Українці звикли до ідеї того, що 8 березня — це день квітів, жіночності та весни. Втім, це лише застарілі догми. Вони несуть шкоду суспільству, бо розповсюджують стереотипи, які впливають на повсякденне життя, життєвий вибір і стосунки в суспільстві.

Редакція Бахмут IN.UA проаналізувала питання та розповідає, чому відмова від свята 8 березня — необхідний крок для українського суспільства.

Відмова від 8 березня

Українське суспільство вже дозріло до того, щоб обговорювати питання відмови від радянського свята 8 березня, яке лише закріплює гендерні стереотипи, на користь 25 лютого — Дня української жінки. Водночас, під час відкритого голосування в Дія у 2023 році виявилося, що більшість опитаних не готова відмовитись від тюльпанів та листівок з привітаннями найпрекраснішій половині людства. Такий підхід створює умови для розвитку стереотипів, які заважають людям у пошуку себе. Наприклад, з таким зіштовхнулась курсантка Василіса Глухова з Бахмута, яка наразі навчається у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності.

Дівчина каже, що подібне відношення інколи доходило в крайнощі, особливо від старшого покоління людей, яке просто не звикло до того, що жінка може себе реалізувати на “чоловічій” роботі.

Фемінізм в розумінні дівчини — це про право жінки на думку, слово та можливості на рівні з чоловіками. Василиса Глухова регулярно доводить, що це можливо, а також що жінки можуть працювати у “чоловічій” професії та мати своє місце у системі.

Як виник фемінізм

Фемінізм — це рух за рівність жінок і чоловіків у всіх сферах життя. Зародження фемінізму пов’язують зі змінами, які відбулися в історії людства, зокрема, це перехід від традиційного суспільства до модернізації та індустріалізації.

У XVIII-XIX століттях в Європі та Північній Америці відбувся ряд соціальних та культурних змін, які змусили жінок вимагати більшої свободи та рівності. Вони містили в собі рух ілюмінації, розвиток капіталізму та зростання змін у громадському житті. Жінки почали вимагати прав на освіту, голосу, власності, рівності перед законом та інших, які мали чоловіки.

Коли я чую про фемінізм — відчуваю себе вдячною тій історичній спадщині, тим людям, які хотіли бути вільними від шаблонів та моделей гендерно забарвленої поведінки. Я поважаю усіх особистостей, які на той час відчули цю потребу в рівності та мали внутрішню силу, щоб обстоювати її, комунікувати про цю потребу і були готові діяти аби задовольнити цю потребу,

Яна Сердюк // студентка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Фемінізм в Україні

Розвиток феміністичного руху в Україні почався більше ніж 100 років тому. Ми зібрали хронологію найважливіших подій, які вплинули на боротьбу жінок в нашій країні: 

• Початок 20 століття: перші жіночі громадські організації. Найбільш відомою з них є Громада українських жінок (ГУЖ), заснована в 1907 році;
• 1917-1920 роки: в Україні відбулась революція, що призвела до зміни соціально-політичного ландшафту країни. Жінки активно брали участь в цих подіях, що підвищило їхню свідомість та заохотило до подальшої боротьби;
• 1920-1930 роки: епоха українського фемінізму. Жінки займалися різними справами, у тому числі й діяльністю в жіночих організаціях, таких як ГУЖ, Український жіночий союз тощо;
• 1940-1960 роки: після Другої світової війни, СРСР заборонив жіночі громадські організації, що призвело до зменшення активності українських феміністок;
• 1970-1980 роки: рух за рівність статей і боротьба проти дискримінації жінок на роботі та в суспільстві;
• 1990-ті роки: у період становлення незалежної України, було засновано багато жіночих організацій, таких як Український жіночий фонд, Жіночий простір, ГО “Феміністична молодь”;

