалась, і просто подарувала ці квіти їй”, — розповіла Лідія Ларікова.

Переїзд не став перепоною для активностей. Пані Лідія їздить у маленькі подорожі Київщиною. Була вже в Ірпені, Бучі, Мощуні, Гостомелі. Також прогулюється до озера неподалік дому. Там або просто гуляє, або ловить рибу. Такі миттєвості, за словами поетеси, повернули їй жагу до написання віршів.

“Гуляю, дивлюся нові місця, роблю фотографії і потім пишу вірші. За вечір можу сісти і написати 4-6 віршів. Тобто, потроху звикаю до нового життя. Якщо одразу після переїзду зовсім не могла писати, то тепер натхнення повертається”, — каже Лідія Ларікова.

Також пані Лідія бере участь у роботі маріупольського театру, який переїхав у Київ. Вона потрапила туди за рекомендацією своїх знайомих із Маріуполя. Жінка пішла до центру “ЯМаріуполь” у Києві і розповіла про свою діяльність. Тепер Лідія Ларікова проводить поетичні читання в межах театру. Щоразу їй задають окрему тему і поетеса робить підбірку віршів, які потім читає на загал. Також пані Лідія відвідує різні локації в Києві, де виступає маріупольський театр.

Як допомогти Лідії Ларіковій

Минулого місяця будинок пані Лідії був зруйнований внаслідок обстрілу. Жінка втратила дім. Це стало великим потрясінням для неї, але поетеса рада, що їй вдалося зберегти життя.

Небайдужі люди можуть допомогти Лідії Ларіковій, придбавши одну з її книг. Замовити їх можна за телефоном: +380 (50) 787 5601. Зібрані від продажу книг пані Лідія планує витратити або на проживання, або для друку нових книг.

Також поетеса шукає можливості для друку своїх збірок у Києві. Якщо ви маєте можливість або пропозиції, теж телефонуйте за номером, вказаним вище.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олена Никифорова — юна бахмутянка, яка мешкає у Києві. Тут вона отримала диплом магістра та працює у сфері комунікацій: поєднує посаду PR- та SMM-менеджерки. За 3 роки життя в Києві вона успішно інтегрувалася в місцеве оточення, але продовжує плекати в собі любов до рідного сходу і розповідає про свій край новим знайомим.

Редакції Бахмут IN.UA Олена Никифорова розповіла про свої спогади про Бахмут та налагодження життя на новому місці.

Спогади про Бахмут

Олена Никифорова народилася 2002 року в Бахмуті. Дівчинка навчалася у школі №5 та була активною дитиною — займалася волейболом у міській дівочій команді, любила малювати та займалася творчістю.

Сьогодні вона має багато дитячих та юнацьких спогадів про рідне місто. Але один із найяскравіших — паради, які влаштовували до Дня міста.

“Мої батьки працювали на заводі шампанських вин, і часто брали участь у парадах зі своїм відділом. Мене теж брали з собою. Загалом День міста для мене, напевно, було одним із найкращих свят у році. Це був вересень, приємна погода, багато активностей. Ми часто збиралися сімейним колом на святкування. Я зараз проживаю в Києві, і тут День міста не такий, як у нас вдома — немає ярмарок, парадів. Тому я дуже сумую за цим”, — каже Олена.

Серед своїх улюблених локацій Олена Никифорова виокремлює набережну і Північний ставок, де вона часто любила гуляти.

“Мені найбільше подобалася наша набережна, яку недавно відбудували, там було дуже багато троянд. Також мені подобався Північний ставок. Хоч я жила дуже далеко від нього — в центрі — але мені дуже подобалося їздити туди і пішки спускатися з гірки до центру додому. Цю дорогу я дуже любила”, — згадує бахмутянка.

Як бахмутянка зустріла повномасштабне вторгнення

Після завершення навчання у школі Олена Никифорова вступила до Харкова, обрала спеціальність “Соціальна робота”. Коли почалася повномасштабна війна, вона була студенткою 2 курсу. 24 лютого дівчина була в гуртожитку. Зізнається, що коли почула перші вибухи, вона і її подруга з Маріуполя не сприйняли їх надто серйозно, бо вже переживали подібний досвід у 2014 році на Донеччині.

“Ми були удвох в кімнаті з моєю подругою з Маріуполя. І коли почули перші вибухи о п’ятій ранку, то не сприйняли це серйозно, тому лягли далі спати. Але згодом до нас забігли наші сусіди, кажуть: “Ви що, прокидайтеся, їдьте додому. Там почалася війна”. Ми з подругою переглянулися і такі: “Ну куди нам їхати?”. Їй до Маріуполя, а мені до Бахмута? Врешті-решт, подружка залишилася у Харкові. Вона перечекала всі ці події, десь на півроку виїжджала до Києва, а потім повернулася до Харкова. Я ж на другий день поїхала в Бахмут. Просто відчула, що треба до батьків додому”, — згадує Олена Никифорова.

Добиралася до Бахмута дівчина поїздом, але через руйнування залізничного мосту дорога зайняла 12 годин. Спочатку поїзд поїхав до Ізюма, потім повернувся до Харкова і об’їзним шляхом поїхав до Бахмута.