• 2000-ті роки: в Україні стало популярним поняття “гендер” і з’явилося багато досліджень, що досліджували статеві стереотипи та дискримінацію на основі статі. Було прийнято ряд законів, що гарантують рівні права для жінок та чоловіків;
• 2014-2015 роки: українські жінки активно брали участь в революції Гідності та війні на Сході України. Багато жінок відчули на собі важливість бути активними громадянками та здобули додатковий досвід у боротьбі за свої права;
• Сьогодення: Український фемінізм продовжує активно розвиватися. Жінки використовують соціальні мережі та інші онлайн-ресурси, щоб спілкуватися та обговорювати свої проблеми. Також, з’являються нові організації, які борються за рівність та права жінок, такі як “Феміністична хода” та “Жінки проти насильства”.

Фемінізм в Україні розвивається швидше і збігся з основними політичними перетвореннями 2000-х років. Можливо саме завдяки жінкам революції мають результат і наразі готовність воювати та виборювати свободу, на відміну від закордонного руху фемпацифізму,

Олена Тітова // викладачка соціально-гуманітарних дисциплін

Фемінізм та 8 березня

Кризова психологиня Юлія Павлова говорить, що в нашому суспільстві все ще присутні наративи, які прийшли до нас з СРСР й не дають можливості рухатись далі. Піком цього є 8 березня. Це свято закріплює стереотипи щодо зовнішнього вигляду жінки — вона має бути красивою та її соціальної ролі — жінка обов’язково має бути матір’ю, має одружитися. Під жіночістю передбачається й особлива поведінка — це лагідність, поступливість та інші.

Викладачка пані Олена Титова розповідає, що навіть зазнавала пригнічення через свій вибір:

Чому фемінізм популярний серед жінок

У сучасному світі існує багато міфів про фемінізм. Насправді фемінізм — це право вибору. Наприклад, це можливість жінкам самостійно обирати комфортний для себе одяг, зачіску, професію тощо. Феміністки носять плаття тому, що вони так хочуть, їм так подобається та вони мають на це право, як і ходити у штанях та одязі великого розміру. 

Загалом відмовитись від 8 березня не означає вбити в собі жінку. Це означає бути такою людиною, якою ти хочеш, бути незалежно від суджень, які приписують твоїй статі. Прикладом такого може стати ситуація, з якою зіштовхнулася Яна Сердюк. За її словами, вона отримала водійське посвідчення декілька років тому. Тоді її інструктор сказав, що потрібно буде повісити на машину, на якій їздитиме дівчина, наліпку з жіночою туфлею. Вона додала, що така модель мислення людей породжує багато стереотипів та шаблонів того, як мають або не мають поводитися люди, базуючись на уявленнях про стать.

Примітка: Матеріал є результатом дослідження в рамках Інформаційного проєкту “#Я_МОЖУ_БУТИ_СОБОЮ!”. Створений за підтримкою громадських організацій “Рада жінок Донеччини”, “Альянс за громадські права” та квіткарні “Deloriya flowers”

Читайте також: 

• Рожеве то для дівчинки, а голубий — для хлопця: як гендерні стереотипи можуть заважати нам бути щасливими
• Всі жінки некрасиві та ненавидять чоловіків: розбираємо найпоширеніші міфи про фемінізм
• Бахмутянки-науковиці: чи важко жінці будувати кар’єру в Україні та як до освіти ставляться в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дмитро Крук — мешканець окупованого міста Хрестівка на Донеччині. Йому було 9 років, коли у 2014 році його рідне місто захопили російські бойовики так званої “днр”. Далі було 9 років життя в окупації — пережиті обстріли, насадження російської ідеології, ризики мобілізації в російську армію. Всі роки Дмитро ігнорував окупаційну владу і плекав у собі любов до України. З окупації виїжджав двічі — спочатку в 2022 році, і остаточно — наприкінці 2023 року.

Про своє життя в окупації, виїзд до Європи та пошук спільноти однодумців Дмитро Крук розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію міста

Дмитро Крук народився у 2004 році. Коли йому 9 років, його рідне місто Хрестівка окупували росіяни.

Примітка. Місто Хрестівка (до 2016 року — Кіровське) — місто в Горлівському районі Донецької області. Розташоване за близько 20 кілометрів від Шахтарська та Єнакієвого. 14 вересня 2014 року місто опинилося під контролем бойовиків “донецької народної республіки”. У серпні-вересні 2014 року внаслідок обстрілів там загинуло майже 50 місцевих жителів.

Оскільки на момент окупації Дмитро був дитиною, він пам’ятає ті дні уривками. Каже, що найбільше запам’ятав обстріли, від яких разом з родиною ховався у підвалі.

“Спочатку взагалі не було зрозуміло, що нас окупували. Тому що в місті не було ніяких великих мітингів щодо приєднання до рф. Тільки шахтарі виходили на мітинги, коли “днрівці” пограбували шахту. Сам процес окупації я пам’ятаю, що вони просто зайшли і заявили, що тепер це не Україна. Добре пам’ятаю вже як сиділи в підвалах, чули вибухи. Одного разу ми вийшли з квартири, і біля нашого дому прилетів снаряд, всі вікна під’їзду з першого по дев’ятий поверх вибило. І нам довелося по цих уламках бігти в підвал. Підіймалися до квартири ми дуже рідко, бо там було небезпечно”, — згадує хлопець.

Наступні роки окупації Дмитро згадує як такі, де нібито зупинився час. Він каже, що було відчуття, ніби місто застрягло у 2013 році. У перші роки ще не було відчуття тотальної російської пропаганди, але вже можна було відчути утиски. Зокрема і серед підлітків.

“Пам’ятаю ситуацію, яка сталась десь у 2016 році. Ми з другом вийшли гуляти і я тоді слухав на телефоні пісню Ярмака “22”, присвячену подіям на Майдані. І ось коли друг почув цю пісню, то сказав, що її треба вимкнути, бо це небезпечно, якщо хтось почує. До речі, з цим другом я перестав спілкуватися в 2019 році. А минулого року дізнався, що він загинув — воював за росію. Йому було 20 років”, — розповідає Дмитро Крук.

Вплив окупантів хлопець помітив і під час навчання в школі. Поступово “нова влада” прибирала з навчальної програми дисципліни з історії, мови та літератури, замінюючи їх на російські. При цьому насаджувались російські наративи на класних годинах та в позаурочний час.

“У нас замінили історію України на історію росії. Напевно ще до 2018 року в нас була історія рідного краю, а потім і її відмінили. Українську мову і українську літературу стали викладати раз на два тижні. А російська мова, навпаки, взяла перевагу, цей предмет десь раз на два дні був. У 2020-2021 роках почали піднімати теми про війну, про Україну на класних годинах, мабуть вчителів це змушували робити. Але наша класна керівниця такі теми не підіймала”, — згадує юнак.

Погано ставились у школі і до будь-яких символів, пов’язаних з Україною.

“У 2020 році був якийсь захід у актовій залі. Нам треба було стояти з кульками, і я взяв собі синю та жовту кульку. Коли це побачила завуч, то вона накричала на мене, швидко підійшла і просто нігтями порвала ці кульки”, — згадує Дмитро.

Поїздка до України і переїзд у Донецьк

Російська пропаганда у школі набирала обертів, але Дмитро Крук їй не піддавався. Особисто пересвідчитись у тому, що всі розповіді і маніпулятивні заяви є неправдою, хлопець зміг у 2019 році. Тоді він разом з батьками поїхав на підконтрольну Україні територію, щоб отримати український паспорт. Отримував документ він на Донеччині, неподалік Покровська.

“Батьки мене вивезли на добу, щоб зробити паспорт. І яким було моє здивування, коли я зайшов в магазин і побачив чіпси “Люкс”, які в нас не продавались п’ять років. А ще я був приємно здивований тим, що нічого з того, що нам говорили про погане ставлення українців до мешканців Донбасу, не було”, — каже хлопець.