10 березня 2022 року Олена Никифорова вирішила виїжджати з рідного міста, батьки ж залишилися. Через 2 місяці, коли в Бахмуті посилилися обстріли, батьки Олени теж були змушені виїхати.

Спочатку родина проживала у невеликому селі на Черкащині. Досвід проживання там був складний через відсутність інфраструктури та роботи. Через деякий час батько Олени знайшов роботу в Умані, тому родина переїхала туди. Олена ж згодом вирішила їхати в Київ.

Про нове життя в Києві

У Київ Олена переїхала у 2023 році. Отримавши диплом бакалавра в Харкові, вона вступила на магістратуру в один із київських ВНЗ. Цьогоріч завершила навчання і отримала диплом за спеціальністю “Журналістика”.

Паралельно з цим дівчина працювала. Одразу після переїзду вона почала працювати у сфері громадського харчування, а потім отримала роботу за професією. Була кореспонденткою, SMM-менеджеркою, а зараз поєднує задачі PR- та SMM-менеджерки.

Дівчина зізнається, що за 3 роки Київ став їй другим домом. Тут вона змогла соціалізуватися, знайти нове оточенння та місця сили. Підтримує зв’язок і зі своїми подругами з Донеччини.

“Київ вже як другий дім. Але багато моїх подруг з Донеччини, я познайомилася з ними на навчанні в Харкові. Це дві подружки з Маріуполя, і одна з Костянтинівки. З оточення в Києві я знайшла собі коханого хлопця. Разом ми вже два роки, і це близька для мене людина. На роботі також дуже гарні люди. Є дівчата, з якими ми поза роботою спілкуємося, ділимося чимось особистим”, — розповідає Олена.

Саме розуміюче оточення, підтримка рідних і друзів допомогли Олені адаптуватися у столиці.

“Одна з моїх подруг вже жила в Києві, і я коли приїжджала, то ми вирішили жити разом. Тобто я їхала до своїх людей. Також мене дуже підтримували друзі, батьки. Загалом я не боюся складнощів і вважаю, що адаптуватися можна до всього. Особливо у моєму випадку, коли я вже не один рік тут живу. Звісно, у мене іноді буває сум за рідним містом, безвихідь, що вже не побачу дім. Але намагаюся мислити позитивно наскільки це вдається”, — зауважила дівчина.

Серед улюблених місць бахмутянки в Києві — Скляний міст. Тут, як вона каже, можна просто взяти паузу від шаленого ритму і помилуватися видом на місто.

“Це дуже банальне місце, але воно мені сподобалося ще під час першого візиту в Київ. Мені захопило дух від виду на місто, а ще я була здивована Трухановим островом. Я подумала, що це настільки класно, що можна жити в центрі міста і ходити купатися на річку неподалік. Раніше це було мрією — ходити щодня на цей міст. А зараз моя дорога на роботу пролягає через нього, і він мені не набрид. Мені дуже подобається, що є кілька хвилин щодня, щоб зупинитися, перевести подих, помилуватися містом і піти далі на роботу”, — розповідає Олена Никифорова.

Чи стикалася бахмутянка з упередженнями через статус ВПО

Живучи в Києві і маючи досвід вимушеного переміщення, Олена каже, що ні разу не стикалася з упередженнями чи ворожістю. Навпаки, має позитивний приклад, коли родина з Львівщини пропонувала допомогу її родині. Тому слова про те, що люди на заході країни не люблять людей зі сходу, вона не вважає на 100% правдою.

“Навіть з 2014 року, коли ми їздили до Львова, ніколи не було такого, що мені б хтось казав, що “понаїхали” чи щось таке. Такого не чую і зараз. Навпаки, десь у 2019-му році ми їздили з класом на обмін. Я жила тиждень у львівській родині в місті Мостиська, що майже біля кордону. Вони мені багато вишиванок дали, місцевих сувенірів. Я все це привезла додому, і батьки на знак вдячності теж їм надіслали наші сувеніри. І вже коли почалася війна, на першому тижні, мамі подзвонив невідомий номер. Страшно було, але ми взяли слухавку. А це дзвонила та родина, вони пропонували приїхати до них, бо пам’ятали, що я з Бахмута, і були в курсі подій. Ми були дуже-дуже вдячні. Хоч допомога не знадобилася, але було приємно, що люди пам’ятають. Існує стереотип, що на заході не люблять людей зі сходу, але в мене є власний аргумент, що це неправда”, — каже Олена Никифорова.

Бахмутянка не соромиться свого походження і досвіду вимушеного переїзду. Навпаки, розповідає про Донеччину своїм новим знайомим киянам.

“У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході. Я постійно на роботі розповідаю, і людям, яких зустрічаю, що в нас була така гарна природа. Попри те, що наш Бахмут був гарним, в нас поруч були Голубі озера, ліси, Святогірск. Також я розповідаю про наш завод шампанських вин, Соледар, і всі дивуються, коли я говорю, що в нас було футбольне поле в соляній шахті. Якщо про це не розповідати, про це ніхто не буде знати. А я вважаю, що люди повинні знати чому ми сумуємо за нашим краєм, окрім того, що там був наш дім”, — підсумувала Олена Никифорова.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Донецькі Мальдіви”: як на Донеччині з’явилися пляжі на Авдіївських кар’єрах
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!