У 2021 році Дмитро Крук поїхав на навчання в Донецьк. Тоді він вже мав чітку проукраїнську позицію і демонстрував її в житті та соціальних мережах. За це його засуджували та навіть погрожували.

“У 2021 році я виклав у себе на сторінці Вконтакте фото зі стелою “Донецька область” та українським прапором. І мені через деякий час написав хлопець, якого я знав, він був з “Молодої Республіки” (ред. молодіжна громадська організація, яка діє за підтримки “днр”). Написав, що я на прицілі МДБ (ред. міністерство державної безпеки “днр”). Сказав, що за розмову проти рф можуть покарати, оскільки Донбас чекає інтеграцію з рф. Я тоді не звернув на це увагу та сказав, що я чекаю лише інтеграцію до України”, — каже Дмитро.

У 2022 році російська російська пропаганда стала ще сильнішою. І це призвело до того, що навіть ті, хто мав нейтральну позицію, стали на бік рф. Утиски стали ще більш помітні.

“Якось коли я навчався на першому курсі, я пішов купувати речі. І в одному з магазинів побачив синьо-жовту кофту. Я її придбав і ходив у ній гуляти, відвідував пари і ніхто нічого не казав. До 2022 року всі сприймали це нейтрально. А ось після 2022-го люди стали підпадати під вплив пропаганди і вже ставились до тебе вороже”, — зазначає Дмитро Крук.

Додалась до всього і мобілізація. Забирали на війну і студентів. Дмитро каже, що багато його одногрупників мобілізували з першого курсу. Це була примусова мобілізація. Хлопець припускає, що з військовими співпрацював деканат, оскільки юнакам приходили повідомлення про повістки саме звідти. Згодом Дмитро дізнався, що в лавах російської армії загинули деякі його однокласники. А дехто з одногрупників потрапив у полон в Україні, їх він впізнав на відеоінтерв’ю, які виходили в мережі.

Перший виїзд з окупації і повернення додому

У 2022 році Дмитро вирішив виїхати з окупації. На це рішення вплинули кілька факторів — небажання продовжувати навчання в університеті, постійні утиски навіть у побутовому житті та загроза мобілізації.

Наприкінці літа 2022 року хлопець виїхав до свого дядька в Ростов. В цей час до росії виїхав і його старший брат, якому загрожувала мобілізація. Брат хлопця поїхав далі до Німеччини, і Дмитро вирішив їхати теж. Батьки юнака були проти, адже на той момент йому було всього 17 років. Та рішення було твердим — залишатися в росії чи “днр” він не хотів.

Для виїзду почали робити довіреність, що батьки дозволяють його виїзд за кордон. Та через великі черги вчасно зробити її не вдалось і хлопець вирішив їхати без неї. Шлях йшов через Білорусь, але прикордонники не випустили його.

“Мене одного не випустили. Білоруські прикордонники пояснили це тим, що в мене немає російського паспорта. У мене паспорт “днр” та українська ID-карта. Але й ID-карту вони не визнають як паспорт, їм потрібна була саме книжечка, і паспорт “днр” вони не визнають”, — розповів хлопець.

Тоді він повернувся назад до росії й поїхав на кордон з Латвією. Майже добу він провів на російському прикордонному пості в очікуванні перетину кордону. Перевірку від росіян пройшов швидко: не було ні фільтрації, ні додаткових питань, лише перевірка документів.

З Латвії Дмитро поїхав до брата в Німеччину, але довго там не пробув. Каже, що не очікував таких важких умов. Жити довелось у таборі для біженців, а потім у дитячому садку, облаштованому для українців. Друзів він там теж не знайшов, тому відчував себе самотнім. Проживши в Німеччині близько двох місяців, Дмитро вирішив повернутися додому.

Другий виїзд за кордон і фільтрація

Повернувшись додому, Дмитро Крук зіткнувся зі ще більшими утисками. Навіть у компанії друзів він відчував постійні насмішки. Знайомі сміялися з його проукраїнської позиції.

“Вдома я зіткнувся з тими ж проблемами, що і були. Якось все дуже змінилось. Навіть друзі після 2022 року стали схиблені на Z-тематиці. Постійно якісь жарти в мою сторону були, адже у нас в компанії я один був за Україну. Всі це знали і всі намагались якось пожартувати над цим. Дуже неприємно було це чути”, — каже Дмитро.

Крім цього, Дмитро зіткнувся з обмеженнями у всіх сферах, бо не мав російського паспорта. Наприклад, йому відмовили в отриманні водійських прав, не приймаючи паспорт “днр”.

Виїхати з окупації назавжди хлопець вирішив після роботи в росії.

“Раніше я познайомився з чоловіком з Луганська, ми спілкувались в інтернеті. У 2023 році він був у росії, в селі Кабардинка, що біля моря. І він покликав мене до себе працювати. Я взяв з собою ще одного друга, і ми поїхали. Там ми працювали в одному ресторані, і якраз там я вже вдруге вирішив, що поїду. Тому що я там побачив зневажливе ставлення росіян до нас. Для них ми всі — х*хли. І не важливо звідки ти: з Донбаса, зі Львова, з Києва чи Одеси. Для них ми люди другого сорту”, — каже Дмитро.

Щоб більше ніколи не повертатися додому, навіть якщо сильно захочеться, юнак пішов на кардинальний крок — зробив патріотичне татуювання.

“Я поїхав у Новоросійськ і зробив собі татуювання з гербом України: розшифровку герба з надписом “воля”. Багато студій мені відмовляли і тільки одна жінка погодилася. Коли вона її зробила, то запитала, що це означає. Я сказав, що це просто слово “воля” і нічого особливого. Більше вона в мене нічого не питала, але все одно страшно було йти. Я озирався чи не йде десь за мною поліція”, — каже Дмитро Крук.

Потім хлопець почав шукати перевізника. Знайшов чоловіка, який погодився вивезти його до Німеччини за 350 євро. Та маршрут був не такий, як звичайно. Їхати довелось через Маріуполь, де на людей чекала фільтрація.

“Ми поїхали до Новоазовська, де на кордоні з росією нас чекала фільтрація. Я цього не очікував, бо коли я на Успенці постійно виїжджав, то нас ніяк не перевіряли, лише паспорт дивились. Переді мною була жінка, і вона зайшла в кімнату по фільтраційній картці. Через якийсь час виходить чоловік з цієї кімнати і каже: “У нас клієнт на фільтрацію”. Тоді приїхали два чоловіка у військовій формі, в масках, і в наручниках кудись вивели цю жінку. Що з нею було далі я не знаю. Мені ж пощастило — у мене просто взяли телефон, швидко його продивились і відпустили”, — розповідає Дмитро.

Далі хлопця чекала ще одна фільтрація, але вже більш прискіплива. Це було на кордоні росії та Латвії. Там росіяни вдавались до погроз і провокацій.

“Мене завели в кімнату фільтрації, там було два хлопця років 23-25. Одразу вони побачили на мені кільце з пентаграмою, яке мені брат подарував ще в Німеччині, ми купили його на ярмарці. Вони одразу почали казати, що я сатаніст, питали чи вірю в Бога. Також одразу забрали телефон і почали запитувати чи є в мене родичі в ЗСУ чи десь в Україні, чи підтримую я дії України. Також вони вдавались до провокацій. Кажуть прямо: “А чому ти зливав координати російських військових?”. Вони дивляться на те, як ти реагуєш, як ти відповідаєш. Я сказав, що я нічого не зливав, і вони не могли за це зачепитися. Потім вони знайшли у мене в телефоні TikTok. Але там не було акаунту, бо доступ я до нього втратив, він був прив’язаний до сім-карти, яку я загубив. Вони вимагали зайти в акаунт, казали що в мене там точно є якісь х*хляцькі відео. Навіть погрожували відрізати палець, вмикали шокер перед обличчям. Але я їм пояснив ситуацію і вони наче повірили”, — розповідає Дмитро Крук.

Після допиту юнака попросили роздягнутися.

“Мені пощастило, що тоді було холодно, і я був у куртці, кофті, футболці і термобілизні. Я запитав чи можу я не повністю роздягатися, вони дозволили. Я показав їм руки і ноги, задерши одяг, спину. А моє тату якраз було на грудях. Тоді вони попросили показати живіт і шию. Я задер футболку до рівня татуювання і так вони його не побачили”, — каже Дмитро.

Після цього юнака змусили сказати на камеру, що він підтримує дії рф в Україні та зобов’язується передавати дані про місцеперебування ЗСУ. Росіяни пригрозили, що якщо Дмитро десь погано відгукуватиметься про Україну, то вони відправлять це відео воїнам “Азову” і вони, нібито, відріжуть йому голову. Це росіяни роблять умисно, щоб залякати людей.

2 листопада 2023 року Дмитро Крук перетнув кордон з Латвією. Тепер він мешкає в Німеччині.

Допомога Україні і пошук спільноти однодумців

У Німеччині Дмитро Крук заснував громадську організацію на підтримку України. Разом з однодумцями він проводить мітинги на підтримку військовополонених та збирає гроші для ЗСУ.

“На початку цього року я відкрив благодійну громадську організацію Free Defenders.de. Ми проводили акції, кожен тиждень збиралися в центрі міста, стояли з плакатами і прапорами в пам’ять військовополонених, полонених цивільних, захист військовополонених. Також ми інформували людей, що росія порушує закони проти людяності. Ще ми проводимо збір коштів на ЗСУ, на сьогодні зібрали близько 300 тисяч гривень”, — розповідає Дмитро.

У планах Дмитра переїзд до України. Він зізнається, що трохи боявся цього, адже не має тут ні родичів, ні друзів. Та нещодавно він познайомився з В’ячеславом Муністером — донеччанином, які виїхав з Донецька після 10 років окупації. Раніше редакція публікувала його історію. В’ячеслав порадив Дмитру пройти навчання екстерном в українській школі, щоб мати атестат українського зразка і можливість вступити до українського університету.

“Ми спілкувалися з Вячеславом і нещодавно він покликав до себе. Каже, що я можу пожити в нього поки не освоюся. Буквально через тиждень я планую поїхати в Україну”, — ділиться планами Дмитро.

Своїм землякам, які продовжують жити в окупації і хочуть виїхати, Дмитро дає одну пораду — не боятися. Каже, що перший час дійсно буде складно, але воно того варте. Головне — бути впевненим у своєму виборі та не відступати назад.

Читайте також:

• Дітей готують до війни. Як РФ мілітаризує дитинство на захоплених територіях України
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Примусова мобілізація на окупованих територіях: РФ забрала до війська десятки тисяч українців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут. 24 лютого 2022 року. П’ята ранку. Місто ще спить, коли тишу розрізають тривожні новини. За мить життя перевернеться й більше ніколи не стане таким як раніше. Війна настає зненацька. Так було й цього разу. Поки люди в місті метушаться запасаючи продукти, воду, знімаючи готівку, кілька жінок мають інші турботи — вони шукають запаси їжі та ліків для притулку.

Місцевий притулок “Лада” був не просто місцем для тварин — це був острів турботи посеред непростого життя. Тут рятували покалічені долі, лікували страх, вірили, що кожен пес заслуговує на дім. Але війна прийшла без дозволу, і змусила зробити вибір, якого не мало б бути: рятувати життя, тікаючи.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Мариною Шажко, керівницею притулку “Лада”. Говорили про перші години війни, рішення про евакуацію після обстрілів, неймовірний порятунок 145 собак за один день і про те, як “Лада” живе сьогодні.

Примітка. Бахмутське товариству захисту тварин “Лада” — це громадська організація, яка утворилася у 2011 році в Бахмуті. Тут допомагали на волонтерських засадах безхатнім тваринам у власному реабілітаційному притулку, котрі постраждали  від жорстокого поводження власників чи бойових дій. 

Перший день війни: паніка й порожні полиці

Війна завжди розпочинається зненацька. За словами Марини Шашко, вона застала притулок та його команду близько п’ятої ранку.

“Перша думка — що робити? Не було часу на розгубленість. Ми одразу вирішили робити запаси їжі та ліків“, — згадує керівниця притулку.

Жінка пригадує, що в перші дні не було думок про евакуацію, головне було забезпечити тварин мінімальним запасом для їх виживання. Волонтерка почала розповсюджувати пости з проханням допомоги у соціальних мережах, а люди відгукувалися: хтось фінансово, а хтось продуктами чи навіть інформацією.

“Магазини тоді були порожні, усе змітали. Але знайомі телефонували, коли щось з’являлося на складах, щоб ми встигли викупити“, — каже Марина Шажко.

Життя в такому темпі продовжувалося до серпня, коли в притулок вперше прилетів артилерійський снаряд. Тоді трьом волонтеркам — Марині Шажко, Ользі Литовченко та Людмилі Булавченко — стало очевидно, що лишатися небезпечно. Але роздавати тварин по різних містах не хотіли, для команди було принциповим вивезти всіх разом. 

Волонтерка Ольга, яка перебралася із сім’єю до села Вільне Дніпропетровської області, звернулася до місцевої влади. Там запропонували територію, але оренда вартувала 15 тисяч гривень на місяць — занадто багато на той момент. Шукали інші варіанти.

“Ми зверталися до різних фондів і організацій, але всі варіанти мали свої “але”: без світла, без води, без приміщень або занадто далеко“, — каже керівниця “Лади”.

Тим часом по притулку прилетіло вдруге. Наприкінці серпня російська артилерія вбила собаку Ладу, названу на честь притулку, жінки зрозуміли, чекати більше не можна.

“Ми сприйняли це як знак, що чекати більше не можна. І погодилися на ті 15 тисяч. Жодна сума не більша за ціну їхніх життів“, — додає пані Марина.

Евакуація за один день: 145 собак під загрозою нових обстрілів

Повноцінна евакуація відбулася 28 вересня 2022 року — після довгої підготовки. До неї долучилися представники “Порятунок тварин Харків”, англійської організації Breaking The Chains, а також подружжя Зоя Шкурко й Дмитро Підтуркін із Києва.

“Це було 28 вересня. Фронт наближався, попередні дні були дуже гучні, а того дня — тиша. Ніби вищі сили допомагали нам“, — каже волонтерка Марина Шажко.

Вивозили у три черги — з 7:00 до 15:00. За один день вдалося перевезти всіх 145 собак. Евакуація була важкою, але дозволила зберегти життя усім собакам з притулку “Лада”.

“Після кожного приїзду транспорту з’являлися дрони, а за ними — прильоти. Ми розуміли, що часу на поступовість немає“, — згадує керівниця притулку.

Як тварини переживали поїздку

Готувати тварин до самої евакуації почали за три місяці, коли волонтерки почали давати всім підопічним заспокійливі препарати, щоб зменшити тривожність. У сам день виїзду більшість поводилися неспокійно: скавчали, дряпали бокси, тремтіли. Але під час завантаження деякі ніби розуміли, що відбувається.

“Вони мовчки сідали у клітки, ніби довіряючи нам“, — пригадує керівниця притулку.

Волонтерка зізнається, що це переїзд став одним із найважчих періодів у їхньому житті.

“Постійна напруга, страх за кожного хвостика, відповідальність за рішення… Ми не мали права на помилку“, — каже Марина Шажко.

Попри стрес, команду тримала взаємна підтримка, а також перші ознаки того, що тварини на новому місці почали заспокоюватися:

“Коли вони почали їсти, спати, довіряти — тоді прийшло відчуття, що ми вистояли“, — ділиться керівниця бахмутського притулку.

З того часу притулок “Лада” поступово став одним із хабів на Дніпропетровщині, куди евакуюють тварин із зони бойових дій на Донеччині. Так тут опинився й пес на ім’я Граф, який потрапив у притулок “Лада” вже після початку війни. Він родом із Максимільянівки — невеликого села в Покровському районі. Його власники виїхали, залишивши на короткому ланцюгу під обстрілами. Від постійних вибухів Граф втратив зір.

“Сусіди підгодовували, але розуміли, що він загине. Коли приїхала команда порятунку, попросили забрати його“, — кажуть у притулку.

Спершу пес опинився у Харкові, потім — у “Ладі”. Тут його лікували, адаптували. Після довгої боротьби він вистояв і навіть отримав подарунок, повноцінний вольєр від благодійниці зі США, яка прочитала його історію та вирішила підтримати вихованця притулку.

Щоденна робота: понад дві сотні тварин і нестача коштів

Життя притулку сьогодні залишається складним. Жінки змушені сплачувати оренду, шукати гроші на корм та ліки, все це існує завдяки донатам небайдужих людей. Зараз тут проживає понад дві сотні собак, всі вони мають власну непросту історію.

“Головна складність — фінансова. Витрати великі, а допомоги часто не вистачає навіть на базові потреби“, — каже керівниця “Лади”

Друга проблема — медична. У притулку багато літніх і хронічно хворих тварин, які потребують медикаментів. До цього додається постійна емоційна втома. Попри це команда працює щодня:

“Ми навчилися жити в режимі марафону: день за днем, просто роблячи все, що можемо“, — зазначає Марина Шажко.

Підтримують притулок переважно такі ж волонтери та благодійні організації.

“Фонди Happy Paw, UFA, UAnimals, організація з Німеччини BGK Bochum/Köln — без них ми б не впоралися. Місцева влада не допомагає зовсім“, — зазначає притулок.

У притулку визнають, що складнощі  часом змушують замислюватися закриття, але ніхто ніколи не розглядав, це як реальний варіант виходу. Сотні собак, які залежать від цього притулку можуть залишитися на вулиці.

“Для нас це не “об’єкт”, а живі душі, які довірили нам життя. Якщо не буде коштів — будемо стукати у всі двері. Ми не маємо плану Б“, — підкреслює керівниця притулку.

Що тримає команду сьогодні

Волонтери кажуть, що сенс роботи змінився.

“Після всього, що ми пережили — війну, втрату дому, евакуацію — я не уявляю себе поза цим. Це вже не просто справа. Це — сенс життя“, — підсумовує співрозмовниця.

Як допомогти притулку “Лада”

Щоб допомогти притулку “Лада”, можна напряму звернутися до керівниці Марини Шажко за контактним номером телефону, вказаним у групі у Facebook.

• Найменування отримувача: ГО БТЗТ “ЛАДА”. Код отримувача: 37868823. Рахунок: UA113052990000026001033900793;
• Банк: АТ КБ “ПРИВАТБАНК”. ПриватБанк: 4731 2196 5029 6076;
• ПУМБ: 5355 2800 3944 9234;
• Банка Монобанк: https://send.monobank.ua/jar/2BDRYuBHQX;
• Номер картки Банки: 5375 4112 0465 1983;
• PayPal: [email protected].

Примітка. Матеріал створено у межах участі в конкурсі “Співпростір”, за підтримки ГО “Ю-Хартс Україна” та Kormotech.

Читайте також:

“Ми не маємо права зупинятися”: як зараз виживає бахмутський притулок “Лада”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!